Завдання по "Криміналістика"

КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни "Криміналістика"
1. СУТНІСТЬ І ЗАВДАННЯ ВЗАЄМОДІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ
З РОЗКРИТТЯ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
Головне завдання досудового слідства – розкриття і розслідування злочинів. Це комплексна діяльність різних державних правоохоронних органів, наділених різними методами і засобами пізнання.
Важко визначити і зважити частку участі кожного з них у розкритті, проте відомо, що наразі розкрити злочин без використання оперативно-розшукових, пошуково-розвідувальних і організаційно-управлінських засобів, прийомів і можливостей практично неможливо.
Тому при розкритті й розслідуванні в стадії досудового слідства слідчий вступає у взаємодію з підрозділами органів дізнання (ст. 101 КПК), наділеними різними технічними засобами, гласними і негласними прийомами їх застосування для збирання і обробки доказової інформації про пізнавану подію, ознаки якої виявлені.
Взаємодія – це філософське поняття, одна із загальних форм взаємозв'язку явищ і предметів, сутність якої полягає у зворотному впливі одного предмета чи явища на інший.
Акт взаємодії, його структура припускають обов'язкову наявність суб'єкта дії – причини і джерела енергії; засобів (знарядь) впливу і предмета, який піддавався впливу.
Таким чином, взаємодія – це відносини двох об'єктів, що обмінюються енергією впливу, внаслідок чого виникають відображення – матеріальні та ідеальні сліди взаємодії.
В основі взаємодії лежать форми руху матерії: механічний, фізичний, хімічний, біологічний, психічний (суспільний). Форма руху визначає вид взаємодії і особливість слідів-відображень, що утворюються (матеріальні та ідеальні).
У криміналістиці досліджуються всі види взаємодій, оскільки взаємодіючі об'єкти в минулому – це джерела доказової інформації в реальному розслідуванні злочинів.
Зазначений підхід до поняття і сутності діяльності "взаємодія" має методологічне значення для теорії криміналістики і окремих криміналістичних методик розслідування деяких видів злочинів.
У літературі, крім філософського, називають ще два підходи: соціально-юридичний і соціологічний.
Сутність соціально-юридичного підходу зводиться до аналізу нормативної бази взаємодії міліції з громадськістю, а соціологічний підхід досліджує правові установи і функціонування правових інститутів взаємодії посадових осіб і громадян.
Виділяють також і криміналістичний підхід (аспект) тлумачення і змісту взаємодії слідчого з органами дізнання. У цьому аспекті взаємодію можна інтерпретувати як:
а) погоджену діяльність двох і більше суб'єктів, що вирішують ту саму проблему (завдання) різними методами і засобами правоохоронних органів, суб'єкти яких здійснюють розкриття і розслідування злочинів;
б) організаційно-тактичний прийом одержання нового знання, одержати яке окремо кожному суб'єкту взаємодії не завжди вдається;
в) організаційно-розпорядницьку діяльність, засновану на взаємній довірі сторін, об'єднаних єдиним завданням розкриття і розслідування злочинів і боротьби зі злочинністю взагалі.
Отже, взаємодія слідчого з органами дізнання становить обов'язковий елемент діяльності двох і більше суб'єктів різних правоохоронних структур, наділених функціями досудового слідства (ст. 102 КПК України).
Взаємодія як погоджена і підпорядкована єдиній меті діяльність заснована на загальних принципах діалектичного матеріалізму і окремих принципах, характерних для конкретної слідчо-оперативної діяльності розкриття і розслідування злочинів.
До числа окремих принципів взаємодії, що забезпечують успіх і результативність, належать: предметність; погодженість за місцем, часом і формою; керованість; системність.
Предметність виражає ідею поєднання різних видів діяльності для дослідження того самого явища, події різними підходами, методами, тактико-технічними засобами. Тому предметом взаємодії виступає не якесь одне питання, а завдання, що включає комплекс обставин, які підлягають встановленню.
Погодженість – це вимога до взаємодіючих суб'єктів здійснювати свою діяльність, погоджуючи за часом, місцем і формою закріплення результатів індивідуальної і загальної роботи. Для цього складають загальний план взаємодії, тобто план фактичного вирішення тактичної операції. Так, при виявленні трупа з ознаками насильницької смерті на початковому етапі вирішується головне тактичне завдання – "атрибуція трупа", що включає встановлення таких обставин: особа трупа, спосіб вчинення вбивства і розшук злочинця.
Слідчий вирішує це завдання самостійно: оглядає місце виявлення трупа, повідомляє оперативному працівнику про ознаки злочинця і засоби вчинення вбивства, здійснює впізнання і судово-медичну експертизу.
Працівник органу дізнання кримінального розшуку в цей час збирає і повідомляє слідству інформацію про подію злочину, виявляє свідків-очевидців, переслідує злочинця "за гарячими слідами", затримує його, проводить особистий огляд, опитування затриманого.
Отже, одержана інформація у своїй сукупності дає можливість розкрити сутність обставин події і здійснювати їх інформаційне забезпечення в ході доказування.
Керованість як принцип означає наявність у взаємодіючій системі керуючого суб'єкта. У системі "слідчий – орган дізнання" керуючим є слідчий. Він очолює слідчо-оперативну групу, організовує взаємодію в розкритті злочину "за гарячими слідами", управляє силами і засобами на наступних етапах розслідування, при цьому управлінська роль більше носить організуючий характер.
Системність як принцип означає впорядкованість, алгоритмізацію дій учасників взаємодії, погодження індивідуальних планів і цілей із загальним завданням розкриття злочину. Тому кожна сторона взаємодії складає свої плани вирішення окремих тактичних і оперативних завдань. Погоджені оперативний і слідчий плани утворюють план тактичного вирішення завдання (проблеми), що випливає із слідчої ситуації, затверджується лише вищестоящим начальством і є формою контролю.
Замість зведеного плану взаємодії, погодженого за часом, у практичних органах дізнання складається план-запитальник обставин, що підлягають з'ясуванню щодня, а слідчі виконують "план-шахматку", в якому по горизонталі називаються обставини, що підлягають з'ясуванню (встановленню), по вертикалі – взаємодіючі учасники, а в клітинці на перетинанні рядка і стовпця відзначають дату виконання.
Взаємодію як загальний вид погодженої криміналістичної діяльності державних правоохоронних органів по розкриттю і розслідуванню злочинів необхідно розглядати в двох аспектах:
а) як взаємодію учасників боротьби зі злочинністю взагалі;
б) як розкриття і розслідування окремих видів злочинів.
Суб'єктами взаємодії боротьби зі злочинністю є не лише державні правоохоронні структури, а й інші державні органи, наприклад, Національний банк України, Міністерство фінансів. Міністерство економіки, Антимонопольний комітет, Державний комітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Фонд державного майна та ін.
Це загальна форма взаємодії на рівні процесуальної і непроцесуальної спільної діяльності, насамперед інформаційно-довідкової.
Друга форма взаємодії є окремою, здійснюється на рівні розкриття і розслідування конкретного злочину певного виду. Суб'єктами взаємодії тут виступають представники державних правоохоронних структур, наділені функціями досудового слідства (ст. 102 КПК України), і органи дізнання (ст. 101 КПК України).
Суб'єктами взаємодії можуть бути й інші державні органи, оскільки розкриття і розслідування – це один із елементів проблеми боротьби зі злочинністю. Втім, взаємодія в конкретній кримінальній справі має більше процесуальний відтінок, ніж інформаційно-довідковий, хоча останній не виключається.
У криміналістичній методиці взаємодія найчастіше виникає в стадії порушення і проведення слідства по кримінальній справі. Законодавець визначив лише процесуальні засоби слідства, залишивши за межами процесуального поля багато організаційних і тактичних засобів, що породжує між учасниками кримінального провадження конфліктні ситуації. Звідси засоби діяльності досудового слідства в криміналістиці прийнято розглядати вдвох формах: процесуальній і непроцесуальній. Природно, форми взаємодії опосередковані видом слідчої дії. Взаємодія в ході огляду місця події взагалі і специфічного зокрема безперечно відрізняється від допиту підозрюваного, обвинуваченого, фахівця, що беруть участь у слідчій дії.
Головним завданням взаємодії є:
1) попередження, розкриття і розслідування злочинів;
2) притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, що їх вчинили, та відшкодування завданих ними збитків;
3) сумісна діяльність з розшуку злочинців.
Відповідальність за організацію взаємодії покладається на начальників слідчого підрозділу і органу внутрішніх справ.
З метою розкриття і розслідування злочинів слідчі і органи дізнання, дотримуючись законності:
– негайно і взаємно інформують один одного про злочини, що стали їм відомі із заяв та повідомлень;
– організують одночасне проведення невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів;
– своєчасно задіюють патрульні наряди, ДАІ, дільничних інспекторів міліції, сили та засоби інших служб органів внутрішніх справ для встановлення і затримання злочинців;
– взаємно обмінюються наступною інформацією;
– спільно використовують техніку, засоби зв'язку, транспорт, можливості автоматизованих і оперативно-довідкових обліків, що знаходяться у розпорядженні органів внутрішніх справ;
– використовують інші форми взаємодії, що виправдали себе на практиці та не суперечать закону.
Для забезпечення невідкладного реагування на повідомлення про злочини при черговій частині органу внутрішніх справ на кожну добу утворюється у необхідній і достатній кількості слідчо-оперативна група у складі слідчого, оперативних уповноважених, експерта-криміналіста, кінолога. До роботи в ній можуть також залучатися експерти-медики, експерти-автотехніки та інші.
Організація виїзду на місце події, його охорони, забезпечення слідчо-оперативної групи транспортом, засобами зв'язку і криміналістичною технікою, збір попередньої інформації про злочини покладаються на оперативного чергового органу внутрішніх справ. Він несе персональну відповідальність за своєчасність і обгрунтованість направлення слідчо-оперативної групи на місце події.
Прибувши на місце події, слідчий організовує роботу слідчо-оперативної групи з метою виявлення, вилучення і закріплення у відповідності з чинним законодавством слідів злочину, встановлення потерпілих, очевидців та свідків. Він несе персональну відповідальність за якість огляду.
Не уповноважені на те законом службові особи не мають права втручатися в дії слідчого при проведенні ним огляду.
За результатами огляду місця події слідчий:
– приймає рішення згідно з кримінально-процесуальним законодавством;
– спільно з членами слідчо-оперативної групи розглядає зібрані матеріали, вилучені речові докази та одержану інформацію, на підставі яких намічає і вживає невідкладних заходів до розкриття злочину;
– дає доручення і вказівки працівникам карного розшуку та інших служб міліції про проведенні розшукових заходів.
З урахуванням даних, одержаних у результаті невідкладних заходів, слідчий разом з оперативним уповноваженим, експертом-криміналістом, іншими працівниками дізнання, складає план спільних слідчих дій і оперативно-розшукових заходів з зазначенням конкретних виконавців і строків.
У ньому передбачається участь всіх заінтересованих служб у розкритті злочинів.
Контроль за реалізацією намічених слідчих і оперативно-розшукових заходів та практичну допомогу у їх виконанні надають начальники слідчого і оперативного підрозділів, а також начальник органу дізнання.
У справах про нерозкриті злочини слідчий, оперативні працівники і експерти звітують про виконання запланованих заходів керівникам відповідних підрозділів. У разі необхідності вони можуть звітуватися одночасно, в тому числі і начальнику органу дізнання.
Реалізація оперативних матеріалів з порушенням кримінальної справи може бути здійснена як слідчим, так і органом дізнання. Проте в усіх випадках порушенню кримінальної справи повинен передувати спільний їх розгляд керівниками органу дізнання і слідчого підрозділу, розробка узгодженого плану скоординованих слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.
Матеріали перевірки про розкрадання державного або колективного майна, як правило, до порушення кримінальної справи спільно обговорюються, і їм дається оцінка слідчим та оперативним уповноваженим ЗЕЗП, а у необхідних випадках і їх керівниками.
У разі повернення матеріалів на додаткову перевірку слідчий складає письмовий висновок із зазначенням обставин, які перешкоджають порушенню справи, а також заходів, шо підлягають виконанню, для усунення наявних прогалин.
Для розкриття і розслідування розкрадань у великих, особливо великих розмірах, інших тяжких злочинів, коли це пов'язано з виконанням значного обсягу слідчих дій і оперативно-пошукових заходів, за рішенням керівників органу дізнання та слідчого підрозділу можуть створюватися слідчо-оперативні групи.
Орган дізнання, який отримав оперативно-розшуковим шляхом інформацію у справі про злочини, шо розслідується слідчим, або за іншими фактами злочинної діяльності підозрюваних (обвинувачених) у цій же справі, своєчасно знайомить з нею слідчого та вживає заходи щодо виключення розголошення джерел і засобів її одержання.
Слідчий і оперативний працівник забезпечують об'єктивну перевірку та реалізацію цієї інформації у ході розслідування справи, несуть відповідальність за розголошення джерел і засобів її одержання.
Для забезпечення результативності оперативних заходів слідчий на прохання оперативного працівника може знайомити його з матеріалами кримінальної справи. Оперуповноважений несе відповідальність за розголошення без дозволу слідчого матеріалів слідства.
Категорично забороняється без дозволу слідчого видача будь-кому (за винятком наглядаючого прокурора) затриманих підозрюваних і арештованих обвинувачених для проведення бесід, допитів та інших слідчих дій.
Законодавець називає такі форми взаємодії: постанова, окреме доручення і вказівка (ст. 118 КПК України).
Постанова слідчого – це основний процесуальний документ управління розслідуванням.
Постанова слідчого є обов'язковою для виконання учасниками кримінального процесу і є підставою процесуальної діяльності, а, отже, і взаємодії з особами, що виконують постанову.
Постанова виноситься за основними положеннями руху кримінальної справи та її розслідування (про порушення, припинення або призупинення, прийняття до провадження, передачу за підслідністю, визначення становища учасників процесу, давання доручень органам дізнання тощо).
У такий спосіб постанова як форма процесуальної зміни руху кримінальної справи і відносин учасників між собою і слідчим використовується для прийняття важливих процесуальних дій (порушити, припинити, відмовити, розшукати, подати, затримати, допитати, впізнати тощо).
Поряд з постановою існують ще дві форми: окреме доручення і вказівка.
Окремі доручення і вказівки (ст. 118 КПК України) – процесуальні управлінські документи нижчого рангу, спрямовані на вирішення внутрішніх потреб, що виникають у слідчого в ході розслідування. Разом з тим вони є різними в процесуальному і криміналістичному аспектах.
Окреме доручення – це право слідчих проводити слідчі дії в інших слідчих районах, вони мають право доручати проведення цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк (ст. 118 КПК України).
Із змісту тексту закону випливає, що доручення – це письмова форма процесуального звернення з проханням до іншого слідчого чи підрозділу органу дізнання, що знаходяться за межами слідчого району (міста) на території України, а також за її межами.
Доручення – це форма цивільного договору довірити від свого імені виконання будь-якої дії. У кримінально-процесуальному праві – це право слідчого проводити слідчі дії в інших слідчих районах і він може доручати провадження цих слідчих дій відповідному слідчому чи органу дізнання.
Тому окреме доручення можна розуміти як своєрідну процесуальну форму письмового звернення до слідчого взаємодіяти в розкритті злочинів і боротьбі зі злочинністю взагалі для виконання загального завдання (ст. 2 КПК України).
Проте доручення не носить імперативного характеру постанови, у ньому лише міститься прохання здійснити певні дії від імені поручителя, тобто надавати один одному професійну слідчу допомогу. Це форма процесуальної взаємодії органів досудового слідства і дізнання.
Вказівка названа формою процесуальної взаємодії органів досудового слідства. Порівняно з постановами, окремим дорученням вказівка – найбільш проста організаційна форма завдань спільної діяльності (ст. 102 КПК України) і дізнання (ст. 103 КПК України).
Вказівка – це наставляння, роз'яснення, як діяти при проведенні дізнання, досудового слідства, виконанні окремих тактичних завдань для вирішення слідчих ситуацій.
Вказати – означає звернути увагу виконавця на певний недогляд, неточність дії, неефективність заходу, що вимагає великих витрат сил і багато часу. Тому вказівка стосується головним чином структури слідчої чи оперативної діяльності, виду прийомів, що використовуються, послідовності виконання, наприклад, в огляді, впізнанні, окремому дорученні, оперативній комбінації.
Зміст вказівки носить організаційно-управлінський характер і є засобом контролюючого: прокурора, начальника слідчого відділу (підрозділу), слідчого, керівника СОГ і слідчої групи тощо. У цьому аспекті вказівку допустимо вважати початком взаємодії або нагадування про її існування.
Вказівку дають у письмовій формі і вона викликає процесуальні наслідки.
Непроцесуальні форми взаємодії – це тактико-організаційні форми спілкування, управління колективними діями членів, наприклад, слідчо-оперативною групою, слідчою бригадою, нарешті, слідчими з інших підрозділів.
Фактично тут процесуальна форма резюмується, взаємодіючий колектив, група створюються розпорядженням, наказом. Тому взаємодія у великих слідчих групах може носити письмову форму доручень і вказівок. Втім, в основному – це усне спілкування, колективне планування і погодження індивідуальних планів, що додає результатам взаємодії продуктивності і об'єктивності одержуваної інформації.
Особливого значення набуває психологічна установка суб'єктів при використанні спеціальних знань експертів, фахівців для встановлення механізму злочину, слідів-речей і відносин між ними.
Відтак, для результативності рекомендується:
1) запрошувати фахівців, що володіють сучасними методами і засобами дослідження матеріальних та ідеальних відображень;
2) надавати їм максимум можливостей ознайомитися з реальною обстановкою і зібраними матеріалами справи:
3) вміло використовувати нові способи пізнання реальності, надавати можливість висловити своє судження щодо сформованої ситуації і вміти відокремлювати об'єктивне від суб'єктивного;
4) створювати "нову психологію" відносин "слідчий – оперативний працівник", "слідчий – фахівець, експерт".
Таким чином , взаємодія для слідчого – реальна необхідність по кожній порушеній кримінальній справі.

2. У кримінальній справі про шахрайство як підозрюваний була затримана особа, у якій вилучили два паспорти – на ім'я Петренка Миколи Григоровича, 1970 року народження, і Сердюкова Василя Івановича, 1968 року народження.
Завдання:
Сформулюйте версії стосовно затриманого, вкажіть основні напрями розслідування.

Перш за все, необхідно встановити особу затриманого: хто він є – Петренко Н. Р. або Сердюков В.І.
Потім треба з'ясувати, з якою метою затриманий мав при собі два паспорти, як використовував їх, перевірити, чи мав він судимість, чи не знаходиться в розшуку.
Наступний етап – з'ясування того, який з двох паспортів є підробленим.
Якщо обидва паспорти справжні, необхідно з'ясувати, яким чином другий паспорт потрапив до затриманого – знайшов він його або вкрав, якщо вкрав, то як діяв при цьому. Може статися й так, що певна особа передала свій паспорт злочинцеві добровільно.
Необхідно розшукати особу, паспортом якої підозрюваний скористався.
З метою встановлення належності паспорта особі пред'явника, необхідно дотримуватися певних правил при його перевірці.
1. Вивчити зміст паспорта і його реквізити. Треба звертати увагу на текстову частину щодо відповідності стилю викладу такому документу, наявності граматичних помилок, помарок, відповідності змісту печаток і штампів тощо.
2. Співставити дані документа між собою. Необхідно перевірити чи відповідає зміст печатки органу, що видав паспорт, зміст штампу записам, що в ньому виконані, а також відповідність змісту печатки органу, що видав паспорт змісту рельєфної печатки на фотокартці, відповідність дати народження віку особи, яка зображена на фотокартці та даті видачі паспорта тощо.
3. Співставити між собою дані, що присутні в різних документах. Наприклад, дані у паспорті з даними в свідоцтві про народження, дані в паспортах подружжя тощо.
4. Співставити дані у паспорті з його пред'явником. Це можна здійснити за допомогою порівняння за фотокарткою, віку особи за вказаною датою народження, національності за зовнішнім виглядом особи, а також порівняти її підпис.
5. Опитати пред'явника паспорта щодо всіх наявних в ньому даних (прізвище, ім'я, по-батькові, ким і коли виданий, інформацію про відмітки, серію і номер тощо).
6. Оглянути матеріал паспорта з метою виявлення ознак підробки.
Ефективне проведення слідчого огляду паспорта з метою виявлення ознак підробки залежить від дотримання таких етапів його проведення.
1. Перевірка змісту, реквізитів паспорта по суті. На цьому етапі вивчаються типографські та рукописні (друковані) тексти, всі наявні підписи, тексти відбитків печаток і штампів.
2. Безпосереднє виявлення ознак підробки. Здійснення цього етапу неможливе без знання видів, ознак підробки та способів їх виявлення. Часто паспорт піддається частковій підробці. Тому, особливу увагу необхідно звертати на ознаки: внесення змін у дані про особу володільця паспорта шляхом підчистки, дописки, вставки, травлення; заміни фотокартки; підробки відбитків печаток і штампів.
Поряд з цим, слід пам'ятати про випадки повної підробки паспорта, де підробка здійснюється повністю, починаючи від бланків і закінчуючи підписами посадових осіб, які його видали.
Після встановлення всіх перелічених фактів необхідно спрямувати розслідування на встановлення й доведення факту шахрайства або шахрайств, вчинених затриманим.
Слідчі дії, які проводяться на початковому етапі розслідування злочину, що розглядається:
1) допит потерпілого;
2) огляд місця події;
3) огляд документів (паспортів);
4) допити свідків-очевидців;
5) судова експертиза – для встановлення факту фальсифікації паспортів (обох або одного із них);
6) початкові оперативно-розшукові заходи.

3. Під час розслідування розкрадань на складі-сховищі сільськогосподарської продукції були пред'явлені акти на списання і знищення ряду продуктів, які викликали сумнів в їх достовірності.
Завдання:
Яким способом можна перевірити достовірність факту і розмір знищеної продукції, зафіксований в актах?

Аналіз списання матеріально-технічних цінностей, зазвичай, проводиться у такий спосіб.
Слідчим призначається ревізія, в ході якої, насамперед, необхідно встановити відповідність даних складського обліку даним синтетичного обліку за рахунком 20 "Виробничі запаси", для чого загальний підсумок залишків сальдової відомості на кінець місяця звіряють із залишками на кінець місяця, показаними у відомості обліку матеріальних цінностей, товарів і тари.
Таке зіставлення здійснюють за кожним складом, зокрема, на перше число відповідного періоду. Загальні обороти вибуття матеріалів за місяць за всіма складами і залишки матеріалів на кінець місяця, показані у відомості, звіряють із кредитовим оборотом і залишками на рахунку 20 "Виробничі запаси" в Головній книзі.
Якщо всі розбіжності були наслідком занедбаності обліку матеріальних цінностей, то перевірка зупиняється до відновлення бухгалтерського обліку матеріальних цінностей.
Для перевірки здійснених операцій щодо списання і відпуску матеріалів у виробництво використовують нагромаджувальні відомості щодо витрачання матеріалів зі складів, що виписуються на підставі видаткових документів.
Відділи матеріально-технічного постачання на підставі встановлених норм витрачання матеріалів на випуск відповідного виду виробів розробляють ліміти відпуску матеріалів у виробництво і відпускання їх здійснюється в межах лімітів.
У таких випадках треба особливо ретельно аналізувати документи на списання матеріалів і їх нормування. Найбільшого поширення набули лімітно-забірні (лімітні) карти з відривними місячними талонами, акти-вимоги на заміну матеріалів або на допоміжний їх випуск, комплектуючі відомості, розкрійні карти, забірні листи тощо. Якщо ліміти не встановлені, то відпуск матеріалів у виробництво здійснюється відповідно до затверджених рецептур, калькуляцій.
Процедура перевірки видаткових документів не може обмежуватися лише зіставленням відпущених цінностей з установленими лімітами і зустрічною перевіркою документів, що знаходяться на складах і в цехах.
Одночасно доцільно здійснити аналіз даних складського обліку після відпуску матеріальних цінностей, за допомогою чого можна виявити розмір завищених списань матеріалів у виробництво за рахунок обрахування, обважування, заниження гатунку при відпуску матеріалів у цехи, що сприяє утворенню необлікованих залишків матеріалів на складах із наступним їх вилученням.
Перевірка обгрунтованості встановлених норм витрачання матеріалів може бути проведена за допомогою контрольного запуску сировини і допоміжних матеріалів у виробництво (експерименту), процедуру якого ревізійна комісія оформляє спеціальним актом.
Під час перевірки операцій з матеріальними цінностями ревізор може натрапити на такі аномальні явища (відхилення від норм), як:
– завищення або заниження норм витрачання матеріалів;
– недоліки в обліку;
– неправильний залік пересортиці матеріальних цінностей;
– неповне оприбуткування матеріалів, що надійшли;
– безпідставні претензії до постачальників;
– відсутність оперативного контролю за виконанням договорів на постачання і відпуск матеріальних цінностей;
– відсутність договорів про повну матеріальну відповідальність матеріально відповідальних осіб;
– недотримання правил зберігання товарно-матеріальних цінностей і охорони;
– дописки товарно-матеріальних цінностей в описи;
– заниження залишку товарів у описах;
– завищення цін на товари;
– крадіжки, підробка документів, привласнення.
Для виявлення вищевказаних аномалій застосовують такі прийоми і способи:
– інвентаризацію;
– контрольне порівняння фактичних залишків товарів із даними останньої інвентаризації;
– контрольний запуск сировини і матеріалів у виробництво;
– контрольний обмір;
– зіставлення (порівняння) документальних даних;
– зустрічну перевірку квитанцій, накладних на закупівлю матеріальних цінностей;
– переоцінку й уцінку товарів;
– контроль за використанням доручень на одержання товарів;
– вибіркові перевірки;
– перевірки правильності розрахунків природного убутку товарно-матеріальних цінностей тощо.
Кількість списаної і знищеної кількості продукції, крім того, можна перевірити:
1) свідченнями обвинувачених;
2) свідченнями свідків;
3) записами "чорнової бухгалтерії", які можуть вести розкрадачі;
4) розміром виявленої недостачі.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Кримінальний кодекс України від 05.01.2001 р. № 2341-ІІІ в ред. від 10.09.2009 р.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28.12.1960 р.
№ 1001-05 в ред. від 10.11.2009 р.
3. Про міліцію: Закон України від 20.12.1990 р. № 565-XІІ в ред. від 11.06.2009 р.
4. Про оперативно-розшукову діяльність: Закон України від 18.02.1992 р. № 2135-XІІ в ред. від 11.06.2009 р.
5. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю: Закон України від 30.06.1993 р. № 3341-XІІ в ред.
від 18.11.2009 р.
6. Еникеев М. И., Образцов В. А., Эминов В. Е. Следственные действия: Психология, тактика, технология. – М.: ТК Велби: Проспект, 2008. – 224 с.
7. Камлик М.І. Судова бухгалтерія: Підручник. – К.: Атіка, 2000. – 336 с.
8. Когутич І.І. Криміналістика: Особливості методики розслідування окремих видив злочинів: Тексти лекцій. – Львів: Тріада плюс, 2006. – 456 с.
9. Контроль і ревізія: Підручник / За ред. Ф. Ф. Бутинця. – 5-те вид., доп. і перероб. – Житомир: Рута, 2009. – 542 с.
10. Криміналістика: Підручник / За ред. В. Ю. Шепітька. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К.: Ін Юре, 2004. – 520 с.
11. Кузьмічов В. С., Прокопенко Г.І. Криміналістика: Навч. посібник. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 368 с.
12. Мінюков П.І., Мінюков А. П. Процесуальні повноваження начальника слідчого відділу (відділення) органів внутрішніх справ і проблема керівництва досудовим слідством: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 214 с.
13. Салтевський М. В. Криміналістика (у сучасному вигляді): Підручник. – К.: Кондор, 2005. – 588 с.
14. Шепітько В. Ю. Довідник слідчого. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 480 с.