Кр КОНСТИТУЦІЯ – ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ 1.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему: КОНСТИТУЦІЯ – ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття і основні властивості Конституції України 5
2. Класифікація, форма і структура конституцій.
Структура Конституції України 6
3. Функції Конституції України 9
4. Поняття конституційного ладу і його загально-правові основи
в Україні 13
Висновки 20
Практичне завдання 22
Список використаної літератури 24

ВСТУП
Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, що визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини і громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.
Конституція України постає як Основний Закон держави, що регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави [7, с. 10].
Конституція як Основний Закон держави є головним джерелом національного права України, ядром всієї правової системи, юридичною базаю законодавства. Вона визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів тощо [16, с. 10].
Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з приводу його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвитку суспільства в цілому.
Прийняття Конституції України стало початком якісно нового етапу в розвитку суспільства і держави. Перш за все, необхідно зазначити, що Конституція зумовила потребу подальшого вдосконалення не лише законодавства, а й державних інститутів. Іншими словами, вона викликала необхідність розробки і здійснення комплексної державно-правової реформи. Адже існуюча організація державної влади в Україні, законодавча діяльність потребують суттєвого вдосконалення. Тому державно-правова реформа повинна здійснюватись комплексно, охоплювати одночасно всі основні функції держави.
Наразі ми стоїмо біля витоків процесу створення нової держави, для якої головним є захист особи, свободи і прав людини, додержання законів і державності. Характер цієї держави мають визначати такі принципи:
1) верховенство закону в усіх сферах соціального життя;
2) обов'язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;
3) захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;
4) взаємна відповідальність особи і держави;
5) контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.
Здійснення усіх накреслених заходів стане для цивілізованого світу ще одним доказом прагнення України до втілення в життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини, основою нашої державності.
Всім викладеним вище обумовлено актуальність теми ціє контрольної роботи.

1. ПОНЯТТЯ І ОСНОВНІ ВЛАСТИВОСТІ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Конституція – це, як правило, єдиний правовий акт або система таких актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи устрою суспільства і держави, форми безпосередньої демократії, визначають статус державної влади і місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права й свободи людини і громадянина [11, с. 112].
Конституція – особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а основний закон країни: закон законів, як називав його К. Маркс. Конституція оформляє національну систему права, об'єднує чинне законодавство, визначає основи законності й правопорядку в країні [3, с. 232].
Соціальне призначення та роль Конституції знаходять своє втілення в її функціях, основними з яких є установча, правотворча, регулятивна, охоронна, політична, економічна, культурна, інформативна та інші.
Основними рисами конституції є:
1) основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, які визначають обличчя суспільства;
2) народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає інтереси народу та має служити йому;
3) реальний характер, тобто відповідність фактично існуючим суспільним відносинам;
4) стабільність [7, с. 67].
Юридичні властивості конституції такі:
1) конституція – це насамперед, закон, тобто акт виняткової ваги і значення;
2) конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила у порівнянні з іншими правовими актами: ні один акт не може перевищувати конституцію;
3) конституція є основою правової системи країни, її законодавства; поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;
4) конституції властивий особливий порядок її прийняття і зміни;
5) існує досить складний механізм реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: на рівні реалізації конституції в цілому та на рівні реалізації конституційних норм.
2. КЛАСИФІКАЦІЯ, ФОРМА І СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЙ. СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Існують різні критерії класифікації конституцій. Наприклад, за часом дії конституції бувають тимчасовими і постійними. Причому в деяких країнах конституції змінюються досить часто, що обумовлюється нестабільністю політичної й економічної обстановки, зміною верхніх ешелонів влади.
Так, до середини 60-х рр. XX ст. історія Гаїті нараховувала 23 конституції, Венесуели – 22, Болівії – 20 конституцій [2, с. 174].
Класифікувати конституції можна також за змістом і формами, зокрема в залежності від існуючого державного режиму, або в залежності від форми правління чи територіального устрою.
За державним режимом конституції бувають демократичні і авторитарні, серед останніх розрізняють тоталітарні.
За формою правління конституції бувають монархічні і республіканські, а за формою територіального устрою – конституції федеративних й унітарних держав.
За порядком внесення змін і доповнень конституції бувають гнучкі, жорсткі та змішані.
Залежно від процедури прийняття розрізняються конституції: октройовані, "народні" (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами.
Форма конституції – це спосіб вираження і організації конституційних норм та інститутів. Істотне значення тут має те, що конституція може функціонувати у вигляді як моноконституційного акта, так і багатьох актів, що у сукупності складають конституцію [11, с. 114].
Моноконституційними актами були радянські конституції, нинішні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики тощо. Є й протилежні приклади. Так, конституція Швеції складається із трьох актів – Форми правління 1974 р., Акта про престолоуспадкування 1810 р. і Акта про свободу друку 1974 р. В колишній Чехословаччині конституцію складали кілька конституційних законів, однак лише один із яких іменувався Конституцією. Конституції першого виду часом називають кодифікованими, другого – некодифікованими [2, с. 176].
Певне уявлення про сутність і форму конституції дає Основний Закон Великої Британії. Це – класичний приклад конституції змішаного типу, яка інкорпорує також: парламентські закони; судові рішення-прецеденти; доктринальні тлумачення; статути; конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми [2, с. 177].
Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, в Румунії. В цей час конституція формується, причому використовуються ті її норми, які узгоджуються з вимогами нового часу.
Конституційна матерія організовується, впорядковується за певною схемою. Така схема, з одного боку, зумовлюється характером і змістом конституції, а з іншого – баченням законодавця конституційної проблематики. Якщо порівняти конституції різних країн, то можна виявити як спільні, так і відмінні риси їх структури. У переважній більшості структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення [12, с. 180].
Преамбула є носієм так званої дескриптивної (описової) інформації, яка дає відповідь на такі питання, як цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення й розвитку, проголошення конституційних ідеалів тощо.
Основна частина Конституції включає інститути та норми, які "вичерпують" її зміст. Предметне уявлення про структуру конституції дає Конституція України від 28 червня 1996 р.
У вступній частині зазначається, що Український народ, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію – Основний Закон України.
Конституція складається з 15 розділів, які об'єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Розділ І "Загальні положення" включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ ІІ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ ІV "Верховна Рада України" (ст.ст. 75-101).
Розділ V "Президент України" (ст.ст. 102-112).
Розділ VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади" (ст.ст. 113-120).
Розділ VІІ "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).
Розділ VІІІ "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).
Розділ ІX "Територіальний устрій України" (ст.ст. 132, 133).
Розділ X "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).
Розділ XІ "Місцеве самоврядування" (ст. ст. 140-146).
Розділ XІІ "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).
Розділ XІІІ "Внесення змін до Конституції України" (ст. ст. 154-159).
Розділ XІV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160, 161).
Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-1.4).
Таким чином, структура конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.
3. ФУНКЦІЇ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Сутність конституції виявляється в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин, задоволення соціальних потреб [10, с. 173].
Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функцій та їх спрямованість. Одна група таких функцій "обслуговує" потреби конституції, інша – виходить далеко за межі конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як невід'ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції конституції відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями або способи цього впливу.
Функції конституції розкривають її сутність щодо тих завдань, які стоять перед суспільством на конкретному етапі його розвитку, причому часом одне й те саме завдання вирішується за допомогою кількох функцій.
Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплюються дією конституції.
Функції конституції мають багато спільного з основними функціями права; більше того, вони базуються на них. За сферами впливу конституції на суспільні відносини насамперед розрізняють такі її функції, як політичну, економічну, соціальну, культурну, ідеологічну. При цьому функції конституції не вичерпуються регулюванням відносин у згаданих сферах.
Конституції притаманні також установча, правотворча, системотворча, методологічна, прогностична та інші функції.
Зміст і особливості політичної функції визначається тим, що конституція, її норми безпосередньо пов'язані з політикою, у зв'язку з чим в конституції закріплюються основні засади політики в різноманітних сферах суспільства й держави.
Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню й зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси і волю народу, його державний та національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.
Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічний лад (економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути. Закріплення в конституції фундаменту суспільства, різноманітних форм власності створює необхідні умови для реалізації економічної політики країни, успішного функціонування її господарського механізму.
Конституція справляє величезний вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найбільш істотні моменти світогляду, в основі якого лежить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід'ємною частиною якої є правосвідомість. Це сприяє формуванню позитивних установок, подоланню деструктивних, антигромадських мотивів. З цих позицій можна стверджувати про наявність у конституції ідеологічної (культурної) функції.
Установча функція спрямована на здійснення первинного юридичного оформлення найважливіших соціально-економічних і політичних інститутів суспільства. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження.
Роль установчої функції конституції, таким чином, полягає в тому, що вона встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість.
Найголовніші установчі правові норми започатковані в конституції. Установчий характер мають не тільки окремі її норми, а й уся конституція, бо вона є основою розбудови і діяльності держави й суспільства, всьо-т го законодавства, політичних і корпоративних установ країни.
Правотворча функція конституції реалізує себе, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.
Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає у забезпеченні належної дії інститутів і норм Основного Закону, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності. В основі такого механізму лежать конституційні санкції: визнання поведінки неконституційною, скасування чи призупинення дії актів державних органів тощо.
Сутність інтегративної функції в тому, що конституція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле, причому таке об'єднання – не механічне, безсистемне, а грунтується на основі відповідних вимог і принципів. Типовими в цьому відношенні є конкретні норми конституції про економічну систему, які визначають вихідні положення для цивільного, земельного, господарського та інших галузей права.
Системотворча функція конституції зводиться не тільки до того, щоб забезпечити цілісність і збалансованість правової системи, її динамізм та стабільність. Вона визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості і застосування права, законності правопорядку, слугує своєрідним нормативним орієнтиром.
Таким чином, за місцем і роллю конституції в суспільному житті її основні функції поділяють на соціальні (об'єктні) і нормативно-правові (технологічні).
Соціальними (об'єктними) функціями є: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна) та ін.
Правові (технологічні) функції: регулятивна, установча, правотворча, інтеграційна та ін.
Серед соціальних (об'єктних) функцій домінуюча, акумулююча роль належить політичній функції, серед нормативно-правових – установчій, яка об'єднує усі правові функції.
Головне призначення конституції – закріплення й гарантування фундаментальних прав людини і громадянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких грунтується будь-яке суспільство.
4. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ І ЙОГО ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ В УКРАЇНІ
Перший розділ Конституції України називається "Загальні засади" і складається з двадцяти статей. У ньому закріплено основні принципи конституційного ладу нашої держави, які є вихідною точкою конституційного регулювання найважливіших суспільних відносин.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість підпорядковувати свою діяльність виключно її потребам та інтересам, самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні справи.
Відсутність або навіть обмеження суверенітету і незалежності фактично перетворює державу у колонію або навіть у провінцію іншої держави.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад. Це означає, що лише з волі народу, виявленої у часі проведення всеукраїнського референдуму, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості, вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо.
Будь-які спроби держави, її органів чи посадових осіб вирішити такі питання без врахування ясно і у передбаченій законом формі вираженої волі народу або всупереч їй визнаються Конституцією як абсолютно недопустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу вирішувати самому власну долю і шляхи розвитку своєї держави.
Відповідно до статті 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.
Треба зазначити, що необхідною умовою ефективного втілення цього принципу в практику організації та діяльності державного апарату є створення системи взаємних стримань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади. Інакше кажучи, для запобігання ситуації, за якої одна з гілок влади може одержати якісь переваги перед іншими, необхідно, щоб усі гілки мали чітко визначену компетенцію і можливості запобігання спробам окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції.
Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але у порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення. Таким чином, органи місцевого самоврядування – це не частина системи органів держави, а форма залучення громадян до управління, один із проявів демократії на місцевому рівні.
У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
1) верховенство права. Воно передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо. Закріплення того чи іншого положення в нормативно-правових актах – це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності та справедливості;
2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підлягають виконанню;
3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням, посилаючись на відсутність якихось додаткових (роз'яснюючих, процесуальних тощо) актів. Статтею 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції;
4) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України. Згідно зі ст. 9 приєднання нашої держави до тієї чи іншої міжнародної угоди можливе лише після внесення відповідних змін до тексту її Основного Закону;
5) визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України. Цей принцип передбачає забезпечення реалізації положень таких міжнародних угод відповідними правовими, організаційними та іншими засобами нарівні з приписами законів, прийнятій Верховною Радою України;
6) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством. Слід мати на увазі, що тут йдеться не тільки про примусове вчинення якихось протиправних дій, а й про будь-які дії взагалі. Отже, недопустимо примушувати вчиняти дії, які не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихось позитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення. З урахуванням цього, наприклад, антиконституційною і протизаконною буде вимога робити благодійні пожертвування, вступати до громадських об'єднань тощо;
7) функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це означає, що вказані суб'єкти можуть вирішувати лише ті питання, які Конституцією і законом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень, наданих їм Конституцією і законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом для вирішення конкретних питань. Ці положення мають на меті не допустити свавілля в діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Україні".
Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у ст.ст. 1З, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є власністю українського народу, від імені якого права власника щодо цих об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошено основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Однак за умов і в межах, передбачених законодавством, вона може передаватись у приватну чи колективну власність. Конституцією гарантовано забезпечення державою екологічної безпеки і рівноваги, вжиття всіх необхідних заходів до подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.
Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності і господарювання, їх однакову підтримку з боку держави.
Ідеологічну багатоманітність треба розуміти як реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди, щодо різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому. Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової.
Держава під час формування і функціонування своїх структур, визначення найближчих і перспективних цілей свого розвитку не може не дотримувати певних ідеологічних, політичних та інших концепцій.
Втім, ці концепції не повинні офіційно проголошуватись пріоритетними і обов'язковими для вивчення, сповідування і пропагування під загрозою застосування тих чи інших санкцій. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Прикладом такої заборони можуть бути положення, що містяться у ст. 4 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян".
У цій статті зазначено, що не підлягають легалізації (а діяльність нелегалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку) об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної прісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.
В першому розділі Конституції України закріплено засади національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих та можливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин.
Із метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України. Заборонено створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Це означає недопустимість створення під будь-якими приводами озброєних формувань приватними особами, громадськими об'єднаннями, у тому числі й політичними партіями тощо.
Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення ії національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Ці норми і принципи закладено у деяких міжнародно-правових актах, серед яких треба виокремити Статут ООН та Декларацію про принципи міжнародного права.

ВИСНОВКИ
Таким чином, в юридичній науці й практиці конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу і політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.
Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.
Термін "конституція" походить від латинського слова "соnstіtutіo", що означає "устрій", "встановлення".
У Давньому Римі конституціями називалися деякі акти імператорської влади, а у феодальній Речі Посполитій – сеймові постанови. У схожому значенні вжито це слово і в знаменитій Конституції Пилипа Орлика, повна назва якої звучить так: "Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького".
Наразі під конституцію розуміють як основний закон держави, що визначає основи суспільного і політичного ладу, правове становище людини й громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, державну символіку та інші найважливіші з точки зору держави питання її функціонування.
Сьогодні в Україні діє Конституція, прийнята 28 червня 1996 р. п'ятою сесією Верховної Ради України.
Правове призначення Конституції як Основного Закону полягає у встановленні певних правил, за якими мають здійснюватися найважливіші, з точки зору держави та суспільства в цілому, відносини між людьми та їх об'єднаннями.
Серед конституційних приписів можна виділити таку їх групу, що має значення не лише для учасників конкретних відносин, але й для всієї держави та суспільства в цілому. Йдеться про норми Конституції, які закріплюють положення, що визначають соціальне та політичне обличчя держави та суспільства, фіксують вихідні принципи їх функціонування та розвитку.
Саме в них формулюються вихідні позиції конституційного регулювання найважливіших відносин у нашій країні.

Практичне завдання
Умова:
З метою подолання кризи виробництва Президент України видав Указ з економічних питань, неврегульованих законом. Одночасно до Верховної Ради України був переданий відповідний законопроект, на основі якого на 35 день з дня подання прийнято закон.
Питання:
Проведіть цифрові підрахунки – коли починається та коли припиняється дія Указу Президента? Чи є чинною ця норма сьогодні?
Відповідь:
У пункті 4 розділу XV Перехідних положеннях до Конституції України зазначається, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції.
Указ вступає в дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
Згадана норма вже втратила чинність, оскільки Президент мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, лише протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України (тобто до 28 червня 1999 р.).
Відповідно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради й невідкладно надсилає його Президенту України, який протягом 15 днів повинен ознайомитись із ним і прийняти одне з двох можливих рішень:
1) схвалити і підписати закон – тим самим прийняти до виконання і офіційно оприлюднити його текст;
2) накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його, та за своїми вмотивованими і чітко сформульованими пропозиціями повернути до Верховної Ради для повторного розгляду (ст. 94 Конституції України).
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
І. Нормативна:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua

ІІ. Навчальна:
2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 512 с.
3. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 734 с.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – 4-те вид., доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
5. Лисенко С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення. – К.: Либідь, 1997. – 160 с.
6. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право: Опорні конспекти: Словнік-довідник. – К.: Юмана, 1996. – 272 с.
7. Нор В., Стецюк П. Конституція – Основний Закон України в запитаннях і відповідях. – К.: Либідь, 1996. – 180 с.
8. Основи конституційного ладу України: Навч. посібник. – К.: Лібра, 2006. – 296 с.
9. Основи конституційного права України: Підручник / За ред.
В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 288 с.
10. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 356 с.

ІІІ. Спеціальна:
11. Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: БЕК, 2003. – 694 с.
12. Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В. И. Лафитского. – М.: Юристь, 1995. – З86 с.
13. Політична система сучасної України: Особливості становлення, тенденції розвитку. – К.: Парламентське видавництво, 2006. – 290 с.
14. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.: Либідь, 1993. – 320 с.
15. Таций В., Тодика Ю. Проблеми становлення сучасного конститу-ціоналізму в Україні // Право України. – 2001. – № 6. – С. 8 – 12.
16. Шаповал В. Основний Закон України у світовому конституційному вимірі // Право України. – 2004. – № 6. – С. 10 – 17.