Кр Конституційне право зарубіжних країн 1.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право зарубіжних країн"

ЗМІСТ

1. Змішана система представництва ФРН 3
2. Ліберальні, авторитарні та тоталітарні інтерпретації конституційного права зарубіжних країн 7
3. Зовнішньополітичні повноваження глави держави 12
4. Поняття громадянства 16
Список використаної літератури 22


1. ЗМІШАНА СИСТЕМА ПРЕДСТАВНИЦТВА ФРН
Після використання двотурової мажоритарної системи абсолютної більшості (TRS) в Німецькій імперії, а також чистої системи пропорційного представництва у Веймарській республіці в 1949 р. Парламентською радою була заснована нова виборча система. Ця система була створена на підставі Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини і стала результатом міжпартійної угоди між демократичними силами в Західній Німеччині. Спочатку ця виборча система передбачалася як тимчасова, проте залишилася незмінною з 1949 р.
Німецька виборча система класифікується як персоніфікована пропорційна система (Personalіsіerte Verh Іtnіswahl) або як (під такою назвою вона відома в Новій Зеландії) змішана пропорційна система (ММР). Суть її полягає у специфічному способі поєднання персонального голосування в одномандатних округах з принципом пропорційного представництва.
Наразі у німецькому парламенті – Бундестазі – 656 місць, без врахування можливих додаткових місць. Кожен виборець має два голоси. Перший голос є персональним голосом, який віддається за певного (партійного) кандидата в одному із 328 одномандатних округів. Другий голос є партійним голосом, який віддається за партійний список на федеральному рівні. Кандидатам дозволено конкурувати в одномандатних округах, а також одночасно в партійних списках. Обраними вважаються кандидати, які отримали більшість у одномандатних округах. Проте другий голос визначає те, скільки представників буде надіслано до Бундестагу від кожної партії.
На федеральному рівні підраховуються всі другі голоси, віддані за партії. Лише партії, які набрали більше п'яти відсотків голосів на загальнонаціональному рівні, або мають трьох депутатів, обраних безпосередньо в одномандатних округах, враховуються у федеральному розподілі місць за списками пропорційного представництва. Кількість представників від кожної партії, яка подолала законодавчо встановлений бар'єр, підраховується відповідно до формули Т. Хера. Потім місця розподіляються за 16 федеральними штатами (землями).
Кількість місць, виграних партією безпосередньо в одномандатних округах певного федерального штату, потім віднімається із загальної кількості місць, виділених для списку цієї партії. Решта місць призначаються для закритого партійного списку. Якщо партія виграє шляхом прямого голосування в певному федеральному штаті більше місць, ніж кількість місць, що дісталися їй у результаті поданих других голосів, то ці додаткові місця зберігаються за цією партією. У цьому випадку загальна кількість місць у Бундестазі тимчасово збільшується.
Німецька система зазвичай зветься змішаною, проте вона являє собою систему пропорційного представництва. Від дійсного пропорційного представництва вона відрізняється лише тим, що п'ятивідсотковий бар'єр на загальнонаціональному рівні виключає вельми маленькі партії з представництва в Парламенті, а завдяки пропорційному представництву в Парламенті представлене широке коло соціальних і політичних сил.
Незважаючи на встановлений бар'єр, нові політичні партії, що підтримуються значною частиною виборців, можуть увійти до Парламенту. Крім Християнсько-демократичного союзу / Християнсько-соціального союзу (ХДС/ХСС), Соціально-демократичної партія (СДП) і Вільної демократичної партії (ВДП), які були представлені в Бундестазі з 1949 р., у 1983 і 1987 рр. парламентські місця виграла нова Партія зелених (ПЗ). Після невдачі в подоланні бар'єру в 1990 р. Зелені в коаліції з Альянсом 90 – Християнський демократичний союз (ХДС), Демократичний прорив (ДП) та Демократичний соціальний союз (ДСС) – змогли в 1994 р. повернутися в Парламент.
Після об'єднання Німеччини навіть невеликі східнонімецькі партії виграли місця в Парламенті. У загальних виборах, що пройшли в Німеччині в 1990 р., східнонімецький Альянс 90 разом із Зеленими і Партією демократичного соціалізму (ПДС) подолали п'ятивідсотковий бар'єр, який застосовувався окремо для колишньої Східної Німеччини і колишній Західній Німеччині лише під час проведення цих виборів. Через чотири роки ПДС скористалася перевагою "альтернативного положення", вигравши чотири з необхідних трьох місць шляхом прямого голосування.
Персональне голосування за кандидата в одномандатних округах, ставить за мету забезпечити тісні взаємини між виборцями та їх представниками.
У Німеччині вибори в одномандатних округах головним чином засновані на перевагах, які віддаються партіям, а не особистості кандидатів. Початкові надії на те, що система змішаного пропорційного представництва буде гарантією тісних взаємин між виборцями і представниками, здійснилися лише частково, незважаючи на спроби представників встановити тісні зв'язки зі своїми виборчими округами.
Утім, цей елемент округу всередині системи пропорційного представництва допомагає, принаймні, подолати ту дистанцію між виборцями та представниками, яка зазвичай збільшується звичайними системами пропорційного представництва за закритими списками.
Більш того, система двох голосів дозволяє виборцям стратегічно розділити свої голоси між існуючими або можливими коаліційними партнерами. Фактично розподіл голосів є звичайним явищем серед прихильників невеликих партій. Оскільки кандидати невеликих партій мають мало шансів перемогти в одномандатних округах, їх прихильники часто віддають перший голос кандидату округу з більшої коаліційної партії. Прихильники великих партій можуть "позичити" свій другий голос меншій коаліційній партії з тим, щоб забезпечити для неї подолання встановленого законом бар'єру. Таким чином, поділ голосів стратегічно використовується виборцями для підтримки партнера по коаліції "їх" партії або, принаймні, для прояву їх коаліційних переваг.
До теперішнього часу система, заснована на пропорційному представництві членів різних партій, не проявила в Німеччині будь-яких серйозних недоліків.
Проте, починаючи з 1949 р., здійснювалися спроби введення істотних змін у виборчу систему, найбільш інтенсивні з них припадають на 1960-ті роки, коли противники системи пропорційного представництва вимагали введення системи FPTP (мажоритарної системи простої більшості голосів). Проте всі ці спроби виявилися безуспішними.
Останнім часом виборча система піддається критиці за створення занадто великої кількості додаткових місць без надання компенсації партіям, що перебувають у невигідному становищі у Парламенті.


2. ЛІБЕРАЛЬНІ, АВТОРИТАРНІ ТА ТОТАЛІТАРНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Державно-правові теорії позитивізму, в межах якого розвивався лібералізм, започаткував у XІX ст. французький мислитель Огюст Конт, автор "Курсу позитивної філософії" та "Системи позитивної політики".
О. Конт і його прибічники заперечували можливість пізнання сутності речей, у тому числі держави і права, висловлювали думки про те, що науці слід лише описувати явища та їх співіснування.
У праці "Система позитивної політики" О. Конт спробував систематизувати соціальне життя і теоретично обгрунтувати новий, "позитивний" соціально-політичний порядок. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право, мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду – теологічного, метафізичного і (останнього) позитивного, або наукового.
Засновник позитивізму відкрив ліберально-індивідуалістичне розуміння прав і свобод особи. Суб'єктивне право, за його вченням, суперечить принципам соціальної солідарності, а тому мислитель пропонував замінити його поняттям "соціальний обов'язок". З цього приводу він зазначав, що ніхто не має права в буквальному розумінні цього слова, окрім права завжди виконувати свій обов'язок.
Розвиток природничих наук, а також техніки сприяв подальшому розвиткові позитивізму, що на нього спиралися політико-правові вчення другої половини XІX – початку XX ст. З часом позитивістська теорія держави і права отримала два напрямки: юридичний позитивізм і соціологічний позитивізм.
Найбільшого поширення юридичний позитивізм набув в Англії
(Д. Остін), Німеччині (К. Бергбом, П. Лабанд) та у Франції (А. Есмен). Прибічники цього напрямку не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує тільки позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах. Вони заперечували відомі концепції про те, що поряд із позитивним правом існує вище за значенням природне право – як критерій цінності законодавства. Вони вважали за необхідне й можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи при цьому необхідність його оцінки й критики, можливість пізнання сутності права й держави.
У XX ст. юридичний позитивізм поширювався в країнах Західної Європи у вигляді нормативізму, представником якого був австрійський юрист Галс Кельзен, засновник "чистої" теорії права (за назвою його основної праці "Чиста теорія права").
Г. Кельзен розглядав право без взаємозв'язку з іншими суспільними явищами. Право, за його вченням, слід розглядати тільки у прямому розумінні цього слова, як самостійну систему. Звідси він робив висновки, що завданням юриспруденції є дослідження нормативного порядку людських відносин.
Другий варіант позитивістської теорії держави і права був представлений соціологічною юриспруденцією, що започаткувала сучасну західну соціологію права.
Становлення цього напрямку державно-правових вчень пов'язується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга, який вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілей, цілеспрямованої діяльності людини.
Під цим кутом зору вчення Р. Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса та І. Бентама, які суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні тієї чи іншої мети, особистої користі. Притаманний людині корисливий інтерес скеровує її дії в досягненні визначеної мети, значно активізує її поведінку. Тобто, свободу волі людини, а звідси й права, обумовлено існуючими в суспільстві інтересами.
У своїй теорії Р. Ієрінг заклав основи сучасного розуміння держави і визначив низку важливих її ознак, серед яких: наявність апарату примусу; наявність публічної влади; наявність норм публічного права, що визначає правове положення самої держави та її членів; неподільний суверенітет; стан владного зв'язку членів держави, відносини управління й підкорення.
У другій половині XІX ст. на грунті соціологічного позитивізму виникли органічна теорія держави і права та теорія насилля.
Засновником органічної теорії був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер, теорії насилля – австрійський правознавець і соціолог Людвіг Гумплович.
Сутністю органічної теорії є проведення аналогії між державою та біологічним організмом. Г. Спенсер зазначав, що держава є не що інше, як організм, частини якого подібні до частин (органів) живої істоти. Як і всі живі організми, держава з'являється на світ, росте, збільшуючись у розмірах, досягає зрілого віку, старіє і гине. Увесь цей процес супроводжується спеціалізацією індивідів, об'єднанням їх у групи – органи, які виконують визначену їм функцію: оборони й захисту суверенітету, економічну, управління тощо.
Теорія насилля Л. Гумпловича багато в чому збігається з ідеями, викладеними Г. Спенсером стосовно становлення держави на першому етапі її розвитку.
Походження держави Л. Гумплович пов'язував із загарбницькими війнами, уярмленням одних племен іншими. Сила приводить до поєднання панів і рабів, переможців і підкорених.
Насилля одних над іншими, безмежна влада і підкорення стають звичними і з часом переходять у звичай та право. Сила, зазначав Л. Гумплович, передує праву.
З другої половини XІX ст. в економічному й політичному житті багатьох країн Західної Європи сталися зміни, що привели до концентрації виробництва й капіталу, його злиття з промисловим капіталом, утворення міжнародних монополій. Усе це, а також розвиток науки і технологій сприяли значному збільшенню виробництва товарів, що поставило в порядок денний питання про пошук сировини та нових ринків збуту.
Тоді зацікавлені кола західних країн почали формувати ідеологію експансії, плекати расистські й шовіністичні тенденції, що матеріалізувалися в державно-правових ученнях.
Ідейною зброєю цієї ідеології були теорії французького соціолога Жозефа-Артюра де Гобіно, міністра колоній Великої Британії Джозефа Чемберлена та ін., які пропагували ідеї расової боротьби і природного добору вищої раси.
Появі антидемократичних державно-правових теорій багато в чому сприяли погляди німецького історика Генріха Трейчке, який сповідував ідеологію пруссько-німецького націоналізму, а також мілітаристські устремління німецької військової верхівки, біля витоків яких стояли Гельмут-Карл Мольтке та Гельмут-Йоган Мольтке.
Автором антидемократичної державно-правової теорії був німецький філософ Фрідріх Ніцше, який виклав свої погляди на ці суспільні явища у працях "По той бік добра і зла" (1886 p.), "Так казав Заратустра" (1883-1884 pp.), "Воля до влади" (1889-1901 pp.) та ін.
Соціально-політичну історію Ф. Ніцше розглядав як боротьбу двох воль за владу. З одного боку, це воля сильних, вищих видів, аристократів, з іншого – воля слабких, натовпу, рабів.
Воля до влади сильних втілює в собі прогрес, розвиток суспільства, розквіт культури. Воля до влади слабких – це занепад, вимирання культури. З огляду на це зверхність сильних, панування над слабкими повністю виправдане. Навіть більше, для розвитку культури й появи вищих видів людей необхідні насилля і рабство.
У своєму вченні філософ зробив спробу обгрунтувати кастові ідеали, стверджуючи, що всі люди природно поділяються на геніїв, виконавців їх волі, що забезпечують порядок у державі, а також пересічних людей.
Своєрідним у Ф. Ніцше було також учення про право, яке він розглядав як похідне, вторинне від волі до влади, результат війни й перемоги. Він не сприймав теорій природного права, вчень про рівність і свободу людей, вважав, що в основі права – сила, перевага, привілеї. Право фіксує, закріплює результати боротьби, війни різних воль за владу і є чимось схожим на договір сторін, що виборюють владу.
Подібні до Ф. Ніцше ідеї були розвинені в державно-правовому вченні елітаризму. Засновниками теорії еліт були італійці – соціолог Вільфредо Парето та юрист і соціолог Гаетано Моска.
Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу.
Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути утіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність.


3. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНІ ПОВНОВАЖЕННЯ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ
Хоча конституції різних країн часто і наділяють главу держави досить широкою компетенцією, реальний обсяг його повноважень на практиці залежить від особливостей функціонування державного механізму, партійної системи, конкретної політичної ситуації, яка визначається співвідношенням сил всередині країни. Проте саме за ним збережені функції верховного представництва держави. З представницькими функціями пов'язані зовнішньополітичні повноваження глави держави, до яких, зокрема, відносяться верховне представництво країни у зовнішніх зносинах, призначення та відкликання її дипломатичних представників за кордоном, участь у міжнародних переговорах і підписання міжнародних договорів.
Глава держави є найвищим представником країни в сфері зовнішніх відносин. Виїжджаючи з офіційними візитами за кордон, він користується правом на особливо урочистий прийом, йому надається цілий ряд привілеїв. Дипломатична практика в цьому відношенні зазвичай не робить відмінностей між монархом і президентом.
Обсяг зовнішньополітичних повноважень глави держави визначається чинним законодавством, а рівень і ступінь їх реального здійснення залежать від ситуації, політичної практики, звичаїв і традицій політичного життя.
Так, Конституція Франції 1958 р. (а за її зразком і основні закони франкомовних країн Африки) доволі детально регулює зовнішньополітичні повноваження президента. У конституціях ж латиноамериканських країн ці функції лише згадуються у загальній формі. В країнах-членах Співдружності повноваження глави держави у сфері зовнішньої політики зазвичай взагалі спеціально не обговорюються. Це пояснюється впливом британської конституційно-правової доктрини, яка відносить функції управління зовнішньою політикою до традиційних повноважень корони.
Зазначені відмінності на практиці не відіграють вирішальної ролі, оскільки ступінь самостійності глави держави в здійсненні зовнішньополітичних функцій визначається, перш за все, формою правління, практикою функціонування державного механізму в тій чи іншій країні.
У США президент традиційно має в даній сфері вельми значні повноваження, які грунтуються не стільки на тексті Конституції, скільки на рішеннях Верховного суду й доктрині зовнішнього суверенітету. Останній, на відміну від внутрішнього суверенітету, не є похідним від передачі повноважень з боку штатів, а випливає із самого акту утворення федерації.
У країнах з парламентарними формами правління реальна зовнішньополітична прерогатива глави держави зазвичай зводиться лише до формального представництва країни в міжнародних відносинах.
Найбільш значущі міжнародні договори, підписані главою держави, зазвичай підлягають ратифікації, що пов'язано із прийняттям спеціального рішення парламентом (однієї з його палат). У США достатнього поширення набула практика підписання так званих виконавчих угод, які не вимагають затвердження сенатом. Президент зобов'язаний лише надавати останньому такі угоди для загального ознайомлення.
При встановленні реальних зовнішньополітичних повноважень глави держави не можна виходити тільки з конституційного тексту. В Основному законі ФРН вони визначаються, наприклад, значно ширше, ніж в американській Конституції, хоча дійсність прямо протилежна. Вирішальне значення має практика функціонування конституційного механізму.
У країнах з парламентарними формами правління всі повноваження глави держави здійснюються урядом та його керівником.
У республіках зі змішаною формою правління залежно від розстановки політичних сил можливо як одноосібне керівництво зовнішньою політикою з боку глави держави, так і певний розподіл повноважень між ним і главою уряду.
У президентських республіках глава держави займає явно домінуючі позиції в галузі керівництва та управління зовнішніми справами.
Таким чином, національна практика в сфері здійснення зовнішньополітичних повноважень відрізняється значною різноманітністю. Тенденції до концентрації оперативного керівництва зовнішніми зносинами протистоїть в демократичних країнах тенденція до збереження можливості контролю за її проведенням іншими вищими органами.
Тому, навіть у президентських республіках, де глава держави має значні повноваження у галузі керівництва зовнішньою політикою, його можливості в певній мірі лімітовані.
Отже, можна виділити і окреслити компетенцію глави держави у сфері зовнішніх зносин.
Це, по-перше, верховне представництво країни у міжнародних відносинах. Будь-який виступ, заява або акція глави держави, незалежно від наявності спеціальних повноважень, зобов'язують державу.
По-друге, глава держави призначає керівника відомства закордонних справ і дипломатичних представників країни за кордоном.
По-третє, у ряді країн глава держави дає вказівки про підготовку та проведення переговорів, бере участь особисто в найбільш важливих з них і підписує міжнародні договори або інші міжнародно-правові акти.
По-четверте, до компетенції глави держави в багатьох країнах віднесено оголошення війни і укладення миру. Особлива значущість цього повноваження привела до того, що в більшості країн воно здійснюється на основі рішення парламенту чи уряду.


4. ПОНЯТТЯ ГРОМАДЯНСТВА
У сучасному розумінні громадянство є основним об'єктивним визначенням усталеності правового взаємозв'язку окремої особи і держави. Головна ознака громадянства – стабільний зв'язок, який не може уриватися ні через тимчасове, ні навіть через постійне проживання на території іншої держави. Права і обов'язки громадянина закріплюють, як правило, конституція і закон про громадянство країни.
Громадянство встановлює стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, який зумовлює їх взаємні права та обов'язки згідно із національним правом країни і міжнародним правом.
Громадянство офіційно визнає правову належність особи до певної держави, звідси й випливає обов'язок держави забезпечувати та охороняти права кожного громадянина як на національній території, так і за її межами. Своєю чергою, громадянин зобов'язаний додержуватися законів держави і виконувати обов'язки, встановлені державою.
Філіація – набуття громадянства у зв'язку із народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "права грунту". Згідно із принципом "права крові" дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно із принципом "права грунту" дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків.
Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням>, а за "правом грунту" – "за народженням".
Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі України "Про громадянство України" від 18.01.2001 р. №2235-ІІІ в ред. від 03.08.2011 р. послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".
Натуралізація (укорінення) – індивідуальне надання до громадянства на прохання заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція – 5, Велика Британія – 7, Іспанія -10 років).
Вимога додержання строків натуралізації від 5 до 10 років закріплена 1961 р. у Конвенції ООН щодо скорочення безгромадянства.
Згідно із Законом України "Про громадянство України" (ст. 9) визначаються такі умови прийняття іноземців або апатридів до громадянства України:
а) визнання та дотримання Конституції України та законів України;
б) зобов'язання прийняти іноземне громадянство або не мати іноземного громадянства;
в) безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років;
г) отримання дозволу на постійне проживання в Україні;
д) володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування;
є) наявність законних джерел існування.
Не можуть набути громадянства України особи, які вчинили злочин проти людства або насильницькі дії проти національної державності України, були засуджені до позбавлення волі за тяжкі злочини.
Порядок натуралізації має дозвільний характер і встановлюється нормами національного права.
Трансферт означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим – на зміну громадянства.
Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації – вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави – колишнього суверена. Оптацією називають також право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично.
Згідно зі статтею З Закону України "Про громадянство України" громадянами України вважаються:
а) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;
б) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України (від 13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
в) особи, які прибули в Україну на постійне місце проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх страв України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
г) особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
На відміну від натуралізації, дарування громадянства здійснюється за особливі заслуги перед державою на основі постанови компетентних органів (президента, Сенату тощо), незалежно від терміну постійного проживання, знання мови та ін.
За національним правом більшості держав є кілька підстав втрати громадянства.
Експатріація – вихід із громадянства за власним бажанням. Згідно з законодавством Великої Британії, США і ряду інших держав для експатріації не потребується дозволу державних органів – вона здійснюється за односторонньою заявою про відмову від громадянства. У Франції свобода експатріації існує лише для осіб, які набули громадянство Франції за "правом крові" за кордоном. У Німеччині свобода експатріації обмежена для державних службовців, суддів, військовозобов'язаних, які не відбули строкової служби. В Японії, Ірландії, Австрії, Україні існує дозвільна система експатріації; у виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особа, яка порушила клопотання про вихід, має невиконані зобов'язання перед державою, майнові зобов'язання, з якими пов'язані істотні інтереси громадян чи організацій.
Денатуралізація – примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації. Денатуралізація, базується на концепції недостатньої усталеності зв'язку натуралізованого громадянина з його новою батьківщиною. Тому законодавство деяких держав встановлює умови, за яких акт натуралізації скасовується. Наприклад, натуралізований аргентинець за рішенням суду втрачає громадянство у разі "перебування за кордоном понад два роки" або за "завдання шкоди уряду Аргентини". Громадянство України втрачається внаслідок виявлення факту подання неправдивих відомостей або фальшивих документів під час натуралізації,
Денаціоналізація – примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження. Так, громадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову службу, службу безпеки, поліції, юстиції або до інших органів державної влади в іноземній державі без згоди на те державних органів України.
Подвійне громадянство (біпатритизм) є таким правовим статусом особи, за яким вона одночасно має громадянство двох або більше країн.
Подвійне громадянство виникає:
1) за народження дитини у державі, де діє принцип "права грунту", від батьків, які мають громадянство держави, де діє принцип "права крові" (наприклад, Чилі – Україна, Аргентина – Росія, Бразилія – Велика Британія);
2) за натуралізації, якщо законодавство країни, громадянства якої набуває індивід, не вимагає відмови від попереднього (Іспанія – Росія, Ізраїль – Україна);
3) внаслідок шлюбу жінки з іноземцем, якщо законодавство країни дружини зберігає за нею громадянство, а законодавство країни чоловіка надає їй свого громадянства.
Принцип невизнання подвійного громадянства записаний у ст. З багатосторонньої Гаазької конвенції 1930 р. "З деяких питань стосовно колізій законів про громадянство". Проте цю конвенцію ратифікували лише 13 держав, тому вона не набула значення загальновизнаної норми міжнародного права. Втім, у національному праві багатьох держав подвійне громадянство не визнається.
Незважаючи на це, біпатриди фактично існують, через те перед судами й посадовими особами постійно постає проблема визнання критерію встановлення єдиного законного громадянства біпатридів з точки зору як національного, так і міжнародного права. Якщо перед національним або міжнародним судом постає проблема встановлення громадянства біпатридів, судді користуються прецедентом, створеним Міжнародним судом ООН у справі Ноттебома, який був за документами одночасно громадянином Ліхтенштейну і Гватемали. Згідно з вердиктом Міжнародного суду громадянство біпатридів у спірних справах встановлюється за концепцією ефективної громадянської належності, тобто керуються такими критеріями, як місце постійного проживання (доміцилій), місце роботи, місце реального користування громадянськими й політичними правами, володіння нерухомою власністю.
Особи без громадянства (апатриди) – особи, які позбавлені громадянства за власним бажанням чи за рішенням компетентних державних органів і не набули громадянства іншої країни.
Сукупність прав і обов'язків іноземців, встановлених національним і міжнародним правом, створює їх статус – правовий режим іноземних громадян.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Про громадянство України: Закон України від 18.01.2001 р. №2235-ІІІ в ред. від 03.08.2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.
2. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
3. Давид Р. Основные правовые системы современности / Пер. с фр.
В. А. Туманова. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с.
4. Иностранное конституционное право / Под ред. В. В. Маклакова. – М.: Юристъ, 1997. – 512 с.
5. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За ред.
В. О. Ріяки. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
6. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под общ. ред.
М. В. Баглая. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 832 с.
7. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Белые альвы, 1995. – 400 с.