Кр Виявлення, огляд, фіксація і вилучення слідів рук.

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Криміналістика"

ЗМІСТ

Виявлення, огляд, фіксація і вилучення слідів рук на місці події
2.1 Властивості та типи папілярних узорів пальців рук
2.2 Способи й засоби виявлення слідів рук, їх фіксація
та вилучення
3. Практичне завдання
Список використаної літератури


ВИЯВЛЕННЯ, ОГЛЯД, ФІКСАЦІЯ І ВИЛУЧЕННЯ СЛІДІВ РУК НА МІСЦІ ПОДІЇ
2.1 Властивості та типи папілярних узорів пальців рук
Розділ криміналістики, який вивчає будову шкірних узорів внутрішніх (долонних) поверхонь рук для ідентифікації особи, кримінальної реєстрації і розшуку злочинця, називається дактилоскопією.
Шкіра людини на внутрішній поверхні кисті складається з двох шарів: зовнішнього - епідермісу і внутрішнього - дерми. Протоки потових залоз, які проходять через внутрішній шар шкіри, на зовнішній стороні утворюють пори. Ці протоки ніби трохи піднімають зовнішній шар шкіри, утворюючи лінійні потовщення - папілярні лінії.
Заглибини між папілярними лініями називають борозенками. Уся сукупність папілярних ліній утворює цілісний складний узор.
Папілярні лінії мають властивості, які покладені в основу дактилоскопічного ототожнення особи, - індивідуальність, стійкість і відновлюваність.
Індивідуальність папілярних узорів означає, що в кожному окремо взятому узорі с велика кількість чітко виражених ознак побудови папілярних ліній, які в сукупності неповторні в інших узорах. Це означає, що точно однакових узорів немає і не може бути не тільки у двох осіб, а й в однієї людини на різних руках чи пальцях.
Не лише структура папілярних узорів нігтьових фаланг пальців рук, а її загалом морфологія внутрішньої поверхні кисті, виникнувши в період ембріонального розвитку, не змінюються протягом усього життя, а лише збільшуються залежно від віку та умов праці. Після смерті людини папілярні узори зберігаються до повного розкладу м'яких тканин тіла.
З цими важливими властивостями папілярних узорів пов'язана ще одна, яка зумовлює використання папілярних узорів для розкриття злочинів, а саме - їх відновлюваність. Якщо механічні ушкодження кисті руки не виливають на внутрішній шар (дерму), то через деякий час папілярні узори відновлюються. Якщо ж внутрішній шар ушкоджений, то в місцях пошкодження виникають рубці і шрами, які теж індивідуальні та стійкі, а тому можуть використовуватися для ідентифікації особи.
В історії криміналістики були випадки, коли злочинці, намагаючись ускладнити можливість використання папілярних узорів для встановлення особи, зрізали верхній шар шкіри або тертям робили її гладенькою, щоб вона не відображала узорів. Але повна відсутність папілярних узорів теж робить відбиток долоні конкретної особи індивідуальним.
Процес виникнення відображень папілярних узорів має необхідний, стійкий і загальний характер, що повторюється. Основна закономірність цього процесу полягає в контактній взаємодії об'єкта (шкіра долоні людини), що утворює сліди, і поверхні матеріального тіла (предмети, на яких залишаються відбитки), яка сприймає сліди.
Взаємодія поверхні долоні руки з елементами матеріального середовища місця події зумовлює появу змін на сприймаючих об’єктах у вигляді нашарування слідоутворюючої речовини. На шкірі поверхні долоні рук людини немає жирових залоз, але саме на руках утворюються потожирові речовини. Руки людини практично завжди забруднені внаслідок торкання ними частин тіла (обличчя, волосся, вушних раковин тощо), на яких шкіра постійно вкрита жиром, що виділяється з жирових залоз. Цей жир, потрапляючи на руки, змішується з потом, внаслідок чого і утворюється потожирова речовина. Сама потожирова речовина безбарвна, тому на предметах непомітна. Якщо рука забруднена, то, як правило, залишаються видимі забарвлені сліди.
Отже, залежно від стану шкірного покриву (сильне чи слабке потовиділення, забрудненість тощо) утворюються відповідно або потожирові, або забарвлені сліди. Тому сліди можуть бути помітні, малопомітні чи взагалі непомітні.
Під час утворення слідів частина слідоутворюючої речовини переходить на об'єкт, що зумовлено налипанням потожирової речовини на поверхню предмета. Обов'язковою умовою цього с змочування слідоутворюючою речовиною поверхні об'єкта, на якому залишаються сліди. Різні об'єкти змочуються неоднаково, при цьому важливе значення має структура їх поверхні. Так, об'єкти з пористою або волосяною поверхнею внаслідок капілярних особливостей поглинають потожирові речовини, до того ж слід ніби розпливається, узори папілярних ліній втрачають чіткість і сліди мають вигляд плями. Слідоутворююча речовина не проникає в такі об'єкти, як пластмаса, скло, метал, вони добре сприймають і зберігають сліди.
Чим вища температура і менша вологість повітря, тим коротший термін зберігання слідів, і, навпаки, чим нижча температура повітря і вища його вологість, тим довше вони зберігаються.
Залежно від якостей поверхні предмета потожирові сліди можуть бути малопомітними чи непомітними. Так, на гладеньких, полірованих (поліровані меблі, посуд), глянцевих (скло, дзеркало, пляшка) чи нікельованих поверхнях (ножі, дверні ручки), виробах із пластмаси (посуд, кермо автомобіля), на шкіряних лакованих поверхнях (гаманці, сумки) залишаються малопомітні сліди. На гладеньких, але неглянцевих поверхнях (картон, тонкий папір, шкіра, дерев'яна поверхня), залишаються непомітні сліди.
Папілярні лінії на пальцях і долонній поверхні розташовані більш-менш паралельно та утворюють різні за малюнком і складністю будови узори. На кисті руки людини виділяють більше ніж 19 ділянок, які різняться не лише анатомічною будовою, а й структурою папілярних узорів. Найскладнішу будову мають папілярні лінії на нігтьових фалангах. Такий узор може складатися із кількох потоків: перший потік перетинає подушечку пальця паралельно згину; другий потік розташований у центральній частині нігтьової фаланги і називається внутрішнім узором; третій потік починається від одного краю фаланги, огинає внутрішній узор і закінчується біля другого боку фаланги.
Залежно від наявності і форми внутрішнього візерунка усі узори на нігтьових фалангах пальців рук поділяють на три типи: дугові, завиткові та петлясті.
Дугові узори утворюють два потоки папілярних ліній: нижній потік проходить паралельно лінії згину, а верхній трохи піднімається в центрі вгору і за формою нагадує дугу (звідки й назва).
Узори, що утворюються трьома потоками папілярних ліній, внутрішній узор яких нагадує петлю, називають петлястими.
Завиткові узори, як і петлясті, складаються з трьох потоків папілярних ліній, але внутрішній потік утворює конфігурацію у вигляді кілець, еліпсів.
У місцях найбільшого зближення трьох потоків папілярних ліній у петлястих і завиткових узорах утворюється своєрідна фігура у вигляді трикутника, що за зовнішнім виглядом нагадує грецьку літеру дельта (звідси й назва такої фігури - дельта.
Кожному з названих типів папілярних узорів притаманні певні особливості структури. Так, у завитковому узорі три потоки папілярних ліній стикаються не менше двох разів, тому їх особливістю є наявність не менше двох дельт. У петлястому узорі три потоки папілярних ліній стикаються тільки один раз, що і зумовлює наявність лише однієї дельти. Оскільки в дуговому узорі є лише два потоки папілярних ліній, то відповідно і дельти у нього немає.
Узор папілярних ліній на середніх і основних фалангах пальців рук істотно різниться від узору на нігтьових фалангах. Зазвичай папілярні лінії на вказаних фалангах бувають прямими, дуго- або хвилеподібними.
На ділянках долоні папілярні лінії також мають різну будову. Крім папілярних ліній, на долоні є згинальні складки - флексорні лінії.
2.2 Способи й засоби виявлення слідів рук,
їх фіксація та вилучення
Розмаїття носіїв слідів рук зумовлює значну кількість засобів і методів виявлення слідів. У сучасній класифікації методів виявлення слідів виділяють три найбільші класи: фізичні, хімічні та фізико-хімічні.
До фізичних методів належать: оптичний люмінесцентний метод, порошковий, метод термовакуумного напилення. Кожний із них має свої особливості й може бути рекомендований залежно від давності сліду та різних поверхонь, які сприймають сліди.
Найпоширеніший із названих методів - порошковий, який оснований на використанні здатності частинок порошку прилипати до потожирової речовини сліду, забарвлюючи його і роблячи видимим. Вибір порошків залежить від кольору сприймаючої поверхні, на якій є слід, її рельєфності та давності сліду. Так, для темної поверхні використовують світлі порошки (окис цинку, алюмінію, свинцевих білил), для світлої - темні (графіт, окис міді, сажу та інші). Отриманий при цьому контраст між кольором поверхні та кольором порошку дає змогу побачити виявлений слід досить чітко.
Залежно від того, гладенька чи шерехата поверхня, на якій є сліди, вибирають і порошки. Так, для гладенької поверхні застосовують дрібнодисперсні порошки, для шерехатої поверхні вони не придатні, бо повністю вкривають поверхню сліду і побачити малюнок папілярного узору неможливо.
Для виявлення сліду на шерехатій поверхні краще використовувати крупні порошки. Вибір порошку залежить і від давності сліду. Якщо він давній, то краще використовувати дрібніший порошок, ніж той, що використовують для виявлення свіжих слідів.
Іноді порошковий метод застосувати неможливо. Якщо поверхня, на якій є сліди, вкрита липкою речовиною (наприклад, жиром або вологою), то використовувати порошковий метод не рекомендується.
З часом сліди можуть зазнавати різних змін. Рідкі та напіврідкі компоненти потожирової речовини випаровуються або проникають у товщу поверхні, що сприймає сліди (наприклад, папір). Порошковий метод у таких випадках не допоможе виявити сліди або забарвлення слідів буде дуже слабким. Тому старі сліди краще виявляти іншими методами.
Порошки наносять на слідосприймаючу поверхню різними способами, тому важливим етапом виявлення слідів є правильний вибір способу обробки сліду.
До фізичних належать також люмінесцентний, оптичний та метод термовакуумного напилення.
Люмінесцентний метод практично не змінює досліджуваний об'єкт, тому його рекомендують застосовувати першим. Він може забезпечуватися двома способами. Перший полягає у використанні джерел ультрафіолетового проміння. Цей спосіб відомий давно, раніше його застосовували в комплексі зі спеціальними люмінесцентними порошками. Поверхню, на якій мали б бути невидимі або слабовидпмі сліди рук, обробляли люмінесцентним порошком, а потім опромінювали ультрафіолетовим промінням.
Оброблений порошком слід ставав видимим завдяки люмінесценції в ультрафіолетовому промінні. Наразі відкрито нові аспекти застосування ультрафіолетового проміння як методу пошуку непомітних папілярних слідів. Доведено, що ультрафіолетове опромінювання діє на потожирову речовину, а люмінесценція сліду тим більша, чим більше жиру є в потожировій речовині. Це відкриття дає змогу виявляти невидимі сліди на поверхнях, які не можна обробляти порошками.
Другий спосіб люмінесцентного методу заснований на використанні оптичних квантових генераторів (лазерів). Поверхня, що має сліди, освітлюється лазерним промінням і фотографується власне світіння відбитків пальців. Процедура виявлення відбитків лазерним методом полягає в тому, що в пучок лазерного випромінювання, попередньо розсіяного за допомогою матового скла, поміщають поверхню зі слідом, а потім проводять фотореестрацію люмінесценції відбитків пальців. Лазерний метод за чутливістю значно переважає порошковий.
В основі виявлення потожирових слідів методом термовакуумного напилення (ТВН) лежить здатність пари атомів і молекул речовини, яка міститься у вакуумі та розігріта до відповідної температури, сконденсуватися у вигляді тонкого шару покриття на об'єктах, що трапляються на шляху розпилення. Цей метод має низку особливостей і переваг (більша спроможність під час використання).
Усі вище зазначені люмінесцентні методи є виключно лабораторними.
Хімічний метод виявлення слідів рук оснований на здатності відповідних компонентів потожирової речовини забарвлюватися під час взаємодії з деякими хімічними речовинами. Як барвникові реактиви частіше застосовують азотнокисле срібло, ніигідрин, алоксан, ортотолідин, які у вигляді розчинів наносяться на досліджувану поверхню, для виявлення відбитків пальців.
До класу фізико-хімічних належать метод парів йоду та авторадіографії (радіоактивних ізотопів).
Виявлення слідів за допомогою пари йоду основане переважно на адсорбції йоду потожировою речовиною. Використання йоду під час обкурювання сліду для забарвлення потожирової речовини побудовано на його властивості при незначному нагріванні переходити із твердого стану в газоподібний (минаючи рідкий) і осідати на потожировій речовині. Кристалічний йод навіть за кімнатної температури переходить у газоподібний стан.
Відомо багато способів використання пари йоду, які можна звести до двох основних - "холодного" і "гарячого".
При використанні першого способу на дно посудини кладуть кілька кристалів йоду, а потім туди ж поміщають об'єкт, на якому необхідно виявити сліди. Посудину закривають кришкою на кілька годин. Пара йоду, яка повільно виділяється, забарвлює сліди рук, якщо ж їх на об'єкті немає, то забарвлюється весь об'єкт.
Якщо користуватися "гарячим" способом, то кристали йоду нагрівають на піщаній бані або у спеціальних апаратах з електричним підігрівом. Для цього використовують йодні трубки. Пара йоду в них утворюється під час пропускання через трубку потоку підігрітого повітря або навіть повітря кімнатної температури.
Йодний метод не можна застосовувати для виявлення давніх слідів, ним доцільно користуватися лише для виявлення слідів середньої давності (наприклад, слідів на папері давністю від семи днів до трьох місяців). При цьому рекомендується попередньо провести обробку об'єкта водяною парою для незначного зволоження.
Проявна дія авторадіографії основана на тому, що під час опромінювання пучком нейтронів об'єкта, на якому передбачається наявність слідів, деякі елементи, що входять до складу потожирової речовини, стають радіоактивними. Якщо об'єкт привести в контакт із фотографічною плівкою (рентгенівською), то в місцях розміщення слідів відбудеться "засвічування" фотоемульсії плівки.
Сліди, що залишені на предметах чи інших об'єктах, вилучити які неможливо, після запилювання порошками доцільно копіювати. Сліди рук на рівній поверхні, запилені порошками, переносять на дактилоскопічну плівку. При цьому сліди, оброблені світлими порошками, копіюють на темну дактилоплівку, а темні - на світлу.
Сліди рук на нерівних поверхнях (увігнутих чи випуклих), що запилені темним порошком, можна скопіювати на липку стрічку (наприклад, скотч). Копіювання проводять так само, як і на дактилоскопічну плівку. Щоб запобігти можливому псуванню, копійований слід необхідно прикрити уламком чистого скла або плівкою.
Сліди рук, виявлені магнітними порошками, можна закріпити на поверхні предмета, обкуривши його парою йоду. Утворена при цьому сполука міцно закріплюється на поверхні об'єкта. Після цього предмет зі слідами вилучається і пакується.


=== 3. Практичне завдання===
=== Сфотографувати кулю і гільзу за правилами вимірювальної зйомки.
Наклеїти знімки на окремий лист щільного папера, указати частини гільзи. Оглянути кулю й описати її у виді фрагмента протоколу.===

Боєприпаси - це боєзаряди, без яких неможливий постріл. Боєзаряд складається із вибухової речовини, снаряда, пижа і гільзи для з'єднання заряду в одне ціле.
Усі складові частини сучасного заряду об'єднані в одному пристрої, який називається патроном.
Патрон - це боєзаряд, який поєднує всі елементи, необхідні для пострілу. Такий патрон називають унітарним. За формою і конструкцією патрони мають різну форму, розміри, наприклад неоднакове розташування ініціюючої речовини для запалювання порохового заряду. В цьому зв'язку розрізняють патрони центрального і бокового запалення.
Вітчизняні патрони до бойової вогнепальної зброї показані на рисунку 1.
Сучасні гільзи виготовляють зі сталі, плакірують міддю і покривають антикорозійним лаком. Форма гільз пляшкова, конічна або циліндрична. Гільзи старих зразків (гвинтівкові), мисливських і малокаліберних спортивних патронів на денці мають капелюшок, а нові зразки - кільцеву проточку (канавку). В центрі денця знаходиться капсульне гніздо, в якому міститься капсуль.
Снаряд (куля) кріпиться в дульці гільзи шляхом відтиску (7,62 мм гвинтівковий, пістолет-кулеметний патрон зразка 1943 p., 5,6 мм малокаліберний спортивний патрон, 5,45 мм бойовий патрон), кернення (7,62 мм револьверний і пістолет-кулеметний патрон зразка 1930р.) і щільноїпосадки (9 мм патрон).
Патрони для мисливської зброї (рисунок 2) мають циліндричні металеві або картонні гільзи багаторазового використування. Після першого пострілу гільзу можна спорядити вручну, використовуючи спеціальне пристосування.
Кулі воєнних зразків за формою оживальної частини бувають гострі, тупокінцеві та овальної форми. Хвостова частина в деяких куль конічна (важка, бронебійна). За конструкцією кулі поділяють на оболонкові і безоболонкові. Оболонкові мають сталеву оболонку, всередині якої міститься свинець або сталевий сердечник для посилення пробивної здатності. Безоболонкові кулі - це моноліт з металу (свинець, чавун). Безоболонкові кулі використовуються в спортивних і мисливських патронах. При виготовленні боєприпасів злочинці найчастіше користаються безоболонковими кулями.
Спеціальні безоболонкові кулі застосовуються для полювання на великого звіра. Іноді спеціальні кулі використовують і злочинці для стрільби із обрізів мисливських рушниць.
Сліди на гільзах показані на рисунку 3.
На снарядах (кулі, дріб) залишаються сліди каналу ствола зброї. При вході в нарізи на кулі залишаються первинні сліди нарізів, розташовані паралельно осі кулі у вигляді борозенок і валиків, а при подальшому русі куля повторює напрямок нарізів, здобуває обертальний рух, і на її поверхні залишаються вторинні сліди граней нарізів і полів у вигляді нахилених пучків трас.
У дробовому заряді не всі дробини торкаються стінок каналу ствола і не всією поверхнею, а тільки крайні та окремі точки, в яких утворюються сліди каналу ствола

Рисунок 1. Загальний вигляд патронів до бойової нарізної
вогнепальної зброї:
1 - 7,2-міліметровий гвинтівковий; 2-7,62-міліметровий револьверний; 3-7,62-миіметровий пістолет-кулеметний зразка 1930/1931 р.p.; 4-7,62-міліметровий пістолет-кулеметний проміжний патрон зразка 1943 р.; 5-5,45-міліметровий проміжний зразка 1974 р.; 6-9-міліметровий пістолетний; 7,8-7,8-міліметрові спортивні; 9-5,4-міліметровий пістолетний

Рисунок 2. Будова бойового патрона:
а - куля; б - гільза; в - порох; 1 - дульце; 2 - скат; 3 - корпус; 4 - кільцева проточка; 5 - закраїна; 6 - денце; 7 - капсуль; 8 - оживальна частина, 9 - корпус, 10 - конічна частина.

Будова мисливського патрона:
1 - денце; 2 - капсуль; 3 - шляпка; 4 - порох; 5 - картонний пиж; 6 - повстяний пиж; 7 - дріб; 8 - картонний пиж на дріб; 9 - парафінова ізоляція

Рисунок 3. Розташування слідів на гільзах:
а) бойової зброї: 1 - відбивача; 2 - бойка; З - переднього зрізу затвора; 4 - зачіпки викидача; 5 - вікна ствольної коробки; 6 - патронника; 7 - губки магазина;
б) мисливської зброї: 1 - бойка; 2 - щитка колодки; 3 - патронника


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-05 в ред. від 11.12.2007 р. //http://zakon.rada.gov.ua
2. Аверьянова Т. В., Белкин Р. С., Корухов Ю. Г., Россинская Е. Р. Криминалистика: Учебник. - М.: ИНФРА-М, 2001. - 990 с.
3. Воробьева И. Б., Маланьина Н. И. Следы на месте преступления. - М.: ИНФРА-М, 1996. - 214 с.
4. Гора І. В., Колесник В. А. Криміналістика. Ч. 1: Криміналістична техніка. - К.: Алерта, 2005. - 318 с.
5. Грановский Г. Л. Основы трасологии. - М.: Юрид. лит., 1974. - 190 с.
6. Криміналістика: Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. - К.: Ін Юре, 2001. - 684 с.
7. Криминалистика / Под ред. В. А. Образцова. - М.: Юристъ, 1995. - 592 с.
8. Кузьмічов В. С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посібник. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - 368 с.
9. Майлис Н. П. Судебная трасология. - М.: Экзамен, 2003. - 270 с.
10. Салтевський М. В. Криміналістика. - К.: Академія, 1996. - 420 с.
11. Снетков В. А. Использование признаков внешности в работе органов внутренних дел: Учебн. пособие. - М.: ЭКУ МВД России, 1993. - 238 с.
12. Турчин Д. А. Теоретические основы учения о следах в криминалистике.- Владивосток, 1983. - 132 с.
13. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого. - К.: Юрінком Інтер, 2000. - 480 с.
14. Щербаковский М. Г. Судебные экспертизы: назначение, производство, использование: Учеб. науч.-практ. пособие. - Харьков: Эспада, 2005. - 544 с.