Кр ДЕРЖАВНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ.

Контрольна робота
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ДЕРЖАВНИЙ І ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ

ПЛАН

ВСТУП 3
Розділ 1. Поняття форми держави 4
Розділ 2. Унітарна форма державного устрою в Україні
та інших країнах 7
Розділ 3. Поняття територіального устрою України. Система адміністративно-територіального устрою України 9
Розділ 4. Конституційний статус Автономної Республіки Крим 14
ВИСНОВКИ 20
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ 21
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 22

ВСТУП
При аналізі політичної системи держави важливе значення має форма державного устрою, під якою звичайно розуміють національно-територіальну організацію держави, а також взаємовідносини центральних і регіональних органів.
Питання про державний устрій – це питання про те, як організована територія даної держави, із яких частин вона перебуває і яке їхнє правове становище.
У це поняття входить проблема співвідношення і взаємозв'язку між різного роду органами (адміністративними, муніципальними, суб'єктів федерації), які існують у територіальних структурах даної держави, із центральними органами державної влади.
Наявність конкретної форми державного устрою у визначеній країні залежить від цілого ряду соціальних, історичних, національних, географічних та інших умов. Саме ці умови визначають специфіку наявної форми державного устрою, що ніколи не може бути результатом випадкового збігу обставин, але завжди детермінована.


РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ФОРМИ ДЕРЖАВИ
Під формою держави розуміють організацію державної влади та її устрій. Вона синтезується з трьох основних елементів, як-от:
1) форми (державного) правління;
2) форми (державного) устрою;
3) форми (державного, політичного) режиму.
Форма держави – це комплексне явище державності, здійснене насамперед соціальним змістом держави (але не тільки ним). Це організаційно-функціональна структура державності, яка характеризує спосіб організації і здійснення державної влади, а також методи прямого і зворотного зв'язку з населенням.
Форма держави має свої різновиди, але в літературі відсутня визнана класифікація форм держави.
Звичайно така класифікація здійснюється за елементами форми (за формою правління розрізняються монархії і республіки, за формою території, політичного устрою – унітарна держава і федеративна та ін.).
У марксистсько-ленінській літературі пропонувалася більш узагальнена класифікація: виділялися буржуазно-демократична і фашистська форми, республіка рад як форма соціалістичної держави, революційно-демократична республіка в країнах соціалістичної орієнтації в Азії й Африці.
Деякі з визначень такого роду мають принципове значення, наприклад різні форми держави в умовах демократичного капіталізму і тоталітарного соціалізму. Однак вони не вичерпують усієї розмаїтості навіть в умовах сучасності, не говорячи вже про минулі століття.
Крім того, перераховані вище класифікації засновувалися головним чином на урахуванні соціального змісту, а якість самої форми, як такої, менше приймалася в увагу. В такому підході переважав ідеологічний чинник.
В останні роки у вітчизняний літературі запропонована нова класифікація форм держави, яка обпирається на ознаки власне форми.
Виділяються три головні форми держави: монократична (єдиновладна), сегментарна (змішана) і полікратична (багатовладна).
Для монократичної форми головним є принцип єдиновладдя. Повнота державної влади може знаходитися в руках однієї особи (абсолютного монарха в країні Осман, фюрера у фашистської Німеччині, "довічного президента" Іди Аміна (в минулому) в Уганді), належати колегії (військово-революційній раді, після чергового перевороту в Конго, раді семи емірів в ОАЕ) або конституцією може бути проголошено, що уся влада належить радам (на ділі – партійно-державній номенклатурі в СРСР).
При даній формі розподіл влади відхиляється, у державному управлінні існує "понадцентралізація", місцеве самоврядування не признається законом або фактично відсутнє, у державному режимі домінують методи примусу, права людини не признаються або порушуються в масовому порядку.
Звичайно ця форма пов'язана з встановленням обов'язкової ідеології, іноді – с закріпленням державної релігії. Це "закрита форма", що виключає тиск на органи державної влади з боку різних "зацікавлених груп", соціальних верств суспільства. Їх виступи зі своїми вимогами тягнуть за собою розправу.
Як видно з прикладів, монократична державна форма може існувати в країнах, різних регіонах, що значно відрізняються за рівнем економічного і культурного розвитку.
Така форма, у свою чергу, може мати наступні різновиди:
1) теократична (наприклад у Саудівській Аравії);
2) екстремістська (фашистська та ін.);
3) мілітаристська (правління військового центру);
4) монократична в умовах тоталітарного соціалізму.
Пряма протилежність монократичної державної форми – полікратична.
Вона обпирається на ті постулати, які монократична форма відхиляє. Існує розподіл влад (розподіл ролей з управління), діє місцеве самоврядування. У державному режимі переважають демократичні методи управління, пов'язані з регулярними виборами, партиціпацією (участю) громадян в управлінні державою, пошуками консенсусу (згоди) і компромісів, гарантіями прав громадян.
Дана форма припускає політичний і ідеологічний плюралізм, світський характер держави. Державна влада відкрита для тиску на неї з боку різних зацікавлених груп мирними способами.
Ця форма також може існувати в країнах різного рівня розвитку (наприклад, в Індії і США). Тому вона має свої різновиди.
Можна у відомій мірі умовно виділити дві з них: традиційну і постсоціалістичну, що знаходиться ще тільки в стадії становлення, та й то не у всіх країнах, які покінчили з тоталітарним соціалізмом.
Сегментарна державна форма – проміжна.
Вона припускає відомий поділ гілок влади, ролей з управління державою, але не має системи "стримувань і противаг". Вирішальна роль належить виконавчої влади, роль судів традиційно слабка, а парламент принижений.
Місцеве самоврядування може бути передбачене в окремих ланках адміністративно-територіального поділу, але виборні органи знаходяться під жорсткою опікою призначених чиновників.
Права людини і громадянина проголошуються конституціями, але вони систематично порушуються державними органами, а в державному режимі переважають авторитарні методи управління.
Число політичних партій нерідко обмежено законом, масові громадські організації знаходяться під опікою держави. Державна влада в умовах цієї форми лише в малому ступеню відкрита для тиску на неї з боку "зацікавлених груп" суспільства.
Ця форма також має свої різновиди. Так, сегментарна державна форма у Венесуелі і Єгипті або Марокко і Йорданії істотно різні. У деяких країнах ця форма порівняно ліберальна, в інших – більш авторитарна.

РОЗДІЛ 2. УНІТАРНА ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
В УКРАЇНІ ТА ІНШИХ КРАЇНАХ

Унітарна форма державного устрою є переважною.
До числа унітарних держав відносяться Великобританія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Україна і ряд інших країн.
Для країн з унітарною формою державного устрою (такі держави називаються простими або злитими) характерна наявність наступних основних ознак:
1. Єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких винятків або обмежень.
2. Єдина система вищих органів державної влади (глава держави, уряд, парламент), юрисдикція яких поширюється також на територію всієї країни.
Функціональна, предметна і територіальна компетенція вищих органів державної влади і підпорядкованої їм центральної адміністрації ні юридично, ні фактично не обмежена повноваженнями будь-яких регіональних органів.
3. Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну приналежність. Ніякі адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.
4. Єдина система права. Місцеві органи управління зобов'язані застосовувати у відповідних адміністративно-територіальних одиницях нормативні акти, прийняті центральними органами державної влади. Їх власна діяльність, яка створює правові норми, носить сугубо підпорядкований характер.
5. Єдина судова система, що здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами матеріального і процесуального права. Судові органи, створювані в адміністративно-територіальних одиницях, являють собою ланки єдиної централізованої судової системи.
6. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не можуть мати яку політичну самостійність.
Створювані в цих адміністративно-територіальних одиницях місцеві органи управління в тому або іншому ступені підпорядковані центральним органам державної влади і центральної адміністрації.
Їх правовий статус визначається правовими нормами, які входять у єдину загальнодержавну систему права.
Таким чином, унітаризм припускає централізацію всього державного апарата, прямий або непрямий контроль над муніципальними органами, створюваними в адміністративно-територіальних одиницях.
Історично унітаризм був прогресивним явищем, тому що він прийшов на зміну феодальної роздробленості і партикуляризму.
Унітаризм визивався потребами єдиного ринку, зручностями здійснення державної адміністрації і не ставився в зв'язок із національно-етнічною або расовою структурою населення.
Переважна більшість сучасних унітарних держав – держави мононаціональні.
Властива унітарним державам централізація може виявлятися в різних формах і в різному ступені.
У деяких країнах узагалі відсутні муніципальні органи й адміністративно-територіальні одиниці управляються призначуваними агентами центральної влади.
В інших країнах місцеві виборні органи самоврядування створюються, але вони поставлені під прямий (Франція, Японія) або непрямий (Великобританія) контроль центральної адміністрації.
Розходження в ступені і формах контролю з боку центральної адміністрації над місцевими органами самоврядування дають визначені підстави для розподілу унітарних держав на централізовані (Франція, Японія) і децентралізовані (Великобританія), однак цей розподіл носить сугубо формальний характер.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ. СИСТЕМА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УСТРОЮ УКРАЇНИ

Необхідним атрибутом будь-якої держави, її важливою ознакою є наявність державної території – просторові межі здійснення державної влади, тобто частина земної кулі, що перебуває в межах державних кордонів та на яку поширюється суверенітет відповідної держави.
Сам термін "територіальний устрій" вживається паралельно з терміном "державний устрій" для позначення політико-територіальної організації держави, що характеризується внутрішньою організацією території держави, статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та з державою в цілому.
Проблема територіального устрою насамперед пов'язана з тим, що державна територія має складну структуру:
1) вона включає як сухопутну територію, так і територіальне море, внутрішні води, надра, повітряний простір;
2) державна територія має відповідну внутрішню організацію вона поділяється на окремі територіальні (політико-територіальні, самоврядні чи адміністративно-територіальні) одиниці, система яких утворює територіальний поділ держави. При цьому, до політико-територіальних можна віднести територіальні одиниці, що характеризуються певною політичною самостійністю, мають окремі атрибути державності (конституцію, власне законодавство, систему органів державної влади, громадянство тощо), що дає підстави визначати їх статус як державоподібних утворень (наприклад, суб'єкти федерації, політичні автономії). Самоврядними є такі територіальні одиниці, що слугують просторовою (територіальною) основою місцевого (регіонального) самоврядування, а адміністративно-територіальними одиниці, що штучно створені центральною владою з метою визначення просторових меж для діяльності місцевих органів державної влади.
З практики державного будівництва як України, так і зарубіжних держав відомо, що становлення організаційної будови державної території відбувалося двома способами:
1) шляхом районування поділу території на адміністративно-територіальні одиниці, в межах яких здійснюється управління через представників центральної влади (централізоване управління);
2) шляхом приєднання (анексії) інших держав, внаслідок чого в складі території державу виникли територіальні одиниці, що зберігають деякі атрибути державності.
Ці процеси з часом трансформуються, зокрема, адміністративно-територіальні одиниці поступово починають набувати характеру політико-територіальних чи самоврядних, що пов'язано з децентралізацією управління, або ж, навпаки, політико-територіальні одиниці втрачають самостійний статус і перетворюються на звичайні адміністративно-територіальні, що завжди відбувається при встановленні централізованих моделей управління. На територіальний поділ держави також впливають географічні, національні, економічні, історичні, культурні та інші чинники.
Разом з тим, територіальний устрій держави не можна зводити до її територіального (адміністративно-територіального) поділу, ці поняття співвідносяться як загальне і часткове, останнє становить лише географічну основу територіального устрою.
При встановленні територіального устрою держави ключового значення набувають питання статусу територіальних одиниць вони можуть слугувати територіальною основою для здійснення місцевого (регіонального) управління, і в цьому випадку їх сукупність визначає адміністративно-територіальний поділ країни, або ж територіальною основою для самостійного здійснення публічної влади місцевого (регіонального) самоврядування чи територіальної автономії і в цьому випадку доцільно говорити про політико-територіальний поділ країни або про політико-територіальну організацію влади.
Сучасна демократична держава незалежно від того, яка форма державного устрою в ній існує – унітарна, федеративна чи регіональна, обов'язково характеризується певною самостійністю її територіальних одиниць, децентралізацією управління по вертикалі, що знаходить свій вияв у розвитку місцевого самоврядування, територіальної автономії, деконцентрації виконавчої влади. Відповідно, за своїм статусом територіальні одиниці демократичної держави мають в більшій мірі самоврядний (автономний), ніж адміністративний характер, вони виступають просторовою (територіальною) основою для здійснення місцевого (регіонального) самоврядування та територіальної автономії.
Водночас Конституція України (ст. 133) для характеристики територіального поділу України вживає термін "адміністративно-територіальний устрій". Це відображає реальний статус територіальних одиниць України, переважна більшість яких має характер саме адміністративно-територіальних одиниць, в межах яких здійснюється централізоване пряме державне управління через місцеві державні адміністрації.
Так, згідно зі ст. 133 Конституції України систему адміністративно-територіального устрою України становлять: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Ці територіальні одиниці розрізняються за трьома підставами:
1) за географічними ознаками вони поділяються на регіони (АРК, області, райони, міста-регіони Київ та Севастополь) та населені пункти (міста, селища, села);
2) за своїм статусом на: адміністративно-територіальні одиниці (області, райони), самоврядні територіальні одиниці (міста, селища, села). Крім того, АРК має особливий статус територіальної автономії, а райони в містах характеризуються ознаками як адміністративно-територіальних, так і самоврядних одиниць);
3) за місцем в системі адміністративно-територіального устрою України на територіальні одиниці первинного рівня (міста без районного поділу, райони у містах, селища, села), середнього рівня (райони, міста з районним поділом) та вищого рівня (Автономна Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь).
На момент проголошення незалежності Україна вже мала сформований територіальний устрій, який зазнав за останні роки дуже мало змін. Територіальний устрій України, і зокрема її адміністративно-територіальний устрій, формувався протягом майже тисячі років.
На момент проголошення незалежності України в 1991 р. до складу України входили: Кримська АРСР, 24 області, 2 міста республіканського підпорядкування (Київ та Севастополь), 605 районів (з них 485 сільських), 435 міст (з яких 151 місто обласного підпорядкування), понад 9,5 тисяч сільських і понад 800 селищних рад, близько 29 тисяч сіл і близько 1 360 селищ міського типу.
Систему адміністративно-територіального устрою України становлять:
– Автономна Республіка Крим;
– 24 області;
– 490 сільських районів;
– 122 райони в містах;
– 2 міста загальнодержавного значення;
– 172 міста обласного значення;
– 279 міст районного значення;
– 890 селищ міського типу;
– 28 622 села;
– 788 селищних рад;
– 10 273 сільські ради.
Конституція України не лише визначила систему адміністративно-територіального устрою України (ст. 133), в ній також закріплені засади територіального устрою України:
– єдність та цілісність державної території;
– поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
– збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій (ст. 132).

РОЗДІЛ 4. КОНСТИТУЦІЙНИЙ СТАТУС АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

Аналіз конституційного статусу Автономної Республіки Крим не можна здійснити без попереднього розгляду змісту самого поняття "автономія".
Термін автономія, у його найбільш загальному значенні, використовується в праві для характеристики певного ступеня самостійності органів, організацій, територіальних, національних та інших спільнот у вирішенні питань їх життєдіяльності. Залежно від суб'єкта, характеру та мети надання такої самостійності виділяють конкретні типи, види та форми автономії.
Так, залежно від суб'єкта виділяють два типи автономії:
1) автономія установ (органів, організацій тощо):
2) автономія спільнот (територіальних, національних тощо).
Кожному з цих типів автономії притаманні відповідні види та форми.
Зокрема, можна зазначити такі види автономії установ, як адміністративну (організаційну), фінансову та матеріальну (економічну), які надаються окремим органам та установам у зв'язку з особливостями їх функцій, реалізація яких потребує прийняття оперативних рішень (це, наприклад, державні підприємства, наукові установи тощо).
Автономія спільнот може бути територіальною (або екстериторіальною).
Територіальна автономія це самоврядування певної частини території держави, тобто її право (точніше, право громадян, що проживають на цій території та органів, які вони обирають) самостійно вирішувати окремі питання організації і здійснення влади в межах повноважень, встановлених конституцією та законами держави. При цьому територіальна автономія може надаватися окремій частині території держави (наприклад, Аландські острови – Фінляндія), кільком таким частинам (наприклад, Придністров'я та Гагаузія – Молдова), всім однопорядковим територіальним одиницям держави (наприклад, області в Італії, суб'єкти федерації у федераціях), всім територіальним одиницям (наприклад, Японія). Як правило, під територіальною автономією розуміють самоврядування однієї або кількох територіальних одиниць держави, які характеризуються особливостями національного складу населення, культури, традицій, побуту тощо.
Своєю чергою, територіальні автономії класифікують за такими критеріями:
1) за підставами, що спонукали до їх утворення, вони поділяються на:
– автономії, утворені за національно-лінгвістичними ознаками (етнотериторіальні або національно-територіальні). Подібні автономії утворюються на територіях з особливостями національного складу населення, наявністю місцевих діалектів (Велика Британія; Іспанія, Індія та ін.);
– автономії, що були утворені внаслідок певних історичних подій та обставин, наприклад, автономія на територіях, що характеризуються особливостями політичних та економічних відносин (Гонконг та Макао в КНР);
– автономії, що утворилися внаслідок реалізації загального принципу територіальної організації влади. До них можна віднести суб'єктів федерації, області в Італії, всі територіальні одиниці в Японії та Коста-Ріці;
2) за обсягом повноважень територіальні автономії поділяються на: державну (політичну або законодавчу) та адміністративну (місцеву).
Державна автономія має деякі ознаки державності – це державно-подібне утворення у складі відповідної держави, органи якого мають право видавати закони з питань місцевого значення. В такій автономії створюється парламент, вона має свій орган місцевої виконавчої влади, інколи свою конституцію, громадянство, інші атрибути державності.
Адміністративна автономія являє собою територіальну одиницю держави, органи якої не мають права видавати закони, але наділяються більш широкими правами у галузі управління, ніж органи в звичайних адміністративно-територіальних одиницях.
Екстериторіальна автономія поширюється не на певну територіальну одиницю держави, а на представників певного етносу (національності), що проживають в межах всієї державної території. Залежно від того, компактно чи розрізнено проживають етнічні спільності та від інших обставин, екстериторіальну автономію поділяють на три різновиди:
– персональну автономію, яка утворюється у випадках розрізненого проживання відповідних етнічних груп чи національних меншин. Ці групи та меншини створюють свої об'єднання, що займаються питаннями культури, побуту, мови і можуть мати своє представництво (з правом дорадчого голосу) при деяких центральних органах державної влади;
– корпоративна автономія, яка утворюється у зв'язку з існуванням лінгвістичних спільнот, для яких резервуються місця в державному апараті. Крім того, місцевою мовою здійснюється судовий процес, викладання в школах тощо.
Оскільки екстериторіальна автономія полягає в наданні певній етнічній спільноті певної самостійності в питаннях організації освіти та інших форм культурного життя, її часто іменують культурною (національно-культурною) автономією .
З врахуванням вищезазначеного, аналіз конституційного статусу Автономної Республіки Крим дозволяє зробити такі висновки:
1. АРК є територіальним автономним утворенням у складі України – це невід'ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання (ст. 134 Конституції України).
2. АРК слід розглядати як існуючу в Україні форму адміністративно-територіальної автономії. Незважаючи на наявність окремих атрибутів державності (назва Республіка, наявність символів герб, прапор, наявність Конституції), АРК згідно з Конституцією України не характеризується найважливішими ознаками державної автономії вона не має парламенту, а її представницький орган (Верховна Рада АРК) не наділений законодавчими повноваженнями, він приймає нормативно-правові акти у формі рішень та постанов (ст. 136 Конституції України). Конституція України (ст. 137) встановлює перелік питань, з яких АРК здійснює нормативне регулювання. До них, зокрема, віднесені питання:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар'єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
Відновлення у лютому 1991 р. Кримської автономії, як і її створення в 1921 р. у складі РРФСР, було пов'язане не стільки з національним складом населення, скільки з політичними та історичними факторами, в силу чого її не можна відносити до етнотериторіальної (національно-територіальної) автономії.
Реальний характер будь-якої автономії визначається колом тих повноважень, які конституція та закони держави відносять до її відання. Перелік питань, віднесених до відання АРК, встановлено у ст. 138 Конституції України. Це, зокрема:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Основними гарантіями АРК є:
– правова, організаційна, фінансова, майнова, ресурсна самостійність в межах, встановлених Конституцією України, яка забезпечує здійснення повноважень АРК;
– врахування органами державної влади України при прийнятті рішень, що стосуються АРК, передбачених Конституцією України особливостей АРК;
– державні гарантії статусу і повноважень, права власності АРК,
– судовий захист статусу і повноважень АРК;
– можливість зміни Конституції АРК виключно Верховною Радою АРК.


ВИСНОВКИ
1. Під формою держави розуміється сукупність зовнішніх ознак держави, обумовлених її змістом. Розрізняють дві основні форми держави – форму правління і форму державного устрою, що також дуже різноманітні.
2. Форми державного устрою різноманітні і сугубо індивідуальні. Переважно виділяють дві основні форми – унітарну і федеративну.
3. Для країн з унітарною формою державного устрою характерна наявність наступних основних ознак: єдина конституція; єдина система вищих органів державної влади (глава держави, уряд, парламент); єдине громадянство; єдина система права; єдина судова система; територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не можуть володіти якийсь політичною самостійністю.


ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
Умова:
Конституціями сучасних правових держав передбачається дообрання депутатів (замість вибулих) до діючого парламенту протягом усього терміну його повноважень.
Питання:
Чи буде подовжено термін повноважень новоприбулого депутата Верховної Ради України, якщо минув один рік повноважень Парламенту? Знайдіть необхідну норму в lV-ому Розділі Конституції України.
Відповідь:
Термін повноважень новоприбулого депутата Верховної Ради України у наданому випадку подовжено не буде.
Як встановлено у ст. 81 Конституції України, повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
І. Нормативна:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2010 р.
2. Конституція Автономної Республіки Крим від 21.10.1998 р. № 350-XІV від 17.12.2009 р.
3. Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим: Закон України від 10.02.1998 р. № 90/98-ВР в ред. від 09.04.2009 р.
4. Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів: Закон України від 06.04.2004 р. № 1667-ІV в ред. від 11.06.2009 р.
5. Про представництво Президента України в Республіці Крим: Закон України від 02.03.20001 р. № 1524-ІІ1І.

ІІ. Навчальна:

6. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – 4-те вид., доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
7. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник. – М.: Белые альвы, 1996. – 400 с.
8. Основи конституційного ладу України: Навч. посібник. – К.: Либідь, 2003. – 206 с.
9. Погорілко В. Ф, Федоренко В. Л. Конституційне право УкраЇни, – К.: Наукова думка, Прецедент, 2006. – 334 c.
10. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. – 3-є вид., перероб і доп.- К.: Юрінком Інтер, 2006. – 512 c.
11. Чушенко В.І, Заяць І. Я. Конституційне право України: Підручник. – К.: Ін Юре, 2007. – 488 c.

ІІІ. Спеціальна:

12. Денисов А. И. Сущность и формы государства / МГУ им. М. В. Ломоносова. – М.: Изд-во МГУ, 1960. – 66 с.
13. Косарев А. И. Происхождение и сущность государства. – М.: Юрид. лит., 1976. – 170 с.
14. Петров В. С. Тип и формы государства. – Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1957. – 120 с.