Кр криміналістична версія.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Криміналістика"
на тему:

ЗМІСТ

1. Поняття криміналістичної версії, її логічна природа 3
2. Завдання 2 9
3. Завдання 3 14
Список використаних джерел 16

1. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ВЕРСІЇ, ЇЇ ЛОГІЧНА ПРИРОДА
В основі організації будь-якого виду людської діяльності лежить вирішення розумових завдань, що визначають загальні й конкретні напрями такої організації. Розумова задача є підставою майбутньої загальної моделі організації будь-якого процесу або окремого випадку.
Організація того чи іншого виду діяльності навіть у своєму найпростішому вигляді починається із розв'язання завдань, пов'язаних із обмірковуванням функцій і порядку цієї діяльності. Організація ж діяльності на науковій основі, тобто така організація праці, що припускає найбільшу ефективність, заснована на розв'язанні розумових завдань.
Найбільш загальні правила, що визначають структуру правильного мислення, формуються у вигляді законів логіки.
А. А. Ейсман з цього приводу відзначав, що хід думки в процесі доказування має відзначатися суворістю й визначеністю. Проте це можливо лише в тому випадку, якщо протягом усього міркування той самий предмет думки розуміється в тому самому сенсі, з тими самими ознаками. Вимога визначеності у вживанні понять випливає з закону тотожності, відповідно до якого кожне поняття повинне мислитися тотожним собі протягом усього процесу міркування. Відступ від цього закону призводить до підміни понять, плутанини і розпливчастості [16, с. 6] .
Разом з тим мислення при доказуванні повинне бути послідовним і несуперечливим. Неприпустимо приписувати предметові будь-яку ознаку, а потім, у ході міркування, цю ознаку того самого предмета заперечувати.
Не можна, наприклад, про одного й того самого свідка по одній і тій же справі стверджувати, що він не заінтересований у результаті справи й водночас заінтересований у ньому. Заборона на протиріччя в міркуванні визначається законом несуперечності, відповідно до якого не можна одночасно про один і той самий предмет стверджувати, що він має дану ознаку і не має її. Порушення закону несуперечності призводить до двозначності, незв'язності міркування.
Закон виключеного третього доповнює це загальне правило, стверджуючи, що якщо про предмет висловлені два взаємовиключних (що суперечать один одному) твердження, то одне з них неодмінно істинне, інше – неправдиве і ніякого третього твердження з того же приводу висловити не можна. Людина або була на місці злочину, або не була там – третього не дано.
Нарешті, найважливішою властивістю мислення в ході доказування є його обгрунтованість. Доказування будь-якого твердження і є його логічною обгрунтованістю. При винесенні рішення по справі до уваги беруться тільки такі дані, що доказані, тобто обгрунтовані. Все те, що не закріплено в справі у вигляді доказів, не має визначеного, такого, що піддається перевірці джерела, виключається з міркування, не може впливати на рішення.
Це загальна вимога до доказового мислення формується у вигляді закону достатньої підстави, в силу якого будь-яке твердження в ході міркування повинно бути обгрунтовано іншими, вірогідно встановленими даними.
Як відзначає В.Є. Коновалова, якщо звернутися до розумових задач, які вирішує слідчий, то неважко виділити серед них два найбільш значущі типи. До першого належать задачі, що умовно можна назвати ідеальними розумовими задачами. Другий тип складають так звані реальні розумові задачі [8, c. 37].
Ідеальні розумові задачі – це насамперед слідчі версії, загальні і окремі.
Зазвичай, ці задачі пов'язані з розумовими побудовами, які спрямовані на пошук пояснень злочинної події, яка відбулася, тобто розумове пізнання злочину, і не несуть у собі діючого організаційного елемента.
Характерною рисою таких розумових (версійних) задач є те, що вони спрямовані в минуле, виникають після події і вирішуються виходячи з обставин цієї події.
Втім, вони тісно пов'язані з іншим типом задач, що мають організаційний і в цьому змісті реальний характер. Ці типи розумових задач взаємообумовлені.
Так, ідеальні розумові задачі щодо загальної версії є підставою для виникнення і розв'язання організаційних розумових задач, пов'язаних з перевіркою висунутої версії, організацією слідчих і оперативно-розшукових дій.
Ідеальна розумова задача, що є за своїм характером частковою версією, також слугує підставою для організації декількох або однієї слідчої або оперативно-розшукової дії, що забезпечують одержання інформації, пов'язаної з перевіркою цієї версії.
Вирішення організаційних реальних розумових задач часто не лише підтверджує або спростовує ідеальні розумові задачі, але і є підставою для виникнення нових задач, суть яких визначена наявною інформацією.
Отже, вирішення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом (суддею) ідеальних і реальних розумових задач при розкритті й розслідуванні злочинів завжди пов'язано з висуванням і вирішенням тих чи інших версій.
Оперативно-розшукові, слідчі, експертні і судові версії мають велике пізнавальне значення при розслідуванні злочинів.
Проблема слідчої версії належить до числа найскладніших і багатогранних у криміналістиці, тому розробленню поняття, суті і ролі версій приділено багато уваги. Проте єдиної точки зору щодо цієї проблеми немає.
Зокрема, суперечливим є питання про поняття слідчої і пошукової версії, про їх роль в плануванні розслідування і розкритті злочинів. Деякі автори як узагальнююче використовують поняття "криміналістична версія" замість оперативно-розшукова, слідча, експертна, судова. Криміналістичні версії вони класифікують за рядом ознак, у тому числі за обсягом і суб'єктом висування.
Найпоширенішою є думка, згідно з якою версією називається будь-яке припущення слідчого в справі незалежно від того, чи засноване воно на всій сукупності "вихідних" даних або охоплює лише їх частину, або навіть висунуто стосовно одиничної обставини, "деталі" події. Відповідно до цього розрізняються версії загальні, версії "по елементах складу" і "часткові".
Інша думка зводиться до того, що версією може бути названо лише загальне припущення, що випливає з аналізу всього комплексу наявних даних про подію, що перевіряється. Всі інші – часткові припущення, засновані на більш вузькому фактичному матеріалі, завжди охоплюються більш загальним припущенням, у рамках якого і знаходять своє вирішення.
Друга точка зору заперечує положення деяких вчених-криміналістів, суть яких полягає в тому, що часткові припущення висуваються слідчим, вони існують, у зв'язку з чим немає причин не вважати їх слідчими версіями.
А. Н. Колесніченко вважає, що версія – це логічно обгрунтоване припущення слідчого, що включає в себе пояснення характеру події злочину, його динаміки, елементів, причин [7, с. 57].
Досліджуючи співвідношення версії і плану розслідування,
Г. Н. Александров відзначає, що "версія стосовно плану відіграє керуючу роль" [3, с. 18].
А. А. Старченко також вказує, що "версія створює основу для планування розслідування по конкретних справах" [14, с. 65].
Слідчий на підставі аналізу, узагальнення наявних у нього даних висуває припущення про невідомі обставини справи – про суть події, що перевіряється, про осіб, які вчинили злочин, про його мотиви та ін.
З кожного висунутого припущення, умовно прийнятого за істину, виводяться наслідки, що можуть або повинні бути виявлені у випадку, якщо версія відповідає тому, що відбулося в дійсності. Наявність або відсутність наслідків встановлюється шляхом проведення слідчих дій, що вирішують долю версії.
Перевірка версій здійснюється в плановому порядку: план розслідування справи є в основному планом перевірки висунутих версій. Результати перевірки дають можливість підтвердити або відкинути версію як неспроможну.
Слідча версія, тобто припущення слідчого щодо ще не встановлених юридично важливих обставин досліджуваної події, являє собою максимально широке узагальнення наявних даних і фактів, що зв'язує їх єдиним поясненням і спрямоване на повне розкриття злочину, викриття винних, виправдання невинних.
При формуванні і перевірці версій слідчий свідомо чи несвідомо застосовує весь арсенал логічних прийомів і засобів – індукцію і дедукцію, аналогію, аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, що відбувається у різних логічних формах – поняттях, судженнях, висновках.
У ході побудови версій "працює" не лише логічне мислення слідчого, але і його творча уява, фантазія, образне мислення. Висування слідчих версій є своєрідним логічним підсумком, логічним результатом усієї свідомої діяльності слідчого.
Розслідування кожного злочину зовні виглядає як проведення ряду слідчих дій. Проте виконання навіть великої кількості слідчих дій часто недостатньо для розкриття злочину, якщо ці дії розрізнені, а встановлювані за їх допомогою дані про факти суперечливі, уривчасті, неповні.
Для виконання задач розслідування важливо, щоб окремі слідчі дії в справі проводилися не випадково, не стихійно, а в рамках єдиної системи, що забезпечує максимально швидке, всебічне й об'єктивне дослідження події, що перевіряється.
Важливо, щоб слідчий у кожен момент розслідування чітко уявляв собі, які факти, у якому напрямку і як саме слід установити.
Лише в цьому випадку отримані дані виявляються взаємозалежними, доповнюють один одного, утворюють ланцюг доказів, необхідний для обгрунтованих, логічних висновків слідчого. Така системність, цілеспрямованість і об'єктивність дій слідчого забезпечується правильним висуванням і перевіркою версій.

2. 23 травня біля 18 годин невідомі, які проїжджали по вул. Морська на автомобілі "Вольво", кинули у бік палаток торговельного ряду дві бойові гранати. В результаті вибухів п'ять чоловік отримали поранення, два чоловіка вмерлі на місці події.
Завдання:
Проаналізуйте ситуацію, складіть письмовий план розслідування, висуньте версії відносно фабули, вкажіть основні напрями розслідування. Обгрунтуйте свою відповідь.

Маємо справу із терористичним актом, тобто вчиненням вибуху, який спричинив тяжкі наслідки і загибель людей з метою порушення громадської безпеки (ч. 3 ст. 258 КК України).
Доцільно розглянути такі слідчі ситуації:
1) мали місце "розборки" конкуруючих сторін;
2) можливо це "покарання" за те, що торговці відмовились вчинити якісь дії: торгувати по іншим цінам, платити за місце на ринку кримінальним авторитетам чи ін.;
3) міжособистісний конфлікт;
4) розвага хуліганів.
У випадку, що розглядається, можливі три основні лінії пошуку:
1) пошук самих злочинців:
2) пошук автомобіля, його власника (можливо сам власник брав участь у злочині, або дозволив комусь скористатися ним; можливо, автомобіль викрали);
3) гранати (у кого і де була можливість придбати їх).
Організація роботи на місці вибуху складається з кількох етапів.
Підготовчий етап.
Одержавши повідомлення про вибух (зазвичай, їх приймає черговий ОВС), необхідно з'ясувати:
– точне місце і час вибуху;
– характер наслідків (виникнення руйнацій або пожежі, наявність загиблих і поранених людей);
– вихідні дані заявника;
– наявність інших очевидців вибуху, а також можливості залучити понятих на місці події.
Після одержання повідомлення про злочин необхідно вжити таких заходів:
– направити на місці вибуху бригаду "швидкої допомоги";
– викликати пожежну службу для гасіння пожежі (якщо є необхідність);
– організувати охорону місця події (силами нарядів ППС);
– повідомити заявника про його громадянський обов'язок – дочекатися слідчої групи для дачі пояснень.
Потім варто повідомити про те, що трапилося, керівництву ОВС, прокуратурі і черговому спеціалісту вибухотехнічної служби.
Черговий ОВД направляє на місце вибуху слідчу групу, склад якої може бути таким:
– слідчий (прокуратури або міліції),
– оперативні співробітники карного розшуку, підрозділу по боротьбі з організованою злочинністю, а можливо й по боротьбі зі злочинами у сфері економіки;
– експерти та спеціалісти (криміналіст, судовий медик, вибухотехнік, спеціаліст випробувальної пожежної лабораторії, технік-фотограф, відеооператор, кінолог зі службово-пошуковим собакою та ін.).
Після вибуху виникає потреба у розчищенні завалів, тому необхідно організувати саме цю роботу.
Робочий етап
Прибувши на місце вибуху, керівник слідчо-оперативної групи послідовно виконує такі дії:
– наказує вивести сторонніх осіб з місця вибуху;
– з'ясовує в очевидців і заявника, потерпілих, обставини вибуху і дає розпорядження про організацію невідкладних заходів для пошуку та затримання осіб, винних у вчиненні вибуху;
– доручає спеціалісту ВТС з'ясувати сліди вибуху;
– інструктує всіх учасників слідчо-оперативної групи;
– роз'ясняє права й обов'язки всім учасникам огляду місця вибуху;
– визначає межі огляду;
– визначає точки для орієнтовної та оглядової фотозйомки. При огляді місця вибуху, що спричинив значні руйнівні наслідки, доцільно один з оглядових знімків зробити згори, використовуючи при цьому дахи будинків, верхівки дерев тощо;
– дає вказівку виконати фото- і відеозйомку сторонніх осіб, які зібралися на місці події;
– обирає метод огляду (у внутрішньому радіусі доцільним є метод огляду по спіралі) від центру до периферії, а в зовнішньому – можливі й інші методи, наприклад, по квадратах, секторах або напрямках);
– одержує від присутніх на місці події інформацію про всі зміни обстановки, що відбулися до приїзду СОГ.
Детальна стадія.
Під час детального огляду місця вибуху необхідно зафіксувати руйнування, викликані вибухом, а також його негативні обставини. При огляді фіксують пошкодження стекол, руйнацію найближчих і самих віддалених від місця вибуху шибок, розміри та дальність розльоту осколків скла. Для фіксації ушкоджень доцільно використовувати метод циферблата. Епіцентр вибуху на схемі варто помістити в центр умовного циферблата годинника вісь "центр – 12 год" направити на північ або інший сталий орієнтир, а місцезнаходження всіх виявлених об'єктів позначити, врахувавши напрям від центру (наприклад, 5 год., 9 год.) і відстань від нього (45 см, 70 см та ін.).
Під час проведення детального огляду епіцентру вибуху вжити заходів для виявлення та вилучення слідів вибухових речовин.
Огляд місця події по справах про злочини, що вчиняються шляхом вибуху, – доволі тривала і трудомістка процедура, що потребує старанної фіксації багатьох обставин. Тому під час огляду доцільно робити чорнові нотатки, записи, схеми, замальовки, записувати інформацію на диктофон або видеокамеру, а протокол цієї слідчої дії складати або поетапно (після завершення роботи на тій чи іншій ділянці), або після закінчення всього огляду (на місці чи навіть у кабінетних умовах після систематизації зібраної інформації).
Результати огляду фіксують у протоколі і додатках до нього, дотримуючи процесуальних вимог.
Початкові заходи при розслідуванні вибуху.
Після вибуху на початковому етапі зазвичай вживаються такі організаційні, оперативно-розшукові та слідчі заходи:
– надання допомоги потерпілим і забезпечення безпеки тих людей, які перебувають у зоні вибуху;
– попередня оцінка слідів вибуху;
– встановлення очевидців вибуху й інших свідків, збирання їх свідчень;
– опитування постраждалих осіб;
– одержання від родичів, знайомих потерпілих даних про можливі причини злочину й обставин, що йому передували;
– одержання інформації від осіб, що надавали допомогу потерпілим (бригади швидкої допомоги, лікарів), і тих, хто брав участь у ліквідації наслідків вибуху;
– огляд місця події;
– вжиття заходів щодо встановлення та затримання осіб, які підозрюються у вчиненні вибуху та ін.
За результатами цих заходів ухвалюється рішення щодо порушення кримінальної справи, й лише тоді вживаються такі заходи:
– призначення вибухотехнічної та інших експертиз;
– допити всіх перелічених осіб;
– вивчення комерційної, виробничої та іншої діяльності потерпілих для встановлення можливих причин організації вибуху;
– проведення обшуку за місцем проживання та роботи підозрюваного, а також його співучасників;
– допит підозрюваного тощо.

3. Білетний касир, якій покупець пред'явив фальшиву грошову купюру, заявила, що не бачила обличчя, але добре запам'ятала особливості його рук. Слідчий, після затримання підозрюваного, організував пред'явлення для впізнання. Для чого у ширмі було зроблено шість отворів, через які впізнаючій було пред'явлено три пари рук. Вона впевнено вказала на руки підозрюваного.
Завдання:
Схарактеризувати ситуацію. Чи правомірне проведення впізнання таким чином?

Пред'явлення для впізнання – слідча дія, що полягає у пред'явленні свідкові чи іншій особі об'єктів, які вони спостерігали раніше, з метою встановлення їх тотожності або групової належності.
Одночасно ця дія передбачає показ певних об'єктів в умовах, що дозволяють сприймати загальні та окремі ознаки. Тотожність при впізнанні встановлюють за ознаками об'єктів, сприйнятих особою і збережених в її пам'яті. Це окрема форма ідентифікації, яка істотно відрізняється від випадків ідентифікації за матеріальними слідами. У процесі впізнання свідок спостерігає ознаки пред'явленого об'єкта, порівнює та співставляє їх зі збереженими в пам'яті й доходить певного висновку щодо наявності чи відсутності тотожності або групової належності об'єкта.
Пред'явлення для впізнання регламентовано ст.ст. 174-176 КПК України.
Пред'явленню для впізнання повинно передувати виконання процесуальних і деяких допоміжних дій, а саме:
1) попередній допит особи, яка впізнає;
2) підбір об'єктів, серед яких необхідно провести впізнання;
3) визначення місця і умов пред'явлення для впізнання;
4) визначення необхідного комплексу науково-технічних засобів.
Статтями 174, 175 КПК України встановлено, що слідчий до проведення впізнання повинен допитати свідка, потерпілого про зовнішній вигляд і прикмети чи ознаки об'єкта, а також про обставини, за яких він бачив цей об'єкт.
При з'ясуванні зовнішності і прикмет особи, яка підлягає впізнанню, слідчий повинен детально допитати свідка про загальні й характерні її риси. При цьому необхідно користуватись даними словесного портрета, але в загальновживаних виразах. Необхідно детально дізнаватися щодо зросту, будови тіла, віку, типу обличчя, кольору волосся, шкіри й особливих прикмет (шрами, родимки, бородавки тощо).
Впізнання людей може проводитись за голосом, особливостями мови і ходи іншими властивостями і ознаками.
Отже, на мій погляд, проведення впізнання, про яке зазначено у ситуації, є правомірним.
Білетні касири за родом своєї діяльності, як правило, бачать руки покупців, саме на них зосереджена їх увага. Касири спостерігають за рухами цих рук, як ними перераховуються гроші та ін. Недивно, що вони, переважно, запам'ятовують характерні особливості саме рук, пальців рук зокрема.
Тож слідчий мав рацію, організувавши пред'явлення для впізнання в описаний вище спосіб. Якщо б касир впізнавала певних осіб повністю, вона б почала мимо своєї волі відволікатися – розглядати обличчя осіб, їх постаті і не помітити щось головне у характеристиці рук, бачене нею раніше. У ситуації, створеній слідчим, касир була зосереджена лише на руках осіб, що впізнавались, отже, вона впевнено вказала на руки підозрюваного, які добре запам'ятала.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341 в ред. від 01.01.2010 р.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-25 в ред. від 31.12.2009 р.
3. Александров Г. Н. Некоторые вопросы теории криминалистической версии // Вопроси криминалистики. – 1962. – № 3. – С. 17 – 19.
4. Арцишевский Г. В. Понятие версии расследования // Вопросы криминалистики. – 1962. – № 3. – С. 6 – 9.
5. Коваленко Є. Г. Теория доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
6. Когутич І.І. Криміналістика: Особливості методики розслідування окремих видив злочинів: Тексти лекцій. – Львів: Тріада плюс, 2006. – 456 с.
7. Колесниченко А. Н. Роль следственных версий и построение их при расследовании преступлений // Ученые записки Харьковск. юрид. ин-та, 1957. – Вып. 9. – С. 56 – 60.
8. Коновалова В. Е. О роли логики в построении следственных версий. // Ученые записки Харьковск. юрид. ин-та, 1957. – Вып. 16. – С. 37 – 42.
9. Криміналістика: Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2004. – 520 с.
10. Кузьмічов В. С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
11. Ларин А. М. От следственной версии к истине. – М.: Юрид. лит, 1976. 244 с.
12. Пещак Я. Следственнные версии. – М.: Юрид. лит., 1976. – 230 с.
13. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному вигляді): Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 588 с.
14. Старченко А. А. Гипотеза (судебная версия). – М.: Госюриздат, 1962. – 166 с.
15. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого. – К.: Ін Юре, 2003. – 208 с.
16. Эйсман А. А. Логика доказывания. – М.: Юрид. лит., 1971. – 356 с.