Кр Сутність, мета і правила освідування.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Криміналістика"

ПЛАН

1. Сутність, мета і правила освідування 3
2. Завдання 2 14
3. Завдання 3 18
Список використаної літератури 19


1. СУТНІСТЬ, МЕТА І ПРАВИЛА ОСВІДУВАННЯ
Одним із способів збирання і перевірки доказів є освідування живих осіб. У ході його провадження можуть бути знайдені різні сліди злочину: плями крові, слини та інших виділень людського організму, залишки пально-мастильних матеріалів, спеціальних фарбників,, наркотичних або отруйних речовин, волосся, текстильні волокна, залишки грунту тощо.
Освідування полягає в огляді і дослідженні слідчим (особою, що проводить дізнання), а в окремих випадках і самостійно судово-медичним експертом чи лікарем тіла живої людини з метою одержання і перевірки доказів.
Стаття 193 КПК України визначає: за необхідності виявити або засвідчити наявність у обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка особливих прикмет слідчий виносить про це постанову і провадить освідування.
У разі необхідності судово-медичного освідування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого або свідка таке освідування за вказівкою слідчого провадить судово-медичний експерт або лікар.
Підставою для проведення освідування є наявність достатніх даних вважати, що на тілі певної особи є особливі прикмети чи сліди злочину, виявлення чи засвідчення наявності яких має значення для встановлення істини.
Особливими прикметами можуть бути шрами, родимі плями, татуювання, рубці, бородавки, відсутність певних частин тіла, сліди колишніх хвороб, наприклад віспи, тощо.
Слідами злочину на тілі можуть бути тілесні ушкодження, що залишилися після вчинення насильницького злочину, сліди пострілу, плями крові, сліди виділень людського організму (слини, сперми), спеціальні хімічні речовини, залишки наркотичних речовин.
Стаття 193 КПК України, по суті, передбачає два види освідування:
1) слідче освідування, яке проводить слідчий;
2) судово-медичне освідування, що проводиться за дорученням слідчого судово-медичним експертом або лікарем.
Про провадження слідчого освідування слідчий виносить постанову. Перед початком освідування ця постанова оголошується особі, тіло якої буде оглядатися. При слідчому освідуванні передбачається присутність не менше двох понятих однієї статі з освідуваним.
До участі у проведенні освідування слідчий може залучити судово-медичного експерта, лікаря або іншого фахівця в сфері медицини, криміналіста, будь-якого іншого фахівця як спеціаліста. Залучені особи, як і сам слідчий, мають бути однієї статі з освідуваним.
Перед початком безпосереднього освідування слідчий роз'яснює фахівцям статус спеціаліста, передбачений ст. 128-1 КПК України, а понятим відповідно їх права і обов'язки, передбачені ст. 127 КПК України. Учасники слідчої дії попереджаються про можливу відповідальність за певні дії чи бездіяльність. Учасникам слідчої дії має бути пояснене право бути присутніми при всіх діях, що проводяться при освідуванні, і робити заяви з приводу таких, що підлягають занесенню до протоколу.
У разі застосування науково-технічних засобів названі особи також сповіщаються про те, що при провадженні освідування будуть застосовуватись відповідні оптичні засоби, фотоапаратура, металошукач та інші необхідні технічні засоби. Про обставини і порядок застосування технічних засобів вони мають бути проінформовані в процесі освідування.
Поняті й учасники огляду відповідно до ст. 121 КПК України попереджуються про кримінальну відповідальність по ст. 387 КК України за розголошення без дозволу слідчого даних досудового слідства.
Понятим, крім того, відповідно до ст. 127 КПК України пояснюється їх обов'язок засвідчити своїми підписами перебіг і результати огляду, відповідність записів у протоколі виконаним діям і одержаним результатам.
Спеціалісту пояснюється права й обов'язки спеціаліста, передбачені ст. 128-1 КПК України. Він попереджується про відповідальність за відмову або ухилення від виконання обов'язків спеціаліста.
Слідчий і поняті не мають права бути присутніми при освідуванні особи іншої статті, коли це пов'язано з необхідністю оголення особи, яка підлягає освідуванню. В такому випадку проведення освідування може бути окремим рішенням доручено слідчому іншої статі або співробітнику органу дізнання, відповідної статі, який проводить слідчу дію згідно з дорученням слідчого, або ж доручається проведення судово-медичного освідування лікарю чи судово-медичному експерту (фахівцю).
Про результати освідування слідчий (особа органу дізнання, що самостійно здійснювала освідування за дорученням слідчого) складає протокол, де зазначає час і місце освідування особи, що була піддана освідуванню, відомості про понятих і спеціаліста, хід і результати освідування, зауваження з приводу проведення цієї слідчої дії. Протокол підписують слідчий, поняті, освідуваний та спеціаліст, якщо він брав участь у проведенні освідування.
Судово-медичне освідування проводиться в тому разі, коли для його виконання потрібні спеціальні знання в галузі медицини – для виявлення і дослідження ушкоджень на тілі, ран, укусів зубів, плям крові, слідів хірургічних операцій, необхідно вилучення кулі чи іншого знаряддя злочину та надання при цьому медичної допомоги тощо.
Для проведення судово-медичного освідування слідчий передає письмове доручення судово-медичному експерту або лікарю. Вказані фахівці самостійно з використанням своїх спеціальних знань, методів і засобів проваджують освідування, виявляють і досліджують всі сліди й обставини, що мають значення для справи, та складають за наслідками проведеної слідчої дії відповідно акт судово-медичного освідування або довідку.
Характеризуючи особливості освідування необхідно відзначити таке.
Освідування – це різновид огляду, специфіка якого визначається особливістю його об'єкта – об'єктом є тіло живої людини.
Об'єкт освідування має юридичні гарантії його недоторканності, а само освідування пов'язане із моральними проблемами, що упираються в несприйняття суспільством можливості огляду тіла особи іншої статі. Освідування пов'язане з вторгненням у права і свободи людини, тому виділено в окрему слідчу дію, а щодо його провадження встановлена спеціальна процесуальна форма.
Освідування – єдина слідча дія, яка згідно з чинним законодавством може проваджуватись спеціалістом самостійно за дорученням слідчого.
Слідчий не має права бути присутнім при освідуванні особи іншої статі, якщо це пов'язано з необхідністю оголення особи, яка підлягає освідуванню.
Необхідно зауважити, що як і при інших слідчих діях, під час освідування не допускаються дії, що принижують честь і гідність особи, яку освідують, або шкідливі для її здоров'я.
Окрема процесуальна регламентація освідування цілком виправдана. Проте практична реалізація цієї корисної ідеї ще потребує вдосконалення.
Згідно із частиною 1 ст. 193 КПК України слідчий має право особисто провадити освідування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка. У той же час кримінально-процесуальні кодекси Білорусі, Казахстану та Киргизстану не передбачають можливості освідування свідка.
Виникає питання, чи може бути взагалі освідувана особа, яка не має будь-якого процесуального стану, наприклад не допитана як свідок, або особа, яка в силу своїх психічних вад взагалі не може бути свідком, підозрюваним, обвинуваченим?
Як зазначає І. Л. Петрухін, освідування громадян, які не мають у кримінальній справі жодного процесуального стану, недопустиме [10, с. 133].
На думку В. М. Тертишника, якщо дотримуватися букви закону, то наведений вище висновок правильним.
І додає: Але що це – піклування про права людини чи жалість до обділених долею? А як бути в випадку з маніяком, який вчинив не одне згвалтування? Невже його освідувати аморально і протизаконно? Навряд чи таке рішення може бути виправданим. Для встановлення істини у справі освідування названих осіб (наприклад, психічно хворого, який вчинив вбивство, згвалтування тощо) не менш важливе" [11, с. 502].
Згідно із законом право на недоторканність особи мають рівною мірою всі громадяни. Якщо в порядку винятку закон припускає можливість провадження освідування потерпілих, то навряд чи є необхідність виключати можливість освідування будь-якої іншої категорії осіб.
Характерно, що особистому обшуку можуть бути піддані будь-які особи (за наявності для того фактичних підстав), незалежно від їх процесуального статусу.
Отже, як вважає В. М. Тертишник, в ч. 1 ст. 193 КПК України краще було б вжити термін "освідування будь-якої особи" [11, с. 502].
Дискусійним у науці та неоднозначно вирішуваним на практиці є питання про можливість примусового освідування потерпілого і свідка. Одні автори припускають таку можливість, інші її виключають.
Щодо обвинувачених і підозрюваних, зазначає В. П. Шибіко, освідування може провадитися як у добровільному, так і у примусовому порядку. Освідування потерпілого і свідка проводиться за їх згодою. Як виняток, потерпілого (потерпілу) можна освідувати примусово, коли обвинувачений (підозрюваний) заявляє про це клопотання, захищаючись від обвинувачень, висунутих потерпілим. Свідок може бути підданий освідуванню і для того, щоб пересвідчитись у тому, що він є очевидцем злочину [8, c. 113].
У правосудді діє принцип рівності громадян перед законом та судом. Закон спеціально не містить заборони примусового освідування будь-якої категорії громадян.
Більшість фахівців вважають, що примусове освідування може бути застосовано як щодо свідка, так і щодо будь-яких громадян, навіть тих, які не мають на відповідний момент жодного процесуального статусу (психічно хворих, малолітніх та ін.), якщо для цього необхідні фактичні підстави.
Примусове освідування може бути застосовано за таких умов:
1) якщо є достатні дані, які дають підстави вважати, що на тілі певної особи є сліди злочину або інші ознаки;
2) якщо вивчення та закріплення їх має незамінне доказове значення у справі;
3) якщо особа відмовилась бути освідуваною добровільно;
4) дії по примусовому освідуванню не повинні зашкодити здоров'ю особи, яка освідується;
5) під час провадження освідування обов'язкова присутність лікаря.
Було б доцільним закріпити дані положення в законі.
Примусове освідування має проводитись за постановою слідчого.
Для практичних працівників вельми важливо визначити, що є об'єктом освідування. За змістом ст. 193 КПК України освідування провадиться для виявлення або засвідчення особливих прикмет.
У КПК Росії йдеться про освідування обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого та свідка для встановлення на їх тілі слідів злочину або особливих прикмет. КПК Казахстану об'єкт освідування не обмежує лише тілом конкретної людини. Наприклад, ст. 130 КПК Казахстану визначає: "У випадках, коли треба встановити на підозрюваному або потерпілому наявність особливих прикмет, різних плям або слідів, слідчий або особа, яка провадить дізнання, виносить постанову про освідування цієї особи і провадить його".
Науковцями і практичними працівниками питання про те, чи можливо в ході освідування, крім обстеження тіла людини, проводити огляд її одягу та взуття, вирішується неоднозначно. Деякі вчені вважають, що освідування може включати в себе огляд одягу та взуття, що знаходяться на особі, яка освідується. Інші, навпаки, вважають, що об'єктом освідування є лише тіло людини.
У криміналістичному плані обстеження тіла особи,, яка освідуєтьєя, та одягу (взуття), що знаходиться на ній, вимагає комплексного підходу ї може бути найбільш оптимальним тоді, коли здійснюється взаємопов'язано, як єдиний безперервний пізнавально-засвідчувальний процес
У криміналістичному плані одяг людини є її невід'ємним атрибутом. Його дослідження, рівною мірою як і дослідження тіла, пов'язане з обмеженням прав. Тому дані дії не можуть бути виконані в межах традиційного огляду, тим більш, що обстеження одягу, що знаходиться на людині, в переважній більшості випадків пов'язане з її оголенням.
У процесуальному плані обстеження одягу, що знаходиться на особі, яку освідують, на думку фахівців, недоречно провадити і в межах особистого обшуку [Т, с. 503].
Обшук особи – примусово здійснювана слідча дія, що застосовується для відшукання прихованих предметів. Вивчення одягу особи, яка освідується, у значному ступені здійснюється на добровільних засадах, за згодою освідуваного, до того ж має характер дослідження слідів, а не пошуку прихованих предметів.
Таким чином, обстеження одягу особи, яка освідується, на відміну від огляду, пов'язане із вторгненням у сферу особистих прав та інтересів громадян, а на відміну від обшуку не завжди має примусовий характер розшуку прихованих слідів. За своїм змістом дані дії мають дослідницький характер і більш близькі до освідування. Це дозволяє говорити про доцільність та допустимість їх провадження в межах освідування. Відповідно й тактика освідування повинна розроблятися з урахуванням даних обставин.
Успішний пошук речових доказів під час освідування можливий лише на основі знань способу вчиненого злочину та закономірностей утворення тих або інших слідів.
Тому в ході підготовки до освідування необхідно ретельно вивчити і проаналізувати матеріали справи та інші джерела інформації, з тим щоб визначити, які сліди можуть мати місце на тілі та одязі особи, освідування якої будуть провадити, де вони можуть дислокуватися і як їх знайти.
У ході освідування необхідно оцінювати, осмислювати всі знайдені ознаки і з урахуванням цього визначати хід подальшого обстеження.
Специфіка освідування визначається особливостями того об'єкта, на дослідження якого воно спрямоване (характеров слідоносія, що досліджується, та слідів, які знаходяться на ньому тощо).
Основний об'єкт освідування – тіло людини – має спеціальний соціально-правовий, фізичний та етичний статус; перебуває в постійній активній життєдіяльності, що обумовлює порівняно швидке змивання, згладжування слідів. Воно є предметом вивчення окремої галузі науки – медицини, якою накопичено значний запас знань про нього, опрацьовано та апробовано великий арсенал методів дослідження. Нарешті, основна маса слідів, знайдених на тілі, є об'єктами судово-медичної експертизи.
Зазначені обставини визначають особливості процесуального порядку, невідкладність та неповторність освідування; необхідність під час його проведення активного, цілеспрямованого використання допомоги фахівців у сфері медицини, спеціальних науково-технічних засобів (включаючи стаціонарне медичне обладнання) та методів.
Необхідно враховувати й те, що деякі види слідів неможливо взагалі відділити від тіла людини. Це диктує необхідність дослідження їх доступними методами в ході освідування.
Спеціаліст у сфері судової медицини стає практично постійним учасником освідування, а його роль у проведенні даної слідчої дії – все більш суттєвою та різноманітною.
Кримінально-процесуальними кодексами більшості держав СНД передбачені дві форми використання спеціальних знань під час провадження даної слідчої дії:
1) участь спеціаліста в освідуванні, що проводиться слідчим;
2) проведення освідування спеціалістом самостійно за дорученням слідчого.
Аналіз слідчої практики переконує в тому, що проведення освідування судово-медичним експертом або лікарем є найбільш поширеною та ефективною формою використання спеціальних знань під час обстеження тіла людини.
При цьому, по-перше, забезпечується можливість максимально широкого використання сучасних науково-технічних засобів та методів для отримання доказів; по-друге, вказана форма поєднується з оперативністю проведення та додержанням етичних норм.
Одна справа роздягати людину в "сучасному офісі" слідчого, а інша – в медичній лабораторії з дотриманням всіх санітарно-гігієнічних норм та етичних уявлень людей про медицину. Нарешті лікар не лише "здирає зі шкіри сліди", а й має змогу та й зобов'язаний надати необхідну медичну допомогу освідуваному.
Мабуть, цим і пояснюється те, що слідчі частіше застосовують саме судово-медичне освідування і все рідше самі проводять освідування.
Кримінально-процесуальними кодексами України та Казахстану поряд з освідуванням передбачена й така процесуальна дія, як судово-медичне освідування. Воно відрізняється від освідування, що проводиться лікарем за постановою слідчого, кількома ознаками.
По-перше, під час його проведення присутність понятих не вимагається.
По-друге, підстави його проведення викладені в законі більш гнучко. Згідно зі ст. 193 КПК України воно проводиться "за необхідності", тоді як освідування, передбачене, наприклад, ч. 5 ст. 181 КПК Росії, може бути здійснене лише щодо особи іншої статі, якщо воно пов'язане з необхідністю її оголення.
Уявляється, що в цьому плані редакція ст. 193 КПК України є кращою. Вона надає слідчому можливість вибору однієї з найбільш оптимальних форм обстеження тіла людини залежно від слідчої ситуації.
По-третє, судово-медичне освідування може включати в себе як дії, властиві саме освідуванню (виявлення та фіксація слідів злочину й особливих прикмет на тілі), інколи ними і обмежуючись, так і (за необхідності) дослідницькі операції.
Під час його проведення можуть широко застосовуватися такі методи дослідження, як мікроскопія, рентгеноскопія, рентгенографія, люмінесцентний аналіз, фотографування в інфрачервоних променях, контактно-дифузійний метод тощо. Можливість їх застосування в рамках судово-медичного освідування не заборонена законом, а необхідність обумовлюється об'єктивними факторами, що лежать в площині особливостей самого об'єкта дослідження (загоєнням ран, змиттям, згладжуванням слідів, інколи невіддільністю їх від тіла людини тощо).
Часто такі дослідження можуть носити невідкладний характер. У цьому зв'язку судово-медичне освідування, поєднуючи в собі різні пізнавально-пошукові, дослідницькі та засвідчувальні операції, є найбільш раціональною та ефективною формою дослідження тіла живої людини.
У ході даної процесуальної дії можуть бути знайдені, закріплені, вилучені різні матеріальні свідчення. Акт судово-медичного освідування, фіксуючи обставини їх. знайдення та вилучення, містить комплекс доказів, що підтверджують належність до справи, допустимість та достовірність слідів, що вилучаються.
Закріплюючи фактичні дані, отримані під час обстеження тіла людини та дослідження слідів, акт судово-медичного освідування є носієм доказової інформації.
Отже, судово-медичне освідування – це самостійна пізнавально-засвідчувальна процесуальна дією. Вона спрямована на збирання доказів, у зв'язку з чим є слідчою дією.
Відповідно до частини 2 ст. 193 КПК України про результати освідування, яке провадив слідчий, складається протокол, який підписують слідчий та освідуваний.
За результатами судово-медичного освідування складається акт, а якщо освідування проводилося лікарем, він видає довідку.

Завдання № 2
23 квітня до чергової частими РВВС зателефонував директор дома культури Смірнов П. П. і повідомив, що група молодих чоловіків на мотоциклах увірвалася до приміщення, де відбувалася дискотека. Хулігани брутально висловлювались, побили декількох відпочиваючих. В результаті завдано значних матеріальних збитків, двох потерпілих доставлено до лікарні. При огляді місця події було виявлено: сліди протектора колеса на підлозі танцювального залу; розбите скло у холі, пошкоджені електромузикальні інструменти: уламок клинка ножа в дерев'яному корпусі звукової колонки; шматок гумового шлангу на підлозі біля сцени.
Завдання:
Проаналізуйте ситуацію, складіть письмовий план початкових слідчий дій, висуньте версії відносно фабули. Обгрунтуйте свою відповідь.

Склад злочину: ч.ч. 2, 4 ст. 96 КК України – хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, вчинені групою осіб із застосуванням холодної зброї.
Початковий етап розслідування:
1. Аналіз та оцінка первинних матеріалів (дозволяє визначити слідчу ситуацію, а потім спланувати тактичні операції для її вирішення).
2. Визначення слідчої ситуації.
Особи, які скоїли хуліганські дії, зникли. Вони відомі лише в обсязі ознак зовнішності, які встигли запам'ятати потерпілі та свідки.
Саме така ситуація є типовою при скоєнні хуліганства в місцях відпочинку. Є потерпілі, свідки, матеріальні сліди.
При даній ситуації можливі тактичні операції для розшуку та затримання зниклих хуліганів; ідентифікація осіб затримання; встановлення джерел доказів.
3. Планування системи слідчих дій, оперативно-розшукових та організаційних заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань розслідування.
Так, план тактичної операції "Розшук і затримання хуліганів" включає: огляд місця події, допит свідків, допит потерпілих, обшук, впізнання, перевірку показів на місці, а також проведення оперативно-розшукових заходів (переслідування "по гарячих слідах", організацію спостереження за місцями імовірної появи злочинців, блокування вокзалів, місьць відпочинку та місць, де вони можуть переховуватися; використання для розшуку криміналістичних обліків та інформаційно-довідникових систем органів внутрішніх справ; залучення до розшуку громадськості).
Найбільш складним в структурному і тактичному відношенні є планування тактичної операції "Розшук злочинця по матеріальних слідах-відображеннях скоєного хуліганства".
В цьому випадку проводяться: допит заявника, огляд місця події, попереднє дослідження або призначення судових експертиз з метою дослідження слідів злочину, обшуки, оперативно-розшукові заходи, організаційні заходи.
На початковому етапі розслідування для вирішення будь-якої слідчої ситуації планується тактична операція "Встановлення джерел доказів", яка включає: проведення оперативно-розшукових заходів, використання процесуальних засобів – огляд місця події, обшук, виїмка, а іноді й накладення арешту на кореспонденцію; встановлення свідків-очевидців та їх допити; витребування інформації із криміналістичних обліків та автоматизованих інформаційно-довідникових систем.
Першочергові слідчі дії:
Огляд місця події. Огляд місця події в справах про хуліганство повинен проводитись негайно після отримання інформації про нього. Сліди хуліганських дій обов'язково є на місці події, проте, вони погано зберігаються. При огляді слід розширити зону пошуку, старанно дослідити шлях, яким зникли злочинці, використовуючи службово-розшукову собаку для переслідування "по гарячих слідах".
При скоєнні хуліганства із застосуванням фізичної сили і знарядь рекомендується уважно дослідити територію для знаходження слідів боротьби (плям крові, волосся, знарядь тощо), оскільки потерпілі нерідко вчиняють опір.
При огляді пошкоджених об'єктів передусім слід вилучати запахові сліди з місць, яких торкалися злочинці, а також шукати невидимі й маловидимі сліди рук, потожирові мазки, фіксувати зліпками сліди злому та ін.
Огляд предметів. По справах про хуліганство зазвичай необхідно оглядати предмети, що були знаряддями вчинення злочину. Крім того, об'єктами огляду можуть бути одяг і взуття злочинців, одяг потерпілих, транспортні засоби, на яких пересувалися злочинці, та ін.
Якщо одяг потерпілих зазвичай оглядають з метою виявлення на ньому будь-яких ушкоджень або слідів-накладень різноманітних речовин, то одяг підозрюваних, крім того, – для встановлення його приналежності певній особі. Треба мати на увазі, що потерпілі не завжди запам'ятовують зовнішність окремих осіб – переважно вони фіксують у пам'яті прикмети одягу, в який був одягнений хуліган. Оскільки при вчиненні хуліганства злочинець і потерпілий, як правило, знаходяться на близькій відстані один від одного, можливо влучення на одяг підозрюваного слідів крові потерпілого або інших об'єктів біологічного походження.
Затримання й особистий обшук. Однією із невідкладних слідчих дій у справах про хуліганство є затримання хуліганів. Фактичне затримання зазвичай оформляється рапортом працівника міліції, де, крім даних про хулігана й обставин події, повинні бути відображені свідчення про поводження особи в момент затримання, а також анкетні дані очевидців події.
Допит потерпілих. В процесі допиту слід вияснити:
– чи знає потерпілий хуліганів;
– час та місце скоєння хуліганських дій, в чому конкретно вони проявились, що стало приводом для хуліганства, які предмети хулігани використовували для нападу;
– в чому виразився опір, який потерпілий вчинив хуліганам;
– які сліди могли залишитись на тілі або одязі останнього, які пошкодження є на тілі або одязі потерпілого;
– якої матеріальної шкоди завдано діями хуліганів; які прикмети нападників, в чому вони були одягнуті.
Допит свідків. Їх показання дають можливість об'єктивно виявити всі обставини злочину. У свідка з'ясовують:
– чи знає він хуліганів, при яких обставинах та в якій формі були вчинені хуліганські дії; які знаряддя при цьому застосовувались;
– що робив свідок на місці події;
– хто припинив хуліганські дії і чи вчинили хулігани при цьому опір;
– прикмети зовнішності хуліганів, що на них було одягнено й чи зможе свідок впізнати підозрюваних;
– якщо свідок знайомий з підозрюваними і потерпілим, як він може охарактеризувати їх.
Початок наступного етапу розслідування зазвичай пов'язують із закінченням провадження невідкладних слідчих дій.

Завдання № 3
У справі про розкрадання власності підприємства під час обшуку на робочому місці бухгалтера підприємства, що підозрюється в причетності до скоєного злочину, виявлено велику кількість документів у розрізненому стані. Щоб не гаяти часу на сортування та відбір, слідчий склав їх у мішки та вилучив для подальшого огляду й аналізу. Завдання: Схарактеризувати ситуацію та дії слідчого.

На мій погляд, слідчий надійшов невірно.
У наданому разі треба було провести виїмку – слідчу дію, яка проводиться при необхідності вилучення лише певних документів (у випадку, що розглядається, таких, які мають відношення до розкрадання власності підприємства), коли точно відомо, де і в кого вони знаходяться (в бухгалтерії підприємства).
Процесуальний режим виїмки регламентується ст.ст. 178-184, 186, 187-1, 188, 189 КПК України.
У даному випадку виїмку треба було провести за вмотивованою постановою слідчого (без санкції прокурора), у присутності особи, в веденні якої знаходяться документи, і двох понятих. Про проведення виїмки складається протокол, копія якого вручається особі, в якої проведено виїмку.
Отже, слідчому треба було оглянути документи й вилучити лише ті з них, в яких можуть міститися факти про розкрадання, а не всі підряд документи (серед них можуть бути й такі, що не стосуються справи і потрібні для поточної діяльності підприємства).


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 10.09.2009 р.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р. № 1001-05 в ред. від 10.11.2009 р.
3. Гаухман Л. Д. Расследование по делам о телесных повреждениях и хулиганстве. – М.: Юрид. лит., 1975. – 120 с.
4. Когутич І.І. Криміналістика: Особливості методики розслідування окремих видів злочинів: Тексти лекцій. – Львів: Тріада плюс, 2006. – 456 с.
5. Криміналістика: Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2004. – 520 с.
6. Кузьмічов В. С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
7. Лопушанський Ф. А. Кримінально-правова боротьба з хуліганством. – К.: Наукова думка, 1971. – 142 с.
8. Михеенко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 454 с.
9. Наклович М. Л. Кримінально-правова боротьба з хуліганством. – Львів: Світ, 1974. – 110 с.
10. Петрухин И. Л. Свобода личности и уголовно-процессуальное принуждение.- М: Наука, 1985. – 290 с.
11. Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. – 4-те вид., доп. і перероб. – К.: А. С. К., 2003. – 1120 с.
12. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 480 с.