К НЕОБХІДНА ОБОРОНА1.

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Кримінальне право України"

на тему:

НЕОБХІДНА ОБОРОНА

(статті 36, 37 КК України)

ЗМІСТ

 Вступ ................................................................................................... 3

 1. Поняття необхідної оборони. Умови виникнення  необхідної оборони    5

 2. Ознаки необхідної оборони ......................................................... 12

 3. Межі необхідної оборони. Перевищення меж необхідної  оборони 19    

 4. Уявна оборона ............................................................................. 32

 Висновки ........................................................................................... 34

 Список використаної літератури ..................................................... 37

ВСТУП

 Актуальність теми роботи. Необхідна оборона як акт людської поведінки базується на інстинкті живих істот захистити себе від небезпеки. У відповідь на небезпеку, що виникла, людина намагається так чи інакше відвернути її або усунути.

 Необхідна оборона належить до обставин, що виключають злочинність діяння та займає серед них важливе місце. Особливої актуальності необхідна оборона набуває в умовах сучасної динаміки злочинності в Україні. Адже правоохоронні органи з деяких причин, у тому числі об'єктивних, не повною мірою виконують свої завдання щодо захисту громадян від злочинних посягань, не можуть повністю забезпечити охорону їх невід'ємних прав.

 Важливу роль у боротьбі зі злочинністю набуває використання кримінально-правових заходів і методів, серед яких суттєву роль відіграє інститут необхідної оборони.

 У зв'язку з цим важливе значення має створення всіх необхідних умов для реалізації громадянами права на захист найбільш важливих цінностей особи, суспільства та держави. Захист кримінальним законом прав та інтересів осіб, які здійснюють право на необхідну оборону, є однією з правових гарантій підвищення соціальної активності громадян в боротьбі зі злочинністю, в охороні громадського порядку.

 Науково-практичне осмислення інституту необхідної оборони, а також перевищення меж її правомірності протягом багатьох років привертало до себе увагу багатьох провідних спеціалістів у галузі теорії кримінального права. Інститут необхідної оборони та перевищення її меж, Бауліним, В.І. Ткаченком, А. А. Піонтковським, М.І. Якубовичем,
М. М. Паше-Озерським, І. С. Тишкевичем, В. Ф. Кириченком,
І. М. Гатауліним, М.І. Загородниковим, С. В. Бородіним, Ю.І. Ляпуновим, А. Ф. Істоміним, В. В. Меркур'євим.

 У працях названих вчених інститут необхідної оборони і види перевищення її меж піддавалися глибокому дослідженню, хоча багато аспектів цієї проблеми продовжують залишатися дискусійними, потребують подальшого наукового аналізу.

 Метою даної роботи є дослідження проблем необхідної оборони і, головне – перевищення меж необхідної оборони та його основних ознак.

 Об'єктом дослідження виступають теоретичні й практичні аспекти поняття необхідної оборони в кримінальному праві та КК України.

 Предмет дослідження – норми КК України (ст.ст. 36 і 37), в яких містяться визначення необхідної оборони та її ознак.

 Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:

 – визначити поняття необхідної оборони, умови її виникнення;

 – розкрити ознаки необхідної оборони;

 – з'ясувати межі необхідної оборони та охарактеризувати ситуації перевищення меж необхідної оборони;

 – висвітлити, що таке уявна оборона.

 Методи дослідження: порівняльний, системного аналізу, структурний, описовий.

 Структура роботи: робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. ПОНЯТТЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ. УМОВИ ВИНИКНЕННЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

 Поняття необхідної оборони дається у ч. 1 ст. 36 КК: "Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони".

 Необхідна оборона – найбільш поширена на практиці обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбито у праві писаному [11, с. 189].

 Згідно із частиною З ст. 27 Конституції України "кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань".

 "Кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань", – зазначається у ч. 5 ст. 55 Конституції України.

 "Закріплене ст. 36 КК право кожного на необхідну оборону від суспільно небезпечного посягання є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід'ємне право кожної людини на життя, недоторканість її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави" – наголошується в преамбулі постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону".

 Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Людина може реалізувати його (право) у межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації [11, с. 189].

 У частині 2 статті 36 КК зазначено, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

 У той же час для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких чиниться напад, суспільні та державні інтереси, самого себе згідно із Законом України "Про міліцію", даною Присягою, Статутом патрульно-постової служби міліції.

 Військовослужбовець, який перебуває на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної і вартової служби Збройних Сил України, даною Присягою й отриманим наказом. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів, працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю [11, с. 190].

 Члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.

 Отже, необхідна оборона є вимушене заподіяння тому, хто посягає, шкоди для правомірного захисту особи, суспільних і державних інтересів від суспільно небезпечного посягання [16, с. 59].

 Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання шкоди тому, хто посягає, компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а, отже, відверненням шкоди, яку міг нанести закінчений злочин. Випадки застосування необхідної оборони мають, крім того, значний профілактичний вплив [21, c. 10].

 Водночас частина випадків необхідної оборони знаходиться в межах суспільно прийнятних діянь, а, отже, також правомірних. Так, позбавлення життя озброєного ножем нападника буде знаходитись в межах необхідної оборони. Якщо той, хто захищався, міг реально уникнути цього посягання, скажімо, зачинившись в квартирі, або покликавши на допомогу, то рівень вказаного правомірного діяння також можна оцінити як суспільно прийнятний [17, c. 50].

 Право на необхідну оборону виникає лише за певних умов, визначених законом.

 Відповідно до статті 36 КК ці умови полягають у такому:

 1) оборона визнається необхідною лише у випадку, якщо дії, що становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом:

 а) прав та інтересів особи, яка захищається;

 б) прав та інтересів іншої особи (фізичної чи юридичної);

 в) суспільних інтересів;

 г) інтересів держави [13, с. 103].

 Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання.

 Не вважаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється [9, с. 101];

 2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК.

 Закон не називає прямо таке посягання "злочином", оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-правовому розумінні є злочином, а й від суспільно небезпечного посягання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином [13, с. 103].

 Суспільно небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією (крадіжкою, згвалтуванням тощо).

 Не виникає стану необхідної оборони у разі "захисту" зазначених у ч. 1 ст. 36 КК охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК).

 Тому, наприклад, вбивство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної оборони, а як умисне вбивство (ст. 115 КК);

 3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчасною. Вона  можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Проте у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання.

 Пленум Верховного Суду України від 26.04.2002 р. № 1 "Про судову практику у справах про необхідну оборону" роз'яснив, що "стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну".

 Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій з боку того, хто посягає, з моменту, коли виникла реальна загроза посягання.

 Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вважатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

 Проте якщо особа, знаючи, що на неї, її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з метою його відбиття встановлює або приводить у "бойовий" стан такий охоронний пристрій, і цей пристрій у момент нападу спрацьовує проти нападника (нападників), вчинене слід розглядати і оцінювати як дії у стані необхідної оборони.

 Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто захищається, за обставинами справи не міг усвідомити, що посягання закінчилось, його дії (хоча б і після об'єктивного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані необхідної оборони.

 Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання. У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були вчинені в умовах явного припинення посягання, особа, яка оборонялась, несе кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах [13, с. 104];

 4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається.

 Як правило, заподіяння шкоди в процесі "захисту" від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загальних підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним;

 5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

 6) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання.

 Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засобами і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і вибрати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті мінімально необхідну для відбиття нападу шкоду.

 Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто оборонявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане перевищенням меж необхідної оборони [15, с. 37].

 Отже, необхідна оборона – найбільш поширена на практиці обставина, що виключає злочинність діяння, оскільки це дійовий засіб боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбито у праві писаному.

 Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Людина може реалізувати його (право) у межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації. У частині 2 ст. 36 КК зазначено, що: "Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади".

 Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання шкоди тому, хто посягає компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку міг нанести закінчений злочин. Випадки застосування необхідної оборони мають також великий профілактичний вплив.

2. ОЗНАКИ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

 Ознаки необхідної оборони, визначені в ст. 36 КК, характеризують:

 1) мету оборони;

 2) спрямованість (об'єкт) заподіяння шкоди;

 3) характер дій того, хто захищається;

 4) своєчасність;

 5) співрозмірність оборони.

 Відповідно до частини 1 ст. 36 КК кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, громадських інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання.

 Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла нападникові шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося) [21, с. 30].

 Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над нападником), то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду має наступати на загальних підставах.

 Шкода при необхідній обороні повинна заподіюватися лише особі, яка вчинює посягання, її правам та інтересам. Якщо нападників кілька, то особа, що обороняється, може заподіяти шкоду як одному, так і кожному з них. Заподіяння шкоди правам та інтересам інших осіб не підпадає під ознаки необхідної оборони, а розглядається, наприклад, за правилами крайньої необхідності або тягне відповідальність на загальних підставах [9, с. 11].

 Поведінка того, хто захищається, при необхідній обороні може бути тільки активною, тобто може полягати лише в діях, на що прямо вказується в ч. 1 ст. 36 КК. Такими діями можуть бути як фізичні зусилля особи, яка захищається (наприклад завдання ударів кулаком), так і використання різноманітних знарядь, предметів, механізмів, пристроїв тощо, причому не тільки тих, що підібрані, виявлені або захоплені на місці захисту, а й тих, що були при особі, що обороняється, або навіть спеціально приготовлені нею для захисту (наприклад, використання наявного перочинного ножа або вогнепальної зброї, заздалегідь узятих для оборони тощо) [15, с. 21].

 Зазначені дії повинні підпадати під ознаки якогось передбаченого КК, тобто збігатися із зовнішніми, фактичним ознаками якогось злочину. Йдеться про дії, що підпадають під ознаки вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості, удару та побоїв тощо.

 Як вже зазначалось, дії особи, яка обороняється, визнаються правомірними лише у разі, якщо вони були вчинені протягом усього часу здійснення посягання.

 Інакше кажучи, захист визнається виправданим лише протягом часу існування стану необхідної оборони, що визначається тривалістю суспільно небезпечного посягання, що потребує свого негайного відвернення або припинення.

 Тому заподіяння шкоди до виникнення такого стану визнається так званою "передчасною" обороною, відповідальність за яку настає на загальних заставах [9, с. 13].

 У той же час, особа, яка обороняється, перебуваючи під впливом посягання, нерідко продовжує оборону й у тому випадку, коли посягання вже закінчено або припинено. У цьому випадку має місце так звана "запізніла" оборона. Оцінка шкоди, заподіяної нападникові в стані "запізнілої" оборони, залежить від того, усвідомлювала або не усвідомлювала особа, яка обороняється, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність.

 У вже названій вище постанові Пленуму Верховного Суду України рекомендується при вирішенні цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, яка захищається, повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо такого переконання не було, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони.

 Отже, якщо особа, що захищалася, сумлінно помилялася щодо кінцевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації нападникові шкоди повинно визнаватися своєчасним.

 У той же час, якщо шкоду заподіяно вже після того, як посягання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах.

 Співрозмірність оборони характеризує межі необхідної оборони, які хоча прямо і не названі в законі, проте висновок про них можна зробити, аналізуючи частини 1 і З ст. 36 КК.

 Наприклад, відповідно до ч. 1 заподіяна нападникові шкода повинна бути необхідною і достатньою у певній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, а з ч. З випливає, що заподіяна йому тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкодження) повинна відповідати двом обставинам, взятим у єдності:

 1) небезпечності посягання;

 2) обстановці захисту.

 Таким чином, заподіяння нападникові смерті або завдання йому тяжкого тілесного ушкодження визнається співрозмірним, якщо ця тяжка шкода відповідала небезпечності посягання й обстановці захисту [11, с. 192].

 Небезпечність посягання визначається:

 а) цінністю блага, що охороняється законом, на яке спрямовано посягання (життя, здоров'я, власність, тілесна недоторканність, суспільний порядок тощо);

 б) реальною загрозою заподіяння шкоди цьому благу з боку особи, яка вчинює посягання.

 Безумовно, більшу суспільну небезпечність становлять посягання на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини, недоторканність її власності та житла [13, с. 104].

 Порівняно менш небезпечними є посягання на громадянський порядок, недоторканність державних кордонів тощо.

 Вирішальним є саме ступінь небезпечності посягання, що й визначає межі допустимої шкоди при необхідній обороні. Тут існує пряма залежність: чим небезпечніше посягання, тим більше межі допустимої шкоди. Очевидно, що заподіяння тяжкої шкоди нападникові співрозмірне лише з посяганнями, що становлять велику суспільну небезпечність (наприклад, при захисті життя, здоров'я, власності тощо) [21, с. 89].

 Заподіяна особі, яка посягає, шкода, має бути співрозмірною не тільки з небезпечністю посягання, а й з обстановкою захисту.

 Обстановка захисту визначається реальними можливостями і засобами того, хто захищається, для відвернення або припинення посягання. Характер такої обстановки залежить від реального співвідношення сил, можливостей і засобів особи, що захищається, і особи, яка посягає.

 Верховний Суд України рекомендує в цих випадках враховувати обставини справи, що вплинули на реальне співвідношення сил нападника і того, хто захищається, як-от: місце і час, несподіваність нападу, непідготовленість до його відбиття, кількість нападників і тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я), інші обставини справи.

 Саме зазначені обставини можуть свідчити про обстановку захисту, яка в одних випадках може складатися явно на користь того, хто обороняється (таку обстановку можна назвати відносно сприятливою для особи, що захищається), а частіше, навпаки, – на користь того, хто посягає (це т. зв. несприятлива для особи, що захищається, обстановка захисту).

 Таким чином, відносно сприятливою слід визнавати таку обстановку захисту, при якій особа, що обороняється, має і усвідомлює свою явну перевагу над особою, що посягає.

 У цьому випадку особа, яка обороняється, усвідомлює, що для забезпечення ефективного захисту у неї немає явної необхідності заподіювати нападникові тяжку шкоду (смерть або тяжкі тілесні ушкодження), а необхідно і достатньо завдати, наприклад, удару, побоїв, заподіяти легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження.

 На це звертає увагу у своїй практиці Верховний Суд України, пропонуючи з'ясовувати у справі, чи мав той, хто захищався, реальну можливість ефективно відвернути суспільно небезпечне посягання іншими засобами, заподіюючи нападникові меншу шкоду, і чому не використав цю можливість.

 Несприятливою для особи, яка обороняється, слід вважати таку обстановку захисту, за якої її реальні можливості з відвернення суспільно небезпечного посягання були відносно рівними, а, тим більше, поступалися можливостям посягателя. У такій обстановці особа, яка обороняється, щоб успішно відвернути посягання, змушена заподіювати нападникові тяжку шкоду. Така шкода є виправданою, оскільки тільки вона є необхідною і достатньою для успішного відвернення посягання [21, с. 98].

 Отже, для співрозмірності оборони необхідно, щоб мала місце відносна відповідність (не рівність і не пропорційність! ) між заподіяною нападникові тяжкою шкодою (смертю або тяжкими тілесними ушкодженнями) і посяганням, а також несприятливою для того, хто обороняється, обстановкою захисту.

 При цьому слід необхідно враховувати суб'єктивний стан останнього в момент захисту. Очевидно, що він не завжди може точно порівняти свої дії з небезпекою посягання, що загрожує, внаслідок хвилювання, збудження, страху, переляку тощо. У цьому випадку при оцінці правомірності заподіяної нападникові шкоди слід виходити із суб'єктивного сприйняття посягання особою, яка обороняється, небезпечності посягання і обстановки захисту.

 Частина 4 ст. 36 КК прямо вказує, що "особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпеці посягання чи обстановці захисту".

 Отже, при вирішенні питання про наявність ексцесу оборони необхідно враховувати таке:

 – ексцес оборони може бути вчинений тільки умисно, необережне перевищення меж необхідної оборони не тягне кримінальної відповідальності;

 – згідно з ч. З ст. 36 КК ексцес оборони тягне кримінальну відповідальність тільки при нанесенні посягаючому тяжкої шкоди: смерті або тяжкого тілесного ушкодження (ст. ст. 118, 124 КК). За нанесення іншої шкоди кримінальна відповідальність не настає;

 – ексцес оборони наявний, коли заподіяння тяжкої шкоди посягаючому явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Це означає, що таке становище очевидне як для самої особи, що здійснює захист, так і для всіх інших, присутніх при цьому.

 Суспільно небезпечне посягання має бути реальним, тобто таким, що об'єктивно існує, і тільки від нього можна вести необхідну оборону. На практиці мають місце випадки, коли неправильно оцінивши обстановку, що склалася, особа приходить до висновку про дійсність посягання і отже наявність у неї права на необхідну оборону, а тому завдає іншій особі, яка нібито вчинює суспільно небезпечне посягання, шкоду, хоча фактично посягання не було. Виникає ситуація уявної оборони.

3. МЕЖІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

 Перевищення меж необхідної оборони може виражатися в несвоєчасності або надмірності оборонних дій. Зустрічаються випадки, коли оборона одночасно є своєчасною, однак надмірною за своєю інтенсивністю [20, с. 59].

 Також слід сказати про межі вчинення дії (бездіяльності) в часі, що заподіює шкоду. Оскільки такі межі мають початок і кінець, то заподіяння шкоди до чи після цих часових меж можливо розглядати як заподіяння шкоди поза встановленими межами. Тому вихід поза ці межі свідчить лише про те, що шкода заподіяна за відсутності відповідної на те підстави.

 Прикладом такого виходу за межі може слугувати так звана "передчасна" або "запізніла" необхідна оборона. При передчасній обороні шкода заподіюється, коли ще не виникло її підстав, а при запізнілій – після того, як підстава вже перестала існувати і в заподіянні шкоди явно не існує потреби. І в одному, і в іншому випадках відповідальність за заподіяну шкоду повинна визначатися на загальних підставах [9, c. 30].

 В. В. Орєхов, наприклад, вважає, що неможливо визнати вдалою спробу вчених висунути такі критерії відмежування перевищення меж необхідної оборони, як "несвоєчасна" ("передчасна", "запізніла"). Окремі випадки визнання судовою практикою так званої "запізнілої оборони" видом перевищення її меж необгрунтовані і суперечать законові [15, c. 82].

 Деякі вчені вважають, що в такій ситуації мова йде не про один, а про два види перевищення меж необхідної оборони:

 – "явна невідповідність захисту характеру : посягання", тобто неспіврозмірність в інтенсивності, що визначається всією сукупністю конкретних обставин, яка виражається в тому, що була можливість захищатися іншим, більш м'яким способом;

 – "явна невідповідність захисту : небезпеці посягання", тобто різка диспропорція між об'єктом нападу і шкодою, яка завдана тому, хто посягає. Проте це не означає, що явна неспіврозмірність між спричиненою і відверненою шкодою сама по собі може розглядатися як перевищення меж необхідної оборони [17, c. 84].

 В якості прикладу такого перевищення звичайно наводять випадки захисту незначного блага шляхом завдання особі, яка посягає, шкоди невідповідної, неспіврозмірної з цінністю, важливістю і суспільним значенням цього блага.

 Згідно з кримінальним законом України не є перевищенням меж необхідної оборони вбивство особи, що вчиняла посягання, якщо застосоване нею при нападі насильство за ступенем інтенсивності та силою було безпосередньо і реально спрямоване на позбавлення життя іншої особи, або об'єктивно було загрозою для цього невід'ємного блага особи, або потерпілий у тій чи іншій формі очевидно виразив намір привести погрозу вбивством у виконання і при цьому сама погроза носила безпосередній реальний і дійсний характер.

 За наявності таких обставин питання про перевищення меж необхідної оборони не виникає незалежно від того, в чому виражається спричинення шкоди особі, яка посягає, оскільки кримінальний закон визначає її в подібній ситуації як правомірну.

 Іноді трапляється, що особа в стані необхідної оборони без необхідності використовує надмірні заходи захисту проти особи, що вчиняє посягання, та спричиняє її смерть. Саме тому в КК України, як і в кримінальних кодексах інших держав передбачається кримінальна відповідальність за перевищення меж необхідної оборони.

 Так, наприклад, у ст. 118 КК України передбачено кримінальну відповідальність за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у випадку перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.

 Стаття 118 КК України формулює ознаки передбаченого нею складу злочину як умисне вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони.

 Сам термін "перевищення", що використовується в законі, характеризує, відповідно, в загальних рисах якісну визначеність суспільно небезпечних  дій, що спричинили смерть потерпілому при обставинах, що ініціюють поведінку особи, яка обороняється.

 При цьому закон не розкриває змісту ознаки "перевищення", яка по суті справи, є, з нашої точки зору, в значній мірі оціночною категорією.

 Питання про те чи є в даному конкретному випадку дії особи, яка обороняється з "перевищенням меж необхідної оборони" чи вони знаходились у відносній відповідності з характером і небезпекою посягання вирішується в кінцевому рахунку судом, який застосовує кримінальний закон, на підставі встановлення та детальної оцінки всіх істотних, що мають юридичне значення для кваліфікації вчиненого, обставин справи [20, c. 60].

 Саме в цьому значенні ми говоримо про ознаку "перевищення" як про оціночну категорію, маючи на увазі не просто суб'єктивну уяву суду, а об'єктивно існуючий факт, який є об'єктом пізнання і вірної оцінки.

 Слід зазначити, що сам цей об'єктивний факт при, здавалося б його простоті, легкості сприйняття насправді є виключно складним, якщо не найскладнішим, в процесі кваліфікації діяння за ст. 118 КК України як умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони.

 Про це свідчить аналіз судової та слідчої практики з даної категорії кримінальних справ, помилки якої при застосуванні закону якраз і випливають із невірного вирішення центрального питання: перевищив чи не перевищив суб'єкт межі необхідної оборони, що прямо пов'язано із ступенем вірності (точності) суб'єктивної оцінки правозастосовчим органом об'єктивного факту відносної відповідності дій особи, що обороняється характеру і небезпечності посягання або навпаки, явної невідповідності між ними.

 Це дуже делікатне юридичне питання, правильне вирішення якого значною мірою великій мірі впливає на точність кримінально-правової кваліфікації вчиненого. Питання, яке є центральною ланкою всього правозастосовчого процесу з даної категорії кримінальних справ. Це з одного боку. А з іншого ж боку, ознака "перевищення" органічно пов'язана з діями особи, яка обороняється. Більш того, вона визначає якісний стан та інтенсивність вказаних дій і в цьому значенні, по суті, їх реальним змістовим "наповнювачем" незалежно від того, яку конкретну форму отримали ці дії, яким чином вони були вчинені суб'єктом, які знаряддя та засоби ним при цьому були використані.

 Звісно, це не означає, що вказані обставини – зовнішні форми прояву дії, її спосіб, використані знаряддя та ін. – характерні для констатації наявності ознаки "перевищення". Саме їх сукупність, поряд, звичайно, з іншими фактичними обставинами справи визначають можливість висновку про перевищення меж необхідної оборони.

 Цей висновок має бути сформульований на підставі всебічної, неупередженої оцінки названих фактичних обставин, наявність яких доведено в справі і відображено в процесуальних документах.

 Юридично важливою, однією із основних ознак складу злочину, передбаченого ст. 118 КК України, є саме ознака "перевищення". Фактори, що лежать в його основі, значення для кваліфікації не мають, оскільки вони не є нормативно закріпленими в ст. 118 КК України ознаками передбаченого нею складу злочину. Вони – лише фактологічна база правової оцінки дій особи, що обороняється, ці фактори виступають в якості таких що характеризують перевищення меж необхідної оборони.

 Поза всяким сумнівом є те, що ознака "перевищення меж необхідної оборони" – якісна, сутнісна (оскільки вона значною мірою визначає суспільну небезпеку) характеристика дій особи, яка обороняється. Будучи в силу цього нерозривно пов'язаною з самим діянням, характеризуючи зовнішній процес злочинного посягання, ознака "перевищення", знаходиться в межах об'єктивної сторони складу злочину, що розглядається.

 Невід'ємними якісними рисами необхідної оборони є суспільна корисність, або суспільна прийнятність діяння, що вчиняється особою, яка застосовує необхідну оборону. На відміну від інших діянь, пов'язаних із заподіянням шкоди іншій людині, оборона є природною реакцією законослухняного громадянина на небезпечну реальну загрозу, що виникла, для правоохоронюваних інтересів [9, с. 128].

 Невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання може проявитися в умисному заподіянні тяжкої шкоди. Шкода в таких випадках заподіюється особі, яка посягає значно менш інтенсивно, із менш небезпечними засобами нападу і в такій обстановці, коли заподіяння смерті особі, що вчиняє напад, не викликано обставинами посягання в їх сукупності.

 Саме в цьому, на нашу думку, і полягає грань, що відмежовує правомірну необхідну оборону від перевищення її меж, оскільки крім чисто оціночних критеріїв (невідповідність засобів і методів захисту характерові і небезпечності посягання), є конкретний фактичний критерій – умисне заподіяння шкоди особі, що посягає, причому такої шкоди, яка об'єктивно не є необхідною для відвернення або припинення посягання.

 У випадку вчинення особою, що обороняється, дій, які явно виходять за межі необхідності, відпадають ті умови, які надавали діям захисту правомірний характер. Саме тому перевищення меж необхідної оборони і заподіяння без необхідності шкоди особі, яка вчиняє посягання, визнається діянням суспільно небезпечним, що тягне за собою кримінальну відповідальність, зокрема, за позбавлення життя при перевищенні меж необхідної оборони.

 Кримінальний закон України визначає цей злочин вчиненим при пом'якшуючих обставинах. Іншим важливим фактором, що впливає на суспільну небезпеку діяння, є та обставина, що в якості потерпілих у справах про злочини, вчинені в результаті перевищення меж необхідної оборони, виступають особи, які своєю суспільно небезпечною поведінкою спровокували особу, яка обороняється, на застосування насильницьких дій, що не відповідають обстановці захисту.

 Отже, основною ознакою перевищення меж необхідної оборони є явна невідповідність між захистом і посяганням, це означає, що ця невідповідність має бути різко не співпадаючою, відкритою, наявною, очевидною, безспір