К МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес України"
на тему:
МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ


РЕФЕРАТ
Курсова робота: 35с., 30 джерел.
Мета роботи – аналіз теоретичних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі.
Об'єкт дослідження – суспільні відносини, пов'язані із правовим регулюванням у кримінальному процесі.
Предмет дослідження – методи правового регулювання у кримінальному процесі України.
Методи дослідження – діалектичний, метод системно-структурного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, логічний і статистичний методи.
Методи правового регулювання у кримінальному процесі – це категорії, через які виявляється вплив держави на всіх суб'єктів процесу, а також одних суб'єктів на інших. У роботі розкривається поняття методів правового регулювання у кримінальному судочинстві України; їх співвідношення із предметом цієї галузі права; сутність імперативного, диспозитивного та змагального методів; відображення кожного із методів правового регулювання у змісті і формі кримінально-процесуальної діяльності; співвідношення імперативного методу із диспозитивним та змагальним методами правового регулювання у кримінальному процесі.
МЕТОДИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ, ІМПЕРАТИВНИЙ МЕТОД, ДИСПОЗИТИВНИЙ МЕТОД, ЗМАГАЛЬНИЙ МЕТОД, СПІВВІДНОШЕННЯ МЕТОДІВ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ.



ЗМІСТ

Вступ 4
Розділ 1 Поняття і структура методів правового регулювання у
кримінальному судочинстві України 6
Розділ 2 Загальна характеристика окремих методів правового
регулювання у кримінальному судочинстві України 10
2.1. Імперативний метод 10
2.2. Диспозитивний метод 16
2.3. Змагальний метод 21
Розділ 3 Співвідношення диспозитивного та змагального методів
правового регулювання у кримінальному судочинстві
України 28
Висновки 31
Список використаних джерел 33


ВСТУП
Актуальність теми. У загальній теорії права традиційно вважається, що для врегулювання суспільних відносин застосовуються два методи: імперативний і диспозитивний. У процесуальній теорії проблемам, пов'язаним із методами правового регулювання, приділяється вкрай мало уваги. Наразі в Україні майже відсутні монографічні роботи, присвячені дослідженню методів правового регулювання у кримінальному процесі (виняток складають праці Л. М. Лобойка).
Головною причиною такого стану проблеми, що досліджується, є те, що в теорії кримінального процесу переважає підхід до нього як до системи дій, які утворюють у своєї сукупності кримінально-процесуальну діяльність, а не як до системи правовідносин, що регулюються нормами права.
Прогалини у теорії кримінального процесу в частині дослідження методів правового регулювання частково заповнюються результатами теоретичних досліджень у загальній теорії права, пов'язаних із загальними характеристиками імперативного та диспозитивного методів правового регулювання. Теоретичні положення цих загальновизнаних методів, зазвичай, можуть бути перенесені на процесуальний грунт. Проте, що стосується специфічних для кримінально-процесуального права методів правового регулювання, то питання про це ані в загальній теорії права, ані у вітчизняній процесуальній науці взагалі не ставилося.
Викладене свідчить про існування значної наукової проблеми, зміст якої полягає у необхідності визначення на підставі комплексного дослідження сутності фундаментальної для кримінального процесу правової категорії, якою є методи правового регулювання суспільних відносин.
Метою роботи є аналіз теоретичних положень щодо сутності методів правового регулювання у кримінальному процесі.
Для досягнення цієї мети в роботі вирішувались такі завдання:
1) визначити поняття і структуру методів правового регулювання у кримінальному судочинстві України;
2) охарактеризувати окремі методи правового регулювання у кримінальному судочинстві України (імперативний, диспозитивний, змагальний);
3) з'ясувати співвідношення диспозитивного та змагального методів правового регулювання у кримінальному судочинстві України.
Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з правовим регулюванням у кримінальному процесі.
Предметом дослідження виступають методи правового регулювання у кримінальному процесі України.
Методами дослідження, які використовувалися у наданій роботі, є діалектичний метод, метод системно-структурного аналізу, історико-правовий, порівняльно-правовий, логічний і статистичний методи.
Теоретичну основу роботи склали наукові праці із загальної теорії права й кримінально-процесуального права. Особливо треба відмітити, як вже згадувалось, праці Л. М. Лобойка, на базі котрих було виконано цю курсову роботу.
Нормативну основу курсової роботи склали Конституція України, чинне кримінально-процесуальне і кримінальне законодавство України.
Структура роботи обумовлена метою, завданнями та предметом курсового дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, трьох підрозділ, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА МЕТОДІВ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
Термін "регулювання" походить від латинського слова "regulo" – "правило" й означає упорядкування, приведення чогось у відповідність з чимось.
В юридичній літературі сформувалося майже єдине розуміння правового регулювання як сукупності різноманітних форм та засобів юридичного впливу держави на поведінку учасників суспільних відносин, що здійснюються в інтересах усього суспільства або певного колективу чи особистості, з метою підпорядкувати поведінку окремих суб'єктів встановленому в суспільстві правопорядку [27, с. 296].
Так, П. М. Рабінович під правовим регулюванням розуміє здійснюваний державою з допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку [21, c. 151].
Отже, правове регулювання – це певний процес, обумовлений об'єктивними та суб'єктивними чинниками, такими, як рівень зрілості та стійкості суспільних відносин, рівень соціальної структури суспільства, стан економічного розвитку суспільства, загальний рівень правової культури населення та іні. [22, с. 488]
Метод правового регулювання – сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (відповідає на запитання "як?"). Він несе основне навантаження в "роботі" права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи [27, с. 298].
Кожна галузь права має свій специфічний метод правового впливу на суспільні відносини. Метод правового регулювання є багато в чому орієнтованим на способи правового регулювання: дозволяння, зобов'язування, заборони.
Загальними є два методи правового регулювання:
1) імперативний (владно-авторитарний, директивний) – суворо обов'язковий, побудований на засадах влади і підпорядкування, на відносинах субординації (метод "вертикалі"). Він припускає заборони, обов'язки, покарання;
2) диспозитивний – автономний, побудований на засадах юридичної рівності суб'єктів, угоди сторін, їх неспівпідлеглості між собою (метод "горизонталі"). Він припускає дозволяння [27, с. 299].
Проте, як вважає Л. М. Лобойко, механічне перенесення теоретичних положень загальної теорії права щодо цих методів на процесуальний грунт є неможливим. Кримінальний процес – складна динамічна система, для якої традиційних методів правового регулювання недостатньо [11, c. 9].
У кримінальному процесі структурно проявляються два елементи правового впливу:
1) імперативний вплив держави в особі законодавця на посадових осіб, які здійснюють кримінальне провадження, та на інших суб'єктів процесу;
2) імперативний, диспозитивний чи інші види впливу одних суб'єктів на інших.
Ці два елементи методу правового регулювання є взаємопов'язаними, а спосіб їх зв'язку – ієрархічним. Перший елемент за ієрархією є вищим, оскільки саме він є визначальним у встановленні способів впливу суб'єктів один на одного, що є змістом другого елементу [10, c. 130].
Л. М. Лобойко сформулював поняття методу кримінально-процесуального права як категорії цієї галузі права, через яку виявляється вплив держави на всіх суб'єктів, котрі беруть участь у діяльності з порушення досудового розслідування і судового розгляду кримінальних справ, а також вплив одних суб'єктів на інших [11, с. 10].
Метод правового регулювання складається з певних елементів і має свою структуру.
Повної єдності думок щодо складу галузевого методу не досягнуто, проте можна погодитися з вихідними положеннями, яким повинні відповідати його елементи:
1) кожен елемент відбиває єдиний зміст галузевого методу;
2) елементи методу обумовлені переважно характером регульованих відносин;
3) ці елементи складають певну сукупність, органічно пов'язані між собою, взаємно доповнюють й розкривають зміст один одного;
4) ця сукупність є неповторною і виражає специфіку галузі, особливості її впливу на предмет регулювання та відмінності від інших галузей;
5) елементи методу регулювання однієї галузі права є однопорядковими стосовно елементів методу іншої галузі;
6) галузевої метод не лише узагальнює специфічні особливості даної частини об'єктивного права, а й зумовлює загальні специфічні риси елементів її механізму регулювання [1, с. 42].
Аналізуючи структуру методу правового регулювання, правознавці відносять до числа прийомів і способів, що її складають, особливості юридичної норми, правове становище суб'єктів, юридичні факти, способи формування та забезпечення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків суб'єктів правовідносин (наприклад, які для даної галузі заходи їх забезпечення, кому належить ініціатива приведення в рух захисних механізмів) та ін. [1, с. 44].
Суспільні відносини, що регулюються кримінально-процесуальним правом, відзначаються певною специфікою. Саме вона впливає на вибір державною владою засобів юридичного впливу, до числа яких належать і методи правового регулювання.
У кримінальному процесі правове регулювання здійснюється з допомогою трьох методів: імперативного, диспозитивного і змагального.


РОЗДІЛ 2
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ МЕТОДІВ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ
2.1. Імперативний метод
У теорії права імперативний (владно-авторитарний, директивний) метод визначається, як суворо обов'язковий метод, побудований на засадах влади і підпорядкування, відносинах субординації тощо. Він припускає заборони, обов'язки та покарання [27, с. 299].
Для того, щоб зрозуміти сутність імперативного методу правового регулювання у кримінальному судочинстві, треба спочатку розглянути принцип публічності у кримінальному процесі.
Згідно із статтею 4 КПК України принцип публічності полягає в обов'язку суду, прокурора, слідчого та органу дізнання в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, та до їх покарання.
Як зазначає В. М. Тертишник, дія принципу публічності полягає в офіційності процесуальних дій органів дізнання, слідчого, прокурора та суду й обов'язку здійснювати це за кожним фактом вчиненого злочину, спираючись на силу державного примусу, незалежно від волевиявлення приватних осіб [28, с. 113].
Л. М. Лобойко дає власне визначення принципу публічності як правового положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою прав і обов'язків здійснити в офіційному порядку всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення, таким чином, загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю [11, с. 121].
Таке визначення принципу публічності показує, що єдино можливим методом правового регулювання, з допомогою якого положення цього принципу можуть бути втілені у кримінальний процес, є імперативний метод.
У кримінальному процесі імперативний метод правового регулювання визначається як метод, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу публічності, а змістом – врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням обов'язків або заборон і відповідальності за їх порушення [9, с. 13].
Основним положенням у структурі імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі є те, що сформульоване у ст. 4 КПК України. Ця норма КПК України "вдихає імперативний дух" у всі інші його норми, що робить її визначальною, головною в системі імперативного впливу на суб'єктів правовідносин, які виникають, розвиваються і припиняються у кримінальній справі.
Другим рівнем структурної організації імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі є сукупність положень (правил), що випливають із встановленого ст. 4 КПК України обов'язку органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду. Дані положення (структурні елементи) є підпорядкованими зазначеному загальному обов'язку. Через те, що всі вони у кримінальному процесі є формально рівнозначними між собою, спосіб їх зв'язку можна визначити як горизонтальний.
Загальним для всіх цих структурних елементів є те, що вони:
1) конкретизують імперативний вплив держави на уповноважені нею органи;
2) виявляють такий вплив компетентних органів на інших суб'єктів процесу [9, с. 20].
У зв'язку з цим у системі структурних елементів імперативного методу правового регулювання, підпорядкованих основному, необхідно виділяти дві відповідні групи:
1) обов'язки;
2) заборони [10, с. 122].
Функціональне призначення імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі обумовлено його публічною природою, спрямованістю на задоволення загальносуспільного (державного) інтересу. Тому дослідження значення цього методу має включати не лише правові, а й суспільні аспекти. Останньою обставиною визначаються і функції даного методу, до числа яких належать суспільна й правова.
Суспільну функцію імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі визначають три положення:
1) реалізація основоположного для правової держави і громадянського суспільства загально-правового принципу, яким є рівність громадян перед законом і судом, а також принципу соціальної справедливості;
2) забезпечення досягнення мети кримінального процесу і охорони прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, що є окремим проявом мети існування суспільства в цілому, і охорони прав і законних інтересів всіх членів суспільства;
3) забезпечення суспільного розподілу праці: одні суб'єкти суспільства (органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду) розкривають злочини, здійснюють розслідування обставин їх вчинення, карають винних, а інші – працюють над створенням соціальних благ [9, c. 26].
Правове значення імперативного методу правового регулювання кримінально-процесуальної діяльності залежно від його зв'язку з тією чи іншою галуззю права поділяється на кримінально-правове та процесуально-правове.
Кримінально-правове значення імперативного методу проявляється в тому, що він виконує допоміжну функцію щодо реалізації притаманного для кримінального права принципу невідворотності покарання [9, с. 28].
Процесуально-правове значення імперативного методу кримінально-процесуального права проявляється в кількох аспектах:
1) цей метод виконує гарантійну (забезпечувальну) функцію щодо реалізації принципу публічності;
2) відіграє у кримінальному процесі системно-організуючу функцію, оскільки безпосередньо впливає на його системно-структурну організацію;
3) функціонально забезпечує динамічний розвиток кримінально-процесуальної діяльності;
4) виконує функцію узгодження інтересів суб'єктів кримінального процесу, зміст якої полягає не в компромісному вирішенні спірних питань, що виникають між сторонами процесу (ця функція є характерною для диспозитивного методу правового регулювання), а у співставленні інтересів окремих суб'єктів і загальносуспільних інтересів [9, с. 31].
Імперативний метод кримінально-процесуального права пронизує увесь кримінальний процес, впливаючи на його структурну організацію.
Запровадження у законодавчу практику в 2001 р. поняття "сторони", якого не знало радянське кримінально-процесуальне право, свідчить про зміну концептуального підходу до розуміння кримінального процесу: від тоталітарного (спосіб боротьби держави зі злочинністю) до демократичного (спосіб розв'язання кримінально-правового конфлікту) [15, с. 80].
Зміна підходу вимагає перегляду критеріїв здійснення публічної кримінально-процесуальної діяльності, якими є законність (точне і неухильне виконання положень принципу публічності кримінального процесу) та доцільність (можливість держави і потерпілого йти на компроміс з винною особою) кримінального переслідування.
Динамізм кримінального процесу проявляється від самого його початку (ініціації) до завершення у зв'язку із виконанням усіх завдань, що підлягали вирішенню у справі. Методи правового регулювання у кримінальному процесі покликані забезпечувати динамічний розвиток діяльності у справі. Імперативний метод правового регулювання серед інших таких методів потенційно має найбільшу "енергію". Ця обставина і визначає процесуальну форму (процесуальний порядок) діяльності компетентних державних органів [9, с. 40].
Кримінальний процес дістає свій зовнішній вираз завдяки тому, що імперативний метод правового регулювання немов пов'язує усі його структурні елементи, що виникають у процесі в певному порядку, в єдину систему.
Імперативний метод правового регулювання безпосередньо впливає і на внутрішню побудову (структуру) кримінально-процесуальної діяльності, оскільки він використовується для врегулювання підстав до її початку і руху процесу вперед.
Специфіка кримінально-правових гарантій реалізації імперативного методу правового регулювання у кримінально-процесуальній діяльності полягає в тому, що всі норми-гарантії кримінального права мають імперативний характер. Вони, так само як і норми кримінально-процесуального права, змодельовані законодавцем із застосуванням імперативного методу правового регулювання [10, с. 137].
Проаналізувавши норми розділу 18 КК України "Злочини проти правосуддя", можна виділити три групи норм-гарантій за вищезазначеними критеріями.
Перша група норм присвячена гарантіям реалізації імперативного методу правового регулювання в діяльності колегіально діючого суду або одноособово діючого судді при виконанні ними обов'язків з розгляду і вирішення кримінальних справ.
До числа цих кримінально-правових гарантій належать:
1) гарантії від перешкоджання виконанню обов'язків суддею;
2) гарантії виконання суддями своїх обов'язків в умовах, вільних від погроз і насильства;
3) гарантії виконання судових рішень [10, с. 138].
До другої групи кримінально-правових гарантій реалізації імперативного методу правового регулювання належать гарантії, спрямовані на забезпечення отримання достовірних доказів та істинних висновків у кримінальній справі:
1) гарантії достовірності даних, що містяться у приводах до початку кримінального процесу;
2) гарантії достовірності фактичних даних у полістадійному процесі [10, с. 140].
Третя група кримінально-правових гарантій спрямована на забезпечення безперешкодного ходу провадження у кримінальній справі. Гарантії цієї групи виступають у вигляді кримінальної відповідальності за протидію розслідуванню і судовому розгляду кримінальної справи. Такими гарантіями є:
1) кримінально-правові гарантії вільного з'явлення суб'єктів кримінального процесу до органів, які його ведуть, і вільного давання ними показань;
2) кримінально-правові гарантії нерозголошення даних досудового слідства;
3) кримінально-правові гарантії протидії приховуванню злочинів [10, с. 141].
Отже, імперативний метод правового регулювання – це метод, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації положень принципу публічності, а змістом – врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням обов'язків або заборон і відповідальності за їх порушення.
2.2. Диспозитивний метод
Основною ознакою принципу диспозитивності є забезпечена законом можливість заінтересованих осіб розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами [19, с. 128].
У кримінальному судочинстві право сторін розпоряджатися процесуальними правами проявляється у трьох основних аспектах:
1) право на ініціювання кримінального процесу наданням інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;
2) право заявляти клопотання, відводи, оскаржувати дії і рішення посадових осіб і органів, які ведуть процес;
3) право розпоряджатися доказовим матеріалом [28, с. 130].
Свобода учасників кримінального процесу щодо розпорядження матеріальними правами означає можливість для потерпілого і цивільного позивача та осіб, які їх представляють, вільно заявляти або не заявляти вимоги про:
1) притягнення винного до кримінальної відповідальності з призначенням йому покарання (кримінально-правова вимога);
2) відшкодування завданої злочином шкоди (цивільно-правова вимога) [2, с. 149].
Для обвинуваченого (його захисника, законних представників) свобода у розпорядженні своїми правами полягає у відшкодуванні за власною ініціативою шкоди, завданої злочином (або невідшкодування її), і визнання чи невизнання вини.
Принцип диспозитивності дозволяє заінтересованим учасникам процесу або використати надані їм законом права або ж утриматися від їх реалізації. Примус у використанні цих прав є не припустимим [11, с. 131].
Отже, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі розуміється правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно, в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінально-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якого є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав [13, с. 7].
Про диспозитивність можна говорити як про принцип, і як про метод. Ці дві категорії перебувають у тісному й доволі специфічному зв'язку.
Диспозитивність, як принцип, забезпечує належну "налаштованість правового механізму". Будучи критерієм конструктивного плану, він обумовлює наявність у процесуальному праві таких норм, які надають і гарантують особам, що беруть участь у справі, демократичну можливість розпоряджатися своїми правами за власним розсудом [10, с. 150].
Про диспозитивність, як про метод правового регулювання, треба говорити при переході зі сфери побудови, організації права до сфери його дії [28, с. 131].
З викладеного випливає висновок про те, що диспозитивність, як принцип процесу, є основою для диспозитивного методу правового регулювання, без якого він у кримінально-процесуальному праві існувати не може.
Розглядаючи диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі як ієрархічно побудовану систему, можна зазначити, що найвищим за ієрархією в системі його елементів (першим рівнем структурної організації) є свобода суб'єктів процесу у розпорядженні своїми матеріальними і процесуальними правами за активної участі органів, які ведуть кримінальний процес. В цьому виді юридичного процесу переважає свобода його суб'єктів у розпорядженні процесуальними правами [13, с. 10].
Другим рівнем структурної організації цього методу є сукупність положень (правил), які випливають зі свободи суб'єктів у розпорядженні своїми правами. Через те, що всі вони у кримінальному процесі є рівнозначними між собою, спосіб їх зв'язку можна визначити як горизонтальний [13, с. 11].
Підпорядкованими основному є такі положення:
1) забезпечене законом право заінтересованих суб’єктів кримінального процесу активно впливати на його рух і результати;
2) право на оскарження заінтересованими суб'єктами кримінального процесу дій і рішень органів, які його ведуть [13, с. 12].
Головною функцією диспозитивного методу є впровадження принципу диспозитивності у правові норми. Із зазначеної функції випливають всі інші функції диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі, які поділяються на основні (головні) й факультативні.
До числа основних функцій диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі належать:
1) забезпечення ним гнучкості, а, отже, й реальності та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав;
2) стимулювання активності заінтересованих у захисті своїх матеріальних і процесуальних прав суб'єктів кримінального процесу;
3) забезпечення багатоваріантності у здійсненні конкретних дій заінтересованими суб'єктами процесу;
4) забезпечення розумного балансу (оптимального співвідношення) публічно-правового і приватноправового начал під час провадження у кримінальних справах;
5) встановлення специфічного кримінально-процесуального режиму діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду під час порушення, розслідування і розгляду кримінальних справ з метою створення ними умов, необхідних для вільної реалізації заінтересованими суб'єктами своїх матеріальних та процесуальних прав [13, с. 22].
Факультативними функціями принципу, що аналізується, є:
1) функція рушійної сили процесу;
2) функція визначення структури кримінального процесу [13, с. 23].
Запровадження диспозитивного методу правового регулювання у кримінальне судочинство в жодному разі не може розглядатися як перспектива у кримінальних справах про:
1) злочини, відповідальність за які передбачена в Розділі 1 "Злочини проти основ національної безпеки України" та розділах 7-10, 12-14, 17-29 КК України;
2) злочини, внаслідок вчинення яких людина умисно чи з необережності позбавляється життя;
3) злочини, якими завдається значна, а іноді й непоправна шкода здоров'ю людини, та деякі інші [23, с. 444].
Існують дві групи кримінально-правових гарантій реалізації диспозитивного методу правового регулювання у кримінальному процесі:
1) гарантії вільної реалізації прав заінтересованими суб'єктами кримінального процесу і представниками сторін;
2) гарантії вільної реалізації прав іншими суб'єктами процесу.
Серед гарантій першої групи можна виділити гарантії, що забезпечують вільну реалізацію прав суб'єктами кримінального процесу, які в силу свого професійного становища і процесуального статусу у кримінальній справі здатні виявляти суттєвий вплив на хід процесу, – захисника підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого і представника потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача.
Реалізація диспозитивного методу в цій частині правового регулювання діяльності розглядуваних суб'єктів забезпечується встановленням таких кримінально-правових гарантій:
1) гарантії здійснення правомірної діяльності з надання юридичної допомоги без перешкод;
2) гарантії свободи вибору своєї правової позиції в справі (кримінальна відповідальність за дії або погрозу вчинення дій, здатних завдати шкоди життю, здоров'ю, майну захисника чи представника особи або їх близьким родичам; умисне знищення або пошкодження майна цих осіб; посягання на їх життя) [13, с. 146].
До числа гарантій, які стосуються безпосередньо заінтересованих суб'єктів кримінального процесу, належать такі кримінально-правові гарантії:
1) відповідальність особи, яка провадить дізнання або досудове слідство, за примушування давати показання при допиті незаконними діями;
2) відповідальність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або судді за недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист [13, с. 148].
До числа спеціальних гарантій реалізації диспозитивного методу правового регулювання у кримінально-процесуальній діяльності належать:
1) відсутність в органу дізнання, слідчого, прокурора і суду дискреційних повноважень, тобто повноважень вчиняти певні дії і приймати рішення за власним розсудом;
2) самостійність (незалежність) органів дізнання, слідчих, прокурорів і судів (суддів) при провадженні ними процесуальних дій і прийнятті процесуальних рішень у кримінальній справі;
3) обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду (судді) щодо документування процесуальних дій під час провадження у кримінальних справах [13, с. 150].
Отже, диспозитивний метод правового регулювання у кримінальному процесі – це метод правового регулювання, функціональним призначенням якого є забезпечення реалізації у кримінальному процесі положень принципу диспозитивності, а змістом – врегулювання правовідносин між суб'єктами, які беруть участь у кримінальній справі, встановленням прав і гарантій вільного їх використання.
2.3. Змагальний метод
Специфіка деяких кримінально-процесуальних відносин полягає в тому, що вони є не двосторонніми, а тристоронніми (слідчий (прокурор) – суддя – обвинувачений). Врегулювати їх з використанням традиційних (імперативного та диспозитивного) методів неможливо, тому щодо цих специфічних відносин законодавець застосував специфічний метод правового регулювання – змагальний.
Якщо імперативний і диспозитивний методи в контексті змагальності створюють "поле активності сторін", то змагальний метод – "поле стримування" цієї активності. Енергія суду спрямовується на обмеження такої активності сторін, яка сприятиме виходу останніх за межі закону або зробить неможливим їх справедливе змагання. Отже, змагальний метод не є чимось середнім між імперативним і диспозитивним методами. Це цілком самостійний метод правового регулювання у кримінальному процесі, який має своє функціональне призначення [8, с. 87].
Найвищим за ієрархією структурним елементом змагального методу правового регулювання є положення, згідно з яким здійснення впливу однієї сторони на іншу не може відбуватися інакше, як через суд.
Всі інші структурні елементи методу, що розглядається, являють собою положення, які конкретизують вищезазначене. За значенням вони перебувають на одному – горизонтальному – рівні. До числа таких положень належать:
1) вирішення судом питання про давання дозволу на вжиття стороною обвинувачення примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного);
2) вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;
3) заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, що виникають між сторонами;
4) контроль суду за виконанням органами кримінального переслідування окремих процедур;
5) контроль суду за прийняттям органами кримінального переслідування процесуальних рішень, в яких відображається рух справи;
6) вирішення судом питання про давання дозволу на провадження окремих процесуальних дій (огляду, обшуку, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку, накладення арешту на майно, ексгумації) [12, с. 39].
Всі проаналізовані вище структурні елементи утворюють у своїй єдності змагальний метод правового регулювання у кримінальному процесі. Набір цих елементів визначає зміст змагального методу й обумовлює потенційні можливості його впливу на зміст і форму кримінально-процесуальної діяльності.
Основною функцією змагального методу є запровадження у кримінально-процесуальне право положень принципу змагальності.
Принцип змагальності у кримінальному процесі вже давно привертає увагу багатьох вчених-процесуалістів як в Україні, так і за кордоном, у тому числі й в Росії, але лише недавно він отримав конституційне закріплення в Україні.
Проте ні в законі, ні в юридичній літературі принцип змагальності повною мірою не розкритий, а тому з цього приводу існує багато точок зору.
Величезний внесок у розвиток теорії змагальності кримінального судочинства був здійснений радянським вченим-процесуалістом
М. С. Строговичем, який спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на захист і змагальність є одним принципом, втім, пізніше дійшов висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти її як самостійну засаду радянського кримінального процесу [25, с. 67].
Змагальність, за визначенням вченого, полягає в тому, що суд розглядає справу за участю сторін – обвинувачення і захисту, при цьому всіма правами сторони користується обвинувачений чи підсудній. Сторони – прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники – наділені рівними процесуальними правами для відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень другої сторони.
На думку М. С. Строговича, функції сторін – обвинувачення та захисту – відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є стороною, а наділений керівною та вирішальною роллю [26, с. 330].
Я. О. Мотовіловкер вважав, що принцип змагальності означає поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи й у підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню об'єктивної істини [20, с. 115].
Л. М. Корнєєва визначала принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи та розпоряджатися доказами разом з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази [4, с. 65].
Проте найбільш аргументованою та доведеною, на нашу думку, є точка зору про те, що змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення, захисту від функцій вирішення справи.
Змагальність безпосередньо пов'язана із правом на захист: одне без одного не можуть існувати. Змагальність виступає гарантією права на захист, участь захисника завжди має сприйматися судом як додаткова й важлива гарантія виключення судової помилки [18, с. 26].
Отже, змагальність – це така побудова процесу, за якої:
– заінтересовані сторони, сторони обвинувачення й захисту мають рівні можливості для відшукання істини та відстоювання своїх позицій або оспорювання позицій іншої сторони;
– функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування;
– обвинувачений може здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі права щодо дослідження доказів, так і за допомогою захисника;
– сторони мають рівні процесуальні можливості брати участь у судовому слідстві;
– кожна зі сторін має можливість захищати свої права, свободи та законні інтереси в процесі судових дебатів, де обмеження в обгрунтуванні своєї юридичної позиції не допускаються;
– суд повинен всебічно проаналізувати доводи кожної зі сторін;
– правосуддя здійснюється судом з додержанням принципу рівності сторін, гласності та інших засад судочинства [17, с. 8].
Змагальний метод застосовується тоді, коли у кримінальному процесі розпочинається реалізація функцій кримінального переслідування і захисту.
У дослідчому кримінальному процесі елементи змагальності (якщо вони взагалі існують) перебувають у зародковому стані, а тому у застосуванні змагального методу правового регулювання потреби немає. Виняток складають випадки, коли органи кримінального переслідування приймають рішення про порушення кримінальної справи, яке може бути оскаржене до суду [2, с. 153].
Впливає змагальний метод на зміст досудової кримінально-процесуальної діяльності також в інших ситуаціях, коли вирішуються питання про конкретні дії з переслідування особи, наприклад під час затримання підозрюваного, пред'явлення обвинувачення тощо.
Стадією, в якій змагальний мето