К ГРАБІЖ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право України. Особлива частина"
на тему:
ГРАБІЖ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Загальна характеристика та види злочинів проти власності 6
Розділ 2. Історія розвитку законодавства про відповідальність за грабіж 11
Розділ 3. Загальнокримінальна характеристика грабежу 14
3.1 Об'єктивна сторона грабежу 14
3.2 Суб'єктивна сторона грабежу 17
3.3 Кваліфіковані склади грабежу 20
Розділ 4. Грабіж і суміжні склади злочинів 26
4.1 Грабіж і крадіжка 26
4.2 Грабіж і розбій 29
4.3 Грабіж і вимагання 32
Висновки 36
Список використаної літератури 38


ВСТУП
У структурі загальної злочинності наразі значну питому вагу має загальнокримінальна корислива злочинність, ядро якої складають крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства, вчинені проти власності. Ці злочини спричиняють істотну соціально-економічну й моральну шкоду. Завдаючи майновий збиток суспільству, окремій людині, вони перешкоджають розвитку і зміцненню вітчизняної економіки, зростанню добробуту сімей тощо [6, с. 67].
Практика застосування чинних норм кримінального закону про відповідальність за посягання на власність свідчить про їх життєвість і необхідність. Суди, виконуючи вимоги закону, забезпечують, в основному, правильне його застосування при засудженні осіб, винних у вчиненні злочинів проти власності. Водночас, вивчення матеріалів судової практики, як вважає П. С. Матишевський, говорить про те, що найбільша кількість судових помилок при кваліфікації зазначених злочинів пов'язана з недооцінкою наукових критеріїв їх відмежування від інших, суміжних з ними злочинів [20, с. 4].
Такого роду пробіли пояснюються недостатнім рівнем теоретичних досліджень проблеми відмінності злочинів проти власності від схожих з ними за об'єктивними ознаками злочинів; серйозними розбіжностями з приводу об'єкту злочинів проти власності; різним тлумаченням змісту шкідливих наслідків, які наступили в результаті вчинених злочинів і виражених у законі такими оцінними поняттями, як "насильство, небезпечне для життя і здоров'я особи", "погроза застосування насильства", "великий розмір" та ін.
Розкриття змісту цих понять важливо не лише для правильної кваліфікації вчинених злочинів проти власності, але й для відмежування таких злочинів один від одного, від тих економічних злочинів та злочинів у сфері службової діяльності, склад яких включає такі ж поняття.
Актуальність теми наданої курсової роботи зумовлена тим, що грабіж є одним із найпоширеніших в Україні злочинів проти власності.
Зниження життєвого рівня населення, безробіття, відсутність регулярних виплат заробітної плати, слабкість соціальної захищеності населення і, як наслідок, зростання частки незаможних елементів, потенційно готових до вчинення злочинів проти власності, наявність біженців, процеси приватизації, розширення мережі приватних будинків, відсутність засобів, необхідних для забезпечення захисту об'єктів від злочинних посягань, – ось далеко не вичерпний перелік причин, що призводять до грабежів [25, с. 42].
Отже, вибір теми курсової роботи пояснюється тим важливим значенням, яке надається дослідженню комплексу питань, що стосуються кримінально-правових засобів боротьби з грабежами.
Мета курсової роботи полягає у розгляді найбільш актуальних питань кримінальної відповідальності за грабіж, його об'єктивної і суб'єктивної сторін, відмежування від суміжних складів злочинів.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– здійснити загальну характеристику злочинів проти власності;
– простежити історію розвитку законодавства про відповідальність за грабіж;
– з'ясувати особливості об'єктивної сторони грабежу;
– визначити специфіку суб'єктивної сторони грабежу;
– охарактеризувати кваліфіковані склади грабежу;
– приділити увагу відмежуванню грабежу від суміжних складів злочинів проти власності: крадіжки, розбою, вимагання тощо.
Об'єктом дослідження є відносини у сфері власності в Україні.
Предметом дослідження виступають норми КК України (зокрема ст. 186), що регулюють відповідальність за грабіж.
Методологічну базу роботи складають сучасні методи пізнання, виявлені юридичною наукою й апробовані практикою, описовий та порівняльний методи.
Основою для написання роботи послужило коло документальних джерел, які можна поділити на такі змістовні підгрупи:
1) законодавчі першоджерела і коментарі до них (Конституція України, постанови Пленуму Верховного Суду України, закони України);
2) навчальні видання, що дають загальну характеристику злочинів проти власності (книги, монографії);
3) публікації в періодичних виданнях, які висвітлюють особливості грабежу.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній здійснено спробу виявити сутність грабежу як злочину проти власності через його комплексний розгляд.
Практичне значення роботи визначається тим, що вона може бути використана для вивчення теми "Кримінальна відповідальність за злочини проти власності" студентами, а також може бути корисна для юристів-практиків.
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури.


РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ВИДИ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ
Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших і найнебезпечніших груп злочинних діянь, оскільки вони посягають на одне із найцінніших соціальних благ – право власності [7, с. 11].
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Злочини проти власності часто іменують майновими злочинами. Така назва пов'язана з предметом їх посягання, який зазвичай становить майно. У перших кримінальних кодексах нашої держави посягання на власність так і називались – майнові злочини (таку назву мали глава VІ КК УСРР 1922 р. та розділ VІІ КК УСРР 1927 р.) [15, с. 310].
Передбачення в одному розділі Особливої частини КК України відповідальності за всі посягання на власність незалежно від її форми забезпечує всім суб'єктам права власності однаковий кримінально-правовий захист, як того вимагають Конституція та Цивільний кодекс України.
За суб'єктом здійснення права власності чинне законодавство виокремлює:
– право власності Українського народу;
– право державної власності;
– право комунальної власності;
– право колективної власності (у тому числі підприємств, громадських організацій та інших об'єднань громадян);
– право приватної власності, у тому числі право спільної власності подружжя, членів сім'ї, осіб, що ведуть фермерське господарство;
– право власності інших держав, їх юридичних осіб, спільних підприємств та міжнародних організацій.
Родовим об'єктом цих злочинів є право власності, зміст якого складають володіння, користування і розпорядження своїм майном [7, c. 12].
Додатковими обов'язковими об'єктами злочинів, які вчинюються з використанням насильства або погрози його застосування (розбій, насильницький грабіж, вимагання, погроза знищення майна), виступають здоров'я, життя, психічна або фізична недоторканність людини. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами можуть виступати громадський порядок, екологічна безпека тощо [16, с. 420].
Предметом абсолютної більшості злочинів проти власності закон називає майно – речі матеріального світу, яким притаманні специфічні ознаки фізичного, економічного та юридичного характеру [29, с. 342].
До фізичних ознак належить те, що вказані речі можуть бути вилучені з володіння законного власника з подальшим їх привласненням, споживанням тощо або пошкоджені чи знищені. Людина як фізична особа не може бути предметом злочинів проти власності.
Економічними ознаками таких речей є те, що вони повинні:
1) мати мінову та споживчу вартість, здатність задовольняти матеріальні та пов'язані з ними потреби людини;
2) бути відокремлені від природного середовища чи бути створені заново [21, с. 79].
Звичайним проявом вартості речі є її грошова оцінка. З огляду на це, предметом злочинів проти власності, які полягають у вилученні майна з володіння іншої особи, визнаються документи, які виконують роль грошового еквівалента і надають майнові права без будь-якого додаткового оформлення (цінні папери, білети грошово-речової лотереї, талони на паливно-мастильні матеріали, білети на проїзд транспортом тощо) [19, c. 390].
Не визнаються предметом таких злочинів (принаймні закінчених), так звані легітимаційні знаки (жетони камери схову, гардеробні номерки), а також різноманітні накладні, квитанції, чеки, довіреності, інші документи, які самі по собі не мають вартості, а лише надають право на одержання майна. Це ж стосується й квитків на проїзд авіаційним, автомобільним, водним та залізничним транспортом, які можуть бути використані за призначенням лише після додаткового оформлення (внесення прізвища володільця, заповнення іншого тексту, скріплення печаткою, компостування тощо).
Предметом викрадення, вимагання, привласнення, розтрати, заволодіння шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем не можуть виступати природні багатства в їх природному стані – блага, які, хоч і мають об'єктивну цінність, проте не створені повністю або частково працею людини (наприклад, дичина у лісі, риба у природних водоймах).
Протиправне обернення таких об'єктів у свою власність за наявності підстав може розглядатися як злочини проти довкілля й кваліфікуватися, зокрема, за ст.ст. 246, 248, 249 КК України. Проте такі ж дії щодо природних об'єктів, які вилучені з природного стану завдяки вкладеній праці людини, розглядаються залежно від способу посягання як викрадення чи інший злочин проти власності.
Юридичними ознаками майна як предмета злочинів проти власності є те, що, по-перше, таке майно повинно бути чужим для винного, по-друге, воно, як правило, має належати на праві власності іншому суб'єкту права власності, по-третє, воно не повинно виступати предметом злочинів, відповідальність за які передбачена іншими розділами Особливої частини КК [7, с. 12].
Чужим визнається майно, яке не перебуває у власності чи законному володінні винного.
Не є предметом злочинів проти власності вогнепальна зброя (крім гладкоствольної мисливської), бойові припаси, вибухові речовини, вибухові пристрої та радіоактивні матеріали, наркотичні засоби, психотропні речовини та їх аналоги, прекурсори, документи, штампи, печатки, а також ряд інших видів майна. Незаконне заволодіння таким специфічним майном виділене законодавцем в окремі склади злочинів (ст.ст. 262, 308, 312, 313, 357, 297, 410, 432 КК України).
Предметом деяких злочинів проти власності може бути не лише майно, а й право на нього (шахрайство і вимагання), а також будь-які дії майнового характеру (вимагання).
Об'єктивна сторона злочинів проти власності характеризується, передусім, тим, що абсолютна їх більшість (10 з 14 складів таких злочинів) за своєю конструкцією є злочинами з матеріальним складом. Тобто, обов'язковою ознакою їх об'єктивної сторони є певні суспільно небезпечні наслідки [30, с. 258].
Така ознака об'єктивної сторони, як спосіб вчинення посягання, є основним критерієм виділення різних форм викрадення майна та іншого протиправного його заволодіння.
З урахуванням цього об'єктивна сторона злочинів проти власності полягає у:
1) викраденні (ст.ст. 185-188 КК України);
2) привласненні (ст. 191 КК України);
3) розтраті (ст. 191 КК України);
4) вимаганні майна (ст. 189 КК України);
5) заволодінні ним шляхом шахрайства (ст. 190 КК України);
6) заволодінні ним шляхом зловживання службової особи своїм службовим становищем (ст. 191 КК України);
7) вчиненні інших дій, спрямованих на порушення права власності (ст.ст. 192-198 КК України).
З суб'єктивної сторони злочини проти власності переважно характеризуються умисною формою вини. При цьому психічному ставленню винних осіб до вчинення таких злочинів (зокрема, крадіжки, грабежу, розбою, вимагання, шахрайства) притаманний прямий умисел і корисливий мотив. Два злочини – необережне знищення або пошкодження майна та порушення обов'язків щодо охорони майна – з суб'єктивної сторони характеризуються необережною формою вини. Суб'єктивна сторона складу умисного знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, може характеризуватися складною (змішаною) формою вини [17, с. 291].
Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності полягає у прагненні винного протиправно обернути чуже чи нічийне майно на свою чи іншої особи користь або отримати майнову вигоду без обернення чужого майна на свою користь.
У результаті протиправного вилучення чи заволодіння чужим майном або обернення на свою користь нічийного майна винний або інші особи одержують фактичну можливість володіти, користуватися чи розпоряджатися таким майном як своїм власним, а власник цього майна такої можливості позбавляється.
Протиправне вилучення чужого майна в рахунок повернення боргу не може визнаватися злочином проти власності, оскільки у таких випадках не заподіюється шкода об'єктові таких злочинів (праву власності) [20, с. 98].
Не може розглядатися як злочин проти власності заволодіння майном, здійснене всупереч встановленому законом порядку, у випадку, коли винний вважав, що він має право на володіння, користування або розпорядження таким майном.
Суб'єктом злочинів проти власності може бути осудна фізична особа, яка досягла 14-річного (ст.ст. 185-187, 189, ч. 2 ст. 194 КК України), 16-річного (ст.ст. 188, 190, 192, 193, 195, 196, 198 КК України, ч. 1 ст. 194 КК України) віку. Суб'єкт злочинів, передбачених ст.ст. 191 і 197 КК України, – спеціальний.
Злочини проти власності хоча й об'єднані за певними ознаками (передусім, об'єктом та предметом злочину) в один розділ, все ж істотно відрізняються один від одного за низкою об'єктивних та суб'єктивних ознак (передусім за способом вчинення, мотивацією посягання).
Ці відмінності, які водночас виступають характерними особливостями певних видів таких злочинів, дозволяють здійснити внутрішню класифікацію злочинів проти власності, виділити відносно самостійні групи таких злочинів.

РОЗДІЛ 2. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ГРАБІЖ
До XV ст. в Україні випадки корисливого заволодіння майном охоплювалися в основному терміном "татьба". Хоча походження цього терміна вказує на вчинення розкрадання таємно, без застосування насильства, але під ним мали на увазі й будь-яке відкрите ненасильницьке викрадення [14, с. 22].
У давньоруських джерелах, наприклад, Руській Правді, згадується і про розбій, під яким у ті часи розуміли злочин не стільки майнового характеру, скільки особистого, тобто спрямованого проти особистості. Лише в Судебнику 1550 р. (ст. 25) вперше проводиться розмежування грабежу і розбою як відповідно ненасильницького і насильницького злочинів.
Соборне Укладення 1649 р. помітно розширює кримінально-правову охорону об'єктів власності, а Указ 1781 р. роз'ясняє, що до шахрайства крім кишенькової крадіжки і заволодіння майном шляхом обману відноситься і раптове викрадення чужого майна, розраховане на спритність і швидкість дій винного. При цьому грабіж пов'язувався з насильницьким викраденням майна, крадіжка – з таємним, а шахрайство – з відкритим [12, с. 11].
В Укладенні про покарання 1885 р. у складі грабежу розрізнялися два різновиди дій, внаслідок чого він визначався як: "по-перше, будь-яке у будь-кого відібрання приналежного йому майна, або майна, що знаходиться у нього, з насильством або навіть з погрозами, але такого роду, що ці погрози і сама насильницька дія не мають небезпеки ні для життя, ні для здоров'я, або волі певної особи; по-друге, будь-яке, хоча б без погроз і насильства, але відкрите викрадення майна в присутності самого хазяїна або інших людей" [11, с. 13].
Кримінальним Кодексом 1903 р. крадіжка і грабіж були поєднані в один склад злочину, що позначався терміном "злодійство". Характеризуючи його як таємне або відкрите викрадення чужого майна, розроблювачі Укладення вважали розмежування крадіжки і грабежу штучним.
Кримінальне законодавство перших років Радянської влади, яке стоїть у джерел сучасного вітчизняного кримінального законодавства, не знало спеціальних норм про злочини проти власності. Такі злочини, як крадіжка, грабіж, розбій, у більшості випадків лише згадувалися в декретах і постановах уряду без визначення окремих складів злочинів і санкцій.
Вперше законодавче поняття грабежу було дано в ст. 184 Кримінального кодексу 1922 р., яка визначала його як "відкрите викрадення чужого майна в присутності особи, що володіє, користується або відає їм, але без насильства над особистістю або з насильством, не небезпечним для життя і здоров'я потерпілого".
Кримінальне законодавство, що діяло в Україні до 1 вересня 2001 р., розрізняло розкрадання державного чи колективного майна шляхом грабежу (ст. 82 КК 1960 р.) і грабіж як злочин проти індивідуальної власності людини (ст. 141 КК 1960 р.).
Головне питання, яке напрошувалося останнім часом при аналізі норм кримінального закону про відповідальність за грабіж та інші злочини проти власності й часто ставилося законодавцями і перед законодавцями: чи не доцільно об'єднати всі ці норми в одній главі Кримінального кодексу, оскільки очевидна схожість в об'єкті й об'єктивній стороні злочинів проти різних форм власності.
На користь встановлення єдиного режиму кримінально-правової охорони власності від злочинних посягань висловлювався зазвичай такий аргумент, що злочини проти власності незалежно від її форм характеризуються в основному однаковими об'єктивними і суб'єктивними ознаками, що свідчить про можливість і доцільність встановлення для них єдиної кримінальної відповідальності [25, с. 44].
У новому КК України, який набрав чинності 1 вересня 2001 р., це було враховано, тобто змінено структуру кримінального закону на користь угруповання однакових норм про грабіж в одному розділі – розділ VІ "Злочини проти власності".
Це дає законодавцю можливість більш чітко оцінити суспільну небезпеку окремих видів посягань проти власності, раціонально визначити характер покарання, ясно сформулювати ознаки окремих видів грабежу.
При цьому правозастосовчі органи одержали більш наочну картину щодо розмежування схожих складів, що сприятиме зменшенню числа помилок при кваліфікації злочинів.


РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНОКРИМІНАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ГРАБЕЖУ
3.1 Об'єктивна сторона грабежу
З об'єктивної сторони грабіж характеризується відкритим способом викрадення чужого майна (ст. 186 КК України).
Відкритим визнається викрадення, що здійснюється у присутності інших осіб, які розуміють протиправний характер дій винного, а він, своєю чергою, усвідомлює цю обставину. Такими можуть бути особи, у власності, володінні чи під охороною яких знаходиться майно, на яке здійснюється посягання, очевидці. Втім, до таких осіб не можуть бути віднесені співучасники грабіжника, а також інші особи, в силу певних зв'язків чи стосунків з якими винний розраховує на потурання з їх боку (не очікує будь-якої протидії вчинюваному ним діянню).
З об'єктивної сторони вчинення грабежу можливе у формі:
1) відкритого викрадення чужого майна без застосування насильства або погрози його застосування (ненасильницький грабіж);
2) відкритого викрадення чужого майна із застосуванням насильства або погрози його застосування (насильницький грабіж) [12, с. 91].
При ненасильницькому грабежі винний при вилученні майна не звертається до застосування насильства або погрози до потерпілого чи інших осіб (не здійснює цілеспрямованого впливу на їх психіку чи тілесну недоторканність), а обмежується докладанням певних зусиль лише безпосередньо для вилучення майна.
Типовим проявом простого грабежу є так званий "ривок", коли грабіжник несподівано для потерпілого чи інших осіб захоплює майно (вихоплює із рук сумку, зриває з голови шапку тощо) [20, с. 101].
При насильницькому грабежі винний не лише докладає певних зусиль для того, щоб безпосередньо вилучити чуже майно, а ще й вдається до насильницького впливу на потерпілого чи інших осіб. При цьому насильство застосовується як засіб протиправного вилучення або утримання такого майна.
У разі, коли винний вже отримав можливість розпорядитися, користуватися протиправно вилученим майном і застосовує насильство лише з метою звільнення від затримання, його дії не можуть визнаватися насильницьким грабежем.
Для правильної кваліфікації грабежу за ч. 2 ст. 186 КК України велике значення має правильне визначення поняття "насильство, не небезпечне для життя і здоров'я потерпілого".
Під насильством у загальному значенні розуміється застосування сили до будь-кого, причому застосування неправомірне [10, c. 211].
Насильство при грабежі є своєрідним засобом, здатним спонукати особу, яка відає майном, передати його або змусити зазначену особу мовчазно погодитися на вилучення майна, або позбавити можливості останню здійснити будь-яку протидію розкраданню або усунути виниклу протидію з боку будь-кого в момент заволодіння майном [13, с. 104].
В юридичній літературі загальноприйнятим вважається розподіл насильства на фізичне й психічне.
Поняття фізичного насильства в кримінально-правовій науці пов'язують із суспільно небезпечним протиправним впливом на організм іншої людини всупереч її волі. Вплив може бути вчинений як на зовнішні покриви тіла людини, так і безпосередньо на її внутрішні органи.
Таке визначення, як відзначалося в літературі [15, с. 317], є неповним, оскільки насильство – це вплив не лише проти волі потерпілого, але іноді й окрім його волі.
Питання про наявність насильства у випадках застосування злочинцем сильнодіючих одурманюючих речовин завжди викликало гостру полеміку. Одні автори виключають у цьому випадку насильство, обумовлюючи свою точку зору тим, що при таких обставинах відсутня свідомість потерпілого факту здійснення над ним насильства, а також відсутній самий напад як елемент об'єктивної сторони розбою [27, с. 153].
Все сказане дозволяє зробити висновок про те, що при кваліфікації дій винного, що із метою заволодіння майном привів потерпілого за допомогою одурманюючих засобів у несвідомий стан, необхідно виходити з двох критеріїв:
1) чи був несвідомий стан потерпілого результатом винятково дій винного або ж такий стан був досягнутий при наявності свободи дій потерпілого стосовно вжитку наркотику, у тому числі й алкоголю;
2) наскільки використовувані злочинцем засоби були небезпечні для життя або здоров'я потерпілого.
Якщо одурманюючі засоби становили небезпеку для життя і здоров'я останнього, і особа, що застосувала їх проти волі потерпілого, з метою заволодіння майном, не могла не знати про таку небезпеку, то вона винна не у грабежі, а у розбої. У таких випадках для визначення характеру вчиненого насильства і ступеня його небезпеки для життя або здоров'я необхідний висновок судово-медичної експертизи [20, с. 109].
Таким чином, під фізичним насильством треба розуміти будь-який суспільно небезпечний протиправний вплив на організм потерпілого всупереч його волі як механічними, так і хімічними, електричними засобами на зовнішні або внутрішні органи.
Іншим видом насильства є психічне насильство у формі погрози застосування до потерпілого негайного фізичного насильства. Під ним у загальному вигляді розуміється вплив злочинця на свідомість і волю іншої людини без застосування фізичної сили з метою підкорити собі поводження жертви, тобто вплив на психіку людини, що виражається в залякуванні її застосуванням фізичного насильства [8, с. 131].
А. Васецов визначає психічне насильство як "умисний і суспільно небезпечний зовнішній, із боку інших осіб, вплив на психіку людини, який здійснюється проти або окрім її волі інформаційним чи позаінформаціним шляхом і здатний придушити свободу її волевиявлення або заподіяти їй психічну травму" [7, с. 13].
Психічне насильство при грабежу за своїм змістом являє собою погрозу застосування фізичного насильства, не небезпечного для життя або здоров'я потерпілого, а не спричинення якоїсь іншої шкоди. Погроза при психічному насильстві повинна бути реальною, тобто злочинець може здійснити її негайно, а не в майбутньому.
3.2 Суб'єктивна сторона грабежу
В юридичній літературі прийнято, характеризуючи суб'єктивну сторону грабежу, вказувати на те, що при вчиненні цього злочину вина може виражатися лише у формі прямого умислу. При цьому зазвичай вказується, що винний повинен усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачати суспільно небезпечні наслідки цих дій і бажати їх настання [29, с. 360].
Така характеристика суб'єктивної сторони розбою нерідко виявляється недостатньою для правильного визначення ступеня суспільної небезпеки конкретного злочину.
Грабіж складається з посягання на власність і посягання на особистість. Така спрямованість дій злочинця викликає необхідність проаналізувати характер психічного ставлення винних до кожного з цих посягань.
Прямий умисел стосовно власності виражається у прагненні злочинця до протизаконного вилучення чужого майна.
Крім свідомості суспільної небезпеки факту вилучення чужого майна, суб'єктивна сторона грабежу характеризується наявністю в особи корисливої мети, яка виявляється в прагненні звернути викрадене майно на свою користь [8, c. 173].
Ця мета досягається внаслідок протизаконного вилучення чужого майна. Злочинець при грабежу свідомо обирає відкритий спосіб вилучення майна, який сам по собі утворює посягання на інший об'єкт – особистість.
Психічне ставлення особи до насильства, що застосовується ним стосовно потерпілого, має декілька інший відтінок. Якщо мета заволодіння майном цілком захоплює особу і вона прагне саме до її досягнення, то в насильстві злочинець вбачає лише засіб для досягнення цієї мети [8, с. 174].
Достатньо рідко особи, що вчинюють грабежі, спричинення шкоди здоров'ю потерпілого вважають для себе не менш значущим, ніж заволодіння майном потерпілого. Це може мати місце, коли, наприклад, грабіж вчинює злочинець, переконаний у тому, що будь-який "гуманізм" стосовно жертви неприпустимий, що потерпілого потрібно знищити, оскільки він може сприяти розкриттю злочину [11, c. 60].
Зазвичай насильницький спосіб заволодіння майнам обирається злочинцем не в зв'язку з тим, що заподіяння шкоди потерпілому для нього настільки ж бажано, як і заволодіння майном, а тому, що в даній обстановці цей спосіб представляється йому найбільш надійним засобом досягнення наміченої мети [20, с. 114].
Втім, у теорії кримінального права при аналізі прямого умислу прийнято вважати, що бажання наслідків має місце не лише в тому випадку, коли вони розглядаються винним як кінцева мета злочинної діяльності, але й у тому, коли винний розглядає їх як необхідну ланку для досягнення цієї кінцевої мети [15, с. 318].
Таке розуміння "бажання" настання суспільно небезпечних наслідків не виключає необхідності досліджувати можливі відтінки вольового і інтелектуального елементів прямого умислу стосовно насильства, оскільки виявлення особливостей психічного ставлення особи до застосованого нею насильства дозволяє більш точно визначити ступень суспільної небезпеки винного.
При грабежі, поєднаним з фізичним насильством, умисел винного часто буває неконкретизованим. Застосовуючи насильство й усвідомлюючи можливість заподіяння потерпілому не небезпечних для здоров'я ушкоджень, винний не завжди ясно уявляє собі, якими конкретно можуть виявитися ці ушкодження. Зазвичай це буває при насильницьких діях, що виражаються в побитті потерпілого, коли ступінь тяжкості тілесних ушкоджень залежить від числа і сили ударів, від фізичної сили і стану здоров'я потерпілого і цілого ряду інших обставин, при яких вчинюється злочин.
При неконкретизованому умислі відповідальність винного визначається за результатом, який наступив. Як грабіж, кваліфікуються насильницькі дії, що підпадають під ознаки насильства, не небезпечного для життя і здоров'я [27, с. 171].
Залежність кваліфікації дій винного від результату, який наступив, може бути пояснена тим, що винні, хоча і не уявляють собі чітко розміру шкоди, що може бути завдана потерпілому, завжди усвідомлюють небезпеку своїх насильницьких дій для здоров'я потерпілого взагалі і, застосовуючи їх, як би заздалегідь миряться з будь-яким наслідком.
При грабежі, поєднаному з фізичним насильством, свідомість суспільної небезпеки наслідків, які наступили або можуть наступити, завжди збігається з усвідомленням винним соціальної небезпеки своїх дій. Цінність і важливість таких благ, як життя і здоров'я, настільки очевидні і зрозумілі будь-кому, що у випадках застосування насильства не можуть мати місце помилки злочинця або недостатньо ясне розуміння дійсної суспільної небезпеки дій, які вчинюються ним [27, с. 172].
При грабежі, поєднаному з психічним насильством, інтелектуальне і вольове ставлення особи до застосовуваної нею погрозі може відрізнятися певною своєрідністю, у відомому ступені знижуючою ступінь суспільної небезпеки винних. Безумовно, особи, які загрожують потерпілому зброєю чи іншими предметами, які можуть спричинити шкоду здоров'ю, як правило, не менш небезпечні, чим ті, які без попередніх погроз починають застосовувати фізичне насильство.
Практика свідчить, що озброєні злочинці часто перед застосуванням фізичного насильства подають погрози, які негайно реалізують, помітивши, що вони не спричиняють передбачуваного впливу на жертву [6, с. 92].
Втім, зустрічаються і такі випадки, коли винний, використовуючи погрозу, розраховує домогтися заволодіння майном потерпілого, впливаючи винятково на його психіку, не маючи прямого умислу спричинити реальну шкоду.
Такі особи не завжди достатньо ясно усвідомлять соціальну небезпеку своїх дій, оскільки вважають, що шкоди потерпілому вони не спричинили і не збиралися заподіювати, а лише злякали потерпілого.
Одною з підстав кваліфікації таких дій, як грабіж, є усвідомлення винним того, що потерпілий сприйме погрозу як реальну і не зробить опору заволодіння його майном. Про таку свідомість винного можуть свідчити характер самої погрози, а також обстановка вчинення злочину. Наприклад, застосування психічного насильства декількома особами, вчинене в нічній час у безлюдному місці, не може не викликати у винних свідомості того, що навіть заявлена ними словесна погроза, не підкріплена демонстрацією зброї, створює в потерпілому впевненість, що у випадку опори ця погроза буде реалізована [17, с. 298].
Таким чином, підводячи підсумок вищевикладеному, можна зробити висновок про те, що відповідальність за ст. 186 КК України повинна наступати лише за ті наслідки, психічне ставлення до яких проявилося у формі умисної вини.
3.3 Кваліфіковані склади грабежу
Насильницький грабіж, про який мова йшла вище, утворює кваліфікований склад злочину (ч. 2 ст. 186 КК України) і може бути двох видів:
1) грабіж, поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого;
2) грабіж, поєднаний з погрозою застосування такого насильства.
Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров 'я потерпілого, розуміється заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння) [20, с. 116].
Такі насильницькі дії, вчинені в процесі грабежу, повністю охоплюються ч. 2 ст. 186 КК України і додаткової кваліфікації за іншими статтями КК України не потребують.
Погроза застосування насильства, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, є психічним насильством, що полягає в залякуванні потерпілого негайним застосуванням до нього такого фізичного насильства. Висловлюючи погрозу, грабіжник може конкретизувати зміст фізичного насильства (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи позбавлення волі тощо), а може й не робити цього [24, с. 472].
Іншими кваліфікуючими грабіж ознаками є вчинення його повторно та за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 186 КК України), а особливо кваліфікуючими – поєднання грабежу з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище та завдання значної шкоди потерпілому (ч. 3 ст. 186 КК України), а також грабіж у великих (ч. 4 ст. 186 КК України ), особливо великих розмірах та вчинений організованою групою (ч. 5 ст. 186 КК України).
Відповідно до пункту 1 примітки до ст. 185 КК України грабіж визнається вчиненим повторно, якщо він вчинений особою, яка раніше вчинила цей злочин.
Повторності не буде, якщо:
а) на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за раніше вчинений злочин;
б) судимість за раніше вчинений злочин знята з винного в порядку амністії чи помилування, погашена чи знята;
в) винна особа, хоча раніше й вчинила діяння, що містять ознаки злочинів, передбачених у п. 1 примітки до ст. 185 КК України, була звільнена від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.
Для визнання грабежу повторним не має значення, чи був перший злочин закінченим, вчинювався він винною особою як виконавцем чи як іншим співучасником, був винний засуджений за його вчинення чи притягується до кримінальної відповідальності одночасно за перший і новий злочини.
Повторне викрадення майна необхідно відмежовувати від продовжуваного викрадення, яким визнається неодноразове незаконне безоплатне вилучення чужого майна чи заволодіння ним, що складається із ряду тотожних злочинних дій (вчинюється одним способом), які мають спільну мету незаконного вилучення майна чи заволодіння ним, з самого початку охоплюються єдиним умислом винного і становлять у своїй сукупності один злочин1.
Грабіж визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку виконання об'єктивної сторони, домовилися про спільне його вчинення.
Для наявності цієї ознаки необхідно, щоб учасники вчинення злочину діяли як співвиконавці. При цьому не виключається технічний розподіл ролей, за якого, наприклад, при грабежі одна особа виконує початкові дії, спрямовані на заволодіння майном (скажімо, забезпечує проникнення інших осіб у житло чи інше приміщення або сховище шляхом відмикання дверей), інша – безпосередньо вилучає майно тощо [12, с. 90].
Грабіж визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для його вчинення, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Для кваліфікації за ознакою вчинення їх організованою групою не має значення, створювалась група тільки для вчинення лише цього виду чи ще й інших злочинів. Важливо, щоб група, в складі якої було вчинено грабіж чи вимагання, мала сукупність ознак, що характеризують її як організовану [24, с. 473].
Обтяжуючою грабіж обставиною закон називає вчинення цього злочину з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.
Житло – це житловий будинок чи житлове приміщення, які призначені для постійного (приватний будинок, квартира, кімната в будинку, квартирі чи гуртожитку), переважного чи тимчасового (кімната в готелі, санаторії, казармі чи кубрику військовослужбовців, палата в лікарні чи іншому закладі охорони здоров'я, дачний чи садовий будинок, палатка, вагончик) проживання людей, а також ті їх складові частини, які використовуються для відпочинку, зберігання майна або задоволення інших потреб людини (балкон, веранда, комора тощо).
Не можуть визнаватися житлом приміщення, не призначені і не пристосовані для постійного чи тимчасового прож