Кр ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ.

Контрольна робота
з дисципліни "Конституційне право України"
на тему:
ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

ПЛАН

Вступ 3
Розділ 1. Поняття конституційного права. Співвідношення
термінів "державне право" і "конституційне право" 5
Розділ 2. Предмет галузі конституційного права 8
Розділ 3. Методи конституційного права 13
Розділ 4. Конституційне право в системі національного права України 15
Висновки 19
Практичне завдання 22
Список використаної літератури 23

ВСТУП
Провідне місце у системі права будь-якої держави займає конституційне право. Своєрідність конституційного права полягає насамперед у тому, що воно відіграє основоположну та провідну роль щодо інших галузей права. Це, своєю чергою, визначається відповідним значенням та характером тих суспільних відносин, на регулювання яких спрямоване конституційне право як система. Насамперед – це відносини, які є основою суспільного та державного ладу, взаємовідносин особи, суспільства і держави, здійснення публічної влади.
Конституційне право закріплює сутність, форми і структуру держави, правовий статус людини і громадянина, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, а також загальний механізм їх функціонування.
Конституційно-правові положення та норми є вихідними для усіх та кожної з інших галузей права, які розвивають та конкретизують їх на іншому рівні. Саме тому, що конституція та інші конституційно-правові акти спрямовані на закріплення та регулювання не усіх та не будь-яких суспільних відносин, а лише тих, які визначають головні, докорінні, якісні засади держави та суспільства, конституційне право виступає як центральна, основоположна та провідна галузь права кожної окремої країни.
У процесі розбудови незалежної Української держави й становлення конституційного ладу, творення Конституції України 1996 p., проведення новітньої конституційної реформи набуто значного досвіду демократичного державно-правового розвитку. Це потребує відповідного аналізу конституційної моделі організації влади, розроблення термінологічного апарату науки конституційного права, його коментування, що становить важливе завдання науки конституційного права.
Особливість місця і ролі конституційного права в системі права, його динамізм, інтенсивний розвиток вітчизняної науки конституційного права обумовлюють ту увагу, яка приділяється вивченню конституційного права. У наданій контрольній роботі розглядаються ті основні положення, які й дають підстави вважати конституційне право провідною галуззю права України.

РОЗДІЛ 1.
ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА. СПІВВІДНОШЕННЯ ТЕРМІНІВ "ДЕРЖАВНЕ ПРАВО" І "КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО"
Термін "конституційне право" використовується у правознавстві для позначення, по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки і, по-третє, навчальної дисципліни у системі вищої освіти.
Конституційне право України (у його першому значенні) – це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулюють основні відносини владарювання у суспільстві (відносини народовладдя), встановлюючи при цьому належність публічної влади (державної влади та місцевого самоврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина [7, с. 5].
Поява цієї галузі права пов'язана із зародженням у країнах Західної Європи буржуазних відносин, результатом чого стали процеси демократизації публічної влади – на порядку денному постали питання запровадження нових принципів організації та здійснення державної влади (поділ влади, народовладдя, верховенство права тощо), визнання місцевого самоврядування як самостійної форми публічної влади, гарантування прав і свобод людини і громадянина, закріплення основ взаємовідносин публічної влади з інститутами громадянського суспільства.
Зазначені демократичні процеси обумовили, з одного боку, виникнення або відродження правових інститутів, що закріплюють конституційні принципи організації та функціонування публічної влади (наприклад, інститути громадянства, основних прав і свобод людини і громадянина, народного волевиявлення та виборчого права, місцевого самоврядування тощо), а, з іншого боку, – доцільність комплексної (в рамках окремої галузі) регламентації устрою держави, взаємовідносин держави з людиною та інститутами громадянського суспільства.
У літературі висловлювалися різні погляди щодо позначення цієї галузі права. Це пов'язано з одночасним використанням двох термінів – "конституційне право" та "державне право", що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVІІІ ст. розпочалася дискусія між прихильниками різних термінів. При цьому термін "державне право" мав би символізувати необмеженість державної влади, тоді як термін "конституційне право" – демократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією (природним правом).
Наразі лише в деяких країнах використовується термін "державне право" (наприклад, Австрія, Німеччина), що дає підстави для обгрунтування позиції стосовно ідентичності цих термінів, навіть пропонується вживати їх одночасно – конституційне (державне) право, що, на думку прихильників такого підходу, може зняти напруженість, викликану їх політичним протиставленням.
Так, відомий вітчизняний вчений-конституціоналіст О. Ф. Фрицький вважає, що в сучасний період різниця між "конституційним" і "державним" правом має лише відносне значення, а найменування відповідної галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними підходами, які збереглись у науці та державно-правовій практиці. Отже, можна говорити про відносну тотожність, синонімічність цих термінів [10, с. 9].
Така позиція здається слушною, особливо коли мова йде про найменування відповідної галузі права в конституційній державі, наприклад в Австрії, Німеччині чи Швейцарії.
Водночас деякі дослідники звертають увагу на те, що в сучасній юридичній літературі застосування того чи іншого терміна справедливо пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу, з тим, що найменування "конституційне право" базується на тому, що всі суб'єкти державно-правових відносин діють у межах конституції, і держава не повинна панувати над людиною [4, с. 7].
Така позиція не дозволяє повністю погодитися з підходами, спрямованими на нівелювання різниці в термінах "конституційне" та "державне" право. Принципова відмінність між цими термінами, на думку В. В. Кравченка, полягає в тому, що конституційне право встановлює устрій конституційної держави, тобто належну (конституційну) організацію публічної влади, таку, що базується на засадах поділу влади і за якої забезпечується надійний захист прав людини і громадянина. Термін "державне право", на відміну від терміна "конституційне право", має загальніший характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організованої) держави [7, с. 7].
Враховуючи сказане, можна зробити висновок, що термін "державне право" доцільно застосовувати як родовий – для позначення відповідної галузі національного права будь-якої держави (і конституційної, і неконституційної).
Необхідно зазначити, що в літературі висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів – державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання, на думку окремих вчених, не збігається з конституційним правом, останнє – об'ємніше і охоплює не лише устрій держави, організацію публічної влади, а й питання власності, сім'ї, духовного життя тощо.
У вітчизняній літературі одностайно підтримується думка про доцільність іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризується формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.
РОЗДІЛ 2.
ПРЕДМЕТ ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Предмет галузі конституційного права остаточного визначення не має. Про це свідчать численні спроби детально окреслити сферу конституційно-правового регулювання, які спостерігаються в новітній вітчизняній і зарубіжній юридичній літературі.
Проблема полягає в тому, що, по-перше, між галузями права взагалі не існує чітких меж – одні й ті ж групи суспільних відносин регулюються кількома різними галузями права (наприклад, реалізація конституційних прав і свобод людини і громадянина породжує суспільні відносини – предмет регулювання як конституційного, так і трудового, сімейного, адміністративного тощо галузей права), до того ж багато правових норм має полівалентний характер – їх одночасно можна віднести і до конституційного, і до інших галузей права.
По-друге, конституційне право – це особлива галузь права; на відміну від інших галузей права її складають норми, які регулюють відносини, що виникають у всіх сферах життєдіяльності суспільства, тому досить складно знайти критерії, які дозволили б відокремити їх од відносин, що регулюються іншими галузями права.
По-третє, неможливо відмежувати конституцію – основне джерело галузі конституційного права, національного права в цілому, від інших законів – джерел відповідних галузей права.
Втім, у загальному вигляді предмет галузі конституційного права можна окреслити досить чітко – це особливе коло суспільних відносин, які виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства у зв'язку з організацією та здійсненням публічної влади.
При цьому традиційно, від моменту виникнення цієї галузі права, в її предметі зазвичай вирізняють дві взаємопов'язані групи відносин:
1) відносини між людиною і громадянином (громадянської свободи, охорони прав і свобод людини);
2) відносини, що визначають устрій держави і організацію державної влади.
У новітній юридичній літературі обгрунтовується певне розширення предмета конституційно-правового регулювання через віднесення до нього також і суспільних відносин, що визначають засади конституційного (державного) ладу, основи суспільного ладу (відносини між державою та громадянським суспільством) [11, с. 11].
На думку В. В. Кравченка, наведені вище спроби в цілому дозволяють визначити предмет конституційно-правового регулювання, але потребують певного уточнення:
1) з огляду на зміст поняття "конституційне право" можна зробити висновок про те, що його предметом є відносини, які визначають устрій конституційної держави, тобто таку організацію державної влади, яка базується на засадах поділу влади (належну організацію державної влади), в інших випадках мова може йти про державне право;
2) до предмета галузі конституційного права доцільно також долучити відносини, що визначають засади організації такої форми публічної влади, як місцеве самоврядування;
3) з певними застереженнями можна погодитися з пропозицією долучити до предмета конституційно-правового регулювання відносини, що визначають основи суспільного ладу [7, с. 9].
Останнє було характерним для юридичної літератури радянського періоду, в якій домінувала концепція, що конституційне (державне) право регулює відносини між людиною і суспільством, установлює засади суспільного ладу (устрою).
Такий підхід певною мірою суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство є відносно автономним стосовно держави і стоїть над нею, що унеможливлює закріплення в конституційному праві положень щодо керівництва громадянським суспільством з боку держави.
Зазвичай, це не означає повної ізольованості держави від суспільства, а норми конституційного права здійснюють певний регулятивний вплив на суспільство закріпленням найважливіших принципів взаємовідносин держави з інститутами громадянського суспільства, і ці принципи виступають одними із засад конституційного ладу.
Зазначене дозволяє зробити висновок, що предмет галузі конституційного права складають такі групи суспільних відносин:
1) суспільні відносини, що визначають устрій конституційної держави, незалежну організацію державної влади (тобто таку, що базується на засадах поділу влади) та основи місцевого самоврядування;
б) суспільні відносини, що виникають між людиною, колективами людей (інститутами громадянського суспільства) та державою.
Регулювання устрою держави, державної влади та основ місцевого самоврядування здійснюється конституційно-правовими нормами через:
1) встановлення найважливіших принципів, що визначають якісну характеристику України як конституційної держави, до яких можна віднести принципи народовладдя, державного суверенітету, поділу влад, верховенства права, гуманізму, визнання місцевого самоврядування;
2) закріплення республіканської форми правління та унітарного державного устрою України;
3) визначення форм (способів) здійснення державної влади – пряма та представницька демократія;
4) встановлення системи органів державної влади, принципів їх організації і діяльності та статусу окремих видів органів державної влади;
5) встановлення основ місцевого самоврядування (організаційно-правової, матеріальної, фінансової тощо).
Що стосується другої групи відносин (між людиною, інститутами громадянського суспільства і державою), то вона є предметом регулювання також і інших галузей права України – трудового, сімейного, цивільного, кримінального тощо. Норми конституційного права здійснюють регулятивний вплив у цій сфері через:
1) закріплення невід'ємних прав і свобод людини, проголошення людини, її життя і здоров'я, честі й гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю;
2) закріплення принципів політичної та ідеологічної багатоманітності, економічних соціальних і культурно-духовних засад конституційного ладу;
3) встановлення обов'язків держави з охорони й захисту прав людини та прав інститутів громадянського суспільства.
Відносини, що складають предмет конституційно-правового регулювання, характеризуються певною специфікою:
– вони складаються в усіх найважливіших сферах життєдіяльності суспільства;
– виступають як базові в політичній, економічній, соціальній та духовній сферах, визначають загальні засади і принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність і єдність суспільства.
Структуру предмета галузі конституційного права України складають:
1) відносини політичного характеру, що характеризують якісні риси держави – державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;
2) найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумовою владарювання) і характеризують наявні в суспільстві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систему забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;
3) відносини, що характеризують принципові взаємозв'язки держави з особою і становлять основи правового статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема, це відносини, що визначають:
а) належність особи до громадянства України;
б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків із державою;
в) основні права, свободи та обов'язки особи і ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;
4) відносини з приводу організації і діяльності органів державної влади України, взаємодії найголовніших ланок державного апарату;
5) відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані з територіальним та адміністративно-територіальним устроєм України;
6) відносини, що визначають основи місцевого самоврядування в Україні, систему місцевого самоврядування, принципи організації та діяльності органів місцевого самоврядування, їх взаємовідносин з органами державної влади тощо.

РОЗДІЛ 3.
МЕТОДИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Конституційне право впливає на суспільні відносини за допомоги притаманних йому способів і засобів, які називаються методами конституційного права (методи конституційно-правового регулювання).
Метод конституційно-правового регулювання – це сукупність способів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційного права.
У конституційній державі можуть застосовуватися виключно правові методи впливу на суспільні відносини. Зокрема, в конституційно-правовому регулюванні використовуються такі методи, як встановлення прав учасників суспільних відносин, покладання обов'язків і відповідальності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.
Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповноважуючі норми конституційного права містять встановлення, які закріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Наприклад, згідно з Конституцією України, "контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата" (ст. 98).
Достатньо поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Скажімо, Конституція України передбачає, що "кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей" (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до встановленого припису.
Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповноважуючого характеру. Такий спосіб конституційно-правового регулювання дає можливість відповідному суб'єктові діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, "Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України" (ст. 87 Конституції України).
У конституційному праві використовується також метод заборони: "цензура заборонена" (ч. З ст. 15 Конституції України); "на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом" (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У цьому випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.
Застосування різних методів конституційно-правового регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.
У цілому метод конституційного права характеризується:
1) загальним характером;
2) максимально високим юридичним рівнем;
3) імперативним характером;
4) універсальним характером;
5) установчим характером;
6) поєднанням прямого та опосередкованого регулювання.
На основі проведеного аналізу предмета і методів конституційно-правового регулювання можна сформулювати визначення галузі конституційного права України як провідної галузі національного права України, що являє собою систему правових норм, які регулюють базові суспільні відносини, що виникають у різних сферах життєдіяльності суспільства, закріплюючи при цьому належність публічної влади, засади її організації та форми здійснення, а також невід'ємні права і свободи людини і громадянина, права інститутів громадянського суспільства та їх гарантії.
РОЗДІЛ 4.
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО В СИСТЕМІ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Як вже зазначалось, предметом конституційного права, з огляду на його соціальну роль та функції, є основоположні суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення повновладдя Українського народу. Це передусім політичні відносини, які істотно впливають на інші суспільні відносини, визначають їх головні структурні та функціональні характеристики.
Ці обставини визначають найістотніші функції Конституції України, серед яких особливе значення мають установчі, інтегруючі, системотворчі та інші функції.
Конституція вносить системність у право, є ефективним системоутворюючим фактором правової системи, закріплює вихідні засади формування і дії національного права, наповнює його своїм змістом, пронизує єдиними принципами та ідеями.
Норми Конституції України, за образним висловлюванням
В. Ф. Погорілка, "переливаються" в норми інших галузей права, є їх джерелом [5, с. 12].
Місце і роль конституційного права визначається також характером його співвідношення з приватно-правовими та з іншими галузями публічного права.
Вихідним тут є положення загальної теорії права про те, що система права поділяється на дві підсистеми: публічне право і приватне право. У межах цієї підсистеми права формуються галузі законодавства: в рамках публічного права – конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове; в рамках приватного – цивільне, сімейне, трудове та інші галузі законодавства. Безперечно, такий поділ досить умовний, оскільки норми однієї галузі проникають в інші, переплітаються з ними [8, с. 237].
Роль Конституції України полягає в тому, що вона забезпечує збалансованість публічних і приватних засад у праві насамперед тим, що закріплює багатоманітність власності, її статус і співвідношення між її видами, соціальну спрямованість (функцію) держави тощо.
У такий спосіб Конституція України закладає основи цивільного права. Іншими словами: нормуючи відносини між суб'єктами влади і підпорядкованими цій владі, Конституція України стверджує себе як головне джерело публічного права, а конституційне право є його основною галуззю.
З іншого боку, визначаючи статус особи, індивіда в суспільстві, конституційне право закладає підвалини приватного права, яке регулює відносини між індивідами.
Індивідуалізм приватного права полягає в тому, що суб'єкт реалізує свій безпосередній (індивідуальний) інтерес, може захищати його, чекати на публічно-правове визнання і захист з боку державних інституцій.
Конституційне право (як право публічне) виконує функцію "соціального служіння". Зміст такої функції полягає в тому, що конституційне право визначає основи повновладдя Українського народу, зокрема політичні відносини у сфері організації і здійснення публічної влади, відносини між суб'єктами такої влади з переважним використанням імперативного методу конституційно-правового регулювання.
Підпорядкування, субординація, односторонність, беззаперечна обов'язковість – такі основні риси даного методу.
Більшості норм конституційного права властива імперативність. Такі норми складають кістяк правопорядку. Відступ від них шляхом укладання приватно-правових договорів, контрактів, угод, тобто дозволених правових форм встановлення юридичних прав і обов'язків між суб'єктами конституційно-правових відносин, суворо забороняється. Адже ні політичні права, ні влада не можуть стати власністю особи.
Цим підкреслюється і різниця між конституційним та цивільним правом, і той факт, що деякі норми конституційного права є нормами цивільного права. Скажімо, конституційне закріплення приватної власності дає підстави для розробки цього інституту цивільним правом.
Існує тісний зв'язок між конституційним правом та іншими публічними галузями права, насамперед, з адміністративним, фінансовим тощо. Спільним тут є те, що основою нормування цих галузей є публічний інтерес, структура, організація і діяльність державної влади.
Найбільш тісний зв'язок конституційного права з адміністративним правом, яке регламентує управлінську діяльність держави, визначає її форми й методи. Одна з функцій останнього – переведення в динаміку суспільних відносин статичних положень конституційного права, яке встановлює основи системи і організації виконавчої влади, юридичної відповідальності, в тому числі адміністративної відповідальності.
Адміністративне право реалізує можливості конституційного статусу органів управління, а його санкції в певних випадках здійснюють захист норм конституційного права.
Водночас адміністративне право – цілком самостійна галузь національного права, яка має свій предмет і метод регулювання. Воно визначає статус органів управління, регламентує їх діяльність у сфері управління, основи їх взаємовідносин з іншими суб'єктами права.
Тісний зв'язок між конституційним і фінансовим правом, предметом якого є регулювання мобілізації, розподілу й використання державних грошових фондів. Основи такої діяльності закладені в нормах конституційного права, причому це здійснюється як на рівні Конституції України, так і на рівні інших джерел конституційного права.
Своєю чергою, норми фінансового права регулюють фінансування суб'єктів конституційного права – Верховної Ради, Конституційного Суду, органів місцевого самоврядування.
Фінансово-правовим нормам також властивий імперативний, владнокатегоричний характер, однак вони не мають політичного характеру, оскільки регулюють майнові (грошові) відносини.
Тісний зв'язок конституційного права із таким різновидом публічного права, як кримінальне право, особливістю якого є те, що його норми містять заборони на певну поведінку під загрозою застосування репресивного за змістом покарання. Конституція визначає зміст і принципи кримінальної політики, її мету й соціальну спрямованість. Своєю чергою, кримінально-правові норми здійснюють охорону багатьох конституційно-правових норм.
Конституційне право, закріплюючи систему, принципи організації та діяльності судової влади, встановлює вихідні засади для кримінально-процесуального, цивільно-процесуального права та конституційного судочинства (конституційного процесу).
Причому останнім часом взаємозв'язок між конституційним і вказаними галузями права розширюється й змінюється. Це зумовлюється, крім всього іншого, розширенням сфери конституційно-правового регулювання, "втягуванням" в його орбіту нових суспільних відносин, встановленням та функціонуванням нових конституційно-правових інститутів – президентства, референдумів, наповнення "старих" інститутів новим змістом.

ВИСНОВКИ
Таким чином, у системі національного права України конституційне право посідає особливе, провідне місце, що обумовлено такими чинниками:
1) специфічним предметом правового регулювання – конституційне право регулює базові, визначальні суспільні відносини, що виникають з організацією і здійсненням публічної влади;
2) джерелом галузі конституційного права є Конституція України – Основний Закон держави, положення якого – вихідні для всіх інших галузей права України;
3) конституційне право закріплює засади конституційного ладу України – принципи, що мають визначальне значення для всіх галузей права України;
4) конституційне право закріплює невід'ємні права і свободи людини і громадянина, що визначають зміст прав і свобод, встановлених нормами інших галузей права України;
5) конституційно-правові норми встановлюють систему, основи організації та діяльності органів державної влади й місцевого самоврядування, визначаючи цим вихідні положення для адміністративного, муніципального та інших галузей права, норми яких регулюють окремі питання діяльності відповідних органів державної влади й місцевого самоврядування;
6) закріплюючи багатоманітність форм власності, свободу економічної діяльності, рівний захист суб'єктів права власності, визначаючи коло суб'єктів права власності на землю, конституційне право встановлює основи цивільного, земельного, господарського та інших галузей права України;
7) конституційне право визначає ієрархію нормативно-правових актів, регулює сам процес нормотворення.
Безумовно, конституційне право не поглинає й не об'єднує інші галузі права України, воно лише встановлює для них фундамент, основоположні принципи, тоді як норми інших галузей деталізують і конкретизують приписи конституційно-правових норм.
Конституційне право України є одним із найважливіших засобів забезпечення повновладдя народу України в політичній, економічній і соціально-культурній сферах його життєдіяльності. Жодна інша галузь права не закріплює суспільні відносини, що складають основи повновладдя народу України. Це – виняткова прерогатива конституційного права.
Виконуючи роль ядра системи національного права, інтегруючи його галузі в одне ціле, конституційне право проникає в кожну з таких галузей. Таке проникнення забезпечується, насамперед, за допомогою Конституції України – основного джерела конституційного права, яке, своєю чергою, є відправним для кожної із галузей національного права України.
Специфіка предмета конституційного права визначається здебільшого характером конституційного регулювання і роллю в цьому процесі Основного Закону України. Конституційне право за своїм характером, предметом та методом правового регулювання, а також за своїм головним джерелом є конституційним (встановлюючим, закріплюючим основи), що й дає підстави ототожнювати поняття "конституційне право" і "державне право".
Отже, провідна роль конституційного права зумовлюється об'єктивними факторами, які визначаються характером предмета його регулювання. Насамперед конституційне право регулює серцевину політичних відносин, які виникають безпосередньо в процесі здійснення народовладдя в Україні, що виступає у двох основних формах – безпосередньої та представницької демократії.
Закріплюючи повновладдя народу України, конституційне право тим самим відповідає щонайменше на два питання: кому належить влада в суспільстві і яким чином вона здійснюється, тобто який механізм її реалізації. На ці питання вичерпну відповідь дає найважливіший закон українського суспільства – Конституція України.
Конституційне право щонайтісніше пов'язане з пануючою в суспільстві ідеологією, проте його функція – перевести на мову права систему ідеологічних цінностей, закріпити у правових нормах ціннісні орієнтири.
Іншими словами, провідна роль конституційного права зумовлена сукупністю матеріальних, ідеологічних та правових відносин, що виникають у процесі функціонування найрізноманітніших інституцій суспільства.
Проте, в сучасних умовах змінюється погляд на тлумачення самого поняття "конституційне право". Воно не вичерпується нормами права. Конституційне право включає ще й конституційну практику, звичаї, традиції, прецеденти тощо.


ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
Умова:
Сільська рада прийняла рішення про проведення референдуму щодо перейменування села. Група громадян вирішила бойкотувати референдум. Оскільки агітація здійснювалась і в день референдуму, члени дільничної комісії робили спроби запобігти діям його противників. Водночас прихильники референдуму виступили в день його проведення по місцевому радіо із закликами підтримати перейменування.
Питання:
Дайте оцінку діям учасників місцевого референдуму. Чи відповідають ці дії вимогам чинного законодавства?
Відповідь:
В день проведення референдуму будь-яка агітація забороняється (ст. 8 Закону України "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" від 03.07.1991 р. № 1286-XІІ в ред. від 01.10.2007 р.).
Отже, дії учасників місцевого референдуму не відповідають вимогам чинного законодавства.
Публічні заклики або агітація за бойкотування референдуму, перешкоджання членам ініціативної групи у збиранні підписів громадян під вимогою про проведення референдуму, а так само будь-яка агітація в день проведення референдуму; видача членом дільничної комісії з референдуму бюлетеня для голосування за іншу особу; втручання у роботу комісій з референдуму, що перешкоджає виконанню ними обов'язків, пов'язаних з підрахунком голосів або визначенням результатів референдумів, – тягнуть адміністративну відповідальність у вигляді накладення штрафу (ст. 186-4 КУпАП).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
І. Нормативна:

1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 30.09.2009 р.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 80732-X в ред. від 16.03.2010 р.
3. Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 03.07.1991 р. № 1286-XІІ в ред. від 01.10.2007 р.

ІІ. Навчальна:

4. Балакірєва Р. С. Конституційне право України: Навч. посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 388 с.
5. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка, 2003. – 734 с.
6. Конституційне право України: Підручник / За ред. Ю. М. Тодики,
В. С. Журавського. – К.: Ін Юре, 2002 – 544 с.
7. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посібник. – 4-те вид., доп. – К.: Атіка, 2006. – 568 с.
8. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. – 2-ге вид. – Харків: Консум, 2005. – 656 с.
9. Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму: Посібник. Ч. 1. – Львів: Астролябія, 2003. – 548 с.
10. Фрицькій О. Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 426 с.

ІІІ. Спеціальна:

11. Конституційно-правові засади становлення української державності / В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Г. Данильян та ін. – Xарків: Право, 2003. – 472 с.
12. Чайченко А. П. Щодо поняття конституційного права як науки // Вісник Запорізького юридичного інституту МВС України. – 2003. –
№ 2. – С. 146 – 151.