К КОМПЕНСАЦІЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ – ЗАХІД РЕАБІЛІТАЦІЇ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
КОМПЕНСАЦІЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ – ЗАХІД РЕАБІЛІТАЦІЇ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Реабілітація в кримінальному процесі 5
1.1 Поняття, підстави та правові основи реабілітації
в кримінальному процесі 5
1.2 Види відшкодування (компенсації) шкоди та інші
заходи реабілітації 7
Розділ 2. Підстави та процесуальний порядок визнання особи
потерпілим у кримінальному процесі України 12
Розділ 3. Актуальні питання відшкодування потерпілому
від злочину завданих йому збитків 15
Розділ4. Моральна шкода як підстава визнання потерпілим
у кримінальному процесі України та її компенсація 24
Висновки 32
Список використаної літератури 35

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Забезпечення дієвості механізмів компенсації моральної шкоди, завданої особі в результаті злочинних посягань, складає наразі один із пріоритетних напрямків реалізації державної правової політики в галузі кримінальної юстиції, що на найвищому державному рівні прямо відображено в Указі Президента України №1560 від 28 грудня 2004 р. "Про концепцію забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів".
Цей напрямок цілковито узгоджується з конституційними положеннями про визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю.
Право на компенсацію моральної шкоди, заподіяної злочином, закріплено в Конституції України та міжнародно-правових документах, воно поступово набуває своєї деталізації в галузевому законодавстві, зокрема, у кримінально-процесуальному. Неухильно відбувається процес розвитку підвалин його реалізації, уточнюються правові позиції щодо порядку визначення розміру даного виду шкоди, способів її відшкодування, удосконалюється процедура подання цивільного позову про компенсацію моральної шкоди, його забезпечення, основи доказування фактичних обставин справи в цій частині.
Становлення в Україні інституту компенсації моральної шкоди у порядку кримінального судочинства кореспондується з відповідним розвитком кримінального, цивільного, цивільного процесуального та інших галузей законодавства, воно певною мірою відповідає загальним тенденціям гармонізації вітчизняної правової системи з основами правового регулювання країн Європейського Союзу.
Отже, вивчення теоретичних основ інституту моральної шкоди та її компенсації в кримінальному процесі має очевидне вагоме значення.
Метою роботи є розгляд наукових основ інституту моральної шкоди в кримінальному судочинстві України, визначення напрямків підвищення ефективності кримінального судочинства, забезпечення прав і законних інтересів потерпілих від злочинів осіб.
Для досягнення цієї мети були поставлені й вирішувалися такі завдання:
– визначити поняття, підстави та правові основи реабілітації в кримінальному процесі;
– розглянути види відшкодування (компенсації) шкоди та інші заходи реабілітації;
– з'ясувати підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілим у кримінальному процесі України;
– висвітлити актуальні питання відшкодування потерпілому від злочину завданих йому збитків;
– охарактеризувати моральну шкоду як підставу визнання потерпілим у кримінальному процесі України та умови її компенсації.
Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальне регулювання правовідносин, що виникають внаслідок заподіяння моральної шкоди потерплому в результаті вчинення злочину та в процесі її компенсації.
Предметом дослідження виступає сукупність кримінально-процесуальних норм, якими регламентовано порядок реалізації у кримінальному судочинстві України права потерпілої особи на компенсацію моральної шкоди, заподіяної злочином; судова практика; вимоги міжнародно-правових актів.
Методи дослідження: діалектичний, формально-логічний, історико-правовий, системно-структурний, порівняльний, описовий.
Структура роботи: робота складається з чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1.
РЕАБІЛІТАЦІЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
1.1 Поняття, підстави та правові основи реабілітації в кримінальному процесі
Реабілітація – поновлення доброго імені, честі, репутації, прав, стану, юридичного та соціального становища особи, незаконно та несправедливо обвинуваченої у вчиненні злочину, чи стосовно якої мали місце незаконні дії (бездіяльність), прийняті незаконні рішення чи допущені слідчі і судові помилки [31, с. 1018].
Правові основи реабілітації закладені у ст. 56, 62 Конституції України, ст. 53-1 КПК України, а також у Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 01.12.1994 р. № 266/94-ВР в ред. від 11.09.2009 р.
Стаття 56 Конституції України визначає: "Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Разом з цим у ст. 62 Конституції України встановлено, що "у разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням".
Стаття 53-1 КПК України встановлює: "У разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину, а також у разі постановлення виправдувального вироку орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних засудження, притягнення ж обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та у разі незаконного продовження виконання призначеного покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває караність діяння, набрав чинності".
Особами, що мають право на відшкодування шкоди, можуть бути обвинувачений, підозрюваний, підсудний, засуджений, потерпілий, цивільний відповідач, будь-який інший учасник процесу, або будь-яка особа, яка, навіть, не мала жодного процесуального статусу, але якій при здійсненні процесуальної діяльності була неправомірно завдана шкода [15, c. 10].
Відповідачем у реабілітаційних правовідносинах є держава в особі уповноважених нею органів, на яких покладаються обов'язки з виконання реабілітаційних дій (повернути вилучене майно, відновити на роботі у відповідній посаді, видати чек на одержання коштів у банківській установі тощо) [31, с. 1019].
Реабілітація включає в себе заходи щодо відшкодування моральної шкоди та матеріального збитку, відновлення становища і прав людини, відшкодування шкоди обвинуваченому потерпілому чи іншому учаснику процесу [35, с. 6].
Підставами для реабілітації і відшкодування завданої матеріальної та компенсації моральної шкоди є:
– незаконні дії чи бездіяльність щодо будь-якого з учасників процесу;
– незаконні рішення, слідчі чи судові помилки, що спричинили шкоду будь-якому з учасників процесу [15, с. 11].
Такими фактичними підставами для вжиття заходів реабілітації можуть бути:
– встановлений у передбаченому законом порядку факт незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, арешту, обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, звільнення з посади;
– вчинення інших незаконних дій, якими звужені права і законні інтереси громадянина [15, с. 12].
Шкода може бути завдана громадянинові не лише незаконними діями, рішеннями чи бездіяльністю слідчих чи судових органів, а і внаслідок слідчої чи судової помилки. Остання не обов'язково є наслідком незаконних дій чи бездіяльності правоохоронних органів, вона може мати місце і в ситуації, коли до прийняття якогось з процесуальних рішень всі дії згаданих осіб були законні і обгрунтовані. Адже пошук істини – це складна справа. Правосуддя повинно виправляти будь-які з помилок, незалежно від того, з чиєї вини вони виникли, а всі особи, яким завдана безпідставно шкода, незалежно від того стала вона наслідком незаконних дій чи виникла внаслідок судової чи слідчої помилки, мають право на відшкодування завданої їм шкоди.
1.2 Види відшкодування (компенсації) шкоди та інші заходи реабілітації
Згідно зі статтею З Закону України "Про порядок відшкодування шкода, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" незаконно притягнутому до відповідальності відшкодовуються:
а) заробітна плата, пенсія та інші грошові прибутки, які він втратив внаслідок незаконних дій;
б) майно (у тому числі грошові вклади та проценти по них, цінні папери та прибутки по них, частка у статутному фонді організації, учасником якого був громадянин, та прибуток, який він не отримав з причини притягнення до відповідальності, інші цінності), звернене в прибуток держави, конфісковане або вилучене майно, а також майно, на яке накладено арешт;
в) штрафи, утримані в порядку виконання вироку або іншого рішення суду, судові витрати та інші витрати, оплачеш громадянином;
г) грошові суми, сплачеш громадянином адвокату для надання юридичної допомоги;
д) моральна шкода.
Шкода відшкодовується за рахунок коштів державного бюджету, крім повернення майна.
Майно підлягає поверненню в натурі, а в разі неможливості повернення його вартість повертається за рахунок організації, якій воно передане безкоштовно, а за ліквідації або неплатоспроможності такої – за рахунок коштів держбюджету.
Вартість житлових будинків, квартир та будівель відшкодовується, якщо такі не збереглися або якщо громадянин відмовився від отримання рівноцінного житла в іншому місці. Вартість втраченого житла відшкодовується, виходячи з ринкових цін за рахунок держбюджету.
При відшкодуванні майнової шкоди діють норми цивільного права, які регламентують право власності: Цивільний кодекс України, норми авторського права та норми права спадкування. Тут у повній мірі повинні додержуватися правила віндикації, захисту права власності тощо [26, c. 28].
При відшкодуванні вартості вилученого майна застосовуються ціни, які діють на момент прийняття рішення про відшкодування шкоди.
Шкода відшкодовується у повному обсязі незалежно від вини конкретних посадових осіб, які допустили незаконне притягнення громадянина до відповідальності.
Моральною шкодою визнаються:
– страждання, заподіяні громадянину незаконними діями чи бездіяльністю, порушенням прав і свобод людини (права власності, особистої недоторканності, недоторканності приватного життя, житла тощо), погіршення або позбавлення можливостей реалізації людиною своїх звичок і бажань;
– погіршення відносин з оточуючими людьми;
– порушення нормальних життєвих зв'язків і стосунків з оточуючими людьми; приниження честі, гідності, репутації людини, її доброго імені;
– втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інші негативні наслідки морального характеру [33, c. 41].
Відшкодування моральної шкоди провадиться, коли незаконні дії органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя [22, c. 17].
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначається в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних моральних і фізичних страждань, з урахуванням характеру і тривалості страждань, стану здоров'я реабілітованого, тяжкості завданої йому травми, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, часу й зусиль, необхідних для її відновлення [31, с. 1020].
Моральна шкода відшкодовується у грошовій формі незалежно від відшкодування майнової шкоди.
Згідно зі статтею 13 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожний місяць перебування під слідством і судом.
Громадянин, звільнений з роботи у зв'язку з незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, має бути відновлений на попередній посаді, зарахований на досудове місце роботи не пізніше місяця з моменту виправдання. На вимогу громадянина йому видається нова трудова книжка (в триденний строк), а за неможливості надати йому попередню роботу або в разі його незгоди працювати в попередній організації – надається рівноцінна робота.
Час перебування під слідством і судом зараховується до загального трудового стажу, стажу роботи за спеціальністю, строку служби. Цей час зараховується також і в строк вислуги у певному званні.
Реабілітованому громадянину повертаються його ордени, медалі, титули та звання. Тут діє принцип повернення в первісний стан. Реабілітований повністю отримує всі свої колишні права і пільги. Неприпустиме будь-яке ущемлення його прав та інтересів. Час перебування під слідством і судом повністю дорівнює тій роботі, яку він здійснював до цього з усіма правовими наслідками, що мають бути при нарахуванні в подальшому пенсій та грошових допомог.
Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що права осіб, які реабілітуються, законом визначаються в різних нормах інституту реабілітації.
На наш погляд, було б доцільним їх систематизувати і викласти в окремій нормі, яка б під розписку доводилась до відома реабиіітованої особи при прийнятті реабілітуючого її рішення.
Реабілітований повинен мати право:
– знати про прийняття реабілітуючого його рішення та бути ознайомленим з ним;
– бути поновленим у порушених правах та одержувати відшкодування завданої йому матеріальної і компенсації моральної інколи;
– бути повідомленим про порядок поновлення порушених його прав та відшкодування завданої йому матеріальної і компенсації моральної шкоди;
– вимагати від органів досудового слідства і суду прийняти рішення щодо реабілітації та оскаржувати їх у судовому порядку.


РОЗДІЛ 2.
ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ВИЗНАННЯ ОСОБИ ПОТЕРПІЛИМ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
Відповідно до частини 1 ст. 49 КПК України потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.
В юридичній літературі дається більш детальне визначення цього поняття. Так, М. М. Михеєнко визначає потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, що проводить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду [24, с. 140].
Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану тощо. Для визнання особи потерпілою закон не потребує її заяви, тобто підставами для визнання фізичної особи потерпілою є шкода, завдана їй внаслідок вчинення певних дій, які кримінальним законом визнаються злочинними, або відмови від вчинення таких дій (бездіяльності) іншою особою.
Для успішного розслідування справ важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. Тому не підлягає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, оскільки це сприяло б найбільш ефективній та цілеспрямованій організації розслідування [27, с. 91].
При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, допитувалася саме як потерпілий, а не як свідок. Своєчасне визнання потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення має питання про те, за наявності яких даних особа підлягає визнанню потерпілою.
У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що "злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду" (ст. 49 КПК України).
Таке положення, на думку М.І. Гошовського, не є правильним. Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин заподіяно конкретною особою. Наприклад, у справах про злочини на автотранспорті вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, часто органічно пов'язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічне положення нерідко має місце у справах про згвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших [13, с. 60].
Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то воно в наведених випадках було б невіддільним від визнання обгрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині. А це означає, що визнання потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої.
У той же вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справи, оскільки це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. Не можна не погодитися з В. Ф. Койко, який наголошує на тому, що мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою [19, с. 12].
Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Це безперечно. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винність певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього питання, як і про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте вони повинні грунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, щоб винести конкретне рішення [36, с. 83].
Отже, потерпілим у процесуальному розумінні є особа, яка займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, що вказують на заподіяння шкоди тим злочином, що розслідується, або справа щодо якого розглядається в суді.


РОЗДІЛ 3.
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВІДШКОДУВАННЯ ПОТЕРПІЛОМУ ВІД ЗЛОЧИНУ ЗАВДАНИХ ЙОМУ ЗБИТКІВ
Значна увага у міжнародно-правових документах і в національному законодавстві окремих країн світу приділяється питанням дотримання прав потерпілого у кримінальному судочинстві, відшкодування йому завданих злочином збитків.
Після того, як у 1963 р. в Новій Зеландії було прийнято перший у світі закон про відшкодування державою збитків жертвам злочинів, в окремих країнах (США, ФРН, Великій Британії, Канаді, Нідерландах, Франції, Австрії, Бразилії, Польщі) прийняті досконалі системи захисту жертв, основою яких є поєднання зусиль і можливостей громадського руху та державних органів [25, с. 197].
Цій проблемі приділяли увагу також міжнародні організації – Рада Європи та ООН. У Європейській конвенції щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, яка була прийнята в м. Страсбурзі 24 листопада 1983 p., зазначається про необхідність:
1) виходячи з понять справедливості й громадської солідарності, розглянути становище жертв умисних насильницьких злочинів, які постраждали від замахів на їх фізичний стан або здоров'я, а також осіб, які перебували на утриманні загиблих у результаті злочину;
2) розробити й запровадити систему відшкодування державою шкоди потерпілому на тій території, де були вчинені злочини, особливо в тих випадках, коли злочинець не відомий або не має коштів;
3) розробити елементарні положення в цій галузі [9].
Згідно зі статтею 2 згаданої Конвенції, держава має взяти на себе відшкодування збитків, якщо воно не може бути забезпечене з інших джерел, для таких категорій:
а) для тих осіб, яким у результаті навмисних насильницьких злочинів було завдано значної шкоди фізичному стану або здоров'ю;
б) для тих, хто перебуває на утриманні загиблих у результаті такого злочину.
Відшкодування збитків здійснюється також у тому разі, якщо злочинець не може бути підданий судовому переслідуванню або покараний.
У статті 4 Європейської конвенції зазначається, що компенсація повинна покривати мінімальні частки шкоди, яка має бути компенсована: втрата заробітку, витрати на лікування і госпіталізацію, витрати на поховання і у випадках, що торкаються утриманців, – їх утримання [9].
Ці положення відображають загальні принципи відшкодування шкоди потерпілим від злочинів, які мають бути конкретизовані у відповідних національних законах [12, с. 76].
Необхідно зазначити, що Конвенцією передбачена можливість (стаття 14) приєднання держав – членів Ради Європи шляхом ратифікації, прийняття або схвалення. Акти про ці дії приймаються на зберігання Генеральним секретарем Ради Європи. Крім того, держави, що не є членами Ради Європи, можуть приєднатися до Конвенції (стаття 16) шляхом підготовки акта про вступ.
Проте Верховна Рада України, до компетенції якої згідно з п. 32 ст. 85 Конституції України віднесене надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України, яка є членом Ради Європи, досі не прийняла жодного з рішень щодо ратифікації, прийняття, схвалення або приєднання до Європейської конвенції щодо відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.
Значення терміна "жертва" розкривається у п. 1 Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р. У ньому зазначається, що це особи, яким індивідуально або колективно було завдано шкоду, в тому числі тілесні ушкодження або моральну шкоду, емоційні страждання, матеріальні збитки або істотне обмеження їх основних прав у результаті дій або бездіяльності, які порушують чинні національні кримінальні закони держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою [25, с. 198].
Відповідно до пункту 2 вказаної Декларації, особа може вважатися жертвою незалежно від того, чи був встановлений, заарештований, відданий до суду або засуджений правопорушник, а також незалежно від сімейних відносин між правопорушником і жертвою. Жертвами у відповідних випадках можуть визнаватися близькі родичі або утриманці безпосередньої жертви, а також особи, яким було завдано шкоду при спробі надати допомогу жертвам.
Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р. у п. 6 закликає сприяти тому, щоб судові й адміністративні процедури більшою мірою відповідали інтересам жертв шляхом реалізації таких напрямів:
– надання жертвам інформації про обсяг і строки проведення судового розгляду та його результати, особливо у випадках вчинення тяжких злочинів, а також у випадках, коли ними вимагається така інформація;
– забезпечення можливості викладення і розгляду поглядів і побажань жертв на відповідних етапах судового розгляду в тих випадках, коли йдеться про їх особисті інтереси, без шкоди для обвинувачених і у відповідності з існуючою національною системою кримінального правосуддя;
– надання належної допомоги жертвам протягом усього судового розгляду;
– вжиття заходів щодо зведення до мінімуму незручностей для жертв, охорони їх особистого життя в тих випадках, коли це необхідно, і забезпечення їх безпеки, а також безпеки їх сімей і свідків з їх боку, їх захисту від залякування і помсти;
– попередження невиправданих затримок при розгляді справ і виконанні постанов або рішень про надання компенсації жертвам.
У Декларації наводиться також перелік можливих дій з відшкодування збитків жертвам. До них віднесені реституція, компенсація і соціальна допомога [8].
Питання відшкодування шкоди потерпілим у чинному законодавстві України остаточно не вирішене. У Конституції України норма щодо відшкодування збитків потерпілим від злочинів відсутня. У ст. 56 Конституції України закріплене право кожного громадянина на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до пункту 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" до таких дій належать:
– незаконне засудження;
– незаконне притягнення як обвинуваченого;
– незаконне взяття і тримання під вартою;
– незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку й виїмки;
– незаконне накладення арешту на майно;
– незаконне відсторонення від роботи (посади);
– інші процесуальні дії, що обмежують права громадян.
Втім, нормами вказаного Закону України не регламентуються питання відшкодування шкоди потерпілим від злочинів, вчинених фізичними, а не службовими особами.
Згідно з пунктом 77 постанови Кабінету Міністрів України № 911 від 15 листопада 1995 р. "Про першочергові заходи щодо реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України на 1995-1996 p.p." до червня 1996 р. мало бути підготовлене Положення про державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань.
Проте донині цей документ не розроблений.
У чинних нормативно-правових актах України загалом питання залишається неврегульованим. Тому не всі громадяни, підприємства, установи чи організації, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про відшкодування збитків, можуть розраховувати на швидку і повну компенсацію шкоди, завданої їм злочином [12, с. 77].
Немає єдності поглядів з цього питання і в спеціальній літературі. Авторами висловлені різні точки зору, в тому числі щодо можливості утворення фонду для відшкодування шкоди потерпілим.
Так, В. Ф. Бойко вважає, що заснування державного фонду відшкодування заподіяної злочином шкоди потерпілому давно назріло. Формування активів цього фонду можливе за рахунок заставних сум, звернутих у дохід держави, штрафів і конфіскації майна в кримінальних та адміністративних справах [10, с. 5].
Дещо відмінним є погляд на це питання Б. Ф. Тимошенка. Цей автор вважає, що, по-перше, має бути прийнятий Закон України про захист прав потерпілого; по-друге, необхідно створити Фонд відшкодування шкоди потерпілим. Якщо держава не спроможна повністю захистити громадян від посягань злочинця, вона повинна взяти на себе зобов'язання відшкодувати хоча б майнову шкоду, спричинену злочином [32, с. 87].
І. П. Козаченко вважає, що в КПК України необхідно передбачити положення про відшкодування майнової шкоди, заподіяної потерпілому, за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Для цього має бути створений спеціальний фонд. Відшкодування державних витрат у таких випадках суд може покласти на засудженого, винного у вчиненні злочину, а матеріальну та моральну шкоду потерпілому можна буде відшкодовувати негайно, не чекаючи, поки засуджений матиме відповідні кошти [18, с. 91].
В. Т. Маляренко вказує, що такий спеціальний Державний фонд має створюватися з надходжень від конфіскації майна та різних грошових стягнень з винних у вчиненні злочинів осіб [23, с. 81].
О. П. Кучинська вважає, що можна створити такий фонд або при Міністерстві соціального захисту населення, або при Міністерстві юстиції України. Цей автор дещо ширше розглядає джерела його фінансування. До них, на її думку, можуть бути віднесені:
– суми, стягнені з особи, яка заподіяла шкоду;
– відрахування з державного бюджету частини тих сум, які одержані:
а) від використання праці засуджених;
б) від реалізації конфіскованого майна;
в) в результаті стягнення штрафів за кримінальні та адміністративні правопорушення;
– внески підприємств (різних форм власності), організацій, благодійних товариств і окремих громадян;
– частина сум, одержаних митними органами від реалізації вилучених товарів, що незаконно переміщаються через кордон;
– частина сум, що отримують за роботу органи реєстрації актів громадянського стану та нотаріати;
– відрахування з бюджету того підприємства чи організації, працівник якого вчинив злочин [21, с. 53].
Як вважає В.І. Галаган, у тих соціально-економічних умовах, які наразі існують не лише в Україні, а й в інших країнах СНД, однозначно вирішити нагальне питання відшкодування потерпілому від злочину завданих йому збитків за рахунок держави вкрай важко, але не безнадійно [12, с. 78].
Вказуючи на окремі недоліки Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду", М.Є. Шумило пропонує прийняти Закон України "Про відповідальність держави за шкоду, завдану громадянам". На думку цього автора, у Законі потрібно передбачити випадки відповідальності держави не лише у сфері кримінального судочинства, а й випадки заподіяння шкоди адміністративними діями та рішеннями органів державного управління [35, с. 46].
На наш погляд, така пропозиція є слушною. У ч. 2 ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Якщо держава не змогла забезпечити безпеку своїм громадянам і вони потерпіли від злочину, збитки мають відшкодовуватися за рахунок держави.
З метою законодавчого вирішення питання про відшкодування шкоди потерпілим від злочинних зазіхань, Г. А. Васильєвим у 2001 р. розроблений, поданий на розгляд Верховної Ради України й наразі доопрацьовується проект Закону України "Про відшкодування громадянам матеріального збитку, заподіяного злочинами".
Згідно зі статтями 4-5 цього документа, пропонується створити державний фонд відшкодування збитків як юридичну особу, що має самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банку, печатки із зображенням Державного герба України та своїм найменуванням. Формування коштів Фонду, відповідно до статті 8 проекту Закону, здійснюються за рахунок:
– коштів Державного бюджету;
– коштів, отриманих від реалізації конфіскованого майна;
– коштів, отриманих за виконавчими листами засуджених;
– благодійних внесків юридичних або фізичних осіб.
На наш погляд, ряд перелічених у проекті Закону позицій потрібно уточнити.
У першу чергу підлягає деталізації питання, про яке конфісковане майно йдеться у ст. 8 документа. До того ж, за такої редакції виникне колізія цієї норми і ст. З Закону України "Про джерела фінансування органів державної влади" від 30.06.1999 р. № 783-XІV в ред. від 01.01.2004 р.
Відповідно до цієї статті органам державної влади забороняється створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, в будь-який інший спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету.
Отже, Фонд з урахуванням норм чинного законодавства має формуватися в складі бюджету за рахунок його спеціального фонду. Саме туди направляються кошти від реалізації конфіскованого майна.
У проекті зазначеного Закону передбачаються два види відшкодування шкоди потерпілим: при розкритих і нерозкритих злочинах.
У першому випадку (ст. 14 проекту) Фонд гарантує відшкодування збитків у розмірі 30% від загальної суми, визначеної вироком. Частина суми, що залишилася невідшкодованою, має бути виплачена протягом року.
Підставою для відшкодування шкоди при нерозкритих злочинах або коли злочинець переховується від слідства і суду, є постанова органу розслідування про припинення кримінальної справи.
Відповідно до частин 1 і 2 ст. 18 проекту Закону Фонд також гарантує відшкодування збитку в розмірі 30% від загальної суми, визначеної постановою слідчого чи суду.
Решта суми виплачується потерпілому протягом 2-х років.
Зазначеним законопроектом "Про відшкодування громадянам матеріального збитку, заподіяного злочинами", який донині не включений до порядку денного засідань Верховної Ради України, вперше за роки незалежності України започатковано спробу вирішити дане складне питання відшкодування збитків потерпілим протягом такого невеликого проміжку часу після вчинення щодо них злочинів.


РОЗДІЛ4.
МОРАЛЬНА ШКОДА ЯК ПІДСТАВА ВИЗНАННЯ ПОТЕРПІЛИМ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ ТА ЇЇ КОМПЕНСАЦІЯ
Інтеграція поняття «моральна шкода» в законодавство України почалася з надання їй значення підстави визнання потерпілим у ст.24 Основ кримінального судочинства Союзу РСР та союзних республік 1958 р. Аналогічна норма була внесена й до Кримінально-процесуального кодексу УРСР 1960 р. Отже, перший крок у напрямі захисту немайнових прав було здійснено. Ця норма, втім, викликала значні проблеми правозастосування, а офіційних роз’яснень не було зроблено [23, c. 89].
Заподіяння моральної шкоди як юридичний факт для притягнення до кримінальної відповідальності та як підстава для порушення кримінальної справи і визнання потерпілим викликала наукову дискусію з приводу розуміння змісту і ознак моральної шкоди, кола злочинів, якими вона може бути заподіяна, особливо в частині об’єктів посягань, причинового зв'язку тощо [33, c. 41].
Зокрема, В. М. Савицький під моральною шкодою розумів зганьблення честі, приниження гідності людини та виникнення внаслідок цього ускладнень в особистому житті і суспільному становищі особи, якщо злочин посягає саме на ці особисті блага [28, с. 23].
Інші науковці (наприклад, Я. Клименко) моральною шкодою визнавали порушення нормального психічного, психологічного стану людини, заподіяне будь-яким злочином, що посягає на охоронювані кримінальним законом суб’єктивні права та інтереси [16, c. 46].
Перетин цих позицій дав підставу для такого висновку:
1) у широкому (кримінально-віктимологічному) розумінні моральна шкода заподіюється будь-яким злочином, який прямо чи опосередковано порушує охоронювані законом права людини;
2) у вузькому (кримінально-процесуальному) розумінні моральна шкода і це такий юридично значущий злочинний результат, який утворює один з необхідних елементів складу злочину, передбаченого кримінальним законом [29, с. 7].
У сфері правозастосування під впливом таких міркувань з'явилася тенденція до диференціації моральної шкоди як єдиної і достатньої підстави та як частки комплексної за структурою злочинної шкоди, яка є підставою для визнання особи потерпілим.
Окрім того, актуальною була проблема оцінки моральної шкоди близьких родичів загиблої від злочину особи, яка виходила на інший аспект і причиновий зв'язок моральної шкоди та злочину. Не аналізуючи усіх висловлених з цього приводу науковцями тез, подекуди суперечливих, наведемо погляд, що, як видається, найточніше відповідає чинному законодавству.
Відповідні кримінальні норми охороняють гарантоване Конституцією України право на життя, не охоплюючи інших суспільних відносин з приводу немайнових благ цієї людини, а тим більше інших осіб. Душевні страждання в даному випадку не передбачені як злочинний наслідок і перебувають в опосередкованому причиновому зв’язку зі смертю жертви злочину. Тому в "чистому" розумінні, що (рунтується на кримінальному законі, близькі родичі не є потерпілими від вбивства [35, c. 167].
Втім, згідно з частиною 5 ст. 49 КПК України та роз'ясненням Пленуму Верховного Суду України, що міститься у п. 5 постанови "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" від 02.02.2004 р. № 13 близькі родичі повинні визнаватися потерпілими.
На наш погляд, така реакція судової практики є виправданою і грунтуєть