К ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ 1.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему: ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Генеза розвитку поняття злочину в законодавстві України 6
2. Поняття злочину та його ознак за КК України 13
3. Малозначність діяння як обставина,
що виключає кримінальну відповідальність 20
4. Відмінність злочинів від інших правопорушень 27
Висновки 34
Список використаної літератури 36

ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи визначається насамперед своєю фундаментальністю, адже поняття злочину є основною категорією кримі-нально-правової науки - без його з'ясування неможливо осягти сутність інших категорій кримінального права.
Для реалізації завдань щодо охорони особистості, прав і свобод людини і громадянина, власності, суспільного порядку і безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України, миру і безпеки людства від злочинних посягань, а також попередження злочинів, КК України визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинами.
Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є достатньо стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.
Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби із злочинністю.
В окремих країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму.
В деяких країнах, крім вказівки на формальну ознаку злочину, - його передбаченість кримінальним законом (злочин - це те, що передбачене кримінальним законом або тягне застосування передбачених ним заходів кримінально-правового реагування), вказуються в його законодавчому ви-значенні й ознаки, які характеризують його соціальну сутність - властивість завдавати шкоду об'єктам, взятим під охорону держави.
Визначення поняття злочину, що дається в теорії кримінального права, повинно грунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, зако-нодавче й теоретичне (наукове) визначення поняття злочину, його змісту й ознак, здебільшого, не співпадають.
У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, та, головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим вченим (групою вчених), який дає таке визначення.
Наукове визначення поняття злочину не таке "консервативне", як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.
Кримінальне право як наукова дисципліна головним чином вивчає злочин і покарання. Ці дві кримінально-правові інституції визначають й утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потреби кримінального законодавства, кримінально-правової охорони, кримінального правосуддя тощо. Отже, визначення поняття злочину має вельми велике значення.
В українському й російському кримінальному праві проблемам визначення поняття злочину і його ознак завжди приділялася значна увага. Відомі роботи з цього питання українських науковців - Ю. В. Александрова, В.І. Антипова, В. В. Василькевича, М. В. Володька, Ю. О. Кармазіна, В. А. Клименка, М. Й. Коржанського, Л. М. Кpивоченка, П. С. Матишевського, М.І. Мельника, Є. М. Моісеєва, В. О. Навроцького, В. В. Сташиса, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тация, М.І. Хавронюка та ін., а також російських - Ю. О. Денисова, Г. О. Єсакова, М.І. Ковальова, В. М. Кудрявцева, Б. С. Никифо-рова, С. В. Познишева та ін.
Мета наданої курсової роботи полягає в дослідженні найбільш актуа-льних питань, пов'язаних із визначенням поняття злочину.
Для досягнення поставленої мети були визначені такі основні завдання:
- простежити генезу розвитку поняття злочину в законодавстві України;
- визначити поняття злочину та його ознак за КК України;
- висвітлити сутність малозначності діяння як обставини, що виключає кримінальну відповідальність;
- з'ясувати критерії відмежуання злочинів від інших правопорушень.
Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні проблеми визначення поняття злочину в кримінальному праві та КК України.
Предмет дослідження - норма КК України (ч. 1 і ч. 2 ст. 11), в якій міс-титься визначення поняття злочину та його ознак; норми, які містили визначення поняття злочину та його ознак й були чинними складовими кри-мінального законодавства на різних етапах розвитку України; норми кримінального законодавства зарубіжних країн, в яких міститься визначення поняття злочину та теоретичні положення вітчизняної кримінально-правової доктрини щодо вчення про злочин.
Методи дослідження: формально-юридичний, історичний, порівняльний, системного аналізу, структурний.
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, чотирьох глав, висновків, списку використаної літератури.


1. ГЕНЕЗА РОЗВИТКУ ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Поняття злочину є одним із найважливіших у кримінальному праві. Адже саме воно покликано відокремити злочинні діяння від інших право-порушень та аморальних вчинків, показати їх соціальну і правову сутність.
Термін "злочин" походить від слів "зло" і "чинити", тобто йдеться про те, що людина чинить зло іншим, причому таке зло, яке суспільству не байдуже [30, с. 11].
Окремі діяння, які мають бути віднесені до категорії злочинів, а, отже, й злочинність як явище, існували завжди, в тому числі і в первісному суспільстві: вбивства, захоплення чужого майна тощо. Тогочасні звичаї обумовлювали й форми боротьби зі злочинністю: позбавлення життя, ви-гнання з племені тощо.
З появою держави та права та розшаруванням суспільства сутність зло-чинних проявів стала фіксуватися в законах окремих країн. Ці закони захищали, насамперед, інтереси правлячих класів, власників, проте одно-часно вони були спрямовані й проти всіх, хто "незаконно" посягав на людину та її власність, відіграючи стабілізаційну роль у суспільстві [32, с. 39].
У всіх відомих історії формаціях кримінальне законодавство захищало інтереси панівних верств населення, але найважливішим є те, якою мірою ці інтереси збігалися з позицією більшості населення.
В сучасних країнах не спостерігається будь-якої значної опозиції саме кримінально-правовим нормам, в тому числі й колу діянь, що визнаються злочинами. Треба також зауважити, що у всі часи існувало й існуватиме надалі певне "ядро" злочинності, "вічні" злочини: посягання на власність й на особу. У Стародавньому Римі їх іменували mala іn se (злочини від природи) [16, с. 18].
Одночасно із зміною суспільства змінювалися злочини, які були прита-манні певним періодам його соціального розвитку; злочинами оголошу-валися також діяння, боротьба з якими вважалася законодавцеві можливою лише шляхом застосування кримінальної репресії. Такі злочини звалися mala prohіbіta (злочини за забороною). До них належали крадіжки, бандитські напади, вбивства, згвалтування тощо [16, с. 20].
Отже, злочинність притаманна всім країнам у всіх соціально-економічних формаціях й існуватиме, доки існує людство, частково модифікуючись відповідно до змін у суспільстві.
Якщо спробувати відстежити історію розвитку поняття злочину в законодавстві України, то необхідно відзначити, що на окремих етапах існування нашої держави поняття злочину мало свої особливості.
Арабські джерела, літописи, договори з Візантією по-різному визна-чають поняття злочину: "витівка", "гріх", "зла справа", проте в літературі прийнято вважати, що перша спроба надати визначення поняттю злочину зроблена в Руській Правді (X ст.) [6, с. 53].
В цій законодавчій пам'ятці злочини визначаються не як порушення закону або княжої волі, а називаються "образою", під якою розуміють певний злочин проти суспільного порядку, що виявився, перш за все, в нанесенні потерпілому матеріальних або моральних збитків [28, с. 30].
Втім, право не вирізняло будь-якого кримінального правопорушення від цивільно-правового. Так, згідно зі ст. 15 Кр. Пр. злісна несплата боргу, що утворився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою й тягла за собою покарання у вигляді штрафу: " ... аже где вьзыщеть на друзе, а он ся запирати почнеть; то йти ему на извод пред 12 человека; за силе будешь обидя не вдал будеть, достойно ему свой скот, а за обиду 2 гривна" [28, с. 48].
Аналіз норм Руської Правди свідчить, що розвиток феодалізму при-зводив до більш яскравого прояву в злочинах класового характеру. Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особа феодала, майно, звичаї тощо. Об'єктивна сторона злочину була ще недостатньо виражена, ві-домі були лише замах на злочин й закінчений злочин.
Велику увагу злочинам приділяло польсько-литовське законодавство. Так, польські статути Казимира Великого середини XІV ст. присвячували злочинам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 p., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського [9, с. 112].
Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну "кривду", яку було завдано приватній особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як "шкоду", "злочинство". Потім його стали називати "виступом", тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою [9, с. 114].
Починаючи з XІV ст., законодавство і судова практика намагалися відрізнити умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив "гріх жорстокості". Статути Великого князівства Литовського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину [9, с. 116].
Як вважає В. А. Рогов, найбільш вивченою частиною феодального кримінального права є конкретні види злочинів [24, с. 197].
Першим, найбільш значущим осередком кримінально-правових норм зазначеного періоду необхідно визнати Судебники 1497 і 1550 рр. Підсу-мовуючи погляди істориків права з проблеми визначення поняття злочин-ного діяння в період феодалізму, російський вчений М. С. Таганцев писав: "Наше старе право, зазвичай, не могло провести поділ злочинних діянь за караністю, воно навіть не мало особливого терміна для їх позначення: у найдавніших пам'ятках у більш загальному змісті вживалося вираження "образа", в епоху Уложення Олексія Михайловича (l649 р.) - "злодійство". При Петрі І з'являються слова "злочин" і "провина" [27, с. 211].
В період Гетьманщини кримінальним злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що завдавала шкоди та збитків не лише життю, здоров'ю, майну, честі приватної особи, а й "шкоду та збиток державі" [9, с. 148].
Одночасно набирає поширення формальне поняття злочину як дії, що завдавала шкоду "державному інтересу", навіть, якщо ця дія й не була передбачена законом, що створювало підгрунтя для судово-адміністративної сваволі.
Розширюється й поняття вини. Злочини поділяються на умисні, необережні та випадкові, хоча чітких термінологічних визначень форм вини ще не було.
Основними джерелами кримінального права в Україні початку й се-редини XІX ст. були 15-й том Зводу законів (1832 р.) та введене у дію з 1846 р. Уложення про покарання кримінальне та виправне (1845 p.).
Поняття злочину у Зводі визначалося як заборонена законом дія під загрозою покарання, в Уложенні - як дія, що посягає "на недоторканість прав влади верховної й встановлених нею влад, або ж на право і безпеку суспільства або приватних осіб" [25, с. 320].
Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, звичайні злочини та про-ступки. Відповідальність встановлювалася при наявності як умислу, так і необережності. Перелік складу злочинів значно розширився. Уложення передбачало нові види злочинів, серед яких особливо визначалася участь се-лян в антикріпацьких виступах, а робітників - у страйках. Вони розглядалися як політичні злочини.
Кримінальний кодекс 1903 р. у першому розділі "Про злочинні діяння і покарання взагалі" визначав поняття злочину у такий спосіб: "Злочинним ви-знається діяння, заборонене під час його вчинення законом під погрозою покарання" [26, с. 119].
У перші місяці радянської влади завдання кримінального права поля-гало в тому, щоб, не зупиняючись навіть перед надзвичайними мірами, придушити опір ствердженню більшовицького режиму, викоренити ті небезпечні загальнокримінальні злочини, розмах яких ускладнював встанов-лення радянської влади [9, с. 325].
У 1919 р. кодифікаційною комісією наркомюсту УСРР був підготов-лений проект деяких розділів Кримінального кодексу: загальної частини, "Про державні злочини", "Про злочини проти особистості" та "Про службові злочини".
Велике значення для розвитку кримінального права мали видані у грудні 1919 р. "Керівні начала з кримінального права РСФРР". У перші мі-сяці після видання "Керівних начал ..." наркомюст УСРР рекомендував судовим установам України керуватися ними "у порядку революційної соціалістичної правосвідомості", а 4 серпня 1920 р. вони були офіційно введені в дію на території України [9, с. 390].
В "Керівних началах ..." була зафіксована класова природа криміна-льного права, визначені його завдання, які полягали в охороні системи "соціалістичних" суспільних відносин. Давалося визначення злочину як дії або бездіяльності, небезпечної для даної системи суспільних відносин [9, с. 391].
У систематизованому вигляді норми кримінального права були ви-кладені у Кримінальному кодексі 1922 р. Зазначалося, що з метою встано-влення єдності кримінального законодавства республік за основу Кримінального кодексу УСРР (далі - КК УСРР) був взятий Кримінальний кодекс РСФРР.
КК УСРР мав дві частини - загальну та особливу. У Кодексі, перш за все, визначалися межі його дії щодо осіб і території вчинення злочинів.
У статті 6 КК УСРР давалося визначення злочину: "Злочином визнається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період" [9, с. 411].
8 червня 1927 р. був прийнятий новий КК УСРР. Він був побудований у точній відповідності із загальносоюзними "Основними началами кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", а також з іншими загальносоюзними актами, прийнятими на той час.
КК УСРР у ст. 4 наводив таке визначення поняття злочину: "За суспі-льно небезпечну (злочинну) дію визнається кожна чинність або нечинність, що загрожує радянському ладові або руйнує правовий порядок, що його встановила влада робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу".
Хибним у визначенні поняття злочину було те, що в ньому не вказу-валася нормативна ознака - пєредбаченість діяння в законі. Це визначення було занадто ідеологізоване вказівкою на перехідний період до комуністичного устрою [5, с. 70].
Відповідно до ст. 7 останнього радянського КК УРСР 1960 р. злочином визнавалось передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну і економічну системи, власність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке посягає на правопорядок.
Неважко помітити, що крім адемократичності (пріоритет державних інтересів над особистісними), надане формулювання страждає явною гро-міздкістю. До цього призводить спроба перелічити у визначенні всі охоронювані кримінальним законом інтереси (цінності).
Злочин як антигромадське діяння характеризувався згідно з цим Ко-дексом цілою низкою властивих йому ознак. Окремі з них були основними (обов'язковими), при відсутності яких діяння не могло бути визнано злочином, інші - факультативними (необов'язковими).
Прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. новий КК України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 р., став знаменною віхою в становленні України як правової держави. Він є першим фундаментальним кодексом, прийнятим внаслідок проведення в Україні правової реформи, яка ставить своїм завданням кодифікацію найважливіших галузей права.
Положення КК України повністю грунтуються на приписах Конституції України, відповідають потребам сучасного життя, відображують зміни, що сталися в політичній, економічній і соціальній сферах нашого суспільства.
Новий КК України, прийнятий на перспективу, діятиме тривалий час, що, проте, не означає, що в нього не вноситимуться відповідні зміни і до-повнення. Розвиток суспільства, поява якихось нових тенденцій у структурі злочинності, виявлення в ході правозастосування окремих недоліків конкретних норм КК України можуть викликати необхідність у таких змінах і доповненнях.


2. ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ОЗНАК ЗА КК УКРАЇНИ

У законодавчому плані перші поняття злочину були дані в КК Франції 1791 і 1810 рр. і в Баварському кримінальному уложенні 1813 р.
Усі визначення злочину можна поділити на нормативні та матеріально-нормативні. Так, починаючи із зазначених вище кримінальних законів, у законодавстві західних країн панує нормативне визначення злочину як діяння, відповідальність за яке передбачена кримінальним законом.
У параграфі 11 КК ФРН серед термінів, що застосовуються в цьому документі, сформульоване визначення: протиправне діяння - лише таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом. Стаття 10 КК Іспанії формулює положення: злочинами або проступками є дія чи бездіяльність, що караються законом, вчинені з умислом або через необереж-ність.
Вказівка на суспільну небезпеку покликана відокремити (і в теорії і, головне, в законодавстві) злочин від інших правопорушень, показати його небезпечний характер виключно порівняно з іншими протиправними діян-нями, що й обумовлює особливі заходи держави у боротьбі з ним (застосування покарання).
Ось як сформульовано поняття злочину в ч. 1 ст. 11 КК України: зло-чином є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
У наведеному визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути перед-бачено у КК України). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення, яке має бути визнане найбільш прийнятним.
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної по-ведінки). Це має принципове значення.
Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть.
Разом з тим, і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це й пояснює, чому в ст. 11 КК України вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Із частини 1 ст. 11 КК України випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:
1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;
2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним;
4) відповідне діяння передбачене чинним КК України.
Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.
Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК України передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазізлочини), а також діяння, що є нейтральними щодо моралі (більшість необережних злочинів, низка злочинів у сфері господарської діяльності, деякі службові злочини, які можуть бути вчинені за мотивами неправильно зрозумілих інтересів служби тощо).
Діяння у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК України - це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і су-б'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи ін-шими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також вмо-тивованість та цілеспрямованість.
КК України прямо визначає перелік діянь, які не визнаються злочинами. До них віднесені:
- дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11);
- готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14);
- готування до злочину або замах на злочин, від доведення яких до кінця особа добровільно відмовилася (ст.ст. 17 і 31);
- діяння, вчинене за обставин, що виключають його злочинність (ст.ст. 36-43);
- деякі інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396).
Під дією у КК України розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних не-гативних наслідків.
Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов'язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам.
Окремі злочини можуть бути вчинені лише шляхом дії (наприклад, крадіжка, розбій), деякі інші - тільки шляхом бездіяльності (наприклад, за-лишення в небезпеці, неприпинення військовим начальником злочину, що вчинюється підлеглим), більшість же - шляхом як дії, так і бездіяльності.
Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18 КК України. Його застосування у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що зло-чином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.
Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене:
а) не особою, а іншою істотою (наприклад, твариною);
б) фізичною особою, яка є неосудною;
в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, встановленого ст. 22 КК України.
Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єк-том, але це не є підставою для визнання спеціального суб'єкта загальною ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.
Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність.
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві [20, с. 68].
Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві.
Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона:
1) є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;
2) дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості;
3) визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями;
4) є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК України).
Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.
У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права - принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності лише за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.
Частина 2 статті 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини.
Вина відповідно до ст. 23 КК України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками.
Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.
Отже, застосування ознаки "винність" у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК України діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином:
а) рефлекторні, імпульсивні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є ре-зультатом вольової поведінки особи;
б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили;
в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).
Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі.
Вимога ч. 1 ст. 11 КК України про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога грунтується на відомому принципі nullum crіmen nulla poena sіne lege, безпосередньо випливає із положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України і уточнює вказане положення.
Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК України. Наприклад, за КК України не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжна-родні договори не ратифіковані Верховною Радою України.
КК України встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК України за аналогією, на що прямо вказує ч. 4 ст. З КК України.
З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака зло-чину - його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях.
Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає можливості кримінального покарання. Проте кримінальну караність як обов'язкову ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК України діяння.
Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК України може бути звільнена не лише від покарання, а й від кримінальної відпові-дальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже посткримі-нальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у не-злочин. Інший підхід до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь [5, с. 88].
Отже, караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності й протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.
З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що лише наявність сукупності розглянутих чоти-рьох ознак - суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності - характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.


3. МАЛОЗНАЧНІСТЬ ДІЯННЯ ЯК ОБСТАВИНА,
ЩО ВИКЛЮЧАЄ КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Як вже зазначалось, суспільна небезпечність є обов'язковою ознакою злочину. Без неї поведінка людини, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, не може вважатися кримінально-протиправною. Адже формальний підхід до наявності чи відсутності злочину означає відхід від принципу гуманізму й економії кримінально-правового впливу, відволікання від боротьби зі справжньою злочинністю. Це добре розуміли в стародавньому Римі, де діяв постулат: de mіnіmus non curat praetor. Тобто: претор (суддя) не займається дрібницями.
Ось чому в ч. 2 ст. 11 КК України зазначено, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Формулювання ч. 2. ст. 11 КК України є досить категоричним. У ньому немає згадування про більшу чи меншу ступінь суспільної небезпеки. Просто говориться про її повну відсутність.
Саме так, дотримуючись законів формальної логіки, й необхідно трактувати дане положення. Проте, при цьому не можна, на наш погляд, не враховувати точки зору авторів, які дотримуються стосовно даного питання іншої думки.
Якщо вважати, що лише злочини мають властивість бути суспільно небезпечними, а інші види правопорушень (адміністративні, цивільно-правові, дисциплінарні та ін.) такою властивістю не володіють, то довелося б визнати, що не кримінально-правові делікти є просто нешкідливими й ніяких збитків охоронюваним кримінальним законом об'єктам не завдають.
Як справедливо вважає М. Й. Коржанський: "Грань між злочинним і не-злочинним є у такому ступені тонкою, що перехід від докримінальної поведінки до кримінально караної може бути правильно поясненим і зро-зумілим лише з позиції розгляду суспільної небезпеки як загальної властивості усіх видів правопорушень" [11, с. 87].
Такої ж думки дотримується й О.І. Рарог, який пише, що вказівка закону на відсутність у малозначних діяннях суспільної небезпеки потрібно розуміти "не в змісті абсолютного відсутності суспільної небезпеки", а в тому змісті, що в малозначних діяннях суспільна небезпека просто не досягає того ступеня, який властивий злочинам [23, с. 88].
Спроби ж деяких авторів визначати характер інших деліктів (не зло-чинів) лише через термін "шкідливість" навряд чи можна визнати обгрунтованими, оскільки, в кінцевому рахунку, шкідливістю володіють й злочини, але в більш "концентрованому" вигляді.
Отже, малозначне діяння не є злочином і не може тягти кримінальної відповідальності.
Щодо умов, за яких можна розцінювати діяння як малозначне, то:
1) воно повинно формально підпадати під ознаки діяння, передбаченого певною статтею КК України.
Інші види правопорушень не можуть підпадати під поняття малозна-чного діяння, виписаного у ч. 2 ст. 11 КК України. Вони повинні розглядатися за нормами інших галузей права: адміністративного, цивільного, трудового тощо.
Так, не може розглядатися малозначною крадіжка державного майна на суму 20 грн., адже це адміністративний проступок (ст. 51 КУпАП). Крадіжка ж приватного майна на таку суму є злочином, передбаченим ст. 185 КК України, хоча за певних умов може бути розцінена і як малозначне діяння.
До речі, поняття малозначності правопорушення є і в адміністративно-деліктному праві (ст. 22 КУпАП);
2) у малозначному діянні має бути відсутня суспільна небезпека.
Оскільки малозначне діяння не є злочином, оцінка йому як такому дається представниками правоохоронних органів. Рішення приймається з врахуванням усіх особливостей конкретної події.
Як правило, це - умисне діяння, яке не спричинило істотної шкоди. Ця неістотна шкода може бути матеріальною (крадіжка приватного майна на незначну суму), організаційною (незначне запізнення при повернені до місця відбування покарання особи, засудженої до позбавлення волі, якій було дозволено короткочасний виїзд, після закінчення строку виїзду) тощо.
Насамперед, має бути встановлено, що особа мала намір вчинити саме те діяння, яке оцінюється як малозначне, а не інше, яке малозначним бути не може, і саме те, яке ця особа вчинити намагалася або принаймні передбачала як один із варіантів наслідків своєї злочинної поведінки [5, с. 90].
Так, не може бути малозначності при зламі злочинцем замків гаражу, в якому не виявилося автомашини, яку він хотів викрасти. Такі дії будуть розглядатись як замах на викрадення автомобіля.
Не може бути малозначності при вчиненні злочину способом, який міс-тить у собі підвищений рівень небезпеки, навіть і за відсутності істотної шкоди. Наприклад, заволодіння сумою в п'ять гривень шляхом розбійного нападу, під час якого потерпілому погрожували ножем.
На рішення про малозначність діяння може вплинути характеристика особи злочинця. Скажімо, одна справа - крадіжка на невелику суму, вчинена неповнолітнім, і зовсім інша - крадіжка на таку ж суму, вчинена реци-дивістом.
Зазвичай, точних вимірів малозначності закон дати не може, та вони й не потрібні, адже кожний випадок має багато лише йому властивих нюансів.
Отже, оцінка конкретних проявів малозначності має суб'єктивний і варіативний характер.
Проте на практиці зустрічається чимало випадків, коли органи дізнання і досудового слідства приймають очевидно неправильні рішення, відмовляючи в порушенні кримінальної справи на підставі оцінки розгля-дуваного прояву як малозначного.
Серед постанов, винесених прокуратурою з приводу відмови в пору-шенні кримінальної справи на підставі малозначності і якими ці відмови скасовані, є такі, де матеріальна шкода становить не одну сотню гривень, тілесні ушкодження характеризуються не тільки як легкі, а й як середньої тяжкості, тощо.
Посилання на ч. 2 ст. 11 КК України як підставу відмови у порушенні кримінальної справи ц такому разі безпідставні.
Малозначне діяння слід відмежовувати від діяння, яке не містить складу злочину.
Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди ви-значена безпосередньо в законі через певну кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо, то недо-сягнення певного рівня шкоди є свідченням відсутності складу злочину, а не малозначності діяння.
Щодо нематеріальної шкоди, то визначення її істотності, як уже зазначалося, здійснюється в межах судової дискреції, а тому визнання конкретного діяння таким, що становить суспільну небезпеку або не становить її через малозначність, залежить від конкретних обставин справи та їх оцінки судом.
При цьому відсутність умислу в діях особи може бути однією із зазначених обставин лише у разі, якщо відповідне діяння може бути вчин