К ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ .

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право України (загальна частина)"
на тему: ДОБРОВІЛЬНА ВІДМОВА ПРИ НЕЗАКІНЧЕНОМУ ЗЛОЧИНІ
(ст. 17 КК)
ЗМІСТ

Вступ 3
1. Загальнотеоретична характеристика добровільної відмови від зло-чину 5
1.1 Поняття добровільної відмови від злочину та її мотиви 5
1.2 Види добровільної відмови від вчинення злочину 8
1.3 Стадії вчинення злочину, на яких можлива
добровільна відмова від злочину 10
1.4 Відмінність добровільної відмови від злочину
від дійового каяття 11
2. Кваліфікація у зв'язку з добровільною відмовою
від вчинення злочину 13
2.1 Питання кваліфікації, що вирішуються у зв'язку
з добровільною відмовою від вчинення злочину 13
2.2 Умови правомірності добровільної відмови від вчинення злочину 17
2.3 Результат кримінально-правової кваліфікації
при добровільній відмові 19
2.4 Кваліфікація повністю невдалої і частково невдалої
добровільної відмови від вчинення злочину 21
3. Добровільна відмова від вчинення злочину з
а кримінальним законодавством зарубіжних країн 25
Висновки 28
Список використаної літератури 31


ВСТУП
Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для непритягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування до злочину та замах на злочин), оскільки шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об'єкту, перешкоджає закінченню злочину.
Актуальність теми цієї курсової роботи полягає в тому, що у зв'язку з тим, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину або замах на злочин, ця норма має велике значення для запобігання злочинів, сприяючи відмові від продовження й завершення розпочатого особою злочину.
Якщо в діянні (дії чи бездіяльності), яке вчинено особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно припинені готування до злочину або замах на злочин ця особа до відповідальності не притягується. Наприклад, особа, яка незаконно виготувала зброю для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але зброю не здала органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263 КК за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла потерпілій тілесне ушкодження з метою згвалтування й добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не підлягає відповідальності за замах на згвалтування, але нестиме відповідальність за заподіяне тілесне ушкодження.
Отже, об'єктом курсової роботи є добровільна відмова при незакінченому злочині.
Предмет дослідження - норма КК України (ст. 17), в якій міститься визначення поняття добровільної відмови при незакінченому злочині.
Мета роботи - розгляд окремих проблем, пов'язаних із добровіль-ною відмовою від вчинення злочину.
Методи дослідження - описовий, порівняльний.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
- визначити поняття добровільної відмови від злочину та її мотиви;
- описати види добровільної відмови від вчинення злочину;
- розглянути стадії вчинення злочину, на яких можлива добровільна відмова від злочину;
- з'ясувати відмінність добровільної відмови від злочину від дійового каяття;
- охарактеризувати питання кваліфікації, що вирішуються у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення злочину, умови правомірності добровільної відмови від вчинення злочину, результат кримінально-правової кваліфікації при добровільній відмові;
- висвітлити особливості кваліфікації повністю невдалої і частково невдалої добровільної відмови від вчинення злочину;
- розглянути добровільну відмову від вчинення злочину за кримінальним законодавством зарубіжних країн.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБРОВІЛЬНОЇ ВІДМОВИ ВІД ЗЛОЧИНУ
1.1 Поняття добровільної відмови від злочину та її мотиви
Згідно із ч. 1 ст. 17 КК добровільною відмовою є остаточне припи-нення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
Ознаками добровільної відмови від злочину є:
а) остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
б) відмова від злочину з волі самої особи;
в) наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця.
Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає цілковиту відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру його продовжити [6, С. 212].
Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, оскільки не припиняється загроза, небезпека спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом.
Наприклад, злодій, який усвідомлює, що лише з великими зусиллями зможе відкрити сейф із грошима тим інструментом, який у нього є, і призупиняє початий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Лише остаточне припинення доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину [6, С. 213].
Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання після закінченого замаху на злочин, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільно небезпечні наслідки в злочинах із матеріальним складом.
Наприклад, немає добровільної відмови від доведення злочину до кінця при відмові винного від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв'язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут вже перший постріл становить закінчений замах на вбивство, тому добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована лише при призначенні покарання [6, С. 213].
Верховний Суд України вважає, що, коли відмова сталася вже після закінчення здійснення всіх дій, які винний планував за необхідне виконати, але злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі, його дії слід кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, що його винний хотів вчинити [3, C. 88].
Друга ознака добровільної відмови - це недоведення злочину до кінця з власної волі особи.
Про зміст цієї ознаки свідчить не лише назва самої відмови (добра воля), а й текст ст. 15 КК, де замах на злочин визначається як діяння, яке не було доведено до кінця з причин, що не залежали від винного.
З цих самих причин не доводиться до кінця злочин і при вчиненні готування до нього. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, зі своєї волі, за власним бажанням припиняє злочинне посягання, не доводить його до кінця. Тут має місце залежно від ступеня реалізації злочинного наміру або бездіяльність такої особи, зокрема, утримання від подальших дій, які безпосередньо спрямовані на вчинення злочину, або відвернення настання злочинних наслідків.
Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця [13, С. 140].
Останньою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усві-домлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що немає причин (обставин), які вона не в змозі перебороти (подолати) для закін-чення початого нею злочину, і їй вдасться в певних конкретних умовах успішно його завершити.
Наприклад, винний із метою згвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця та ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від згвалтування [6, С. 214].
Практика Верховного Суду України в таких справах виходить із того, що для визнання відмови від згвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього й з власної волі припинила злочинні дії [6, С. 102].
Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення (завершення), - це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, злодій намагався зламати сейф із коштовностями, але не зміг).
Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця є суб'єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала насправді така можливість.
Наприклад, якщо суб'єкт із метою крадіжки грошей проникнув у приміщення каси, але, злякавшись відповідальності, сейф зламувати не став і залишив касу, не знаючи, що в сейфі не було грошей, то йдеться про добровільну відмову від крадіжки, хоча реальної можливості її вчинення в цій ситуації взагалі не було [6, С. 214].
Мотиви добровільної відмови від злочину можуть бути різними: усвідомлення аморальності діяння, каяття, бажання виправитися, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність вчинення злочину тощо.
Вони (мотиви) не мають значення для визначення добровільної від-мови від злочину і в цьому розумінні є рівнозначними.
1.2 Види добровільної відмови від вчинення злочину
Можливі випадки, коли особі, незважаючи на її зусилля, не вдається уникнути настання суспільно небезпечних наслідків злочину, від вчинення якого вона відмовляється.
З урахуванням цього добровільну відмову поділяють на успішну та невдалу [11, С. 191].
Остання, своєю чергою, може бути повністю невдалою - коли, незважаючи на дії винного, наслідки, на заподіяння яких були спрямовані дії, настали у повному обсязі; та частково невдалою, коли заподіяна менша за розміром шкода чи шкода менш цінному об'єкту. Тобто, добровільна відмова щодо одного злочину поєднуються з вчиненням іншого закінченого злочину, який підлягає кримінально-правовій кваліфікації.
Особа, яка почала вчинення злочину, може відмовитися від заподіяння будь-якої шкоди, тобто може прагнути відмовитися від злочину повністю.
Можлива і часткова відмова - коли винний відмовляється від заподіяння більшої шкоди, але погоджується з тим, що через його дії будуть заподіяні менш тяжкі наслідки. При цьому для повної і часткової відмови характерне різне суб'єктивне ставлення до фактично заподіяної шкоди.
Добровільна відмова може здійснюватися при вчиненні як одиничного злочину, а також у разі сукупності злочинів. Причому добровільна відмова може стосуватися всіх посягань, які утворюють сукупність, так і окремих з них. Ті ж діяння, яких добровільна відмова не стосується, також підлягають кваліфікації як злочинні.
Нарешті, добровільна відмова можлива і при вчиненні злочину однією особою, і при вчиненні посягання у співучасті.
З урахуванням викладеного видається можливим провести класифі-кацію видів добровільної відмови від вчинення злочину, яку доцільно враховувати при вирішенні питань її кримінально-правової кваліфікації (схема 1.1).

Схема 1.1 Види добровільної відмови від вчинення злочину
1.3 Стадії вчинення злочину, на яких можлива добровільна
відмова від злочину
Добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, оскільки лише в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об'єкту, який охороняється кримінальним законом.
Добровільна відмова виключається на стадії закінченого злочину, оскільки є всі елементи та ознаки складу злочину і відмовитися від завершеного посягання вже неможливо, воно є незворотним.
Отже, поняття закінченого злочину й добровільної відмови від злочину є взаємовиключними. Наприклад, добровільна відмова від отримання хабара може мати місце лише до його прийняття. Тому наступне повернення хабара незалежно від мотивів не звільняє службову особу від кримінальної відповідальності за цей злочин [6, С. 215].
На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої бездіяльності. Утримання від подальших дій щодо створення умов для вчинення злочину припиняє небезпеку для об'єкта, який охороняється кримінальним законом, і виключає можливість спричинення йому шкоди, вчинення злочину. При цьому можуть бути зроблені й якісь дії щодо ліквідації створених умов для вчинення злочину. Проте, вони не обов'язкові й не мають значення для встановлення добровільної відмови від злочину (наприклад, особа знищує придбану зброю, пристосований засіб або знаряддя злочину).
На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, які безпосередньо спрямовані на вчинення злочину.
На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є певний проміжок часу, в ході якого особа контролює розвиток причинного зв'язку, може втрутитись і перешкодити настанню суспільно небезпечного наслідку.
Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення його життя, а потім урятувала його; суб'єкт залишив увімкнену електроплитку з метою зробити пожежу, а коли загоряння виникло, загасив вогонь. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише завдяки активним діям.
Якщо зазначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або розвиток причинного зв'язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху на злочин неможлива, тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин.
1.4 Відмінність добровільної відмови від злочину від дійового
каяття
Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття при вчиненні злочину.
Під дійовим каяттям розуміють такі дії особи, які свідчать про щирий осуд вчиненого нею злочину і про прагнення загладити його наслідки [4, С. 88].
Об'єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб'єктивною ознакою - щирий осуд винним своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).
Дійове каяття може бути різних видів, а саме:
- запобігання шкідливим наслідкам вчиненого злочину;
- відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди;
- сприяння розкриттю злочину;
- прихід із зізнанням;
- інші подібні дії, що пом'якшують наслідки здійсненого злочину і відповідальність за нього.
Дійове каяття суттєво відрізняється від добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова від злочину можлива лише при незакінченому злочині. Дійове каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині.
Добровільна відмова від злочину може полягати й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого вчинення злочину, а дійове каяття завжди потребує лише активної поведінки.
Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених із прямим умислом. Дійове ж каяття може бути як в умисних, у тому числі скоєних з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.
При добровільній відмові від злочину особа не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про те, що у її діянні немає складу злочину.
При дійовому каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом'якшує покарання.
Навіть якщо особа при дійовому каятті в деяких випадках і звільня-ється від кримінальної відповідальності, то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.


2. КВАЛІФІКАЦІЯ У ЗВ'ЯЗКУ З ДОБРОВІЛЬНОЮ ВІДМОВОЮ ВІД ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНУ
2.1 Питання кваліфікації, що вирішуються у зв'язку
з добровільною відмовою від вчинення злочину
Інститут добровільної відмови зазвичай пов'язується зі стадіями вчинення злочину. Для цього є певні підстави, оскільки однією з умов застосування норми про добровільну відмову від вчинення злочину є констатація того, що даний злочин не доведено до кінця [11, С. 184].
У зв'язку із застосуванням ст. 17 КК вирішується низка питань кримінально-правової кваліфікації. До них належать:
1) чи є злочином посягання, від доведення якого до кінця була добровільна відмова;
2) визначення того, що добровільна відмова сталася до моменту за-кінчення злочину;
3) встановлення ознак добровільної відмови;
4) відмежування добровільної відмови від суміжних інститутів кри-мінального права.
Лише вирішивши наведені питання, можна прийти до висновку, що особа, яка почала посягання, не підлягає за нього кримінальній відповідальності у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення злочину на підставі ст. 17 КК.
Добровільна відмова у ст.17 КК пов'язується з притягненням особи до кримінальної відповідальності або звільненням останньої від неї.
Це означає, що посягання, від якого відмовляється особа, є кримінально караним, при відсутності добровільної відмови за нього настає кримінальна відповідальність.
Отже, можна зробити висновок, що добровільна відмова здійснюється щодо посягання, яке:
- передбачене певною статтею Особливої частини кримінального закону як злочин;
- вчинене при наявності всіх необхідних ознак складу злочину (з урахуванням його незавершеності);
- є суспільно небезпечним, на нього не поширюються положення про малозначність (ч. 2 ст. 11 КК), воно не вчинено за обставин, які усувають злочинність діяння [11, С. 185].
Якщо ж особа вчинила діяння, що не відповідає названим вище ознакам - котре не є злочинним і за яке не настає кримінальна відповідальність, то їй немає від чого відмовлятися. Так, не може мати місце добровільна відмова стосовно об'єктивно суспільно небезпечного посягання, яке не є кримінально-протиправним, щодо діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки тощо.
У юридичній літературі висловлюється також інша позиція щодо природи діяння, стосовно якого вчиняється добровільна відмова. Вона полягає у тому, що діяння, від якого вчиняється добровільна відмова, не вважається злочином, оскільки у ньому немає складу злочину ні закінченого, ні незакінченого [15, С. 55].
Втім, як вважає В. О. Навроцький, така постановка питання супере-чить, насамперед, змісту закону. Адже у назві й у диспозиції ст. 17 КК (як і у ст. 32 КК Російської Федерації) йде мова про добровільну відмову саме від злочину [11, С. 185].
У статті 17 КК йдеться про добровільну відмову стосовно незакінченого злочину.
Роз'яснюючи це положення, вітчизняні криміналісти вказували, що добровільна відмова можлива лише на стадії готування до злочину та замаху на нього [16, С. 131].
Таке формулювання міститься й у ст. 17 КК 2001 р.
На наш погляд, при цьому допускається термінологічна неточність.
Готування до злочину та замах на нього мають місце лише за умови, що злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від волі винного. Добровільна відмова, навпаки, характеризується тим, що злочинна діяльність припиняється за власною волею особи, при усвідомленні можливості продовжити вчинення злочину. Тому для характеристики посягання, від якого вчиняється добровільна відмова, недоцільно користуватися поняттями, що належать до попередньої злочинної діяльності. Потрібно, принаймні, вести мову про стадії розвитку злочинної діяльності, які аналогічні готуванню чи замаху.
Недоведення злочину до кінця, як умова добровільної відмови, означає, що посягання не характеризується ознаками закінченого злочину. Адже, як підкреслює Б. А. Куринов, відмовитися від завершеного посягання вже неможливо - воно незворотне, тобто поняття закінченого злочину і добровільної відмови є взаємовиключними [10, С. 90].
Злочин, який не доведений до кінця - це посягання з незавершеною об'єктивною стороною, у якому повністю невиконане чи виконане частково суспільно небезпечне діяння, відсутні передбачені диспозицією кримінально-правової норми наслідки [19, С. 211].
Оцінка того, чи є злочин недоведеним до кінця, дається з урахуван-ням конструкції об'єктивної сторони його складу - її описання у диспозиції статті кримінального закону. Так, недоведеним до кінця вбивство буде тоді, коли не виконане діяння, спрямоване на позбавлення життя чи не настали наслідки у вигляді смерті; самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи - коли не відбулося присвоєння владних повноважень або звання службової особи або не вчинено будь-яких суспільно небезпечних діянь.
У спеціальній літературі дискусійним є питання про те, чи можлива добровільна відмова у посяганні, яке досягло стадії, аналогічної закінче-ному замаху. Поширена думка, що при закінченому замаху добровільна відмова неможлива, оскільки все, що особа вважала необхідним зробити для досягнення шкідливого результату, вона вчинила [19, С. 212].
Обгрунтовуючи її, зазвичай вказують, що відмова можлива лише від того, яке належить зробити, а не від того, що вже стало фактом [19, С. 214].
Погодитися з такою позицією і з міркуваннями, які висловлюються на її підтримку, важко. Адже добровільна відмова - це відмова не від вчинення суспільно небезпечного діяння, а від злочину в цілому, який у матеріальних складах включає і наслідки. Немає підстав не бачити доб-ровільної відмови у тих випадках, коли особа повністю виконала передбачене законом діяння, але відмовилася від заподіяння наслідків і, отже, не довела злочин до кінця.
Тому переконливою є інша позиція - добровільна відмова можлива також після завершення виконання діяння, коли особа втручається у розвиток причинного зв'язку і своєю поведінкою відвертає заподіяння передбаченої законом шкоди [18, С. 103].
До того часу, поки особа здатна контролювати розвиток подій і своїми активними діями забезпечити ненастання наслідків - до того часу можна відмовитися від доведення злочину до кінця. Класичними прикладами є введення в організм потерпілого отрути з метою позбавлення його життя і наступне лікування, завдяки якому нейтралізується дія цієї отрути; підпалювання будинку і гасіння пожежі тощо.
2.2 Умови правомірності добровільної відмови від вчинення
злочину
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з добровіль-ною відмовою від вчинення злочину можливе тоді, коли дотримані умови правомірності такої відмови. Більшість з цих умов прямо вказані у ст. 17 КК, інші ж формулює теорія кримінального права та правозастосовна практика.
Серед умов правомірності добровільної відмови, названих у ст. 17 КК, є здійснення її за власною волею (добровільність), остаточність, усвідомлення можливості доведення злочину до кінця та відсутність у фактично скоєному складу іншого злочину.
На думку В. О. Навроцького, перелік умов правомірності добровільної відмови необхідно доповнити і такою, як її успішність (вдалість, результативність) [11, С. 188].
Добровільність відмови означає відмову від доведення злочину до кінця за власною волею особи, незалежно від мотивів. На відміну від готування до злочину чи замаху на нього, посягання при добровільній відмові припиняється не вимушено, а за волею того, хто посягає, свідомо. При цьому ініціатива припинення злочинної діяльності може виходити як від самої особи, що вчиняє посягання, так і від її близьких, потерпілого, сторонніх громадян. Мотивами відмови можуть виступати острах відповідальності, жалість до потерпілого, почуття сорому за те, що вчиняє особа, тощо.
Сама відмова зазвичай полягає у бездіяльності - коли особа припиняє і не продовжує злочинну діяльність. І цього досить, щоб злочин не був доведений до кінця.
Втім, у ряді випадків воля особи на відмову від вчинення злочину має проявитися в активних діях. Зокрема, це має місце тоді, коли особа повністю виконала злочинне діяння і потрібні активні зусилля для відвернення суспільно небезпечних наслідків; при відмові декого із співучасників.
Остаточність добровільної відмови полягає у тому, що особа відмовляється від завершення даного злочину назавжди, у неї немає наміру продовжити посягання у майбутньому, повторити спробу завершити його.
У теорії кримінального права не викликає сумніву, що перерва у вчиненні злочину, відкладання його завершення "до кращих часів" не утворює добровільної відмови, і скоєне має кваліфікуватися з урахуванням того, якої фактично стадії вчинення злочину досягнуто до моменту такої перерви [14, С. 179].
Усвідомлення можливості довести злочин до кінця має місце тоді, коли особа знає про відсутність нездоланних для неї перешкод для продовження злочинної діяльності, вважає, що вона може завершити посягання, яке почала.
Для наявності добровільної відмови потрібно, щоб відповідне уяв-лення існувало у свідомості особи, тобто, щоб вона сама вважала, що може закінчити злочин. Відмова від посягання на негідний об'єкт, з негідними знаряддями тощо, коли можливість закінчення злочину об'єктивно була відсутня (наприклад, злодій відмовився від крадіжки у касі, не знаючи про те, що у ній не було грошей), але особа про це не знала, вважала, що має можливість завершити посягання, не виключає добровільної відмови від вчинення злочину.
Відсутність у фактично вчиненому складу іншого злочину означає, що добровільна відмова здійснюється лише стосовно конкретного пося-гання, не поширюється на всю злочинну діяльність винного.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності за незавершений злочин і водночас підлягає кримінальній відповідальності за злочини, вчинені до моменту добровільної відмови, які є закінченими, а також за посягання, наслідки яких винному не вдалося відвернути.
Успішність добровільної відмови є самостійною ознакою, яка не ви-пливає з раніше названої і не дублює її.
Добровільна відмова, як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, може визнаватися лише тоді, коли відсутній склад не тільки іншого злочину (тобто, не того, щодо якого винний відмовлявся), а і склад злочину, стосовно якого здійснюється добровільна відмова.
Звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за умови, що винному вдалося відмовитися від злочину - внаслідок його поведінки саме той злочин, вчинення якого було почате, не доведений до кінця. Невдала (безуспішна) відмова, спроба відмови свідчить про каяття винного, позитивно характеризує його особу, але аж ніяк не звільняє від відповідальності.
Добровільна відмова характеризується не лише суб'єктивними ознаками - намірами не доводити злочин до кінця, а й об'єктивними - певною поведінкою особи та її результатом. Лише відвернення винним суспільно небезпечних наслідків посягання дозволяє зробити висновок про втрату суспільної небезпеки самого діяння і особи та не визнавати попередню поведінку такою, що заслуговує кримінального переслідування [11, С. 190].
2.3 Результат кримінально-правової кваліфікації
при добровільній відмові
Добровільна відмова від вчинення злочину не означає, що діяльність особи до моменту добровільної відмови є правомірною чи нейтральною для права. Відповідні дії особи все одно оцінюються як злочинні, але такі, які при умовах, передбачених ст. 17 КК, не тягнуть кримінальної відповідальності.
На відміну від готування чи замаху скоєне не кваліфікується виходячи із спрямованості умислу на заподіяння шкоди певному об'єкту кримінально-правової охорони.
Водночас, добровільна відмова погашає всі кримінально-правові наслідки раніше вчиненого незавершеного посягання:
- воно не може бути враховане як елемент множинності злочинів, зокрема при повторності;
- воно не враховується при призначенні покарання як обставина, що обтяжує відповідальність (передбачена п. 1 ч. 1 ст. 67 КК);
- стосовно нього не починає спливати строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;
- воно не є перешкодою для звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товариського суду чи на поруки;
- воно не виступає підставою для відміни звільнення від покарання з випробуванням (ч. З ст. 78, ч. 6 ст. 79 КК) чи умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ч. 4 ст. 81 КК).
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з добровіль-ною відмовою є безумовним - його не можна переглянути з огляду на наступну поведінку особи. Таке звільнення (за наявності передбачених законом умов правомірності) є обов'язком органів, які здійснюють кримінальну юрисдикцію.
Добровільна відмова передбачена законом як самостійна підстава звільнення від кримінальної відповідальності.
Тому важко погодитися з міркуваннями, відповідно до яких при добровільній відмові особа не підлягає кримінальній відповідальності через малозначність або у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки.
При малозначності посягання особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності. Посягання, від якого звільняється особа на підставі ст. 17 КК, не може бути малозначним, при відсутності умов, передбачених цією нормою, особа підлягала б кримінальній відповідальності.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з втратою особою суспільної небезпеки є, відповідно до ст. 48 КК, не обов'язком, а правом відповідних органів. До того ж це пов'язується не з індивідуальною поведінкою винного, його волевиявленням, а зі зміною обстановки - об'єктивних обставин, що стосуються, як правило, всього суспільного життя.
2.4 Кваліфікація повністю невдалої і частково невдалої
добровільної відмови від вчинення злочину
При повністю невдалій добровільній відмові злочин, котрий осо ба почала виконувати і від якого вона спробувала відмовитися, все ж вчиняється.
Це можливо, наприклад, тоді, коли особі не вдається загасити підпалене майно чи зберегти життя отруєному потерпілому, запобігти вчиненню посягання співучасниками тощо. У такому разі добровільна відмова відсутня, адже злочин все ж вчиняється.
Як випливає із викладеного вище, повністю невдала добровільна відмова має враховуватися як дієве каяття - обставини, що пом'якшує відповідальність, але повністю не звільняє від неї.
Тому повністю невдала добровільна відмова кваліфікується як за-кінчений злочин, виходячи з фактично заподіяної шкоди, інших обста-вин вчинення злочину. При цьому спроба відмовитися від вчинення злочину не може впливати на визначення обставин, які обумовлюють ту чи іншу кваліфікацію, зокрема мотивів. Адже мотив - це те, що спо-нукало до вчинення посягання та існувало до початку його виконання. А добровільна відмова здійснюється вже після початку вчинення злочину [11, C. 193].
Частково невдала добровільна відмова передбачає:
- особі вдалося не довести до кінця злочин, який вона почала вчиняти - відмовитися від нього;
- у ході вчинення посягання все ж заподіяна шкода, але в меншому обсязі чи іншому об'єкту. Наприклад, особа відмовляється від вбивства і дає ліки потерпілому, який нею був отруєний. Останній залишається живим, але йому заподіюються тілесні ушкодження.
Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови включає оцінку як недоведеного до кінця злочину, стосовно якого мала місце відмова, так і фактично вчиненого. Добровільна відмова оцінюється на загальних підставах, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності за розпочату злочинну діяльність - за той злочин, який вона спочатку прагнула вчинити. Заподіяна шкода кваліфікується як закінчений менш небезпечний злочин, виходячи з фактичних наслідків.
При цьому постає питання про те, з якою формою вини виконується цей (менш небезпечний) злочин, що вчиняється у ході частково невдалої добровільної відмови, які мотиви і мета його характеризують.
У теорії кримінального права цим питанням не приділяється належна увага, вчені обмежуються вказівкою на те, що кваліфікація здійснюється з урахуванням фактично заподіяної шкоди.
Проілюструвати, у чому ж полягає значення точного визначення цих ознак, можна на такому прикладі. М., керуючи вантажним автомобілем, побачив свого сусіда, який переходив вулицю у невстановленому місці. Будучи із сусідом у неприязних стосунках, М. вирішив позбавити його життя і, підвищивши швидкість, спрямував на останнього автомобіль. Не доїхавши декілька десятків метрів до сусіда, М. відмовився від свого наміру, подав звуковий сигнал, почав гальмувати і спробував об'їхати того. Однак уникнути наїзду не вдалося, потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження [11, С. 193].
Очевидно, скоєне не може кваліфікуватися як замах на вбивство саме у зв'язку з добровільною відмовою від вчинення цього злочину. Втім, постає питання про те, яку оцінку належить дати фактично заподіяній шкоді: кваліфікувати посягання за ст. 122 КК як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, за ст. 128 КК - як заподіяння такого ж тілесного ушкодження з необережності; чи за ч. 1 ст. 286 КК - як порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, котрі ними керують.
Для вирішення відповідних питань необхідно проаналізувати зміст вини при вчиненні посягань, що утворюють частково невдалу добровільну відмову.
Першою інтелектуальною ознакою умислу є усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. Суспільно небезпечне діяння у аналізованій ситуації - це те, яке вчиняється у зв'язку з виконанням злочину, від якого особа згодом відмовляється. Саме воно породжує ті часткові наслідки, яких не вдалося уникнути у ході добровільної відмови. Адже діяння, у якому полягає добровільна відмова, спрямоване на відвернення шкоди і не є суспільно небезпечним. Тому усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння повинно мати місце не у момент відмови, а вже на початку виконання посягання.
Усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, особа розуміє, що воно є шкідливим для суспільства, здатне заподіяти шкоду як тому об'єкту, проти котрого спрямоване посягання, так і суміжним, менш цінним.
Друга інтелектуальна ознака умислу характеризує передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Причому характер наслідків (у загальних рисах) та їх розмір винний передбачає (бачить наперед) вже на момент вчинення діяння.
Передбачаючи більш тяжкі наслідки, що заподіяння яких особа згодом відмовляється, вона одночасно передбачає і менш небезпечні наслідки, які настають у ході частково невдалої добровільної відмови. Отже, при частково невдалій добровільній відмові наявні обидві інтелектуальні ознаки умислу.
Втім, вольова ознака умислу, як видається, наявна не завжди. Якщо усвідомлення характеру своїх діянь і передбачення його наслідків мають бути ще до початку вчинення злочину, то бажання настання наслідків повинно "супроводжувати" посягання аж до того моменту, доки особа зберігає контроль над розвитком подій. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця означає, що особа вже не бажає настання наслідків. її дії з відвернення шкоди свідчать, що немає також байдужого ставлення до наслідків - свідоме допущення їх настання. Лише при частковій відмові особа допускає настання менш тяжкої шкоди, тобто діє з непрямим умислом.
Вина у фактично вчиненому злочині при повній відмові, як вважає В. О. Навроцький, існує у формі необережності - злочинної самовпевненості. При цьому винний передбачає можливість настання наслідків, оскільки знає про небезпечний характер своєї поведінки до моменту добровільної відмови, а у її ході не докладе достатніх зусиль, наполегливості для відвернення всіх наслідків. І тому розрахунок на їх відвернення є легковажним [11, С. 195].
Отже, невдала добровільна відмова залежно від того, була вона повною чи частковою,