Р КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ 1.

РЕФЕРАТ
на тему:
КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

ПЛАН

Вступ 3
1. Теорія поділу влади в історії політичних
і правових вчень 6
2. Поняття, сутність і характер державної влади в Україні 12
3. Основні принципи організації і здійснення державної влади
в Україні 18
Висновки 23
Список використаної літератури 26

ВСТУП
Початок нового тисячоліття характеризується ідеологічним і духовним розкріпаченням людства, що здійснюється шляхом утвердження гідності кожної особи, нації, а також політичного плюралізму як найвищих суспільних цінностей. Останнім часом на різних рівнях і з різних приводів часто вживають терміни "демократична держава" і "правова держава". При цьому одні виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала й демократичною правовою державою, а інші - з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.
Теорія правової держави розглядає державу і громадянське суспільство як суб'єкти права, тобто рівні й вільні. Публічна влада є прерогативою держави і здійснюється на засадах державного суверенітету у формі публічного права. Громадянське суспільство виступає як матеріальна основа правової держави, що підпорядкована йому і діє в інтересах громадян. Народ - це джерело публічної влади держави. Він формує державну владу і контролює її діяльність, безпосередньо створює право.
Призначення держави - формулювати конкретні правові відносини, правові звичаї, правові норми, створені суспільством, в юридичних нормативних документах і охороняти право від порушень з боку окремих громадян.
Громадяни мають природні права і свободи, які невід'ємні і є виразом самообмеження держави.
Право панує у суспільстві, воно відображує як загальні інтереси, так і інтереси окремих осіб. Правові норми утворюються на широкому соціальному грунті, вбирають у себе цінності, які існують у суспільстві, формально відображають їх і охороняють за допомогою держави.
Ідея правової державності тісно пов'язана з ідеєю поділу влади.
Влада є фундаментальним поняттям у багатьох суспільних науках. Філософи говорять про владу над об'єктивними законами розвитку суспільства, соціологи - про владу соціальну, юристи - про владу законів, політологи - про політичну владу тощо.
Влада - це один із найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічні відносини принаймні між двома суб'єктами, один з яких підкоряється розпорядженням іншого, у результаті чого пануючий суб'єкт реалізує свою волю й інтереси.
Державна влада являє собою поєднання законодавчої, виконавчої і судової влади. Законодавча влада є владою представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і зобов'язує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади, їх пріоритеті та верховенстві.
На відміну від законодавчої влади, яка носить первинний характер, виконавча (адміністративна) влада має за своєю суттю вторинний, похідний характер. Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси їх назва - виконавчі.
Органи, які здійснюють правосуддя, - третя гілка державної влади, що відіграє особливу роль як у механізмі державної влади, так і в системі стримувань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у спорах про право. Лише судова влада, але не законодавча або виконавча, відправляє правосуддя. У цьому - гарантія незалежності суду, гарантія прав і свобод громадян, державності в цілому.
Умови взаємодії трьох гілок влади і розмежування функцій між ними покладені в основу концепції поділу влади, яка є фундаментальним принципом державного устрою України.
Без поділу влади і відповідної ефективної системи стримувань і противаг не може бути правової держави і правових законів.
Мета наданого реферату - характеристика формування і втілення в конституційні норми України концепції поділу влади, визначення поняття, сутності і властивостей державної влади в Україні, розгляд основних принципів організації і здійснення державної влади в Україні.


1. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ В ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ І ПРАВОВИХ ВЧЕНЬ

Інститути державної влади формуються на основі поділу влади - структуроутворюючого і функціонального принципу раціональної організації і контролю. Поділ єдиної державної влади на окремі влади є однією з актуальних і найдавніших проблем філософії держави і права. Даний принцип має давню історію. Дослідники виділяють декілька етапів розвитку теорії поділу влади [11, с. 72].
Виникнення вчення про поділ державної владі відноситься до античного періоду. Давньогрецькі філософи особливу увагу приділяли питанню поділу єдиної державної влади на окремі складові, розглядаючи його, як результат поділу праці в роботі державного механізму. До таких філософів належали Платон і Аристотель. Їх наукова спадщина вплинула на роботи Полібія в Давній Греції і Цицерона в рабовласницькому Римі, які також вивчали дану проблему.
Відродження вчення про поділ влади намітилося в епоху середньовіччя. У цей період воно слугувало лише однієї меті - обмеженню царської та іншої одноособової влади, але оскільки в цьому були заінтересовані різні верстви населення, всі вони розглядали теорію поділу влади зі своїх позицій.
Формування й вдосконалення вчення про поділ влади в класичній формі відбувається в епоху буржуазних революцій. Теорія поділу влади - одна з головних політичних доктрин і принципів буржуазного конституціоналізму. На думку багатьох дослідників, її генезис пов'язаний із виникненням буржуазних політико-правових теорій в Англії у ХVІІ ст. і, насамперед, з ім'ям Джона Локка.
Щоб не допустити концентрації влади в руках управлінського апарату, який одержав би у такий спосіб можливість звернути на свою користь і створення законів, і втілення їх у життя, Локк пропонував не поєднувати законодавчу і виконавчу владу і підкорити законодавців дії ними ж створених законів. Цей принцип Локка помітно вплинув на подальшій розвиток політичної думки і практики та став одним із головних принципів буржуазної державності.
Класичне ж своє формулювання теорія поділу влади одержала в працях французького просвітителя, правознавця і філософа Шарля Монтеск'є (1689-1755).
Ось що він писав у 1748 р. у своїй праці "Про дух законів": "Політична свобода об'єкту являє собою врівноваженість розуму, що виникає з розуміння, яке кожна особистість має про свою безпеку. Для того щоб мати цю свободу, потрібно, щоб уряд був організований у такий спосіб, щоб люди не боялися одне одного. Коли законодавчі і виконавчі сили об'єднані в однієї і тієї ж людині або в одному й тому ж органі магістратури, то свобода неможлива, оскільки може статися, що той же самий монарх або сенат зможе ввести тиранічні закони, використовувати їх тиранічним способом. Свободи бути не може, якщо судова влада не розділена з законодавчою і виконавчою. Якщо вона об'єднана з законодавчою владою, життя і свобода суб'єкта будуть підвладні довільному контролю, суддя тоді перетворюється в законодавця. Якщо вона об'єднана з виконавчою владою, суддя може поступати з усією жорстокістю гнобителя" [Цит. за: 8, с. 49].
Отже, Монтеск'є відзначав, що в кожній державі є три види влади: влада законодавча, влада виконавча, яка займається питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного (судова).
Перша - створює і виправляє закони, друга - оголошує війну та укладає мир, посилає і приймає послів, забезпечує безпеку, відвертає напади, третя влада - судова - карає злочини і вирішує спори приватних осіб.
Монтеск'є пояснює, до яких несприятливих наслідків може призвести об'єднання в одній особі або органі законодавчої і виконавчої влади (можливість створювати тиранічні закони і тиранічно застосовувати їх), а також які перекоси є можливими, якщо судова влада не буде відділена від влади законодавчої і виконавчої (у випадку об'єднання законодавчої і судової влади суддя стає законодавцем і громадяни виявляються у владі сваволі; у випадку об'єднання судової і виконавчої - суддя одержує можливість стати гнобителем).
Повноваження законодавчої влади, яка складається з двох частин (причому одна частина формується зі знаті і не є виборною), полягають у праві приймати, змінювати і скасовувати закони, контролювати їх виконання, а також у праві встановлювати податки. Кожна з частин законодавчої влади має право скасування рішень іншої частини.
Прерогатива виконавчої влади головним чином полягає в забезпеченні безпеки держави. У зв'язку з цим глава виконавчої влади має право скасування актів законодавчої влади, оскільки остання має можливість надати собі будь-які повноваження. Проте, сама виконавча влада не може мати законодавчі повноваження, тобто право встановлювати своїми актами загальнообов'язкові правила поведінки.
Таким чином, під поділом влади один з основоположників зазначеного принципу розумів не встановлення жорстких бар'єрів, а наявність у різних гілок влади можливостей стримувати дії одна одної, щоб не допустити концентрації всіх повноважень в однієї з них.
Можливість стримувати дії однієї гілки влади може мати місце у випадку, якщо будь-яка з них має частину повноважень іншої. Саме такого трактування принципу поділу влади притримувалися батьки американської Конституції. Так, Д. Медісон сформулював, що там, де всі повноваження одного відомства влади здійснюються тим же органам, який має у своєму розпорядженні всі повноваження іншого відомства влади, там підриваються основні принципи вільного політичного устрою.
Необхідно зазначити, що проголошення принципу поділу влади і розробка його основних положень відносяться до періоду наявності в суспільстві замкнених станів, достатньо простих суспільних зв'язків і низького рівня розвитку техніки.
З ускладненням суспільних зв'язків змінюється порядок розподілу влади, але сутність цього принципу, який полягає у неможливості однієї гілки влади мати всі повноваження іншої, залишалася незмінною.
У XX ст. ставлення до теорії поділу влади було достатньо суперечливим. Однак переважна більшість дослідників-правознавців є прихильниками даної теорії. Вони вбачають у ній один із найважливіших інститутів створення правової держави.
В основу радянської концепції державної влади були покладені погляди К. Маркса, Ф. Енгельса, а пізніше і В.І. Леніна, які розглядали механізм державної влади як "працюючої корпорації, яка в один і той же час створює закони і виконує їх".
У Росії принцип повновладдя працюючих передбачалося втілити у формі повновладних і єдиновладних Рад, в діяльності яких відбувається "злиття управління із законодавством". Отже, державна влада розумілася як єдине ціле; систему державних органів повинні були очолювати повновладні Ради.
Тривалий час теорія поділу влади розглядалася радянською наукою винятково як буржуазна (реакційна), як "дурниця нібито квадратури кола" і з цієї причини відкидалася [2, с. 41].
Державна влада, реалізована як єдине ціле, із необхідністю приводила до абсолютного домінування виконавчої (партійно-адміністративної) влади та її апарату, зосередженню в останньому всіх функцій державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) і, в кінцевому рахунку, - до диктаторської узурпації влади особливою верствою людей.
Сказане вище не означає, що концепція, яка була розглянута, заперечує необхідність поділу праці, функцій між різними органами держави. Але це є той самий "прозаїчний діловий поділ праці" (Енгельс), який приводить до формування різних груп органів. Невипадково, що за радянських часів поняття державної влади підмінювалося поняттям державного органу, й лише при характеристиці компетенції останнього виникала потреба у використанні категорії "владні повноваження".
Іншими словами, влада трактувалася винятково в структурно-функціональному плані, в аспекті поділу праці щодо її здійснення. Із всебічного і поглибленого наукового аналізу виключалася сама потреба в самостійному дослідженні законодавчої, виконавчої і судової влади. Така традиція мала місце в дореволюційній Росії, тричленний поділ державної влади можна знайти в роботах А. І. Єлістратова, М. М. Ковалевського,
М. М. Сперанського, Б. М. Чичерина та ін. [7, с. 17].
У сучасний період розмежування влади традиційно спрямовано на те, щоб стримувати державну владу від можливих зловживань. Адже всі органи і гілки влади покликані охороняти закон. І саме закон повинний стояти над цією владою, а не влада над законом. Розмежування влади полягає в розподілі між ними компетенцій, взаємному їх контролі, у стримуванні одна одної.
Необхідно також підкреслити, що принцип поділу влади має два аспекти.
По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Жодному з них не належить уся влада в її повному обсязі. Забороняється здійснювати функції, які належать іншому органу. Законодавча влада, однак, виступає на першому місці (що зовсім не означає її абсолютного характеру), щоб уникнути боротьби за верховенство між гілками.
І другий аспект: розподіл влади між різними класами, верствами, проблема участі різних груп у реалізації влади, ступінь їх представництва в правлячих органах і ступінь врахування їх різноманітних інтересів. Важливо, щоб державна влада в цілому і її гілки не були монополіями однієї партії, класу тощо. Необхідно забезпечити представництво інтересів різних верств і класів у всіх державних органах (цю ідею пропонував ще Монтеск'є).
Отже, у сучасних умовах конституції більшості держав містять у тому чи іншому ступені принцип поділу влади, який є необхідним принципом при побудові правової держави.


2. ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ХАРАКТЕР ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ
В УКРАЇНІ

Наразі в Україні неухильно розбудовується нова державність. Долаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного минулого, формується новий погляд на роль і сутність держави і державної влади.
Держава - це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права свої веління робити загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами [12, с. 37].
До основних ознак держави відносять:
1) суверенітет;
2) територіальне розселення населення країни;
3) наявність апарату управління і примусу;
4) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;
5) здатність збирати податки, робити позички і надавати кредити;
6) виражати й захищати інтереси певної частини населення.
Конституція України 1996 р. диференційовано підходить до проблеми законодавчого закріплення, а також організації та функціонування державної влади в країні.
Загальні питання закріплення та організації цієї влади відображені у розділі 1 "Загальні засади".
Щодо визначення у Конституції конкретних питань закріплення, організації та здійснення державної влади, то вони відображені в окремих розділах, присвячених як принципу народного суверенітету, так і організації та функціонуванню окремих гілок державної влади.
Такий підхід відповідає законодавчій практиці сучасного конституціоналізму. Зокрема, конституційні норми, які містять термін "державна влада", звичайно небагатослівні. Іноді слово "влада" замінюється терміном "суверенітет" (ст. 1 Конституції Італії 1947 р.) з метою подолати багатозначність цієї категорії, оскільки різні гілки державної влади (законодавча, виконавча, судова) розглядаються з точки зору юридичного підходу як приналежність відповідних органів, а не народу.
Проте стислість конституційних формувань про державну владу зовсім не зменшує їх значення, оскільки одним із головних завдань будь-якої конституції є регулювання законодавчого закріплення на вищому рівні приналежності державної влади, а також засобів її організації та діяльності [9, с. 7].
Конституційно-правові норми більшості держав світу свідчать, що структура конституційного інституту державної влади в його розгорнутому вигляді складається, зазвичай, з положень, які об'єднують такі групи конституційних норм:
- про джерело і засоби закріплення влади та її соціальних носіїв (у переважній більшості конституцій - народ);
- про характер державної влади (залежно від форми державного режиму - демократична або авторитарна);
- про мету та принципові напрями державної влади;
- про загальні конституційні засади розподілу та структури державної влади (принцип поділу влади у більшості країн світу, або єдність влади в органах типу рад);
- про систему органів, які здійснюють державну владу, їх компетенцію, функції, форми і методи діяльності.
Розкриття змісту державної влади - лише перший крок для з'ясування законодавчого засобу закріплення в Конституції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.
Ці обидва питання щільно пов'язані одне з одним, хоча теоретичні витоки, на підставі яких вони у сучасний період вирішуються у конституційному законодавстві України, є різними.
Йдеться про теорію "поділу влад", створення якої пов'язується з іменами передусім Д. Локка, Ш. Монтеск'є та теорією "народного суверенітету" Ж. Ж. Руссо. Обидві теорії з'явилися майже одночасно і були закріплені у конституціях деяких держав.
Так, у Конституції США 1787 р. відображено обидва підходи. Словами "Ми, народ Сполучених Штатів..." автори основного закону США проголошували владу народу, його суверенітет, а встановлюючи систему органів держави та розподіляючи їх повноваження, закріплювали організаційно-правовий поділ влад. З того часу обидва підходи - соціологічний (про владу народу) і організаційно-правовий (про гілки влади) - відображені у більшості конституцій світу. Згадану модель інкорпорувала в своїй Конституції і Україна [13, с. 110].
Щодо сутності народного суверенітету, то з позицій політико-правового підходу він є конституційно-правовим інститутом і політичним явищем одночасно.
За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ - суб'єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.
Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу - Верховну Раду України. Це - основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.
У процесі реалізації своїх суверенних прав народ здійснює законодавчу, контрольну й виборчу і установчу функції. На жаль, нова Конституція не закріпила установчу владу народу.
Народному суверенітету притаманні всі ознаки конституційно-правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об'єднуються на основі відповідних принципів, які мають певну специфіку стосовно інших інститутів конституційного права.
Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так й іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецедентами і договорами. Проте, нормативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права [13, с. 118].
Першоосновою правового регулювання народного суверенітету є його закріплення і регламентація на рівні конституційних норм, які не тільки проголошують народний суверенітет, а й передбачають певний механізм його здійснення, щоб виключити можливість використання народу як інструменту досягнення державних цілей політичними силами всупереч їх волі та інтересам.
Законодавче регулювання форм реалізації народного суверенітету має на меті створення механізму його функціонування, а також гарантій правового захисту. Система цього законодавства складається із законів про вибори народних депутатів України, Президента України, Регламенту Верховної Ради України, законів про статус народного депутата, всеукраїнський та місцеві референдуми тощо.
Народний суверенітет безпосередньо залежить від інституту громадянства, оскільки лише громадяни України складають український народ як суб'єкт (носій, виразник) народовладдя. Тобто людина і громадянин України мають різну за обсягом правосуб'єктність.
Громадяни України є суб'єктом прав і свобод, які не властиві іншим особам, що користуються правами й свободами (ст. 24, 25, ч. 2 ст. 33, 36, 38, 39, 46, ч. 2 і 3 ст. 53, 54, 55, ч. 2 ст. 67, 70, 71 Конституції України).
Водночас народний суверенітет не може цінуватись вище за права і свободи людини. Можна погодитися з думкою деяких вчених про те, що там, де права людини нижчі в соціальній вартості від прав держави, нації, народу, там немає й реального народного суверенітету. Тому забезпечення народного суверенітету не повинно вести до знецінення прав і свобод людини, як найвищої соціальної цінності і пріоритету у державній діяльності [3, с. 76].
Принципи народовладдя здійснюються демократичною державою через всю систему її органів. Народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет - джерелом державного суверенітету. Останній обмежений лише необхідністю дотримання основних невід'ємних прав і свобод людини і громадянина. Саме встановлена народом державна влада є найбільш легітимною. Проте цього не достатньо для визначення оптимальної організації державної влади.
Стаття 1 Конституції проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.
Суверенність і незалежність держави означають, що її влада є верховною, повною, самостійною і неподільною у відносинах, які мають місце в межах кордонів цієї держави, а також її незалежність і рівноправність у взаємовідносинах з іншими державами. Такі підвалини забезпечують у державі повноту законодавчої, виконавчої і судової влади, а також непідпорядкування та непідзвітність цієї держави іноземним державам у міжнародних відносинах.
Таким чином, суверенітет і незалежність забезпечують державі можливість підпорядковувати свою діяльність виключно її потребам та інтересам, самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні справи.
Відсутність або навіть обмеження суверенітету і незалежності фактично перетворює державу у колонію або навіть у провінцію іншої держави.
Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.
Правова держава - це держава, в якій панує право, де діяльність держави, її органів та посадових осіб здійснюється на основі і в межах, визначених правом, де не тільки особа відповідає за свої дії перед державою, а й держава несе реальну відповідальність перед особою за свою діяльність та її наслідки.
На нашу думку, Українська держава ще не повністю відповідає соціальному призначенню, зафіксованому в ст. 1 Конституції. При всьому бажанні про Україну ще рано говорити як про соціальну і правову державу. Втім, проголошення цих положень Основним Законом орієнтує діяльність держави і суспільства на втілення їх у життя.
Для України, яка за багато років вистраждала свою незалежність і державний суверенітет, вихідним для визначення джерела державної влади є саме суверенітет держави. Виходячи з цього, у ч. 2 ст. 5 Основного Закону України записали, що "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Цією самою частиною законодавчо закріплюються засоби здійснення влади. "Народ, - зазначається тут, - здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування".
Такий підхід до форм здійснення державної влади - типовий для багатьох конституцій. Так, в абз. 1 ст. 20 Конституції ФРН зазначається, що вся державна влада "виходить від народу і здійснюється ним шляхом виборів і голосувань, тобто безпосередньо і через обрані ним органи".
Важливо, що Конституція України надає народові України право бути гарантом організації і здійснення саме закріпленої у ній державної влади, оскільки остання похідна від конституційного ладу, який закріплює Основний Закон держави. "Право визначати, змінювати конституційний лад в Україні, - зазначається у ч. З ст. 5 Конституції України, - належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами".

3. ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ОРГАНІЗАЦІЇ І ЗДІЙСНЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Щодо принципових напрямів діяльності державної влади в Україні, то вони досить чітко визначені у Преамбулі та ст. ст. З, 8, 10-13 і 19 Конституції України. Метою України, а звідси й державної влади, є прагнення: розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну й правову державу; забезпечувати права і свободи людини та гідні умови її життя; піклуватися про зміцнення громадської злагоди на землі України.
Відповідно до загальної мети державної влади перед державою виникає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. Це основні напрями діяльності держави, в яких виражається її сутність, завдання і мета і які є функціями держави, що здійснюються за допомогою державної влади.
Функції держави тісно пов'язані між собою, а також з такими суспільними відносинами, на які держава намагається впливати відповідно до своїх потреб, своєї політики. Щодо методів здійснення функцій держави, то вони залежать від компетенції і форм діяльності системи державних органів, яка будується на підставі розподілу влад. Саме органи організовують здійснення функцій держави у межах своєї компетенції [11, с. 73].
Функції держави, зазвичай, не ототожнюються з функціями її органів, оскільки перші - це основні напрями діяльності держави, якими визначається діяльність вищого державного апарату і кожного з його органів, а другі, тобто функції відповідного державного органу, свідчать про його соціальне призначення як частини механізму держави і конкретизуються у компетенції, тобто у предметах відання, правах та обов'язках. Так, відповідно до компетенції Верховної Ради України як єдиного законодавчого органу держави розрізняють законодавчу, контрольну та установчу функції цього органу.
Кожна функція держави має притаманні лише їй форми й методи здійснення. Так, основними формами здійснення функцій держави, звичайно, вважаються правотворча, правозастосувальна та правоохоронна діяльність, в цілому правове регулювання і безпосередня організаторська робота щодо здійснення правових настанов. Методами ж здійснення цих функцій є переконання, заохочення і примус.
Змістом тієї чи іншої функції держави є сам процес впливу за допомогою державної влади завдяки практичній діяльності органів держави на певні відносини або групу споріднених суспільних відносин.
Кожна конкретна функція держави поєднує у собі зміст, форми і методи діяльності відповідної гілки єдиної державної влади (законодавчої, виконавчої, судової), застосування якої пов'язано з особливостями конкретного об'єкта державного впливу.
Державні функції Української держави у чинній Конституції України, законодавчо закріплені у таких статтях.
Стаття З Основного Закону зазначає, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найважливішою соціальною цінністю. Тому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).
Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ст. 17 Конституції України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки (ч. 4 ст. ІЗ Конституції України).
Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України (ч. 2 ст. 15 Конституції України).
Забезпечення економічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (ст. 18 Конституції України).
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 2 ст. 10 Конституції України).
Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України).
Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави (ст. 12 Конституції України).
Говорячи про основні конституційні вимоги щодо закріплення у Конституції України засад поділу та структури державної влади, треба мати на увазі, що Основний Закон досить послідовно визначає процес закріплення державної влади народом відповідно до ст. 5 Конституції, у якій йдеться про державну владу взагалі, єдиним джерелом якої є народ - (перша стадія), потім закріплює положення про її поділ на підставі вироблених конституційною практикою країн світу стандартів (друга стадія) і, нарешті, визначає, у цілому, систему органів, які здійснюють державну владу (третя стадія) - ст. 8 Конституції України.
Відтак можна зазначити, що на першій стадії народ надає державну владу органам держави, на другій - поділяє її на три форми, а на третій стадії може об'єднати цю владу у систему державних органів, оскільки відповідно до ч. З ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповано державою, її органами чи посадовими особами.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конституції України "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову".
Поділ влад означає не лише розосередження, розподіл, демонополізацію влади, а й дійсне, реальне взаємоурівноваження, при якому жодна з трьох влад не в змозі ущемляти або підпорядковувати собі інші й вимушена діяти на основі взаєморозуміння та співробітництва [17, с. 69].
Положення цієї частини даної статті Конституції України спрямоване на те, щоб запобігти піднесенню однією з влад над іншими, утвердженню авторитаризму і диктаторського режиму у суспільстві. Воно передбачає систему "стримування і противаг", спрямовану на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу до вирішуваних питань. Воно також покликано забезпечити в кінцевому рахунку раціоналізацію й оптимізацію діяльності держави, всіх її структур і на цій основі підвищити ефективність управління державними справами.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене в рефераті, можна зробити такі висновки.
1. Держава - це суверенна, політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права свої веління робити загальнообов'язковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівництво й управління загальносуспільними справами.
2. Влада - це один із найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічні відносини принаймні між двома суб'єктами, один із яких підкоряється розпорядженням іншого. У результаті цього підпорядкування пануючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.
3. Державна влада являє собою поєднання законодавчої, виконавчої і судової влади. Законодавча влада є владою представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і зобов'язує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади, їх пріоритеті та верховенстві.
На відміну від законодавчої влади, яка носить первинний характер, виконавча (адміністративна) влада має за своєю суттю вторинний, похідний характер. Виконавча влада носить підзаконний характер. Всі дії й акти відповідних органів грунтуються на законі, не повинні йому суперечити, спрямовані на виконання закону. Звідси їх назва - виконавчі.
Органи, які здійснюють правосуддя, - третя гілка державної влади, що відіграє особливу роль як у механізмі державної влади, так і в системі стримувань і противаг. Особлива роль суду визначається тим, що він - арбітр у спорах про право.
4. Система поділу влади в Україні передбачає систему "стримувань і противаг", спрямовану на те, щоб звести до мінімуму можливі помилки в управлінні, однобічність підходу до вирішуваних питань. Вона також покликана забезпечити в кінцевому рахунку раціоналізацію й оптимізацію діяльності держави, всіх її структур і на цій основі підвищити ефективність управління державними справами.
5. Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу - Верховну Раду України. Це - основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.
6. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так й іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецедентами і договорами. Проте, нормативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права.
7. Принципи народовладдя здійснюються демократичною державою через всю систему її органів. Народ є джерелом державної влади, а народний суверенітет - джерелом державного суверенітету. Останній обмежений лише необхідністю дотримання основних невід'ємних прав і свобод людини і громадянина. Саме встановлена народом державна влада є найбільш легітимною. Проте цього не достатньо для визначення оптимальної організації державної влади.
8. Демократизм в Україні передбачає створення найсприятливіших умов для широкої та реальної участі своїх громадян в управлінні справами держави і суспільства, забезпечення багатоманітності політичного та культурного життя тощо.
9. Говорячи про Україну як соціальну державу, треба виходити з її орієнтації на здійснення широкомасштабної та ефективної соціальної політики, яка діставала б вияв у реальному забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем освіти, охорони здоров'я і соціального захисту, належній підтримці малозабезпечених верств населення тощо.