Кр КОНСТИТУЦІЯ - ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ 2.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
КОНСТИТУЦІЯ - ОСНОВНИЙ ЗАКОН ДЕРЖАВИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття конституції. Юридичні форми,
ознаки і властивості конституції 5
2. Структура Конституції України від 28.06.96 р.
і правове призначення її складових частин 9
3. Поняття конституційного ладу
і його загально-правові основи в Україні 10
4. Конституційне закріплення форм Української держави 17
Висновки 21
Практичне завдання 22
Список використаної літератури 24


ВСТУП
Конституцію України було прийнято Верховною Радою України на її п'ятій сесії 28 червня 1996 р. Цей день було проголошено державним святом українського народу, оскільки Конституція є Основним Законом держави, що визначає та закріплює підвалини всього суспільного життя, статус людини і громадянина, основи організації та принципи діяльності державного апарату України.
Конституція України постає як Основний Закон держави, що регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави [7, с. 10].
Конституція як Основний Закон держави є головним джерелом національного права України, ядром всієї правової системи, юридичною базаю законодавства. Вона визначає сфери суспільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, встановлює ієрархію нормативно-правових актів тощо [16, с. 10].
Конституція України є основою правової системи нашої держави. Під останньою розуміють сукупність усіх правових явищ, що існують у суспільстві з приводу його створення, реалізації та охорони. Вона зміцнює державу, сприяє її політичному єднанню, соціально-економічному розвитку суспільства в цілому [15, с. 12].
Метою наданої контрольної роботі є всебічний розгляд Конституції України як Основного Закону держави.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
- з'ясуавти поняття конституції, її юридичні форми, ознаки і властивості;
- розглянути структуру Конституції України від 28 червня 1996 р. і правове призначення її складових частин;
- визначити поняття конституційного ладу і його загально-правові основи в Україні;
- охарактеризувати форми Української держави, закріплені в її основному законі.


1. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ. ЮРИДИЧНІ ФОРМИ, ОЗНАКИ І ВЛАСТИВОСТІ КОНСТИТУЦІЇ
Термін "конституція" походить від латинського слова "constіtutіo", що означає "устрій", "встановлення". Так іменувалися деякі з актів, що видавалися римськими імператорами [3, с. 88].
Застосування терміна "конституція" в сучасному його розумінні пов'язане з епохою буржуазних революцій - інтереси нового класу, який прийшов до влади, вимагають скасування віджилих феодальних відносин і диктують нагальну потребу особливого правового захисту найважливіших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішення цих проблем і стала конституція, яка згодом обернулася на невід'ємний атрибут суверенної держави [11, с. 23].
В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, що претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія [2, с. 112].
Першою конституцією в сучасному її розумінні була Конституція США, прийнята в 1787 р. і чинна дотепер. Це найстабільніша конституція в світі - більш як за 200 років існування до неї внесено лише 27 поправок.
За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й неписані.
Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановленому порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України 1996 р.
Неписані конституції складаються з кількох законів, що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великої Британії.
Необхідно відмитити, що наявність неписаної конституції може призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Це дає заінтересованим силам можливість поводитися довільно, по-різному витлумачувати неузгодженість, а то й суперечності у змісті таких конституцій. Тому вони загалом оцінюються як менш демократичні порівняно з конституціями писаними [12, с. 55].
За порядком прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі.
У гнучких конституціях цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50% + 1) голосів, то для конституції цього замало - необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).
Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не лише більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур.
Конституція України відноситься до жорстких. У цьому переконує, зокрема, розгляд її XІІІ розділу.
За рівнем втілення приписів конституцій у життя суспільства та держави їх прийнято поділяти на фіктивні, положення яких не знаходять потрібної реалізації та підтвердження на практиці, та реальні, якщо суспільні відносини відповідають конституційним настановам.
Відповідно до державного устрою конституції поділяються на федеративні (США, ФРН та ін.) та унітарні (Франція, Україна та ін.).
Отже, виходячи з викладеного, Конституцію України можна визначити, як писану, жорстку, реальну, унітарну.
Той факт, що конституція покликана закріплювати й регулювати найважливіші суспільні відносини, зумовлює її провідне місце в системі законодавства будь-якої країни. Перед поточними, тобто всіма іншими, крім конституції, законами, постає завдання конкретизувати й деталізувати конституційні положення. Кожна галузь законодавства має свій виток у тому чи іншому положенні конституції. Наприклад, така широка й багатогранна галузь, як трудове право, базується на статтях Конституції України, що закріплюють права на працю, відпочинок, підприємницьку діяльність тощо [4, с. 117].
Провідне місце конституції в системі законодавства підкреслюється її особливою, найвищою юридичною силою, що знаходить свій вияв у низці положень:
1. Конституція виступає базисом для поточного законодавства. Всі закони та інші нормативні акти мають випливати з конституції й не суперечити їй. Це прямо визначається у ч. 2 ст. 8 Конституції України: "Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй".
2. Існує особливий, порівняно з усіма іншими законами, порядок прийняття, зміни та відміни конституції. Про варіанти вияву цієї властивості йшлося при розгляді гнучких і жорстких конституцій.
3. Контроль за додержанням конституції здійснює Особливий орган. У нашій державі ним є Конституційний Суд України. Лише до його компетенції належить вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України. Аналогічні органи є практично в усіх демократичних державах, хоч і називаються вони по-різному.
4. Міжнародні договори, які укладає держава, не можуть суперечити конституції країни. Якщо міжнародний договір суперечить або не відповідає конституції, його неможливо ратифікувати (а якщо він був ратифікований, то підлягає невідкладній денонсації, тобто відмові від його виконання або припиненню його дії) [3, с. 90].
Конституцію - найважливіший правовий та політичний документ держави, характеризують окремі властивості, що мають певну самостійність, але, взяті в сукупності, можуть дати досить повне уявлення про неї. Таких властивостей кілька:
1. Верховенство конституції, яке визначається її особливим місцем у системі законодавства, безумовною необхідністю для законів і підзаконних актів відповідати конституційним приписам.
2. Програмність. Крім закріплення існуючих суспільних відносин, конституція може визначати основні цілі розвитку держави та суспільства, а також шляхи досягнення цих цілей, тобто містити в собі програму дальшого розвитку країни, сформульовану в найзагальніших рисах. Такі програмні положення, як правило, викладені у преамбулах конституцій. Є вони й у преамбулі Конституції України.
3. Нормативність, яка характеризує конституції як єдиний юридичний документ, що складається із загальнообов'язкових правил (норм), котрі визначають поведінку державних органів, громадських об'єднань, громадян та інших суб'єктів.
4. Установчість. Ця властивість конституції полягає у її здатності наділяти певні суб'єкти (органи, організації) конкретними правами та обов'язками, чітко окреслювати їхню компетенцію.
5. Стабільність покликана підкреслити стійкість визначених у Конституції суспільних відносин і означає, що закріплені в ній принципові положення мають діяти протягом більш-менш тривалого часу. Але суттєва частина її приписів може змінюватися відповідно до потреб розвитку суспільства й держави (наприклад, адміністративно-територіальний поділ, норми представництва в законодавчих органах).

2. СТРУКТУРА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ ВІД 28.06.96 р.
І ПРАВОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ ЇЇ СКЛАДОВИХ ЧАСТИН
Предметне уявлення про структуру конституції дає Конституція України від 28 червня 1996 р.
У вступній частині зазначається, що Український народ, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням, приймає цю Конституцію - Основний Закон України.
Конституція складається з 15 розділів, які об'єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів Перехідних положень.
Розділ І "Загальні положення" включає 20 статей (ст.ст. 1-20).
Розділ ІІ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина"
складається із 48 статей (ст.ст. 21-68).
Розділ ІІІ "Вибори. Референдум" включає 6 статей (ст.ст. 69-74).
Розділ ІV "Верховна Рада України" (ст.ст. 75-101).
Розділ V "Президент України" (ст.ст. 102-112).
Розділ VІ "Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади"
(ст.ст. 113-120).
Розділ VІІ "Прокуратура" (ст.ст. 121-123).
Розділ VІІІ "Правосуддя" (ст.ст. 124-131).
Розділ ІХ "Територіальний устрій України" (ст.ст. 132, 133).
Розділ Х "Автономна Республіка Крим" (ст.ст. 134-139).
Розділ XІ "Місцеве самоврядування" (ст. ст. 140-146).
Розділ XІІ "Конституційний Суд України" (ст.ст. 147-153).
Розділ XІІІ "Внесення змін до Конституції України" (ст.ст. 154-159).
Розділ XІV "Прикінцеві положення" (ст.ст. 160, 161).
Розділ XV "Перехідні положення" (пп. 1-14).
Таким чином, структура конституції - досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних і взаємозумовлених структурних елементів [5, с. 84].
Правове призначення Конституції як Основного Закону полягає у встановленні певних правил, за якими мають здійснюватися найважливіші, з точки зору держави та суспільства в цілому, відносини між людьми та їх об'єднаннями.
Серед конституційних приписів можна виділити таку їх групу, що має значення не лише для учасників конкретних відносин, але й для всієї держави й суспільства в цілому. Йдеться про норми Конституції, які закріплюють положення, що визначають соціальне й політичне обличчя держави та суспільства, фіксують вихідні принципи їх функціонування та розвитку. Саме в них формулюються вихідні позиції конституційного регулювання найважливіших відносин у нашій країні.
3. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ І ЙОГО ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ В УКРАЇНІ
В поняття конституційного ладу вкладається різне значення:
- по-перше, як цілісна система основних політико-правових, економічних та соціальних відносин, які встановлюються та захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими нормами. У цьому значенні термін "конституційний лад" є по суті тотожний терміну "державний лад";
- по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, який закріплено в його конституції;
- по-третє, як такий стан даних відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою. При цьому, під конституційною державою розуміють державу, що характеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями [9, с. 8].
Останнє значення поняття конституційного ладу уявляється більш влучним, оскільки наявність в країні конституції, яка визначає певний устрій держави, ще не свідчить про її конституційний характер і, відповідно, про наявність конституційного ладу.
Засади конституційного ладу - це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи, як зазначається в літературі, визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин [10, с. 98].
До засад конституційного ладу України відносяться:
- народовладдя;
- суверенітет і незалежність України;
- республіканська форма правління, яка відповідає вимогам демократії та розподілу влад;
- унітарний устрій України;
- людина, як найвища соціальна цінність, утвердження і забезпечення її прав і свобод;
- соціальний захист людини;
- розподіл влад;
- гарантованість місцевого самоврядування;
- політична, економічна та ідеологічна багатоманітність;
- вища юридична сила Конституції України і пряма дія її норм;
- рівність усіх суб'єктів права власності перед законом.
Терміном "засади конституційного ладу України" позначають також загальний конституційно правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства [9, с. 11].
Норми цього інституту містяться в розділі І Конституції України "Загальні засади". Вони відіграють виключно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:
- особливим предметом регулювання - регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;
- загальними характером - закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;
- найвищою юридичною силою - всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, в силу цього, не можуть їм суперечити;
- підвищеною стабільністю - відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. 1 ст. 156).
Норми інституту "Засади конституційного ладу України" складають певну систему і їх можна розподілити по таких групах:
- норми, що визначають гуманістичні засади конституційного ладу України;
- норми, що визначають республіканську форму правління та унітарний державний устрій України;
- норми, в яких дається характеристика основних якісних рис України як конституційної держави;
- норми, що закріплюють економічні, політичні, соціальні та духовно-культурні засади конституційного ладу України.
Гуманістичні засади конституційного ладу України - це основоположні принципи, які визначають та закріплюють провідну роль громадянина в державному будівництві та місцевому самоврядуванні. До них відносяться:
1. Гуманізм. Конституція України 1996 року на відміну від конституцій "радянського" типу кардинально змінює підхід до розв'язання проблеми про співвідношення людини і держави. Проголошуючи визнання людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю, Конституція України (ст. 3) формулює відповідь на цю проблему: не людина створена для держави, а навпаки - держава для людини, держава відповідає за свою діяльність перед людиною, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. В цьому якраз і полягає гуманістична сутність Конституції України, а гуманізм, таким чином, набуває значення найголовнішого принципу конституційного ладу України.
2. Суверенітет народу України. Суверенітет означає верховенство та незалежність влади, тобто її право за власним розсудом розв'язувати свої внутрішні і зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. В науці конституційного права розрізняють кілька видів (форм) суверенітету: державний, національний та народний.
Державний суверенітет означає властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати свої функції всередині держави і у відносинах з іншими державами.
Національний суверенітет характеризує повновладдя нації, її політичну свободу, наявність у неї реальної можливості самостійно визначати спосіб свого національного життя, включаючи здатність самовизначатися і утворювати незалежну державу.
Народний суверенітет означає повновладдя народу, тобто володіння народом, який є єдиним джерелом влади, політичних та соціально-економічних засобів для реальної участі у здійсненні публічної, політичної влади (державної влади та місцевого самоврядування), в управлінні державними та суспільними справами.
Принцип народовладдя отримав закріплення в ст. 5 Конституції України: "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня і представницька демократія).
Безпосередня (пряма) демократія - це пряме здійснення влади народом у загальнодержавному або місцевих масштабах (народне волевиявлення). Демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зборах, якщо немає різниці між тими, хто управляє та тими, ким управляють. Найважливішими формами безпосередньої демократії є вибори та референдум.
Представницька демократія - це здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи. Концепція народного представництва була розроблена в XVІll - XІX століттях і базується на таких вихідних положеннях:
1. Конституцією держави засновується народне представництво.
2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу - носія суверенітету - за його уповноваженням.
3. Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу).
4. Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандату).
5. Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.
6. Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.
Обидві форми здійснення народовладдя (безпосередня і представницька демократії) Конституцією України віднесені до засад конституційного ладу. Так, згідно з ч. 2 ст. 5, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава - це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Норми конституційно-правового інституту "Загальні засади конституційного права України" визначають засади економічних, соціальних та духовно-культурних відносин, закріплюють політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність.
Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у ст.ст. 1З, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є власністю українського народу, від імені якого права власника щодо цих об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошено основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Однак за умов і в межах, передбачених законодавством, вона може передаватись у приватну чи колективну власність.
Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності і господарювання, їх однакову підтримку з боку держави.
Ідеологічну багатоманітність треба розуміти як реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди, щодо різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової. Держава під час формування і функціонування своїх структур, визначення найближчих і перспективних цілей свого розвитку не може не дотримувати певних ідеологічних, політичних та інших концепцій. Однак ці концепції не повинні офіційно проголошуватись пріоритетними і обов'язковими для вивчення, сповідування і пропагування під загрозою застосування тих чи інших санкцій. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України.
У першому розділі Конституції України закріплено також засади національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
4. КОНСТИТУЦІЙНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ФОРМ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави [13, с. 17].
Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.
Конституція України (ч. 1 ст. 5) закріплює республіканську форму правління України.
Загальними ознаками республіканської форми правління є:
- виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;
- здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;
- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;
- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;
- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.
Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що Україна характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої, тобто в неї всенародне обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі розподілу влад окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади і підзвітний та підконтрольний парламенту.
Державний устрій - це політико-територіальна організація держави, яка характеризується статусом її територіальних одиниць, формою їх правових відносин між собою та з державою в цілому. Сучасній практиці державного будівництва відомі три форми державного устрою: унітарна, федеративна та обласна (регіоналістська) держава [3, с. 103].
Унітарною вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Тобто територія унітарної держави складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць, які, за окремим виключенням, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.
Унітарні держави класифікуються:
1) залежно від наявності чи відсутності в їх складі державоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці у той час, як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці;
2) залежно від ступеню централізації управління на централізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані.
В централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.
В децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях функціонують органи місцевого самоврядування.
Відносно-децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях з місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.
Федеративною є держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний статус.
Стаття 2 Конституції України визначає її як унітарну державу, тобто державу, в межах якої немає інших утворень, що мають ознаки суверенітету і право самостійно вступати у відносини з іншими державами, а також право виходу зі складу України. Спроби як внутрішніх, так і зовнішніх сил вивести будь-яку частину території України з-під її суверенітету повинні розцінюватись як замах на цілісність та недоторканність нашої держави.
Наявність у складі України Автономної Республіки Крим не впливає на це визначення форми державного устрою України, оскільки автономії бувають як у федеративних, так і в унітарних державах.
Виходячи з конституційної характеристики України як демократичної держави, можна зафіксувати її прагнення до демократичного політичного режиму. На відміну від форми правління і форми державного устрою форма політичного режиму залежить не стільки від конституції, скільки від методів, якими в реальності здійснюється державна влада.


ВИСНОВКИ
Отже, в юридичній науці й практиці конституція розглядається як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.
Прийняття п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Конституції України стало найважливішою історичною подією в житті українського народу після проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України і схвалення 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням Акта проголошення незалежності України. Тим самим було завершено процес становлення України як суверенної держави, яка має свій Основний Закон.
Прийняття конституції насамперед свідчить про досягнення державою певної стабільності у суспільстві. Адже саме цей процес, як правило, зумовлюється переходом суспільства від одного якісного стану до іншого, зокрема, як це відбувається в Україні, - результатом зміни суспільного устрою стало формування громадянського суспільства і демократичної, соціальної, правової держави.
Ці, так би мовити, історичні передумови прийняття конституції не вичерпують усіх аргументів щодо її значення як основного закону. Найбільш вагомим аргументом є сам зміст конституції, ті важливі положення і норми, які в ній закріплено.
Так, Конституція України закріплює основи її суспільного і державного устрою, визначає напрями розвитку суспільства і держави, основи організації та діяльності державних органів, а також органів місцевого самоврядування, встановлює конституційні гарантії здійснення прав і свобод людини і громадянина, спрямовує розвиток державної та самоврядної форм народовладдя.
Практичне завдання
Умова: З метою подолання кризи виробництва Президент України видав Указ з економічних питань, неврегульованих законом. Одночасно до Верховної Ради України був переданий відповідний законопроект, на основі якого на 35 день з дня подання прийнято закон.
Питання: Проведіть цифрові підрахунки - коли починається та коли припиняється дія Указу Президента? Чи є чинною ця норма сьогодні?
Відповідь: У пункті 4 розділу XV Перехідних положеннях до Конституції України зазначається, що Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем'єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому ст. 93 Конституції.
Указ вступає в дію, якщо протягом 30 календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
Згадана норма вже втратила чинність, оскільки Президент мав право видавати укази з економічних питань, не врегульованих законами, лише протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України (тобто до 28 червня 1999 р.).
Відповідно до ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Прийнятий Верховною Радою України закон підписує Голова Верховної Ради й невідкладно надсилає його Президенту України, який протягом 15 днів повинен ознайомитись із ним і прийняти одне з двох можливих рішень:
1) схвалити і підписати закон - тим самим прийняти до виконання і офіційно оприлюднити його текст;
2) накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його, та за своїми вмотивованими і чітко сформульованими пропозиціями повернути до Верховної Ради для повторного розгляду (ст. 94 Конституції України).
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
І. Нормативна:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 11.12.2007 р.

ІІ. Навчальна:
2. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В. О. Ріяки. - К.: Юрінком Інтер, 2006. - 512 с.
3. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2003. - 734 с.
4. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. - 4-те вид., доп. - К.: Атіка, 2006. - 568 с.
5. Лисенко С. Л. Конституція України: Матеріали до вивчення. - К.: Либідь, 1997. - 160 с.
6. Молдован В. В., Мелащенко В. Ф. Конституційне право: Опорні конспекти: Словнік-довідник. - К.: Юмана, 1996. - 272 с.
7. Нор В., Стецюк П. Конституція - Основний Закон України в запитаннях і відповідях. - К.: Либідь, 1996. - 180 с.
8. Основи конституційного ладу України: Навч. посібник. - К.: Лібра, 2006. - 296 с.
9. Основи конституційного права України: Підручник / За ред. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 288 с.
10. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 356 с.

ІІІ. Спеціальна:
11. Баглай М. В., Туманов В. А. Малая энциклопедия конституционного права. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: БЕК, 2003. - 694 с.
12. Конституционное (государственное) право: Справочник / Под ред. В. И. Лафитского. - М.: Юристь, 1995. - З86 с.
13. Політична система сучасної України: Особливості становлення, тенденції розвитку. - К.: Парламентське видавництво, 2006. - 290 с.
14. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. - К.: Либідь, 1993. - 320 с.
15. Таций В., Тодика Ю. Проблеми становлення сучасного конституціоналізму в Україні // Право України. - 2001. - № 6. - С. 8 - 12.
16. Шаповал В. Основний Закон України у світовому конституційному вимірі // Право України. - 2004. - № 6. - С. 10 - 17.