К ДОКАЗОВА БАЗА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право України"
на тему:
ДОКАЗОВА БАЗА У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1 Поняття доказів. Класифікація доказів 6
1.1 Поняття доказів. Склад доказової бази 6
1.2 Класифікація доказів 13
Розділ 2 Характеристика окремих елементів доказової бази,
їх процесуальне закріплення при розслідуванні злочинів
та значення у кримінальному процесі 16
2.1 Показання свідків 16
2.2 Показання потерпілого 20
2.3 Показання підозрюваного й обвинуваченого 20
2.4 Висновок експерта 24
2.5 Речові докази 27
2.6 Протоколи слідчих і судових дій 31
2.7 Документи 35
Висновки 37
Список використаної літератури 41


ВСТУП
Насамперед, визначимося із термінологією. Доказова база являє собою сукупність відомостей про факти, які мають значення для справи, тобто, іншими словами, - це докази, все їх різноманіття, що використовується у кримінальному процесі.
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що докази відіграють особливу роль у діяльності правозастосовчих органів. Суд, господарський суд, адміністративні та інші органи - всі вони оперують доказами. Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і сфера їх застосування пов'язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами.
Юридичні докази, які використовуються в суді, називаються судовими. Це обумовлено тим, що кінцевою метою надання і використання доказів, є формування на їх підставі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя.
Проблема доказів та їх процесуального закріплення посідає значне місце у кримінально-процесуальному праві. Вона є вельми обсяжною й вміщує розгляд складних та різноманітних аспектів своєї сутності. Тому охопити у повному ступені всю сукупність питань, які можуть бути досліджені в процесі вивчення та аналізу теми, є завданням, що важко виконати.
У переважній більшості випадків суду доводиться пізнавати необхідні для нього факти і явища дійсності опосередковано, за допомогою доказів.
Доказування в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд формує висновок про існування або неіснування фактів, які мають значення для справи, на підставі інших фактів, одержуючи із відповідних джерел відомості про факти, які належать встановленню.
Зміст діяльності з доказування визначається декількома завданнями, які постають перед судом і особами, що беруть участь в справі. Перше з них полягає в тому, щоб виявити, зібрати, а в необхідних випадках - зафіксувати докази, сформувати доказову базу, друге - в дослідженні доказів, третє - в їх оцінці.
Важливість та практична значущість дослідження даної проблеми та окремих її питань є очевидною і тому, що наразі з усіх помилок судів, які можна спостерігати, найбільшу кількість складають помилки, які стосуються дослідження і використання доказової бази [28, С. 146].
Їх виправлення пов’язане із значними труднощами. Якщо помилка суду в застосуванні закону у багатьох випадках може бути виправлена вищою інстанцією, яка розглядає справу в апеляційному чи касаційному порядках, то помилки у використанні доказової бази, недослідженість справи призводять до її повторного розгляду, до відриву від роботи значної кількості громадян, до непродуктивної втрати робочого часу тощо.
Отже, вибір теми цієї курсової роботи пояснюється тим важливим і актуальним значенням, яке надається дослідженню комплексу питань, що стосуються використанню доказової бази у кримінальному процесі.
Основною метою курсового дослідження є характеристика окремих елементів (складових) доказової бази в кримінальному процесі, визначення їх поняття і особливостей процесуального закріплення.
Об'єктом дослідження є особливості доказової бази у кримінальному процесі в Україні.
Предмет дослідження виступають норми КПК України, якими врегульована доказова діяльність суб'єктів кримінального процесу.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
- визначити поняття доказів і з'ясувати склад доказової бази у кримінальному процесі;
- навести класифікацію злочинів;
- розглянути особливості окремих елементів доказової бази, їх процесуальне закріплення при розслідуванні злочинів та значення у кримінальному процесі.
Методи дослідження: описовий, порівняльний.
Теоретичною основою роботи послужили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених в галузі загальної теорії права, кримінального та кримінально-процесуального права, криміналістики, а також в інших галузях наукових знань, що стосуються доказової бази у кримінальному процесі.
Нормативно-правова основа роботи: Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, зарубіжне законодавство, яке регламентує питання кримінального процесу.
Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення практики судів, оперативно-розшукової, слідчої, прокурорської і судової практики в Україні, здійсненого під час дослідження теми.
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.


РОЗДІЛ 1 ПОНЯТТЯ ДОКАЗІВ. КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ
1.1 Поняття доказів. Склад доказової бази
Будь-яке поняття виступає як мислене відображення речей в їх суттєвих ознаках, необхідно властивих даним речам. Для завдань практичного життя та для наукового пізнання, зазначав В. Ф. Асмус, важливо, щоб з усієї множини якостей предмета наша думка вирізняла найбільш важливі, та вирізняла таким чином, щоб кожна з ознак була б конче необхідна, а всі ознаки, разом взяті, були повністю достатніми для того, щоб за їх допомогою відрізнити даний предмет від усіх інших, пізнати даний предмет [5, C. 32].
Відповідно до статті 65 Кримінально-процесуального кодексу України (надалі - КПК України) доказами в кримінальній справі є "всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставин ни, що мають значення для правильного вирішення справи".
"Розглядаючи докази, на основі яких вирішуються кримінальні справи, - зазначав М. С. Строгович, - неважко побачити в них дві сторони, два моменти. Насамперед, докази виступають як джерела відомостей про факти ... У багатьох випадках доказ виступає як встановлений з певного джерела факт, що слугує підставою для висновку про інший факт, який підлягає встановленню ... Звідси й випливає подвійне значення самого поняття доказу: доказ означає джерело відомостей про факт, що підлягає встановленню, і доказ означає той факт, з якого робиться висновок про інший факт" [23, С. 81].
Критично оцінюючи погляди на докази як на факти, Л. М. Карнєєва цілком справедливо зауважує: "Такий дуалізм не виправданий, оскільки тлумачення доказів як відомостей про факти (відображена свідомістю людини об'єктивна реальність) виключає їх одночасне розуміння як фактів (сама ця реальність)" [10, С. 28]; "факт, визнаний доведеним, і, можливо, у свою чергу, використаний у логічному доказуванні як такий, що доказує, доказом не є. Він становить частину відображення предмета доказування" [10, С. 67]; "співвідношення тут є схожим на співвідношення тези та аргументу"[10, С. 6].
Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В. Я. Дорохов писав: "Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них ... Фактичні дані - це одержані із законних джерел відомості про факти" [9, С. 8].
Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію - це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя.
Втім, наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія.
Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носісм - те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу.
Джерелом фактичних даних необхідно вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані).
Джерело будь-якого явища, у тому числі й докази, як зазначає В. Я. Дорохов, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем [9, С. 6].
Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні.
Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.
Джерелом фактичних даних можуть виступати й об'єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти такі об'єкти не є можливим, інформація, що від них надходить, може бути процесуальне закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв.
Зміст доказів - фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.
Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них.
Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід'ємний атрибут самого доказування.
Процесуальними носіями фактичних даних є об'єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та переносу доказової інформації в просторі та часі, а разом з тим - джерелом інформації у справі для суб'єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу. Це придатні для таких цілей матеріальні об'єкти - первинні джерела інформації про злочин, які складають гносеологічну першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки або інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів.
Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.
Разом з тим, у поняття доказу, на думку В. М. Тертишника, вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні дані" (відомості, інформація) або "сліди злочину" [25, С. 133].
Сліди злочину, зокрема, рівно як і інформація взагалі, є лише гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до такого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх", своєрідного опредмечування.
У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевіряємість на предмет встановлення законності одержання.
У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів й включаються до складу доказової бази. Це можливе лише за наявності ряду умов.
По-перше, вони мають належати до предмета доказування, а саме, - бути здатними знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають встановленню, тобто мати відношення до справи [19, С. 90].
По-друге, фактичні дані, що відносяться до справи, мають бути зібрані та закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до справи [19, С. 101].
По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів рядом умов, що ставляться як до самих фактичних даних, так і до їх джерел. Наприклад, не може бути свідком особа, яка через свої фізичні або психічні недоліки не здатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи (п. 2 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не в змозі вказати джерело своєї поінформованості (ч. З ст. 68 КПК України).
Пов'язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання, закон не тільки має на меті захист громадян від безпідставного вторгнення в їх законні права та інтереси, але й виходить з того, що цей порядок містить гарантії одержання достовірної доказової інформації.
Допустимість доказів означає правопридатність їх до використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.
Допустимість доказів означає що:
- по-перше, фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;
- по-друге, фактичні дані одержані з відомого, перевіряємого та не забороненого законом джерела;
- по-третє, фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;
- по-четверте, фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;
- по-п'яте, зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.
В силу принципу презумпції невинності, закріпленого у ст. 49 Конституції України, всі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.
Фактичні дані як докази мають бути достовірними. Достовірність передбачає відомість, перевірюваність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.
Забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи суворий порядок одержання доказових даних, закон тим самим турбується про використання в доказуванні не будь-яких, а тільки достовірних відомостей, фактичних даних.
Слово "факт" означає те, що сталося, відбулося насправді, що об'єктивно існує, те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об'єктивній дійсності. В буквальному смислі "фактичні дані" - це дані, які відповідають дійсності, фактам. Це об'єктивна, адекватно відображуюча об'єктивну реальність інформація.
Доказуванням є дією із встановлення істинності будь-якого судження, положення (тези) на підставі інших суджень, істинність яких перевірена, за допомогою аргументів (посилок), істинність яких встановлена.
Очевидно, що використання в доказуванні сумнівних, недостовірних даних може викликати помилкові висновки.
Логічно зробити висновок, що доказова інформація повинна мати ознаки достовірності. Лише за такої умови вона може бути покладена в основу висновків у справі, використана як засіб доказування.
Доказами у кримінальній справі є такі одержані відповідно до закону фактичні дані, які в цілому відповідають вимогам відносимості до справи, допустимості та достовірності.
Відносимість, допустимість та достовірність знайдених слідів та інших фактичних даних визначаються в процесі розслідування. В ході слідчих дій одержані фактичні дані вивчаються, оцінюється значущість їх для справи, їх зміст та форма. Вживаються заходи до їх закріплення та збереження.
У процесуальних документах, що складаються при цьому, фіксується та засвідчується вся діяльність з пошуку, виявлення, вилучення, закріплення та дослідження доказів. Інформація щодо даних обставин, будучи відображеною в матеріалах справи, являє собою цілий комплекс допоміжних доказів, які підтверджують допустимість та достовірність основних доказів. За необхідності одержана доказова інформація додатково перевіряється.
Наукові та практичні працівники по-різному уявляють межі встановлення допустимості та достовірності основних доказів, тому по-різному визначають обсяг допоміжних доказів, які підлягають збиранню.
В. М. Тертишник зазначає, що якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємозв'язку один з одним, то можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним [25, С. 138].
Будь-який основний доказ, безпосередньо підтверджуючий будь-яку з обставин події злочину, тим самим підтверджує і достовірність іншого основного доказу, встановлюючого той самий факт, і навпаки, оскільки і ті, й інші перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з одним і тим самим фактом.
Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини, так же як і причина вказує на можливі наслідки, свідчачи тим самим про їх справжність. Спеціально зібрані допоміжні докази, підтверджуючі достовірність одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які встановлюють той самий факт.
Основні докази, так само як і причина підтверджує слідство, підтверджують, у свою чергу, достовірність кожного з допоміжних доказів.
Такий багатосторонній взаємозв'язок всіх доказів у справі дозволяє однозначно визначити відносимість, допустимість та достовірність як основних, так і допоміжних доказів. Встановлення ж відносимості, допустимості та достовірності фактичних даних є необхідною умовою їх використання в доказуванні.
Виходячи з викладеного, можна зробити висновок: доказами в кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть слугувати засобами встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі.
Доказову базу складають: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих і судових дій та інші документи.
Не можуть бути доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.
Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного.
1.2 Класифікація доказів
Розкриттю поняття доказів у значному сикпені сприяє їх наукова класифікація.
На підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані у такий спосіб:
а) за джерелом інформації:
- такі, що походять від осіб;
- такі, що походять від матеріальних об'єктів;
б) за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:
- первинні;
- похідні;
в) стосовно обвинувачення:
- обвинувальні;
- виправдувальні;
г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:
- прямі;
- непрямі.
Первинні докази - це докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, потожировий слід пальця руки на віконному склі тощо).
Похідні докази - це докази, які утворюють результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної копіюючої пасти, дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).
Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення, і навпаки, виправдувальні - спростовують.
Прямі докази - докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання свідка - очевидця вчиненого розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили.
Непрямі докази вказують на окремі елементи складу злочину або на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами. Вони самостійно не можуть дати відповідь на запитання, ким вчинено злочин.
Отже, класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі. Одна з основних кваліфікацій доказів дана в самому законі.
Відповідно до статті 65 КПК України, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:
- показання свідка;
- показання потерпілого;
- показання підозрюваного;
- показання обвинуваченого;
- висновок експерта;
- речові докази;
- протоколи слідчих та судових дій;
- інші документи.


РОЗДІЛ 2 ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ЕЛЕМЕНТІВ ДОКАЗОВОЇ БАЗИ, ЇХ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ ТА ЗНАЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1 Показання свідків
Показання свідків - найбільш поширений вид джерел доказів. Це пояснюється тим, що КПК України містить мінімальні обмеження кола осіб, які можуть бути допитані як свідки.
Як свідок може бути викликана кожна особа, про яку є дані, що їй відомі обставини, які відносяться до справи.
Свідок може бути допитаний про обставини, що підлягають встановленню в даній справі, зокрема про факти, які характеризують особу обвинуваченого, підозрюваного і потерпілого, і його взаємовідносини з ними (ч. ч. 1 і 2 ст. 68, ч. 1 ст. 167 КПК України).
Не можуть бути допитані як свідки:
1) захисник підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного про обставини, які стали йому відомі у зв'язку з виконанням обов'язків захисника;
2) адвокат, представник професійної спілки та іншої громадської організації про обставини, які стали йому відомі в зв'язку з виконанням ним обов'язків представника потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача;
3) особи, які в зв'язку зі своїми фізичними або психічними вадами нездатні правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, і давати про них показання; ця нездатність встановлюється експертизою (ст. 69 КПК України) - судово-медичною або судово-психіатричною.
За чинним КПК України як свідки можуть бути допитані:
- запідозрені і потерпілі (до того, як вони офіційно, в передбаченому законом порядку визнані підозрюваним, обвинуваченим, потерпілим);
- цивільні позивачі, цивільні відповідачі;
- законні представники підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого;
- особи, офіційно визнані обвинуваченими - у тих випадках, коли справа щодо них була закрита, виділена в окреме провадження або розглянута раніше, ніж щодо інших осіб, причетних до вчинення того ж злочину.
М. М. Михеєнко вважає, що до КПК України необхідно включити нову норму, в якій передбачити право свідка відмовитися давати показання, відповідати на запитання, якщо це пов'язано із викриттям його у вчиненні злочину, в причетності до злочину, отже, з можливістю притягнення його до кримінальної відповідальності [17, С. 142].
Враховуючи особливий стан близьких родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їм необхідно також дозволити давати показання, а не ставити це в обов'язок, бо тут вищі соціальні цінності (психологічне здоров'я суспільства) повинні мати пріоритет перед інтересами розкриття злочинів.
Пленум Верховного Суду України у постанові від 01.12.1996 р. "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" вказав: "Відповідно до вимог ст. 63 Конституції особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, а отже, вона не може бути змушена свідчити проти себе, членів сім'ї чи близьких родичів.
Пропонуючи підсудному дати пояснення щодо пред'явленого обвинувачення та відомих йому обставин справи, суд мас одночасно роз'яснити йому, а також його дружині чи близькому родичу зміст ст. 63 Конституції України. Якщо під час проведення дізнання чи досудового слідства підозрюваному, обвинуваченому, його дружині чи близькому родичу цього не було роз'яснено, показання зазначених осіб повинні визнаватися судом одержаними з порушенням закону, що має наслідком недопустимість їх використання як засобів доказування.
Роз'яснити судам, що з врахуванням зазначеного конституційного положення члени сім'ї чи близькі родичі обвинуваченого, цивільного позивача або цивільного відповідача не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за відмову від дачі показань. У разі ж, коли зазначені особи погодились давати показання, вони несуть відповідальність за завідомо неправдиві показання" (п. 20).
З метою посилення процесуальних гарантій повноти й достовірності показань свідків і потерпілих, а також виховного впливу судового розгляду було б доцільно передбачити в КПК України урочисте обіцяння (присягу) свідка і потерпілого про те, що вони будуть говорити під час допиту тільки правду.
При оцінці показань свідка необхідно мати на увазі, що не можуть бути доказами повідомлені свідком дані, джерело яких невідоме (свідчення за чутками).
Якщо показання свідка базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані (ч. З ст. 68 КПК України). Тут ідеться про похідні докази.
Оцінюючи показання свідка, необхідно враховувати обставини, що дають підстави думати про помилкове уявлення або добросовісну помилку свідка щодо фактів, про які він дає показання. Свідчення особи, яка не є очевидцем інкримінованого обвинуваченому злочину, можуть бути покладені в основу обвинувачення тільки після перевірки грунтовності джерел одержаних відомостей.
Обвинувачення не може базуватися на припущеннях свідків, їх неконкретних і суперечливих показаннях. Показання свідків не можуть бути відкинуті лише на тій підставі, що ці свідки перебувають у родинних стосунках з підсудними. Обвинувальний вирок не може грунтуватися тільки на показаннях свідків, заінтересованих у результатах справи.
Необхідно особливо критично ставитися до показань свідків, які перебувають у неприязних стосунках з обвинуваченим або в його підлеглості, малолітніх і неповнолітніх свідків, враховуючи можливість їх помилкового уявлення про повідомлювані факти.
Особа, викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок, зобов'язана з'явитися в зазначені місце й час і дати правдиві показання про відомі їй обставини в справі. Якщо свідок не з'явився без поважних причин, до нього може бути застосовано привід через органи внутрішніх справ, а суд вправі також накласти на свідка грошове стягнення до половини мінімального розміру заробітної плати.
Питання про грошове стягнення вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи, в якій свідок викликався. Воно може бути вирішене в іншому судовому засіданні з викликом цього свідка. Його неявка без поважних причин не перешкоджає розглядові питання про накладення грошового стягнення (ст. 70 КПК України).
За злісне ухилення від явки до суду, за непідкорення розпорядженню головуючого або порушення порядку під час судового засідання свідок несе відповідальність за ч. 1 ст. 1853 КУпАП у вигляді штрафу або адміністративного арешту на строк до 15 діб, а за злісне ухилення від явки до органів досудового слідства або дізнання - за ст. 18 54 КУпАП у вигляді штрафу. Справа про накладення адміністративного стягнення розглядається суддею (ст. 221 КУпАП).
За відмову давати показання про відомі йому обставини справи свідок може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за ст. 385 КК.
Перешкоджання явці свідка до суду, органів досудового слідства чи дізнання, примушування його до відмови від дачі показань, до дачі завідомо неправдивих показань шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна його чи його близьких родичів або розголошення відомостей, що його ганьблять, підкуп свідка з тією ж метою, а так само погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання карається за ст. 386 КК України.
2.2 Показання потерпілого
Як потерпілий викликається і допитується громадянин, якому злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і який внаслідок цього постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді чи ухвалою суду визнаний потерпілим (ч. ч. 1 і 2 ст. 49 КПК України).
Давати показання - право, а не обов'язок потерпілого, але коли він погодився давати показання, то повинен говорити тільки правду.
Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню в даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, і його взаємовідносини з останніми.
Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК України). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими в справі. Обвинувачення не може бути обгрунтоване суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, які за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп'яніння, на підозрах потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим.
Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний метод допиту, не можуть бути визнані доказом у справі.
2.3 Показання підозрюваного й обвинуваченого
Між показаннями цих осіб більше спільного, ніж особливого, тому їх доцільно розглядати разом.
Як підозрювана може бути допитана тільки особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину, а також особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43(1) КПК України). Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, які стали підставою для його затримання або застосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі (ч. 1 ст. 73 КПК України).
Як обвинувачений і підсудний допитуються лише особи, щодо яких зібрано достатньо доказів, що вказують на вчинення ними злочинів, і винесена постанова особи, яка провадить дізнання, чи слідчого про притягнення їх як обвинувачених або постанова судді чи ухвала суду про віддання їх до суду (ст. 131, ч. 1 ст. 43, ст. 243, ч. 1 ст. 245, ч. 1 ст. 251, ч. 1 і 2 ст. 430 КПК України).
Обвинувачений (а також і підсудний) вправі давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі (ч. 1 ст. 74 КПК України).
Давати показання і відповідати на запитання - це право, а не обов'язок підозрюваного й обвинуваченого. За відмову давати показання і відповідати на запитання і за дачу неправдивих показань вони ніякої відповідальності не несуть. Домагатися їх показань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється (ч. З ст. 22 КПК України). Такі факти є, і деякі з них навіть стають предметом розгляду вищих судових інстанцій.
Як різновидності показань підозрюваного та обвинуваченого розрізняються повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмова, обмова та алібі.
Самообмовою є такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого насправді не вчиняли, у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності, або ж беруть лише на себе всю нину за вчинений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією, якою вона є насправді.
Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатися на деякий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, коли вони розшукуються у зв'язку з обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради "досвідчених" людей, у тому числі співкамерників, погроза й підкуп з боку справжніх злочинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслідування, юридична необізнаність, бажання "прогулятися" в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в колонії, кругова порука, "солідарність" злочинців, бажання неповнолітнього або початкуючого злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо [17, С. 148].
Обмова - це такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого злочину.
Мотивами обмови є, зокрема, бажання уникнути відповідальності або применшити свою вину, помста, бажання сприяти розкриттю злочину, заслужити прихильність працівників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку тощо.
Алібі - це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його вчинення перебував в іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на слідчих органах, прокуророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений, їх захисник мають право, але не зобов'язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа має бути закрита, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.
З метою застерегти від некритичного ставлення до показань підозрюваного та обвинуваченого, надання їм вирішального значення КПК спеціально вказує, що вони підлягають перевірці і що визнання підозрюваним чи обвинуваченим своєї вини може бути покладене в основу обвинувачення тільки при підтвердженні цього визнання сукупністю наявних у справі доказів (ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74 КПК України). Судове слідство провадиться судом у повному обсязі, незалежно від визнання підсудним пред'явлених йому обвинувачень (ч. З ст. 299 КПК України).
При оцінці показань обвинуваченого необхідно враховувати, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтверджені й судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.
Показання обвинуваченого, який викриває іншу особу, підлягають ретельній і критичній перевірці. Слід особливо критично ставитися до показань одного обвинуваченого проти іншого, які спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини.
Обвинувачення не може вважатися доведеним, якщо воно грунтується тільки на обмові іншого обвинуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.
Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений - активні учасники кримінального процесу, їх показання мають важливе значення не лише для встановлення істини у справі; вони виступають як засіб захисту їх прав і законних інтересів.
Останнє не с характерним для показань