Кр Слідча версія.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Криміналістика"

ЗМІСТ

1. Слідча версія, її поняття, механізм побудови версії і класифікація 3
1.1 Поняття версії як методу пізнання при розслідуванні злочинів 3
1.2 Види версій 5
1.3 Побудова слідчих версій 9
2. Обставини, що піддягають встановленню в процесі
розслідування розкрадань. Особливості порушення кримінальних справ, тактика першочергових слідчих дій і організаційних
заходів щодо справ про розкрадання шляхом присвоєння
і розтрати 14
3. Практичне завдання 22
Список використаної літератури 24


1. СЛІДЧА ВЕРСІЯ, ЇЇ ПОНЯТТЯ, МЕХАНІЗМ ПОБУДОВИ ВЕРСІЇ І КЛАСИФІКАЦІЯ
1.1 Поняття версії як методу пізнання при розслідуванні злочинів
Проблема слідчої версії належить до числа найскладніших і багатогранних у криміналістиці, тому розробленню поняття, суті і ролі версій приділено багато уваги. Проте єдиної точки зору щодо цієї проблеми немає.
Зокрема, суперечливим є питання про поняття слідчої і пошукової версії, про їх роль в плануванні розслідування і розкритті злочинів. Деякі автори як узагальнююче використовують поняття "криміналістична версія" замість оперативно-розшукова, слідча, експертна, судова. Криміналістичні версії вони класифікують за рядом ознак, у тому числі за обсягом і суб'єктом висування [7, с. 202].
Найпоширенішою є думка, згідно з якою версією називається будь-яке припущення слідчого в справі незалежно від того, чи засноване воно на всій сукупності "вихідних" даних або охоплює лише їх частину, або навіть висунуто стосовно одиничної обставини, "деталі" події. Відповідно до цього розрізняються версії загальні, версії "по елементах складу" і "часткові".
Інша думка зводиться до того, що версією може бути названо лише загальне припущення, що випливає з аналізу всього комплексу наявних даних про подію, що перевіряється. Всі інші – часткові припущення, засновані на більш вузькому фактичному матеріалі, завжди охоплюються більш загальним припущенням, у рамках якого і знаходять своє вирішення [5, с. 17].
Друга точка зору заперечує положення деяких вчених-криміналістів, суть яких полягає в тому, що часткові припущення висуваються слідчим, вони існують, у зв'язку з чим немає причин не вважати їх слідчими версіями [14, с. 6].
А. Н. Колесніченко вважає, що версія – це логічно обгрунтоване припущення слідчого, що включає в себе пояснення характеру події злочину, його динаміки, елементів, причин [11, с. 57].
Досліджуючи співвідношення версії і плану розслідування,
Г. Н. Александров відзначає, що "версія стосовно плану відіграє керуючу роль" [4, с. 18].
А. А. Старченко також вказує, що "версія створює основу для планування розслідування по конкретних справах" [16, с. 65].
Слідчий на підставі аналізу, узагальнення наявних у нього даних висуває припущення про невідомі обставини справи – про суть події, що перевіряється, про осіб, які вчинили злочин, про його мотиви та ін.
З кожного висунутого припущення, умовно прийнятого за істину, виводяться наслідки, що можуть або повинні бути виявлені у випадку, якщо версія відповідає тому, що відбулося в дійсності. Наявність або відсутність наслідків встановлюється шляхом проведення слідчих дій, що вирішують долю версії.
Перевірка версій здійснюється в плановому порядку: план розслідування справи є в основному планом перевірки висунутих версій. Результати перевірки дають можливість підтвердити або відкинути версію як неспроможну [9, c. 235].
Слідча версія, тобто припущення слідчого щодо ще не встановлених юридично важливих обставин досліджуваної події, являє собою максимально широке узагальнення наявних даних і фактів, що зв'язує їх єдиним поясненням і спрямоване на повне розкриття злочину, викриття винних, виправдання невинних.
При формуванні і перевірці версій слідчий свідомо чи несвідомо застосовує весь арсенал логічних прийомів і засобів – індукцію і дедукцію, аналогію, аналіз і синтез, порівняння, абстрагування, що відбувається у різних логічних формах – поняттях, судженнях, висновках.
У ході побудови версій "працює" не тільки логічне мислення слідчого, але і його творча уява, фантазія, образне мислення. Висування слідчих версій є своєрідним логічним підсумком, логічним результатом усієї свідомої діяльності слідчого [15, с. 31].
Розслідування кожного злочину зовні виглядає як проведення ряду слідчих дій. Проте виконання навіть великої кількості слідчих дій часто недостатньо для розкриття злочину, якщо ці дії розрізнені, а встановлювані за їх допомогою дані про факти суперечливі, уривчасті, неповні.
Для виконання задач розслідування важливо, щоб окремі слідчі дії в справі проводилися не випадково, не стихійно, а в рамках єдиної системи, що забезпечує максимально швидке, всебічне й об'єктивне дослідження події, що перевіряється.
Важливо, щоб слідчий у кожен момент розслідування чітко уявляв собі, які факти, у якому напрямку і як саме слід установити.
Лише в цьому випадку отримані дані виявляються взаємозалежними, доповнюють один одного, утворюють ланцюг доказів, необхідний для обгрунтованих, логічних висновків слідчого. Така системність, цілеспрямованість і об'єктивність дій слідчого забезпечується правильним висуванням і перевіркою версій.
1.2 Види версій
У юридичній літературі версії класифікуються не лише за суб'єктом їх висування.
Р. С. Бєлкін пропонує класифікувати версії за колом фактів, що пояснюють (загальні і часткові), і за ступенем визначеності (типові і конкретні) [7, c. 203].
Г. В. Арцишевський поділяє слідчі версії за такими ознаками:
а) версії пошукові і перевірочні – залежно від того, чи є в момент висування версій певні дані, що дозволяють підозрювати конкретну особу (осіб) у причетності до події, що перевіряється.
Якщо такі дані є, то версія відноситься до перевірочних, якщо їх немає, то версія відноситься до пошукових;
б) проміжні й завершальні – залежно від того, чи охоплюються висунутим припущенням слідчого всі або частина основних обставин, що підлягають доказуванню;
в) за змістом припущень – "за різними юридично важливими обставинами події, що перевіряється, які на момент побудови версії ще не встановлені" [6, с. 20].
На думку І. М. Лузгіна, версії класифікуються за ознакою:
– юридичної значущості (загальні й часткові);
– сфери використання (слідчі, експертні, оперативно-розшукові та судові);
– суб'єктів висування;
– ступеня імовірності (малоймовірні, найбільш ймовірні);
– часу побудови (первісні, наступні);
– відношення до предмета доказування (обвинувальні, виправдувальні) [14, c. 8].
А. М. Ларін поділяє версії на класи за такими ознаками:
а) юридична значущість передбачуваних обставин (загальні – обвинувальні та виправдувальні – й часткові);
б) вид передбачуваної оцінки про належність до справи доказів і встановлюваних ними фактів, про вірогідність існування визначених доказів, про допустимість доказів;
в) ступінь визначеності (конкретні і пошукові);
г) характер проблеми (версії про існування і пошукові);
д) орієнтація припущення за часом (і минуле або і передбачувані, тобто прогнозні);
е) авторство [13, с. 43].
Є. Г. Коваленко вважає, що з усіма зазначеними класифікаціями важко погодитися. Зокрема, помилкове твердження І. М. Лузгіна, що розподіл версій на загальні і часткові проводить за ознакою юридичної значимості. Версії незалежно від їх обсягу, ступеня імовірності тощо ніякої юридичної значимості мати не можуть [9, с. 240].
Про це переконливо говорить сам І. М. Лузгін: "Версія – це припущення, думка слідчого, його уявлення про подію, ймовірне пояснення фактів, а не доказ. Версія сама по собі нічого не доводить, вона лише допомагає встановлювати і використовувати факти. Версія спирається на факти, але не заміняє їх" [14, c. 9].
Щодо класифікації І. М. Лузгіним версій за ступенем їх імовірності, за часом їх побудови і стосовно предмета Р. С. Бєлкін відзначав: "Перші дві класифікації нам здаються позбавленими суворої підстави і чітких критеріїв. Остання має чисто процесуальний, формальний характер. Практично виправдувальні й обвинувальні версії самостійно та ізольовано існувати не можуть, тому що в противному разі ми змушені будемо визнати правомірність виправдувального або обвинувального ухилу в розслідуванні [7, с. 204].
Зауваження про відсутність чітких критеріїв розмежування повною мірою відноситься й до більшості основ класифікації, запропонованих А. М. Ларіним і Г. В. Арцишевським. Дану обставину почасти визнає і сам А. М. Ларін, відзначаючи, що "розмежування пошукових і конкретних версій умовно [13, с. 44].
Настільки ж умовне розмежування версій на такі, що стосуються існування певних фактів, і пошукових.
До першої групи, на думку А. М. Ларіна, відносяться версії про необхідність доказування обставин, передбачене існування яких пояснює встановлені в справі факти; другу групу складають припущення про місцезнаходження конкретних осіб або предметів, існування яких встановлено [13, с. 45].
Проте, навряд чи можна стверджувати, що існування будь-якої особи або будь-якого предмета встановлено, якщо місцезнаходження цього об'єкта невідомо. Очевидно, у такому випадку мова може йти лише про передбачуване існування особи або предмета; іншими словами, чітку грань між першою і другою групою версій провести не можна.
Г. В. Арцишевський розглядає як ознаку, на підставі якої можна відрізнити пошукову версію від перевірочної, наявність певних даних, що дозволяють підозрювати в причетності до події конкретну особу [5, с. 18].
Умовність цього критерію очевидна, оскільки ні про характер, ні про обсяг "певних даних" нічого не говориться. А для того, щоб розмежувати проміжну і завершальну версії, потрібно вирішити, чи охоплює висунуте припущення всі або частину обставин, що підлягають доказуванню.
Відомо, що перелік обставин, котрі підлягають доказуванню, як вказано в ст. 64 КПК України, конкретизується й уточнюється стосовно кожного розслідуваного злочину. Крім того, не виключено, що коло обставин, які підлягають доказуванню по тій чи іншій справі, зміниться (наприклад, з'ясується, що підозрюваний мав співучасників та ін.).
Отже, і цей критерій варто вважати суто умовним, а пропоновану класифікацію невдалою.
Версія як багатофункціональна категорія має прогностичну функцію. У кримінологічній і криміналістичній літературі прогностична роль версії згадується в роботах А. Ф. Зелінського і Р. С. Бєлкіна.
Так, розглядаючи роль версії в кримінологічному прогнозі, А. Ф. Зелінський відзначає, що вона прогнозує індивідуальне поводження в момент розслідуваної події [8, с. 117].
Р. С. Бєлкін поділяв дане положення, розвиваючи його стосовно криміналістичної практики. У цьому зв'язку він відзначав, що версії мають значення для криміналістичного прогнозу про можливе поводження даної людини в майбутньому, у ході розслідування, окрім існуючої або зміненої слідчої ситуації [7, с. 206].
В.Є. Коновалова вважає, що прогностичну роль версій варто розширити в плані припущень про нові способи вчинення злочинів, зокрема у сфері економіки, де її нестійкість і недосконалість законодавства створюють канали для злочинної діяльності. Прогнозування таких злочинних можливостей дозволить здійснювати профілактичну діяльність і вчасно припиняти злочин. У цьому плані об'єднання кримінологічного і криміналістичного прогнозів може дати ефективні результати [12, с. 64].
На наш погляд, прогностична роль версії, дозволяє не лише розкривати злочини, але і здійснювати профілактичну діяльність щодо недопущення їх в майбутньому.
1.3 Побудова слідчих версій
При побудові версії велику роль повинна відіграти аналогія, коли слідчий на основі свого досвіду може прийти до можливого висновку про наявність у даному випадку такої ж події внаслідок збігу ряду ознак, що спостерігалися раніше в інших подіях.
Так, насильницьке позбавлення життя потерпілого, як правило, перебуває за межами безпосередніх сприйнять слідчого. Проте, він приходить до достовірного знання про цей факт за допомогою ознайомлення з місцем події, з результатами судово-медичної експертизи, що дають можливість встановити спосіб нанесення тілесних ушкоджень. Для пояснення причин насильницької смерті цей достовірний факт ставиться у зв'язок із припущеннями про вбивство, самогубство, нещасний випадок, про винних осіб та ін.
Версія повинна бути реальною, тобто обгрунтованою тими фактами і даними, які має слідчий, а не умоглядною.
Для висування слідчих версій потрібна насамперед певна конкретна інформація про подію, що перевіряється, хоча б мінімальна фактична база, на якій версія повинна бути заснована, котру вона повинна пояснювати. Лише в цьому випадку версія буде обгрунтована, реально можлива. У відриві від конкретних вихідних даних версія найчастіше формулюється умоглядно і може лише дезорієнтувати слідчого.
Підставою для побудови версій слугують кримінально-процесуальні докази, тобто фактичні дані, отримані в результаті допитів, оглядів, освідування й зафіксовані відповідними протоколами, висновками експертів та іншими документами.
Як розумова діяльність, процес побудови версії однаковий для всіх видів діяльності досудового і судового слідства. Логічна структура його включає:
1) збирання фактичного матеріалу для формування підстави версії;
2) побудову версії (аналіз, оцінка інформації);
3) виведення із версії наслідків;
4) перевірку наслідків на практиці і наукове їх пояснення;
5) висновок про істинність або хибність версії.
Розумова діяльність побудови версії проходить всі п'ять стадій розвитку, які відіграють роль ступенів пізнання при переході від ймовірного знання до достовірного. Однак у практичній діяльності не завжди помітні всі ці етапи розумового процесу, а виділяються лише три: 1) збирання матеріалу; 2) конструювання версії; 3) перевірка версії.
Збирання фактичного матеріалу зводиться до виявлення і дізнавання джерел інформації, що мають відношення до розслідуваної події, з приводу якої будується версія.
Побудову версій у літературі іноді називають моделюванням "висуванням", "конструюванням", сутність понять яких, власне кажучи, однакові і позначають розумовий процес широкого використання аналізу і синтезу, індукції і дедукції, аналогії.
Висування версії починається аналізом зібраної інформації та її оцінкою в цілому, що веде до виникнення, як правило, загальних версій.
Перевірка версій здійснюється проведенням слідчих дій, оперативно-розшукових і організаційних заходів.
Початком процесу побудови версій зазвичай є аналіз і синтез наявних у розпорядженні слідчого даних по справі, в результаті чого відбувається певне упорядкування наявної інформації про конкретну слідчу ситуації.
Аналіз і синтез дії доповнюються виявленням логічних зв'язків і відносин між відомими обставинами. Одночасно на цьому етапі з'ясовується, що з наявних даних очевидно, що приблизно, невідомо, неясно, заважає початку чи продовженню розслідування.
Другий етап містить у собі звернення слідчого до наявних в нього знанням, до професійного і життєвого досвіду в широкому змісті слова, необхідним для пояснення окремих питань у зв'язку з побудовою версій.
При цьому використовуються відомості не лише з особистого, але й узагальненого досвіду розслідування аналогічних кримінальних справ, власна інтуїція, дані з наявних літературних джерел, довідників і інформаційних фондів, які можуть надати допомогу слідчому у діяльності щодо висування версій.
Реалізація слідчим своїх знань (кримінально-правової та криміналістичної характеристики того виду злочину, з яким він зштовхнувся в даному конкретному випадку, тобто знань, що у сукупності складають професійний і інформаційний багаж слідчого) і досвіду, узагальнення довідкових й інших відомостей при аналізі наявних фактичних даних складає третій етап побудови слідчих версій.
Це одна з важливих стадій аналізованого процесу. Чим продуманіше слідчий використовує зазначені вище знання і досвід при аналізі фактичних даних, тим точніше він оцінює сформовану слідчу ситуацію і вірніше визначає коло версій, яки повинні бути перевірені.
Саме ж формулювання слідчих версій як результат зазначеного вище розумового процесу є четвертим етапом їх побудови.
Завершує процес побудови версій їх конкретизація шляхом виведення з них висновків.
Ця уявна операція здійснюється за допомогою дедукції й аналогії, про яку вже йшлося. Версія в даному випадку розглядається як загальне положення, з якого дедуцируються висновки у вигляді умовиводу типу "якщо вірна версія А, то крім вже відомих фактів "а", "б", "у", покладених в її основу, повинні існувати ще не встановлені поки, але передбачувані факти "г", "д", "є".
Зазначені висновки можуть бути частковими і відносно загальними. Так, висновки, виведені з типових версій, носять більш загальний характер і часто спираються на досвідчені положення.
Значущість для розслідування такої конкретизації версій багато в чому залежить від дотримання ряду вимог для вивідних висновків, яке полягає в такому:
а) висновки повинні бути необхідними, реальними і максимально всебічно відбивати сутність кожної версії;
б) між висновками однієї версії повинний бути певнийа логічний зв'язок.
Разом з тим необхідно просліджувати імовірність інших висновків можливого нетипового ходу злочинної події.
Наприклад, висуваючи висновки з версії про причетність конкретної особи до розслідуваного злочину на основі наявних речових доказів, що вказують на цю особу (сліди пальців рук, речі, документи та ін.), слідчий може припустити можливу фальсифікацію виявлених доказів будь-якою іншою причетною до злочину особою.
Приведена вище схема процесу побудови версій у певному ступені умовна, оскільки чіткі межі між виділеними етапами в часі й послідовності розумового процесу не завжди можна визначити внаслідок їх фактичного переплетення.


2. ОБСТАВИНИ, ЩО ПІДДЯГАЮТЬ ВСТАНОВЛЕННЮ В ПРОЦЕСІ РОЗСЛІДУВАННЯ РОЗКРАДАНЬ. ОСОБЛИВОСТІ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ, ТАКТИКА ПЕРШОЧЕРГОВИХ СЛІДЧИХ ДІЙ І ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ЗАХОДІВ ЩОДО СПРАВ ПРО РОЗКРАДАННЯ ШЛЯХОМ ПРИСВОЄННЯ І РОЗТРАТИ
Загальна криміналістична характеристика розкрадань може розглядатися як система, що складається з елементів, які, своєю чергою, містять підсистеми компонентів:
1) суб'єкт розкрадання (категорії службових, матеріально відповідальних осіб, технічного персоналу та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину); чинники, які вплинули на формування та здійснення злочинної мети, утворення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками та ін.;
2) спосіб приготування до розкрадання (прийоми створення неврахованих лишків сировини, готової продукції та ін.), його вчинення (прийоми заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації), приховування злочинів, маскування злочинних дій; обставини, що обумовили вибір розкрадачами певних способів (загальних для різних галузей, характерних для даної галузі виробництва, технології виготовлення певних видів сировини, напівфабрикатів, готових виробів та ін.);
3) предмет посягання – матеріальні цінності у вигляді сировини, матеріалів, пального, продукції, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої вартості, що можуть бути віднесені до різних джерел розкрадання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені на підприємстві, в організації, установі за рахунок лишків, що надійшли зі сторони, від співучасників);
4) обстановка розкрадання – місце (галузь виробництва, сфера обслуговування, виробнича дільниця, структурний підрозділ організації, підприємства та ін.); умови, що визначаються технологічним процесом або операцією, системою обліку та звітності, зберіганням та рухом коштів та матеріальних цінностей, документообігом (оформлення та рух управлінських, проектних, облікових, бухгалтерських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-господарчих, статистичних та інших документів), видом продукції, що використовується; час (астрономічний), сезонність робіт; канали збуту, реалізації здобутого злочинним шляхом;
5) наслідки розкрадання, відображені у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди, їх локалізація та взаємозв'язок), викликані службовими та позаслужбовими діями та зв'язками розкрадачів, способом життя, поведінкою у побуті, особистими зв'язками.
Аналіз кримінальних справ про розкрадання свідчить, що способи їх підготовки, вчинення і приховування різноманітні. Разом з тим, вони мають певну стабільність, повторюваність, хоча й видозмінюються під впливом певних чинників (зміни системи обліку, звітності, технології виробництва, постачання і збуту, норм списання витрат та ін.). Дані обставини вимагають упорядкування знань про способи розкрадання з метою розробки оптимальних систем типових версій про їх застосування розкрадачами у відповідних кримінальних ситуаціях.
Для цього й проводиться класифікація способів вчинення таких злочинів з урахуванням форм розкрадання – привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, що використовуються розкрадачами залежно від того, чи є вони матеріально відповідальними, службовими особами і безпосередньо розпоряджаються ввіреним їм під звіт майном, чи є вони особами, що вчиняють розкрадання шляхом використання своїх службових повноважень. Це обумовлює вибір розкрадачами певних способів злочину. Тут можливі різні варіанти. Залежно від означених чинників у розкраданні можуть брати участь службові особи – керівник господарського підрозділу, матеріально відповідальна особа, бухгалтерські працівники.
Найбільш загальними критеріями класифікації способів розкрадання є:
1) предмет злочинного посягання – способи розкрадання матеріальних цінностей і коштів;
2) ступінь спільності способів – способи, що типові для всіх галузей народного господарства, та способи, які характерні для окремих галузей, видів виробництва;
3) документальне оформлення (облік) майна – способи розкрадання врахованих і неврахованих цінностей.
При очевидній відмінності означених критеріїв всі вони, будучи пов'язаними між собою, у комплексі складають основу для побудови класифікації способів розкрадання з перевагою того або іншого критерію.
Крім цього, способи розкрадання можуть бути класифіковані за загальним механізмом злочинної операції при випуску неврахованої продукції:
1) операції, які проводяться без офіційного оформлення документів (або з фіктивним документальним прикриттям), – "бездокументні" операції;
2) операції, які здійснюються без фактичного руху товарів, – "безтоварні" операції.
Велике значення для розкриття розкрадань має знання слідчим типових способів створення лишків для розкрадання, збуту і реалізації неврахованої продукції в різноманітних галузях промислового і аграрного виробництва, торговельних та інших підприємствах.
Справа про розкрадання може бути порушена лише у тих випадках, коли є достатньо даних, що вказують на ознаки злочину. У разі необхідності перевірити заяву або повідомлення про розкрадання до порушення справи в строк не більше десяти днів проводяться передбачені ст.ст. 94, 97 КПК України дії шляхом відібрання пояснень від окремих громадян або службових осіб або витребування необхідних документів. Такі дії мають перевірочний характер і спрямовані на виявлення ознак розкрадання і вирішення питання про достатність підстав для обгрунтованого порушення кримінальної справи або для відмови в її порушенні.
Відібрання пояснень і витребування документів може бути пов'язане з необхідністю проведення інвентаризації фінансової і господарської діяльності, отримання консультацій фахівців (бухгалтерів, товарознавців, технологів), вивчення нормативних матеріалів, що регулюють фінансову і господарську діяльність підприємства, організації, ознайомлення з особливостями їхньої діяльності.
При аналізі ознак, що вказують на розкрадання, вчинене певними особами, необхідно всебічно враховувати обсттавини, які вплинули на їх поведінку в сфері фінансово-господарської діяльності в обстановці виробничого ризику, необхідність виконання термінових робіт, усунення перешкод, які призвели до відступу від нормативів, що регламентують рух матеріальних цінностей, грошових коштів, оформлення документів та ін. Саме характер таких дій, їх наслідки суб'єктивно можуть сприйматися як очевидні ознаки порушень, пов'язаних з розкраданням.
Вже на самому початку розгляду матеріалів, що вказують на ознаки розкрадань, як правило, відомі посадові, матеріально відповідальні особи, які розпоряджаються майном. У такій ситуації відсутність достатньо повного і об'єктивного врахування пояснень цих осіб з приводу виявлених порушень, з'ясування обставин, які призвели до них, і висування можливих для даної ситуації слідчих версій про характер події, мотиви дій осіб, яким ввірене майно, може призвести до необгрунтованого порушення справи про розкрадання.
Ознаки розкрадання, як відбиття різноманітних властивостей злочинів, є численними і різноманітними та вимагають певної систематизації, що забезпечила б повноту охоплення всіх значущих для розслідування слідів.
У криміналістиці ознаки розкрадання систематизуються на основі різних чинників: за формою прояву, змістом, місцем прояву. Залежно від цього можна виділити джерела при виявленні ознак даного виду злочинів:
1) виробничі підрозділи підприємств, де виготовляється (вирощується, заготовляється, переробляється) продукція, звідки надходить сировина, місця збуту готових виробів, реалізації товарів;
2) транспортні підприємства, які здійснюють перевезення сировини, готової продукції, товарів;
3) бухгалтерія підприємств, установ, організацій; планові, статистичні, технологічні підрозділи, їх вищі органи, а також суміжні структури;
4) контрольно-ревізійні органи;
5) органи державних інспекцій;
6) органи стандартизації і сертифікації, пробірного нагляду та ін.;
7) контролюючі органи (Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет у справах захисту прав споживачів та ін.);
8) правоохоронні органи;
9) аудиторські фірми.
Одним з характерних видів слідчих ситуацій по даній категорії справ є обстановка, що характеризується недостатньою поінформованістю про обставини розкрадання, що підлягають встановленню, великою кількістю перешкод в отриманні такої інформації. Найбільш істотними в цьому відношенні є труднощі, що виникають при отриманні відомостей про спосіб вчинення злочину, джерела розкрадання, зв'язки між співучасниками та ін. Вирішення таких слідчих ситуацій має значення і для розслідування конкретного розкрадання.
У більшості випадків важливо враховувати можливості вирішення завдань у певній слідчій ситуації, наприклад, з використанням "чинника раптовості".
Залежно від обізнаності розкрадачів щодо загрози викриття їх злочинної діяльності та можливості використання слідчим "чинника раптовості", до початку розслідування існують три основних види типових ситуацій:
1) по справах, порушених внаслідок документальної ревізії, інвентаризації, перевірок, які проводяться органами прокуратури, контрольними органами, коли можливий початок розслідування не є раптовим для осіб, які можуть виявитися причетними до зловживань;
2) по справах, порушених внаслідок проведення оперативно-розшукової діяльності та виявлення ознак розкрадання безпосередньо органом внутрішніх справ (співробітниками служби боротьби з економічними злочинами або служби боротьби з організованою злочинністю), коли складається ситуація, при якій підозрілі у розкраданні та інших злочинах особи не обізнані щодо можливого початку розслідування, в зв'язку з чим особливого значення набуває "чинник раптовості";
3) по справах, які порушуються у випадках затримання на місці злочину співробітниками органів, що не проводять цільові оперативно-розшукові дії (ППС, служби дільничних інспекторів та ін.), осіб за порушення ними певних правил, що викликає підозру в причетності до злочинних дій. За даних умов "чинник раптовості" хоча і виявляється щодо осіб, які підозрюються, однак його здійснення пов'язане з обмеженою інформацією про можливі злочинні дії. Виділяється також ситуація, коли кримінальна справа порушується в зв'язку з перевіркою заяв, повідомлень (громадян, службових осіб, у засобах масової інформації), явки з повинною. Залежно від конкретних обставин в подібних випадках "чинник раптовості" не має звичайної ефективності, особливо при зволіканні з ОРД і порушенням кримінальної справи.
Урахування даних ситуацій дозволяє точніше визначити умови збирання інформації, намітити порядок і послідовність проведення перевірочних дій, підготовчих і організаційних заходів.
При очевидній відмінності наведених вихідних ситуацій загальними негайними завданнями на початку розслідування є такі:
1) встановлення номенклатури і місця знаходження документів (ручного і машинного обліку), в яких могли відобразитися ознаки злочину, і забезпечення їх цілості.
При цьому слід звернути увагу на необхідність дослідження не тільки документів первинного (оперативного) обліку і бухгалтерської документації, а й планових, технологічних, виробничо-управлінських, статистичних, податкових та інших документів, бланків, етикеток тощо. Велике значення має аналіз змісту неофіційних документів (записок, нотаток, чорнових записів, розрахунків та ін.);
2) встановлення місця знаходження сировини, напівфабрикатів, матеріалів, готової продукції, товарів і забезпечення їх цілості;
3) виявлення вимірювальних приладів, що використовуються, – вагів, дозаторів, лекал, трафаретів, штампів, касових апаратів, їх перевірка, фіксація показань, опечатування (при необхідності – з урахуванням інтересів виробництва);
4) перекриття доступу до електронно-обчислювальних засобів;
5) встановлення місця знаходження майна і грошових коштів, що належать розкрадачам, з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином.
Вирішення зазначених завдань не вичерпується початковою стадією розслідування і стадією, що безпосередньо передує порушенню кримінальної справи, оскільки в подальшому провадженні по справі можуть бути виявлені дані про раніше не виявлені епізоди розкрадання та інших злочинів.


3. Практичне завдання.
4 вересня 2005 р. у РВВС звернулася Моніна Н. Л. із заявою про те, що її чоловік Монін В. В. 1 вересня 2005 р. пішов на роботу й не повернувся. Працює він замісником директора приватного універсального магазину. На думку Моніної, її чоловік міг стати жертвою злочину.
Завдання: висуньте версії стосовно зникнення Моніна В. В., вкажіть основні напрями розслідування. Обгрунтуйте свою відповідь.

Відповідь:
Типові ситуації – це слідчі ситуації, що зазвичай зустрічаються у слідчій практиці й пов'язані з певними особливостями їх розслідування.
Розглядаючи конкретну ситуацію, слідчий використовує знання про способи вирішення типових завдань, модернізуючи їх з урахуванням реальності.
Індивідуальна слідча ситуація як стан розслідування визначається співвідношенням наявної і відсутньої інформації, існуючих доказів і допоміжної інформації про вбивство, даними про можливості слідчого, умови оточуючого середовища та ін.
Ситуація, що розглядається, стосується зникнення людини. Слідчим припускається вбивство, оскільки труп не виявлений. Особистість жертви відома, але все інше невідомо.
Типові початкові версії про причини зникнення такі: людина вбита, вчинила самогубство, приховалася від родичів, скоїла злочин й приховується від правосуддя, вмерла чи перебуває у лікарні під чужим ім'ям та ін.
Коли версія вбивства підтверджена, а інші обгрунтовано відпали, вивчення особистості, способу життя, стосунків зниклої особи з іншими людьми дозволяє побудувати версії про мету і мотив, про час і місце вбивства, про особистість вбивці тощо.
У процесі розслідування такого вбивства необхідно з'ясувати низку обставин, що сприяють встановленню істини. До цих обставин належать такі:
– чи мало місце насильницьке позбавлення людини життя;
– у який спосіб та з допомогою яких знарядь вчинено вбивство;
– час настання смерті
– місце вчинення вбивства;
– обставини, за яких вчинено вбивство;
– співучасники вбивства і роль кожного з них у вчиненні злочину;
– особа вбивці (встановлюється шляхом опитування свідків, складання суб'єктивного портрета, його показу по телебаченню);
– мотиви вбивства;
– обставини, що сприяли вбивству, заходи, що їх треба вжити для попередження аналогічних злочинів.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к96-ВР в ред. від 27.11.2008 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 09.04.2009 р. //http://zakon.rada/gov.ua
3. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-05 в ред. від 25.02.2009 р. //http://zakon.rada/gov.ua
4. Александров Г. Н. Некоторые вопросы теории криминалистической версии // Вопроси криминалистики. – 1962. – № 3. – С. 17 – 19.
5. Арцишевский Г. В. Выдвижение и проверка следственных версий. – М.: Юрид. лит., 1978. – 212 с.
6. Арцишевский Г. В. Понятие версии расследования // Вопросы криминалистики. – 1962. – № 3. – С. 6 – 9.
7. Белкин Р. С. Курс советской криминалистики: В З-х т. Т. 2. – М.: Юрид. лит., 1980. – 480 с.
8. Зелинский А. Ф. Некоторые теоретические вопросы индивидуального прогноза и следственной версии // Проблемы предварительного следствия. – Волгоград: Изд-во Волгоградского ун-та, 1973. – Вып. 2. – С. 115 – 122.
9. Коваленко Є. Г. Теория доказів у кримінальному процесі України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 632 с.
10. Когутич І.І. Криміналістика: Особливості методики розслідування окремих видив злочинів: Тексти лекцій. – Львів: Тріада плюс, 2006. – 456 с.
11. Колесниченко А. Н. Роль следственных версий и построение их при расследовании преступлений // Ученые записки Харьковск. юрид. ин-та, 1957. – Вып. 9. – С. 56 – 60.
12. Коновалова В. Е. Организационные и психические основы деятельности следователя. – К.: Высшая школа, 1973. – 250 с.
13. Ларин А. М. От следственной версии к истине. – М.: Юрид. лит, 1976. 244 с.
14. Лузгин И. М. Построение и проверка версий при производстве расследования по уголовному делу // Вопросы криминалистики. – 1963. – С. 5 – 9.
15. Пещак Я. Следственнные версии. – М.: Юрид. лит., 1976. – 230 с.
16. Старченко А. А. Гипотеза (судебная версия). – М.: Госюриздат, 1962. – 166 с.