К АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ


ЗМІСТ

ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПРАВОВИЙ ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ 6
РОЗДІЛ 2. ТЕОРЕТИЧНИЙ, ЗАКОНОДАВЧИЙ ТА ПРАВОЗАСТОСОВЧИЙ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ 11
2.1 Підходи щодо визначення сутності затримання.
Розмежування затримання і "захвату" 11
2.2 Відмінності між процесуальним затриманням і
затриманням адміністративним 12
2.3 Проблема обчислення строків затримання 19
РОЗДІЛ 3. ЗАТРИМАННЯ І ВЗЯТТЯ ПІД ВАРТУ І ПРАВА ЛЮДИНИ. ІНСТИТУТ БЕЙЛУ ТА ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 25
ВИСНОВКИ 28
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 34

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Згідно зі статтею 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Лише у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи перепинити його уповноважені законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Якщо упродовж сімдесяти двох годин з моменту затримання не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою, затримана особа негайно звільняється.
Кожному затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість від моменту затримання користуватися правовою допомогою захисника.
Орган дізнання або слідчий можуть затримати особу тільки за умови додержання вимог ст. 29 Конституції України та обставин, визначених у ст. 106 КПК України. Якщо таких обставин немає, то необхідно одержати постанову судді про дозвіл на затримання. Судова практика ще не визначилася із застосуванням цих норм.
Слідчі органи, роз'яснюючи затриманому його права, повинні повідомити про те, що, відповідно до ст. 29 Конституції України, кожен має право у будь-який час оскаржити своє затримання в суді. Це право гарантоване Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини.
Отже, для подання скарги до суду є достатні правові підстави, гарантовані Конституцією України, міжнародно-правовими угодами, а також КПК України.
Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, вона розглядається суддею протягом трьох діб з моменту надходження. Якщо подання не надійшло або надійшло після закінчення 72-годинного строку після затримання, воно розглядається суддею протягом 5 діб з часу надходження (ст. 106 КПК України).
На постанову судді може бути подана апеляція, проте її подання не зупиняє виконання постанови суду.
Якщо під час затримання слідчий порушив вимоги ст.ст. 106, 115 КПК України, є підстави вважати можливим звільнення затриманого. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги і визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання і начальнику місця досудового ув'язнення.
Якщо у встановлений законом термін затримання постанова судді про застосування до затриманої особи запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або постанова про звільнення затриманого до установи для досудового ув'язнення не надійшла, начальник місця досудового ув'язнення звільняє цю особу, про що складає протокол направляє повідомлення про це посадовій особі чи органу, який здійснював затримання.
Значний внесок у розробку процесуальних проблем затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, зробили В. Н. Батюк, С. Вечтомов, А. П. Гуляєв, А. Давлєтов, Д.І. Даньшіна, Є. Г. Коваленко, З. Ф. Коврига, В. Т. Маляренко, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, І. Л. Петрухін, В. М. Тертишник, А. А. Чувільов, В. С. Шадрін, К. Д. Шатілов, В. П. Шибіко та інші вчені.
Мета роботи – розгляд актуальних проблем, пов'язаних із кримінально-процесуальним затриманням осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів.
Об'єкт дослідження – кримінально-процесуальне затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів.
Предмет дослідження – норми КПК України, якими врегульовано порядок затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів.
Методи дослідження – описовий, порівняльний, аналізу, синтезу, узагальнення, тлумачення правових норм.
Під час проведення дослідження вирішувались такі завдання:
– розглянути правовий зміст кримінально-процесуального затримання;
– з’ясувати підходи щодо визначення сутності затримання;
– провести розмежування понять "затримання" і "захват";
– описати відмінності між процесуальним затримання і затриманням адміністративним;
– висвітлити, як вирішується проблема обчислення строків затримання;
– розглянути затримання і взяття під варту в контексті дотримання прав людини, а також інститут бейлу і його застосування у кримінальному процесі.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


РОЗДІЛ 1
ПРАВОВИЙ ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ
Згідно зі статтею 106 КПК України орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК України) та прокурор (ст. 227 КПК України) має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.
Затримання є кримінально-процесуальною дією та здійснюється в передбаченому законом порядку [5, с. 301].
Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК України може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в1 його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрюваного.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд із вказаними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву [1, с. 20].
Мотивом затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, сховавшись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як і заарештовані. Однак для затримання, на відміну від арешту, санкція прокурора не потрібна. Затримання оформляється протоколом затримання, копія якого направляється прокурору.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обраховується з моменту доставлення її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного затримання.
Тривалість затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не може перевищувати сімдесяти двох годин.
Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити затриманому його права і обов'язки, встановлені чинним законодавством. Про це робиться відмітка в протоколі затримання.
Затримання особи є процесуальним актом, який офіційно ставить особу в стан підозрюваного. З моменту затримання особа одержує статус підозрюваного, який має право:
– знати, в чому він підозрюється;
– давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
– мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
– подавати докази;
– заявляти клопотання і відводи;
– вимагати перевірки прокурором правомірності затримання;
– подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.
Про роз'яснення прав підозрюваному зазначається в протоколі затримання або постанові про застосування запобіжного заходу.
При затриманні провадиться особистий обшук підозрюваного з додержанням вимог ст.184 КПК України. Про обшук та його наслідки складається протокол, який підписують усі особи, що брали участь у цій слідчій дії.
Згідно зі статтею 21 КПК України слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор зобов'язані до першого допиту підозрюваного роз'яснити йому право мати захисника і скласти про це протокол. Доцільно складати окрему декларацію прав затриманого, копію якої вручати підозрюваному.
Підозрюваний підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання. До першого допиту він має право на побачення зі своїм захисником віч-на-віч, тобто в обмежений певними межами час і наодинці. При допиті підозрюваного присутність захисника є обов'язковою, за винятком випадку, коли підозрюваний відмовляється від захисника, а відмова може бути прийнята, тобто закон для цього випадку не вимагає обов'язкової участі захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи підозрюваного і не може бути перешкодою для провадження участі у справі захисника інших підозрюваних.
Право затриманого знати, в чому його підозрюють, забезпечується насамперед обов'язком особи, яка провадить розслідування, ознайомити підозрюваного з протоколом затримання, де вказуються підстави затримання та відомості про злочин, у вчиненні якого підозрюється затриманий.
Давати показання – це право, а не обов'язок підозрюваного. Кримінальної відповідальності за відмову від давання показань або за давання заздалегідь неправдивих показань підозрюваний не несе. Про затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, орган дізнання повідомляє його сім'ю.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримати, пояснень затриманого, часу складання протоколу, про роз'яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК України, права мати захисника та побачення з ним до першого допиту.
Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання, слідчий або прокурор:
1) звільняють затриманого – якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог закону;
2) звільняють затриманого й обирають йому запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою;
3) доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Суддя, згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПК України, вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого – до п'ятнадцяти діб, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, про що виноситься постанова.
У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання сповіщає її сім'ю чи одного з її родичів.
Отже, забезпечення законності та обгрунтованості діяльності правоохоронних органів по затриманню підозрюваних, підвищення ефективності даної слідчої дії тісно пов'язане з вдосконаленням правових основ та процесуальної регламентації її проведення.
У законі мають бути чітко визначені: мета і завдання затримання підозрюваного як слідчої дії, підстави застосування, зміст названої слідчої дії, способи фіксації ходу та результатів її провадження.


РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНИЙ, ЗАКОНОДАВЧИЙ ТА ПРАВОЗАСТОСОВЧИЙ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ЗАТРИМАННЯ.
2.1 Підходи щодо визначення сутності затримання. Розмежування затримання і "захвату"
Серед науковців та практичних працівників немає єдиної думки як про сутність, так і про практичне застосування та шляхи вдосконалення процесуальної форми затримання. Більшість авторів визнають затримання слідчою дією та засобом збирання доказів [4, с. 20].
Деякі автори не відносять затримання до слідчих дій [6, с. 49].
Втім, наприклад, ст. 87 КПК Росії недвозначно визначає, що протоколи, які засвідчують обставини і факти, встановлені під час затримання, складені в порядку, передбаченому Кодексом, є доказами у кримінальній справі. Ст. 119 КПК Росії прямо називає затримання підозрюваного в числі невідкладних слідчих дій.
Стаття 146 КПК України затримання підозрюваного називає тимчасовим запобіжним заходом.
Отже, закони деяких країн СНД допускають можливість отримання доказів у процесі затримання підозрюваного і передбачають засіб їх закріплення та засвідчення – протокол затримання.
Сам протокол затримання підозрюваного, будучи процесуальним носієм фактичних даних, що мають значення у справі (тих, що належать до предмета доказування) та відповідають вимогам допустимості та достовірності, безперечно є доказом у кримінальній справі.
Особливо гостру дискусію викликає питання про те, чи вкладається "захват" та доставлення тієї або іншої особи в органи дізнання в поняття "кримінально-процесуальне затримання" чи ні. Чимало авторів вважають такі дії елементами процесуального затримання [1, с. 30].
Поширеною є також думка про те, що названі дії не є елементом затримання в кримінально-процесуальному сенсі, а відносяться до адміністративних дій правоохоронних органів, зокрема міліції [11, с. 75].
Розглядаючи дану проблему й аналізуючи чинне законодавство, І. Л. Петрухін зазначає, що "тепер "захват" та доставлення осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, – "нічийна зона", оскільки ці дії не регламентовані ані адміністративним, ані кримінально-процесуальним правом". Одне безперечно, вважає він, – "діяльність з "захвату" та доставлення в органи дізнання осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, не слід залишати поза рамками кримінально-процесуального регулювання" [11, с. 74].
"Захват" підозрюваного має місце у зв'язку із вчиненням ним злочину, а не адміністративного проступку.
Отже, такі дії повинні здійснюватися відповідно до правил кримінального процесу.
2.2 Відмінності між процесуальним затриманням і затриманням адміністративним
В основу розмежування кримінально-процесуальних та адміністративних дій взагалі та дій по затриманню осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів чи інших правопорушень, зокрема логічно було б покласти, по-перше, норми матеріального права, за порушення яких затримується правопорушник, по-друге, те, яким органом він затримується, – органом (суб'єктом) адміністративної чи кримінально-процесуальної юрисдикції.
Якщо вчинено злочин – слідчий або орган дізнання можуть провадити тільки кримінально-процесуальні дії, використовувати лише кримінально-процесуальні засоби примусу, застосовувати тільки кримінально-процесуальну форму затримання.
Міркувати інакше – означає допускати можливість, за наявності явних ознак вчинення певною особою злочину, застосування до неї заходів адміністративного впливу і навпаки.
Можна помітити, що правильне вирішення даного питання має пряме відношення до забезпечення законних прав та інтересів громадян, зміцнення законності та правопорядку.
З іншого боку, автори, які відносять дії з захвату та доставлення підозрюваного у вчиненні злочину до числа адміністративних дій, припускаються, на наш погляд, явної непослідовності. Так, щодо визначення моменту, з якого необхідно відраховувати строк затримання, декотрі з них переконані в тому, що строк процесуального затримання слід відраховувати з моменту фактичного затримання. В цьому разі, як зазначає А. П. Гуляєв, відбувається трансформація доставлення правопорушника як адміністративного заходу в процесуальний захід [2, с. 68].
Питання про можливість надання адміністративним діям, які відбувалися в минулому, характеру дій кримінально-процесуальних вельми проблематично. Немає такої сили ані у кримінально-процесуального закону, ані в юридичної теорії, щоб "пост фактум" змінювати юридичну природу затримання залежно від наступних за цим юридичних рішень: порушено справу і доведено вину підозрюваного – значить було кримінально-процесуальне затримання; підстав для порушення справи або для притягнення підозрюваного до відповідальності в кримінально-процесуальному порядку не знайдено – значить було адміністративне затримання. Природа юридичних актів не змінюється залежно від рішень, які випливають з них. Такий підхід – єдино правильний [14, с. 378].
Разом з цим, для практичних працівників вкрай важливо визначити критерії відмінності процесуального затримання від затримання адміністративного.
Дії по затриманню підозрюваної особи та доставленню її в орган дізнання матимуть характер кримінально-процесуальних дій, якщо вони:
– здійснюються у зв'язку з наявністю даних, які вказують на вчинення такою особою кримінально караної дії;
– виконуються уповноваженим на це процесуальним законом суб'єктом (слідчим, органом дізнання);
– здійснюються у зв'язку з наявністю даних, передбачених процесуальним законом як підстав провадження кримінально-процесуального затримання, тобто відповідно до гіпотези ст. 106 КПК України;
– виконуються в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку та фіксуються у призначеному для цього процесуальному документі.
Існуючі розбіжності в думках вчених і практичних працівників виникають, на наш погляд, у зв'язку з тим, що закон не досить чітко визначив сутність, зміст та процесуальну форму затримання підозрюваного.
У кримінально-процесуальному законі фактично названі два види процесуальних дій, що йменуються затриманням. Це затримання як слідча дія, що проводиться для запобігання злочину та закріплення його слідів, і затримання як засіб процесуального примусу – запобіжний захід, який полягає у взятті підозрюваного під варту на строк до сімдесяти двох годин [1, с. 23].
Названі дії не завжди створюють нерозривну єдність і можуть мати самостійний характер. Теоретично вони повинні виконуватися кожна окремо. На практиці не в усіх випадках, наприклад таких, як поміщення особи в ізолятор для затриманих, передує її захват та примусове доставлення в орган дізнання. Слідчий може викликати таку особу на допит і після його закінчення провести затримання.
В інших випадках особа, захоплена під час вчинення злочину та доставлена до міліції, може бути після з'ясування обставин справи відпущена, їй може бути надане право покинути приміщення правоохоронного органу у зв'язку з обранням запобіжного заходу, не пов'язаного з ув'язненням під варту, або у зв'язку з визнанням недоцільності її затримання на даній стадії розслідування.
Кримінально-процесуальне затримання як процесуальна дія, що включає у себе захват та доставлення підозрюваного в орган дізнання, на нашу думку, розглядається законодавцем як невідкладна слідча дія – тобто як спосіб отримання доказів.
Відповідно, доказове значення протоколу затримання полягає в тому, що у процесі захвату злочинця встановлюються, а в протоколі затримання відображаються обставини і факти, що мають значення у справі. Навряд чи доказова інформація може бути отримана під час поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового тримання. Коли б законодавець під затриманням розумів тільки дані дії, то відносити протокол затримання до числа доказів не мало б сенсу.
Поділ затримання на два самостійних види процесуальних дій вимагає, по-перше, більш чіткого термінологічного визначення кожного з них, і, по-друге, більш докладної процесуальної регламентації. Точне термінологічне визначення, правильне застосування понять, які за своїм змістом і обсягом відповідають сутності й колу дій, що визначаються ними, дозволить уникнути розбіжного читання чинного закону, правильніше й ефективніше його застосовувати.
При цьому слід мати на увазі, що багатозначність – природна та невід'ємна риса мови. І хоча сама по собі вона (багатозначність) не є недоліком, однак приховує в собі потенційну можливість логічної помилки. Тому часто для визначення тих чи інших явищ або дій використовуються різні фразеологізми, тобто стійкі сполучення слів, які граматично організовані за моделлю словосполучення або речення.
Для визначення затримання як слідчої відповідними були б терміни "затримання на місці злочину" ("затримання на місці злочину") або просто "затримання".
Не позбавленим сенсу та прийнятним могло б бути поняття "поїмка і затримання підозрюваного". Враховуючи, що саме поняття розкривається в диспозиції правової норми, яка регламентує окрему слідчу дію, на наш погляд, тут виправданим та відповідним сучасному рівню мовної культури буде використання поняття "затримання".
Стосовно дій з поміщення підозрюваного в ізолятор тимчасового тримання доцільно використовувати терміни "взяття під варту", "ув'язнення" або "досудове ув'язнення". Відповідно, для визначення запобіжного заходу, пов'язаного з позбавленням волі, можуть бути використані поняття "арешт" або "тримання під вартою".
Викладені в законі підстави затримання можуть, на наш погляд, використовуватися тільки для "захвату" та доставки підозрюваного в орган дізнання. Вони очевидно недостатні для взяття його під варту.
Важко погодитися з тими авторами, які розглядають вказані підстави як підстави для "захвату" та доставлення підозрюваного в орган дізнання, так і як підстави для взяття під варту, "ув'язнення", тримання його під вартою в ізоляторі тимчасового утримання. "Все-таки можна уявити собі ситуацію, – зазначає І. Л. Петрухін, – коли тільки один очевидець (наприклад, потерпілий) має такі переконливі відомості, що їх можна вважати достатніми для затримання" [11, с. 80].
На наш погляд, за такої ситуації завжди можна уявити й інше: очевидець, який вказав на підозрюваного як на особу, що вчинила злочин, вмер до його допиту, а виявилося, що він психічно хворий і не підлягає допиту як свідок; потерпілий, будучи сам винним у вчиненні злочину (наприклад, спровокувавши застосування засобів необхідної оборони своїми насильницькими діями), відверто збрехав; очевидець помилився, а у затриманого є неспростовне алібі.
З цих самих міркувань для взяття особи під варту недостатньо ні наявності на її одязі очевидних слідів злочину, оскільки всі речові докази – докази непрямі, ані інших даних, якщо особа навіть мали намір втекти. Цей намір мають і невинні, і ті, хто не мають житла, і неосудні, і особи, які не досягали "віку кримінальної відповідальності".
Уявімо собі ситуацію затримання, передбачену ч. 2 ст. 106 КПК України: "За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину... коли не встановлено особи підозрюваного".
Припустимо, що таку особу затримано, а пізніше з'ясувалося, що їй ще не виповнилося 16 років, тобто віку, за наявності якого настає відповідальність за злочин. Справу слід припинити через відсутність складу злочину. Таке саме рішення необхідно прийняти і тоді, коли щодо затриманого в процесі слідства не зібрано доказів, достатніх для притягнення його до відповідальності, тобто за недоведеності участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Однак відповідно до ст.ст. 1 і 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду" незаконно затриманий має право на відшкодування заподіяної йому матеріальної та моральної шкоди.
Виходячи із змісту даного закону, затримання буде визнане незаконним, якщо згодом кримінальну справу щодо підозрюваного, обвинуваченого або підсудного, якого затримали, буде закрито за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину (п. 2 ст. 2).
Отже, законним буде лише таке затримання, яке проведене за наявності неспростовних доказів вчинення підозрюваним злочину. Тільки за наявності сукупності неспростовних доказів особа, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, підлягає затриманню в смислі "взяття під варту".
Таким чином, викладені в кримінально-процесуальному законі підстави затримання можна розглядати тільки як підстави для "захвату" та доставлення підозрюваного в орган дізнання з метою з'ясування обставин справи, як підстави проведення слідчої дії "затримання на місці злочину" ("затримання на місці злочину"), спрямованої на запобігання злочину та закріплення його слідів.
Викладені підстави непридатні для прийняття рішення про взяття підозрюваного під варту – поміщення його в ізолятор тимчасового утримання на строк до сімдесяти двох годин.
З одного боку, названі дії допустимо застосовувати лише після порушення справи. З іншого боку, такі дії мають характер запобіжних засобів Вони повинні застосовуватися лише до осіб, чия участь у вчиненні злочину в достатній мірі доказана, причому застосовуватися дуже обережно.
У практичній діяльності органи дізнання нерідко приймають ризиковане рішення про затримання, а коли помилка стає явною, намагаються будь-якою ціною здобути докази вчинення підозрюваним будь-якого іншого злочину, аби врятувати "честь мундира". Рідко хто має мужність визнати свою помилку.
2.3 Проблема обчислення строків затримання
Слідчий або орган дізнання при наявності підстав, зазначених у законі, вправі затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за яким може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі [2, с. 10].
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, слідчий або орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав і мотивів затримання і протягом двадцяти чотирьох годин зробити про це повідомлення прокурору.
Протягом сорока восьми годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого (ст. 106 КПК України).
З закону випливає, що строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, в будь-якому випадку не може перевищувати 72 години. В конкретних випадках максимальний строк затримання може бути меншим. Це залежить і від того, в яку годину з моменту затримання особи зроблене повідомлення прокурору. Так, якщо прокурор сповіщений про затримання в ту ж годину, в яку воно проведено, то затримання не може продовжуватися понад 48 годин: саме протягом цього строку прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.
За змістом закону в строк, протягом якого орган дізнання або слідчий зобов'язані повідомити про затримання прокурору, повинно бути забезпечено й одержання прокурором повідомлення. Зволікання з таким повідомленням не породжує продовження максимального 72-годинного строку затримання, оскільки це – порушення вимоги закону.
Закон не встановлює єдиного строку затримання підозрюваного. Строкі встановлені для направлення повідомлення прокурору про затримання особи (24 години) і для вирішення прокурором питання або про звільнення цієї особи з-під варти, або про санкціонування арешту (48 годин). Сукупність цих строків й визначає загальний строк затримання підозрюваного, який не може перевищувати 72 годин.
В кожному конкретному випадку, однак, максимальний строк затримання підозрюваного складається з фактичного часу, який пройшов з моменту затримання особи до одержання прокурором повідомлення про це (але не більш 24 годин), і 48 годин, наданих прокурору для санкціонування арешту або звільнення затриманого.
Таким чином, для правильного застосування вимоги закону про строк затримання підозрюваного необхідно точно фіксувати день і годину повідомлення прокурору про затримання.
У практиці, однак, не завжди звертають увагу на це питання, що створює можливість порушення законності при затриманні осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Але точне фіксування моменту повідомлення прокурору ще не забезпечує правильного застосування закону в частині строку затримання підозрюваного. Воно є лише необхідною передумовою для цього. Законна тривалість затримання підозрюваного може бути забезпечена лише при дотриманні в кожному конкретному випадку викладеного вище порядку обчислення граничного строку затримання [18, с. 95].
Затримання є однім з таких заходів процесуального примусу, якими істотно зачіпається конституційне право особистості на недоторканність.
Арешт громадян є прерогативою суду або прокурора. Затримання підозрюваного є не чим іншим, ніж короткочасним арештом. У силу раптовості й невідкладності цього заходу закон дозволяє органу дізнання або слідчому при наявності певних підстав здійснювати його без попереднього одержання санкції прокурора.
Однак, коли затримання проведене, орган дізнання або слідчий в будь-якому випадку повинні прагнути негайно сповістити про це прокурора, а останній – в можливо короткий строк із моменту одержання повідомлення або санкціонувати арешт, або звільнити затриманого.
К. Д. Шатілов вважає, що до направлення повідомлення прокурору необхідно здійснити слідчі дії й прийняти інші передбачені законом заходи перевірки особистості затриманого та обставин справи [20, с. 124].
Інші автори зазначають, що направлення повідомлення прокурору не треба ставити в залежність від проведення слідчих дій щодо перевірки особистості затриманого й обставин справи. Така залежність не обумовлена законом і може обмежити права і законні інтереси підозрюваного. Крім того, повідомлення прокурору про затримання особи зовсім не перешкоджає найскорішому проведенню слідчим або органом дізнання необхідних слідчих дій.
У роботі Л. В. Франка, присвяченій питанням затримання й арешту підозрюваного, міститься така рекомендація: якщо протягом 24 годин з початку затримання з'ясовується, що подальше утримання підозрюваного під вартою необхідно, одночасно з повідомленням прокурору повинні бути подані всі матеріали, у тому числі й постанова про обрання запобіжного заходу в виді арешту для одержання санкції [17, с. 63].
Така орієнтація практичних працівників не є бездоганною. Справа в тому, що автор, хоча й умовно, але пов'язує повідомлення прокурору про затримання підозрюваного з іншою дією – обранням стосовно нього запобіжного заходу.
При наявності достатніх підстав для арешту підозрюваного вирішення цього питання не можна, звичайно, відкладати, але немає ніяких причин розв'язувати його одночасно з повідомленням прокурору про затримання. Прагнення до цього може спричинити штучне загаяння повідомлення прокурору про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, що знижує можливість здійснення прокурором ефективного нагляду за законністю затримання громадян.
У теорії і практиці спірним є питання про те, з якого моменту необхідно обчислювати строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину.
В законі немає прямих вказівок з цього приводу.
В юридичній літературі висловлені різні точки зору. Одни автори пропонують обчислювати строк затримання підозрюваного з моменту доставки затриманого в орган дізнання або до слідчого; інші – з моменту, коли прийнято рішення про затримання, а якщо затримання проводилося за розпорядженням відповідної службової особи, наділеної правом здійснювати затримання, – то з моменту фактичного затримання; треті – з моменту складення протоколу про затримання; четверті – з моменту фактичного затримання особи.
Автори перших двох рекомендацій виходять з того, що рішення про затримання підозрюваного в процесуальному змісті цього слова може бути прийнято лише уповноваженою на те службовою особою після порушення кримінальної справи, а передуючі даному рішенню піймання і доставка особи в орган дізнання або до слідчого знаходяться за межами процесуального затримання і тому не повинні враховуватися при обчисленні його строку.
Якщо враховувати юридичну природу процесуального затримання, то не можна не погодитися з тим, що затримання підозрюваного в порядку ст. 106 КПК може застосовуватися за рішенням уповноваженої на те особи і лише після порушення кримінальної справи. Однак навряд чи правильно на підставі цього робити висновок про те, що при обчисленні строку затримання особи не повинний враховуватися час обмеження його свободи до моменту доставки особи в орган дізнання або до слідчого або до прийняття офіційного рішення про її затримання.
Справа в тому, що фактом порушення кримінальної справи про злочин, у зв'язку з яким громадянин вже доставлений в орган дізнання або до слідчого, офіційно оголошується діянням, яке містить ознаки злочину, а ухваленням рішення про затримання в порядку ст. 106 КПК України доставка визнається такою дією, яка має кримінально-процесуальне значення.
Іншими словами, названі процесуальні акти, діючі як би в порядку зворотної сили, додають факту доставки підозрюваної особи кримінально-процесуальний характер. Оскільки мова йде про один злочин і єдиний за суттю (а не за юридичними ознаками) примусовий захід, вжитий стосовно особи, підозрюваної у вчиненні нього, строк процесуального затримання треба обчислювати з початкового моменту обмеження свободи громадянина.
Таке вирішення питання диктується і розуміннями щодо охорони прав і законних інтересів громадян.
Якщо ж після доставки громадянина в орган дізнання кримінальна справа не порушується через відсутність підстав або хоча справа і порушується, але доставлена особа звільняється, доставка вважається адміністративним або громадським заходом.
Рекомендація обчислювати строк затримання підозрюваного з моменту складення протоколу представляється невірною, оскільки тут не враховується навіть час обмеження свободи підозрюваного з моменту ухвалення рішення про затримання до складення відповідного протоколу. На практиці нерідко є розрив в часі між цими діями, причому іноді – досить значний. Не враховувати цей час обмеження свободи затриманого – означає не враховувати його законні права та інтереси.
Таким чином, найбільш правильною представляється рекомендація обчислювати строк затримання підозрюваного з моменту фактичного обмеження його свободи.
Чинний закон не вимагає обов'язкового винесення постанови про затримання підозрюваного. Ухвалення рішення про затримання і самий факт затримання особи в порядку ст. 106 КПК України засвідчуються, як правило, одним правовим актом – протоколом затримання.
На практиці мають місце випадки безпідставного зволікання зі складенням протоколу про затримання. Це стає можливим тому, що ні законом, ні відомчим актом не встановлено певного строку, який обмежує розрив в часі між моментом доставки особи в орган дізнання і моментом ухвалення рішення про застосування або незастосування до даної особи затримання в порядку ст. 106 КПК України.
Іноді виникають розбіжності і при визначенні початкового моменту затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, якщо ця особа попередньо була піддана адміністративному затриманню.
Як правило, адміністративне затримання не повинно враховуватися при обчисленні строку процесуального затримання або строку використання запобіжного заходу – тримання під вартою, оскільки воно викликано не кримінальним злочином і застосовується не в процесуальному порядку.
Однак у тих випадках, коли правопорушення, за яке особу піддано адміністративному затриманню, визнано потім кримінально-правовим, час відбитого в адміністративному порядку затримання повинний враховува