Кр ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ.

Контрольна робота
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні 4
2. Правове призначення Конституції як основного закону України 7
3. Поняття конституційного ладу і його загально-правові основи
в Україні 9
Висновки 20
Практичне завдання 22
Список використаної літератури 23

ВСТУП
Прийняття Конституції України стало початком якісно нового етапу в розвитку суспільства і держави. Перш за все, необхідно зазначити, що Конституція зумовила потребу подальшого вдосконалення не лише законодавства, а й державних інститутів. Іншими словами, вона викликала необхідність розробки і здійснення комплексної державно-правової реформи.
Втім, існуюча організація державної влади в Україні, законодавча діяльність потребують суттєвого вдосконалення. Тому державно-правова реформа повинна здійснюватись комплексно, охоплювати одночасно всі основні функції держави, характер якої мають визначати такі принципи:
1) верховенство закону в усіх сферах соціального життя;
2) обов'язковість закону для всіх державних органів, громадських організацій, офіційних осіб і громадян;
3) захист і гарантії свободи особи, її прав, інтересів, честі й гідності;
4) взаємна відповідальність особи і держави;
5) контроль і ефективний нагляд держави за додержанням законів та інших нормативних актів.
Здійснення усіх накреслених заходів стане для цивілізованого світу доказом прагнення України до втілення у життя принципів гуманізму і демократії, найвищою метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

1. ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях "Руської правди".
У Новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних інститутів.
У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузького та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольний союз (Вільна спілка)". Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895).
Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.
Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917 р. Української Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності й розглядався як "статут автономії України".
Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. ІІ Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У ІІ Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.
Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. ІІІ Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних стосунків з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято ІV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що "однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу".
Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи, Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, позаяк саме в день її прийняття до Києва увійшли німці і почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.
Серед державно-правових актів Гетьманату насамперед слід згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "про закони" наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд".
Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С. Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УІІР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".
Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України на початку січня 1919 р.
Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою.
У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської Конституції", повністю повторювала її основні положення.
Засудження "культу особи" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр., декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів – усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України.
Після розпаду СРСР і здобуття нашою країною незалежності розпочався новий етап у розвиткові конституційного процесу в Україні. Його вихідним пунктом стало проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Важливе конституційне значення мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р., та деякі інші правові акти.
2. ПРАВОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ ЯК ОСНОВНОГО ЗАКОНУ УКРАЇНИ
У юридичній науці й практиці конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави. Конституція також визначає герб, прапор, гімн і столицю держави.
Термін "конституція" походить від латинського слова "соnstіtutіo", що означає "устрій", "встановлення".
У Давньому Римі конституціями називалися деякі акти імператорської влади, а у феодальній Речі Посполитій – сеймові постанови. У схожому значенні вжито це слово і в знаменитій Конституції Пилипа Орлика, повна назва якої звучить так: "Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького".
Наразі під конституцію розуміють як основний закон держави, що визначає основи суспільного і політичного ладу, правове становище людини й громадянина, структуру та організацію діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, державну символіку та інші найважливіші з точки зору держави питання її функціонування.
В Україні діє Конституція, прийнята 28 червня 1996 р. п'ятою сесією Верховної Ради України.
Як нормативний акт Конституція України характеризується такими юридичними властивостями:
1. Конституція має установчий, програмний та ідеологічний характер, тобто є первинним елементом, на якому засновуються права та обов'язки більшості суб'єктів державного й суспільного життя; встановлюючи певні "правила гри" в державі і суспільстві, водночас визначає програму, перспективу державного й суспільного розвитку; створює певне ідеологічне забезпечення для закріпленої форми державного і суспільного ладу.
2. Конституція має найвищу юридичну силу порівняно з будь-якими нормативними актами держави і навіть порівняно з міжнародно-правовими актами, давати згоду на обов'язковість яких держава може лише за умови, що вони не суперечать конституції.
3. Конституція має підвищену стабільність, змінити її положення, як правило, дуже важко (в Україні для цього в багатьох випадках потрібен референдум).
4. Конституція виступає юридичною базою поточного законодавства. Всі нові закони ніби "відштовхуються" від конституції, розвиваючи далі її положення і в жодному разі не виходячи за межі, визначені конституцією.
5. Конституція має специфічний предмет правового регулювання – найважливіші в державі суспільні відносини.
6. Конституція розробляється і приймається в особливому порядку. З цією метою створюються спеціальні органи (наприклад, Установчі збори) або парламент застосовує спеціальну процедуру, яка вимагає схвалення конституції не простою, а кваліфікованою більшістю голосів.
Можливе також прийняття конституції референдумом. За старих часів практикувалося ще своєрідне "дарування" конституції монархом або іншим представником вищої влади (так зване "октроювання"), але нині така практика здається недоречним і недемократичним анахронізмом.
7. Конституція має високий рівень захисту з боку держави. Фактично весь апарат держави працює на дотримання конституційних положень. Крім того, майже в кожній державі є органи, для яких захист конституції є основним завданням. В Україні, зокрема діє Конституційний Суд України – єдиний орган, який може вирішувати питання про конституційність тих чи інших актів вищих органів влади.
Правове призначення Конституції як Основного Закону полягає у встановленні певних правил, за якими мають здійснюватися найважливіші, з точки зору держави та суспільства в цілому, відносини між людьми та їх об'єднаннями.
Серед конституційних приписів можна виділити таку їх групу, що має значення не тільки для учасників конкретних відносин, але й для всієї держави й суспільства в цілому. Йдеться про норми Конституції, які закріплюють положення, що визначають соціальне й політичне обличчя держави та суспільства, фіксують вихідні принципи їх функціонування та розвитку.
Саме в них формулюються вихідні позиції конституційного регулювання найважливіших відносин у нашій країні.
3. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ І ЙОГО ЗАГАЛЬНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ В УКРАЇНІ
Ознайомлення з працями вітчизняних та зарубіжних вчених дозволяє зробити висновок, що в поняття конституційного ладу вкладається різне значення.
Так, конституційний лад визначається:
1) як фактична конституція або цілісна система основних політико-правових, економічних та соціальних відносин, котрі встановлюються та захищаються конституцією й іншими конституційно-правовими (державно-правовими) нормами;
2) як певний спосіб (форма) організації держави, який закріплено в його конституції;
3) як такий порядок даних відносин, що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці і правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою.
Поняття конституційного ладу не можна зводити лише до наявності чи відсутності конституції, воно має характеризувати реальну обмеженість держави конституцією, гарантованість прав і свобод людини і громадянина. Не можна також зводити конституційний лад лише до організації держави, навіть, якщо ця держава і є конституційною.
Характеристика конституційного ладу передбачає встановлення його співвідношення з державним ладом.
Державний лад – це система основних політико-правових, економічних, соціальних відносин, які закріплюються державно-правовими (конституційно-правовими) нормами.
Державний лад може бути конституційним, якщо мова йде про конституційну державу, тобто державу, яка:
1) впливає на суспільний лад правовим шляхом (встановлюючи або санкціонуючи правові норми, забезпечуючи їх реалізацію на основі конституції та інших легітимних джерел права);
2) виконує певні обов'язки перед людиною і суспільством.
Отже, поняття "державний лад" є більш широким, ніж поняття "конституційний лад".
Конституційний лад передбачає наявність у державі юридичної конституції, але не зводиться лише до факту її існування.
Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демократичного характеру конституції та реального дотримання конституційних положень, що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом. Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, що є невід'ємним атрибутом конституційної держави.
Громадянське суспільство – це поняття, яким позначають систему автономних щодо державної влади суспільних відносин у сфері соціально-економічного, духовного та культурного життя.
Під громадянським суспільством у науці конституційного права іноді розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм його економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм.
Громадянське суспільство забезпечує необхідний і раціональний спосіб соціального існування людей, заснований на розумі, свободі, праві і демократії.
Засади конституційного ладу – це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Ці принципи визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.
До засад конституційного ладу Конституція України належать такі (рисунок 3.1).
Терміном "засади конституційного ладу України" позначають також загальний конституційно правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.

Рисунок 3.1 Засади конституційного ладу України

Норми цього інституту містяться в розділі 1 Конституції України "Загальні засади". Вони відіграють виключно важливу роль у системі національного права України і характеризуються такими специфічними рисами:
– особливим предметом регулювання – регулюють суспільні відносини, що визначають найважливіші питання організації державного і суспільного життя;
– загальним характером – закріплюють засади і принципи організації держави в найбільш загальній формі, а їх конкретизація здійснюється в інших розділах Конституції України та в актах чинного законодавства;
– найвищою юридичною силою – всі інші норми Конституції України, всі нормативно-правові акти держави базуються на конституційних нормах, що закріплюють засади конституційного ладу і, в силу цього, не можуть їм суперечити;
– підвищеною стабільністю – відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, а законопроекти про внесення змін до розділу 1 Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч. 1 ст. 156).
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Отже, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість підпорядковувати свою діяльність виключно її потребам та інтересам, самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні справи.
Відсутність або навіть обмеження суверенітету і незалежності фактично перетворює державу у колонію або навіть у провінцію іншої держави.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава – це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
Важливою гарантією повновладдя народу є конституційно закріплене виключно за ним право визначати і змінювати в Україні конституційний лад.
Це означає, що лише з волі народу, виявленої у часі проведення всеукраїнського референдуму, можлива зміна орієнтирів суспільного розвитку, спрямованості, вихідних принципів організації та функціонування механізму держави тощо.
Будь-які спроби держави, її органів чи посадових осіб вирішити такі питання без врахування ясно і у передбаченій законом формі вираженої волі народу або всупереч їй визнаються Конституцією як абсолютно недопустима узурпація державної влади, тобто протизаконне привласнення невід'ємного права народу вирішувати самому власну долю і шляхи розвитку своєї держави.
Відповідно до статті 6 Конституції державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Реалізація цього принципу покликана запобігти концентрації всієї державної влади в руках однієї особи або одного органу, що, як засвідчує історичний досвід, призводить до свавілля у керівництві державою і суспільством.
Необхідною умовою ефективного втілення цього принципу в практику організації та діяльності державного апарату є створення системи взаємних стримань і противаг між органами, які належать до різних гілок влади.
Інакше кажучи, для запобігання ситуації, за якої одна з гілок влади може одержати якісь переваги перед іншими, необхідно, щоб усі гілки мали чітко визначену компетенцію і можливості запобігання спробам окремих гілок влади виконувати невластиві їм функції.
Говорячи про конституційне визнання і гарантування місцевого самоврядування (ст. 7), треба усвідомлювати, що мається на увазі право місцевих територіальних громад (жителів села, селища, міста), а також обраних ними відповідних рад самостійно і незалежно від органів держави, але у порядку і межах, передбачених чинним законодавством, вирішувати питання місцевого значення. Таким чином, органи місцевого самоврядування – це не частина системи органів держави, а форма залучення громадян до управління, один із проявів демократії на місцевому рівні.
У статтях 8, 9 і 19 Конституції України закріплено такі основні принципи побудови та функціонування національної правової системи:
1) верховенство права. Воно передбачає неухильне дотримання правових принципів незалежно від міркувань щодо їх політичної доцільності, своєчасності, справедливості тощо. Закріплення того чи іншого положення в нормативно-правових актах – це свідчення його безумовної доцільності, своєчасності та справедливості;
2) найвища юридична сила Конституції. Згідно з цим принципом закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй. У іншому разі прийняті акти мають визнаватися недійсними і не підлягають виконанню;
3) визнання положень Конституції нормами прямої дії. Цим зумовлено, що конституційні приписи впливають на суспільні відносини безпосередньо. Неприпустимо зволікати з їх виконанням, посилаючись на відсутність якихось додаткових (роз'яснюючих, процесуальних тощо) актів. Ст. 8 Конституції гарантується судовий захист конституційних прав та свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції;
4) неприпустимість невідповідності міжнародних договорів положенням Конституції України. Згідно зі ст. 9 приєднання нашої держави до тієї чи іншої міжнародної угоди можливе лише після внесення відповідних змін до тексту її Основного Закону;
5) визнання міжнародних договорів після їх ратифікації частиною законодавства України. Цей принцип передбачає забезпечення реалізації положень таких міжнародних угод відповідними правовими, організаційними та іншими засобами нарівні з приписами законів, прийнятій Верховною Радою України;
6) недопустимість примусу робити те, що не передбачено законодавством. Слід мати на увазі, що тут йдеться не тільки про примусове вчинення якихось протиправних дій, а й про будь-які дії взагалі. Отже, недопустимо примушувати вчиняти дії, які не заборонені законом і спрямовані на досягнення якихось позитивних результатів, якщо закон прямо не вимагає їх вчинення. З урахуванням цього, наприклад, антиконституційною і протизаконною буде вимога робити благодійні пожертвування, вступати до громадських об'єднань тощо;
7) функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це означає, що вказані суб'єкти можуть вирішувати лише ті питання, які Конституцією і законом прямо віднесені до їх компетенції; не вправі перевищувати повноважень, наданих їм Конституцією і законом; можуть і повинні здійснювати свої повноваження у повній відповідності з процедурою, встановленою Конституцією чи законом для вирішення конкретних питань. Ці положення мають на меті не допустити свавілля в діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Норми, визначені статтями 10-12 Конституції України, покликані врегулювати основи національного розвитку та міжнаціональних відносин, вони випливають із положень відповідних міжнародно-правових актів і деталізуються в актах національного законодавства, наприклад, у Законі від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Україні".
Основні засади економічних відносин в Україні закріплено у ст.ст. 1З, 14, 16 Конституції. Саме ними визначено об'єкти, які є власністю українського народу, від імені якого права власника щодо цих об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До таких об'єктів належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси. Водночас землю проголошено основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Однак за умов і в межах, передбачених законодавством, вона може передаватись у приватну чи колективну власність. Конституцією гарантовано забезпечення державою екологічної безпеки і рівноваги, вжиття всіх необхідних заходів до подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.
Стаття 15 Конституції України гарантує побудову суспільного життя на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Політична багатоманітність означає насамперед реальну можливість створення і діяльності різних об'єднань громадян (партій, рухів, конгресів тощо), головною метою яких є участь у виробленні державної політики, формуванні та функціонуванні органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Економічна багатоманітність передбачає можливість рівноправного існування різних форм власності і господарювання, їх однакову підтримку з боку держави.
Ідеологічну багатоманітність треба розуміти як реальне право різних суб'єктів (окремих осіб та їх об'єднань) безперешкодно формулювати, досліджувати, пропагувати та втілювати у практику суспільних відносин ідеї, теорії, погляди, щодо різних аспектів життя держави, суспільства, цивілізації в цілому.
Гарантією забезпечення цієї багатоманітності є заборона визнання державою будь-якої ідеології як обов'язкової. Держава під час формування і функціонування своїх структур, визначення найближчих і перспективних цілей свого розвитку не може не дотримувати певних ідеологічних, політичних та інших концепцій.
Втім, ці концепції не повинні офіційно проголошуватись пріоритетними і обов'язковими для вивчення, сповідування і пропагування під загрозою застосування тих чи інших санкцій. Кожен громадянин, кожне об'єднання свідомо і добровільно обирають ті ідеологічні настанови, які вони вважають правильними. Тому забороняється цензура, тобто обмежувальні заходи щодо здійснення свободи друку.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, яка не заборонена Конституцією і законами України. Прикладом такої заборони можуть бути положення, що містяться у ст. 4 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян". У ній зазначено, що не підлягають легалізації (а діяльність нелегалізованих об'єднань громадян забороняється у судовому порядку) об'єднання, метою яких є зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної прісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь іноземних держав; пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму і неофашизму тощо.
У першому розділі Конституції України закріплено засади національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави.
Під національною безпекою мається на увазі стан захищеності життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства від існуючих та можливих внутрішніх і зовнішніх загроз в усіх сферах суспільних відносин.
Із метою забезпечення належного рівня захищеності цих інтересів у ст. 17 Конституції визначено вихідні положення захисту суверенітету і територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України.
Заборонено створення і функціонування на території України будь-яких збройних формувань, не передбачених законом. Це означає недопустимість створення під будь-якими приводами озброєних формувань приватними особами, громадськими об'єднаннями, у тому числі й політичними партіями тощо.
Стаття 18 Конституції закріплює спрямування зовнішньополітичної діяльності України на забезпечення ії національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з іншими країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Ці норми і принципи закладено у деяких міжнародно-правових актах, серед яких треба виокремити Статут ООН та Декларацію про принципи міжнародного права.

ВИСНОВКИ
Отже, Конституція України регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.
Конституційний лад визначається як встановлені конституційним правом країни взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної держави.
Конституційний лад набуває реального змісту лише за умови демократичного характеру конституції та реального дотримання конституційних положень, що забезпечує обмеженість держави, державної влади правом.
Саме така обмеженість і створює оптимальні умови для функціонування громадянського суспільства, що є невід'ємним атрибутом конституційної держави.
Засади конституційного ладу – це система вихідних принципів організації державної влади в конституційній державі, взаємовідносин конституційної держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Вони визначають і закріплюють основи правового статусу суб'єктів конституційно-правових відносин.
Засади конституційного ладу України – це також загальний конституційно правовий інститут, що закріплює основні принципи організації Української держави, які характеризують її як конституційну державу, а також визначає засади і найважливіші принципи взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства. Норми цього інституту містяться в розділі 1 Конституції України "Загальні засади". Вони відіграють виключно важливу роль у системі національного права України.
Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність.
Гарантіями конституційного ладу України є окремі положення Конституції України (про неможливість зміни Конституції, якщо ці зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України, неможливість зміни Конституції в умовах воєнного або надзвичайного стану та ін.).


ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
УМОВА
Конституційний Суд України (далі – КСУ) розглянув справу, термін прийняття рішення з якої невдовзі вичерпувався. Під час голосування на засіданні КСУ співвідношення голосів суддів склало 6 до 5 на користь відповідного рішення. Після оприлюднення цього рішення КСУ через засоби масової інформації, в одній з газет з'явилася нотатка, в якій ставилась під сумнів легітимність рішення КСУ на тій підставі, що воно було прийняте не значною більшістю суддів порівняно із конституційним складом КСУ. В той же час, по місцевій інформаційній радіопрограмі один із її учасників висловив припущення про неповноважність засідання КСУ в такому кількісному складі.
ПИТАННЯ:
Хто з трьох суб'єктів права припустився помилки?
ВІДПОВІДЬ:
Порядок проведення пленарних засідань КСУ регулюється Конституцією України (ст.ст. 150, 151) і ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР в ред. від 26.06.2008 р.
Пленарне засідання КСУ є повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів (ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд"). Рішення КСУ приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів.
На засіданні КСУ, про яке іде мова, були присутні лише одинадцять суддів.
Таким чином, засідання КСУ у такому кількісному складі було неповноважним приймати будь-які рішення. Саме він припустився помилки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
І. Нормативна:
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р. № 422/96-ВР в ред. від 26.06.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
3. Акт проголошення незалежності України: Прийнятий постановою Верховної Ради України від 24.08.1991 № 1427-XІІ //http://zakon.rada.gov.ua
4. Декларація про державний суверенітет України від 16.07.1990 р. № 55-XІІ //http://zakon.rada.gov.ua

ІІ. Навчальна:
5. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 834 с.
6. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – 4-те вид., доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
7. Основи конституційного ладу України: Навч. посібник / А. М. Колодій, В. В. Копейчиков, С. Л. Лисенков, В. В. Медведчук. – К.: Либідь, 1997. – 206 с.
8. Тодыка Ю. Н. Основы общественного строя Украины: Учебник. – Харьков: Факт, 1999. – 450 с.

ІІІ. Спеціальна:
9. Грузд А., Заржицький В., Смірнов О., Сумська Н. Конституційно-правове регулювання в Україні: деякі питання теорії і практики // Право України. – 2002. – № 8. – С. 11 – 14.
10. Селіванов В. Політико-юридичні передумови і характерні ознаки процесу демократичної трансформації українського суспільства // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 3. – С. 3 – 15.