б Поняття злочину.

Поняття злочину
Поняття злочину та його ознаки. Значення ч. 2 ст. 11 КК України для поняття злочину.
Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Із ч. 1 ст. 11 КК України випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:
1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;
2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним;
4) відповідне діяння передбачене чинним КК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Відмінність злочину від інших правопорушень.
Критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень є: суспільна небезпека; суб'єкт правопорушення; винність; кримінальна протиправність; кримінальна караність.
Наведені критерії дають змогу чітко відмежувати злочини від інших правопорушень. Наприклад, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв є адміністративним правопорушенням (ст. 61 КУпАП). Якщо зазначеним діянням буде умисно заподіяно шкоду у великих розмірах, вчинене переростає у злочин, передбачений ст. 194 КК України (умисне знищення або пошкодження майна), а якщо пошкодження названих предметів спричинило, скажімо, тяжкі тілесні ушкодження або загибель людей, то, залежно від форми вини, – у злочин, передбачений ч. 2 ст. 194 КК України (умисне пошкодження майна, яке спричинило загибель людей чи інші тяжкі наслідки), або у злочин, передбачений ст. 196 КК України (необережне знищення або пошкодження майна).
Злочин завжди є більш небезпечним, ніж будь-яке інше правопорушення. На ступінь суспільної небезпеки впливають тяжкість заподіяної шкоди, спосіб вчинення діяння, форма вини, мотив і мета, повторність та інші ознаки.
Класифікація злочинів.
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Склад злочину. Елементи і ознаки складу злочину. Види складу злочину.
Склад злочину – це сукупність передбачених законом ознак, відсутність хоча б однієї з котрих свідчить про відсутність складу злочину в цілому, що відповідно до кримінально-процесуального законодавства України (п. 2 ст. 6, ст. 213, ст. 324 КПК України) усуває можливість настання кримінальної відповідальності. У кожному складі злочину виділяють його елементи.
Об'єкт злочину – це те, на що завжди посягає злочин і чому він завжди заподіює певну шкоду. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом.
Об'єктивна сторона – зовнішня сторона діяння, що виражається у вчиненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює погрозу заподіяння шкоди об'єкту злочину.
Як обов'язкові (необхідні) ознаки об'єктивної сторони, як елемента складу, виділяють діяння (дію чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки і причинний зв'язок. Тому у злочинах із так званим матеріальним складом має бути встановлено причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечним наслідком, що настав.
Суб'єкт злочину – це особа, яка вчинює злочин. Відповідно до ст. 18 КК України "суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого, відповідно до цього кодексу, може наставати кримінальна відповідальність". Тому юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації тощо) не можуть бути суб'єктами злочинів. Неприпустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.
Суб'єктивна сторона – це внутрішня сторона злочину, бо вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони, як елемента складу злочину, є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою (необхідною) ознакою суб'єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи.
За ступенем суспільної небезпеки розрізняють: основний, кваліфікований, особливо кваліфікований та склади злочинів із пом'якшуючими обставинами.
Основний (простий) – це склад злочину певного виду без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом'якшуючих обставин. Такими є, наприклад, склади злочинів, що описані у ч. 1 ст. 115 КК України (умисне вбивство), ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка). Кваліфікований – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію. Це, наприклад, склад злочину, що описаний у ч. 2 ст. 115 КК України (умисне вбивство при обтяжуючих обставинах), ч. 2 ст. 186 КК України (грабіж, вчинений повторно). Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами (ознаками). У такому складі міститься вказівка на обставини, що додають злочинові особливої суспільної небезпеки.
Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють простий та складний склади злочинів.
Простий склад злочину містить опис ознак одного діяння, що посягає на один об'єкт, вчиняється однією дією і характеризується однією формою вини (наприклад, склад крадіжки, передбачений ч. 1 ст. 185 КК України).
Складний склад злочину характеризується наявністю: двох і більше безпосередніх об'єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 КК України); двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 КК України); двох або більше дій, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину (наприклад, ст. 357 КК України – викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем).
Залежно від конструкції об'єктивної сторони розрізняють злочини з матеріальним, формальним та усіченим складом.
Злочини з матеріальним складом – це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. У таких складах об'єктивна сторона одержує свій повний розвиток тільки за умови настання зазначених наслідків і тільки з цього моменту злочин вважається закінченим. До злочинів з матеріальним складом віднесені вбивство (ст.ст. 115-119 КК України), крадіжка (ст. 185 КК України) та ін.
Злочини з формальним складом – це злочини, в яких суспільно небезпечні наслідки не є обов'язковою ознакою об'єктивної сторони. Такі злочини вважаються закінченими з моменту вчинення зазначених у законі дій.
Різновидом злочинів із формальним складом визнаються так звані усічені склади злочинів, які у зв'язку з їх підвищеною суспільною небезпекою визнаються закінченими на більш ранніх стадіях вчинення злочину: готуванні або замаху. Момент закінчення злочину у таких складах переноситься на стадію попередньої злочинної діяльності. Так, розбій (ст. 187 КК України) вважається закінченим із моменту нападу, а не з моменту заволодіння майном, а бандитизм (ст. 257 КК України) – з моменту організації банди.
Кваліфікація злочинів.
Під кваліфікацією злочинів розуміють точне встановлення відповідності вчиненого винним суспільно небезпечного діяння складу конкретного злочину, закріпленого в кримінальному законі. Кваліфікуючи злочин, ми визначаємо ту статтю КК, в якій закріплено склад вчиненого злочину. Тим самим за допомогою кваліфікації дається точна юридична і соціальна характеристика вчиненого діяння.
Правильна кваліфікація злочинів – необхідна умова забезпечення законності в боротьбі зі злочинністю. Неправильна кваліфікація веде до порушення прав і законних інтересів як держави, так і окремих громадян, перешкоджає нормальному здійсненню правосуддя, підриває авторитет органів розслідування і суду, а в кінцевому підсумку - авторитет держави.
Кожен злочин має багато ознак, проте далеко не всі вони враховуються при кваліфікації. Необхідно в конкретному діянні встановити (відібрати) ті юридично значущі об'єктивні й суб'єктивні ознаки, що входять до складу конкретно вчиненого злочину. Причому склад утворює тільки вся сукупність передбачених законом ознак. Відсутність хоча б однієї з необхідних ознак свідчить про відсутність у діянні особи складу конкретного злочину.
Кожен злочин, як і будь-яке інше діяння людини, завжди є певною єдністю об'єктивного і суб'єктивного. Причому об'єктивні ознаки будь-якого злочину завжди виступають у єдності з його суб'єктивними ознаками. Сам же процес кваліфікації полягає в послідовному встановленні точної відповідності об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони вчиненого злочину об'єкту, об'єктивній стороні, суб'єкту і суб'єктивній стороні складу злочину, закріпленого законом.
Об'єкт злочину. Предмет злочину. Види об'єктів злочинів.
Об'єкт злочину – це те, проти чого він спрямований і чому може заподіяти або спричиняє шкоду.
Під родовим об'єктом злочину слід розуміти соціальні цінності, на які посягає певна група злочинів. Родовий об'єкт відображає характер суспільної небезпечності певної групи злочинів, внаслідок чого використовується як критерій об'єднання окремих складів злочинів у групи подальшого розміщення таких груп у Особливій частині КК. За таким принципом побудована, по суті, вся система Особливої частини, за винятком двох розділів: XVІІ – злочини у сфері службової діяльності, і XІX – військові злочини, конструкція яких враховує, насамперед, суб'єкт злочину.
Під безпосереднім об'єктом слід розуміти соціальні цінності, на які посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність. Від об'єкту як елементу складу злочину безпосередній об'єкт відрізняється тим, що його компонентами є лише суб'єкти і блага, які їм належать. Предмет злочину не входить у безпосередній об'єкт і утворює окремий клас ознак.
Предметом суспільного відношення можуть виступати насамперед різного роду фізичні тіла, речі (природні об'єкти, різні товари або предмети, що не мають ознаки товару), а також сама людина. Тому предметом злочину варто вважати будь-які речі матеріального світу, із визначеними властивостями яких кримінальний закон пов'язує наявність у діях особи ознак конкретного складу злочину.
Потерпілий від злочину.
Потерпілим визнається фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Потерпілими вважаються тільки окремі індивіди (учасники суспільних відносин), а отже, юридичні особи за чинним законодавством не можуть виступати потерпілими.
Згідно з КПК (ст. 49) потерпілий є учасником кримінального процесу (при цьому має бути винесена відповідна постанова особи, яка проводить дізнання, слідчого, судді або ухвала суду), він має певні процесуальні права та обов'язки. Щодо кримінологічного аспекту, то в межах віктимології (вчення про жертву злочину) вивчаються всі потерпілі – жертви злочинних посягань: живі та загиблі, засуджені та недієздатні, у відокремленні та у своїй сукупності.
Структура особи потерпілого включає три основних компоненти (так звані підсистеми):
1) соціально-демографічні якості (стать, вік, освіта, сімейний стан тощо);
2) соціальні ролі особи, включаючи сукупність видів її діяльності в системі суспільних відносин як громадянина чи члена трудового колективу, сім'янина;
3) морально-психологічна характеристика, що відображає ставлення особи до соціальних цінностей і соціальних функцій, які вона виконує. У своїй сукупності потерпілий від злочину та його поведінка мають важливе кримінально-правове значення, оскільки враховуються при кваліфікації злочинів і призначенні покарання.
Об'єктивна сторона злочину. Суспільнонебезпечне діяння (дія або бездіяльність). Суспільнонебезпечні наслідки: поняття, види, значення. Причинний зв'язок між діяннями (дією або бездіяльністю) і суспільно небезпечними наслідками. Місце, час, обстановка, спосіб та засоби вчинення злочину.
Об'єктивна cтopона злочину – це механізм суспільно небезпечного і протиправного посягання, який аналізується з погляду зовнішніх форм його розвитку і негативного впливу на суспільні відносини, які охороняються законом. В об'єктивну сторону злочину входять: зовнішня сторона суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності); зміни, які відбулися внаслідок цього діяння (бездіяльності) в навколишній дійсності; заподіяння шкоди відносинам, що охороняються законом.
У ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України (далі – КК) проголошується, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Під терміном "діяння" розуміється конкретний одиничний акт злочинної поведінки (наприклад, вбивство), або сукупність різного роду дій (диверсійний акт), або концепція поведінки, яка є системою актів, поєднаних однією метою.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КК злочинне діяння може бути вчинене й шляхом бездіяльності, для якої є характерною відсутність будь-яких рухів, хоча суб'єкт був зобов'язаний і міг їх зробити. Юридичне значення бездіяльності значно менше: більш двох третин всіх перерахованих в КК складів злочину можуть бути вчинені тільки шляхом дії.
Будь-яка подія і дія завжди тягне за собою визначені зміни в зовнішньому світі, тобто наслідки. Всі злочинні наслідки поділяються на матеріальні і нематеріальні. У більшості випадків до матеріальних наслідків відносять майновий збиток, заподіяний громадянам, громадським організаціям і підприємствам, державі, і фізична шкода, що заподіюється особистості.
З'ясування причинного зв'язку між суспільно небезпечною дією або бездіяльністю суб'єкта і шкідливими наслідками, що наступили, має велике значення для кримінальної відповідальності. Причиною признається таке явище (подія), що закономірно з внутрішньою необхідністю породжує інше явище (слідство). Причина і слідство – відносні поняття.
Факультативні ознаки об'єктивної сторони злочину: спосіб – це прийом, дія, метод виконання якийсь операції. Стосовно до об'єктивної сторони складу злочину спосіб – це метод, прийом, набір тактичних засобів, за допомогою яких досягається успіх злочинного діяння або його невдачі. Обстановка, час і місце вчинення злочину як факультативні ознаки складу мають набагато менше значення, ніж спосіб. Обстановку визначають як сукупність конкретних умов, в яких відбувається злочин. Час, і місце – конкретні компоненти обстановки, які за певними причинами виділяються в самостійні ознаки об'єктивної сторони складу злочину. Вони є майже у всіх складах розділу ХІХ КК "Злочини проти встановленого порядку несення військової служби". Факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину:
– впливають на кваліфікацію злочину;
– підсилюють кримінальну відповідальність у рамках санкції статті;
– пом'якшують кримінальну відповідальність без зміни кваліфікації.
Суб'єкт злочину. Поняття і види суб'єктів злочину.
Питання про суб'єкт злочину, за своєю сутністю, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності.
Частина 1 ст. 18 встановлює, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це особа фізична, осудна, що досягла певного віку.
Осудність – це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Кримінальний закон виходить із того, що лише осудна особа може вчинити злочин і тому може підлягати кримінальній відповідальності.
У частині 1 ст. 22 КК прямо зазначено, що кримінальної відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа.
Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.
Особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (статті 115-117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398), диверсію (стаття 113), бандитизм (стаття 257), терористичний акт (стаття 258), захоплення заручників (статті 147 і 349), згвалтування (стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153), крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308), грабіж (статті 186, 262, 308), розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308), вимагання (статті 189, 262, 308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 289), хуліганство (стаття 296).
Поняття неосудності та її критерії. Обмеження осудності.
У частині 2 ст. 19 дається визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, <не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психічної діяльності, слабоумства або іншого хворобливого стану психіки>.
У КК поняття неосудності розкривається за допомогою таких критеріїв.
Медичний критерій окреслює всі можливі психічні захворювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 виділено чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий розлад психічної діяльності; в) слабоумство; г) інший хворобливий стан психіки.
Для наявності медичного критерію неосудності достатньо встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із перелічених захворювань.
Інтелектуальний критерій неосудності означає, що особа не розуміє фактичну сторону, тобто не розуміє дійсний зміст своєї поведінки (не розуміє, що вчинює вбивство, підпалює будинок тощо), а тому не може розуміти і її суспільну небезпечність.
Вольовий критерій неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, що вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю).
Стаття 20 передбачає, що підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину в силу наявності в неї психічного розладу не здатна була повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
Виходячи зі змісту закону, можна зробити такі висновки: 1) обмежена осудність пов'язана з наявністю у суб'єкта певного психічного розладу, психічної аномалії; 2) внаслідок цього психічного стану особа не повною мірою здатна усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність вчиненого діяння. Однак, на відміну від неосудної особи, в обмежено осудної особи здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними повністю не виключається; 3) обмежена осудність не виключає осудності як обов'язкової ознаки суб'єкта, а, отже, не виключає і кримінальну відповідальність за вчинене.
Значення обмеженої осудності полягає в тому, що вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Відповідальність за злочини, вчинені в стані сп'яніння.
Особа, яка вчинила злочин у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.
Пояснюється це тим, що за звичайного фізіологічного сп'яніння немає медичного критерію – психічного захворювання, а тому немає підстави для визнання особи неосудною. За фізіологічного сп'яніння не настають ті істотні зміни в психічному стані особи, що характерні для психічного захворювання. Необхідно враховувати і те, що такі особи самі й за власною волею доводять себе до стану сп'яніння, добре розуміючи негативний вплив спиртних напоїв, наркотиків або інших одурманюючих речовин на свою поведінку. Вони усвідомлюють характер можливої їх негативної поведінки в результаті стану сп'яніння, передбачають суспільно небезпечні наслідки. Практика свідчить, що навіть у стані глибокого фізіологічного сп'яніння особа не втрачає повною мірою здатності усвідомлювати характер вчинюваних дій і керувати ними.
З огляду на підвищену небезпечність осіб, що вчинюють злочини в стані сп'яніння, у п. 13 ст. 67 КК ця обставина визнається обтяжуючою при призначенні покарання.
Суб'єктивна сторона злочину. Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину. Поняття і значення вини.
Суб'єктивна сторона злочину – це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомості та волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків. Зміст суб'єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину.
Вина особи – це основна, обов'язкова ознака будь-якого складу злочину, вона визначає саму наявність суб'єктивної сторони і значною мірою її зміст. Відсутність вини виключає суб'єктивну сторону і тим самим склад злочину. Проте в багатьох злочинах суб'єктивна сторона потребує встановлення мотиву і мети, що є її факультативними, тобто не завжди обов'язковими ознаками. Вони мають значення обов'язкових лише в тих випадках, коли названі в диспозиції закону як обов'язкові ознаки конкретного злочину. Особливості деяких складів злочинів визначають необхідність з'ясування емоцій, які відчуває особа при вчиненні суспільно небезпечного діяння.
Встановлення всіх ознак суб'єктивної сторони – це завершальний етап у констатації складу злочину як єдиної підстави кримінальної відповідальності. Тому з'ясування суб'єктивної сторони має важливе значення. По-перше, вона є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, а її наявність чи відсутність дає можливість відмежувати злочинне діяння від незлочинного. По-друге, суб'єктивна сторона істотно впливає на кваліфікацію злочинів і дозволяє відмежовувати суміжні злочини за об'єктивними ознаками, наприклад, умисне вбивство (ст. 115 КК) від вбивства через необережність (ст. 119 КК). По-третє, зміст суб'єктивної сторони істотно впливає на ступінь тяжкості вчиненого діяння, ступінь суспільної небезпечності особи суб'єкта і тим самим на призначення покарання.
Відповідно до ст. 23 КК виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої КК, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Умисел та його види. Необережність та її види. Змішана форма вини.
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий. Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел – це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).
Необережність, як і умисел, – це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини властива порушенням правил безпеки руху та експлуатації транспорту, вимог законодавства про охорону праці й безпеку виробництва, окремим службовим злочинам.
У частині 1 ст. 25 КК зазначено два види необережності: злочинна самовпевненість1 та злочинна недбалість.
Згідно з ч. 2 ст. 25 КК необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Згідно з ч. З ст. 25 КК необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Відповідно до ст. 23 КК вина може бути тільки у формі умислу або необережності. При цьому одні злочини можуть бути вчинені тільки умисно (крадіжка – ст. 185), інші можуть бути тільки необережними (службова недбалість). Треті – як умисними, так і необережними (вбивство – ст. 119).
Проте наука кримінального права на підставі аналізу деяких статей Особливої частини КК розробила поняття змішаної форми вини (іноді її називають складною або подвійною). Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того самого злочину.
При змішаній формі вини щодо одних об'єктивних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших – необережність (самовпевненість або недбалість).
Мотиви і мета злочину, помилка та її значення для кримінальної відповідальності.
Мотив злочину – це спонукання до вчинення злочину, а мета – уявлення про його суспільно небезпечний наслідок, про ту шкоду, що усвідомлює винний, настане для охоронюваних кримінальним законом відносин і яка, проте, є для нього бажаною.
Мотив дозволяє визначити, чому особа вчиняє злочин, а мета – заради чого, на який результат спрямовано його суспільно небезпечну діяльність. Звідси очевидно, що, по-перше, про мотив і мету злочину можна говорити лише у випадку вчинення умисних злочинів. При цьому мета може бути тільки в злочинах, вчинюваних із прямим умислом, оскільки вона є свідченням бажання певного наслідку. По-друге, суб'єктивна сторона містить у собі не всі мотиви і мету, а тільки ті з них, що визначають суспільну небезпечність, антисоціальну спрямованість діяння, впливають на ступінь його тяжкості або на ступінь суспільної небезпечності особи винного.
Обов'язковими ознаками мотив і мета виступають у тих випадках, коли законодавець передбачає їх у диспозиціях статей: або прямо вказує на них, або вони однозначно випливають із характеру діяння. Наприклад, у диспозиції ст. 364 КК прямо зазначені корисливі мотиви або інші особисті інтереси як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони зловживання владою або службовим становищем.
Під помилкою в кримінальному праві розуміють неправильне уявлення особи про юридичні властивості або фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння.
Залежно від змісту тих обставин, які неправильно сприймаються суб'єктом, розрізняють два види помилки: юридичну та фактичну.
Юридична помилка полягає в неправильному уявленні особи про юридичні властивості вчиненого, його правову характеристику. Саме тому юридичну помилку ще інакше називають помилкою в праві. Отже, при юридичній помилці особа може помилятися в злочинності або незлочинності вчиненого нею діяння, його кваліфікації, у виді або розмірі покарання, передбаченого законом за це діяння. Відповідно юридичну помилку поділяють на три види: а) помилка щодо злочинності діяння; б) помилка щодо кваліфікації злочину; в) помилка щодо виду та розміру покарання.
Фактична помилка – це неправильне уявлення особи про фактичні об'єктивні ознаки вчинюваного нею діяння. При фактичній помилці особа правильно оцінює юридичну, правову характеристику певного діяння як конкретного злочину, проте помиляється у фактичних його ознаках. Залежно від того, у змісті яких саме об'єктивних ознак помиляється особа, розрізняють такі види фактичної помилки: а) помилку щодо об'єкта; б) помилку щодо характеру діяння (дії або бездіяльності); в) помилку щодо причинного зв'язку; г) помилку щодо особи потерпілого.