К ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право"
на тему: ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ (ст.ст. 11-12 КК)

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Поняття злочину та його ознак за КК України 6
1.1 Визначення поняття злочину за КК України 6
1.2 Загальна характеристика ознак злочину 10
1.2.1 Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину 11
1.2.2 Місце "винності" у законодавчому визначенні поняття злочину 15
1.2.3 Кримінальна протиправність як правова оцінка суспільної небезпечності злочину 17
1.2.4 Караність злочину 19
Розділ 2 Малозначність діяння як обставина, що виключає кримінальну відповідальність 21
Розділ 3 Відмінність злочинів від інших правопорушень.
Сукупність злочинів та інших правопорушень 28
Висновки 35
Список використаної літератури 37

ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи визначається насамперед своєю фундаментальністю, адже поняття злочину є основною категорією кримінально-правової науки. Отже, без з'ясування поняття й ознак злочину неможливо осягти сутність інших категорій кримінального права.
Для реалізації завдань щодо охорони особистості, прав і свобод людини і громадянина, власності, суспільного порядку і безпеки, навколишнього середовища, конституційного ладу України, миру і безпеки людства від злочинних посягань, а також попередження злочинів, КК України визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинами.
Законодавче визначення поняття злочину, його змісту та ознак, є достатньо стабільним, у ньому відбиваються соціально-економічні, правові, ідеологічні погляди та суспільна правосвідомість щодо форм і методів боротьби із соціально небезпечними посяганнями на основні цінності суспільства, які потребують кримінально-правового захисту.
Визначення поняття злочину в кримінальному законодавстві різних країн неоднакове, оскільки воно зумовлене певною правовою системою, часом прийняття кримінального закону, панівною політичною та правовою ідеологією щодо засобів і методів боротьби із злочинністю. У деяких країнах законодавче визначення поняття злочину взагалі відсутнє, в інших воно, здебільшого, зводиться до визначення поняття злочину як діяння, забороненого під загрозою покарання, передбаченого кримінальним законом, чи діяння, яке порушує кримінально-правову норму.
Визначення поняття злочину, що дається в теорії кримінального права, повинно грунтуватись на його законодавчому визначенні, проте, законодавче й теоретичне (наукове) визначення поняття злочину, його змісту й ознак, здебільшого, не співпадають.
У науковому визначенні поняття злочину, як правило, деталізуються його окремі ознаки, вказані в законі, та, головне, в ньому відбиваються правові погляди наукового дослідження, здійсненого окремим вченим (групою вчених), який дає таке визначення.
Наукове визначення поняття злочину не таке "консервативне", як законодавче, оскільки закон, як правило, змінюється не так вже й часто, а соціально-політичні умови життя суспільства, його ідеологія, політика є більш мінливими.
Кримінальне право як наукова дисципліна головним чином вивчає злочин і покарання. Ці дві кримінально-правові інституції визначають й утворюють зміст, характеристику, особливості, завдання та потреби кримінального законодавства, кримінально-правової охорони, кримінального правосуддя тощо.
Отже, визначення поняття злочину має важливе значення.
В українському і російському кримінальному праві проблемам визначення поняття злочину і його ознак завжди приділялася значна увага. Відомі роботи з цього питання українських науковців – Ю. В. Александрова, В.І. Антипова, В. В. Василькевича, М. В. Володька, Ю. О. Кармазіна, В. А. Клименка,
М. Й. Коржанського, Л. М. Кpивоченка, П. С. Матишевського, М.І. Мельника, Є. М. Моісеєва, В. О. Навроцького, В. В. Сташиса, Є. Л. Стрельцова,
В. Я. Тация, М.І. Хавронюка та ін., а також російських – Ю. О. Денисова,
М. І. Ковальова, В. М. Кудрявцева, Б. С. Никифорова, С. В. Познишева та ін.
Мета роботи полягає в дослідженні найбільш актуальних питань, пов'язаних із визначенням поняття злочину і його ознак.
Для досягнення поставленої мети в роботі були вирішені такі завдання:
– визначити поняття злочину та його ознак за КК України;
– висвітлити сутність малозначності діяння як обставини, що виключає кримінальну відповідальність;
– з'ясувати критерії відмежування злочинів від інших правопорушень.
Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні проблеми визначення поняття злочину в КК України.
Предмет дослідження – норма КК України (ч. 1 і ч. 2 ст. 11), в якій міститься визначення поняття злочину та його ознак; норми, які містили визначення поняття злочину та його ознак й були чинними складовими кримінального законодавства на різних етапах розвитку України.
Методи дослідження: формально-юридичний, історичний, порівняльний, системного аналізу, описовий.
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох глав, висновків, списку використаної літератури.


РОЗДІЛ 1
ПОНЯТТЯ ЗЛОЧИНУ ТА ЙОГО ОЗНАК ЗА КК УКРАЇНИ
1.1 Визначення поняття злочину за КК України
Насамперед необхідно відмітити, що поряд із законодавчими визначеннями злочину в Україні та Росії із другої половини XІX ст. стали з'являтися теоретичні дефініції злочину, вироблені наукою кримінального права.
У 1912 р. С. В. Познишев дає таке визначення злочинного діяння: "злочин у широкому змісті цього слова є протизаконним і осудним посяганням на охоронюваний кримінальним законом об'єкт" [25, с. 30].
А. А. Піонтковський у 1952 р. сформулював поняття злочину як "небезпечної для соціалістичної держави або соціалістичного правопорядку протиправної, винної, караної дії або бездіяльності" [24, с. 140].
Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам. Злочин, підкреслює М. Й. Коржанський, завжди є антисоціальною поведінкою [10 с. 10].
Як сформульовано у ч. 1 ст. 11 КК України, злочином є передбачене цим Кодексом суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
У наведеному визначенні співіснують і матеріальна ознака (суспільна небезпечність злочину) і нормативна ознака (діяння повинно бути передбачено у КК України). Це і є приклад матеріально-нормативного визначення, яке має бути визнане найбільш прийнятним [4, с. 10].
Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення.
Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть [17, с. 76].
Разом з тим, і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння – свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), – не є злочином. Це й пояснює, чому в ст. 11 КК України вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК України є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність.
Із частини 1 ст. 11 КК України випливає, що злочином є діяння (дія або бездіяльність), якому властиві такі обов'язкові ознаки:
1) це діяння вчинене суб'єктом злочину;
2) воно є винним;
3) вказане діяння є суспільно небезпечним;
4) відповідне діяння передбачене чинним КК України.
Останнє, крім того, має на увазі, що обов'язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину [11, с. 7].
Водночас, не є обов'язковою ознакою злочину аморальність: поряд з аморальними КК України передбачає як злочини діяння, що не суперечать сучасній суспільній моралі (так звані квазізлочини), а також діяння, що є нейтральними щодо моралі (більшість необережних злочинів, низка злочинів у сфері господарської діяльності, деякі службові злочини, які можуть бути вчинені за мотивами неправильно зрозумілих інтересів служби тощо) [17, с. 78].
Діяння у кримінально-правовому розумінні, застосованому у ст. 11 КК України – це вольова усвідомлена поведінка (вчинок) особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслідків [30, c. 25].
Відтак, для будь-якого діяння характерною є наявність об'єктивних і суб'єктивних ознак. Перші відображають фізичні рухи, здійснювані тими чи іншими органами людського організму (або утримання від таких рухів). До суб'єктивних належать інтелектуальна та вольова ознаки, а також вмотивованість та цілеспрямованість [27, c. 66].
У багатьох інших статтях КК України термін "діяння" застосовується для характеристики об'єктивної сторони як однієї із ознак складу злочину.
Той факт, що злочином є лише діяння, означає, що злочином не можуть бути визнані самі по собі:
– будь-які почуття, думки, побажання або ідеологічні, політичні, релігійні чи інші переконання особи, навіть і виявлені (наприклад, викладені в особистому щоденнику);
– вимова, написання чи висловлення в інший спосіб думки, побажання або переконання, якщо таким висловленням не здійснюється посягання на національну безпеку, територіальну цілісність, громадський порядок, здоров'я населення, репутацію або права інших людей, таємницю конфіденційної інформації, авторитет і неупередженість правосуддя;
– належність особи до тієї чи іншої расової, етнічної, національної, релігійної, мовної, політичної, майнової чи іншої подібної групи, навіть і незареєстрованої органами влади в установленому порядку;
– суб'єктивні якості особи (скажімо, погані риси характеру), наявність у неї судимості у минулому, наявність родинних чи інших зв'язків з особою, яка вчинила злочин, тощо (загалом право України допускає визнання подібних якостей правопорушенням: вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена КК України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, згідно з ч. 4 ст. 184 КУпАП тягне за собою накладення адміністративного стягнення на батьків або осіб, що їх замінюють) [11, c. 12].
Зміст діяння має особливості при закінченому злочині і попередній злочинній діяльності, при вчиненні злочину однією особою і співучасті у злочині, при посередньому виконанні, при вчиненні злочину і причетності до злочину, при вчиненні одиничного злочину і множинності злочинів.
Усі ці особливості мають бути враховані при визначенні того чи іншого діяння як злочинного.
КК України прямо визначає перелік діянь, які не визнаються злочинами. До них віднесені:
– дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11);
– готування до злочину невеликої тяжкості (ч. 2 ст. 14);
– готування до злочину або замах на злочин, від доведення яких до кінця особа добровільно відмовилася (ст.ст. 17 і 31);
– діяння, вчинене за обставин, що виключають його злочинність (ст.ст. 36-43);
– деякі інші види діянь (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385 і ч. 2 ст. 396).
Під дією у КК України розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.
Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеціального обов'язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам.
Наприклад, неповідомлення відповідних державних органів особою, яка згідно із чинним законом виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності (ст. 43 КК України), про підготовку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення, є злочинною бездіяльністю, а невиконання службовою особою дій, які вона за своїми службовими обов'язками й не повинна була виконувати, або неперешкоджання викраденню майна з боку охоронника внаслідок його тяжкого поранення злочинною бездіяльністю визнані бути не можуть.
Окремі злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дії (наприклад, крадіжка, розбій), деякі інші – тільки шляхом бездіяльності (наприклад, залишення в небезпеці, неприпинення військовим начальником злочину, що вчинюється підлеглим), більшість же – шляхом як дії, так і бездіяльності.
Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18 КК України. Його застосування у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що злочином є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.
Відтак, не може бути визнане злочином прийняття (або неприйняття) певного рішення не фізичною, а юридичною особою, а так само діяння, вчинене:
а) не особою, а іншою істотою (наприклад, твариною);
б) фізичною особою, яка є неосудною;
в) фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення не досягла віку, встановленого ст. 22 КК України [9, c. 87].
Значна кількість злочинів може бути вчинена лише спеціальним суб'єктом, але це не є підставою для визнання спеціального суб'єкта загальною ознакою злочину. Вона є ознакою лише складу конкретного злочину.
1.2 Загальна характеристика ознак злочину
Аналіз ч. 1 ст. 11 КК України свідчить, що в ній чітко закріплені три ознаки злочину: суспільна небезпечність діяння, винність і передбаченість діяння в законі про кримінальну відповідальність.
Як вже зазначалось, перші дві ознаки – суспільна небезпечність і винність – є матеріальними, що розкривають як зовнішню, так і внутрішню соціально-психологічну природу злочину. Третя – передбачення діяння КК України – формальна, що відбиває юридичну, нормативну природу злочину, тобто його протиправність.
Разом з тим, аналіз ч. 2 ст. 1, яка визначає завдання КК України, дозволяє стверджувати, що передбаченість діяння в КК України одночасно означає й обов'язкову караність його за цим Кодексом. Частина 2 ст. 1 КК України вказує, що для здійснення завдання захисту суспільних відносин від злочинних посягань кодекс визначає, "які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили". У цій нормі чітко відбивається нерозривний зв'язок кримінальної протиправності та кримінальної караності в характеристиці злочину.
Саме тому в науці кримінального права панує думка про наявність чотирьох обов'язкових ознак злочину: суспільної небезпечності, винності, протиправності й караності [27, с. 67].
Кожна з цих ознак злочину відображає його різні істотні властивості, має свій зміст.
1.2.1 Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину
Суспільна небезпечність як матеріальна ознака злочину полягає в тому, що діяння або заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом, або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це – об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві [7, с. 68].
Виникнення, зміна, втрата суспільної небезпечності діяння обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку, нерозривним зв'язком з тими соціально-економічними процесами, що відбуваються в суспільстві [24, с. 31].
У частині 1 статті 11 КК України суспільна небезпечність як обов'язкова ознака злочину лише називається, її зміст закон не розкриває.
Між тим порівняльний аналіз різних видів правопорушень (адміністративних, дисциплінарних тощо) свідчить, що їх суспільна небезпечність не рівнозначна суспільній небезпечності злочину: суспільна небезпечність злочину як виду правопорушення є значно більшою. Не тотожні за своєю небезпечністю й різні злочини. Достатньо порівняти вбивство і крадіжку [12, с. 16].
Оцінка суспільної небезпечності діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує суспільно небезпечне діяння; по-друге, на правозастосовному, коли орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя оцінюють суспільну небезпечність вчиненого злочину. Тому суспільна небезпечність й належить до оціночних понять [5, с. 80].
Критерієм оцінки суспільної небезпечності, її ступеня виступають об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочину: об'єкт, на який посягає злочин, наслідки, спосіб вчинення злочину, форма вини, мотив і мета тощо. Лише оцінка всієї їх сукупності може розкрити об'єктивну, реальну небезпечність злочину – його тяжкість [14, c. 58].
Значення суспільної небезпечності як матеріальної ознаки злочину полягає в тому, що вона:
1) є основним об'єктивним критерієм визнання діяння злочином, його криміналізації;
2) дозволяє дати класифікацію злочинів за ступенем тяжкості;
3) визначає межу між злочином та іншими правопорушеннями;
4) є однією із загальних засад індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання (п. З ч. 1 ст. 65 КК України).
Оскільки винність у ч. 1 ст. 11 КК України названа як окрема ознака злочину, то на відміну від становища, яке існувало за чинності КК 1960 p., суспільна небезпека як ознака злочину не включає суб'єктивну шкідливість діяння й означає лише об'єктивну шкідливість його.
КК України у ч. 2 ст. 11 визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили. Із цього положення випливає, зокрема, те, що існують й інші, крім злочинів, суспільно небезпечні діяння.
Тому шкідливість діяння, яке визнається злочином, розкривається у ч. 2 ст. 11 через узагальнене формулювання об'єктів кримінально-правової охорони, якими визнаються особа (фізична чи юридична), суспільство; держава, а також через два різновиди наслідків посягання: реальне заподіяння істотної шкоди і створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди [9, с. 87].
Фізична особа – це людина. Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть мати майнові та особисті немайнові права і нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами у суді.
Суспільство – це сукупність людей, об'єднаних історично обумовленими соціальними формами спільної життєдіяльності.
Державою є основна політична організація суспільства, яка уповноважена здійснювати управління загальними справами суспільства, охорону його економічних, політичних, соціальних, духовних та інших цінностей.
До об'єктів кримінально-правової охорони слід відносити, як це випливає із ст. 1 КК України, також і людство – населення земної кулі.
Не є злочином діяння, яке:
а) посягає на об'єкти, що не охороняються КК України (наприклад, благочинність. порядок користування ресурсами Місяця);
б) не заподіює шкоди об'єктам кримінально-правової охорони і не створює реальної загрози її заподіяння;
в) заподіює шкоду об'єктам кримінально-правової охорони або створює реальну загрозу заподіяння їм шкоди, але ця шкода не є істотною.
Порядок визнання істотною шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна тим чи іншим діянням, у різних випадках різний. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди часто визначається безпосередньо в законі на підставі заздалегідь визначених критеріїв (кількість неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тяжкість тілесних ушкоджень тощо), то визнання чи невизнання істотною нематеріальної шкоди (політичної, моральної, організаційної, психологічної тощо), як правило, здійснюється у межах судової дискреції без урахування вказаних критеріїв [11, с. 16].
Проте в останньому випадку при визначенні істотності шкоди, яка заподіяна чи могла бути заподіяна, враховуються такі додаткові об'єктивні ознаки, як спосіб, місце, час, засоби, обстановка вчинення злочину, які можуть бути, а можуть і не бути включені до складу конкретного злочину як його обов'язкові ознаки.
Створення реальної загрози заподіяння істотної шкоди у випадках, коли йдеться про матеріальну шкоду, визначається за тими самими критеріями, за якими визначається сама матеріальна шкода.
Що ж до створення реальної загрози заподіяння нематеріальної шкоди, то у багатьох випадках така загроза сама по собі є істотною шкодою – моральною, психологічною, політичною, організаційною тощо [8, с. 43].
Указані вище та інші критерії суспільної небезпеки мають значення для віднесення конкретних складів злочинів до того чи іншого їх виду відповідно до встановленої ст. 12 КК України класифікації злочинів.
З огляду на те, що наявність істотної шкоди є обов'язковою властивістю будь-якого злочину, застосування в окремих нормах Особливої частини КК України таких формулювань, як, наприклад: "якщо це спричинило істотну шкоду здоров'ю потерпілого" (ч. 1 ст. 137), "якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності" (ст. 231), "якщо воно завдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності" (ст. 232), "якщо це заподіяло істотну шкоду" (ч. 1 ст. 244, ст. 246, ч. 1 ст. 248, ч. 1 ст. 249, ч. 1 ст. 364, ч. 1 ст. 365, ч. 1 ст. 367, ч. 1 ст. 423, частини 1 і 2 ст. 424, ч. 1 ст. 425, ч. 1 ст. 426), у тому числі для характеристики кваліфікуючих обставин, наприклад: "ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду для здоров'я, фізичного розвитку або освітнього рівня дитини" (ч. 2 ст. 150), "ті самі дії, якщо вони потягли істотну шкоду" (ч. 2 ст. 361, ч. З ст. 362, ч. 2 ст. 363, ч. 2 ст. 410, ч. 2 ст. 359, ч. 2 ст. 382), слід розглядати передусім як уточнюючі характеристики певних суспільно небезпечних наслідків, а також спосіб акцентування того факту, що суспільно небезпечним наслідком відповідних діянь є реальне заподіяння істотної шкоди, а не створення загрози її заподіяння [12, с. 45].
1.2.2 Місце "винності" у законодавчому визначенні поняття злочину
Другою обов'язковою ознакою злочину, що виражає його внутрішній психологічний зміст, є винність.
У цій ознаці відбивається найважливіший принцип кримінального права – принцип суб'єктивного ставлення, тобто відповідальності лише за наявності вини, що випливає зі ст. 62 Конституції України.
Частина 2 статті 2 КК України закріпила цей принцип, вказавши, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Таким чином, закон про кримінальну відповідальність виключає об'єктивне ставлення, тобто відповідальність за шкоду, заподіяну за відсутності вини.
Вина відповідно до ст. 23 КК України є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Злочин являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного: діяння і психічного (свідомого і вольового) ставлення до нього. Як діяння не може бути розкрите поза зв'язком з психічним ставленням особи до нього, так і зміст психічного ставлення (вини) не може бути визначений поза зв'язком з характером діяння: об'єктом, на який вона посягає, способом, наслідками та іншими його об'єктивними ознаками [11, с. 9].
Вина значною мірою визначає характер діяння і ступінь його тяжкості та є важливим критерієм визнання його злочином.
Отже, застосування ознаки "винність" у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у КК України діє принцип суб'єктивного ставлення у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином:
а) рефлекторні, імпульсивні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи;
б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили;
в) діяння, можливість настання суспільно небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус) [18, c. 38].
Винність у вчиненні конкретного діяння відсутня, якщо, наприклад, діяння у відповідній статті Особливої частини КК України сконструйоване як таке, що може бути вчинене лише з прямим умислом, а фактично вчинене з непрямим умислом або з необережності (скажімо, особа відкрито чи таємно заволодіває насправді чужим майном, щиро вважаючи, що воно належить їй), або сконструйоване як таке, що може бути вчинене з прямим або непрямим умислом, а фактично вчинене з необережності (наприклад, особа в ситуації банкрутства не відобразила відомості про певне майно через забудькуватість) [18, с. 39].
Крім того, ознака обов'язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися:
1) межі вини кожного із співучасників одного злочину (особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті);
2) межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не лише обвинуваченого, а й інших осіб, у тому числі потерпілого (так званої обопільної вини, яка у практиці найчастіше має місце при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо [18, с. 40].
Відповідно до статті 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної, у тому числі кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання особою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідомо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб.
Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція статті КК України, як правило, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини.
Винятками є випадки, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб'єктів злочинів, передбачених, наприклад, ст.ст. 131, 132, 139, 140, 172 КК України та ін.
1.2.3 Кримінальна протиправність як правова оцінка суспільної небезпечності злочину
Обов'язковою ознакою злочину є також його протиправність. Протиправність як формальна ознака злочину означає передбачення його в кримінальному законі [27, с. 70].
Вимога ч. 1 ст. 11 КК України про те, що відповідне діяння повинно бути передбачене чинним КК, відображає кримінальну протиправність злочину. Ця вимога грунтується на відомому принципі nullum crіmen nulla poena sіne lege, безпосередньо випливає із положення п. 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України і уточнює вказане положення.
Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння, для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене чинним КК України. Наприклад, за КК України не є злочином виробництво зброї масового знищення, щодо виробництва якої ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або, якщо такі заборони і містяться, то ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.
КК України встановлює вичерпний перелік злочинів. Тому ознака кримінальної протиправності заперечує можливість застосування норм КК України за аналогією, на що прямо вказує ч. 4 ст. З КК України.
Кримінальні кодекси України 1922 і 1927 рр. допускали аналогію закону, яка означала, що у разі відсутності в Кримінальному кодексі вказівок на окремі види злочинів, покарання застосовується за тими статтями КК, що передбачають найбільш схожі за важливістю і характером злочини, з урахуванням правил Загальної частини.
Введення в ці роки аналогії мало усунути прогалини в кримінальному законі, що пояснювалося неможливістю передбачити в тих умовах у КК вичерпний перелік злочинів.
Хоча аналогія в перших КК і обмежувалася якоюсь мірою обов'язковим встановленням схожості діянь (вчиненого і передбаченого кримінальним законом) за об'єктивними ознаками, вона відкривала простір суб'єктивному розсуду правозастосовних органів в оцінці діяння як злочину і, зрештою, часто призводила до порушення закону [30, с. 27].
Тому необхідність зміцнення законності вимагала виключення аналогії з кримінального кодексу та утвердження принципу: немає злочину без вказівки на те в законі. Це й було зроблено вже в ст. 7 КК України 1960 р., хоча норми, яка б прямо забороняла аналогію, у цьому кодексі не містилося.
Конституція України в ч. 2 ст. 58 містить найважливіший принцип законності: "Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення". Частина 4 ст. З КК України цілком відповідає цьому положенню Конституції України.
Водночас, принцип nullum crіmen nulla poena sіne lege не виключає можливості існування в КК України так званих бланкетних норм – юридичних норм, що відсилають до певних правил, інструкцій тощо, іншим чином дозволяють державним органам, посадовим особам впливати шляхом прийняття відповідних нормативно-правових актів на конкретні ознаки складу злочину і, фактично, на визнання чи невизнання того чи іншого діяння злочином [27, с. 71].
До вказаних державних органів та посадових осіб можна віднести Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, міністерства і відомства, керівників підприємств, установ і організацій тощо.
До них не належать судді, адже вони не приймають нормативно-правових актів, а їх дискреційні повноваження щодо диспозицій статей КК України можуть стосуватися лише так званих оціночних ознак і не мають нічого спільного з бланкетністю норми.
Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки.
Тому кримінальна протиправність – юридична, правова оцінка суспільної небезпечності, закріплена в законі [22, с. 41].
Саме суспільна небезпечність, її ступінь визначає об'єктивні межі протиправності. За цими межами питання про криміналізацію діяння поставати не може.
1.2.4 Караність злочину
З ознакою протиправності пов'язана четверта обов'язкова ознака злочину – його караність. Під караністю розуміють погрозу застосування покарання за злочин, що міститься в кримінально-правових санкціях [4, с. 19].
Діяння не є злочином, якщо його вчинення не передбачає можливості кримінального покарання. Проте кримінальну караність як обов'язкову ознаку злочину слід розуміти не як реальне застосування покарання, а як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення забороненого КК України діяння [9, с. 88].
Той факт, що особа, яка вчинила злочин, відповідно до КК України може бути звільнена не лише від покарання, а й від кримінальної відповідальності, не суперечить вимозі кримінальної караності. Адже посткримінальна поведінка особи і посткримінальна оцінка судом її особистості і вчиненого нею діяння не перетворюють фактично вчинений злочин у незлочин. Інший підхід до цього питання створив би підстави для усвідомлення можливої безкарності певних діянь [31, с. 161].
Отже, караність за своєю сутністю випливає із суспільної небезпечності й протиправності діяння. Діяння тому і є кримінально караним, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин [5, с. 33].
У той же час діяння, за яке в законі передбачене кримінальне покарання, не втрачає властивостей злочину, якщо в конкретному випадку його вчинення за нього не буде призначене покарання (наприклад, після закінчення строків давності, за амністією та ін.).
М. Й. Коржанмький справедливо вказує, що "зовсім неправильно ототожнювати караність як ознаку злочину із застосуванням покарання в будь-якому випадку його вчинення. Караність слід розуміти як встановлення в законі за вчинення певного діяння кримінально-правової санкції, яка дає можливість застосування в належних випадках (а не завжди) покарання" [10, с. 30].
З урахуванням викладеного, підкреслюючи єдність ознак злочину, можна зробити висновок, що лише наявність сукупності чотирьох ознак, що були розглянуті, – суспільної небезпечності, винності, протиправності, караності – характеризує діяння, вчинене суб'єктом злочину, як злочин.

РОЗДІЛ 2
МАЛОЗНАЧНІСТЬ ДІЯННЯ ЯК ОБСТАВИНА,
ЩО ВИКЛЮЧАЄ КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Як вже зазначалось, суспільна небезпечність є обов'язковою ознакою злочину. Без неї поведінка людини, хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК України, не може вважатися кримінально-протиправною. Адже формальний підхід до наявності чи відсутності злочину означає відхід від принципу гуманізму й економії кримінально-правового впливу, відволікання від боротьби зі справжньою злочинністю. Це добре розуміли в стародавньому Римі, де діяв постулат: de mіnіmus non curat praetor, тобто "претор (суддя) не займається дрібницями" [31, с. 202].
Ось чому в частині 2 ст. 11 КК України зазначено, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Формулювання ч. 2. ст. 11 КК України є досить категоричним. У ньому немає згадування про більшу чи меншу ступінь суспільної небезпеки. Просто говориться про її повну відсутність.
Саме так, дотримуючись законів формальної логіки, й необхідно трактувати дане положення. Проте при цьому не можна, на наш погляд, не враховувати точки зору авторів, які дотримуються стосовно даного питання іншої думки.
Якщо вважати, що лише злочини мають властивість бути суспільно небезпечними, а інші види правопорушень (адміністративні, цивільно-правові, дисциплінарні та ін.) такою властивістю не володіють, то довелося б визнати, що не кримінально-правові делікти є просто нешкідливими й ніяких збитків охоронюваним кримінальним законом об'єктам не завдають.
Як справедливо вважає М. Й. Коржанський: "Межа між злочинним і незлочинним є у такому ступені тонкою, що перехід від докримінальної поведінки до кримінально караної може бути правильно поясненим і зрозумілим лише з позиції розгляду суспільної небезпеки як загальної властивості усіх видів правопорушень" [10, с. 87].
Такої ж думки дотримується й О.І. Рарог, який пише, що вказівка закону на відсутність у малозначних діяннях суспільної небезпеки потрібно розуміти "не в змісті абсолютного відсутності суспільної небезпеки", а в тому змісті, що в малозначних діяннях суспільна небезпека просто не досягає того ступеня, який властивий злочинам [28, с. 39].
Спроби ж деяких авторів визначати характер інших деліктів (не злочинів) лише через термін "шкідливість" навряд чи можна визнати обгрунтованими, оскільки, в кінцевому рахунку, шкідливістю володіють й злочини, але в більш "концентрованому" вигляді.
Отже, малозначне діяння не є злочином і не може тягти кримінальної відповідальності.
Щодо умов, за яких можна розцінювати діяння як малозначне, то:
1) воно повинно формально підпадати під ознаки діяння, передбаченого певною статтею КК України.
Інші види правопорушень не можуть підпадати під поняття малозначного діяння, виписаного у ч. 2 ст. 11 КК України. Вони повинні розглядатися за нормами інших галузей права: адміністративного, цивільного, трудового тощо.
Так, не може розглядатися малозначною крадіжка державного майна на суму 20 грн., адже це адміністративний проступок (ст. 51 КУпАП). Крадіжка ж приватного майна на таку суму є злочином, передбаченим ст. 185 КК України, хоча за певних умов може бути розцінена і як малозначне діяння.
До речі, поняття малозначності правопорушення є і в адміністративно-деліктному праві (ст. 22 КУпАП);