Кр Конституційне право зарубіжних країн.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право зарубіжних країн"

ЗМІСТ

1. Адміністративно-територіальний поділ Японії 3
2. Основні тенденції конституційного розвитку на сучасному етапі 6
3. Принципи організації та діяльності судової влади 13
4. Функції політичних партій 18
Список використаної літератури 20


1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ ЯПОНІЇ
Японська система адміністративно-територіального поділу має назву "тодофукен". Причому тодофукен – це рівень префектур, як найбільш великих адміністративних одиниць, тобто, це вищий рівень адміністративно-територіального поділу. Нижче рівнем містяться повіти (гун), округа Хоккайдо (сітьо) й особливі міста (токурей сі), "особливий" статус яких визначено спеціальними указами уряду Японії.
Крім того, існує муніципальний рівень, адміністративні одиниці якого користуються достатньо широкою автономією: це столиці префектур, особливі міста, міста (сі), селища (ті або маті), села (сон або мура), а також райони міст (ку) і 23 спеціальних райони Токіо (токубецу ку).
Отже, система тодофукен налічує 47 адміністративних одиниць. Сама назва цієї системи говорить про те, що Японія складається з однієї столичної префектури "то" – Токіо, одного губернаторства "до": – Хоккайдо, двох міських префектур "фу" – Кіото й Осака, і сорока трьох префектур "кен".
Розподіл на префектури в порядку, встановленому стандартом ІSO 3166-2:JP: Хоккайдо, Аоморі, Івате, Міягі, Акіта, Ямагата , Фукусіма, Ібаракі, Тотігі, Гумма, Сайтама, Тіба, Токіо, Канагава, Ніїгата, Тояма, Ісікава, Фукуї, Яманасі, Нагано, Гіфу, Сідзуока, Айті, Мійо, Сіга, Кіото, Осака, Хего, Нара, Вакаяма, Тотторі, Сімане, Окаяма, Хіросіма, Ямагуті, Токусіма Кагава, Ехіме, Коті, Фукуока, Сага, Нагасакі, Кумамото, Оїта, Міядзакі, Кагосіма, Окінава.
Існує й другий принцип угруповання префектур – за історичними регіонами Японії, які самі по собі не вважаються адміністративними одиницями і, відповідно, не мають адміністративного апарату.

Регіон Префектури
Хоккайдо Хоккайдо
Тохоку Акіта, Аоморі, Фукусіма, Івате, Міягі, Ямагата
Канто Тіба, Гумма, Ібаракі, Канагава, Сайтама, Тотігі,
Токіо
Тюбу Айті, Фукуї, Гіфу, Ісікава, Нагано, Ніїгата,
Сідзуока, Тояма, Яманасі
Кінкі Хього, Кіото, Мійо, Нара, Осака, Сіга, Вакаяма
Тюгоку Хіросіма, Окаяма, Сімане, Тотторі, Ямагуті
Сікоку Ехіме, Кагава, Коті, Токусіма
Кюсю Фукуока, Кагосіма, Кумамото, Міядзакі, Нагасакі,
Оїта, Сага
Окінава Окінава

В обох випадках поділ відбувається з півночі на південь.
В епоху Мейдзі було проведено реформування феодальної системи адміністративно-територіального поділу Японії. У 1871 р. почалося введення нової системи, коли феоди (хан) були скасовані, а замість них створені префектури. Ця реформа увійшла в японську історію під назвою "хайхан тікен".
Спочатку кількість префектур дорівнювала кількості феодів, тобто дещо більше 300. Поступово їх кількість було зменшено до 72, а згодом – до сучасних 47 адміністративних одиниць. Був прийнятий Закон про місцеву автономії, який надав префектурам багато повноважень на місцях.
Якщо більш детально торкнутися історичного аспекту утворення сучасного адміністративного поділу Японії, то можна побачити, що ще в епоху Едо сьогунатом були визначені 9 міських районів, які управлялися чиновниками з центру, а 302 районних міста – міськими чиновниками. У період Мейдзі 9 міських районів стали округами "фу", а районні міста – префектурами "кен".
В результаті реформи 1871 р. в Японії визначилися 3 міських префектури "фу". Ними стали Токіо, Кіото й Осака. Міська префектура Токіо була перейменована в столичну префектуру "то" у 1943 р.
Що ж до Хоккайдо, то тут історично ситуація склалася по-іншому. Здавна цей острів населяли айни – північні войовничі племена, які не підпорядковувалися сьогуну. Тому для освоєння острова і своєрідної його колонізації були створені 14 округів "сітьо", які й стали свого роду центрами встановлення сьогунської та імператорської влади на Едзосіма (саме так японці охрестили острів, що дослівно позначає "острів айнів").
Наразі в японському уряді йдуть обговорення планів щодо подальшого реформування адміністративно-територіального поділу країни. Деякі політики, мотивуючи тим, що процеси урбанізації в Японії набувають все більших темпів, пропонують проект реформи про об'єднання префектур в 10 великих адміністративних конгломератів.


2. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ
Конституційна регламентація суспільного життя в зарубіжних країнах неоднакова за формою і обсягом.
У сфері економічної організації суспільного життя вона протягом тривалого часу зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. Історично це право розглядалось як природне право людини. "Власність є правом недоторканним і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування", – записано у ст. 17 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.
Отже, наприкінці XVІІІ ст. право приватної власності не характеризувалося як політичний і юридичний абсолют. Доля власності, що належала окремим особам, пов'язувалася з об'єктивними соціальними потребами. Відповідні конституційні формулювання вже тоді відбивали намагання узгодити інтереси особи і суспільства.
Формулювання Декларації прав людини і громадянина знайшли своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у XVІІІ-XІX ст.ст. Проте з часом вже звичайно не йшлося про "священність" власності, а більше уваги приділялося окремим деталям, пов'язаним з її правовим режимом. Прийняті в минулому столітті і чинні наразі конституції Бельгії, Люксембургу і Норвегії визнали неприпустимість конфіскації майна в будь-якій формі, а норвезька Конституція ще й встановила вимогу повного відшкодування у випадках позбавлення права власності. У Конституції Нідерландів були визначені основи правового режиму власності під час війни або стихійного лиха, порядок відшкодування у випадках знищення або псування майна та вирішення відповідних спорів тощо.
Особливістю Конституції США є те, що в ній формально не було закріплене право приватної власності. Але це зовсім не означає, що воно юридично не визнавалося. Навпаки, це право сприймається як правовий постулат, визначальний для суспільного життя. Юридична регламентація права власності в США, як і в багатьох інших англомовних країнах, у значному ступені здійснюється на основі судових прецедентів. При цьому останні не проголошують таке право, а встановлюють коло обмежень, за межами яких воно реалізується.
У XX ст. соціально-економічний і політичний розвиток багатьох країн супроводжувався процесом розширення державних функцій, який спочатку не знаходив адекватного відбиття в основних законах. Такий висновок можна зробити, аналізуючи зміст нових конституцій. Вони, зокрема, здебільшого обмежувалися повторенням формулювань про власність, що містились у конституціях попередніх років.
Відносно, а в деяких випадках значно ширшим є відповідний зміст новітніх конституцій. Майже всі вони уточнили юридичний статус власності в дусі соціалізації її значення. Так, у ст. 14 Основного закону ФРН сказано: "Власність зобов'язує. Користування нею повинно водночас слугувати спільному благу". У ст. 29 Конституції Японії зазначено, що "право власності визначається законом у такий спосіб, щоб воно не зачіпало суспільного добробуту". Цим за приватною власністю прямо визнається соціальна функція, і сама власність тісніше прив'язується до потреб суспільства в цілому.
Розширення змісту і обсягу діяльності у сфері економіки спричинило зміни в державному механізмі, які знайшли своє відображення в основних законах. Зокрема, в Конституції Франції міститься спеціальний розділ, присвячений економічній і соціальній раді – органу, до повноважень якого входить консультування уряду з відповідних питань і розробка законодавчих пропозицій.
Конституції окремих держав містять положення, які встановлюють загальні засади економічної організації суспільства. Так, у Конституції Італії в розділі "Економічні відносини" йдеться про форми власності, про свободу приватної господарської ініціативи, про соціальну функцію кооперацій та їх державну підтримку, про право трудящих брати участь в управлінні підприємствами тощо.
До конституційних положень, пов'язаних з регламентацією засад економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості новітніх законів принципи державної політики у відповідній сфері. Наприклад, у ст. 2 Конституції Італії зазначено, що держава вимагає непорушних зобов'язань політичної, економічної і соціальної солідарності у зв'язку з необхідністю гарантувати права людини. Або, як записано в ст. З, завданням республіки є ліквідація перешкод економічного і соціального характеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають всебічному розвитку людської особистості і реальній участі всіх трудящих у політичній і соціальній організації країни. Ці та схожі за змістом положення конституцій є, по суті, лише деклараціями намірів держави.
Свої особливості притаманні конституційній регламентації засад економічної організації суспільства в країнах Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР. Майже в усіх відповідних конституціях проголошений відхід від старих форм господарювання і задекларовані принципи ринкової економіки. "Ринок, вільна економічна ініціатива, добросовісна конкуренція є головними чинниками економіки", – зафіксовано у ст. 9 Конституції Молдови. В Конституції Угорщини визначено, що економіка країни має ринковий характер, і публічна та приватна власність користуються однаковою підтримкою і знаходяться у рівних умовах (ст. 9).
Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років XX ст., є більш широкий обсяг відповідної регламентації. У переважній більшості конституцій визначене коло головних об'єктів державної власності та викладені основи режиму їх використання і декларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У деяких з цих конституцій регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціальні глави і статті. Зокрема, у структурі Конституції Литви є глава "Народне господарство і праця", а в Конституції Македонії – глава "Основи економічних відносин".
Однією з особливостей новітніх конституцій є закріплення в них положень про соціально-економічні права. Найповніше вони викладені в основних законах Греції, Іспанії, Італії, Португалії, в конституціях більшості держав Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Одним з визнаних соціально-економічних прав є право на працю. В деяких конституціях йдеться не лише про право на працю, а й декларується обов'язок держави заохочувати створення умов, які б зробили це право реальним. За працюючими визнається право на винагороду, що відповідає виконаній роботі й витраченим зусиллям, право на оплачувану відпустку, встановлюється вимога юридичної регламентації максимальної тривалості робочого дня тощо. Іноді для позначення згаданих положень застосовується термін "свобода праці".
До деяких новітніх конституцій включені положення про соціальний захист дітей, молоді, старих та інших категорій населення.
Більшість новітніх конституцій містить положення про захист навколишнього середовища і про право користуватися ним.
Конституційними новаціями останніх десятиліть є положення про так звані соціально-культурні права. Йдеться не лише про право на освіту, а й про свободу творчості та наукових досліджень, свободу викладання у навчальних закладах, право на заняття фізичною культурою і спортом, на користування досягненнями культури тощо. Конституційне закріплення відповідних положень нерідко супроводжується визнанням необхідності державних заходів щодо їх реалізації.
Формою конституційної регламентації засад суспільного життя можна вважати проголошений в основних законах ряду країн принцип соціальної держави. Вперше він був декларований в Основному законі ФРН: "Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і соціальною федеративною державою" (ст. 20).
У подальшому ідея соціальної держави була зафіксована в конституціях деяких інших держав, включаючи держави Центральної і Східної Європи та ті, що утворилися на терені колишнього СРСР.
Ідея соціальної держави, попри її абстрактність, по-різному тлумачиться в зарубіжній конституційній теорії. Найбільшу увагу їй приділено в німецькій юридичній літературі. Іноді цю ідею пов'язують з узагальненим поняттям соціальної справедливості, з наявністю певного рівня економічного добробуту і культури, доступного усім верствам і групам населення. В іншому випадку вважають, що ідея соціальної держави відображає посилення ролі держави в регулюванні різного роду соціально-економічних процесів. Водночас вказують на визнання суспільством відповідальності перед його членами.
Ще одна тенденція розвитку конституційного права – його демократизація. Ця тенденція повністю проявилася вже у XІX ст. Найбільш яскраве своє вираження вона одержала у поступовому переході від цензового виборчого права до загального й рівного, що завершився вже в середині XX ст.
Безумовно, це результат політичної, насамперед – класової, боротьби, в ході якої правлячі сили усвідомлювали необхідність демократичних реформ, що дозволяли в багатьох випадках уникнути громадянських воєн. Втім, з іншого боку, соціально-економічний і культурний розвиток суспільства (скорочення робочого часу трудящих, підвищення освітнього рівня, зростання заробітної плати та ін.) створили для цього необхідні соціальні передумови.
Поряд з розширенням каталогу конституційно проголошених прав і свобод людини і громадянина, вдосконаленням їх гарантій виникають і розвиваються нові демократичні інститути. Як приклад можна назвати адміністративну і конституційну юстицію, омбудсманів (парламентських уповноважених по цивільних правах), заміну адміністративної опіки над місцевим самоврядуванням адміністративним наглядом тощо.
Ера інформатизації, в яку вступає суспільство в найбільш розвинених країнах, несе із собою нові можливості розвитку безпосередньої демократії: загальна комп'ютеризація суспільства, обумовлюючи все більш високий рівень освіти й доступності до інформації, відкриває кожній людині можливість більш-менш компетентно брати участь у прийнятті важливих державних та інших управлінських рішень, не залишаючи свого житла.
У зв'язку з розглянутими вище тенденціями потрібно відзначити, крім того, інституціоналізацію політичних партій, а також, у ряді випадків, – інших суспільних об'єднань.
В минулому столітті існування політичних партій у конституціях ніякого відображення звичайно не знаходило. Тепер визначення їх політичної ролі стає невід'ємною частиною будь-якої демократичної конституції, з'являються спеціальні закони, що регулюють їх статус; встановлюються конституційні гарантії діяльності профспілок, кооперативів, організацій підприємців та ін.
Дещо окремо постає тенденція інтернаціоналізації конституційного права. Вона виявляється насамперед у зближенні національного конституційного права кожної демократичної країни з міжнародним публічним правом, внаслідок чого між ними іноді зникають чіткі межі. Досягнення конституційного права окремих країн узагальнюються на міжнародному рівні і включаються в акти міжнародного права – пакти, конвенції та ін., що зобов'язують держави-учасники вносити у своє національне законодавство ті чи інші демократичні конституційно-правові інститути.
У багатьох конституціях нині прямо записано, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права складають частину національного права (у тому числі й конституційного), а у випадку розбіжностей з нормами національного законодавства мають перед ними пріоритет. Так, згідно із ст. 25 німецького Основного закону "загальні правила міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу перед законами і безпосередньо породжують права і обов'язку для жителів федеральної території".


3. ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СУДОВОЇ ВЛАДИ
Конституції зарубіжних країн, як правило, містять досить лаконічні положення щодо організації судової системи, її ієрархічної структури, інстанційності тощо.
Здебільшого у нормах основного закону згадуються верховні суди як вищі суди системи, при цьому може йтися про те, що нижчі суди створюються законом (Конституція США). Така лаконічність пов'язана, насамперед, із тим, що хоча у сучасних демократичних країнах склалися та існують усталені, традиційні моделі судової організації, може виникати об'єктивна потреба вносити зміни у судові структури, не змінюючи при цьому конституційні тексти.
У зарубіжних країнах виділяють дві основні моделі судових систем: англо-американську (англосаксонську), романо-германську (європейську континентальну). Інколи називають також ще соціалістичну і мусульманську моделі.
Для англосаксонської моделі характерною є наявність системи судів, які розглядають усі основні види загальних судових справ. Вони здійснюють кримінальне, цивільне, адміністративне судочинство, а в деяких країнах ще й судовий конституційний контроль (Японія, США, Нідерланди).
Хоча ця модель має загальний, всеохоплюючий характер, вона не виключає створення у країні окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів. Проте ці суди лише доповнюють основну загальну судову систему, деякі з них мають квазісудовий характер.
Як правило, система загальних судів має багатоступінчасту, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.
Різновид англосаксонської судової системи існує у деяких державах із федеративним устроєм, наприклад, у США, Мексиці. Тут паралельно функціонують федеральна судова система і система судів кожного штату. Однак в обох випадках суди здійснюють усі види судочинства. Компетенція федеральних судів і судів штатів відрізняється, головним чином, тим, яка норма застосовується у конкретній справі: федерального законодавства або законодавства штату.
Особливістю судової системи, наприклад, США є її дуалізм, оскільки на території кожного штату діють і суди даного штату, і федеральні суди. Такий територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті склалася своя судова система, яка застосовувала власне законодавство. Зберігши цю систему, автори Конституції США, передбачили федеральну судову систему, яка застосовує федеральне законодавство.
Для англосаксонської моделі характерним є широке використання судового прецеденту, що дещо елімінує роль законодавця.
Друга модель організації судової системи передбачає існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів. Ця модель називається полісистемною. Судова система країни складається із кількох автономних, незалежних одна від одної, систем загальних і спеціалізованих судів на чолі зі своїми вищими судами. Найяскравіший приклад полісистемності закріплений у Основному законі ФРН 1949 р.
Відповідно до ст. 95 тут діють п'ять автономних судових систем: загальних судів, на чолі яких стоїть Федеральна судова палата, адміністративних судів, які очолює Федеральний адміністративний суд, фінансових судів на чолі з Федеральною фінансовою палатою; трудових судів, які очолює Федеральний суд по розгляду трудових спорів; соціальних судів із Федеральним соціальним судом на чолі. Вищі федеральні суди з метою забезпечення єдності судової практики утворюють спільний сенат (ч.ч. 1, 3 ст. 95).
Крім зазначених систем судів, відповідно до статей 92-94 Основного закону ФРН, передбачено створення Федерального конституційного суду і конституційних судів земель.
Романо-германська модель судової системи характеризується також тим, що діяльність судів визначається розвиненим законодавством, судовий прецедент використовується доволі рідко, судова система має багатоступінчастий, інстанційний характер.
Мусульманська модель судової системи, яка існує у деяких мусульманських країнах, характеризується тим, що поряд із державними судами діють суди шаріату. Зазначена модель має персональний характер: мусульманському суду підлягають лише єдиновірці, або особи, що погодилися на такий суд; народні засідателі, асизи, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату із специфічними формами відповідальності і у цивільному, і у кримінальному праві.
Діяльність суду спирається на принципи, які закріплені у більшості зарубіжних конституцій. Серед таких принципів виділяють ті, що стосуються, передусім, організації судових систем – здійснення правосуддя лише судом із забороною надзвичайних судів, інстанційність, яка виявляється через загальне право на оскарження судових рішень; принципи, які стосуються правового статусу судів (магістратів) – незалежність, яка реалізується через гарантії незмінності та суддівського імунітету), а також принципи, якими суд повинен керуватися при здійсненні правосуддя.
Отанні – це так звані принципи судового процесу, тобто встановленого законом порядку розгляду і вирішення судових справ. У певному обсязі ці принципи визначаються у судово-процесуальному законодавстві, у розділах конституцій, в яких мова йде про судово-процесуальні гарантії прав людини.
Зазначені принципи, а також гарантії, закріплені у основних міжнародно-правових актах у галузі захисту прав людини: Загальній декларації прав людини 1948 p., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 p., Європейській конвенції із захисту прав і основних свобод людини 1950 р.
Зупинимося на деяких із основних принципів діяльності суду.
1. Свобода доступу до суду означає заборону відмови у прийнятті справи з причин відсутності закону або його незрозумілості. Суд зобов'язаний прийняти позов, або із законних причин (непідсудність, непідвідомчість) відхилити його.
2. Гласність, тобто відкритий публічний суд. Закриті судові засідання проводяться лише у суворо визначених законом випадках (якщо зачіпаються питання державної таємниці, інтимного життя сторін). Але у будь-якому випадку рішення суду оголошуються публічно.
3. Усний характер процесу дає більше можливостей для дослідження усіх обставин справи, з'ясування позицій усіх учасників процесу (ст. 120 Конституції Іспанії, ст. 90 Конституції Австрії).
4. Принцип змагальності означає, що сторони у процесі (обвинувач і підсудний, позивач і відповідач) мають рівні права у процесі доказування, і рівні можливості в обстоюванні своїх позицій, що дає можливість суду винести об'єктивне рішення.
5. Право на захист означає, що особа має право користуватися послугами адвоката з моменту затримання (у більшості країн) або арешту. Право на захист може передбачати надання безкоштовної юридичної допомоги у випадках, встановлених законом.
6. Презумпція невинуватості означає, що особа, яка звинувачується у вчиненні злочину, вважається невинною, поки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку і встановлена вироком суду, який вступив у законну силу. Із цього принципу витікають й інші важливі правила процесу: обвинувачений не повинен сам доводити свою невинуватість, свідчити проти самого себе; усі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого тощо.
7. Заборона подвійного покарання: ніхто не може бути засуджений повторно за один і той самий злочин.
Серед принципів діяльності суду називають також принцип мотивованості судових рішень, принцип відповідальності держави за судову помилку, принцип неможливості використання доказів, отриманих незаконним шляхом, незастосування зворотної сили закону, що обтяжує відповідальність, тощо.


4. ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
Політичні партії виконують різноманітні функції, до основних з яких належать:
1) представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому;
2) розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних тощо;
3) боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ;
4) втілення в життя свого політичного курсу, коли партія приходить до влади, діставши перемогу на виборах;
5) контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;
6) ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, а й у суспільстві в цілому.
У демократичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільну конкуренцію;
7) робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії;
8) кадрова політика в партії виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному апараті, так і в державних структурах;
9) регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань.
У багатьох партіях надзвичайно гострою є проблема боротьби між фракціями: лівими, правими, центристами, радикалами тощо. Інколи розбіжності у поглядах на вирішення нагальних проблем усередині партії бувають гостріші й серйозніші, ніж між різними політичними партіями. Гостра міжфракційна боротьба паралізує ту чи іншу партію, може призвести до її розпаду.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Бостан С. К., Тимченко С. М. Державне право зарубіжних країн: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 504 с.
2. Давид Р. Основные правовые системы современности / Пер. с фр. В. А. Туманова. – М.: Прогресс, 1988. – 496 с.
3. Иностранное конституционное право / Под ред. проф.
В. В. Маклакова. – М.: Юристъ, 1997. – 512 с.
4. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За ред.
В. О. Ріяки. – 2-ге вид., доп. і перероб. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 544 с.
5. Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В. И. Лафитского. – М.: Юристъ, 1995. – 192 с.
6. Конституционное (государственное) право зарубежных стран:
Т. 1-2. Общ. часть: Учебник / Под ред. проф. Б. А. Страшуна. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: БЕК, 1996. – 758 с.
7. Конституционное право зарубежных стран: Учебник / Под общ. ред. М. В. Баглая. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 832 с.
8. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. – 5-е изд., перераб. и доп. – М.: Белые альвы, 1995. – 400 с.