К НЕОБХІДНА ОБОРОНА (2).

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право України"
на тему: НЕОБХІДНА ОБОРОНА

ПЛАН

Вступ 3
Розділ 1. Поняття і види обставин, що виключають
злочинність діяння 5
Розділ 2. Загальна характеристика необхідної оборони 16
2.1 Поняття необхідної оборони і права на необхідну оборону 16
2.2 Підстави виникнення права на необхідну оборону 17
2.3 Ознаки необхідної оборони 20
2.4 Перевищення меж необхідної оборони (ексцес оборони) 26
2.5 Уявна оборона 27
Висновки 30
Список використаної літератури 33

ВСТУП
Життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом завдання шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом.
З позиції права, поведінка особи у таких ситуаціях є правомірною - особа здійснює (реалізує) гарантовані їй Конституцією права. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, коли метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.
Поняття необхідної оборони дається в ч. 1 ст. 36 КК: "Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони".
Таким чином, законом допускається вимушене, необхідне за даних конкретних умов заподіяння шкоди одним інтересам, що охороняються правом, для відвернення шкоди іншим таким інтересам.
Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, має оцінюватись як правомірне, воно у більшості випадків буде суспільно корисним.
Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам буде вважатися вчиненим у стані необхідної оборони, а відтак, і правомірним, при дотриманні певних умов, які іменуються умовами правомірності необхідної оборони.
Оскільки після прийняття нового КК України у спеціальній юридичній літературі питання системи обставин, що виключають злочинність діяння, у тому числі необхідної оборони, практично обійдені увагою, тема наданої курсової роботи уявляється надзвичайно актуальною.
Об'єктом дослідження у наданій курсовій роботі є теоретичні та практичні проблеми визначення поняття необхідної оборони в кримінальному праві та КК України.
Предмет дослідження - норми КК України (ст.ст. 36 і 37), в яких містяться визначення необхідної оборони та її ознак.
Мета роботи - з'ясувати зміст необхідної оборони як обставини, що виключає злочинність діяння.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
- визначити поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння;
- з'ясувати зміст поняття необхідної оборони і права на необхідну оборону;
- розглянути підстави виникнення права на необхідну оборону;
- описати ознаки необхідної оборони;
- охарактеризувати ексцес оборони (перевищення меж необхідної оборони);
- здійснити аналіз поняття "уявна оборона".
Методи дослідження: формально-юридичний, історичний, порівня-льний, системного аналізу, структурний.
В роботі використано праці відомих українських і російських науковців у галузі кримінального права, а саме: Ю. В. Бауліна, В. А. Владимирова, Ю. А. Денісова, М. Й. Коржанського, Ю.І. Ляпунова, О. В. Наумова, Т. Орешкиної, А. А. Піонтковського, В. С. Прохорова, А. Тесленка,
М.І. Хавронюка та ін.
РОЗДІЛ 1.
ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ
Об'єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися у різний спосіб:
- як суспільно корисні та правомірні;
- як суспільно небезпечні та протиправні;
- як такі, що ставлення до них як законодавства, так і суспільства є нейтральним [20, С. 58].
Наприклад, позбавлення життя людини є завжди вбивством у загальновживаному значенні цього слова, але таке "вбивство" може розглядатись як правомірна й навіть суспільно заохочувана чи вимушена (необхідна, допустима) дія: позбавлення життя воєнного супротивника на полі бою чи особи, яка, наприклад, захопила заручників і погрожує вчинити вибух чи знищити заручників; виконання вироку, яким особа засуджена до смертної кари, тощо.
Аналогічно знищення майна, що, як правило, розцінюється як суспільно небезпечне і протиправне діяння, за певних умов може розглядатись:
1) як правомірна, суспільно корисна дія, коли таке майно знищується для того, щоб відвернути заподіяння більшої шкоди (наприклад, викидання за борт судна, що терпить лихо на морі, вантажу, який перевозиться, для того, щоб врятувати пасажирів судна і саме судно);
2) як дія, що її особа вчиняє правомірно, але суспільством вона ні як суспільно небезпечна, ні як суспільно корисна не оцінюється, а визнається лише як необхідна, можлива чи допустима (наприклад, знищення майна його власником) [6, С. 7].
Хоча суспільство й не може оцінювати як суспільно корисні дії власника майна, яке ним знищується, але воно дозволяє, допускає, погоджується на можливість вчинення таких дій виходячи з того, що право приватної власності є непорушним, а тому власник має право, згідно зі ст. 41 Конституції України, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, але при цьому використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У наведених і подібних випадках дії особи об'єктивно (формально) містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин, але такі дії не можуть тягти кримінальної відповідальності, оскільки вони з позиції кримінального права є правомірними і, зазвичай, суспільно корисними. Проте при вчиненні таких дій цивільно-правова, дисциплінарна чи адміністративна відповідальність за заподіяну фактично шкоду може наставати [14, С. 108].
Дії особи, які при об'єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального права називаються по-різному:
1) обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння;
2) обставини, що виключають протиправність діяння;
3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправ-ність діяння;
4) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;
5) обставини, що виключають винність;
6) обставини, що виключають караність діяння;
7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо.
У радянській кримінально-правовій доктрині обставини, що виклю-чають суспільну небезпечність і протиправність діяння (і ті, й інші виключають злочинність діяння), вже давно були поділені на такі, що передбачені кримінальним законом, і такі, що не передбачені ним. До другої з цих груп криміналісти відносили не лише виконання наказу і дозволений ризик, а й виконання професійних функцій, згоду потерпілого і здійснення особою належного їй права, а також заняття спортом, виконання правових обов'язків, обов'язків військової служби, інших службових обов'язків, виконання закону чи вироку, примушування для виконання правового обов'язку і примушування до підкорення, колізія обов'язків, правомірне застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї, виконання законної функції влади, дозволена самодопомога, здійснення батьківської влади щодо дітей, медичне втручання тощо [7, С. 18].
Втім, Ю. В. Баулін вказав на очевидність того, що встановлення но-вих кримінально-правових заборон водночас поставить проблему відмежування злочинної поведінки від правомірної, яка лише за зовнішніми своїми ознаками буде мати схожість з новими видами злочинних посягань. Це лежить в основі розвитку системи обставин, що виключають злочинність діяння [6, С. 12].
За критерієм юридичної форми Ю. В. Баулін виділив три типові форми обставин, що виключають злочинність діяння:
01) пов'язані з використанням суб'єктивного права;
2) пов'язані з виконанням юридичного обов'язку;
3) пов'язані з використанням юридичних державно-владних повноважень [6, С. 58].
Проте це, на наш погляд, не зовсім правильно. Обставини третьої групи насправді належать або до першої, або до другої з них. Адже повноваження завжди являють собою або права, або обов'язки (у тому числі спеціальні державно-владні обов'язки і державно-владні права, спеціально надані для найбільш ефективного виконання названих обов'язків).
Про правильність саме дуалістичного підходу до виділення форм зазначених обставин свідчить, зокрема, і той факт, що, виділивши третю форму, Ю. В. Баулін не зміг навести жодного прикладу використання юридичних державно-владних повноважень, які за своїм змістом відрізнялися б від використання суб'єктивного права та виконання юридичного обов'язку.
У Загальній частині кримінальних кодексів пострадянських держав обставинам, що виключають злочинність діяння, як правило, присвячені спеціальні глави.
В українській кримінально-правовій доктрині також ще задовго до прийняття нового КК України 2001 р. виділялись чотири групи обставин, що виключають кримінальну відповідальність. Це обставини, що виключають:
1) суспільну небезпечність;
2) кримінальну протиправність;
3) ознаки складу злочину;
4) суспільну небезпечність і протиправність.
При цьому до третьої групи пропонувалось віднести неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності, непереборну силу, відсутність причинного зв'язку, казус, помилку тощо, а до четвертої - необхідну оборону, здійснення свого права, виконання службового обов'язку тощо. Втім, у законі цей підхід відображення не знайшов.
У КК 2001 р. перелік обставин, що виключають злочинність діяння, значно розширений - необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком (виправданий ризик), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Зазначені обставини характеризуються низкою загальних ознак [18, С. 158].
Перша з них полягає в тому, що всі вони являють собою свідомі й вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу). Такі вчинки, проте, можуть бути виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями, процесами або діями, тобто певними підставами, що й обгрунтовують їх необхідність [8, С. 91].
Друга ознака - це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця - з видимими ознаками перевищення влади тощо).
Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо:
1) дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони;
2) вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину;
3) це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом відповідного злочину [10, С. 150].
Якщо вчинене діяння із зовнішньої сторони не збігається з тим чи іншим злочином, не можна навіть порушувати питання про наявність цих обставин.
Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що вони мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність грунтується або на суб'єктивному праві, або на юридичному обов'язку, або на владних повноваженнях.
Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не тільки в КК, а й в інших законодавчих актах (наприклад, законах України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України", "Про оперативно-пошукову діяльність", в адміністративних та інших законах).
До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних обов'язків, виконання службового обов'язку, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.
Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільно корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави.
Водночас це не виключає того, що в ряді випадків такі вчинки мо-жуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціально допустимими (прийнятними).
Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення діянь. Ці наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.
У спеціальній літературі пропонувалося розглядати обставини, які виключають злочинність діяння, як різновид чи то обставин, що виключають кримінальну відповідальність, чи то обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності, чи то обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності і покарання [11, С. 87].
Ці пропозиції, по суті, зводяться до утворення в кримінальному праві єдиного інституту, який об'єднав би усі випадки, коли особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності взагалі, а також випадки, коли особа з тих чи інших підстав може бути звільнена від кримінальної відповідальності або звільнена від покарання.
Такі пропозиції не знайшли підтримки, оскільки вони ведуть до об'єднання одним поняттям обставин, які мають різну юридичну природу.
У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути:
1) обставини, що виключають злочинність діяння;
2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності;
4) обставини, що звільняють від покарання.
Ці групи обставин мають спільні ознаки, але між ними існують і суттєві принципові відмінності.
Так, спільною ознакою обставин, що виключають злочинність діяння, та обставин, що виключають кримінальну відповідальність, є неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Проте якщо за обставин, що виключають злочинність діяння під час його вчинення є правомірним, а в більшості випадків - і суспільно корисним, тож існує тільки формальна відповідність діяння ознакам злочину, то за обставин, що виключають кримінальну відповідальність, діяння під час його вчинення було суспільно небезпечним.
При цьому особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності з інших підстав. За наявності обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і під час розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених кримінальним законом.
За наявності обставин, що виключають злочинність діяння, воно під час вчинення є правомірним і, як правило, суспільно корисним. Існує лише формальна відповідність його ознак ознакам злочину. Закон або дозволяє, або зобов'язує вчинити таке діяння. Тому обставини, що виключають злочинність діяння, - це самостійний інститут кримінального права.
Виходячи із соціальної суті обставин, що виключають злочинність діяння, повинно вирішуватись і питання про критерії віднесення тих чи інших обставин до зазначеного інституту, тобто про коло цих обставин.
Окремі вчені вважають, що таким критерієм є передбаченість їх кримінальним законом, і на цій підставі робиться висновок, що оскільки виконання наказу, згода потерпілого та інші обставини не передбачені безпосередньо в кримінальному законі, то вони мають іншу юридичну природу [9, С. 105].
Не зовсім точним є і запропонований деякими вченими критерій суспільної корисності дій за обставин, що виключають злочинність діяння [25, С. 27].
Як правило, діяння за вказаних обставин є суспільно корисним, але інколи, формально вважаючись правомірним (непротиправним), воно в цілому, з урахуванням його наслідків, фактично не є суспільно корисним.
Так, із позиції кримінального закону, завжди є правомірним заподіяння середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень особі, яка здійснює посягання на інтереси, що охороняються законом, навіть якщо при цьому матиме місце явна невідповідність заподіяної шкоди щодо небезпечності посягання чи обстановки захисту, тобто перевищення меж необхідної оборони, оскільки кримінальна відповідальність передбачена лише у разі, якщо при перевищенні меж необхідної оборони заподіяна тому, хто вчиняє посягання, шкода буде виявлятись у тяжких тілесних ушкодженнях чи смерті (ст.ст. 118, 124 КК).
Проте, на наш погляд, кримінальне некаране, тобто правомірне, заподіяння шкоди тому, хто вчиняє посягання, при її явній невідповідності небезпечності посягання чи обстановці захисту вважати суспільно корисним підстав немає.
Критерії класифікації обставин, що виключають злочинність діяння, залежно від мети класифікації можуть бути різними, а тому по-різному вирішуватиметься й питання про обсяг окремих обставин, тобто про характер і коло дій, які утворюватимуть зміст цих обставин [7, С. 55].
Критеріями класифікації можуть бути, зокрема:
1) соціальна сутність дій (суспільна корисність і правомірність чи лише правомірність);
2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов'язковість виконання);
3) характер дій, що вчиняються;
4) спрямованість дій (об'єкт, на який вони націлені);
5) урегульованість дій у законі;
6) правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан;
7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільне корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом, тощо) [7, С. 56].
Наведені критерії класифікації таких обставин будуть одночасно й критеріями їх розмежування.
Якщо, наприклад, за критерії розмежування обставин, що виключають злочинність діяння, взяти характер дій, що вчиняються, їх спрямованість і мету, то затриманням особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, як самостійною обставиною охоплюватимуться дії всіх осіб, спрямовані на затримання зазначеної особи, незалежно від того, покладений на них відповідний обов'язок чи ні.
Затримання особи, що вчинила суспільне небезпечне посягання, зокрема працівниками правоохоронних органів, може здійснюватися через значний проміжок часу після вчинення злочину. Крім того, застосування зброї при затриманні зазначеної особи може призвести до її смерті, тобто таке затримання ставить за мету не тільки доставлений такої особи відповідним органам влади, а й недопущення її втечі, зокрема втечі з-під варти.
Досягати цієї мети закон дозволяє навіть шляхом позбавлення життя особи, яка втікає з-під варти. Це зумовлено тим, що при затриманні злочинців працівникам міліції дозволяється в окремих випадках застосування зброї навіть без попередження про намір її застосування.
Однакові за характером дії залежно від обраних критеріїв класифікації та урегульованості у законі в одному випадку охоплюються однією обставиною, що виключає злочинність діяння, в другому - іншою.
Тому при розмежуванні обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно враховувати всі критерії їх класифікації (розмежування), керуючись при цьому правилами, виробленими щодо конкуренції кримінально-правових норм (загальної чи спеціальної норми, спеціальних норм між собою, частини та цілого, повної та неповної) і розмежування суміжних норм.
Так, професійний ризик можна розглядати як спеціальну норму (обставину) щодо загальної норми (обставини), якою є виконання професійних і службових функцій, тому що право на вчинення дій, пов'язаних із професійним ризиком (що випливає із самої назви цієї обставини), виникає тільки у зв'язку з виконанням особою своїх професійних і службових функцій.
Виконання професійних і службових функцій слід розглядати як за-гальну норму (обставину) і стосовно таких її окремих видів, як примус до послуху, виконання обов'язків військової служби, науковий експеримент тощо.
Спеціальними щодо виконання професійних і службових функцій будуть і дії, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, особами, на яких покладені відповідні обов'язки у зв'язку з їх професійним (службовим) становищем.
Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, - це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) й правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальністю особи за завдану шкоду.


РОЗДІЛ 2.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ
2.1 Поняття необхідної оборони і права на необхідну оборону
Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК "необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони".
Звідси випливає, що необхідна оборона - це правомірний захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання, зумовлений необхідністю його негайного відвернення або припинення шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту [14, С. 105].
Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини. Останнє означає, що всі інші особи не вправі перешкоджати громадянинові в законному здійсненні права на необхідну оборону [30, С. 21].
Право на необхідну оборону є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) щодо діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороняти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну оборону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання.
Наявність права на необхідну оборону не пов'язана також із наявною для особи можливістю звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що "кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади".
Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою гарантією реалізації конституційного положення про те, що "кожний має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань" (ч. 2 ст. 28 Конституції України).
Оскільки, проте, здійснення необхідної оборони є суб'єктивним правом, а не обов'язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тягне за собою якоїсь відповідальності.
Крім того, громадянин не зобов'язаний доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчинений ним акт необхідної оборони, хоча він і вправі зробити таке повідомлення в інтересах правильного вирішення кримінальної справи, що порушується у зв'язку із суспільно небезпечним посяганням.
2.2 Підстави виникнення права на необхідну оборону
Право на необхідну оборону виникає лише за наявності відповідної підстави [15, С. 93].
Згідно з ч. 1 ст. 36 КК нею є вчинення суспільно небезпечного пося-гання, що зумовлює у того, хто захищається, необхідність у негайному його відверненні або припиненні шляхом заподіяння посягаючому шкоди.
Інакше кажучи, підстава необхідної оборони складається з двох елементів, а саме із:
1) суспільно небезпечного посягання;
2) необхідності в його негайному відверненні або припиненні.
Перший елемент означає, що посягання має бути суспільно небезпечним. Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може зумовити право на необхідну оборону (наприклад, вона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військового або службового обов'язку, а також за інших обставин, що виключають злочинність діяння).
Під суспільно небезпечним посяганням розуміється посягання з боку людини, на що прямо вказує ч. 1 ст. 36 КК.
Посягнути означає спробу заподіяти шкоду. Така спроба є суспільно небезпечною, якщо її об'єктом виступають правоохоронювальні права та інтереси особи, що захищається, або іншої особи, суспільні інтереси або інтереси держави. Це:
- життя, здоров'я, особиста і статева свобода, честь і гідність особи, власність, недоторканність житла, а також інші права і законні інтереси особи, що захищається, або іншої особи;
- громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканність громадського майна тощо;
- зовнішня безпека й обороноздатність країни, збереження державної та військової таємниці, недоторканність державних кордонів тощо [29, С. 82].
Таким чином, коло правоохоронюваних інтересів, що можуть бути об'єктом посягання, є практично необмеженим.
При цьому, суспільно небезпечним визнається не лише злочинне посягання (хоча саме це і типово), а й будь-яке інше суспільно небезпечне посягання, що не є злочином (наприклад, посягання особи, що не досягла віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, неосудного або особи, що діє невиновно, тощо).
Іноді вважають, що суспільно небезпечне посягання може полягати тільки в нападі. Проте ст. 36 КК такого обмеження не містить. Тому посягання може полягати й у діях, що не мають характеру нападу (наприклад замах на крадіжку).
Посягання може бути здійснено особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.
Таким чином, суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36 КК, - це будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інтересам особи, що обо-роняється, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.
Істотною характеристикою суспільно небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона.
Суспільно небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз'яснюючи це положення, Пленум Верховного Суду України в постанові "Про судову практику у справах про необхідну оборону" від 26.04.2002 р. № 1 зазначив, що стан необхідної оборони виникає не тільки в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди.
Своєю чергою кінцевий момент посягання визначається різними чинниками:
1) досягненням мети особою, що вчиняє посягання;
2) припиненням дій зазначеної особи за власною волею або всупереч волі (наприклад, втеча, відмова продовжувати посягання, неможливість доведення його до кінця та ін.).
При цьому перехід використаних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до того, хто захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання.
Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони - це наявність у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або припиненні наявного суспільно небезпечного посягання.
Така необхідність виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди нападникові, загрожує негайною і явною шкодою для правоохоронюваних інтересів.
Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду особі, яка посягає, з тим, щоб відвернути або припинити посягання та ефективно здійснити захист [25, С. 28].
Якщо ж така невідкладна необхідність ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, уже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони.
Отже, заподіяння шкоди нападникові за відсутності зазначених двох елементів, або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, оскільки він не перебуває в стані необхідної оборони. Відповідальність за заподіяння такої шкоди має наставати на загальних підставах. І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина права на необхідну оборону, здійснення якого характеризується низкою ознак.
2.3 Ознаки необхідної оборони
Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують:
1) мету оборони;
2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;
3) характер дій того, хто захищається;
4) своєчасність;
5) співрозмірність оборони.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадських інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання.
Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла нападникові шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося).
Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над нападником), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду має наступати на загальних підставах.
Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише особі, яка вчинює посягання, її правам та інтересам. Якщо нападників кілька, то особа, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах.
Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може полягати лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36 КК.
Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, а й тих, що були при особі, яка обороняється, або навіть спеціально приготовлені нею для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо).
Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось діяння, передба-ченого КК, тобто збігатися із зовнішніми, фактичним ознаками якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару та побоїв тощо.
Дії особи, яка обороняється, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання.
Інакше кажучи, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення або припинення. Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою "передчасною" обороною, відповідальність за яку настає на загальних заставах.
У той же час, особа, яка обороняється, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й у тому випадку, коли посягання вже закінчено або припинено. У цьому випадку має місце так звана "запізніла" оборона.
Оцінка шкоди, заподіяної нападникові в стані "запізнілої" оборони, залежить від того, усвідомлювала або не усвідомлювала особа, яка обороняється, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність.
У вже названій вище постанові Пленуму Верховного Суду України рекомендується при вирішенні цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо такого переконання не було, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони.
Отже, якщо особа, що захищалася, сумлінно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації нападникові шкоди повинно визнаватися своєчасним.
У той же час, якщо шкоду заподіяно вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.
Співрозмірність оборони характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи ч. ч. 1 і З ст. 36 КК.
Наприклад, відповідно до ч. 1 заподіяна нападникові шкода повинна бути необхідною і достатньою у певній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна йому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності:
1) небезпечності посягання;
2) обстановці захисту.
Таким чином, заподіяння нападникові смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання й обстановці захисту.
Небезпечність посягання визначається:
а) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямовано посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо);
б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку особи, яка вчинює посягання.
Безумовно, більшу суспільну небезпечність становлять посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності та житла. Порівняно менш небезпечними є посягання на громадянський порядок, недоторканність державних кордонів тощо.
Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більше межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди нападникові співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності тощо).
Заподіяна особі, яка посягає, шкода, має бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, а й з обстановкою захисту.
Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення або припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає.
Верховний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати обставини справи, що вплинули на реальне співвідношення сил нападника і того, хто захищається, як-от: місце і час, несподіваність нападу, непідготовленість до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я), інші обставини справи.
Саме ці обставини можуть свідчити про обстановку захисту, яка в одних випадках може складатися явно на користь того, хто обороняється (таку обстановку можна назвати відносно сприятливою для особи, що захищається), а частіше, навпаки, - на користь того, хто посягає (це так звана несприятлива для особи, що захищається, обстановка захисту).
Таким чином, відносно сприятлив