К КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АКТИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Основи прийняття кримінально-процесуальних рішень 5
1.1 Поняття процесуального рішення 5
1.2 Правові властивості процесуального рішення 7
1.3 Стадії прийняття процесуального рішення 10
1.4 Форми прийняття процесуального рішення 11
2. Кримінально-процесуальний акт як різновид форми прийняття процесуального рішення 14
3. Загальна характеристика окремих видів кримінально-процесуальних актів 18
3.1 Постанова як різновид кримінально-процесуальних актів 18
3.2 Зміст і структура обвинувального висновку 27
3.3 Значення протоколу судового засідання в кримінальному судочинстві 33
Висновки 37
Список використаних джерел 40


ВСТУП
Актуальність теми наданої курсової роботи обумовлена тим, що вивчення різних аспектів процесуальної форми визначає правильний розгляд поняття кримінального процесу й кола його учасників, його організацію в цілому і кожної окремої стадії, послідовність проведення процесуальних дій тощо. Розробка категорії процесуальної форми здобуває принципове значення для з'ясування змісту й, особливо, структури судочинства.
"Процесуальна форма, – зазначає С В. Бородін, – слугує найбільш повному розкриттю сутності справи та її змісту. Засоби фіксації в кримінальному процесі та сутність кримінальної справи нерозривно пов'язані між собою. Без передбачених законом процесуальних актів немає кримінального процесу, немає кримінальної справи, а отже, немає її сутності" [22, с. 15].
У кримінальному судочинстві існує понад 20 видів процесуальних актів: постанови, протоколи, ухвали, подання, обвинувальні висновки, вироки, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи тощо. Кожен вид процесуальних актів має свій зміст, значення, структуру.
Мета цієї роботи полягає в тому, щоб всебічно дослідити особливості кримінально-процесуальних актів.
Об'єкт дослідження – кримінально-процесуальні акти.
Предмет дослідження – норми КПК України, що регламентують таку важливу складову кримінально-процесуальної діяльності як її результат – кримінально-процесуальні акти.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
1) сформулювати поняття процесуального рішення;
2) окреслити правові властивості процесуального рішення;
3) описати стадії прийняття процесуального рішення;
4) висвітлити форми прийняття процесуального рішення;
5) охарактеризувати кримінально-процесуальний акт як різновид форми прийняття процесуального рішення;
6) розглянути постанову як різновид кримінально-процесуальних актів;
7) з'ясувати зміст і структуру обвинувального висновку;
8) розкрити значення протоколу судового засідання в кримінальному судочинстві.
Методи дослідження – описовий, порівняльний, аналізу і синтезу, узагальнення.
Для всебічного розгляду теми у роботі використано праці відомих українських і російських процесуалістів, насамперед С. П. Єфімичева, Є. Г. Коваленка, В. Т. Маляренка, О. Р. Михайленка, В. В. Рожнової,
В. М. Тертишника, М. О. Якубовича та ін.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


1. ОСНОВИ ПРИЙНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ
1.1 Поняття процесуального рішення
Діяльність людини постійно пов'язана з прийняттям рішень із різних державних, громадських і особистих питань. Вона має багатоаспектний, взаємопов'язаний характер і грунтується як на об'єктивних, так і на суб'єктивних началах, які охоплюють соціальні, правові, гносеологічні, інформаційні, логічні, психологічні й інші чинники.
Рішення – це складова частина будь-якої пізнавальної та практичної діяльності людини, що характеризується певною структурою, яка містить мету, засоби, результат і власне процес діяльності [7, c. 10].
Виконання вимог кримінально-процесуального законодавства зумовлює активне начало в поведінці відповідних осіб, яке проявляється як у зовнішніх аспектах діяльності, так і в розумово-вольових, психологічних, які мають свою специфіку. Важливого значення набувають вольові й інтелектуальні риси слідчого, особи, що провадить дізнання, прокурора, судді, інших компетентних осіб (вміння пізнати об'єктивні обставини, здатність витримувати психічні навантаження, наполегливість, принциповість, сила волі, уважність, активність, стійкість, мужність, справедливість, упевненості, без яких належне виконання професійних завдань є неможливим) [23, с. 24].
Під час прийняття рішень у кримінальному процесі об'єктом аналізу є поведінка людей. При цьому доводиться долати складні ситуації, усувати перешкоди, що виникають, а це вимагає вольового напруження, активної розумової діяльності. На прийняття рішення може впливати й суспільно-психологічна атмосфера: прохання та навіть вимоги деяких службових осіб, тиск, залякування з боку певних осіб, підвищена заінтересованість у результатах справи, чутки, повідомлення в засобах масової інформації тощо.
Важливим началом у прийнятті компетентною особою кримінально-процесуальних рішень є також внутрішнє переконання, що повинно грунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ст. 67 КПК України).
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає такий порядок, під час якого, по-перше, ця оцінка проводиться органом, який веде процес, за відсутності наперед встановлених правил про значення та силу доказів і, по-друге, ця оцінка завершується категоричними висновками й рішеннями, що виключають будь-який сумнів у їх правильності [7, с. 47].
Необхідно також брати до уваги й те, що кримінально-процесуальні рішення мають імперативний характер і можуть бути пов'язані з обмеженням прав та свобод громадян, а процес їх прийняття відбувається в жорстких часових межах, яким кримінально-процесуальний закон надає особливого значення [23, с. 25].
Рішення, що приймаються суб'єктами кримінального процесу, є індивідуальними актами застосування права. Загальною ознакою процесуальних рішень як актів застосування норм матеріального й процесуального права є те, що вони містять відповіді на правові питання, що й відрізняє їх від процесуальних актів, у яких закріплюється факт провадження, зміст і результати процесуальних дій [14, c. 68].
Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства, й зокрема процесуальних норм, які визначають повноваження слідчого щодо прийняття процесуальних рішень, надає можливість виділити певні характерні риси процесуальних рішень слідчого, а саме:
1) це, насамперед, правовий висновок із конкретного питання, що виникло під час досудового слідства;
2) вони є індивідуальними актами правозастосування;
3) вони є юридичними фактами, що породжують виникнення, зміну чи припинення кримінально-процесуальних правовідносин і підтверджують наявність або зідсутність матеріально-правових відносин;
4) приймаються слідчим у межах його кримінально-процесуальної компетенції;
5) реалізують процесуальні повноваження та функції слідчого;
6) мають владний і обов'язковий характер;
7) відображають рівень пізнання (доказування) обставин справи, досягнутий на момент прийняття рішення;
8) відображають внутрішнє переконання слідчого в правомірності, своєчасності й достовірності;
9) наділені властивостями законності, обгрунтованості, вмотивованості [23, с. 26].
Отже, процесуальне рішення – це спрямований на виконання завдань кримінального судочинства індивідуальний правозастосовний акт, винесений у межах його компетенції, що реалізує його повноваження, втілений у встановлену законом процесуальну форму, та містить правові висновки з питань, які виникають під час провадження у справі, і котрий наділений властивостями законності, обгрунтованості й умотивованості.
1.2 Правові властивості процесуального рішення
Процесуальні рішення характеризуються певними правовими властивостями. У теорії права зазначається, що будь-який індивідуальний акт правозастосування повинен бути законним, обгрунтованим, мотивованим і доцільним.
Важливою правовою властивістю процесуального рішення є законність. Вимога законності безпосередньо випливає зі змісту Конституції України (ст. 6), а також кримінально-процесуального закону (ч. 1 ст. 114, п. 2 ч. 1 ст. 227 КПК України).
У навчальній літературі законність визначається як суворе виконання (дотримання) законів (і підзаконних актів) усіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами. Вихідним елементом законності є обов'язковість закону, його неухильне виконання [11, c. 96].
Кожен процесуальний акт у кримінальному судочинстві може бути визнаний законним лише за умови, коли:
1) його винесення передбачено кримінально-процесуальним законом;
2) він винесений компетентним органом;
3) він постановлений за наявності до того умов і підстав, визначених законом;
4) його винесенню передує виконання всіх необхідних процесуальних дій;
5) він оформлений згідно з процесуальною формою та містить усі необхідні для нього реквізити [20, с. 37].
Законність процесуального рішення насамперед визначається тим, що його винесення повинно бути передбачено кримінально-процесуальним законом. Це означає, що слідчий у конкретній правовій ситуації має право прийняти лише те рішення, котре передбачено нормами кримінально-процесуального права [23, с. 29].
Обов'язковою властивістю процесуального рішення є обгрунтованість. Так, у постанові слідчого повинні бути викладені всі обставини, що мають значення для справи та які є підставами для її винесення, а також докази на підтвердження висновків слідчого про встановлені обставини справи. У необхідних випадках наводяться мотиви застосування відповідних правових норм [20, с. 40].
Кримінально-процесуальний закон не розкриває поняття обгрунтованості процесуальних рішень. Проте ч. 2 ст. 130 КПК України встановлює, що в постанові, поряд з іншими обставинами, потрібно зазначати обгрунтування прийнятого рішення. У процесуальних нормах щодо різноманітних рішень слідчого ідеться про те, що рішення приймається за наявності "достатніх даних", "досить доказів", "достаток підстав" тощо (ст.ст. 94, 131, 148 КПК України).
Важливою властивістю процесуального рішення є мотивованість. Як свідчить аналіз слідчої практики, більшість помилок і недоліків при прийнятті процесуальних рішень допускається саме під час складання описово-мотивувальної частини постанови, коли відсутні переконливі мотиви та конкретні аргументи застосування певної норми права, котрі б підтверджували правильність висновків слідчого, або вони викладені у такий спосіб, що не дають змоги з'ясувати з достатньою ясністю зміст прийнятого рішення [23, с. 31].
Такі недоліки особливо неприпустимі в процесуальних рішеннях слідчого, в яких формулюється та вирішується обвинувачення, а також пов'язаних із застосуванням заходів процесуального примусу, оскільки вони суттєво обмежують права і законні інтереси громадян.
Відсутність мотивації в процесуальних рішеннях слідчого означає порушення вимог кримінально-процесуального закону, внаслідок чого кожне немотивоване рішення слідчого повинно бути визнано незаконним і необгрунтованим, таким, що підлягає скасуванню.
Мотивація досягне свої мети в забезпеченні законності, обгрунтованості та справедливості процесуального рішення слідчого лише в тому разі, якщо мотиви будуть усебічними, повними й об'єктивними.
Усебічність мотивів – це наведення в рішеннях слідчого не тільки доводів, що утворюють основу прийнятого рішення, а й доводів, на підставі яких суперечлива інформація не може потягнути за собою прийняття іншого рішення.
Повнота мотивів полягає в тому, що слідчий зобов'язаний навести свої висновки з усіх тих фактів, які сукупно є достатньою та необхідною підставою для прийняття відповідного рішення.
Об'єктивність мотивів полягає в тому, що, з одного боку, вони повинні відображати внутрішнє переконання слідчого, а з другого – відповідати фактам об'єктивної дійсності.
1.3 Стадії прийняття процесуального рішення
Процес прийняття рішень у кримінальному судочинстві поділяють на три стадії: інформаційну, аналітичну, заключну [15, с. 7].
Інформаційна стадія прийняття кримінально-процесуального рішення охоплює збирання, одержання, закріплення інформації, її перевірку, аналіз фактичних обставин справи [14, с. 15].
Кримінально-процесуальний закон визначає правила збирання, перевірки й оцінки доказів для встановлення необхідних фактів у межах предмета доказування. Компетентні органи повинні вести цілеспрямований пошук інформації, намагатися, по можливості, одержувати прямі докази, оскільки за їх допомогою прямо (тобто одноступенево) встановлюються обставини предмета доказування, встановлюється наявність або відсутність підстав для прийняття процесуальних рішень.
В аналітичній (оцінній) стадії прийняття рішень отримана інформація зіставляється з відповідними правовими приписами, зважаючи на мету, що має бути досягнута, обирається оптимальний, в межах закону, спосіб дій. На цьому етапі здійснюється вибір і тлумачення правової норми відповідно до конкретної життєвої ситуації [14, с. 16].
На завершальному (заключному) етапі прийняття рішень, фактично, відбувається безпосереднє правозастосування, в результаті чого компетентний орган приймає конкретне рішення, котре проявляється в розпорядженні щодо проведення конкретних дій: порушити кримінальну справу, призначити експертизу, визнати особу потерпілим тощо [14, с. 17].
Етапи прийняття рішення тісно взаємопов'язані, а такий поділ певним чином має умовний характер, оскільки в кожному процесуальному документі можна знайти відображення триактності прийняття рішення. Наприклад, у поданні вказуються джерела інформації, потім надається відповідний аналіз виявлених обставин і положень законодавства, а в кінці робляться висновки, вносяться пропозиції.
1.4 Форми прийняття процесуального рішення
Одним з головних моментів заключного етапу прийняття кримінально-процесуального рішення є його документальне оформлення в офіційному акті, у встановленій законом процесуальній формі.
У кримінальному судочинстві існує понад 20 видів процесуальних документів: постанови, протоколи, ухвали, подання, обвинувальні висновки, вироки, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи тощо [23, с. 12].
Кожен вид процесуального документа має свій зміст, значення, структуру.
Постанова – це кримінально-процесуальний документ, у якому викладається, мотивується та формулюється рішення чи розпорядження органу дізнання, особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд під час провадження в кримінальній справі (п. 14 ст. 32, ст. 130 КПК України).
Через винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, зупиняється та закривається провадження у справі тощо.
Протокол – це кримінально-процесуальний документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК України).
Таке визначення протоколу є доволі вузьким, оскільки про проведення інших процесуальних дій також складається протокол (наприклад, відповідно до ст. 220 КПК України, протокол ознайомлення з матеріалами справи), а тому традиційно протоколом є процесуальний документ про проведення слідчих та інших процесуальних дій, про їх зміст і наслідки.
Стаття 84 КПК України встановлює обов'язковість ведення протоколів і визначає, що при провадженні слідчих дій під час досудового слідства й дізнання в судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційного суду ведуться протоколи.
Загальні реквізити протоколів слідчих дій визначені у ст. 85 КПК України. Зокрема, у протоколі про кожну слідчу дію повинні бути зазначені: місце і дата його складання; посади та прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, роз'яснення їхніх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні слідчої дії.
Протоколами оформлюються допити, фіксуються і засвідчуються певні факти, обставини, описується хід дій, які проводяться: огляд, обшук, виїмка, пред'явлення для впізнання та ін.
Обвинувальний висновок – підсумковий процесуальний документ досудового слідства, в якому викладаються висновки слідчого у справі загалом, розкривається зміст обвинувачення, наводиться аналіз зібраних у справі доказів.
В обвинувальному висновку орган досудового слідства та прокурор остаточно формулюють своє ставлення до винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину. Визнання вини тут відбувається на рівні обвинувачення й не більше. Питання про винність або невинуватість обвинуваченого остаточно буде вирішувати суд першої інстанції під час розгляду кримінальної справи по суті.
При направленні справи до суду обвинувальний висновок в обов'язковому порядку має бути затверджений прокурором (ст. 229 КПК України).
Подання – документ, який складає особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор при виконанні вимог ст. ст. 23, 23-1 КПК України. При провадженні досудового слідства зазначені органи зобов'язані виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, та вживати заходів через відповідні органи або посадових осіб щодо їх усунення. Суд у такому разі виносить окрему ухвалу (ст. ст. 232,340 КПК України).
За своїм характером подання має профілактичну спрямованість і покладає на відповідних посадових осіб установ, підприємств або керівників громадських організацій обов'язок усунути обставини, що сприяли вчиненню злочину.
Завершуючи перший розділ курсової роботи, необхідно зазначити, що процесуальні рішення реалізують повноваження учасників кримінального процесу, опосередковують покладені на них процесуальні функції. Зрештою, всі процесуальні рішення спрямовані на виконання завдань кримінального судочинства з охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь, завдань швидкого та повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону.
2. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ АКТ ЯК РІЗНОВИД ФОРМИ ПРИЙНЯТТЯ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО РІШЕННЯ
Кримінально-процесуальний акт відіграє роль суттєвого гаранта правосуддя. На підтвердження цього можна навести такі аргументи.
1. Про обставини скоєного злочину робляться висновки на підставі зібраних матеріалів. Щоб висновки були правильними (відповідали істині), необхідно у доказуванні використовувати тільки достовірні фактичні дані.
Доказування є встановленням істинності будь-яких суджень за допомогою аргументів (доказів), істинність яких встановлена [6, с. 17].
Достовірність доказів забезпечується можливістю перевірки джерела та способу їх отримання. При цьому джерело та спосіб отримання доказової інформації мають бути законними та надійними (не призводити до деформації, зміни первісного смислу й змісту отриманих фактичних даних). Допустимість та достовірність інформації може бути підтверджена в переважній більшості випадків тільки процесуальним документом, де зафіксовані джерело та процес її отримання [11, с. 31].
2. Здійснюючи діяльність щодо збирання та дослідження доказів, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд вступають у певні правовідносини з іншими учасниками процесу й повинні вживати заходи до захисту їх прав та законних інтересів.
Закон зобов'язує особу, у провадженні якої знаходиться справа, роз'яснювати учасникам процесу їх процесуальні права та надавати реальну можливість для їх реалізації (право заявити відвід, подати доказ, брати участь у судових дебатах тощо).
Про виконання даних приписів можуть свідчити лише кримінально-процесуальні акти, що фіксують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу [20, с. 19].
3. Слідчий, орган дізнання, прокурор та суд мають право за наявності для того підстав застосовувати до інших учасників процесу передбачені законом заходи примусу. Про наявність законних підстав для застосування таких заходів можна робити висновки тільки за матеріалами кримінальної справи, включаючи постанови, що мотивують відповідні рішення.
4. Копії основних кримінально-процесуальних актів (обвинувальний висновок та вирок) вручаються обвинуваченому (підсудному) під розписку. Цим гарантується право обвинуваченого знати, у чому він обвинувачується, і захищатися від безпідставного обвинувачення, а також право оскаржити безпідставний вирок. Без кримінально-процесуальних актів неможливе виконання вироку, що набрав законної сили.
Кримінально-процесуальний акт – органічна й невід'ємна частина будь-якої правової діяльності, незмінний атрибут правосуддя [25, с. 30].
Відступ від встановленої процесуальної форми може призвести до невиправних помилок.
Наприклад, у справі про шахрайство слідчий пред'явив для впізнання потерпілій Комаровій підозрюваного Мухіна. На порушення процесуальної форми в потерпілої попередньо не були з'ясовані прикмети, за якими вона може впізнати злочинця. Сам Мухін на час впізнання перебував під вартою, потерпіла бачила, як його доставляли для впізнання в супроводі конвою. Вона, піддавшись враженню, вказала на Мухіна як на особу, яка вчинила щодо неї шахрайські дії. Згодом був затриманий Шмельов, який, як було встановлено доказами, і скоїв вказаний злочин.
Помилка сталася через недотримання слідчим процесуальної форми, а саме – правил впізнання [24, с. 24].
Отже, діяльність органів дізнання, досудового слідства та суду здійснюється в передбаченій законом процесуальній формі, основним та невід'ємним атрибутом якої є кримінально-процесуальний акт.
Юридичний документ – це письмовий акт, що встановлює, розвиває, змінює або перериває певні правовідносини чи фіксує юридично значущі факти та дії.
Кримінально-процесуальним актом можна вважати письмовий документ, укладений на підставі кримінально-процесуального закону уповноваженим для того суб'єктом у зв'язку з здійсненням будь-яких процесуальних актів (виконанням процесуальних дій або прийняттям рішень), в якому засобами письмової мови зафіксована інформація про хід та результати діяльності учасників кримінального процесу.
У сучасній літературній мові та в юридичній науці термін "акт" має два значення: прояв людської діяльності (дія, подія, вчинок); офіційний документ – мовне відображення цієї діяльності за допомогою письмової мови.
У зв'язку з цим слід зазначити, що процесуальний акт являє собою саме неподільну єдність процесуальної дії або рішення та засвідчуваної це частини – процесуального документа.
Кримінально-процесуальний акт – невід'ємний атрибут процесуальної дії або рішення, органічна частка процесуального акту.
Неприпустимим є здійснення будь-якої процесуальної дії без складання передбаченого законом процесуального документа й навпаки. Перебуваючи в неподільній єдності з процесуальною дією або рішенням, документ відображає їх зміст і форму, засвідчує хід та результати їх виконання. Він відіграє суттєву роль у розвитку кримінального процесу та здійсненні правосуддя, є засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та законних інтересів, слугує гарантією їх захисту.
Кримінально-процесуальний акт незмінно є найважливішим елементом процесуальної форми, яка покликана;
1) доводити до відома учасників процесу юридично значущі факти, закріпляти та засвідчувати отримані фактичні дані – докази і цим сприяти встановленню об'єктивної істини, завдяки чому в самій процесуальній формі законодавчо втілився вироблений людством досвід пізнання;
2) бути засобом реалізації учасниками процесу своїх прав та обов'язків;
3) бути гарантією забезпечення законності.
Таким чином, кримінально-процесуальні акти виконують інформаційну, пізнавальну, комунікативну, засвідчувану, правозастосовчу та виховну функції, забезпечують можливість здійснення правосуддя, дієвого прокурорського нагляду та процесуального контролю, відіграють організуючу та дисциплінуючу роль.
Кримінально-процесуальні акти – необхідна умова правосуддя, влучності та безпомилковості застосування процесуального примусу або інших заходів юридичної відповідальності. Вони виступають складовою частиною процесуальної форми як одного із гарантів правосуддя.


3. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ АКТІВ
3.1 Постанова як різновид кримінально-процесуальних актів
У кримінальному судочинстві існує понад 20 видів процесуальних актів: постанови, протоколи, ухвали, подання, обвинувальні висновки, вироки, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи тощо.
Кожен вид процесуального акта має свій зміст, значення, структуру.
Постанова – це кримінально-процесуальний документ, у якому викладається, мотивується та формулюється рішення чи розпорядження органу дізнання, особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд під час провадження в кримінальній справі (п. 14 ст. 32, ст. 130 КПК України).
Через винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, зупиняється та закривається провадження у справі тощо. Своїми постановами прокурори скасовують незаконні рішення органів досудового слідства.
Загальні реквізити постанов містяться в ст. 130 КПК України. Зокрема, в постанові повинні бути вказані:
1) місце та дата її складання;
2) посада й прізвище особи, що виносить постанову;
3) справа, в якій постанова виноситься;
4) обгрунтування прийнятого рішення та посилання на статті закону, на підставі яких виноситься постанова.
Постанову підписує посадова особа, що її винесла, а в деяких випадках її санкціонують (ст. ст. 177, 178 КПК України): затверджують (ст. ст. 104, 192, 229 КПК України) чи узгоджують з прокурором (ст. ст. 7-10, 11-1 КПК України).
Згідно з ч. 5 ст. 114 КПК України постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, що перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання всіма підприємствами, установами й організаціями, посадовими особами та громадянами.
Виконання постанов забезпечується не лише можливістю застосування низки заходів процесуального примусу (привід, запобіжні заходи), а й моральними факторами, авторитетом органів і осіб, які винесли відповідні постанови. Ідеться про те, що закон не встановлює порядку примусового виконання постанов слідчого, наприклад, про огляд потерпілого, свідка, одержання від них зразків для експертного дослідження (волосся, крові тощо). Водночас, як засвідчує практика, в більшості випадків такі постанови слідчого відповідні особи виконують добровільно.
Аналіз вимог закону та слідчої практики в частині складання кримінально-процесуальних документів дає підстави виділити типову структуру постанови, що складається зі вступної, описово-мотивувальної та резолютивної частин.
У вступній частині містяться: назва постанови, місце й дата складання, посада (якщо є, звання або чин) особи, що винесла постанову, й прізвище й ініціали, номер справи, у якій виноситься постанова.
В описовій частині викладаються встановлені обставини, дається їм оцінка, наводяться підстави і мотиви прийнятого рішення, вказуються статті закону, якими керувалася особа, що винесла постанову.
Резолютивна частина містить формулювання прийнятих рішень і відмітки про виконання додаткових дій.
Розглянемо більш детально постанову про притягнення як обвинуваченого.
У постанові про притягнення як обвинуваченого вперше формулюється й обгрунтовується обвинувачення, що пред'являється особі, яку викрили у вчиненні злочину.
Цей процесуальний акт має важливе кримінально-процесуальне значення.
Рішення про притягнення як обвинуваченого є юридичним фактом, внаслідок якого виникають кримінально-процесуальні правовідносини між обвинуваченим і слідчим, з огляду на що обвинувачений наділяється низкою процесуальних прав і обов'язків. Постанова про притягнення як обвинуваченого зумовлює виникнення у слідчого певних процесуальних повноважень стосовно обвинуваченого (наприклад, вирішення питання про відсторонення обвинуваченого від посади). Притягнення як обвинуваченого певним чином визначає подальше спрямування досудового слідства, під час якого перевіряються не лише показання обвинуваченого, а й висновки слідчого про його винність, тому обвинувачення може надалі конкретизуватися та змінюватися.
Правомірне й своєчасне притягнення особи як обвинуваченого свідчить про виконання слідчим на цьому етапі досудового слідства важливих завдань кримінального процесу з викриття винних у вчиненні злочину та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності й жоден невинний не був покараний.
Необгрунтоване притягнення особи як обвинуваченого тягне за собою низку негативних наслідків – незаконне застосування до особи заходів процесуального примусу, що завдає громадянам моральної та матеріальної шкоди, є грубим порушенням права на захист, призводить до несвоєчасного вжиття заходів з виявлення дійсних злочинців.
Кримінально-процесуальний закон зобов'язує слідчого виносити постанову про притягнення певної особи як обвинуваченого за наявності достатньої кількості доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою (ст. 131 КПК України).
У процесуальній літературі загальновизнаним є положення, що постанова про притягнення як обвинуваченого може бути винесена лише за наявності матеріально-правових і процесуальних підстав.
Під матеріально-правовою підставою розуміють наявність у діянні обвинуваченого складу злочину, а під процесуальною – доведеність вчинення злочину особою, що притягується як обвинувачений. Необхідним також є встановлення відсутності обставин, які виключають провадження у кримінальній справі.
Згідно із вимогами ст. 131 КПК України слідчий, приймаючи рішення про притягнення як обвинуваченого, повинен переконатися в тому, що зібраних доказів достатньо й вони достовірні та допустимі.
Постанова про притягнення як обвинуваченого може розглядатись як процесуальний акт, який опосередковує єдність обвинувачення як процесуальної діяльності й обвинувачення в його матеріально-правовому розумінні.
Обвинувачення в матеріально-правовому значенні – складне структурне утворення, що містить декілька елементів. Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства та висловлених у літературі поглядів з цього питання дає можливість дійти висновку, що обвинувачення в матеріально-правовому значення складається з таких елементів:
– формулювання обвинувачення (тобто опис фактів, які мають кримінально-правове значення);
– правова кваліфікація (посилання на кримінальний закон, що передбачає конкретне діяння);
– дані про особу обвинуваченого.
Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути законною, обгрунтованою та мотивованою.
Законність постанови про притягнення як обвинуваченого визначається, насамперед,тим, що це рішення повинно відповідати нормам кримінально-процесуального закону. Відповідно до ст. 5 КПК України, ніхто не може бути притягнутим як обвинувачений інакше, ніж на підставах і в порядку, встановлених законом.
По-перше, рішення про притягнення певної особи як обвинуваченого повинно бути прийнято слідчим у межах його компетенції (йдеться про дотримання правил підслідності, визначених ст. ст. 112, 116 КПК України).
Аналіз слідчої практики виявляє випадки, коли кримінальна справа порушувалася прокурором і передавалася слідчому для провадження досудового слідства, а в справі був відсутній акт про прийняття слідчим цієї справи до свого провадження чи за вказівкою прокурора справа від одного слідчого передавалась іншому, а в матеріалах справи відповідний акт відсутній. Такі випадки порушень вимог кримінально-процесуального закону про компетенцію слідчого можуть потягнути за собою незаконність не лише постанови про притягнення як обвинуваченого, а й інших актів слідчого.
По-друге, постанова про притягнення як обвинуваченого законна, якщо її винесенню передувало провадження всіх необхідних слідчих і процесуальних дій, внаслідок яких слідчий дійшов висновку про можливість притягнення певної особи як обвинуваченого, та ці дії були проведені відповідно до вимог кримінально-процесуального закону.
Водночас, як свідчить аналіз слідчої практики, наявні випадки, коли слідчі на момент притягнення особи як обвинуваченого не мали в розпорядженні необхідних доказів, наприклад, результатів автотехнічної, судово-медичної експертиз.
По-третє, законність цього рішення полягає в тому, що висновки слідчого про притягнення як обвинуваченого повинні бути закріплені у встановленій законом процесуальній формі, що відповідає вимогам ст. 132 КПК України.
Обгрунтованість постанови про притягнення як обвинуваченого полягає в тому, що висновки слідчого про обставини, які є основою обвинувачення в матеріально-правовому розумінні, зроблені на підставі достовірних і допустимих даних, отриманих із передбачених законом джерел.
Отже, правомірність рішення слідчого про притягнення як обвинуваченого зумовлена законністю та обгрунтованістю обвинувачення як у матеріально-правовому, так і в процесуальному значеннях, в їх єдності та взаємозв'язку.
Мотивованість як властивість постанови про притягнення як обвинуваченого визначена ст. 131 КПК України, проте закон не визначає змісту та специфіки мотивації цього акта.
У процесуальній літературі висловлені протилежні думки щодо структури мотивації постанови про притягнення як обвинуваченого.
Одні автори (Л. М. Корнєєва, П. М. Давидов та ін.) вважають, що в цьому рішенні не слід наводити докази, оскільки процесуальний закон не містить такої вимоги та завчасна поінформованість обвинуваченого про наявні у справі докази може стати перешкодою до подальшого провадження у справі.
Інші автори (М. В. Жогін, В. М. Бахарєв та ін.) припускають можливість наведення слідчим доказів у постанові про притягнення як обвинуваченого залежно від конкретних обставин, якщо це не завадить встановленню істини по справі.
Як доводить аналіз слідчої практики, слідчі досить рідко аргументують свої висновки посиланням на докази в постанові про притягнення як обвинуваченого. Пояснюється це тим, що в законі відсутня пряма вимога про це, а тому вони вважають правомірним обмежуватися лише викладенням встановлених обставин, без посилання на докази, зазначаючи в постанові лише те, що у справі зібрано достатньо доказів. Така практика утруднює обвинуваченому правильність розуміння сутності обвинувачення, перешкоджає ефективній реалізації ним і його захисником права на захист.
Вважається, що слідчий повинен все ж таки наводити в постанові про притягнення як обвинуваченого ті докази, на підставі яких він дійшов висновку про правомірність прийнятого ним рішення.
Кримінально-процесуальні кодекси інших країн, наприклад, Казахстану та Литви, вимагають наведення в постанові про притягнення як обвинуваченого основних доказів.
Структура мотивації акта про притягнення як обвинуваченого передбачає наведення у формулюванні обвинувачення тих ознак діяння обвинуваченого, що відповідають складові злочину, за яким кваліфіковані дії обвинуваченого.
Інакше кажучи, відповідно до ч. 1 ст. 132 КПК України, формулювання обвинувачення повинно містити дані, що характеризують суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність) як конкретний злочин:
1) об'єкт – те, на що спрямовується злочинне посягання;
2) об'єктивна сторона – власне суспільно небезпечне діяння (місце, час, обстанов