К КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право"
на тему:
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА

ЗМІСТ

Вступ 3
1 Історичний досвід розвитку кримінально-процесуальної форми 6
2 Процесуальна форма: поняття, сутність і значення
в кримінальному процесі 17
2.1 Поняття і значення кримінально-процесуальної форми
судочинства 17
2.2 Процесуальний документ як елемент процесуальної форми 19
2.3 Значення протоколу судового засідання в кримінальному
судочинстві 22
2.4 Використання НТЗ для протоколювання судових засідань 25
3 Додержання процесуальної форми на різних стадіях
кримінального процесу 29
Висновки 34
Список використаної літератури 36

ВСТУП
Актуальність теми наданої курсової роботи обумовлена тим, що вивчення різних аспектів процесуальної форми визначає правильний розгляд поняття кримінального процесу й кола його учасників, його організацію в цілому і кожної окремої стадії, послідовність проведення процесуальних дій тощо. Розробка категорії процесуальної форми здобуває принципове значення для з'ясування змісту й, особливо, структури судочинства.
Як відомо, процесуальна форма гарантує здійснення ефективного захисту та охорони прав і свобод учасників процесу, забезпечує дію демократичних принципів. Без підпорядкування діяльності органів правосуддя і посадових осіб встановленому процесуальному порядку не може бути режиму законності в суді, а, отже, й правильного вирішення справи і захисту прав.
Ще на початку ХІХ ст. декабрист, автор конституційних проектів М. Муравйов стверджував, що порядок вирішення найважливіших державно-правових питань створює перешкоду сваволі, й тому даному порядку повинна бути надана сила закону.
Процесуальна форма складає, за суттю, теоретичну модель юридичного процесу, виступаючи однією з фундаментальних проблем юриспруденції. Така думка відбивається в працях багатьох вчених-правознавців.
Категорія процесуальної форми залишається постійним предметом дискусії у правознавстві. Більшість спорів у своїй основі зводиться до визначення поняття і меж поширення процесуальної форми стосовно до різних галузей права.
Аналіз наявних у юридичній літературі визначень категорії, що розглядається, приводить нас до висновку: процесуальна форма, змістом якої є сукупність правил, вимог і умов, у підсумку регулює послідовність проведення процесуальних дій, виступаючи у такий спосіб процесуальним порядком, регламентом діяльності щодо розгляду і вирішення кримінальних справ.
Таке визначення найбільш точно розкриває призначення і характеристику процесуальної форми, і тому, на наш погляд, немає необхідності в розробці нового, оригінального поняття цієї складної й достатньо значущої правової категорії.
За справедливим зауваженням В. М. Горшенева, а також інших вчених, процесуальна форма є ідеальною моделлю, яка створюється на основі стереотипності юридичних дій, що припускає у своїй побудові відволікання від індивідуальних характеристик кожної конкретної справи й забезпечує у такий спосіб власну стабільність і стійкість [6, С. 10].
Процесуальна форма невіддільна від судової діяльності, оскільки виступає одним з її конститутивних елементів, і в цьому змісті процесуальний порядок, будучи послідовним ходом дій, представляє собою реальне втілення зовні [25, С. 72].
Таким чином, під поняттям процесуальної форми як порядку розгляду і вирішення кримінальних справ необхідно розуміти, в першу чергу, нормативну модель, що організує й упорядковує судову діяльність за допомогою системи законодавчо закріплених вимог до процесуальних дій і документів.
Отже, об'єктом дослідження у наданій курсовій роботі є процесуальна форма.
Предмет дослідження - норми Кримінально-процесуального кодексу України, які пов'язані із встановленням процесуальної форми.
Мета дослідження - з'ясувати особливості процесуальної форми, її сутність і значення.
Методи дослідження - порівняльно-правовий, описовий.
Для досягнення мети дослідження вирішувались такі завдання:
- розглянути історичний досвід розвитку кримінально-процесуальної форми;
- визначити поняття і значення кримінально-процесуальної форми судочинства;
- охарактеризувати процесуальний документ як елемент процесуальної форми;
- з'ясувати значення протоколу судового засідання в кримінальному судочинстві;
- висвітлити, як використовуються НТЗ для протоколювання судових засідань;
- описати, як процесуальна форма додержується на різних стадіях кримінального процесу.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1 ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ
Процесуальна форма - це сукупність однорідних процедурних (процесуальних) вимог, передбачених законом, що визначають умови, порядок та послідовність дій учасників процесу для досягнення певної мети.
Можна сказати, що процесуальна форма - це встановлені правила, які зумовлюють порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності [26, C. 11].
Як слушно зазначав відомий французький процесуаліст Фостен Елі, процесуальні форми мають бути досить потужними та міцними, щоб добути істину з лона фактів і не бути спотвореними суддями або сторонами; вони мають бути доволі простими, ясними та гнучкими для того, щоб слугувати опорою, не стаючи перешкодою, та пристосовуватись до особливостей кожної справи [8, C. 53].
Значення процесуальної форми для встановлення істини у кримінальній справі доведено багатовіковою світовою судовою практикою і теорією кримінального процесу.
Розглядаючи проблеми сучасного кримінального судочинства, звернемось до багатого історичного досвіду розвитку кримінально-процесуальної форми в Україні. Безліч проблем, що постають сьогодні, привертала увагу суспільства ще у давні періоди розвитку нашої держави.
Зародження процесуальної форми в Україні починається у X ст. за часів Київської Русі, де на той час панував обвинувально-змагальний процес. Тоді ще не існувало конкретного розподілу функцій розшуку, слідства і суду. Розслідування злочинів відбувалось, як правило, за заявою позивача.
Важливу роль на той час відіграло звичаєве право. Найповнішою і найважливішою пам'яткою давньоруського звичаєвого права, а також "княжих уставів" (уроків), вважається "Руська Правда".
Зібрані в ній норми свідчать про те, що вона мала винятково практичні цілі: дати можливість суддям справедливо вирішувати справи на підставі чинних законів, а сторонам захищати свої права на суді. Главою правосуддя був князь, а княже подвір'я - звичайним місцем суду. Але князь міг доручити судочинство тіунам та отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вирниками. Кожний суддя мав помічника (отрока), переписувача (метельника). Вони брали запас від громадян і мито з кожної справи. Вирнику і переписувачу для об'їзду волості давали коней.
В одному зі списків Руської Правди (Ярославовій Правді) сказано, що "позивач у всякому позові повинний йти з відповідачем на ізвод перед 12 громадян" - цілком ймовірно, що то були присяжні, які розглядали обставини справи по совісті, залишаючи судді визначати покарання і стягувати пеню.
Існували особливі форми так званого досудового процесу, що передбачав установлення стосунків між потерпілим (позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим).
Доказами вини чи невинності особи виступали показання свідків (видоків) та послухів, якими могли бути лише вільні люди. Отже, на той час, якщо вільна людина щось чула про вчинений злочин, то вона ставала свідком у справі. Важливими доказами вважалися ті, що отримані "судом божим" і клятвою.
З цього випливає, що процесуальна форма за часів Київської Русі грунтувалася на звичаєвому праві.
Після занепаду Галицько-Волинської держави, яка була "правонаступницею" Київської Русі і не мала суттєвих змін у системі судочинства, українські землі опинилися під протекторатом Литви. На той час Литва не мала державного та судового апаратів, підготовлених для здійснення функцій управління і судочинства, тому до кінця XІV ст. суд Великого князівства Литовського був схожий до суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала лише князеві. Від себе він передавав її намісникам, тіунам та іншим посадовцям. Поряд з князівським був ще церковний суд. Міські та сільські громади мали власні суди. Удільні князі підлягали суду великого князя.
Наприкінці XІV ст. судова система набуває такої структури: найвищою інстанцією вважався великокнязівський суд, який мав необмежену компетенцію і міг розглядати будь-які справи. Він був одноосібним, і якщо хтось брав з наказу князя у ньому участь, то рішення все одно залишалося за володарем. Траплялося, що через велику кількість справ він передавав право чинити суд довіреній особі, але такі доручення не мали постійного характеру.
Водночас із великокнязівським існував суд "пани"-Ради, проте він так і не розгорнувся у судову установу. Обласні (регіональні) суди належали намісникам великого князя, які згодом передали судові повноваження старостам та воєводам. Ними судочинство теж здійснювалося одноосібно. Нижчою ланкою судової системи були суди державця-намісника, який управляв невеликими містами і територіями. Апеляційною інстанцією для цього суду вважався суд воєводи, а від суду воєводи можна було апелювати до суду сейму землі (князівства) або суду великого князя.
Іншим видом судів Литовсько-Руської держави були домініальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням.
Існували ще громадські суди селян та міщан, які дістали назву "копні" (люди сходилися на засідання копою, тобто гуртом). Копні суди були найдавнішими й доволі авторитетними, тому навіть третій Литовський статут висловився за їх збереження. Копний суд був установою звичаєвого права, перебуваючи у тісному, генетичному зв'язку зі старим вічевим зібранням (в його актах копа часто так і називалася - віче).
Населення різних місцевостей становило своєрідну спілку для убезпечення від злочинних елементів та боротьби зі злочинами. Якщо хтось із спільноти помічав злочин або сам ставав його жертвою, то скликав копу (віче всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили заявитися самі або прислати довірників (заступників), щоб учинити слідство і суд). Звичайно, перші копні збори, які проводили слідство "по гарячих слідах", утворювалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої" копи, після якої вже сходилася велика копа. В урочистій обстановці, з дотриманням визначених обрядів і формальностей відбувався судовий процес. За його результатами виносився (усно або у письмовій формі) присуд і здійснювалося його виконання. До компетенції копного суду належали майже всі карні та цивільні справи, що виникали на його територіальній підпорядкованості. Сюди могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав право передати справу до вищої інстанції - суду гродського. Туди ж дозволялося надсилати апеляції на рішення копного суду.
У середині XVІ ст. державні суди було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від прав здійснення власного судочинства. Замість нього великий князь запровадив земські (або виборні) та гродські (або замкові) суди.
Земські шляхетські суди у складі судді, підсудка та писаря було запроваджено в усіх повітах, вони здебільшого розглядали цивільні справи. Апеляція на вирок такого суду подавалася до суду великого князя.
Гродські суди були одноосібними (судочинство здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальної сторони судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Ці суди розглядали переважно кримінальні справи і судили як шляхту, так і міщан та селян. Апелювати на вирок цього суду можна було до суду великого князя. Подальший розвиток процесуальної форми спостерігаємо в Судебнику великого князя Казиміра (Статут Казиміра 1468 р.) - першому кодексі кримінального і кримінально-процесуального права Великого князівства Литовського. Він ґрунтувався на місцевому звичаєвому праві, статті Руської Правди і судово-адміністративній практиці. Це пояснювалося тим, що литовські князі проголосили принцип "старовини не рубати, новини не заводити".
Низку нових положень щодо форми судочинства закодексовано в Литовських Статутах. Перший з них (згодом він дістав назву "Старого") було прийнято на вальному сеймі 29 вересня 1529 р. Цей кодекс складався з 13 розділів і 264 артикулів. Він містив норми державного, адміністративного, цивільного, сімейного, кримінального та інших галузей права. Статут проголошував, що всі особи, "як злиденні, так і багаті", повинні судитися на підставі викладених у ньому норм. Перший Литовський статут був не друкований, а переписувався для практичного вжитку, регулював відносини в усіх куточках різномовної держави, і містив у собі окремі положення "Руської Правди", норми звичаєвого (українського, білоруського та литовського) права та положення з польських і німецьких судебників.
Опрацювання другого Литовського статуту 1551 р. здійснювалося комісією з 10 осіб (по п'ятеро католиків і православних), до складу якої увійшли "радники маршалкові, урядники земські, хорунжії та інші особи роду шляхетського, доктори прав чужоземних, які статут склали і написали"/
Статут було затверджено сеймом у 1554 р., але він набрав чинності лише в 1566 р. За рівнем кодифікаційної техніки цей статут перевершував попередній. Його структуру складали 14 розділів і 367 артикулів. Як і до першого, сюди вводилися норми, що належали до різних галузей права. Завдяки тривалому використанню цього збірника в Україні, він вважався суто українським, чим і пояснюється його друга назва - Волинський.
Після Люблінської унії 1569 р. постала потреба привести форму судочинства у відповідність до польських законів. За дорученням польського короля Стефана Баторія, цю роботу успішно виконав литовський підканцлер Лев Сапега. Допомагала йому в опрацюванні статуту комісія, що складалася з правознавців. Третій Литовський статут остаточно було затверджено 1588 р. У цьому документі, крім визначення прав і привілеїв шляхти та оформлення закріпачення головної частини сільського населення, докладно регламентувався порядок судочинства. Чинність третього ("Нового") Литовського статуту поширювалася не лише на українські землі, а й на Корону (Польщу). Складався він з 14 розділів та 488 артикулів. Характерно, що й після прийняття статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах судочинство й далі відправляли згідно з Литовським статутом 1566 р.
Процес тоді на українських землях за традицією мав обвинувально-змагальний характер. Процесуальне право ще не визначало суттєвих відмінностей провадження у цивільних та кримінальних справах. Судочинство розпочиналося за заявою заінтересованої сторони - потерпілого або його родичів. Позивач збирав докази, пред'являв їх суду і підтримував обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову, укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів слідство і суд були обов'язковими. Тут практикувалися доноси, катування, дотримувалася таємниця судочинства. Представниками сторін на суді могли бути професійні адвокати.
Литовські статути містили перелік найважливіших доказів: показання свідків, речовий доказ, присяга тощо. Присяга шляхтича визнавалася "доводом", тобто незаперечним доказом. Великого значення надавалося письмовим доказам, особливо у майнових суперечках. Практикувалося і досудове слідство, яке здійснювали службові особи: старости, їх заступники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, допитували свідків і підозрюваних, записували їх показання і передавали до суду. На досудовому слідстві були присутні поняті ("два шляхтича віри гідні").
При здійсненні судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої спостерігалася залежність судових органів від адміністрації або цілковите злиття з нею, саме судочинство відповідало становому устрою суспільства.
Для представників вищих верств існував "суд рівних". Магнати і родовита знать вирішували справи відповідної належності у сеймовому і королівському судах. Шляхта підлягала юрисдикції створюваних нею ж повітових шляхетських судових органів - земських судів, - які розглядали кримінальні і цивільні справи, а також виконували функції нотаріату. Земський суд складався із судді, підсудка та писаря, які обиралися на шляхетських сеймиках. Судді займали свої посади довічно. Сесії земських, судів збиралися тричі на рік. У своїй роботі суди керувалися статутами Великого князівства Литовського 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали.
Помітна роль у здійсненні правосуддя належала возному судовому виконавцеві, якого призначав воєвода за поданням земського суду і шляхти. У кожному повіті було кілька возних, головного з них іменували генералом. За дорученням земського суду або на прохання заінтересованих осіб возний оглядав місце злочину, визначав розміри шкоди чи збитків, тяжкість заподіяного поранення. За необхідності допроваджував відповідача до суду, вводив у володіння землею, фіксував публічно-правові дії приватних осіб.
Повітовими судами для шляхти і посполитих були також міські (гродські або замкові) суди. Головними суддями в них виступали керівники місцевої адміністрації - воєводи і старости. Міські суди поділялися на вищі та нижчі. До вищих судів входили головні судді і представники місцевих феодалів. Нижчі складалися з намісника головного судді, шляхтича та писаря. Засідання вказаних судів (рочки гродські) тривали два тижні, починаючи з першого дня кожного місяця. На них розглядалися найтяжчі злочини, справи про повернення невільницької челяді і залежних селян, а також забезпечувалось виконання вироків та рішень інших судів.
Спеціальним судово-адміністративним органом був підкоморський суд. Він розглядав суперечки про межі земельних володінь феодалів, встановлював межові знаки. Справи у ньому розглядав суддя - підкоморій.
Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту відіграла канцелярія. Тут оформляли всі майнові угоди, приносили присягу, до неї надходили заяви про вчинені злочини, допроваджували підозрюваних у вчиненні злочинів. Показово те, що вже на той час формується принцип національної мови судочинства. Судочинство провадилося мовою більшості населення, що проживало в даній місцевості. У повітових судових установах Волині, Брацлавщини та Київщини використовувалась руська, тобто українська мова (але до міст, що були центрами воєводств, належало надсилати документи, написані польською мовою).
Стосовно населення королівських та приватновласницьких міст судові обов'язки здійснювали призначувані їх власниками судді.
У самоврядних містах роль суддів виконували магістрати і ратуші. У магістратських судах цивільні справи розглядалися радою, очолюваною бурмистром, а кримінальні - лавою на чолі з війтом. Найтяжчі кримінальні справи розглядала магістратська рада спільно з міським старостою. У ратушах судові справи розглядалися війтом або бурмистром під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Засідання цих судових органів відбувалися двічі на тиждень. Їхні ухвали можна було оскаржити намісникові воєводи.
У містах судочинство відправляли й інші суди, зокрема поточні та виложені, а також цехові.
Поточний суд, до якого входили заступник війта, чотири бурмистри, кілька радців та лавників, звичайно скликався на третій день після подання позивачем скарги (звідси й назва цього органу). Часто тут вирішувалися суперечки між феодалами та міщанами.
Виложений суд (скликався тричі на рік і кожна сесія тривала два тижні) працював під керівництвом війта. У ньому улагоджувалися майнові суперечки, розглядалися важливі економічні питання, що стосувались населення міста, а також кримінальні й цивільні справи.
Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали у своєму розпорядженні вотчинні суди, де власники живих душ самі чинили правосуддя або доручали цю функцію управителям та державцям своїх маєтків. Справи розглядалися на підставі місцевих звичаїв або відповідно до волі власника землі без дотримання процесуальної форми.
На королівських землях України тривалий час зберігалися громадські (копні) суди, що були органами сільського сходу. З посиленням феодальної залежності селян і юридичним закріпаченням (третій Литовський статут) коло справ, які розглядалися в копних судах, поступово звузилось.
Отже, проаналізувавши стан судочинства на українських землях у складі Речі Посполитої, можемо дійти висновку, що на той час сформувалася певна система судів. З'являється можливість опротестувати окреме рішення. Вводиться нова процесуальна постать - "возний судовий виконавець". За своїми повноваженнями, порівняно із сучасністю, він наближався до особи, яка провадить дізнання (як уже згадувалося, він міг провадити огляд місця злочину, визначати розміри шкоди чи збитків, тяжкості заподіяного поранення тощо).
Під час розгляду кримінальних справ український суд вимагав, щоб докази винності або невинності підозрюваного були чіткими і явними. Серед них називалися: показання свідків, письмові документи, присяга, щире визнання. Дозволялося користуватися і викриттям за допомогою доказування, тобто логічними висновками на підставі аналізу всієї сукупності доказів. Кожний із свідків міг давати показання як на користь обвинувачуваного, так і проти нього. іншими словами, він міг визнавати досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати його таким. Показання свідків тоді називалися "свядолом".
Свідками могли виступати як "свої", так і сторонні (тобто іногородні) люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у вчиненні протиправних діянь.
Крім того, вони мали бути християнами. іновірцям дозволялося виступати тільки тоді, коли не було "єдиновірних" свідків, і за умови "чесного стану". Не могли виступати свідками також картярі, п'яниці, психічно неврівноважені (хворі). Вік свідка не міг перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочину, родичі обвинувачуваного і друзі.
Існував інститут відводу свідка за заявою однієї зі сторін. Але заяву про це належало зробити до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої зі сторін. Їх записували до актової книги, що зберігалася в суді. Якщо свідок був хворий і не міг з'явитися в суд для дачі показань, до нього посилався представник суду, який записував показання і подавав їх у суд. Показання у справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову дачі показань свідок притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалася і показання кожного з них вважалися рівноцінними.
Якщо свідок виявлявся нечесним, він зазнавав покарання: по-перше, на нього покладалося відшкодування всіх судових витрат; по-друге, він міг бути підданий арешту і, по-третє, за дачу неправдивих показань піддавався позбавленню волі.
Великого значення надавалося письмовим доказам - різним договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показаннями свідків, копіями втрачених документів або присягою. Особливе значення мало листування між обвинувачуваним та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися справи.
Незаперечним доказом вважалася присяга, яку давав обвинувачуваний, тоді як противна сторона або свідок від неї відмовлялися. При цьому обов'язковою була присутність і сторони, яка приводила до присяги. Якщо доказувалося, що присяга була неправдивою, рішення суду скасовувалося, а лжеприсягнулим відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався людиною, яка не заслуговує на довіру.
Серед усіх доказів на першому місці за їх значенням стояло добровільне визнання вини у вчиненні злочину. Це було "царицею доказів".
Підсумовуючи розгляд даного питання, зазначимо, що історичний аналіз розвитку та вдосконалення форми кримінального судочинства, формування демократичних принципів його відправлення, уможливлює виявлення об'єктивних закономірностей цього процесу та врахування їх на сучасному етапі правової реформи в Україні.


2 ПРОЦЕСУАЛЬНА ФОРМА: ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1 Поняття і значення кримінально-процесуальної форми
судочинства
Всі дії учасників сучасного кримінального процесу здійснюються у визначеному законом порядку, з додержанням передбачених законом умов і послідовності, тобто згідно з процесуальною формою.
Кримінально-процесуальна форма судочинства повинна забезпечувати як можливість встановлення об'єктивної істини, так і надійний захист прав і свобод людини, справедливість прийнятих рішень [14, С. 43].
Процесуальна форма - це відповідні змісту й принципам кримінального процесу, передбачені кримінально-процесуальним правом умови, послідовність та порядок діяльності учасників процесу, засоби реалізації ними своїх прав, свобод і обов'язків, процедура здійснення окремих процесуальних дій та прийняття юридичних рішень, а також режим документування процесуальної діяльності, покликані забезпечити розв'язання завдань і досягнення мети кримінального процесу [19, С. 21].
Процесуальна форма сприяє реалізації ідей правової держави у сфері правосуддя, виступає гарантом захисту прав і свобод людини.
Якщо в правовій державі стосовно громадян доцільно реалізується ідея - "дозволено все, що не заборонено законом", то стосовно учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, повинен діяти принцип - "дозволено лише те і лише в такій формі, що і як передбачено законом".
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і в кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері правосудця.
Процесуальна форма покликана забезпечити встановлення об'єктивної істини у справі та правильне застосування закону.
Процесуальна форма створює детально врегульований, обов'язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження у кримінальних справах, який покликаний забезпечувати істину, свободу і справедливість.
Процесуальна форма повинна відповідати вимогам:
1) доцільності (забезпечувати швидке, безпомилкове й ефективне правосуддя);
2) простоти (бути вільною від непотрібних бюрократичних формальностей);
3) надійності (гарантувати досягнення істини й справедливості);
4) толерантності (забезпечувати повагу до прав і свобод людини), ясності, моральності та етичності [17, С. 29].
Вона повинна бути пронизана духом поваги до честі і гідності особи, захисту прав і свобод людини.
Значення процесуальної форми полягає в тому, що вона:
1) визначає стабільну та юридично доцільну процедуру судочинства;
2) оптимізує та активізує діяльність щодо розв'язання завдань кримінального процесу;
3) надає правове поле для встановлення єдиної для всіх законності;
4) створює систему необхідних гарантій встановлення істини, захисту прав і свобод людини та забезпечення справедливості;
5) забезпечує реалізацію принципів правової держави в сфері правосуддя й створює необхідний для цього режим законності;
6) забезпечує виховний вплив кримінального процесу [20, С. 92].
Процесуальна форма - це не пуста формальність, а абсолютно необхідна умова правильності розслідування та розв'язання кримінальних справ. Вона є гарантією встановлення істини, безпомилковості застосування кримінальної репресії [19, С. 22].
Одна з умов надійності правосуддя - документування всієї процесуальної діяльності.

2.2 Процесуальний документ як елемент процесуальної форми

Процесуальний документ відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. На підтвердження цього можна навести такі аргументи.
1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставі зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині), необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані.
Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена [4, С. 17].
Достовірність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного смислу й змісту отриманих фактичних даних). Допустимість та достовірність інформації може бути підтверджена в переважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та процес її отримання [11, С. 31].
2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з іншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав та законних інтересів.
Закон зобов'язує особу, у провадженні якої знаходиться справа, роз'яснювати учасникам процесу їх процесуальні права та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявити відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо).
Про виконання даних приписів можуть свідчити лише процесуальні документи, що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу [15, С. 19].
3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної справи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення.
4. Копії основних процесуальних документів (обвинувальний висновок та вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим гарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, і захищатися від безпідставного обвинувачення, а також право оскаржити безпідставний вирок. Без процесуальних документів неможливе виконання вироку, що набрав законної сили.
Процесуальний документ - органічна й невід'ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя [22, С. 30].
Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до невиправних помилок.
Наприклад, у справі про шахрайство слідчий пред'явив для впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення процесуальної форми в потерпілої попередньо не були з'ясовані прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання перебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманий Шмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин.
Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме - правил впізнання [19, С. 24].
Отже, діяльність органів дізнання, досудового слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід'ємним атрибутом якої є процесуальний документ.
Документи так органічно вплітаються в усі сфери нашого життя, що, по суті, стають сполучною ланкою між минулим, теперішнім та майбутнім, об'єднуючи їх у неподільне ціле.
Юридичний документ - це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінює або перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти та дії.
Кримінально-процесуальним документом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим для того суб'єктом у зв'язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.
У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін "акт" має два значення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційний документ - мовне відображення цієї діяльності за допомогою письмової мови.
У зв'язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саме неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це частини - процесуального документа.
Процесуальний документ - невід'ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту. Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого законом процесуального документа й навпаки. Перебуваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст і форму, засвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосуддя, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує гарантією їх захисту.
Процесуальний документ незмінно є найважливішим елементом процесуальної форми, яка покликана, по-перше, доводити до відома учасників процесу юридично значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичні дані - докази і цим сприяти встановленню об'єктивної істини, завдяки чому в самій процесуальній формі законодавчо втілився вироблений людством досвід пізнання; по-друге, бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та обов'язків; по-третє, бути гарантією забезпечення законності.
Таким чином, кримінально-процесуальні документи виконують інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого прокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграють організуючу та дисциплінуючу роль. Процесуальні документи - необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони виступають складовою частиною процесуальної форми як одного із гарантів правосуддя.

2.3 Значення протоколу судового засідання в кримінальному
судочинстві

Протокол судового засідання - єдиний процесуальний акт, який фіксує та засвідчує протягом усього судового провадження хід і результати розгляду справи, доводить, що було та чого не було в судовому засіданні [9, С. 28].
Протокол судового засідання:
1) забезпечує ефективність судового слідства, закріплюючи та засвідчуючи фактичні дані, які тут отримуються, забезпечуючи їх перевірність і достовірність;
2) виконує пізнавальну, комунікативну та засвідчувальну функції;
3) слугує гарантом захисту прав і законних інтересів учасників процесу та здійснення правосуддя;
4) утворює необхідні умови для прийняття правильних рішень при перегляді справи в касаційній або наглядовій інстанції або у зв'язку з нововиявленими обставинами [10, С. 78].
Враховуючи важливість даного документа, закон визначив, що він складається окремим не зацікавленим у результаті справи учасником процесу - секретарем, який несе відповідальність за відповідність записів у протоколі фактичним обставинам судового розгляду.
Крім того, існує особливий порядок ознайомлення з протоколом та засвідчення його правильності:
а) протокол має бути складений та підписаний головуючим та секретарем протягом трьох діб після закінчення судового розгляду та проголошення вироку (ч. 2 ст. 87 КПК України);
б) обвинувач, підсудний, потерпілий та його представник, цивільний позивач, цивільний відповідач або їх представник, захисник протягом трьох діб з дня складання та підписання протоколу мають право ознайомитися з ним та зробити свої письмові зауваження (надавши або подавши свої письмові зауваження, доповнення або уточнення) (ст. 88 КПК України);
в) суддя (головуючий у суді), розглянувши зауваження, у разі згоди з ними засвідчує своїм підписом їх вірність. Подані зауваження приєднуються до протоколу. У разі незгоди із заявленими зауваженнями виноситься мотивована ухвала (постанова судді) про відмову у задоволенні зроблених заяв. Зауваження та ухвали приєднуються до справи.
У протоколі судового засідання описується все, що відбувалося