К КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право"
на тему:
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО

ПЛАН

Вступ 3
1. Предмет кримінально-процесуального права 5
2. Метод кримінально-процесуального права 11
3. Поняття кримінально-процесуальних відносин 14
4. Суб'єкти кримінально-процесуальних відносин 18
Висновки 29
Список використаної літератури 32

ВСТУП
Актуальність теми наданої курсової роботи пов'язана з тим, що в умовах, коли перед Україною постає завдання створення правової держави, підвищуються вимоги до додержання законності у діяльності правоохоронних органів. Це неможливо без існування кримінально-процесуального права.
Втім, досі певні кримінально-процесуальні інститути ще не набули достатнього розвитку, що негативно позначається на забезпеченні прав та законних інтересів громадян.
Конституція України проголосила: "Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. 3). Такий підхід до особи як до найвищої соціальної цінності потребує вдосконалення кримінально-процесуального законодавства та практики його застосування, подолання порушень у кримінально-процесуальній сфері. Важливим напрямом у вирішенні цих завдань є чітка та детальна регламентація кримінально-процесуальних відносин у сучасному законодавстві.
Метою роботи є аналіз сутності й змісту кримінально-процесуального права України як самостійної галузі права.
Об'єкт дослідження: кримінально-процесуальне право України.
Предмет дослідження: основні характеристики, що визначають сутність і зміст кримінально-процесуального права как самосійної галузі системи права України.
Методи дослідження - описовий, порівняльний.
Для досягнення мети дослідження вирішувались такі завдання:
- з'ясувати предмет кримінально-процесуального права;
- визначити метод кримінально-процесуального права;
- розкрити поняття кримінально-процесуальних відносин;
- розглянути коло суб'єктів кримінально-процесуальних відносин.
При написанні курсової роботи було використано праці українських науковців, що досліджують проблеми кримінального процесу, зокрема Є. Г. Коваленка, В. Т. Маляренка, М. М. Михеєнка, В. М. Тертишника та ін., роботи російських процесуалістів радянського періоду, положення яких є актуальними й досі.
Структура курсової роботи: вступ, чотири розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПРЕДМЕТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
У теорії права загальновизнаним є положення, відповідно до якого підставами розмежування права на галузі виступають предмет (головний, провідний критерій) і метод правового регулювання, тобто сукупність прийомів і способів регулювання людської діяльності.
Якщо предмет відповідає на запитання, що регулює право, то метод - на питання, як регулює. Предмет є головним (матеріальним) критерієм розподілу права на галузі й інститути, а метод - додатковим (юридичним). Однак обидва вони в однаковому ступені відіграють важливу роль у диференціації права [9, с. 17].
Поряд з таким об'єктивним критерієм, як предмет регулювання, до числа факторів, формуючих процесуальну галузь права, деякі автори відносять, по-перше, кількісне нагромадження процесуально-правового матеріалу, що дозволяє вирішити питання про те, що дана сукупність процесуальних норм претендує на статус самостійної галузі, яка обслуговує матеріальну галузь права; по-друге, такий суб'єктивний фактор, як волю держави, спрямовану на встановлення чи зміну форм правотворчої чи правозастосовчої діяльності з урахуванням економічних, політичних й інших факторів на різних етапах розвитку суспільства [12, с. 28].
У загальнотеоретичному відношенні предмет правового регулювання виступає у вигляді певної кількості вольових суспільних відносин. Цього положення, що твердо устоялося в науці загальної теорії права, однак не розділяють повністю, коли мова йде про предмет регулювання процесуального права (як кримінального, так і цивільного).
Наразі існує низка різноманітних, часто таких, що суперечать одна одної, думок про питання, яке розглядається. Загальної позиції дотепер не вироблено.
Аналіз юридичної літератури дозволяє виділити такі підходи до розуміння предмета кримінально-процесуального права.
Одна група вчених як предмет кримінально-процесуального права називає діяльність осіб, що беруть участь у процесі.
Так, на думку Д. С. Карєва "кримінально-процесуальне право є галуззю ... права, регулюючою діяльність суду, прокуратури та органів розслідування з провадження кримінальних справ" [7, с. 40].
М. О. Чельцов вважав, що норми кримінально-процесуального права регулюють кримінально-процесуальну діяльність [20, с. 83].
За переконанням М. С. Строговича, процес - це така процедура, "яка розгортається у вигляді послідовних, регламентованих, одна з одною пов'язаних, маючих певні правові форми і спрямованих до конкретної мети дій. Саме це відбувається у судочинстві" [16, с. 50].
Другу групу складають ті вчені, що рівнозначними елементами предмета кримінально-процесуального права називають і діяльність осіб, що беруть участь у процесі, і відносини, які їй відповідають.
Виявивши деяку непослідовність, М. О. Чельцов дійшов висновку, що кримінально-процесуальне право регулює "діяльність щодо розслідування і розгляду справ про злочини, і відносини, виникаючі в ході цієї діяльності між окремими органами держави, між органами держави і учасниками кримінального процесу, між органами держави і громадськими організаціями, установами та окремими громадянами" [20, с. 85].
Аналогічною є позиція М. М. Полянського, І.І. Малхазова,
С. В. Бородіна, які вважають, що кримінально-процесуальне право регулює діяльність суду, прокуратури та органів розслідування по кримінальних справах і супутні цієї діяльності відносини з громадянами, що беруть участь у судочинстві [14, с. 113].
Даній точці зору близька позиція Г. Ф. Горського, Л. Д. Кокорева і П. С. Елькінд, відповідно до якої предметом регулювання кримінально-процесуального права виступає поведінка суб'єктів кримінально-процесуальних відносин [6, с. 101].
До вчених, що займають компромісну позицію і вважають, що кримінально-процесуальне право регулює і діяльність (дії) органів слідства, прокуратури і суду, і виникаючі при цьому суспільні відносини, близько примикають ті правознавці, що, визначаючи предмет регулювання кримінально-процесуального права як сукупність суспільних відносин, сутністю кримінального процесу називають діяльність органів слідства, прокуратури і суду [19, с. 63].
Третю групу вчених складають ті з них, що, знов-таки виявляючи непослідовність, по-різному визначають предмет регулювання кримінально-процесуального права. Так, М. С. Строгович і Д. С. Карєв вважали ним діяльність суду, прокуратури й органів слідства щодо розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ або цю діяльність і виникаючі при цьому відносини [16, с. 71].
О. С. Кобліков словами "предмет регулювання кримінально-процесуального права" в одному випадку позначає порядок діяльності органів розслідування, прокуратури і суду при провадженні кримінальних справ, а в іншому - суспільні відносини, що виникають у зв'язку з розслідуванням, розглядом і вирішенням кримінальних справ [8, с. 21].
До четвертої групи вчених-правознавців відносяться ті, на думку яких кримінально-процесуальне право регулює правовідносини (процесуальні правовідносини) [9, с. 20].
Таке твердження повинне бути піддане грунтовній критиці, тому що самі правовідносини виникають як результат регулювання нормою права фактичних суспільних відносин і тому не можуть бути предметом правового регулювання [12, с. 30].
І, нарешті, п'ята група вчених об'єднує тих правознавців, які вважають, що кримінально-процесуальне право регулює суспільні відносини в галузі кримінального судочинства [15, с. 130].
Виходячи з вищевикладених позицій щодо проблеми предмета кримінально-процесуального права й оцінці деяких з них, цікавим є вирішення питання про співвідношення кримінально-процесуальної діяльності і суспільних відносин у сфері кримінального судочинства.
Справа полягає в тому, що суспільні відносини являють собою форму (результат) людської діяльності. Людина може стати суб'єктом будь-якого відношення, лише включившись в суспільну діяльність, лише виконуючи в її рамках будь-яку роль, обумовлену конкретною потребою, яка визначає соціальну орієнтацію об'єктивної діяльності.
Єдність діяльності і суспільних відносин визнається багатьма вченими-юристами. Так, М. С. Алексєєв, розрізняючи діяльність і вчинок з погляду різного рівня поведінки людей, називає їх "цеглинками" суспільних відносин і стверджує, що, по-перше, суспільні відносини являють собою більш широку категорію, ніж діяльність; по-друге, будь-яка поведінка, що має соціальне значення, є актом взаємодії з іншими людьми й з суспільством у цілому [18, с. 41].
Про необхідність спільного характеру будь-якої правоохоронної діяльності свідчать такі обставини. Насамперед, характер саме такої діяльності відбитий у кримінально-процесуальному законодавстві. Наприклад, у кримінальному процесі працівники слідства і дізнання збирають докази, допитуючи при цьому свідків, потерпілих і обвинувачених, які дають необхідні показання.
Спільний характер діяльності у сфері кримінального судочинства виступає додатковою гарантією законності у вирішенні кримінальних справ, що виключає суб'єктивістські рішення. У цьому зв'язку, наприклад, треба згадати про колегіальний склад суду.
У спільному характері кримінально-процесуальної діяльності можна побачити й інший аспект - вона спрямована на досягнення цілей, важливих для більшості людей. У здійсненні цієї діяльності, що є однією з форм боротьби зі злочинністю, насамперед зацікавлене суспільство в цілому, і лише потім - окремі особистості [5, с. 48].
У літературі з кримінального процесу зустрічаються твердження, що далеко не вся кримінально-процесуальна діяльність відбувається у формі суспільних відносин. Так, на думку Б. О. Галкіна, у кримінальному судочинстві є багато правових зв'язків, що не входять у систему процесуальних відносин, хоча і є складовою частиною процесуальної діяльності. Як приклади він приводить відкрите слухання справи, обов'язок прокурора відмовитися від обвинувачення в суді, якщо воно не підтверджується матеріалами судового слідства, пояснюючи це тим, що "кримінально-процесуальні норми реалізуються не лише у правовідносинах, але і за їх межами, шляхом безпосереднього впливу на свідомо-вольові дії учасників процесу, наприклад, рішення про порушення кримінальної справи, про віддання кримінальної справи до суду" [5, с. 50].
Не погоджуючись з цим, В. П. Бож'єв підкреслює, що імовірно зазначена думка склалася тому, що його автори "будують" суспільні відносини в кримінальному судочинстві за типом відносин, урегульованих цивільним правом, коли в одній статті закону, що має закінчену правову норму, міститься перелік всіх прав і обов'язків суб'єктів конкретного правовідношення. Суспільні відносини, урегульовані правом, з'являється в такому випадку яскраво й опукло. Втім, те, що характерно для одного виду відносин, не є таким для іншого [4, с. 93].
У цьому зв'язку П. С. Елькінд писала, що немає і не може бути норм, які передбачали б тільки обов'язки поза кореспондуючими їм правами чи тільки права поза кореспондуючими ним обов'язками [21, с. 118].
Таким чином, кримінально-процесуальна діяльність існує лише в формі суспільних відносин і, як будь-яка інша соціально значуща діяльність, не може існувати інакше. Навіть найнезначніша за правовими наслідками дія одного суб'єкта завжди викликає дію (чи встановлює можливість її виконання) з боку іншого суб'єкта.
Отже, предметом кримінально-процесуального права є суспільні відносини, що виникають між учасниками кримінального судочинства, а не їх окремі дії (діяльність).
Вказівка при визначенні предмета регулювання поряд з відносинами і на відповідну діяльність представляється зайвою, оскільки, як відзначалося раніше, суспільні відносини є необхідною формою (результатом) реалізації будь-якої соціально значущої діяльності, що не може здійснюватися поза суспільними відносинами.


2. МЕТОД КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
Кожній основній галузі права притаманний свій метод правового регулювання, специфічні риси якого виражаються:
1) у правовому становищі (статусі) суб'єктів;
2) у підставах формування правовідносин;
3) у способах визначення їх змісту;
4) у юридичних санкціях.
Розглядаючи методи правового регулювання як реальні юридичні явища, що знаходять своє відображення лише в рамках галузей права, необхідно разом з тим вказати на первинні (вихідні) методи, які являють собою виділені логічним шляхом найпростіші прийоми регулювання:
1) централізоване, імперативне регулювання (метод субординації), при якому регулювання зверху до низу здійснюється на владних-імперативних початках; юридична енергія надходить на дану ділянку правової дійсності лише зверху від державних органів і, згідно з цим, становище суб'єктів характеризується відносинами субординації, прямого підпорядкування;
2) децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації), при якому правове регулювання визначається знизу, на його хід і процес впливає активність учасників суспільних відносин, їх правомірні дії є індивідуальними, "автономними" джерелами юридичної енергії. Згідно з цим, становище суб'єктів характеризується відносинами координації, доданням юридичного значення їх правової поведінці.
У галузях права, не лише у кримінально-процесуальному, ці первинні методи залежно від характеру регульованих відносин виступають у різних варіаціях, сполученнях, хоча, як правило, з переважною перевагою одного з них.
У найбільш чистому вигляді зазначені первинні методи виражаються в адміністративному праві (метод субординації) і в цивільному праві (метод координації). Представляючи собою складне, багатогранне правове явище, кожен галузевий метод є специфічним компонентом прийомів і засобів регулювання, що існує тільки в даному, конкретному нормативному матеріалі, тісно пов'язаному з відповідною групою суспільних відносин, предметом правового регулювання.
Є. Г. Мартинчик у цьому зв'язку підкреслює, що комплексність методів процесуальних галузей виявляється в тому, що їм властиві як імперативні, так і диспозитивні початки. Наприклад, диспозитивність прийнято вважати галузевою ознакою цивільного процесуального права, а владність вбачається в характері кримінально-процесуальних відносин [12, с. 45].
В. П. Бож'єв відзначав, що "у літературі давно був висловлений погляд, що процесуальні відносини за своїм характером двоїсті: вони характеризуються як відносини влади і підпорядкування й у той же час як відносини рівних (автономних) суб'єктів" [4, с. 98].
Риси диспозитивности, не говорячи вже про владність, маються в кримінальному процесі.
Це положення неважко вивести з міркувань І. В. Тиричева, який, з однієї сторони підкреслює, що в кримінально-процесуальному праві переважають норми, які містять дозвіл на вчинення певних дій і, таким чином, дій, що забороняють, і відносини, не дозволені законом. Далі ним підкреслюється, що в силу особливостей предмета регулювання більшість кримінально-процесуальних норм відносяться до зобов'язуючих, імперативних [18, с. 53].
З іншого боку, даним автором звертається увага на те, що серед норм, адресованих державним органам і посадовим особам, які ведуть кримінальний процес, є такі, що надають їм вибір того чи іншого способу дії залежно від ряду конкретних умов даної справи.
Більш того, норми, що надають певні права, відносяться у своїй більшості до учасників процесу, від волі яких залежить скористатися чи не скористатися наданим правом.
Погоджуючись з цими положеннями, можна відзначити дві обставини критичного характеру.
По-перше, важко погодитися з думкою автора, який суперечить сам собі, що "у кримінальному процесі припустимі тільки ті дії і рішення, які дозволені законом".
По-друге, спірною є авторська позиція про те, що "такий метод правового регулювання називається дозвільним" [18, с. 30].
На наш погляд, метод кримінально-процесуального права носить імперативно-диспозитивний характер при пріоритеті імперативних початків у регулюванні певної галузі суспільних відносин.
Даний висновок цілком відповідає таким загальнотеоретичним положенням:
- прагнення до детального регулювання, до розпорядження конкретною поведінкою учасників суспільних відносин відрізняє імперативний підхід;
- прагнення до регулювання лише основних ліній поведінки, надання значної свободи учасникам суспільних відносин, відмова від ретельної і детальної регламентації властиві диспозитивному підходу.
У чистому вигляді ці підходи практично не зустрічаються. Ми завжди маємо справу із синтезом імперативного і диспозитивного регулювання. Можна говорити лише про тенденції, про перевагу того чи іншого характеру регулювання.


3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Кримінально-процесуальні відносини - це ті відносини, що регламентуються нормами кримінально-процесуального права, яке встановлює певні права й відповідні їм обов'язки державних органів, що беруть участь у процесі, посадових осіб, громадських організацій і окремих громадян.
Кримінально-процесуальні відносини є частиною процесуальних відносин, які можна характеризувати у такий спосіб:
1) процесуальні відносини можуть існувати не інакше як у формі правових;
2) у процесі реалізації процесуальних відносин застосовуються не лише норми процесуального, але й норми матеріального права;
3) для всіх процесуальних відносин у сукупності існує загальний об'єкт, для кожного індивідуального правовідношення - спеціальний об'єкт;
4) процесуальним відносинам властиві системність і множинність;
5) процесуальні правовідносини багатосуб'єктні.
Поряд з властивостями, що притаманні всім процесуальним відносинам і по-різному виявляються в них, існують особливі ознаки, характеризуючі лише певний вид процесуальних відносин.
До ознак, властивих кримінально-процесуальним відносинам, відносяться такі:
1) кримінально-процесуальні відносини відіграють службову роль відносно до кримінальних матеріальних правових відносин. Це обумовлено тим, що перші слугують засобом встановлення інших;
2) всім кримінально-процесуальним відносинам у сукупності і кожному з них окремо властивий публічно-правовий початок;
3) руху і розвитку кримінально-процесуальних правових суспільних відносин властивий багатостадійний характер;
4) кримінально-процесуальні правовідносини змінюються, кримінальні матеріальні правові суспільні відносини є стабільними;
5) склад центрального кримінально-процесуального відношення обумовлений відповідними компонентами матеріального правовідношення;
6) кримінально-правові відносини безупинні (перманентні); кримінально-процесуальні відносини можуть бути переривчастими (дискретними).
На відміну від матеріальних правовідносин, кожне з яких може існувати само по собі, процесуальні відносини існують лише в системі, вони пов'язані між собою, взаємообумовлені.
Підкреслюючи множинність відносин, що складаються на різних етапах кримінального судочинства, необхідно завжди мати на увазі, що ці відносини не розрізнені, а взаємозалежні й взаємообумовлені: одні змінюють інші, котрі, у свою чергу, викликають до життя інші відносини.
Наприклад, відносини між слідчим і обвинуваченим, представляючи собою результат функціонування комплексу процесуальних відносин, породжують багато інших відносин: між слідчим і захисником обвинуваченого, між прокурором і слідчим, між захисником і прокурором тощо.
Такий тісний взаємозв'язок і залежність процесуальних відносин дозволяє зробити висновок про наявність у кримінальному судочинстві системи кримінально-процесуальних відносин.
У зв'язку з цим треба відзначити таке. Наприклад, цивільному процесу не властива багатостадийнисть у такому ступені, в якому вона притаманна кримінальному судочинству. Немає в цивільному процесі стадій порушення кримінальної справи, дізнання і досудового слідства. Внаслідок цього суб'єктом всіх процесуальних відносин є один представник влади - суд (у кримінально-процесуальних відносинах суб'єктом може бути суд, слідчий, начальник слідчого відділу, прокурор, особа, яка проводить дізнання).
Викладене дозволяє зробити висновок про неприпустимість автоматичного перенесення розглянутої конструкції в галузь кримінального процесу.
У кримінальному судочинстві функціонує безліч відносин. Будучи індивідуалізованим, кожне з них відіграє певну роль у загальній системі кримінально-процесуальних відносин.
Зазначене, втім, не означає, що кожна складова цієї системи не має самостійного значення. Більш того, кожне процесуальне відношення має тільки йому властивий зміст, об'єкт і суб'єктний склад.
Згідно з цим, на наш погляд, методологічно виправданою є спроба класифікувати ці відносини у такий спосіб:
1) відносини між органом влади й обвинуваченим (підсудним);
2) відносини між органами влади в сфері кримінального судочинства (між слідчим і органом дізнання, прокурором і слідчим, судом і прокурором тощо);
3) відносини між органами влади, з одного боку, і особами, захищаючими свої процесуальні чи інші інтереси в кримінальному процесі, а також їх захисниками чи представниками - з іншого;
4) відносини органів влади зі свідками й експертами, тобто особами, що залучаються в сферу судочинства через їх можливість дати показання (зробити висновок);
5) відносини між органами влади й іншими громадянами (фахівцями, понятими, перекладачами та ін.);
6) відносини між органами влади і представниками державних організацій (працівниками установ зв'язку при накладенні арешту на кореспонденцію; представниками домоуправління за місцем проведення обшуку; представниками кримінально-виправно установ тощо);
7) відносини між органами влади і представниками громадськості й громадських організацій (комісій зі справ неповнолітніх, спостережливих комісій).
З цього кола представляється правомірним виділити центральне правовідношення. Таким є відношення між обвинуваченим, злочинні дії якого складають предмет кримінального переслідування і судового розгляду, і державними органами влади в процесі провадження по кримінальній справі.
Всі інші правовідносини, що виникають і розвиваються у кримінальному процесі, підкоряються, у кінцевому рахунку, найбільш правильному, відповідаючому інтересам правосуддя розвитку саме цього, стрижневого правовідношення.


4. СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ВІДНОСИН
Коло суб'єктів кримінально-процесуальних відносин в кримінально-процесуальному кодексі України (далі - КПК) чітко не визначено. В ньому говориться про "осіб, які беруть участь у справі" (ст. ст. 19, 20, 22, 53, 87 КПК), "учасників процесу" (глава 3 КПК), "учасників судового розгляду" (ст. 261 КПК).
"Учасниками процесу" згідно з п. 8 ст. 32 КПК є обвинувачений, підозрюваний, захисник, а також потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники.
"Учасники судового розгляду" перелічені в ст. 261, 265, 441, 442, 443 КПК. Це - всі згадані "учасники процесу", а також прокурор, громадській обвинувач, громадський захисник, законний представник неповнолітнього підсудного, представники підприємств, установ і організацій, в яких навчався або працював неповнолітній, соціальної служби та кримінальної міліції у справах неповнолітніх, а в разі необхідності й інших організацій.
Отже, коло учасників судового розгляду ширше, ніж коло учасників процесу, але воно не включає підозрюваного.
Такі істотні недоліки кримінально-процесуального законодавства призвели до розбіжності і в теорії кримінального процесу. При аналізі кола органів і осіб які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовуються терміни "суб'єкти кримінального процесу", "суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності", "учасники кримінального процесу", причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст.
На погляд М. М. Михеєнка, поняття "суб'єкти" і "учасники" кримінального процесу (кримінально-процесуальної діяльності) за чинним законодавством є ідентичними за своїм змістом, але слід користуватися терміном "суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності", оскільки термін "учасники процесу" в КПК вживається в спеціальному і дуже вузькому значенні [13, С. 55].
Всі особи, які вступають між собою в процесуальні правовідносини, незалежно від обсягу їх прав і обов'язків, є суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності. Не можна бути суб'єктом процесуальних правовідносин і не бути суб'єктом кримінального процесу.
Таким чином, суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності - це всі державні органи, посадові і приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою у процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи цроцесуальні обов'язки.
Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідаошення були орган влади або посадова особа, яка веде процес.
Дещо вужчим за змістом є поняття "особи, які беруть участь у справі", та саме ним доцільно користуватися в законодавстві, бо воно є більш точним порівняно з нинішнім поняттям "учасники процесу", яке міститься в чинному КПК України і яке замінило собою поняття "сторони", що вживалося в главі З КПК УРСР 1927 р. "Склад суду, сторони і відвід". Вчені вважають, що до цього поняття слід повернутися, бо без наявності сторін обвинувачення і захисту не може бути змагальності кримінального процесу [13, с. 56].
Нижче наведена класифікація суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності з визначенням призначення кожного з них.
І. Державні органи й посадові особи, які ведуть кримінальний процес і залучають до його сфери всіх інших суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності: суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання.
Суд. З усіх органів, які ведуть процес, лише суд є колегіальним органом. Під терміном "суд" розуміють також і суддю, який розглядає справу одноособове (п. 1 ст. 32 КПК).
Серед суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, які мають владні повноваження для виконання завдань кримінального процесу, суд посідає особливе місце, бо лише йому належить право не тільки визнати людину винною у вчиненні злочину, але й своїм вироком піддати її кримінальному покаранню.
Суддя. Як судді діють: голова, заступники голови і судді Верховного Суду України, Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських судів, міжобласного, районних (міських), міжрайонних (окружних), військових судів, народні засідателі при виконанні ними обов'язків у суді (п. 5 ст. 32 КПК).
Судді та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями судової влади, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади (ч. 1 ст. 1 Закону про статус суддів).
Суддя має право: віддати обвинуваченого до суду; вирішити всі питання, пов'язані з підготовкою справи до розгляду в судовому засіданні; у випадках, передбачених законом, розглянути справу одноособове; головувати в судовому засіданні; бути доповідачем при розгляді справи в розпорядчому засіданні, в касаційній і наглядній інстанціях; керувати обговоренням питань у нарадчій кімнаті; підписувати судові рішення і протокол судового засідання; викладати письмово свою окрему думку в справі при незгоді з рішенням більшості суддів; розглядати зауваження на протокол судового засідання.
Прокурор. Прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при провадженні дізнання і попереднього (досудового) слідства, бере участь у розгляді справ судами першої, касаційної і наглядної інстанцій. Він зобов'язаний в усіх стадіях кримінального судочинства вчасно вживати передбачених законом заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили.
Свої повноваження прокурор здійснює незалежно від будь-яких органів і посадових осіб, підкоряючись тільки закону і керуючись вказівками Генерального прокурора України. Постанови прокурора, винесені відповідно до закону, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами (ст. 25 КПК).
Під терміном "прокурор" розуміються Генеральний прокурор України, прокурор Автономної Республіки Крим, області, міста Києва, Севастополя, районний, міський, військовий, транспортний прокурор та інші прокурори, прирівняні до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх заступники і помічники, прокурори управлінь і відділів прокуратур, які діють у межах своєї компетенції (п. 6 ст. 32 КПК).
Слідчий. Слідчий - це особа, яка провадить досудове слідство в кримінальних справах. Є слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, органів безпеки і податкової міліції. Обговорюється питання про створення єдиного слідчого апарату.
Начальник слідчого відділу. Начальник слідчого відділу за КПК - це начальник слідчого управління, відділу, відділення органів внутрішніх справ, безпеки та його заступники, а також податкової міліції, які діють у межах своєї компетенції (п. 6-а ст. 32 КПК). Вони здійснюють відомчий контроль за діяльністю слідчих керованого підрозділу. Що стосується начальників слідчих відділів і управлінь органів прокуратури, то вони користуються всіма правами прокурора щодо здійснення нагляду за додержанням законів слідчими.
Начальник слідчого відділу здійснює контроль за своєчасністю дій слідчих по розкриттю злочинів і запобіганню їм, вживає заходів до найбільш повного, всебічного та об'єктивного провадження попереднього слідства в кримінальних справах. З цією метою він має право перевіряти кримінальні справи, давати вказівки слідчому про провадження попереднього слідства, притягнення як обвинуваченого, кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, направлення справи, провадження окремих слідчих дій, передавати справу від одного слідчого іншому, а також брати участь у провадженні попереднього слідства та особисто провадити попереднє слідство, користуючись при цьому повноваженнями слідчого (ч. 1 і 2 ст. 114(1) КПК).
Орган дізнання. На відміну від слідчих, для органів дізнання розслідування кримінальних справ не є основною діяльністю. На них законом покладається насамперед вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину й осіб, які його вчинили (ч. 1 ст. 103 КПК), отримання фактичних даних, що можуть бути використані як докази у кримінальній справі, тощо (ст. 10 Закону про оперативно-розшукову діяльність). Водночас вони в межах своєї компетенції можуть порушувати кримінальні справи і провадити їх розслідування в формі дізнання.
Органами дізнання є:
1) міліція, а у справах про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також у справах про приховування валютної виручки - податкова міліція;
2) органи безпеки - у справах, віднесених законом до їх відання;
3) командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ у справах про всі злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також у справах про злочини, вчинені робітниками і службовцями Збройних Сил у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи;
4) митні органи - в справах про контрабанду;
5) начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових і виховно-трудових профілакторіїв - у справах про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені працівниками цих установ, а також злочини, вчинені у розташуванні цих установ;
6) органи державного пожежного нагляду - у справах про пожежі і порушення протипожежних правил;
7) органи прикордонної охорони - у справах про порушення державного кордону;
8) капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні (ст. 101 КПК).
Особа, яка провадить дізнання. Керівники відповідних органів (наприклад, начальник районного відділу внутрішніх справ) або прямо вказані в законі посадові особи (командир, начальник, капітан) є органами дізнання. Вони можуть особисто провадити дізнання або доручити це своїм підлеглим (наприклад, у міліції співробітникам кримінального розшуку, служби боротьби із злочинами в галузі економіки, охорони громадського порядку, Державтоінспекції, дільничним інспекторам; на морських суднах - одному із помічників капітана; в армії командир призначає військових дізнавачів з числа найбільш підготовлених для цього офіцерів).
Особа, яка провадить дізнання і приймає рішення, користується такими ж повноваженнями, як і слідчий, але її рішення з найважливіших процесуальних питань (наприклад, постанови про порушення, закриття кримінальної справи або направлення її слідчому, про застосування заходів процесуального примусу) повинні бути затверджені органом дізнання (відповідним начальником), бо він несе відповідальність за провадження в справі, за діяльність особи, якій доручив провести дізнання. Він може давати вказівки цій особі про виконання слідчих і розшукових дій. Ці вказівки є обов'язковими для виконання.
ІІ. Особи, які захищають свої або представлені інтереси в кримінальному процесі. Вони можуть здійснювати функцію приватного обвинувачення або функцію захисту від підозри, обвинувачення і захисту інших законних інтересів: потерпілий, цивільний позивач та їх представники; підозрюваний; особа, щодо якої вирішується питання про відмову в порушенні або про закриття кримінальної справи з нереабілітуючих обставин; особа, щодо якої орган дізнання без порушення кримінальної справи встановлює у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів обставини вчинення нею злочину; обвинувачений (підсудний, засуджений, виправданий), його законний представник; захисник; цивільний відповідач і його представник; особа, яка вчинила діяння у стані неосудності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, щодо якої розслідується справа і вирішується питання про застосування примусового заходу медичного характеру.
Потерпілий - це фізична особа, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду (ч. 1 і 2 ст. 49 КПК). Лише після визнання її потерпілою особа стає учасником процесу.
Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану. При фактичному заподіянні моральної, фізичної або майнової шкоди визнання потерпілим повинно провадитись і в справах про приготування до злочину або замах на вчинення злочину.
Цивільний позивач. Громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, за постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, судді або за ухвалою суду визнаються цивільним позивачем (ч. 1 ст. 28, ч. 1 ст. 50 КПК).
Слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити громадянину, підприємствам, установам і організаціям, які зазнали матеріальної шкоди від злочину, їх право заявляти цивільний позов (ч. 2 ст. 122 КПК). За наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову (ч. 1 ст. 29 КПК).
Підозрюваний. За чинним кримінально-процесуальним законодавством особа визнається підозрюваною як самостійною процесуальною фігурою із своїми правами й обов'язками лише в двох випадках: 1) в разі затримання її за підозрою у вчиненні злочину, 2) коли до неї застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченої (ч. 1 ст. 43(1) КПК). У всіх інших випадках особа, запідозрена у вчиненні злочину,