К КОНФІСКАЦІЯ МАЙНА.

КУРСОВА РОБОТА
з навчальної дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
"КОНФІСКАЦІЯ МАЙНА (ст. 59 КК)"

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Система покарань за чинним кримінальним законодавством України: загальна характеристика 6
Розділ 2. Конфіскація майна як вид додаткового покарання 13
2.1 Поняття, ознаки, види та сутність конфіскації майна 13
2.2 Ефективність виконання покарання у виді конфіскації майна 16
Розділ 3. Проблема визначення статусу спеціальної конфіскації майна 20
Висновки 25
Список використаних джерел 27
Додаток А. Майно, що не підлягає конфіскації за судовим вироком 30

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. В Україні, починаючи з часів ринкових перетворень, виникла потреба у проведенні політичної, соціально-економічної та правової реформ, посиленні боротьби зі злочинністю. Особливої актуальності набуло оновлення кримінального та кримінально-процесуального законодавства, його вплив на протидію злочинності та забезпечення закріплених Конституцією України свобод і прав людини відповідно до міжнародних правових актів, зокрема Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав людини й основних свобод та ін. За загальним сучасним міжнародним порядком, поняття прав людини відображає той факт, що за кожною особою визнається певний комплекс природних і невід'ємних прав і свобод, які зумовлені її існуванням як людини.
Згідно із частинами 3, 4 та 5 статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване з мотивів суспільної необхідності, лише як виняток, на підставі та в порядку, встановленому законом, і за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів із наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Конфіскація майна як вид додаткового покарання існувала, як свідчать пам'ятки права, ще у VІ-ІV ст.ст. до н.е. і мала характер майнової відповідальності правопорушника та істотно впливала на стан боротьби зі злочинністю.
Вважають, що основними шляхами подолання злочинності є її профілактика, а також розробка і реалізація на державному рівні програм та заходів щодо усунення причин, що її породжують. Велике значення в справі боротьби зі злочинністю має застосування кримінально-правових засобів – кримінальної відповідальності та покарання. Однією із найвагоміших форм реалізації кримінальної відповідальності за вчинення злочину є покарання.
У нормах Кримінального кодексу України (далі – КК України) передбачено розгалужену систему засобів покарання, що забезпечує індивідуалізацію кримінально-правового впливу. Складовою цієї системи є інститут додаткових покарань, який дає можливість застосовувати покарання, враховуючи особливості конкретного злочину та особи. Одним із видів додаткових покарань є конфіскація майна.
Питання щодо визначення сутності, підстав і мети застосування покарання, в тому числі конфіскації майна, в різні періоди досліджували у працях такі вчені України та зарубіжних країн: Александров Ю. В., Багрій-Шахматов Л. В., Баулін Ю. В., Гальперін І. М., Горбачова І. М., Демидова Є.Є., Клименко В. А., Мельник М.І., Навроцький В. О., Палій М. В., Пономаренко Ю. А., Собко Г. М., Сташис В. В., Тацій В. Я., Фріс П. Л., Хавронюк М.І. та ін.
Праці зазначених та інших авторів мають важливе наукове і практичне значення. Висновки і рекомендації, що містяться в них, слугують подальшому вдосконаленню кримінального та кримінально-процесуального законодавства, а також практики застосування покарання. Разом з тим, на сучасному етапі конфіскація майна як різновид кримінального покарання та процесуальні особливості її застосування при провадженні у кримінальних справах комплексно не досліджувалися.
Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі аналізу теоретичних засад, нормативно-правової бази, що регламентує конфіскацію майна, доктринальних положень кримінального права та практики застосування цього виду кримінального покарання визначити сутність, мету, правову основу, порядок призначення та виконання конфіскації майна.
Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі основні завдання:
– охарактеризувати систему покарань за чинним кримінальним законодавством України;
– визначити поняття, ознаки, види та сутність конфіскації майна;
– висвітлити ефективність виконання покарання у виді конфіскації майна;
– розглянути проблему визначення статусу спеціальної конфіскації майна.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з установленням та реалізацією додаткового покарання у виді конфіскації майна.
Предметом дослідження є норми, якими встановлено покарання у виді конфіскації майна згідно із КК України, а також регламентовано її призначення та виконання.
Методи дослідження використано з урахуванням поставленої мети, завдань дослідження, його об'єкта й предмета. Це діалектичний метод, порівняльно-правовий метод, формально-логічний та системно-структурний методи, метод правового аналізу.
Структура роботи. Робота складається зі змісту, вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатка.


РОЗДІЛ 1. СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА ЧИННИМ КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ:
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА
Передбачені чинним кримінальним законодавством України окремі види покарань складають певну систему.
Система покарань, встановлена ст. 51 КК України, виступає тією юридичною базою, на якій грунтується діяльність судів щодо застосування покарань. Законодавець, визначивши систему покарань, у такий спосіб створив базу й для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК України, де передбачено види і межі покарань за окремі злочини [12, c. 282].
Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовчій діяльності та згідно із цим бути важливим засобом забезпечення законності [13, с. 347].
Включаючи в себе певний комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого [21, с. 60].
Під системою покарань прийнято розуміти встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості [6, с. 236].
З цього визначення можна побачити, що поняття системи покарань містить у собі низку певних ознак (рисунок 1.1).
 

Рисунок 1.1 Ознаки системи покарань за КК України

Значення системи покарань полягає в тому, що вона:
1) відкриває простір для реалізації принципів кримінального права;
2) забезпечує досягнення мети покарання;
3) полегшує нормотворчу діяльність законодавця;
4) встановлює чіткі межі для суду при призначенні ним покарання [22, c. 53].
Система покарань, встановлена у ст. 51 КК України, містить в собі такі види покарань (рисунок 1.2).
 

Рисунок 1.2 Види покарань, визначені статтею 51 КК України

Отже, КК України передбачає 12 видів покарань.
За ухилення від відбування цих покарань настає кримінальна відповідальність за ст.ст. 389, 390 і 393 КК України. Так, ухилення від виконання громадських робіт карається за ст. 389 КК України – арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років.
Усі покарання, що входять у систему, можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі [13, c. 348].
Така класифікація має не лише теоретичне, а й, що вельми важливо, велике практичне значення, оскільки вона сприяє правильному застосуванню окремих видів покарань. Покарання класифікуються за порядком (способом) їх призначення; за суб'єктом, до якого застосовується покарання; за можливістю визначення строку покарання та ін. [6, с. 237].
За порядком призначення покарань ст. 52 КК України поділяє усі покарання на три групи:
1) основні покарання;
2) додаткові покарання;
3) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.
Основні покарання – це покарання, що призначаються у вироці лише як самостійні покарання. Вони за жодних умов не можуть призначатися додатково до інших покарань, не можуть бути до них приєднані. За один злочин може бути призначене лише одне основне покарання [12, c. 283].
До основних покарань закон відносить: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
Додаткові покарання – це такі покарання, що призначаються лише на додаток до основних покарань і самостійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання не можуть самостійно фігурувати у вироці [12, с. 283].
До них ст. 52 КК України відносить: конфіскацію майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.
Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові – це позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і штраф [12, с. 283].
До основного покарання може бути приєднано одне чи кілька додаткових покарань у випадках і порядку, передбачених законом. Наприклад, суд, засуджуючи винного за ч. З ст. 368 КК України (одержання хабара), може призначити основне покарання у виді позбавлення волі й приєднати до нього такі додаткові покарання, як позбавлення права обіймати певні посади і конфіскація майна.
За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони класифікуються на загальні і спеціальні. Загальні покарання можуть бути застосовані до будь-якої особи (наприклад, позбавлення волі).
Спеціальні покарання призначаються лише певному колу засуджених і не можуть застосовуватися до будь-якої особи. Так, тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби.
До спеціальних покарань належать також службові обмеження для військовослужбовців, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і позбавлення права обіймати псині посади або займатися певною діяльністю.
За можливістю визначення строку покарання всі покарання поділяють на строкові й безстрокові.
Строковими покараннями є: позбавлення волі, обмеження волі, арешт, виправні роботи без позбавлення волі, службові обмеження для військовослужбовців, громадські роботи, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, тримання у дисциплінарному батальйоні.
Так, виправні роботи без позбавлення волі можуть призначатися на строк від шести місяців до двох років, дисциплінарний батальйон – від шести місяців до двох років, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – від двох до п'яти років, позбавлення волі – від одного року до п'ятнадцяти років.
Вийти за межі цього строку суд за жодних умов не має права, за винятком випадку, передбаченого в ст. 71 КК України, коли призначається покарання за сукупністю вироків.
Безстроковими покараннями є: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу і довічне позбавлення волі.
Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не лише вид, а й розмір покарання [9, с. 35].
Під межами покарань розуміють часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК України (ст.ст. 52-63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.
Загальною частиною КК України межі покарань визначені для:
1) штрафу – від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, ч. ч. 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220 КК України);
2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання – від двох до п'яти років, а як додаткового – від одного до трьох років;
3) громадських робіт – від шістдесяти до двохсот сорока годин;
4) виправних робіт – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого;
5) службового обмеження для військовослужбовців – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків суми грошового забезпечення засудженого;
6) конфіскації – від конфіскації частини майна до конфіскації іншого майна, яке є власністю засудженого. Певним чином застосування конфіскації майна обмежує Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, який є додатком до КК (Додаток А до курсової роботи);
7) арешту – від одного до шести місяців;
8) обмеження волі – від одного до п'яти років;
9) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця – від шести місяців до двох років;
10) позбавлення волі на певний строк – від одного до п'ятнадцяти років.
Деякі особливості мають межі покарань, які застосовуються до неповнолітніх (ст.ст. 99-102 КК України).
Система покарань дозволяє побудувати найрізноманітніші санкції статей Особливої частини КК, в яких враховується існування десятків і сотень різних за своїм характером та ступенем тяжкості суспільно небезпечних діянь [13, c. 349].
Таким чином, встановлення у законі про кримінальну відповідальність видів покарань та визначення їх змісту і меж (обсягу) має суттєве значення для реалізації визначених ст. 1 КК України його завдань, а також таких принципів кримінальної відповідальності, як принципи законності, справедливості, гуманізму, особистої і винної відповідальності, індивідуалізації покарання тощо.
Значення системи покарань, як вичерпного переліку видів покарань, полягає також у тому, що суд не може призначити засудженому покарання, яке не входить до цієї системи. Нарешті, система покарань є основою для визначення карально-виправної та профілактичної політики держави як частини її кримінально-правової політики.


РОЗДІЛ 2. КОНФІСКАЦІЯ МАЙНА ЯК ВИД ДОДАТКОВОГО ПОКАРАННЯ
2.1 Поняття, ознаки, види та сутність конфіскації майна
Примусове вилучення майна, котре згодом отримало назву "конфіскація", як спосіб реагування на протиправні дії відоме з давніх часів, коли порушення існуючих правил викликало приватну помсту, що могла супроводжуватися захопленням майна ворога. З виникненням держави, за умови погляду на правопорушення як посягання на авторитет публічної влади (публічні інтереси), захоплення майна було змінено на вид покарання, що призначалося державними органами за вчинення злочинів [26, с. 275].
Конфіскація майна (ст. 59 КК України) полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави майна, яке є власністю особи, засудженої за вчинення тяжкого або особливо тяжкого корисливого злочину за статтею Особливої частини КК України, санкція якої передбачає можливість конфіскації майна.
Ознаками конфіскації майна, як виду покарання, є те, що:
1) особа, до якої вона застосовується, вчинила тяжкий або особливо тяжкий корисливий злочин (корисливим визнається злочин, який вчинено із корисливих спонукань);
2) санкцією статті Особливої частини КК України за цей злочин передбачено покарання у виді конфіскації майна;
3) у засудженого вилучається майно;
4) це майно є його власністю;
5) воно вилучається примусово;
6) вказане майно вилучається не тимчасово, а назавжди, і передається у власність держави;
7) держава жодним чином не компенсує власникові вартість вилученого майна [27, с. 83].
Засуджений може бути звільнений від конфіскації майна за амністією (ст. 86 КК України).
Конфіскація може бути таких видів:
1) конфіскація усього майна (повна конфіскація);
2) конфіскація частини майна (часткова конфіскація);
3) конфіскація певних видів майна;
4) повна чи часткова конфіскація, поєднана з конфіскацією певних видів майна [28, с. 91].
У разі конфіскації частини майна суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
Повна конфіскація майна передбачена у 18 санкціях статей Особливої частини КК України, конфіскація певних видів майна – у 29 статтях, а поєднання повної конфіскації майна з конфіскацією певних видів майна – у 4 статтях [13, с. 350].
Законодавець не є достатньо послідовним у визначенні такого виду покарання, як конфіскація майна. Низка положень КК, що стосуються визначення цього виду покарання, є дещо суперечливими [16].
Так, відповідно до ч. 2 ст. 59 КК України "конфіскація майна встановлюється за особливо тяжкі злочини, а також за тяжкі корисливі злочини". Проте у багатьох статтях Особливої частини КК України, котрі передбачають відповідальність за злочини, які не є тяжкими та особливо тяжкими, також передбачена конфіскація частини майна, а саме, знарядь, засобів і предметів злочину, які є власністю засудженого (наприклад, ст.ст. 176, 177, 208, 244, 248, 249 КК України).
Крім того, у ч. 1 ст. 59 КК України зазначено, що конфіскації підлягає лише майно, яке є власністю засудженого. Проте таким майном не можуть бути деякі засоби й предмети злочину. Так, ст. 334 КК України передбачає конфіскацію повітряного судна у разі порушення правил міжнародних польотів, але повітряне судно, як правило, не є власністю його пілота.
Від конфіскації майна, як виду покарання, необхідно відрізняти так звану спеціальну конфіскацію, що не є покаранням [17, c. 91].
Спеціальна конфіскація полягає у вилученні у засудженого спеціальних предметів, що є знаряддями і засобами вчинення злочину. У загальній формі вона передбачена в ст. 81 КПК України, де, зокрема, вказано, що гроші, цінності та інші предмети, нажиті злочинним шляхом, передаються в доход держави, а знаряддя злочину, що належали обвинуваченому, конфіскуються.
Спеціальна конфіскація передбачена в деяких санкціях статей КК України. Так, за ст. 201 КК України обов'язковою є конфіскація предметів контрабанди, за ст. 246 – конфіскація незаконно зрубаних дерев та ін.
У справах про незаконне полювання, незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом, незаконну порубку лісу знаряддя злочину, що належали підсудному, в тому числі автомобілі, човни та інші транспортні й плавучі засоби, у разі використання їх як знарядь, з допомогою яких вчиняються злочинні дії (вилов риби, відстріл звіра), підлягають конфіскації на підставі ст. 81 КПК України.
Характерною особливістю конфіскації майна в зарубіжних країнах, законодавство більшості з яких визнає допустимість її існування, є те, що вилучається, як правило, безоплатно лише те майно, яке було знаряддям злочину або яке було одержане в результаті протиправної діяльності, а сама конфіскація майна є одним із дієвих заходів боротьби зі злочинністю [24, с. 309].
Кримінально-правові норми багатьох держав виключають можливість повної конфіскації майна, на відміну від КК України (ст. 59), що пов'язано із визнанням непорушності інституту приватної власності, а право людини на власність, отриманої законно, у цих країнах є недоторканним.
2.2 Ефективність виконання покарання у виді конфіскації майна
Ефективність виконання покарання у виді конфіскації майна залежить від того, наскільки своєчасно і повно вжито заходів для забезпечення виконання вироку. Так, згідно з ч. 2 ст. 125 КПК України в справах про злочини, за які кримінальним законом передбачена конфіскація майна, слідчий зобов'язаний вжити необхідних заходів до забезпечення виконання вироку в частині можливої конфіскації майна, склавши про це постанову. При цьому слідчий може доручити органам дізнання провести розшуково-оперативні заходи, спрямовані на виявлення майна, що може бути об'єктом стягнення в процесі виконання конфіскації [14, c. 106].
Згідно зі статтею 126 КПК України забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт.
Майно, на яке накладено арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинуваченого чи іншим особам.
На практиці суди часто зіштовхуються із ситуаціями, коли майно, що підлягає конфіскації, до моменту виконання вироку перебуває в різних місцях, у декількох осіб. У таких випадках на всі необхідні для виконання вироку документи повинні видаватися дублікати, які потім мають направлятися у відповідні відділи Державної виконавчої служби України [14, с. 107].
На цьому ж етапі виконання вироку суду в частині конфіскації майна повинні бути вчасно вжиті заходи для забезпечення прав і законних інтересів стягувача, яким тут виступає держава. Тому одночасно з направленням зазначених вище документів державному виконавцю суд, що ухвалив вирок, письмово сповіщає про майбутню конфіскацію відповідну фінансову установу, на території якої знаходиться майно засудженого [20, с. 14].
Характеризуючи взаємозв'язок забезпечення виконання покарання і виконавчого провадження, можна констатувати: якщо підставою першого є потреба забезпечити виконання майбутнього вироку в частині конфіскації майна, то підставою виконавчого провадження є необхідність примусової реалізації винесеного вироку. Способи забезпечення можливої конфіскації майна вичерпно визначені в законі і не можуть бути розширені, як і визначені законом заходи примусового виконання [14, с. 108].
Особливістю процесу забезпечення можливої конфіскації є те, що її способи схожі до тих, що має право застосовувати державний виконавець до боржника, забезпечуючи виконання судових рішень. До цих способів належать накладення арешту на майно, його опис і передача на зберігання. Найбільш істотні відмінності між способами забезпечення можливої конфіскації майна і примусовими заходами, які реалізуються в процесі виконавчого провадження, полягають в тому, що способами забезпечення можливої конфіскації майна створюються гарантії можливого виконання, а примусовими заходами державного виконавця досягається саме виконання [20, с. 14].
Разом із тим, стосовно процесу виконання покарання заходи забезпечення мають додатковий характер і відіграють допоміжну роль. Тому державному виконавцю після прийняття справи до провадження часто доводиться усувати недоліки, допущені слідчими і дізнавачами в процесі накладення арешту на майно.
Згідно зі статтею 24 Закону України "Про виконавче провадження" у разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про конфіскацію майна, строк для добровільного виконання не встановлюється, тобто законодавством передбачено негайне виконання виконавчих документів про конфіскацію майна.
У зв'язку із цим згідно зі ст. 25 зазначеного Закону, якщо рішення підлягає негайному виконанню, то державний виконавець відкриває виконавче провадження не пізніше наступного дня після одержання документів, зазначених у ст. 18 цього Закону. Крім того, за виконавчим документом про конфіскацію майна державний виконавець розпочинає вчиняти виконавчі дії не пізніше ніж у 5-денний строк з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Після одержання виконавчого листа державний виконавець негайно перевіряє наявність майна, зазначеного в опису, виявляє інше майно, що підлягає конфіскації, і складає опис цього майна. При наявності довідки про те, що опису майна не провадилося, державний виконавець вживає заходів до виявлення майна засудженого, що підлягає конфіскації, і при його виявленні складає опис цього майна.
У разі застосування конфіскації всього майна – необхідно говорити про його розшук у різних місцях знаходження, і в цьому випадку загальний акт опису може складатися з актів опису в окремих приміщеннях, де мешкала особа, а також включати акти опису, проведені у гаражі або автомобілі, належних особі, тощо.
Після передачі конфіскованого майна фінансовим органам виконавчий лист з відміткою щодо виконання вироку про конфіскацію майна повертається суду, який постановив вирок. День надходження до суду зазначених документів вважається моментом закінчення виконання вироку суду в частині конфіскації майна. Фінансові органи передають суду, який постановив вирок, відомості, що підтверджують виконання вироку в частині конфіскації майна. Так, по реалізованому майну такими відомостями є інформація про виручену суму, по майну, що передано безоплатно, – коли і кому воно передано [14, с. 110].
У процесі виконання покарання у виді конфіскації майна нерідко трапляються випадки розтрати, відчуження, приховування або незаконної передачі майна, на яке накладено арешт. Нерідко службові особи кредитних організацій здійснюють банківські операції з грошовими коштами (внесками), на які накладено арешт.
Однією із гарантій виконання покарання у виді конфіскації майна є кримінальна відповідальність за приховування майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано (ст. 388 КК України). Така норма розрахована насамперед на попереджувальний ефект, що може сприяти безперешкодній реалізації вироку суду в частині конфіскації майна.
Часто покарання у виді конфіскації майна не виконуються внаслідок бездіяльності самих державних виконавців, інших посадових осіб Державної виконавчої служби України. Враховуючи це, у КК України у ст. 382 передбачено відповідальність за умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню.
У цілому можна зробити висновок про те, що фактичний негативний стан речей у сфері виконання конфіскації майна визначає низьку ефективність безпосередньої її реалізації, що прямо впливає на суттєве зниження можливості досягнення нею цілей, які стоять перед кримінальним покаранням.


РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ СТАТУСУ СПЕЦІАЛЬНОЇ КОНФІСКАЦІЇ МАЙНА
У національній доктрині кримінального права відсутнє усталене розуміння спеціальної конфіскації майна, а на законодавчому рівні поняття, передумови, підстави та порядок її застосування майже не розроблені.
Проте виявлення суті спеціальної конфіскації майна важливо як у теоретичному, так і в практичному значенні. Від правильного розуміння юридичної природи та місця цього заходу в системі заходів державного примусу залежать побудова системи протидії злочинності, дотримання прав і свобод людини і громадянина в нашій державі [17, с. 90].
Дослідники іноді поділяють протилежні точки зору щодо визначення статусу спеціальної конфіскації майна, згідно з якими їх можна поділити на дві групи:
1) прибічники надання їй кримінально-правового статусу;
2) прибічники надання їй кримінально-процесуального статусу [20, с. 74].
У разі надання спеціальній конфіскації майна кримінально-правового статусу пропонується або виокремити її (поряд із примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням, примусовими заходами виховного впливу, вилученням та знищенням предметів, встановленням нагляду, позбавленням спеціального пра ва та опублікуванням вироку) у спеціальний кримінально-правовий інститут "Заходи безпеки" або надати спеціальній конфіскації майна статусу покарання [10, c. 6].
Щодо ставлення до неї як до заходу безпеки, то необхідно наголосити на тому, що сутність, природа, статус, система та види заходів безпеки в Україні розглядаються лише на доктринальному рівні. Незважаючи на те, що в кримінальному законодавстві країн континентальної Європи та США вони набули доволі широкого застосування, для України це лише перспектива, яка потребує науково-практичного розроблення та обгрунтування [29, c. 33].
Щодо передбачення спеціальної конфіскації майна в нормах КК України як покарання, то серед дослідників поки що немає єдності у поглядах на предмет її змісту в цьому статусі.
Так, М.І. Хавронюк виокремлює:
1) конфіскацію майна, здобутого злочинним шляхом, а також нажитого шляхом використання майна, здобутого злочинним шляхом;
2) спеціальну конфіскацію майна, під якою вчений пропонує розуміти примусове безоплатне вилучення у власність держави належних особі на момент її засудження предметів та інших речей, які були:
а) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення злочину;
б) надані особі з метою схилити її до вчинення злочину чи як винагорода за його вчинення;
в) предметом злочину, пов'язаного з їх незаконним обігом;
г) здобуті в результаті вчинення злочину або на які було спрямовано злочин [30, с. 585].
Також вченим запропоновано доповнити КК України ст. 59-1 "Спеціальна конфіскація", яка складається з п'яти частин та фактично дублює ст.ст. 78 та 81 КПК України, присвячені питанням визначення речових доказів та порядку поводження з окремими їх видами [30, с. 586].
Досліджуючи конфіскацію за кримінальним законодавством України на дисертаційному рівні, Г. М. Собко стверджує, що спеціальна конфіскація майна – це передбачений ст. 59 КК України та ст. 81 КПК України видовий прояв загального родового явища "конфіскація майна" [25, с. 13].
Утім, детальний аналіз положень ст. 59 КК України не дає підстав стверджувати, що спеціальна конфіскація майна якимось чином передбачена цією нормою. Більш того, існують явні протиріччя у застосуванні спеціальної конфіскації майна та кримінально-правовими нормами, які визначають загальний порядок її застосування.
На нашу думку, навряд чи можна вважати гроші, цінності та інше майно, одержане внаслідок вчинення злочину, або доходи від такого майна власністю засудженого. Вилучення неправомірно набутого майна не може бути визнане покаранням, оскільки на таке майно не виникає права власності, а будь-яке покарання полягає в обмеженні прав засудженого (ч. 1 ст. 50 КК України).
У частині 2 ст. 59 КК України вказано, що "конфіскація майна встановлюється лише за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини". У статтях же Особливої частини спеціальна конфіскація майна передбачається і щодо злочинів, які не є тяжкими чи особливо тяжкими [17, с. 92].
Не завжди спеціальна конфіскація майна передбачається у санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК України за вчинення корисливих злочинів. Тобто під час розгляду санкцій статей (санкцій частин статей) Особливої частини КК України, в яких передбачено застосування спеціальної конфіскації майна, складається враження, що в КК України передбачено не 12, а 13 видів покарань, що в його санкціях легалізований вид покарання, який не передбачений в ст. 51 КК України, який до того ж має іншу правову природу – кримінально-процесуальну [15, с. 75].
Отже, це питання, перш за все, потребує узгодження та вирішення на теоретичному рівні.
Як можна побачити, наявність конкуренції між загальною (ст. 59 КК України) та спеціальними нормами (санкції статей (санкції частин статей) Особливої частини КК України, в яких передбачено спеціальну конфіскацію майна), між нормами матеріального (ст.ст. 50, 59 КК України) та процесуального (ст. 81 КПК України) права є очевидною.
Тому з метою вдосконалення процедур здійснення спеціальної конфіскації майна Кабінет Міністрів України запропонував внести зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України. Проект Закону України "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо вдосконалення процедур здійснення конфіскації)" розроблено Міністерством юстиції на виконання пункту 39 Плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в Україні "На шляху до доброчесності" на період до 2010 р., затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.08.2007 р. № 657-р.
Законопроектом пропонується забезпечити виконання однієї з важливих рекомендацій, наданих Україні Групою держав проти корупції (GRECO), щодо прийняття нових правил конфіскації та арешту доходів, одержаних злочинним шляхом, а також вдосконалити існуючі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, які регламентують спеціальну конфіскацію майна. Зокрема, проектом пропонується доповнити КК України новим розділом "Спеціальна конфіскація", у якому визначатимуться поняття спеціальної конфіскації майна, її предмет, а також випадки, коли вона застосовуватиметься.
Незважаючи на те, що законопроект отримав позитивну оцінку експертів Ради Європи, Департаменту юстиції США, а також експертів прокуратури та поліції Франції за результатами круглого столу проведеного Міністерством юстиції України у вересні 2008 р., детальний аналіз запропонованих доповнень до КК України, засвідчує наявність певних недоліків та протиріч.
Так, якщо метою даного проекту є вдосконалення процедур здійснення конфіскації, то було б правильним вважати спеціальну конфіскацію питанням процесуального, а не матеріального кримінального права і конкретизувати положення щодо неї у кримінально-процесуальному, а не в кримінальному законодавстві. У такому разі зміни до КК України, запропоновані цим проектом, є зайвими, оскільки регулювання відповідних питань не належить до предмету КК України.
Стосовно спеціальної конфіскації майна В. О. Навроцький зауважує: "Що ж до статті, яка регламентує конфіскацію майна (ст. 59 КК України), то в ній слід вказати, що так звана спеціальна конфіскація застосовується щодо злочинів будь-якого ступеня тяжкості. А ще краще інститут спеціальної конфіскації взагалі регламентувати в кримінально-процесуальному законодавстві, а в КК України передбачити лише загальну конфіскацію – як вид покарання" [15, с. 411].
Ю. В. Баулін також вважає, що правовий механізм спеціальної конфіскації майна повинен бути визначений у КПК України [8, с. 33].
На наш погляд, посилання на будь-який захід примусу в санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК України має спиратися на відповідне положення в Загальній частині цього нормативно-правового акту. Аналіз же норм Загальної частини КК України засвідчує, що на даний момент передбачення спеціальної конфіскації майна в санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК України не має жодних юридичних підстав. Хоча Міністерство юстиції України й намагається заповнити "правовий вакуум" регламентації цього виду державного примусу засобами кримінального права, вважаємо, що спори навколо спеціальної конфіскації майна триватимуть, доки за нею не визнають суто кримінально-процесуальний статус – статус вилучення майна.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у курсовій роботі, можна зробити такі висновки.
1. Конфіскація майна, котра є одним із видів додаткового покарання, передбачена чинним КК України, й застосовується як санкція за вчинення тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів відповідно до положень ч. 2 ст. 59 цього Кодексу з метою індивідуалізації покарання та призначення особі такого покарання, яке необхідне і достатнє для її виправлення та запобігання новим злочинам. Конфіскація майна є мірою покарання, що ущемляє, насамперед, майнові права засудженого.
2. Втім, на відміну від штрафу, що призначається завжди у грошовому вираженні й із урахуванням матеріального положення винного, конфіскація як покарання поширюється на всяке майно засудженого, приналежне йому на праві особистої власності, на грошові суми та інші цінності, предмети одягу, домашнього побуту тощо, крім майна, на яке не може бути звернена конфіскація.
3. У випадку конфіскації частки засудженого у спільному майні розмір його частки визначається після виключення з цього майна того, що не підлягає конфіскації. Конфіскації за вироком суду підлягає як