К ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему:
ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1. Сутність та зміст кримінальної відповідальності 7
Розділ 2. Характерні риси індивідуалізації відповідальності
неповнолітніх за кримінальним законодавством України 11
2.1. Історія розвитку кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх 11
2.2. Загальна характеристика проблем кримінальної
відповідальності неповнолітніх 18
2.3. Звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності 25
Розділ 3. Покарання неповнолітніх: загальні та особливі ознаки 31
Висновки 35
Список використаних джерел 39

ВСТУП
Актуальність теми. Проблема злочинності неповнолітніх постійно привертає увагу вчених та практиків. Зумовлено це не лише тим, що неповнолітніх завжди визнавали злочинцями особливого роду, але й тим, що неповнолітні – одна з найбільш кримінально вражених верств населення.
Викликає занепокоєння те, що характерною особливістю злочинності неповнолітніх наразі є тенденція до її зростання, в той час як простежується значне скорочення рівня народжуваності. Зокрема, приріст злочинності серед неповнолітніх з 1972 по 1998 р. у 3-4 рази перевищував приріст неповнолітнього населення за цей період [8].
За даними офіційної статистики, кількість лише зареєстрованих злочинів неповнолітніх зросла за вказаний період у 4 рази, кількість неповнолітніх злочинців – майже втричі [8].
На тлі зростання злочинності серед неповнолітніх зростає й кількість суспільно небезпечних діянь, які вчиняють особи до досягнення віку кримінальної відповідальності. Щорічно в Україні близько 12 тис. дітей вчиняють такі діяння, причому їх кількість щорічно зростає. Такі діяння набувають дедалі більш цинічного і жорстокого характеру і, що найтривожніше, – це зростання вчинених ними вбивств [47, с. 15].
Очевидним є те, що система кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців потребує компромісного вирішення. Адже тут входять між собою в колізію, з одного боку, інтереси суспільства, які потребують захисту, а, з іншого, – інтереси охорони молодого покоління, важливість яких для майбутнього кожної нації не викликає сумнівів.
Суттєвий внесок у вирішення проблем кримінальної відповідальності неповнолітніх зробили в своїх працях, зокрема, такі вчені: В.І. Арькова, І.І. Астеміров, Г. С. Гаверов, Н.І. Гуковська, А.І. Долгова, О.І. Ковітіді, Л. М. Кривоченко, Г. М. Міньковський, Є. О. Мірошниченко, В. Ф. Мороз, В. С. Орлов, А. А. Прімаченок, І. М. Сабіров, Н. К. Семернева, М. О. Скрябін, К. К. Сперанський, М. С. Таганцев, А. П. Тузов, О.І. Чернишов, О. П. Чугаєв, Я. М. Шевченко, А. Е. Якубов та ін. Деякі з праць зазначених вчених були використані при написанні наданої курсової роботи.
Водночас, окремі питання залишаються недостатньо дослідженими або недослідженими взагалі. До таких малорозроблених проблем належать:
– потреба подальшої диференціації кримінальної відповідальності неповнолітніх різного віку;
– вікова неосудність;
– правова природа примусових заходів виховного характеру;
– система особливих покарань для неповнолітніх.
Інтеграція України в міжнародну спільноту неможлива без повного приведення національного законодавства, що стосується кримінальної відповідальності неповнолітніх, відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів, які закріплені в таких міжнародно-правових актах: Керівні принципи ООН для попередження злочинності серед неповнолітніх (Ер-Ріядські керівні принципи); Мінімальні стандартні правила ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила); Конвенція про права дитини; Правила ООН, які стосуються захисту неповнолітніх, позбавлених волі, та ін.
Усе викладене вище свідчить про актуальність проведеного дослідження.
Метою роботи є аналіз стану розвитку інституту кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх в кримінальному праві України.
Об'єкт дослідженя – особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх за чинним Кримінальним кодексом України.
Предмет дослідження – кримінальна відповідальність і покарання неповнолітніх.
Для досягнення поставленої мети в процесі дослідження ставилися такі завдання:
– розглянути сутність та зміст кримінальної відповідальності;
– висвітлити історію розвитку кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх;
– дати загальну характеристику проблем кримінальної відповідальності неповнолітніх;
– охарактеризувати особливості звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності;
– визначити особливості покарання неповнолітніх.
Методологічну основу дослідження складають окремі наукові методи: історичний, порівняльно-правовий, статистичний, соціологічний, логіко-юридичний тощо.
Теоретичною основою роботи були наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених у галузі загальної теорії права, кримінального та кримінально-процесуального права, кримінології, а також в інших галузях наукових знань, що стосуються питань злочинності неповнолітніх. В аспекті проблеми, що розглядається в роботі, досліджені: законодавство колишнього Союзу РСР і союзних республік, Кримінальний кодекс (КК) України.
Наукова новизна одержаних результатів, насамперед, полягає в тому, що в роботі зроблена спроба комплексного дослідження кримінально-правових проблем злочинності неповнолітніх.
Практичне значення одержаних результатів пов'язане із тим, що висновки і пропозиції, отримані під час дослідження, можуть бути використані у практичний діяльності правоохоронних органів.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Як і будь-який інший вид відповідальності, соціальна сутність кримінальної відповідальності, її обсяг і зміст обумовлюються характером відносин між свободою і необхідністю, у межах яких відбувається свідома діяльність особистості. Оскільки злочинність не є необхідним чинником розвитку суспільства, вчинення суспільно небезпечного діяння цілком обгрунтовано тягне за собою кримінальну відповідальність [12, с. 34].
Кримінальна відповідальність передбачена лише за суспільно небезпечні діяння, які вчинюються осудними особами, тобто особами, чий психологічний стан об'єктивно не виключає можливості усвідомленого і вільного вибору іншої, незлочинної поведінки [17. с. 13].
Кримінальна відповідальність припустима лише у випадках, коли суб'єкт мав об'єктивну можливість вільного вибору тієї чи іншої поведінки, отже, не вважаються кримінальними діяння особи, вчинені нею змушено, тобто під впливом непереборної сили, коли вона була позбавлена свободи вибору поведінки.
У сучасній науці кримінального права можна виділити як мінімум шість різних визначень поняття кримінальної відповідальності.
Згідно із першою точкою зору, кримінальна відповідальність є реалізацією кримінально-правових санкцій (варіант: кримінальна відповідальність і покарання тотожні). Її прихильниками є О. Е. Лейст, І. С. Самощенко, М. Д. Шаргородський та ін.
Одним із варіантів даної точки зору є теорія В. П. Малкова, відповідно до якої кримінальна відповідальність зводиться до реального перетерплювання особою, що вчинила злочин, передбачених кримінальним законом і конкретизованих вироком суду заходів державного осудження і примусу.
Друга позиція полягає в ототожненні кримінальної відповідальності з кримінальними правовідносинами (варіант: сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виправних відносин). Її притримуються Б. Т. Базильов, Л. В. Головкін, О. Д. Горбуза, Н. А. Стручков та ін.
І. Я. Козаченко, вважаючи кримінальну відповідальність основним елементом кримінальних правовідносин, вводить поняття "відносини кримінальної відповідальності", визначаючи їх, як "виникаючі з моменту вчинення злочину правовідносини між державою та особою, що вчинила злочин. При цьому держава має право обмежити правовий статус винного, а той, своєю чергою, зобов'язаний перетерпіти позбавлення особистого або майнового характеру, виникаючи з осуду його від імені держави і застосування до нього в необхідних випадках покарання, передбаченого кримінальним законом" [27, с. 37].
Третя точка зору: кримінальна відповідальність є негативною оцінкою, осудженням винної особи за вчинений злочин (Ю. А. Демідов, Л. М. Корнєєва, П. П. Осіпов, В. С. Прохоров, В. Г. Смирнов та ін.). У зв'язку з цією позицією треба зауважити, що одне лише осудження особи, яка вчинила злочин, хоча і стосується важливого аспекту кримінальної відповідальності, не розкриває всіх її змістовних елементів і не вказує на її основні функції.
Четверта позиція: кримінальна відповідальність є найважливішим елементом кримінальних правовідносин і являє собою обов'язок винної особи піддатися несприятливим наслідкам (покаранню) за скоєний злочин (С. С. Алексєєв, Я. М. Брайнін, М. П. Карпушин, В.І. Курляндський,
А. А. Піонтковський, Л. С. Явич та ін.).
Даний обов'язок заснований на кримінальному законі та забезпечується примусовою силою держави. Проте природа зазначеного обов'язку багатьма авторами розкривається по-різному.
Так, М. П. Карпушин і В.І. Курляндський під кримінальною відповідальністю розуміють "обов'язок винної особи дати у встановленому порядку звіт у вчиненому нею злочині: піддатися певним правообмеженням, що випливають з встановленого порядку вирішення питання про відповідальність, бути засудженою від імені держави і зазнати заслуженого покарання" [23, с. 105].
М. І. Ковальов стверджує, що кримінальна відповідальність
"є заснованим на нормах кримінального права обов'язком особи, яка вчинила злочин, підлягати дії кримінального закону при наявності в діях винного передбаченого цим законом складу злочину" [24, с. 30].
Окремо треба виділити позицію О. М. Ігнатова і Т. А. Костарьової, які трактують кримінальну відповідальність як основний зміст кримінальних правовідносин. Далі автори припускають, що змістом кримінальної відповідальності є сукупність прав і обов'язків громадянина і держави з приводу злочинної поведінки громадянина [21, с. 14].
Спірність даного визначення полягає в тому, що зміст будь-якого правовідношення, за загальним правилом, і є сукупністю прав і обов'язків його суб'єктів. Якщо прийняти кримінальну відповідальність як зміст кримінального правовідношення, то, по-перше, кримінальна відповідальність не може мати самостійного змісту, а, по-друге, кримінальна відповідальність сама по собі і є сукупністю прав і обов'язків суб'єктів.
Треба зауважити, що дане трактування не позбавлено певного сенсу, оскільки визначення відповідальності як обов'язку зазнавати заходів примусового характеру, яке підтримується більшістю вчених, автоматично припускає право держави вимагати виконання цього обов'язку, а також зустрічне право особи вимагати законності кримінальної репресії, що застосовується до неї.
Останнім часом вчені виділяють також так звану позитивну відповідальність, під якою розуміється усвідомлення індивідом свого обов'язку не вчинювати заборонені кримінальним законом злочинні діяння (відповідальність, яка покладена в основу правомірної поведінки громадян) [42, c. 78].
Диференціація єдиної відповідальності в кримінальному праві на дві форми – негативну і позитивну – випливає з двох різних підстав її виникнення.
Вчинення злочину й інше порушення кримінально-правових норм тягне негативну кримінальну відповідальність. Навпаки, очікувана поведінка, яка стимулюється законом, породжує позитивну відповідальність суб'єкта.
Зміст позитивної відповідальності полягає в обов'язку особи виконати конкретні розпорядження кримінально-правових норм. Позитивна відповідальність реалізується шляхом відмови від караності діянь, вчинених при обставинах, що виключають суспільну небезпеку і протиправність цих діянь, а також у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності або покарання або заміни його більш м'яким [42, с. 79].
Позитивна відповідальність у кримінальному праві має місце не лише в конкретно-регулятивних, але й в загально-регулятивних відносинах.
Загальний обов'язок кожного громадянина додержуватися кримінального законодавства, утримуватися від злочинних дій (а при деяких умовах, навпаки, вчинювати необхідні дії) – це "первинна" відповідальність, забезпечена погрозою покарання до особи, яка проігнорувала свою відповідальність або проявила злочинну безвідповідальність [42, с. 80].
Утім, на наш погляд, таке розуміння кримінальної відповідальності, незважаючи на цікавий, нетрадиційний підхід, все ж таки не може бути підтримано.
РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРНІ РИСИ ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗА КРИМІНАЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
2.1. Історія розвитку кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх

Розглядаючи кримінальне законодавство України в історичному аспекті можна відзначити, що воно на більшості етапів свого розвитку шукало засоби виправлення юних правопорушників, не пов'язані із застосуванням заходів кримінальної репресії [47, с. 10].
Так, у декреті РНК від 14 січня 1918 р. "Про комісії для неповнолітніх" вказувалося, що суди і тюремне ув'язнення для малолітніх і неповнолітніх скасовуються, а справи про неповнолітніх до 17 років, замічених у діяннях суспільно небезпечних, підлягають веденню комісії про неповнолітніх [11, с. 9].
Комісії широко використовували надані їм права. Їх діяльність відіграла важливу роль у ліквідації безпритульності і попередженні злочинності серед неповнолітніх.
Проте багато підлітків, які жили поза сім'єю та спілкувалися з дорослими злочинцями, мали потребу в більш ефективних методах, пов'язаних з їх приміщенням у виховні чи лікувально-виховні установи. Перші з них були створені вже у 1918 р. Це були дитячі будинки, приймачі-розподільники, школи-комуни, інститути трудового виховання для особливо важких підлітків, реформаторії тощо.
Наприклад, на створений український реформаторій для особливо важких правопорушників у віці від 17 до 21 року було покладено завдання навчання, виховання і підготовки молоді до трудового життя. Проіснувала ця установа недовго. Труднощі економічного порядку, відсутність достатньої кількості педагогів і вихователів призвели до його ліквідації [11, с. 15].
Аналогічно склалися долі й інших виховних установ для неповнолітніх правопорушників (шкіл фабрично-заводського навчання, трудових комун та ін.). Комісії зі справ неповнолітніх, що діяли, в основному, за рахунок громадської ініціативи, не могли забезпечити належний рівень роботи з соціально запущеними дітьми. Контингент самих комісій був нестабільним, члени їх у більшості випадків не мали педагогічної освіти і досвіду роботи.
У зв'язку з положенням, що склалося, третя сесія ВЦВК 1-го скликання 1922 р., яка обговорювала проект кримінального законодавства, позитивно вирішила питання про розширення компетенції суду в боротьбі зі злочинністю неповнолітніх.
С. М. Чихальова з цього приводу зауважила: "це, зазвичай, обумовлювалося не помилковістю нашого методу, а недоліком матеріальних коштів. Якби в нас була тоді можливість організацію медико-педагогічного впливу поставити так, як потрібно, тобто відкрити мережу установ для малолітніх і неповнолітніх, тоді це питання було б вирішене цілком благополучно" [45, с. 17].
Зазначений аргумент, на жаль, й надалі був причиною посилення кримінально-правових репресій стосовно осіб, що не досягли 18 років.
Основами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р. були введені поняття "малолітній" і "неповнолітній" правопорушник. У ст. 7 Основ вказувалося, що до перших можна застосовувати лише заходи медико-педагогічного характеру. До других вони застосовувались лише в тих випадках, коли відповідні органи визнавали неможливим призначити заходи судово-виправного характеру.
У статті 12 Кримінального кодексу був наведений перелік злочинів, за які встановлювалася кримінальна відповідальність осіб, що досягли до моменту вчинення злочину 12-літнього віку. Виходячи з даної статті, можна було дійти висновку, що малолітні – це діти до 12 років, а старше – неповнолітні. Практика, більш орієнтована на теорію права і здоровий глузд, йшла шляхом визнання малолітніми й осіб старше 12 років.
У період з 1925 до 1931 р.р. більшість справ правопорушників у віці до 18 років розглядалася комісіями зі справ неповнолітніх. У суди передавалося близько 10% справ.
Наступний, такий, що відрізняється від попередніх, період почався з прийняття Постанови ЦВК і РНК від 7 квітня 1935 р. "Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх". Вона діяла до 1957 р. і характеризувалася, з одного боку, більш чіткою розробкою заходів для ліквідації безпритульності і бездоглядності підлітків, а, з іншого боку, – різким розширенням і жорсткістю кримінально-правових методів боротьби зі злочинністю неповнолітніх, на шкоду заходам виховного характеру.
Наявність цих рис обумовлювалась низкою причин. Одна з них полягала в тому, що до того часу в країні, в основному, була ліквідована безпритульність у тому змісті, в якому вона існувала в 1917-1927 р.р. (відсутність сім'ї, смерть батьків і близьких родичів). Безпритульними стали вважати підлітків, що, пішовши з дому, протягом двох місяців і більш знаходилися поза сім'єю, навчального або трудового колективу.
Наявність безпритульних і бездоглядних (тобто таких, що знаходились поза батьківським контролем) неповнолітніх ставилося у вину не лише батькам, але й місцевим радам, партійним, профспілковим, комсомольським організаціям, що не докладали достатніх зусиль для ліквідації і попередження дитячої бездоглядності. У постанові пропонувалося вжити невідкладних заходів до попередження злочинності неповнолітніх. Рекомендувалося притягати до кримінальної відповідальності осіб, які втягували підлітків у злочинну діяльність.
Проте важливий у справі боротьби зі злочинністю неповнолітніх документ носив декларативний характер і не був забезпечений практичними заходами. Положення про комісії зі справ неповнолітніх, прийняте ще в 1931 р., не містило чіткого переліку заходів виховного впливу. Була відсутня матеріальна база для збільшення числа дитячих виховних і лікувальних закладів. Більш того, названою постановою комісії зі справ неповнолітніх були взагалі ліквідовані.
З 1935 до 1960 р.р. у країні не було спеціального органа, що координував діяльність установ, відомств і громадських організацій щодо попередження злочинності неповнолітніх.
Одночасно був прийнятий Закон, датований тим же числом (7 квітня 1935 р.), який різко знизив вік кримінальної відповідальності за ряд найбільш розповсюджених серед неповнолітніх злочинів. З 12 років до відповідальності з застосуванням усіх заходів кримінального покарання стали притягати за крадіжку, насильство, тілесні ушкодження, каліцтва, вбивство або спробу вбивства тощо.
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1940 р. кримінальна відповідальність з 12-літнього віку була встановлена також за дії, що могли викликати катастрофу поїзда. Вік, з якого наступала кримінальна відповідальність за всі інші злочини, був встановлений Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1942 р. – 14 років. Президія Верховної Ради СРСР роз'яснила також, що кримінальна відповідальність неповнолітніх настає як стосовно умисних, так і стосовно необережних злочинів.
У радянській юридичній літературі робилися спроби пояснити посилення заходів кримінальної репресії стосовно неповнолітніх. Так, А. А. Піонтковський писав: "... встановлення кримінальної відповідальності за ряд злочинів, починаючи з 12-літнього віку, очевидно, було продиктовано бажанням указати неповнолітнім, що радянська влада висуває серйозні вимоги до своїх підростаючих громадян" [37, с. 221].
З такою оцінкою цього закону навряд чи можна погодитися. Посилення кримінальних заходів без значного поліпшення виховної роботи з підлітками не сприяло скороченню злочинності. Законом було відкинуто весь накопичений раніше досвід заходів виховного характеру, заснований на положеннях перших декретів.
На встановлення кримінальної відповідальності з 12 років вплинула пануюча в той час концепція примусу як універсального засобу боротьби зі злочинністю.
Помилковість прийнятого напрямку була очевидною для практичних працівників суду і прокуратури. Не маючи можливості застосовувати до неповнолітніх правопорушників заходи виховного впливу, суди часто призначали покарання, пов'язані з короткими термінами. Це призводило до негативних наслідків. Засуджені підлітки, спілкуючись при етапуванні з дорослими злочинцями або з неодноразово осудженими однолітками, поверталися додому після відбуття покарання з більшим вантажем асоціальних поглядів, звичок, прихильностей, ніж до осудження [45, с. 98].
Наркомат юстиції СРСР, узагальнивши судову практику, видав 15 квітня 1936 р. циркуляр "Про поліпшення роботи судів у боротьбі зі злочинами, вчиненими підлітками", в якому рекомендував судам виявляти особливу уважність при визначенні покарання неповнолітнім. "Позбавлення волі до осіб цього віку, – вказувалося в циркулярі, – повинно застосовуватися з виключною обережністю і, головним чином, до рецидивістів, а також до тих, хто неодноразово втикав з дитячих установ" [Цит. за: 12, с. 41].
Ця вказівка дала можливість судам більш широко застосовувати до неповнолітніх міри покарання, не пов'язані з позбавленням волі. Своєю чергою, прокуратура за можливістю обмежувала притягнення до кримінальної відповідальності осіб 12-14 років. У зв'язку з цим зростання судимості серед неповнолітніх не спостерігалося. Більш того, до 1940 р. кількість засуджених порівняно з 1931 р. зменшилася на 50% [11, с. 20].
Спроби пом'якшити надмірно жорстокий закон шляхом прийняття відомчих циркулярів продовжувалися й надалі. Наказом НКЮ СРСР від 19 червня 1943 р. № 50 судам давалося право припиняти кримінальні справи неповнолітніх, що не досягли 15 років, притягнутих до кримінальної відповідальності за дрібне хуліганство, дрібні крадіжки та інші незначні злочини з передачею підлітків на піклування батьків чи опікунів, поміщенням їх у трудову виховну колонію.
Втім, законодавчо це право було закріплено лише в Основах кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. Одночасно було вирішене питання про вік кримінальної відповідальності. У ст. 10 Основ вказувалося, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.
Зниження віку до 14 років обмежувалося конкретним переліком злочинів, наведеним у ч. 2 ст. 10 Основ. У ньому були названі такі діяння, суспільна небезпека яких була зрозуміла особам, що досягли 14-літнього віку (вбивство, розбій, крадіжка тощо).
Отже, тривалий період показав, що в основному обраний шлях у визначенні віку кримінальної відповідальності, а також можливості застосовувати виховні заходи до тих підлітків, що вчинили злочини, які не представляють значної суспільної небезпеки, і здатні виправитися без кримінального покарання, є правильним [33, c. 10].
Разом з тим у діяльності законодавців не були використані всі засоби, спрямовані на подальшу гуманізацію норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх.
При розробці КК України 2001 р. були враховані сучасні соціально-психологічні характеристики неповнолітніх: акселерація не лише у фізичній, але й в інтелектуально-вольовій сфері, широка участь підлітків у всіх видах діяльності, як соціально-позитивній, так і негативній, зокрема, у груповій злочинній діяльності, розпад сімей і збільшення в зв'язку з цим кількості безпритульних і бездоглядних дітей, що поповнюють ряди злочинців, та ін.[34, с. 16]
Перелік злочинів, за які неповнолітні притягаються до кримінальної відповідальності з 14 років, значно розширений. Це – умисне вбивство (ст.ст. 115-117 КК України), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК України), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398 КК України), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122, ч. 2 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398 КК України), диверсія (ст. 113 КК України), бандитизм (ст. 257 КК України), терористичний акт (ст. 258 КК України), захоплення заручників (ст.ст. 147 і 349 КК України), згвалтування (ст. 152 КК України), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153 КК України), крадіжка (ст. 185, ч. 1 ст.ст. 262, 308 КК України), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308 КК України), розбій (ст. 187, ч. 3 ст.ст. 262, 308 КК України), вимагання (ст.ст. 189, 262, 308 КК України), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 2 ст.ст. 194 347, 352, 378, ч. 2 і 3 ст. 399 КК України), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (ст. 277 КК України), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (ст. 278 КК України), незаконне заволодіння транспортним засобом (ч.ч. 2, 3 ст. 289 КК України), хуліганство (ст. 296 КК України).
Пояснення цьому треба шукати саме в соціально психологічній характеристиці сучасного підлітка, здатного усвідомлювати суспільну небезпеку всіх перерахованих злочинів [31, с. 158].
Судова практика останніх років свідчить, що особи до 18 років зазвичай притягаються до кримінальної відповідальності саме за вказані злочини.
Разом з тим, грунтуючись на принципі гуманізму і бажанні виправити неповнолітніх, сполучаючи заходи виховання і покарання, КК України передбачив ряд особливостей, які дозволяють індивідуалізувати кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх.
2.2. Загальна характеристика проблем кримінальної відповідальності неповнолітніх
Чинне законодавство передбачає спеціальний розділ, присвячений особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх. Такі розділи були відомі Укладенню про покарання карні й виправні 1845 р., а також Кримінальному кодексу 1903 р.
Заснована на принципі гуманізму, така практика відповідає сучасному зарубіжному кримінальному законодавству, схваленому ООН (Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя відносно до неповнолітніх, 1985 р.).
Введення спеціального розділу приводить у відповідність норми кримінального і кримінально-процесуального права України. Кримінально-процесуальний кодекс України містить розділ 8 "Особливості провадження в справах про злочини неповнолітніх", в якому зосереджені всі норми, що відносяться до особливостей таких процесуальних дій.
Недопрацьованим є, на наш погляд, те, що КК України не дає законодавчо визначеного поняття "неповнолітнього", тобто особи, якій виповнилося 14 років, але не виповнилося 18 років, як це зроблено, наприклад, у КК РФ 1996 р.
Введення спеціального розділу не виключає можливості застосування до неповнолітніх деяких статей КК України, що регламентують питання кримінальної відповідальності та покарання дорослих злочинців. Наприклад, правила покарання за сукупністю злочинів і вироків, мінімальні строки позбавлення волі та ін.
Виділення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх у самостійний розділ означає, що стосовно цих осіб норми про кримінальну відповідальність застосовуються з урахуванням особливих положень, передбачених у чинному розділі [32, с. 89].
Введення в КК України особливих положень стосовно неповнолітніх обумовлене соціально-психологічними особливостями осіб цієї вікової категорії. Неповнолітні у віці від 14 до 18 років, з одного боку, досягають вже достатньо високого рівня соціалізації (у них відмічаються самостійність, наполегливість, уміння контролювати своє поводження, володіти собою тощо), з іншого боку, відбувається подальша соціалізація особистості (продовжується чи завершується навчання в школі чи в технікумі, з'ясовується своє місце в суспільстві, накопичується досвід міжособистісних відносин та ін.) [13, с. 12].
Як відзначає К. Є. Ігошев, "для даного віку є характерними зайва категоричність суджень, запальність, неврівноваженість, нездатність оцінювати ситуацію з урахуванням всіх обставин та ін. Ці вікові особливості обумовили встановлення до відповідальності неповнолітніх ряду винятків і доповнень порівняно із загальними правилами кримінальної відповідальності"[22, с. 103].
"Небезпечний вік" – так іноді говорять про підлітків, які ще не виховали у собі певних позитивних рис характеру, сподіваючись при тому, що коли підліток стане дорослішим, він візьметься за розум. Важко повірити в силу лише часу. Зрілість приходить не завжди з роками. Вона настає з розумінням відповідальності перед людьми, суспільством, законом тощо [45, с. 62].
Спілкування з неповнолітніми правопорушниками дозволяє дійти висновку, що в більшості з них відсутнє почуття міри, обов'язку, уяви про дозволене, можливе й неможливе. Молода людина є рабом своїх бажань, потягів. Життєві потреби в таких підлітків зазвичай примітивні, матеріальне переважає над духовним. Ця молодь звикла домагатися задоволення своїх бажань за будь-яку ціну, навіть шляхом правопорушень. Більшість засуджених підлітків, що вчинили крадіжки, хуліганські дії, грабежі, вважають, що вирок, призначений їм, є занадто суворим, оскільки вони "нічого особливого не скоїли [22, с. 80].
Відома істина: злочин тягне за собою покарання винного. Кожному злочинному діянню відповідає цілком визначений вплив, передбачений Кримінальним кодексом. Невідворотність покарання має значення не лише для боротьби з правопорушниками, але й для виховання поваги до закону, зміцнення законності в цілому, виховання у всіх людей звички дотримуватися правових розпоряджень. За скоєний злочин відповідає насамперед сам порушник, його першого притягають до відповідальності за вчинене [12, с. 56].
У статті 22 КК України розглянуті межі й умови настання кримінальної відповідальності для осіб від 14 до 18 років.
За загальним правилом за вчинення переважної більшості злочинів кримінальна відповідальність настає з 16 років. Лише за деякі злочини, суспільна небезпека і протиправність яких, як свідчить багаторічний досвід, очевидні й для підлітків, що досягли віку 14 літ, кримінальна відповідальність настає по досягненні цього віку.
У частині 2 ст. 22 КК України, як вже згадувалось, міститься перелік злочинів, за вчинення яких кримінальна відповідальність настає з 14 років. Він є вичерпним і обов'язковим для виконання органами досудового слідства і судами при вирішенні питань кримінальної відповідальності неповнолітніх.
Разом з тим, необхідно враховувати, що деякі злочини, кримінальна відповідальність за які настає лише з 16 років, містять елементи інших злочинів, відповідальність за які настає з 14 років.
Так, за участь у масових зворушеннях (ст. 294 КК України) кримінальна відповідальність настає лише з 16 років. Проте участь у масових зворушеннях може включати грабежі (ст. 186 КК України), хуліганство (ст. 296 КК України), умисне знищення майна шляхом підпалу чи вибуху (ч. 2 ст. 194 КК України), за які відповідальність неповнолітніх настає з 14 років. Їх дії будуть кваліфіковані відповідно до ст.ст. 186, 296, ч. 2 ст. 194 КК України, а не до ст. 294 КК України [28, c. 423].
При вчиненні суспільно небезпечних діянь, за які встановлена кримінальна відповідальність з 16 років та які не містять елементів інших злочинів з числа згаданих у ч. 2 статті, що коментується, кримінальна відповідальність підлітків у віці до 16 років виключається. До них, як і підлітків, що вчинили суспільно небезпечні дії у віці до 14 років, застосовуються заходи виховного характеру без притягнення до кримінальної відповідальності.
Визначаючи межі віку кримінальної відповідальності неповнолітніх, законодавець бере до уваги низку певних обставин, але вирішальне значення додає психологічним особливостям, властивим неповнолітньому відповідного віку, ступеню можливості чи здатності усвідомлення ним суспільної небезпеки діянь, що складають злочини певного виду. Причому в увагу приймаються типові для більшості неповнолітніх, що досягли даного конкретного віку, особливості розвитку їх інтелекту і волі [31, с. 160].
Як відзначає Я. М. Шевченко, "у буденних вчинках чи поводженні неповнолітніх певної вікової групи часто спостерігається психічна незрілість. Проте остання не усуває кримінальної відповідальності в тих випадках, коли ті ж неповнолітні роблять не звичайні вчинки, а особливі, якими є злочини" [46, с. 58].
Неповнолітні здатні свідомо вибирати варіант належного поводження, тобто діяти відповідно до вимог норм права і правил людського співіснування. Цим у першу чергу і пояснюється те, що законом встановлена кримінальна відповідальність, наприклад, не з 10-літнього, а саме з 14-літнього віку за окремі злочини, а за інші, як правило, – з 16-літнього віку.
Неповнолітні, що досягли 14 і 16 років, у достатньому ступені можуть осмислювати свої дії, визнані законом злочинними, усвідомлювати їх суспільну небезпеку. Якщо ж, незважаючи на це, неповнолітні все-таки вчинюють злочини певного виду, маючи можливість надійти інакше, вони цілком обгрунтовано можуть й повинні притягатися до кримінальної відповідальності.
Оскільки досягнення передбаченого законом віку є одним з обов'язкових умов кримінальної відповідальності неповнолітніх, необхідно в кожному випадку точно встановлювати їх вік у момент вчинення злочину.
При розслідуванні злочинів і при розгляді кримінальних справ на органи слідства, прокуратури і суди покладений обов'язок встановлення віку неповнолітнього, що притягається до кримінальної відповідальності. Як правило, вік встановлюється за документами: виписці з книги реєстрації актів цивільного стану, паспорту та ін. Особа вважається такою, що досягла певного віку, в нуль годин наступної за днем народження доби.
Верховний Суд України в справі П. вказав, що засуджений, який вчинив злочин близько 24 годин 30 вересня 2007 р., в день свого вісімнадцятиліття не може нести відповідальність як повнолітній [5, с. 203].
У тих випадках, коли документи про вік неповнолітнього відсутні, органи досудового слідства чи суд зобов'язані призначити для визначення його віку судово-медичну експертизу. При цьому особа вважається такою, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з наступної доби. У випадках встановлення віку судово-медичною експертизою днем народження підсудного (обвинуваченого) треба вважати останній день того року, що названий експертами, а при визначенні віку мінімальним і максимальним значенням років виходити з мінімального віку такої особи [41, с. 29].
Необхідно підкреслити, що особливістю відповідальності неповнолітніх є те, що вони не можуть бути суб'єктами деяких злочинів. До числа таких злочинів, насамперед, належать дві категорії злочинів:
1) злочини, де неповнолітні є потерпілими, наприклад, спонукання неповнолітніх до застосування допінгу (ст. 323 КК України);
2) злочини, де суб'єктами можуть бути лише службові особи (депутати Верховної Ради, судді і прокурори тощо).
Звідси, наприклад, виключається кримінальна відповідальність неповнолітнього за зловживання службовим становищем деякими категоріями службових осіб (ст. 364 КК України), за завідомо незаконні затримання, привід або арешт (ст. 371 КК України) та ін.
Маються й інші категорії злочинів, за вчинення яких неповнолітні також фактично не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Хоча в законі немає прямих вказівок на цей рахунок, обставини скоєння певних злочинів дозволяють дійти такого висновку. Таким, наприклад, є незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК України).
Зазначене свідчить про те, що слідчі, прокурори і судді зобов'язані при вирішенні питання про кримінальну відповідальність осіб у віці 14-18 років всебічно аналізувати не лише норми КК України, що відносяться безп