К ДОКАЗУВАННЯ В СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право України"
на тему:
ДОКАЗУВАННЯ В СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Загальна характеристика кримінально-процесуального доказування 5
1.1 Поняття кримінально-процесуального доказування
та його значення 5
1.2 Елементи кримінально-процесуального доказування 8
1.3 Предмет і межі доказування. Обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі 11
2. Особливості процесу доказування на стадії порушення
кримінальної справи 17
3. Система приводів і підстав для порушення кримінальної
справи як спосіб збирання і перевірки доказів 20
Висновки 32
Список використаної літератури 35


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Інтереси судочинства вимагають від суб'єктів кримінального процесу прийняття не лише законних та справедливих, але й обгрунтованих рішень з питань, що виникають під час провадження по справі.
Кримінальне судочинство, яке сформувалося в Україні ще до здобуття нею незалежності, не може вже відповідати тим вимогам, які ставляться до нього сьогоденням. Наразі назріла необхідність реформувати вітчизняний кримінальний процес, побудувавши його відповідно до вимог, які ставляться до кримінального процесу в демократичній, соціальній та правовій державі, якою Україна проголошена статтею 1 Конституції України.
Відбувається процес розробки та обговорення положень нового Кримінально-процесуального кодексу України, який повинен врахувати позитивний досвід попереднього законотворення в галузі кримінального процесу і позбутися негативу, що проявився на момент реформування чинного КПК України. Таке реформування, своєю чергою, вимагає ретельного, докладного, детального теоретичного підгрунтя. Тому не випадково, особливо в останній час, серед науковців зріс інтерес до багатьох визначальних теоретичних положень кримінального процесу.
Насамперед, увага приділяється фундаментальним, вихідним, базисним положенням, які справляють керівний, вирішальний вплив на всі похідні інститути та норми. До числа таких фундаментальних положень належить процес доказування, який з впевненістю можна називати стрижнем усього кримінального процесу.
Проблеми доказування у кримінальному процесі на різних його стадіях торкалися в своїх роботах В. А. Банін, Р. С. Бєлкін, В. Г. Гончаренко, М. М. Гродзинський, Ю. М. Грошевий, А. Я. Дубинський, Л. М. Карнєєва, Є. Г. Коваленко, С. В. Курильов, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, Г. М. Міньковський, В. Т. Нор, Ю. К. Орлов,
С. М. Стахівський, В. М. Тертишник, Ф. Н. Фаткуллін, С. А. Шейфер та багато інших авторів.
Мета роботи полягає в тому, щоб встановити суть доказування як кримінально-процесуального феномену на стадії порушення кримінальної справи.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– визначити поняття і значення кримінально-процесуального доказування;
– висвітлити елементи кримінально-процесуального доказування;
– з'ясувати предмет і межі доказування, а також обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі;
– розкрити особливості процесу доказування на стадії порушення кримінальної справи;
– розглянути систему приводів і підстав для порушення кримінальної справи як спосіб збирання і перевірки доказів.
Об'єктом дослідження є доказування на стадії порушення кримінальної справи у кримінальному процесі України.
Предмет дослідження – суть, значення та особливості доказування на стадії порушення кримінальної справи.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є загальний діалектичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Також використовувалися історико-правовий метод, метод структурно-системного аналізу та порівняльно-правовий метод.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ
1.1 Поняття кримінально-процесуального доказування та його значення

Одним із найважливіших завдань сучасної Української держави і суспільства в цілому є забезпечення суворого додержання законності, викорінення будь-яких порушень громадського порядку, ліквідація злочинності, усунення причин та умов, що породжують і сприяють її розвитку. Наразі особливу увагу приділено вдосконаленню діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, юстиції, судів, що покликані стояти на сторожі законності, захисту прав громадян України, інтересів суспільства тощо [20, c. 23].
Розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ у суді – це сфера кримінально-процесуальної діяльності зазначених органів.
Процес доказування полягає у формуванні (виявленні, збиранні, дослідженні, перевірці, закріпленні й оцінці) доказів та їх процесуальних джерел, обгрунтуванні висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обгрунтованого і справедливого рішення [5, с. 10].
У кримінально-процесуальній науці немає однозначного визначення поняття доказування. Наприклад, Р. Г. Домбровський під доказуванням розуміє викладення думок у процесі спілкування одного індивіда з іншим. На його думку, пізнання передує доказуванню, оскільки перш ніж викладати знання індивід повинен їх здобути. Різниця в судовому дослідженні пізнання і доказування має велике практичне і теоретичне значення, оскільки тут проходить межа між двома видами діяльності – криміналістичною і процесуальною. Сутність криміналістичної діяльності становить пізнання, а кримінально-процесуальної – доказування [8, c. 35].
Інші автори розглядають зміст кримінально-процесуального доказування ширше, виділяючи два його види: доказування як дослідження фактичних обставин і доказування як логічне й процесуальне доведення певної тези, ствердження висновків по справі [11, с. 112].
При цьому, зазначає В. М. Савицький, доказування тези завжди звернено до зовнішнього адресата. Доказування, отже, є лише частиною загального розуміння у кримінальному процесі [27, с. 122].
На думку М. М. Михеєнка, така позиція є цілком правильною, втім, її не завжди враховують при розробленні визначень поняття доказування у кримінальному процесі як у монографічній, так і в навчальній літературі [21, с. 9].
У нових роботах, присвячених проблемам доказування, є також різні погляди з цього питання.
Так, Р. Ю. Савонюк до кримінально-процесуального доказування в досудовому слідстві відносить регламентовану кримінально-процесуальним законом підзнавально-практичну діяльність слідчого за участю інших суб'єктів кримінального процесу зі збирання (закріплення), дослідження (перевірки), оцінки доказів та їх джерел з метою встановлення об'єктивної істини в кримінальній справі [28, с. 14].
С. М. Стахівський кримінально-процесуальне доказування визначає як передбачену законом діяльність суб'єктів кримінального процесу щодо збирання (формування), перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, прийняття на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обгрунтування (мотивації) [29, с. 12].
Відомі українські процесуалісти М. М. Гродзинський, М. М. Михеєнко, В. Т. Hop під доказуванням у кримінальному процесі в загальних рисах визначають діяльність слідчого, прокурора і суду, а також інших учасників процесу, котра здійснюється в установлених законом процесуальних нормах і спрямована на збирання, закріплення, перевірку і оцінку фактичних даних, зібраних при провадженні по кримінальній справі [7, с. 4; 21, с. 11; 24, с. 74].
У сучасній кримінально-процесуальній літературі сформульований підхід, згідно з яким збирання і практичні дії з перевірки доказів не повинні включатись у поняття доказування у кримінальному процесі, оскільки вони передують доказуванню, а їх результати слугують основою доказування і є важливими для його всебічності, надійності й результативності [11, с. 112].
Разом з тим, М. Костін визначає поняття доказування як "діяльність у порушенні кримінальної справи судді, прокурора, слідчого, дізнавача, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від необгрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обгрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень" [16, с. 146].
Отже, під доказуванням в кримінальному процесі слід розуміти діяльність особи, яка провадить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, судді (суду) із виявлення і збирання доказів (сукупність їх елементів) та їх процесуальних джерел і на їх основі отримання обгрунтованих висновків по кримінальній справі.
Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є розумовою діяльністю, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених логічних формах.
1.2 Елементи кримінально-процесуального доказування
Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його елементами є виявлення, збирання, дослідження, перевірка, закріплення та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та практичних цілях [14, с. 92].
Деякі процесуалісти як самостійний елемент процесу доказування виділяють процесуальне закріплення доказів. Правильно, на наш погляд, зазначає С. А. Шейфер, що доказування можна вважати отриманим лише після фіксації здобутої інформації в передбаченій кримінально-процесуальним законом формі [33, с. 111].
Ф. М. Фаткуллін відносить до елементів доказування також побудову та динамічний розвиток слідчих версій [32, c. 11].
Є. Г. Коваленко вважає, що побудову слідчих версій не можна розглядати як елемент доказування. Версія – це форма мислення, що є не процесуальною, а криміналістичною категорією, яка не врегульована нормами права [14, с. 93].
С. В. Курильов підкреслює, що оцінка доказів як розумова діяльність – це самостійна процесуальна категорія, що перебуває за межами понять судового доказування і не є його складовою частиною. Під доказуванням він розуміє лише процесуальні дії слідчих і судових органів зі збирання та закріплення доказів [17, с. 29].
Проте без розумової діяльності, без оцінки зібраних доказів кримінально-процесуальне доказування неможливе.
На основі наведеного можна зробити висновок, що в кримінальному судочинстві як елементи процесу доказування слід розглядати виявлення, збирання, дослідження, перевірку, закріплення та оцінку як доказів, так і їх джерел.
Виявлення доказів – це діяльність безпосередніх учасників (суб'єктів) доказування, а також інших уповноважених на те осіб, наділених в силу кримінально-процесуального закону правом представляти органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) виявлену ними доказову інформацію (фактичні дані) для прийняття того чи іншого кримінально-процесуального рішення.
Наприклад, працівник ДАІ, перевіряючи документи водія на право перевезення вантажу, виявив підробку або фальшиві документи, затримав автомобіль з вантажем і разом з рапортом передав матеріали начальнику органу дізнання для подальшого реагування.
Збирання доказів полягає у їх виявленні особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом, а також у поданні доказів учасниками процесу, підприємствами, установами, організаціями і громадянами (ч. 1 ст. 66 КПК України).
Збирання доказів провадиться, головним чином, на стадії досудового слідства, проте суд з власної ініціативи або за клопотанням учасників процесу може доповнити матеріали досудового слідства.
Закріплення доказів, виявлених особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором та судом проводиться лише тими способами і в тих формах, що встановлені КПК України. Правильне закріплення доказів і суворе додержання норм, встановлених КПК України, забезпечують як зберігання доказів, так і можливість їх перевірки і відповідної оцінки.
Наступними елементами доказування є дослідження і перевірка доказів, тобто всі зібрані по справі докази повинна об'єктивно дослідити і перевірити особа, яка провадить дізнання, – слідчий, прокурор і суд.
Ці обидва елементи доказування тісно між собою взаємопов'язані, оскільки неможливо перевірити докази без їх попереднього дослідження. Дослідження і перевірка доказів провадиться шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими доказами, а також шляхом проведення додаткових слідчих чи судових дій з метою пошуку нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування доказів, вже зібраних по справі. Крім того, перевірка доказів провадиться з метою з'ясування питання про їх достовірність.
Найважливішим елементом процесу доказування є оцінка доказів. Оцінити докази означає визначити їх силу, переконливість, придатність тощо. Отже, оцінка доказів – це розумова діяльність, що здійснюється в логічних формах зі встановлення достовірності чи недостовірності доказів, зібраних по справі, і визначення їх значення для вирішення даної справи.
Оцінка доказів як один з етапів доказування відбувається на всіх стадіях кримінального процесу.
Оцінка доказів регламентується ст. 67 КПК України, в якій зазначено, що суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Оцінивши всі наявні в справі засоби доказування і всі встановлені ними фактичні дані, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор і суд доходять певних висновків по справі. Висновки ці можуть бути різними за своїм характером і змістом, достовірними і недостовірними.
Достовірність – це більш-менш обгрунтоване припущення про винність обвинуваченого, а недостовірний висновок – це категоричне твердження про невинність, що випливає з усіх наявних у справі доказів. Достовірним є такий висновок, щодо правильності якого не виникає сумнівів. Він є єдино можливим у даній справі й виключає будь-яке інше її вирішення, тобто відповідає об'єктивній істині.
Недостовірність має місце там, де правильність висновку викликає обгрунтований, такий, що випливає з обставин справи, сумнів, а тому можливе й інше вирішення справи. Тому виносити вирок при недостовірних висновках про винність підсудного неприпустимо.
Отже, отримання остаточних висновків по суті справи і оцінка їх як достовірних і недостовірних є кінцевим моментом доказування у кожній окремій справі.
1.3 Предмет і межі доказування. Обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі
При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді доказуванню підлягають:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;
5) причини і умови, які сприяли вчиненню злочину (ст. 64 КПК України).
Не потребують доказування обставини, що є загальновідомими та щодо яких є офіційні відомості.
Щодо поняття предмета доказування існують різні погляди.
Наприклад, Г. М. Міньковський, В. Г. Танасевич та О. О. Ейсман зазначають: "Предмет доказування – це система обставин, які виражають якості і зв'язки досліджуваного об'єкта чи події, істотні для правильного вирішення кримінальної справи і реалізації в кожному конкретному випадку завдань судочинства" [30, с. 139].
А. С. Кобліков вважає це визначення не зовсім вдалим, оскільки воно не розкриває суті поняття. Предмет доказування, на його думку, – це сукупність істотних для справи обставин, що повинні бути встановлені в процесі доказування по кримінальній справі в інтересах її правильного вирішення [12, с. 48].
В. О. Банін зазначає, що "законодавча схема предмета доказування – це інформаційна система, що складається з набору значень нормативного порядку, яка керує діяльністю посадових осіб, що ведуть процес по конкретній справі та учасників процесу з виявлення і встановлення у злочинних подіях обставин, потрібних для вирішення завдань кримінального судочинства" [4, с. 19].
В. О. Попелюшко під предметом кримінально-процесуального доказування розуміє систему (сукупність фактів і обставин об'єктивної дійсності, які мають матеріально-правове (кримінально- та цивільно-правове) і процесуальне (кримінально- та цивільно-процесуальне) значення і є необхідними і достатніми фактичними підставами для вирішення кримінальних справ остаточно і по суті [25, с. 48].
Проте останнє визначення не знайшло підтримки у слідчій і судовій практиці, а також у кримінально-процесуальній літературі.
Питання про предмет доказування – це питання про те, що підлягає доказуванню у кримінальному судочинстві, інакше кажучи, – питання про сукупність явищ зовнішнього світу, пізнання яких необхідно для досягнення завдань кримінального судочинства.
Правильне визначення предмета доказування уявляється вельми важливим. Його навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування в розслідуванні і розгляді кримінальної справи в суді, захаращення справи фактами й обставинами, які не мають істотного значення для її законного й обгрунтованого вирішення, а також відвернути увагу осіб, які здійснюють дізнання, досудове розслідування і судовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійсно істотне значення в справі.
Недозволене обмеження предмета доказування обов'язково тягне за собою неповноту і навіть однобічність розслідування і розгляду справи в суді, її наступне повернення на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд.
Як свідчить практика, неповнота й однобічність досудового розслідування і судового розгляду – найбільш поширена підстава для скасування вироку при перевірці його законності й обгрунтованості в апеляційному або касаційному порядку.
Згідно зі статтею 368 КПК України однобічним або неповно проведеним визнається дізнання, досудове і судове слідство, коли залишилися недослідженими такі обставини, з'ясування яких може мати істотне значення для правильного вирішення справи.
Дізнання, досудове чи судове слідство у будь-якому разі визнається однобічним і неповним:
1) коли не були допитані певні особи, не були витребувані і досліджені документи, речові та інші докази для підтвердження чи спростування обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення справи;
2) коли не були досліджені обставини, зазначені в ухвалі суду, який повернув справу на додаткове розслідування, на новий судовий розгляд, за винятком випадків, коли дослідити їх було неможливо;
3) коли необхідність дослідження тієї чи іншої обставини випливає з нових даних, встановлених при розгляді справи в апеляційному суді;
4) коли не були з'ясовані з достатньою повнотою дані про особу засудженого чи виправданого [14, с. 114].
Перелік обставин, що визначають неповноту й однобічність дізнання, досудового і судового слідства зазначений у законі і розширеному тлумаченню не підлягає.
Отже, як розширення, так і обмеження предмета доказування по кримінальній справі суперечить основам принципу законності у кримінальному судочинстві.
Доказуванню повинні підлягати лише такі факти і зобов'язання, що мають дійсно істотне значення для правильного – законного й обгрунтованого – вирішення кримінальної справи [28, с. 13].
З урахуванням викладеного, під предметом доказування слід розуміти будь-які фактичні дані, з допомогою яких особа, яка провадить дізнання, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя (суд) встановлюють:
– подію злочину;
– винність і невинність обвинуваченого у вчиненні злочину;
– мотиви злочину;
– обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину;
– обставини, які пом'якшують та обтяжують покарання;
– обставини, що характеризують особу обвинуваченого;
– характер і розмір шкоди, завданої злочином;
– розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;
– причини і умови, які сприяли вчиненню злочину та інші обставини (докази), які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.
Під межами доказування розуміють необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне її вирішення [14, с. 116].
Правильне встановлення меж доказування передбачає:
1) забезпечення з необхідною повнотою з'ясування обставин, що становлять предмет доказування;
2) використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.
В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Неправильне визначення меж доказування може призвести до його звуження або необгрунтованого розширення [12, с. 56].
При звуженні меж доказування деякі елементи предмета доказування будуть недостатньо досліджені через прогалини в доказовому матеріалі або ж їх неможливо буде визнати встановленими в результаті недостатньої глибини їх дослідження, що забезпечує надійність висновків.
Необгрунтоване розширення меж доказування зумовлює невиправдану надмірність доказової інформації, тобто збирання фактичних даних, що не стосуються справи.
Оскільки предмет доказування і вимога закону про всебічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими.
Втім, через пошуковий, дослідницький характер процесуальної діяльності на цих стадіях, а також неправильне або неточне визначення меж доказування ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширшими на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширшими в суді, а не на досудовому слідстві.
Отже, процес доказування – це формування, перевірка та оцінка доказів і їх процесуальних джерел, обгрунтування висновків з метою встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного, обгрунтованого і справедливого рішення. Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що відбувається згідно із законами логіки, у певних логічних формах. Проте це є і практична діяльність, що суворо регламентована процесуальним законом.


2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ НА СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
На кожній стадії кримінального судочинства деякі елементи процесу доказування мають свої особливості, що обумовлено в основному завданнями тієї чи іншої стадії [14, с. 120].
Основним завданням стадії порушення кримінальної справи є перевірка заяв і повідомлень про злочини з метою встановлення наявності чи відсутності достатніх даних, що вказують на ознаки злочину, а також передбачених у законі обставин, які виключають порушення кримінальної справи, і прийняття на цій основі рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи (ст. ст. 95, 97, 98, 99 КПК України).
Щоб не допустити заміни цією стадією стадії досудового слідства кримінальної справи, законодавець забороняє провадження до порушення кримінальної справи слідчих дій, крім огляду місця події, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, спрямованих на збирання і перевірку доказів та їх джерел.
Проте законодавством передбачена можливість доволі широкого застосування інших процесуальних дій, за допомогою яких можна процесуальне закріпити і перевірити заяву або повідомлення про злочин:
– складання протоколу усної заяви або явки з повинною (ст. ст. 95 і 96 КПК України);
– прийняття письмових заяв або повідомлень про вчинені злочини або злочини, які перебувають на стадії підготовки (ст. ст. 95 і 97 КПК України);
– прийняття від громадян, підприємств, установ і організацій предметів і документів, що можуть бути доказами (ст. 66 КПК України).
Усі перелічені процесуальні дії є способами збирання і перевірки документів і предметів як джерел доказів (ст. ст. 78 і 83 КПК України), а відомостей, що в них містяться, – як доказів, на основі яких встановлюється наявність чи відсутність ознак злочину. Вони можуть бути використані й на інших стадіях кримінального процесу.
Кримінально-процесуальний закон дозволяє провадити на стадії порушення кримінальної справи такі слідчі дії:
1) огляд місця події у невідкладних випадках (у таких випадках, за наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події);
2) накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, яке проводиться з метою запобігти злочину.
Оцінка зібраних доказів та їх джерел на стадії порушення кримінальної справи проводиться за загальними правилами.
Суб'єктами доказування є лише органи дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд, тобто ті державні органи і посадові особи, які мають право порушити кримінальну справу або відмовити в цьому, виконуючи функцію розгляду заяв і повідомлень про злочини [14, с. 121].
Отже, на стадії порушення кримінальної справи здійснюється кримінально-процесуальне доказування, в якому наявні з певними, іноді значними, особливостями всі його елементи.
На стадії досудового слідства кримінальної справи проводиться розгорнуте кримінально-процесуальне доказування, в якому реалізуються всі його елементи, широко застосовуються науково-технічні засоби для збирання, закріплення і перевірки доказів та їх джерел.
Деякі слідчі та інші процесуальні дії зі збирання доказів проводяться лише або переважно на цій стадії (обшук, виїмка, затримання особи як підозрюваного, відтворення обстановки та обставин події, огляд місця події, освідування, впізнання) [31, c. 462].
На цій стадії слідчий у процесі виконання державно-правової функції розслідування кримінальної справи здійснює кримінально-процесуальну функцію обвинувачення (з моменту притягнення особи як обвинуваченого) і вирішення кримінальної справи по суті.
На цій стадії починається захист від обвинувачення, який здійснюють обвинувачений, його захисник чи його законний представник.


3. СИСТЕМА ПРИВОДІВ І ПІДСТАВ ДЛЯ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ЯК СПОСІБ ЗБИРАННЯ І ПЕРЕВІРКИ ДОКАЗІВ
У процесуальній літературі є низка визначень поняття приводів для порушення кримінальної справи.
Більшість процесуалістів під приводом для порушення кримінальної справи розуміють або первинні відомості про злочинний факт, або їх джерела [9; 11; 21].
Інші вчені вважають, що це ті умови, за наявності яких у певних посадових осіб з'являються певні права та обов'язки, тобто розглядають привід як юридичний факт, що породжує вказані в законі права, обов'язки та правовідносини, що з них складаються [16; 27; 29].
Проте юридичний факт – це не джерело будь-яких відомостей, фактичних даних, а певна дія (бездіяльність) або подія.
В.3. Лукашевич під приводом розуміє ті джерела, з яких органи, порушуючи кримінальні справи, отримують свідчення про злочинця [19, с. 198].
М. В. Жогін та Ф. М. Фаткуллін суть та зміст поняття приводу визначають так:
1) приводом слід вважати юридичні факти, що дають підстави для порушення кримінальної справи;
2) ці юридичні факти не лише обумовлюють певну діяльність, а й визначають її результат;
3) вони самі полягають у вказаних в кримінально-процесуальному законі діях, за допомогою яких органи прокуратури, суду, слідства та дізнання отримують або виявляють відомості про злочин, що готується або вчинений;
4) джерелами первинних даних про злочини, що мають доказове значення при вирішенні питання про порушення кримінальної справи, можуть бути як документи, де відображаються ці дії, так й інші документи, що так чи інакше потрапляють у розпорядження зазначених органів [10, с. 93].
Тому слід вважати, що приводом до порушення справи є джерела, з яких орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя чи суд одержують дані про злочини.
Кожна кримінальна справа може бути порушена лише за наявності приводу і достатньої підстави, за відсутності обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК України).
Приводами до порушення кримінальної справи (ст. 94 КПК України) є:
1) заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян;
2) повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, що затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з поличним;
3) явка з повинною;
4) повідомлення, опубліковані в пресі;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.
Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян – найпоширеніший на практиці привід для порушення кримінальної справи. Повідомляти про злочин компетентним органам, тобто органам дізнання, слідчому, прокурору, судді та суду, що мають право порушувати кримінальну справу, – це право кожного громадянина, незалежно від того, кому заподіяно шкоду злочином.
Керівники підприємств, установ, організацій, посадові особи, представники влади і громадськості також повинні повідомляти про злочини, що стали їм відомі під час їх діяльності. Зокрема, працівники державної контрольно-ревізійної служби зобов'язані у разі виявлення зловживань і порушень чинного законодавства передавати правоохоронним органам матеріали ревізій.
Закон не виділяє скаргу потерпілого як самостійний привід для порушення кримінальної справи. Вона є різновидом заяви окремих громадян. Проте в разі вчинення злочинів у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (ст. 27 КПК України), необхідна наявність саме такої скарги, в якій міститься прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Згідно з частинами 1 і 2 ст. 95 КПК України повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з предметом злочину, можуть бути усними або письмовими.
Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджається про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в протоколі.
Письмову заяву повинна підписати особа, яка її подає. До порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за неправдивий донос і відібрати у нього відповідну підписку.
Заяви громадян про злочини надходять до органів внутрішніх справ, прокуратури та судів різними способами і в різних формах. Обов'язкові реквізити законом не встановлюються, і тому вони можуть бути у вигляді заяв, скарг тощо. Сам факт повідомлення органам, що ведуть боротьбу зі злочинністю, про злочинні дії свідчить про усвідомлення заявниками наслідків такого звернення.
Заяви та повідомлення від громадян повинні надходити своєчасно. На своєчасність надходження сигналів істотно впливає організація роботи органів внутрішніх справ, прокуратури та судів з прийому громадян. Потрібно також враховувати і роль психологічних чинників, що змушують громадян швидко звертатись до слідчих органів. Гнів, образа та інші почуття, що виникають зі сприйняттям злочинних дій, сприяють формуванню у громадян негативних наслідків щодо осіб, які вчиняють злочини [14, с. 125].
Виникає питання, чи можуть бути приводом для порушення кримінальної справи анонімні заяви та заяви, зроблені по телефону. Анонімні заяви не можуть бути приводом для порушення справи, оскільки ч. 2 ст. 95 КПК України вимагає, щоб письмова заява була підписана особою, якою вона подається, причому до порушення справи слід пересвідчитися в особі заявника, попередити його про відповідальність за свідомо неправдивий донос і відібрати у нього відповідну підписку.
Якщо в анонімній заяві є конкретні дані, що вказують на ознаки злочину, то орган, який її одержав, повинен перевірити їх за правилами, передбаченими ч.ч. 4 і 5 ст. 97 КПК України, в якій сказано, що заява або повідомлення про злочини до порушення кримінальної справи можуть бути перевірені шляхом проведення оперативно-розшукової діяльності.
Проведення визначених у законодавчих актах України окремих оперативно-розшукових заходів проводиться з дозволу суду за погодженим з прокурором поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника. Про надання такого дозволу виноситься постанова судді, на неї може бути принесена апеляція з додержанням порядку та у випадках, передбачених ст. ст. 177, 178 і 190 КПК України.
Не може бути приводом для порушення справи повідомлення про злочин, зроблене по телефону, навіть якщо той, хто його зробив, назвав себе, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 95 КПК України усні заяви й повідомлення заносяться до протоколу, який підписується заявником та посадовою особою, яка їх прийняла, при цьому заявник попереджається про відповідальність за свідомо неправдивий донос, про що зазначається в протоколі.
Проте телефонні повідомлення мають бути перевірені, і якщо вони підтверджуються, то приводом для порушення справи буде безпосереднє виявлення ознак злочину органом дізнання, слідчим, прокурором.
Згідно з наказом МВС України від 14.04.2004 р. № 400 анонімні заяви не реєструються, не перевіряються, а направляються у відповідні служби для можливого їх використання. Проте на практиці можна побачити зовсім іншу картину. Наприклад, надійшов телефонний дзвінок з повідомленням про те, що в певному будинку закладено вибухівку. Органи внутрішніх справ обов'язково перевіряють такі повідомлення, оскільки одним з основних завдань цього правоохоронного органу є охорона життя, прав та законних інтересів громадян [22, c. 331].
У статті 95 КПК України щодо змісту протоколу усної заяви вказується, що в ньому повинен бути зміст заяви, відмітка про попередження за свідомо неправдивий донос, він повинен бути підписаний заявником та службовою особою, що прийняла заяву.
Недостатня регламентація змісту протоколу призводить до того, що на практиці складаються різні за структурою, формою і змістом протоколи усних заяв. У загальних рисах протокол повинен відповідати таким вимогам.
Протокол усної заяви складається з трьох частин: вступної, описової та заключної.
У вступній частині вказуються: час і місце складання, посада і прізвище особи, яка склала протокол, дані про особу, що зробила заяву, час надходження заяви, норма КПК України, що регламентує порядок оформлення усної заяви, відмітка про попередження про відповідальність за свідомо неправдивий донос, яка засвідчується підписом заявника.
В описовій частині повинен бути висвітлений зміст заяви. В протоколі не записують запитання, що задаються, і відповіді на них, оскільки в ньому фіксується лише зміст заяви.
У заключній частині протоколу зазначається, що заявник ознайомився з протоколом і зміст заяви записаний правильно. Протокол підписується заявником і службовою особою, яка прийняла заяву.
Якщо заявник глухий, німий чи не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, для отримання допомоги запрошується перекладач або особа, що розуміє знаки глухого чи німого. В протоколі слід вказати про участь цих осіб у процесуальній дії.
Повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі1 та підписані особами, які мають право діяти від їх імені, і посвідчені штампом чи печаткою або написані на фірмовому бланку.
Практика свідчить, що найчастіше підприємства, установи, орга