К ОБ ЄКТИВНА СТОРОНА У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінальне право України (Особлива частина)"
на тему: ОБ'ЄКТИВНА СТОРОНА У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Загальнокримінальні аспекти об'єктивної сторони злочину 5
1.1 Поняття і зміст об'єктивної сторони злочину 5
1.2 Злочинна дія і бездіяльність 9
1.3 Природа злочинних наслідків і причинного зв'язку 12
Розділ 2. Особливості об'єктивної сторони у злочинах проти
громадського порядку 17
2.1 Групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК України) 17
2.2 Масові заворушення (ст. 294 КК України 20
2.3 Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку
(ст. 295 КК України) 21
2.4 Хуліганство (ст. 296 КК України) 23
Висновки 35
Список використаної літератури 39


ВСТУП
Злочинна поведінка людини відрізняється від правомірної тим, що є небезпечною для суспільних інтересів. У злочині психічну діяльність прийнято називати суб'єктивною стороною. Фізичну, що залежить від дій людини та відповідних змін, які вони викликають у зовнішньому середовищі, називають об'єктивною, тобто зовнішньою стороною людської поведінки.
У загальному змісті об'єктивна сторона злочинної діяльності – це реалізація задуманої суб'єктом мети шляхом активного втручання у хід подій і явищ зовнішнього світу або відмова від такого втручання при наявності правового обов'язку діяти. Вона включає також наслідки цієї діяльності, а також причинний зв'язок між подією та її наслідками.
Злочин – це явище нормативного характеру, тобто до фактичної сторони діяльності людини приєднується її нормативна оцінка. Норма кримінального права перетворює за допомогою юридичної формули конкретну злочинну дію в юридичний склад правопорушення. Дія може бути визнана злочином лише при наявності конкретних компонентів активності особи, які створюють юридичні ознаки складу злочину, його об'єктивної сторони. Інші елементи дії, не позначені в нормі права, значення не мають.
Під об'єктивною стороною злочину розуміється сукупність ознак, що характеризують зовнішній акт конкретного суспільно небезпечного посягання на об'єкт, що охороняється законом.
В об'єктивну сторону злочину включаються всі зовнішні чинники й обставини, що характеризують суспільно небезпечний вчинок (акт) людської поведінки. Саме об'єктивні чинники скоєного злочину в першу чергу стають предметом вивчення й оцінки з боку слідчих органів. За об'єктивними ознаками, за характером поведінки людини у тих чи інших умовах можна судити й про суб'єктивні моменти, про наміри та почуття суб'єкта.
Саме через об'єктивну сторону, тобто через вчинення певних дій і створення відповідних змін у зовнішньому світі, виявляється злочинна воля суб'єкта злочину.
Усім викладеним вище й визначається актуальність теми наданої курсової роботи.
Мета курсової роботи вбачається в тому, щоб дати загальну характеристику об'єктивній стороні у злочинах проти громадського порядку.
Об'єктом дослідження є особливості об'єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку.
Як предметдосліджуються норми КК України, що встановлюють відповідальність за злочини проти громадського порядку.
У процесі дослідження використовувалися порівняльний, спеціально-юридичний, системно-функціональний, статистичний, історичний і описовий методи.
Для досягнення мети роботи вирішувалісь такі завдання:
– з'ясувати поняття і зміст об'єктивної сторони злочину;
– висвітлити, що таке злочинна дія і бездіяльність;
– розкрити природу злочинних наслідків і причинного зв'язку;
– охарактеризувати особливості об'єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку, а саме групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК України), масових заворушень (ст. 294 КК України), закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК України), хуліганства (ст. 296 КК України).
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.
РОЗДІЛ 1.
Загальнокримінальні аспекти об'єктивної сторони злочину
1.1 Поняття і зміст об'єктивної сторони злочину
Злочин, як і будь-яке інше явище, можна розглядати з різних точок зору. Оскільки злочин – це людський вчинок, то цілком закономірним і важливим є його психологічний аналіз – вивчення злочину як прояву властивостей даної особистості, розкриття мотивів і мети злочинця, при цьому усвідомлюється внутрішня, суб'єктивна сторона злочинної поведінки і встановлюються його безпосередні причини [21, с. 18].
Важливим представляється й інший аспект вивчення злочину, при якому звертається основна увага на його зовнішню, об'єктивну сторону. Як і будь-який акт зовнішньої людської поведінки, злочин є певною психофізичною єдністю. Він не лише має суб'єктивний, психічний зміст, але й водночас виражається у зовнішніх, об'єктивних формах поведінки, у дії (бездіяльності) суб'єкта, що викликає зміну навколишньої дійсності [12, с. 7].
Злочин негативно впливає на суспільні відносини та їх учасників, завдає шкоду тим чи іншим інтересам держави або особистості. Для того щоб відповісти на запитання про те, у який спосіб відбувається цей негативний вплив, необхідно розкрити механізм суспільно небезпечного посягання, простежити зв'язок між вчинками людини й наступними змінами у її оточенні [24, с. 21].
При такому аналізі розглядаються переважно зовнішні форми процесу посягання на правоохоронюваний об'єкт, що утворюють об'єктивну сторону злочину, звертається увага на ту об'єктивну шкоду, яку завдає злочин інтересам суспільства й окремих осіб.
Аналіз об'єктивах ознак злочинів має також велике значення для вжиття заходів щодо їх попередження.
Обидва зазначені аспекти перебувають у тісному взаємозв'язку. Неможливо правильно зрозуміти механізм вчинення злочину без врахування того, що він скоюється людиною, яка переслідує певну мету та діє в суспільстві, серед інших людей. Втім, неправильно також було б обмежуватися психологічним аспектом, забуваючи про те, що саме об'єктивна сторона злочину є реальним втіленням і вираженням мети і намірів суб'єкта і що саме в ній у кінцевому рахунку виявляється основна соціальна властивість злочину – його суспільна небезпека [12, с. 44].
Виділення об'єктивної сторони як елемента злочину носить умовний характер – у тому змісті, що в реальній дійсності не існує один цей елемент злочину (як й інші його елементи). Втім, таке умовне розчленовування має під собою реальне підгрунтя, оскільки кожний з елементів злочину характеризує його з особливої сторони і роздільний аналіз цих елементів дозволяє більш глибоко усвідомити соціальну сутність та юридичне значення злочину в цілому.
Об'єктивна сторона злочину є процесом суспільно небезпечного і протиправного посягання на інтереси, що охороняються законом, який розглядається з його зовнішньої сторони, з погляду послідовного розвитку тих подій і явищ, що починаються зі злочинної дії (бездіяльності) суб'єкта і закінчуються настанням злочинного результату [12, с. 19].
Коли говорять про злочин як про факт, що відбувся, на перший план виступають лише деякі ознаки об'єктивної сторони, і, насамперед, – його результат, який наступив. Втім, злочин – це не статичне явище, а процес, що розгортається в просторі й часі. Він включає більш-менш тривалу і різноманітну поведінку людини, дію різних сил природи, приведених людиною в рух, і далі – настання змін у предметах зовнішнього світу, у соціальних явищах. Протягом цього процесу об'єктивна сторона злочину безупинно розвивається [11, с. 34].
При цьому можна виділити три головних елементи, з яких зазвичай складається об'єктивна сторона.
Початковим елементом злочину завжди є суспільно небезпечна дія (бездіяльність) суб'єкта. Втім, вона не належить до об'єктивної сторони повністю. Людське діяння – це єдність суб'єктивних і об'єктивних ознак. Воно одночасно і суб'єктивно, і об'єктивно, оскільки являє собою прояв внутрішніх властивостей людської особистості та є формою взаємодії людини із її оточенням. Тому в об'єктивну сторону злочину дія входить не повністю (як це має місце стосовно злочинного результату), а лише своєю зовнішньою (виконавчою, фізичною) стороною, своїм зовнішнім вираженням тощо [11, с. 35].
При аналізі злочинного діяння його треба розглядати не ізольовано, а в тих конкретних умовах місця, часу і зовнішнього оточення, в яких воно було вчинено. Тому істотними характеристиками злочинної дії (бездіяльності) є засіб, місце, час і обстановка вчинення злочину.
Проте і вони не є самостійними елементами об'єктивної сторони, оскільки лише характеризують діяння (дію або бездіяльність) злочинця. До об'єктивної сторони належать тому не самі спосіб, місце, час і обстановка вчинення злочину, розглянуті окремо або одночасно з дією (бездіяльністю), а зовнішня сторона суспільно небезпечної дії (бездіяльності), виконаної у певний спосіб у даних умовах місця, часу й обстановки [11, с. 36].
Вчиняючи суспільно небезпечні дії, суб'єкт впливає на реальну дійсність, створює в ній різні зміни, що, своєю чергою, викликає подальший розвиток подій. На цьому етапі, який зветься причинним зв'язком між діянням і злочинним результатом, цей розвиток може набувати різного напрямку залежно як від характеру вчинку, так і від умов, місця, часу й обстановки. Приєднання нових сил, втручання інших осіб, зміна зовнішніх умов у цей період є однією з істотних причин великої розмаїтості форм об'єктної сторони [12, с. 51].
Нарешті, злочин закінчується настанням суспільно шкідливих змін в об'єкті посягання. Ці зміни, які є шкодою суспільним відносинам, належать до третього елемента об'єктивної сторони – злочинного наслідку. Причинний зв'язок і злочинний наслідок на відміну від злочинної дії (бездіяльності), яка має двоїсту природу, носять суто об'єктивний характер і цілком входять у зміст об'єктивної сторони [17, с. 42].
Таким чином, в об'єктивну сторону злочину входять:
1) зовнішня сторона суспільно небезпечного діяння (дії або бездіяльності);
2) зміни, які відбулися внаслідок цього діяння (бездіяльності) в навколишній дійсності;
3) заподіяння шкоди відносинам, що охороняються законом.
Іншими словами, об'єктивна cтopона злочину – це механізм суспільно небезпечного і протиправного посягання, який аналізується з погляду зовнішніх форм його розвитку і негативного впливу на суспільні відносини, які охороняються законом [24, с. 33].
Розглядаючи об'єктивну сторону злочину як зовнішньої характеристики процесу вчинення злочину, треба мати на увазі, що вона є "зовнішньою" лише стосовно суб'єктивного, психологічного змісту діяння. Проте ця сторона злочину одночасно є внутрішньою характеристикою для самого механізму злочинного посягання на об'єкт, що охороняється законом, оскільки вона розкриває його внутрішню структуру і взаємодію утворюючих його ознак.
1.2 Злочинна дія і бездіяльність
У частині 1 ст. 2 КК України проголошується, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення діяння, яке містить всі ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом.
Під терміном "діяння" розуміється конкретний одиничний акт злочинної поведінки, або сукупність різного роду дій, або концепція поведінки, яка є системою актів, поєднаних однією метою [23, с. 11].
З об'єктивної сторони злочин може бути простим рухом, складним комплексом різних рухів або дій або видів діяльності.
Зазвичай людина має мізерний набір фізіологічних інструментів, за допомогою яких вона може робити мускульні зусилля. Проте вона може робити безкінечне різноманіття дій завдяки винахідливості свого інтелекту і вживати створені з його допомогою знаряддя. Тому об'єктивна сторона злочину завжди містить у собі не лише суму рухів, зроблених людиною, але й знаряддя, інструменти, прилади, сили природи, загалом, всі засоби, які вона використовує для досягнення своєї мети, здійснюючи зміни в оточуючому її зовнішньому світі. Безумовно, злочинна дія є індивідуальною та здійснюється у конкретних умовах. Все це повинно включатися в об'єктивну сторону злочину як елемент дії [11, с. 38].
Таким чином, елементами об'єктивної сторони складу злочину є:
а) сукупність усіх рухів, спрямованих на досягнення злочинного результату;
б) використання з їх допомогою приладів, механізмів, знарядь і зброї, різного роду пристосувань для досягнення злочинної мети;
в) використання природних закономірностей і сил природи, наприклад стихійного лиха (повені, пожежі та ін.) для диверсійного акта;
г) використання як знаряддя злочину діяльності інших людей [12, с. 44].
В останньому випадку мова йде про так зване посереднє заподіяння, яким у науці кримінального права признається не підбурювання або підсобництво, а виконання злочину, оскільки при зазначених обставинах "чужі" руки використовуються для реалізації об'єктивної сторони складу злочину. Його класичним прикладом є притягнення до вчинення злочину неосудної особи, неповнолітнього, який не досяг віку кримінальної відповідальності [12, с. 45].
Відповідно до частини 1 ст. 11 КК України злочинне діяння може бути вчинене й шляхом бездіяльності, для якої є характерною відсутність будь-яких рухів, хоча суб'єкт був зобов'язаний і міг їх зробити.
Юридичне значення бездіяльності значно менше: більш двох третин всіх перерахованих у КК України складів злочину можуть бути вчинені лише шляхом дії. Інші являють собою або змішану (об'єктивна сторона може полягати як у дії, так і в бездіяльності), або абсолютну бездіяльність [23, с. 21].
Бездіяльність має кримінально-правове значення дише в тому випадку, якщо є антиподом конкретної суспільно корисної дії і коли є визначеним адресат, зобов'язаний її зробити. Саме поєднання цих двох чинників – необхідність конкретної дії, здатної запобігти суспільно небезпечних наслідків, та наявність особи, зобов'язаної ці наслідки запобігати шляхом дії, і є підставою кримінальної відповідальності за бездіяльність [23, с. 25].
Кримінальна відповідальність може бути покладена на суб'єкта, якщо:
а) він повинен був виконати конкретні обов'язки або контролювати їх виконання іншими особами;
б) наданий обов'язок був здійснений у конкретних умовах, тобто існувала реальна можливість її виконати, запобігши суспільно небезпечних наслідків.
Особливість злочинного діяння (дії або бездіяльності), на відміну від дій дозволених, – суспільна небезпека злочину і його протиправність, тобто заборонність у кримінальному законі.
Дія і бездіяльність у кримінально-правовому змісті розуміються як вольовий акт свідомої діяльності людини. Вчинки особи, не здатної проявити свою волю, не є злочином. Наприклад, поведінка неосудної людини не розглядається як злочин, навіть якщо вона заподіяла істотну шкоду.
Неможливість людини проявити свою волю може бути обумовлена, по-перше, впливом непереборної сили, по-друге, фізичним примусом з боку інших осіб.
Під непереборною силою розуміється такий вплив сил природи, тварин, людей, а також інших об'єктивних чинників (наприклад, хвороби), при який людина позбавляється можливості активно діяти, виконувати певні обов'язки [20, с. 211].
Фізичний примус є фізичним впливом на людину (побої, катування) з метою змусити її вчинити суспільно небезпечну дію або бездіяльність.
За загальним правилом, людина, яка вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом фізичного примусу, внаслідок тяжких фізичних страждань, що викликали розлад нервової системи, звільняється від кримінальної відповідальності в силу стану крайньої необхідності (ст. 39 КК України).
Психічний примус – це застосування погрози заподіяння якоїсь шкоди, в тому числі й фізичної, з метою змусити людину вчинити суспільно небезпечну дію або бездіяльність. За загальним правилом, психічний примус не усуває кримінальної відповідальності за злочин, скоєний під погрозою, але відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК України розглядається як обставина, що пом'якшує відповідальність.
Фундаментом, на якому базується висновок про суспільну небезпеку діяння, є збиток, завданий дією соціальному благу, або реальна небезпека такого [11, с. 60].
Іншими словами, підставою для віднесення вчинків і дій людини до категорії небезпечних є те, що в них закладена реальна спроможність до завдання шкоди суспільним відносинам, які залежать від економічного і соціального характеру суспільства. Тому зміна соціальних основ, тобто суспільних відносин, установ, поглядів і уявлень, тягне за собою коригування соціальних цінностей, а, отже, і уявлень про суспільну небезпеку діяння [11, с. 62].
Таким чином, в основі загального поняття суспільної небезпеки лежить сукупність елементів, що характеризують саме об'єктивну сторону злочинного діяння, для юридичної ж характеристики ступеня і характеру небезпеки необхідно враховувати й суб'єктивні моменти, зокрема вину суб'єкта злочину, мотиви поведінки, мету тощо.
1.3 Природа злочинних наслідків і причинного зв'язку
Будь-яка подія і дія завжди тягнуть за собою певні зміни в зовнішньому світі, тобто наслідки [17, с. 4].
Всі злочинні наслідки поділяються на матеріальні й нематеріальні. У більшості випадків до матеріальних наслідків відносять майновий збиток, заподіяний громадянам, громадським організаціям і підприємствам, державі, і фізичну шкоду, що завдається особистості. До нематеріальних – моральна, політична, організаційна й інша нематеріальна шкода.
Матеріальні наслідки у вигляді майнового збитку зазвичай вимірюються в одиницях вартості – грошах як загальному економічному еквіваленті. Це стосується усіх видів розкрадань, винищування й ушкодження майна, а також заподіяння матеріального збитку при халатності, зловживаннях службовим становищем і при вчиненні інших подібних злочинів, причому у випадках як прямого збитку, так і упущеної вигоди.
Фізичний збиток істотно відрізняється від майнового, оскільки кількісний його вимір є неможливим. Наприклад, біологічна смерть не може мати ступенів.
У кримінальному праві будь-який потерпілий вважається здоровим. Абсолютним критерієм ступеня заподіяння шкоди є оцінка цієї шкоди наявному стану здоров'я. Цей ступінь визначається законодавцем заздалегідь і не залежить від самопочуття потерпілого після заподіяння шкоди його здоров'ю [17, с. 11].
КК України передбачає такі види заподіяння шкоди здоров'ю людини: тяжкий, середньої тяжкості та легкий. Сама ж ступінь тяжкості заподіяної шкоди визначається медичними показниками, що перераховуються в Правилах судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених Кабінетом Міністрів України.
Визначення ступеня морального, політичного й ідеологічного збитку належить до компетенції суду. Моральний збиток завдається будь-яким злочином, оскільки він ображає закон. Моральний збиток завдається і потерпілому, оскільки його також ображає й пригноблює дія (бездіяльність) винного. Проте у всіх злочинах, де наслідки матеріальні, моральний збиток є побічним і включається в оцінку злочину, дану законодавцем [17, с. 13].
Причинність – це об'єктивна категорія, яка є частиною універсального зв'язку в ланцюзі загальної взаємодії оточуючого людину світу. Всі основні філософські напрямки вважають причинність фундаментальним явищем дійсності, оскільки усе в природі є взаємозалежним та взаємообумовленим. Основа цього універсального зв'язку – причинність [26, с. 5].
Вихідними постулатами концепції причинності є такі:
1) причинний зв'язок є активним, діючим та асиметричним;
2) причинність є об'єктивним зв'язком і не залежить від свідомості людини;
3) властивістю причинності є її загальність: немає безпричинних явищ, так само як немає і наслідків, які, своєю чергою, не стають причиною нового явища;
4) причинний зв'язок є необхідним, закономірним, а не випадковим;
5) розвиток причинного зв'язку є нескінченним процесом, у якому причина і наслідок постійно змінюються місцями;
6) причинний зв'язок відбувається в часі й просторі [26, c. 7].
З'ясування причинного зв'язку між суспільно небезпечною дією або бездіяльністю суб'єкта і шкідливими наслідками, що наступили, має велике значення для кримінальної відповідальності.
В українському кримінальному праві затвердився принцип, згідно з яким шкідливі наслідки можуть ставитися у вину особі лише при наявності причинного зв'язку між її дією або бездіяльністю і фактом шкоди. При відсутності причинного зв'язку кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди виключається. У кримінальному праві для з'ясування причинної залежності важливо ізолювати конкретну суспільно небезпечну (протиправну) дію або бездіяльність людини і заподіяння шкоди, збитку інтересам, що охороняються законом.
Причиною визнається таке явище (подія), що закономірно з внутрішньою необхідністю породжує інше явище (наслідок) [26, с. 12].
Поряд з причинами розрізняють і умови – такі явища, які "самі безпосередньо не можуть спричинити наслідок, але, супроводжуючи причини у просторі та часі і впливаючи на них, забезпечують їх розвиток, необхідний для виникнення наслідків" [26, с. 15].
Наприклад, А., спричинивши удар ножем у живіт Б., заподіяв проникаюче поранення черевної порожнини, небезпечне для життя. Медична допомога Б. вчасно не була зроблена через відсутність у даному місці лікаря, і Б. від отриманого поранення помер. Дія А. (удар ножем) є причиною смерті Б., а відсутність медичної допомоги – умовою, яка сприяла саме такому розвитку події. Не виключено, що при вчасно зробленій кваліфікованій допомозі, тобто при інших умовах, життя Б. була б врятовано [17, с. 50].
При вчиненні деяких злочинів встановлення причинного зв'язку не пов'язано з труднощами, оскільки він є очевидним. Проте іноді розвиток причинного зв'язку між протиправними діями якоїсь особи і шкідливими наслідками, що наступили, проходить тривалий і складний шлях. Часто закономірний розвиток причинного зв'язку ускладнюється, змінюється або переривається завдяки втручанню інших людей, сил природи або інших об'єктивних обставин.
Причина, що обумовила настання конкретного наслідку, в часі завжди передує йому. Тому перший етап дослідження при визначенні причинного зв'язку полягає у встановленні того факту, що явище, яке ми вважаємо причиною, передувало явищу, яке ми розглядаємо як наслідок.
Наприклад, К., працюючий водієм, виїхав на технічно несправному автомобілі. Побачивши перед собою велосипедиста, К. дав два звукових сигнали і почав обганяти його з лівої сторони. У цей час велосипедист також різко звернув уліво, врізався в передню частину автомобіля й одержав тяжкі тілесні ушкодження, від яких у лікарні помер. Виїзд К. на технічно несправному автомобілі не може бути підставою для його осудження, оскільки несправність автомобіля у наданому випадку не перебувала у причинному зв'язку з нещасним випадком, який мав місце [5, с. 30].
Отже, причиною певної події може вважатися лише таке явище, що обумовило її настання.
Встановлюючи причинний зв'язок, достатній для поставлення суб'єкту у вину наслідків, що наступили в результаті його суспільно небезпечної дії або бездіяльності, необхідно виявити три основні обставини:
1) суспільно небезпечна дія (бездіяльність) повинна бути вчинена раніше настання суспільно небезпечних наслідків;
2) суспільно небезпечна дія (бездіяльність) повинна бути обов'язковою умовою настання суспільно небезпечних наслідків, за відсутністю якої наслідок міг би не наступити;
3) суспільно небезпечна дія (бездіяльність) повинна створювати реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків [26, с. 30].
Таким чином, аналіз об'єктивної сторони злочину дозволяє дійти висновку про те, що вона характеризує небезпечний для суспільства процес розвитку подій, який залежить не лише від природних, але й від соціальних закономірностей. Обумовлені характером дій, що вчинюються, і зовнішніми обставинами, ці закономірності знаходять своє відбиття у кримінально-правових нормах, які забороняють вчинення суспільно небезпечних дій, а через ці норми – в слідчій та судовій практиці.


РОЗДІЛ 2.
Особливості об'єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку
2.1 Групове порушення громадського порядку
(ст. 293 КК України)
Об'єктом злочину, передбаченого ст. 293 КК України, є порядок поведінки в громадських місцях груп людей. Він є важливим елементом усього громадського порядку. Груповий характер посягання значно підвищує суспільну небезпеку відповідних дій, які при вчиненні однією особою зазвичай не ведуть до відповідних наслідків і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності [27, с. 177].
Порядок поведінки у громадських місцях груп людей передбачає наявність писаних та неписаних (моральних, звичаєвих) правил поведінки, яких необхідно дотримуватися при значній скупченості людей, а також результат дотримання цих правил. Вони охоплюють необхідність виконання законних вимог представників влади та адміністрації підприємств, установ, організацій, де відбуваються масові заходи, неперешкодження нормальній діяльності закладів торгівлі, культури, спорту, транспорту, державних установ, а також праці, відпочинку, пересуванню інших осіб тощо [20, с. 708].
Групові дії, які порушують громадський порядок, – це дії значної кількості осіб, як правило, кількох десятків чи навіть сотень. Проте, на відміну від масових заворушень, число учасників групового порушення громадського порядку у ході вчинення цього злочину істотно не збільшується, вони не зростають кількісно й не перетворюються якісно на активні посягання проти правоохоронюваних благ.
При цьому переважна частина натовпу веде себе пасивно, лише виконуючи вказівки окремих організаторів та активістів. Сам же громадський порядок порушується через поведінку учасників групи -їх відмову звільнити приміщення чи певну територію, ігнорування розпоряджень адміністрації чи представників влади, відмову припинити такі, що проводяться з порушенням встановленого порядку, мітинг, пікетування, демонстрацію тощо [13, с. 480].
Об'єктивна сторона злочину включає в себе як обов'язкові ознаки діяння, наслідки та причинний зв'язок між діянням і наслідками.
Діяння при вчиненні злочину, передбаченого ст. 293 КК України, виконується, як правило, шляхом дії і полягає в:
1) організації групових дій, що призвели до грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації;
2) активній участі у них.
Під організацією вказаних групових дій розуміється давання вказівок, розпоряджень, розробка планів поведінки, розподіл обов'язків між учасниками тощо. Внаслідок діяння організатора виникає, розпочинається групове порушення громадського порядку або ж здійснюється керівництво діями групи {14, с. 403].
Активна участь у таких діях полягає у виконанні вказівок організатора, закликах до учасників натовпу вчиняти певні дії. особистому їх виконанні, зокрема з метою повести за собою, показати приклад іншим учасникам групових дій тощо.
Не виключається вчинення цього злочину і шляхом бездіяльності. Вона, зокрема, може мати місце, коли організатор або активний учасник дій не вживають заходів до припинення порушень громадського порядку іншими учасниками, які вони спричинили своїми попередніми діями. Такі особи несуть відповідальність і за дії натовпу, які тривають після їх активної поведінки.
Обов'язок вчинити певні дії по припиненню порушень громадського порядку випливає з попередньої поведінки, можливість їх вчинення визначається такими обставинами, як фізична змога вплинути на групу, доступність засобів зв'язку, наявність осіб, через які можна передати розпорядження, тощо.
Наслідки злочину можуть полягати у:
1) грубому порушенні громадського порядку;
2) суттєвому порушенні роботи транспорту, підприємства, установи чи організації.
Грубе порушення громадського порядку передбачає недотримання встановлених правил поведінки у громадських місцях. Оцінювати порушення як грубе необхідно з урахуванням кількості його учасників, території, на якій мало місце порушення, важливості нормальної діяльності відповідних об'єктів, кількості потерпілих, тривалості порушення тощо.
Суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації полягає у припиненні їх нормальної роботи на певний час.
Це – порушення графіку руху, зачинення магазинів, закладів громадського харчування, зрив занять у навчальних закладах, зупинення виробництва. Суттєвість порушення визначається з урахуванням його тривалості, кількості осіб, нормальна робота, навчання, відпочинок або перевезення яких порушені, а також розміру заподіяних матеріальних збитків тощо.
Причинний зв'язок між поведінкою організаторів та активних учасників групового порушення громадського порядку і наслідками, вказаними в диспозиції ст. 293 КК України, характеризується наявністю проміжної ланки – поведінки групи, учасники яких безпосередньо і спричинюють відповідну шкоду.
Тому для констатації причинного зв'язку в аналізованому складі злочину необхідно встановити наявність обох його ланок, довести що:
1) діяння винного викликало відповідну поведінку натовпу;
2) передбачені ст. 293 КК України наслідки спричинені саме груповими діями.
2.2 Масові заворушення (ст. 294 КК України)
Масові заворушення – це завжди дії юрби, яка діє стихійно, хоча може бути й керованою цілком, чи в окремих своїх частинах. Така юрба веде себе агресивно. Її учасники вчиняють дії, які визнаються злочинами і при їх виконанні однією особою [20, с. 710].
Об'єктивна сторона злочину полягає в:
1) організації масових заворушень;
2) активній участі у них.
Організація масових заворушень – це об'єднання людей для участі у масових заворушеннях, керівництво натовпом, підбурювання до вчинення дій, які становлять собою масові заворушення, провокаційні дії, вчинені з метою викликати відповідну поведінку великих груп людей [18, с. 411].
Способи організації масових заворушень можуть бути різноманітними:
а) виступ на мітингах;
б) оголошення відповідних звернень;
в) розробка планів по збурюванню натовпу;
г) розподіл ролей серед окремих учасників масових заворушень тощо) [20, с. 711].
Під активною участю у масових заворушеннях розуміють безпосереднє вчинення дій, в яких виражаються масові заворушення (їх вичерпний перелік наведено в диспозиції ч. 1 ст. 294 КК України), виконання вказівок організаторів і залучення до цього інших осіб.
Насильство над особою означає фізичний вплив на організм потерпілого, який полягає у заподіянні тілесних ушкоджень, побоях, позбавленні або обмеженні волі, згвалтуванні, вбивстві тощо.
Погроми – це виступи проти якоїсь групи населення, які супроводжуються руйнуванням і пограбуванням майна, насильницьким вигнанням людей, масовими вбивствами.
Насильницьке виселення громадян – це примусові, поєднані із застосуванням насильства дії, внаслідок яких громадян примушують покинути займане житло чи взагалі виселитися з певного населеного пункту, місцевості.
У статті 294 КК України під опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя, розуміється активна фізична протидія здійсненню представникові влади своїх повноважень, поєднана із здійсненням пострілів на враження, в повітря чи землю, нанесенням ударів холодною зброєю, а також іншими предметами, придатними для враження живої сили (залізні прути, каміння, газові балончики), та погроза зброєю чи вказаними предметами [20, с. 712].
Злочин вважається закінченим з моменту початку масових заворушень – вчинення конкретних актів насильства, погромів тощо.
2.3 Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК України)
Об'єкт цього злочину – громадський спокій.
Проголошення закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, породжує обстановку тривоги і навіть паніку в населення, особливо тих його прошарків, яким загрожує заподіяння шкоди внаслідок вчинення таких дій; дезорганізує роботу органів управління, призводить до порушення нормального режиму праці, навчання, відпочинку широких кіл населення [27, с. 179].
Об'єктивна сторона злочину включає одну обов'язкову ознаку – діяння. Воно виражається лише активною поведінкою – дією, яка може полягати в:
1) публічних закликах до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян;
2) розповсюдженні матеріалів такого змісту;
3) виготовленні таких матеріалів;
4) їх зберіганні [20, с. 714].
Публічними закликами – це доведення відповідної інформації до невизначеного кола осіб шляхом усних виступів, виступів по радіо та телебаченню; пропозиції, прохання, переконання в необхідності вчинення дій, що загрожують громадському порядку [13, с. 484].
Розповсюдження матеріалів з публічними закликами до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку, полягає в діях, завдяки яким вони стають доступними, відомими для багатьох – їх передача іншим особам чи надання можливості ознайомитися з ними (вивішування друкованих матеріалів, озвучування, демонстрація записів, поміщення інформації в електронних системах, її розповсюдження тощо) [14, с. 406].
Виготовлення таких матеріалів охоплює як авторство (створення текстів, сюжетів, виготовлення оригіналів), так і тиражування чи розмноження відповідної продукції.
Зберігання з метою розповсюдження означає утримання матеріалів, які згодом мають бути розповсюдженими, в безпеці, в цілості, а також недопущення пошкодження таких матеріалів внаслідок дії природних чи технічних факторів, убезпечення їх від сторонніх осіб тощо.
Під матеріалами розуміються паперові та інші носії інформації (плакати, листівки, магнітофонні, кіно- та відеоплівки, дискети до комп'ютера тощо).
Закінченим злочин є з моменту проголошення закликів або ж з моменту початку розповсюдження, виготовлення чи зберігання відповідних матеріалів.
1.4 Хуліганство (ст. 296 КК України)
Стаття 296 КК України визначає хуліганство як грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Перш ніж розкрити поняття об'єкта хуліганства, необхідно розкрити зміст взагалі об'єкта посягання. В системі основних елементів складу злочину, об'єкт посягання посідає важливе місце, він у значному ступені допомагає розкрити зміст і суспільну небезпеку злочину [27, c. 15].
Об'єктом злочину прийнято вважати те, на що він посягає. У науковому розумінні об'єктом злочину є суспільні відносини, на які зазіхає злочин, яким він спричиняє шкоду, завдає збитки і які захищаються нормами кримінального закону.
У науці кримінального права розроблена класифікація об'єктів злочинів: загальний, родовий і безпосередній. Така класифікація має не лише пізнавальне, але й кодифікаційне та правозастосовче значення.
Загальним об'єктом злочину виступають всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального закону. Цей об'єкт є сталим, але доки не зміниться сам кримінальний закон.
Родовий об'єкт більш детально конкретизує об'єкт посягання, він є частиною загального об'єкту. Під ним прийнято розуміти певну групу однорідних суспільних відносин, на які посягає в принципі однорідна група злочинів. Родовий об'єкт має велике практичне значення. Система Особливої частини КК України будується, виходячи з родового об'єкту.
У правовій літературі питання про родовий об'єкт хуліганства є спірним.
На думку М. Л. Накловича, родовим об'єктом злочинів об'єднаних в XІІ главі КК України, є сукупність близьких між собою суспільних відносин, що складають зміст громадського порядку і моральності [19, с. 31].
Найбільш обгрунтованою є позиція авторів, що визнають родовим об'єктом хуліганства громадський порядок.
Ця позиція базується, по-перше, на тому, що поняття громадський порядок і моральність не тотожні й навіть не однорідні, хоча близькі та взаємообумовлені. Кожному з них притаманна певна самостійність.
По-друге, в дійсності жоден із злочинів, передбачених главою XІІ КК України, не посягає одночасно на громадський порядок і моральність. У той же час, к