Кр УТВЕРДЖЕННЯ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
на тему:
УТВЕРДЖЕННЯ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Конституційно-правовий статус людини і громадянина
в Україні. Зміст основних видів прав і свобод людини
і громадянина 5
2. Практичне здійснення захисту основних гарантованих конституційним законодавством прав та свобод людини
при реалізації виконавчої влади в Україні 12
Висновки 16
Практичне завдання 18
Список використаної літератури 25

ВСТУП
Сучасний соціальний прогрес в Україні можливий через включення до процесу суспільного розвитку не лише потенціалу держави, а й, насамперед, творчого потенціалу всіх її громадян, відродження енергії громадянського суспільства.
Без людського фактора всі політичні намагання здійснити демократичні трансформації в українському суспільстві будуть марними. Будь-яка політика, програма, модель ринкової трансформації економіки або законодавчий акт втрачають свій сенс, якщо їм бракує людського виміру, орієнтованого на обов'язкове врахування приватних інтересів людини, на їх координацію з публічними інтересами суспільства, на гарантії і захист прав та свобод людини.
17 травня 1997 р. Україна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Цей найважливіший міжнародно-правовий акт, який має обов'язкову силу для всіх держав-учасниць, відображує перші кроки у колективному забезпеченні основних прав та свобод людини, сформульованих у Загальній декларації прав людини, схваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р. Вказані норми викладені у розділі 1 Конвенції (статті 2-18) та додаткових Протоколах.
У статті З Конституції України проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав та свобод людини є головним обов'язком держави.
Визнання Україною цінності людської особистості, її прав та свобод, ідеї правової держави і принципу поділу влади є закономірним результатом суспільно-історичного розвитку. Усвідомлення єдності та взаємообумовленості людини і суспільства привело до визнання і закріплення в Конституції України пріоритету прав та свобод людини і громадянина перед інтересами держави.
Інститут, норми якого закріплюють основи правового статусу особи, посідає центральне місце у конституційному праві. Цей інститут відображає найбільш суттєві, вихідні конституційні начала, що визначають правове становище людини, засади взаємовідносин між особою і державою.
Невипадково, конституційному закріпленню статусу особи присвячено майже третину всіх статей Конституції. Конституційне закріплення цей інститут одержав у розділі ІІ Конституції України "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", норми якого розвивають одну з найважливіших засад конституційного ладу України, проголошену у ст. 3 Конституції, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності виконавчих органів держави. Не буде перебільшенням сказати, що здійснення прав та основних свобод людини і громадянина є одним із основних факторів, які забезпечують стабільність громадянського суспільства та свідчать про демократичність державно-правової системи.


1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ. ЗМІСТ ОСНОВНИХ ВИДІВ ПРАВ
І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції.
Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України.
Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений, насамперед, в таких конституційних положеннях:
- людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;
- права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави;
- держава відповідає перед людиною за свою діяльність;
- утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави;
- всі люди вільні й рівні у своєї гідності і правах;
- права і свободи людини невідчужувані і непорушні;
- конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані;
- при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод;
- громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом;
- не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.
Конституційне право виконує особливу роль у визначенні правового статусу особи як системи конституційних норм, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Його норми на конституційному рівні захищають свободу всього суспільства і кожної людини, зокрема, від свавілля державної влади. Вони закріплюють конституційні основи правового статусу особи.
Це випливає із змісту ч. 1 ст. 22 Конституції, в якій зазначено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції, не є вичерпними. Інші галузі права визначають, конкретизують порядок і умови участі людини і громадянина як суб'єкта у тих чи інших правовідносинах при реалізації своєї правоздатності. Ними можуть встановлюватись інші права і свободи, які конституційними нормами не передбачені.
Норми ж Конституції як правового акта вищої юридичної сили, що визначають конституційну основу правового статусу особи, мають пріоритет порівняно з іншими нормативно-правовими актами.
Принципи правового статусу особи мають універсальне значення. Вони визначають основні риси статусу всіх членів суспільства, поширюються на всі без винятку права, свободи та обов'язки особи, незалежно від того, у якій галузі законодавства вони зафіксовані.
Разом з тим, необхідно мати на увазі, що практична реалізація цих положень правового статусу особи наразі у певному ступені ще не забезпечена. Це пояснюється труднощами сучасного періоду розвитку української держави, становлення ринкової економіки, деякою політичною нестабільністю та іншими умовами об'єктивного і суб'єктивного характеру, які не дають можливості повною мірою забезпечити реалізацію проголошених прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Найважливішім конституційним принципом реалізації прав і свобод особи є їх гарантованість.
Як загальна підстава реалізації правового статусу особи (її прав і свобод) цей принцип закріплено у цілому ряді статей Конституції України. Зокрема, у ч. 2 ст. 3 Конституції зазначено, що права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Згідно із ч. 3 ст. 10 Конституції гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови та мов національних меншин. Статтею 14 Конституції гарантується право власності на землю. Про гарантування державою певних прав і свобод згадується також у ст. ст. 15, 22, 25, ЗО, З1, 33, 34, 43, 46 та інших статтях Конституції України. У деяких з них зазначаються способи гарантування реалізації прав і свобод особи (ст. ст. 14, 22, 24).
Суб'єктом, на якого, перш за все, покладається обов'язок гарантування, забезпечення реалізації прав і свобод, є держава. Такий висновок випливає зі змісту ст. ст. 3, 15, 30, 34, 46 та деяких інших статей Конституції. Таке гарантування здійснюється через всю систему державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади.
Проте треба визнати, що система державних органів, покликаних забезпечувати гарантії прав і свобод людини, діє ще не достатньо ефективно. Про це свідчать факти порушень прав людини. Цим порушенням сприяють відсутність необхідних юридичних механізмів та економічних умов для реалізації деяких конституційних положень щодо прав і свобод людини, бюрократизм державного апарату, низький професійний рівень окремих його працівників та деякі інші чинники.
Створення умов для реалізації прав і свобод людини є завданням не лише державних органів. Певні функції у створенні умов забезпечення реалізації прав і свобод людини виконують органи місцевого самоврядування та об'єднання громадян, передусім, профспілки, творчі спілки, жіночі, молодіжні, ветеранські та інші організації.
Конституція України надає право самій людині (особі) активно захищати свої права. Якщо ч. 2 ст. 27 Конституції на конституційному рівні закріпила право на самооборону (необхідну оборону), яке полягає у здійсненні захисту свого життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від кримінальних посягань, то ч. 5 ст. 55 Конституції значно розширює можливості особи у захисті своїх прав і свобод, не обмежуючи це право лише захистом свого та інших осіб життя і здоров'я.
Разом з тим, посилені можливості судового захисту кожною особою своїх прав і свобод. Зокрема, ч. 1 ст. 55 Конституції України встановлено, що права і свободи людини захищаються судом. Частиною 2 цієї ж статті Конституції передбачено, що кожній особі надано право оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо особа вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю порушені її права чи свободи.
Принципове значення має також закріплене у ч. 4 ст. 55 Конституції право кожного звертатись за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, якщо використані всі національні засоби правового захисту.
В Конституції України простежується тенденція посилити роль кожної особи у забезпеченні максимально повного використання прав і свобод, її самостійність та ініціативу в захисті своїх прав. Це є наслідком утвердження нових начал у взаємовідносинах людини і держави, відмови від оцінки держави як патрона, який спрямовує діяльність пасивної особи. Така позиція Конституції України спрямована на розвиток творчого потенціалу кожної людини, подолання утриманських настроїв, що є важливою умовою історичного прогресу.
Гарантії реалізації прав і свобод особи в державі не обмежуються лише їх закріпленням у Конституції та в нормативних актах інших галузей права. Реальне забезпечення прав і свобод потребує багатьох передумов, які перебувають поза рамками права. Прийнято розрізняти соціально-економічні, політичні та юридичні гарантії прав і свобод людини.
Соціально-економічні гарантії передбачають створення такого соціального середовища і відповідної матеріальної бази, які забезпечують реальне користування правами і свободами. Це соціальна стабільність, розвинена економіка, наявність відповідних виробничих потужностей, широкої інфраструктури - системи установ і організацій, що дають можливість обслуговувати всі види соціальних потреб суспільства.
Політичними гарантіями є відповідним чином зорієнтована політика держави, її спрямованість на створення умов, які забезпечили б гідний рівень життя і вільний розвиток кожної особистості, стабільність політичних структур, їх здатність забезпечити громадянську злагоду, належний рівень політичної культури громадян, виключити можливість дестабілізації у суспільстві.
Юридичні гарантії охоплюють всі правові засоби, що забезпечують реалізацію і охорону прав і свобод людини і громадянина. До них належить, перш за все, конституційне закріплення прав і свобод та гарантій їх реалізації.
В інших галузях чинного законодавства (цивільного, сімейного, трудового тощо) ці гарантії конкретизуються, деталізуються. В охороні правових гарантій прав і свобод людини важливу роль відіграє діяльність правоохоронних органів і, передусім, судів.
Недопустимість обмеження прав і свобод людини, проте, не означає абсолютизації цього принципу. Користування правами і свободами має грунтуватися на дотриманні загальновизнаних і природних правил людського співіснування. У певних екстремальних соціальних та іншого роду ситуаціях може виникнути об'єктивна необхідність тимчасового обмеження прав і свобод. Такі випадки чітко визначені Конституцією.
Зокрема, частина 2 ст. 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватись окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Проте за будь-яких умов не можуть бути обмежені рівність прав і свобод, право змінити громадянство, право на життя, право на повагу до гідності людини, право на свободу та особисту недоторканність, право на житло та деякі інші права і свободи, перелік яких наведено у ч. 2 ст. 64 Конституції.
Основні права і свободи людини і громадянина становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.
Основні права і свободи характеризуються специфічними рисами, а саме:
1) вони життєво важливі та найбільшою мірою соціальне значимі як для окремої людини, так і для суспільства в цілому і для держави. Значення основних прав і свобод для людини полягає в тому, що вони виступають необхідною передумовою її участі у вирішенні питань устрою та управління суспільством, забезпечення честі та гідності людини тощо.
Для суспільства та держави значимість основних прав і свобод людини і громадянина обумовлена тим, що їх реалізація забезпечує демократичний, соціальний та правовий характер Української держави;
2) вони не набуваються і не відчужуються за волевиявленням людини і громадянина, тобто належать кожному від народження;
3) їм притаманні особливі юридичні властивості та специфічний механізм реалізації, зокрема:
а) конституційні (основні) права і свободи становлять ядро правового статусу особи і покладені в основу всіх юридичних прав, встановлених іншими галузями права, які, в силу цього, мають похідне значення по відношенню до основних;
б) закріплюються за кожною людиною і за кожним громадянином;
в) мають загальний характер. Тобто їх об'єм є однаковий для кожної людини і для кожного громадянина;
г) основні права і свободи мають особливу юридичну форму закріплення - вони фіксуються в Конституції України;
д) специфіка механізму їх реалізації пов'язана з тим, що, на відміну від інших прав і свобод, які реалізуються в конкретних правовідносинах, основні права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин.
Основні права, свободи і обов'язки людини і громадянина становлять певну систему та класифікуються за різними підставами:
1) залежно від суб'єкта їх поділяють на права людини і права громадянина;
2) за черговістю їх включення до конституцій та міжнародно-правових документів - на права першого, другого та третього покоління;
3) за генезою - на природні (природжені) та похідні від них;
4) за видом суб'єкта - на індивідуальні та колективні;
5) за ступенем їх абсолютизації на такі, що підлягають обмеженню і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню;
6) за характером утворення - на основні та додаткові.
Найбільш поширеним в юридичній літературі критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їх зміст. Як правило, за змістом вони поділяються на три групи: громадянські права і свободи; політичні права і свободи; економічні, соціальні та культурні права і свободи.

2. ПРАКТИЧНЕ ЗДІЙСНЕННЯ ЗАХИСТУ ОСНОВНИХ ГАРАНТОВАНИХ КОНСТИТУЦІЙНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ
Становлення сучасного конституціоналізму в Україні залежить від того, чи будуть забезпечені права та свободи людини і громадянина. Демократизм політичного режиму визначається насамперед цим чинником.
Тому діяльність органів державної влади і органів місцевого самоврядування, через які згідно із ч. 2 ст. 5 Конституції України народ здійснює свою владу, повинно бути спрямовано на створення правових, матеріальних і організаційних умов для забезпечення прав особистості.
Важливо досягти мети, щоб правозастосовна практика державних інституцій, була зорієнтована як на внутрішнє конституційне і поточне законодавство, так і на високі міжнародно-правові стандарти, пакти про права людини.
Оскільки чільна роль у справі захисту прав та свобод людини і громадянина належить правосуддю, остільки захищеність особистості прямо залежить від рівня законності та демократичності здійснення правосуддя і ступеня їх втілення у правозастосовну практику. Безпосередня дія прав та свобод людини, закріплених у Конституції України, не знімає питання про вдосконалення процедур і механізмів, покликаних захищати права та свободи громадян, про створення розвиненої системи гарантій, за допомогою яких реалізується це завдання.
Створення в Україні високопрофесійного, доступного, авторитетного і неупередженого суду, який би став головним знаряддям захисту і поновлення прав людини, є найважливішим завданням формування системи захисту прав людини в Україні. Здійснюючи судову реформу, держава дбає про таке правове, кадрове, фінансове й матеріальне забезпечення судів, яке гарантує їх незалежність від публічної влади, захищеність від посягань кримінальних елементів, відбір до суддівського корпусу найкращих фахівців-юристів.
Одним із пріоритетних напрямків реалізації конституційного обов'язку держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини має бути запровадження такого типу взаємовідносин між громадянами і органами виконавчої влади, за яким кожній людині були б гарантовані реальне додержання і захист належних їй прав та свобод.
Вирішення цього завдання означає необхідність подолання існуючої недооцінки ролі законів у правовій регламентації відносин між органами виконавчої влади і громадянами. Як наслідок цього, принцип законності набуває здебільшого формального значення, а право втрачає значення критерію оцінки у вирішенні можливих конфліктів у взаємовідносинах між державою і громадянином.
Відомо, що наразі переважна більшість питань у цій сфері вирішується, як і в минулі роки, не в законах, а в підзаконних нормативних актах, насамперед у постановах Кабінету Міністрів України, а також у відомчих актах міністерств, державних комітетів та деяких інших центральних органів виконавчої влади. Саме тому порушення прав та свобод громадян з боку органів виконавчої влади можливі не лише при прийнятті індивідуальних адміністративних актів, а й на рівні нормативних регламентацій у підзаконних актах, особливо, як свідчить практика, у відомчих актах.
Отже, існує нагальна потреба у серйозному відпрацюванні процесуального механізму як реалізації, так і захисту прав та свобод громадян у взаємостосунках з органами виконавчої влади.
Істотного поліпшення вимагають процедури не лише адміністративно-юрисдикційної діяльності, а в першу чергу - процедури так званої позитивної управлінської діяльності, в процесі якої вирішується більшість питань, пов'язаних з реалізацією прав та свобод людини. Адже адміністративні процедури покликані забезпечити необхідну послідовність і максимальну повноту реалізації громадянами своїх прав та свобод та стати перешкодою для суб'єктивізму й свавілля з боку службовців органів виконавчої влади.
Реальне здійснення демократичної трансформації українського суспільства, його економічних і правових відносин потребує наразі якісно нової державної правової політики, де б людина, громадянин розглядалася як основна діюча фігура громадянського суспільства, економічного процесу, основний суб'єкт приватноправових відносин.
Йдеться про систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин, які формуються, здійснюються і розвиваються між юридично вільними і водночас рівноправними людьми - членами суспільства - принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права.
Іншими словами, йдеться про суспільство, в якому юридично самостійні громадяни (приватні фізичні особи) і організації, що створюються ними, пов'язані між собою обопільними інтересами і вільно діють у відповідності з цими інтересами та за своїм розсудом, не порушуючи при цьому законних інтересів інших осіб і суспільства в цілому.
Влада ж у такому суспільстві має діяти на якісно нових засадах: не намагатися вирішувати за людину всі проблеми, а давати їй засоби і можливості, щоб вона самостійно, якщо здатна, творила своє життя.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки.
1. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини визначають зміст і спрямованість діяльності державних органів, являються їх головним обов'язком. Здійснення прав та основних свобод людини і громадянина є одним із основних факторів, які забезпечують стабільність громадянського суспільства та свідчать про демократичність державно-правової системи.
2. Усвідомлення єдності та взаємообумовленості людини і суспільства привело до визнання і закріплення в Конституції України пріоритету прав та свобод людини і громадянина перед інтересами держави.
3. Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Конституційне право виконує особливу роль у визначенні правового статусу особи як системи конституційних норм, що визначають права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Його норми на конституційному рівні захищають свободу усього суспільства і кожної людини, зокрема, від свавілля державної влади.
4. Ядром, системоутворюючим елементом правового статусу людини і громадянина є права, свободи і обов'язки людини і громадянина. В правах, свободах і обов'язках не лише фіксуються стандарти поведінки, які вважаються обов'язковими, корисними, доцільними для нормальної життєдіяльності суспільства, але й розкриваються основні принципи взаємовідносин держави і особи.
5. Права людини - це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
6. Суспільство, котре стверджує пріоритет людської особистості як найважливішої соціальної цінності, має право вимагати від держави та її органів визнання, дотримання та захисту прав та свобод людини і громадянина.
Виконання державою покладених на неї обов'язків перед суспільством і людиною припускає турботу про створення ефективно діючих механізмів відновлення прав та свобод особистості та її правового захисту від будь-яких порушень і неправомірних обмежень, у тому числі таких, що виходять від самої держави, її органів та посадових осіб. Саме ці положення повинні бути реалізовані в правовій науці при розробці нового галузевого законодавства.


ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

=== Проаналізувати норми законодавства України на предмет встановлення правового статусу членів Кабінету Міністрів України

Конституція України визначає статус Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (ч. 1 ст. 113). Аналіз конституційних засад організації та діяльності Кабінету Міністрів дозволяє характеризувати його як уряд України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" від 21.12.2006 р. (надалі - Закон) Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України
Згідно із ст. 2 Закону до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:
1) забезпечення державного суверенітету та економічноїсамостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньоїполітики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;
2) вжиття заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості;
3) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;
5) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
7) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
8) спрямування та координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.
До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України.
Загальна чисельність членів Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України виходячи з його посадового складу на підставі подання про призначення на посади членів Кабінету Міністрів України.
Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється законодавство про державну службу та трудове законодавство. Особливості проходження служби на цих посадах визначаються законом.
Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, Законом України "Про Кабінет Міністрів України" та іншими законами України. Не допускається прирівняння будь-яких посад в органах державної влади за статусом до посад членів Кабінету Міністрів України.
Як зазначається у ст. 7 Закону, членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть бути призначені на посади членів Кабінету Міністрів України особи, які мають судимість, не погашену і не зняту в установленому законом порядку.
Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
У разі внесення на розгляд Верховної Ради України подання щодо призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України особи, яка є народним депутатом України, до подання додається особиста заява народного депутата України про дострокове складення ним депутатських повноважень у разі призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України. Питання про складення народним депутатом України депутатських повноважень розглядається невідкладно після призначення його членом Кабінету Міністрів України на тому ж засіданні Верховної Ради України.
Прем'єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України (ч. 1 ст. 8 Закону).
Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем'єр-міністра України Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до ст. 83 Конституції України, в строк не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після надходження такої пропозиції.
У разі невнесення Президентом України до Верховної Ради України подання про призначення на посаду Прем'єр-міністра України у строк, визначений Конституцією України, подання про призначення на зазначену посаду вносить до Верховної Ради України коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України. Рішення коаліції про внесення до Верховної Ради України подання про призначення Прем'єр-міністра України приймається на загальних зборах коаліції та підписується керівниками депутатських фракцій, що входять до складу коаліції. Подання про призначення Прем'єр-міністра України підписується керівниками депутатських фракцій, що входять до складу коаліції, та оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради України особою, уповноваженою рішенням коаліції депутатських фракції у Верховній Раді України.
До подання про призначення на посаду Прем'єр-міністра України додаються відомості про:
1) освіту;
2) фах;
3) трудову діяльність і найсуттєвіші факти біографії;
4) декларацію про доходи;
5) членство у керівному органі чи наглядовій раді підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.
Усі відомості подаються державною мовою і власноручно підписуються кандидатом на посаду Прем'єр-міністра України.
Кандидат на посаду Прем'єр-міністра України за пропозицією депутатських фракцій (фракції) до розгляду питання на пленарному засіданні Верховної Ради України зустрічається з депутатськими фракціями та відповідає на їх запитання.
Кандидат на посаду Прем'єр-міністра України виступає на пленарному засіданні Верховної Ради України з програмною заявою та відповідає на запитання народних депутатів України.
Голосування у Верховній Раді України щодо призначення Прем'єр-міністра України проводиться у поіменному режимі. Рішення приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України і оформляється постановою Верховної Ради України.
У разі відхилення Верховною Радою України кандидатури на посаду Прем'єр-міністра України Президент України вносить на розгляд Верховної Ради України подання про призначення на зазначену посаду в порядку, встановленому ч. 2 ст. 8 Закону.
Члени Кабінету Міністрів України, крім Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України, яке вноситься не пізніше ніж на п'ятнадцятий день після одержання пропозиції коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України щодо кандидатури на посаду Прем'єр-міністра України (ч. 1 ст. 9 Закону).
Пропозиції щодо кандидатур для призначення на посади членів Кабінету Міністрів України вносить коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України. Подання про призначення на посаду Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України вносить Президент України. Подання про призначення на посаду інших членів Кабінету Міністрів України вносить Прем'єр-міністр України.
У разі невнесення Президентом України до Верховної Ради України кандидатур на посади Міністра оборони України чи Міністра закордонних справ України у строк, визначений ч. 1 ст. 9 Закону, подання про призначення на відповідні посади вносить до Верховної Ради України коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України. Рішення коаліції про внесення до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України приймається на загальних зборах коаліції та підписується керівниками депутатських фракцій, що входять до складу коаліції. Подання про призначення Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України підписуються керівниками депутатських фракцій, що входять до складу коаліції, та оголошуються на пленарному засіданні особою, уповноваженою рішенням коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Подання про призначення членів Кабінету Міністрів України, зазначені у ч. ч. 1 та 2 ст. 9, щодо кандидатів на відповідні посади вносяться разом з відомостями про:
1) освіту;
2) фах;
3) трудову діяльність і найсуттєвіші факти біографії;
4) декларацію про доходи;
5) участь у керівному органі чи наглядовій раді підприємств чи організацій, які мають на меті отримання прибутку.
Подання Прем'єр-міністра України, Президента України чи коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України про призначення на посаду членів Кабінету Міністрів України під час його формування можуть вноситися як списком, так і окремо на кожного члена Кабінету Міністрів України.
На кожну посаду пропонується одна кандидатура. Верховна Рада України розглядає подання та призначає на посаду членів Кабінету Міністрів України.
Кандидатура на посаду члена Кабінету Міністрів України вважається відхиленою, якщо Верховна Рада України не прийняла рішення про її призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України. У разі відхилення Верховною Радою України кандидатури на посаду члена Кабінету Міністрів України у семиденний строк вноситься подання кандидатури на зазначену посаду.
Призначення на вакантну посаду члена Кабінету Міністрів України (крім Прем'єр-міністра України) здійснюється в порядку, встановленому ч. ч. 1, 2, 3, 4, 6 і 7 ст. 9.
Члени Кабінету Міністрів України перед вступом на посаду на пленарному засіданні Верховної Ради України складають присягу, яку зачитує Прем'єр-міністр України. Її текст підписує кожен член Кабінету Міністрів України.
Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону член Кабінету Міністрів України, який відмовився від складення присяги, звільняється з посади Верховною Радою України.
Кабінет Міністрів України набуває повноважень після складення присяги не менш як двома третинами його членів.
Постанова Верховної Ради України про призначення членів Кабінету Міністрів України та припинення повноважень Кабінету Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України, або відставку якого прийнято Верховною Радою України, приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Члени Кабінету Міністрів України, призначені на вакантні посади, набувають повноважень з моменту складення ними присяги та підписання її тексту.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 15.10.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Бойцова В. В. Служба защиты прав человека и гражданина: Мировой опыт. - М.: БЕК, 2005. - 302 с.
3. Вівчарик М. М., Панченко П. П., Чмихова В.І. Українська нація: шлях до самовизначення. - К.: Вища школа, 2006. - 388 с.
4. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення /
В. Ф. Сиренко, В.І. Тимошенко, Т.І. Ковальчук та ін. - К.: Лібра, 2003. - 480 с.
5. Князєв В. Поняття та елементи коституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 2006. - № 12. - С. 11 - 14.
6. Козюбра М. Природа соціальних прав людини та особливості механізмів їх реалізації // Вісник Конституційного Суду України. - 2004. - № 5. - С. 9 - 11.
7. Конституційне право України: Підручник / За ред. В. Ф. Погорілка. - К.: Наукова думка, 2003. - 734 с.
8. Права человека / Отв. ред. Е. А. Лукашева. - М.: ИНФРА-М, 2003. - 464 с.
9. Рабінович П. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук Укра