К ПОРЯДОК ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА.

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ПОРЯДОК ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ ПІД ЧАС ПРОВАДЖЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА



ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття доказів у кримінальному процесі 6
2. Кримінально-процесуальні аспекти збирання доказів 12
2.1 Поняття збирання доказів та його зміст 12
2.2 Загальна характеристика окремих елементів збирання доказів 13
2.3 Умови і способи збирання доказів 17
2.4 Кримінально-процесуальний порядок збирання речових доказів 21
3. Процесуальний порядок застосування науково-технічних засобів
при збиранні доказів і перспективи подальшого його вдосконалення 25
Висновки 31
Список використаної літератури 34
Додаток А. Постанова про приєднання предмета до справи
як речового доказу 37


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Доказування у кримінальному процесі являє собою здійснювану в передбаченому законом порядку діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора та суду за участю інших суб'єктів процесуальних правовідносин із збирання, дослідження, перевірки та оцінки фактичних даних (доказів).
Якщо розглянути процес доказування в аспекті практичної діяльності, то він може бути поділений на декілька взаємопов'язаних частин:
– збирання (пошук, знайдення, вилучення та закріплення) доказів;
– дослідження доказів;
– перевірка доказів;
– оцінка та використання доказів.
Кожна із названих частин процесу доказування незмінно супроводжується висуванням і побудовою слідчих версій, уявним моделюванням подій злочину та процесів відображення його у зовнішньому середовищі.
Збирання доказів полягає в пошуку та віднайдені (виявленні) джерел, носіїв доказової інформації; отриманні (вилученні стосовно речових доказів), а також закріпленні (фіксації) у передбаченій законом процесуальній формі фактичних даних.
Зі змісту статті 66 КПК України випливає, що особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор та суд збирання доказів здійснюють шляхом:
1) провадження слідчих дій;
2) витребування від установ, підприємств, організацій та від посадових осіб і громадян предметів та документів, які можуть встановлювати необхідні у справі фактичні дані;
3) вимоги проведення ревізій.
Очевидно, що збирання доказів – доволі важкий та необхідний процес, без якого взагалі не можливо було б здійснювати доказування.
Отже, вибір теми цієї роботи пояснюється тим важливим і актуальним значенням, яке надається дослідженню комплексу питань, що стосуються збирання доказів під час провадження досудового слідства.
Проблеми доказування й збирання доказів на різних стадіях кримінального процесу досліджували у своїх працях Р. С. Бєлкін,
В. Г. Гончаренко, А. Я. Дубинський, Л. М. Карнєєва, Є. Г. Коваленко,
С. В. Курильов, В. Т. Маляренко, О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко,
Г. М. Міньковський, В. Т. Нор, Ю. К. Орлов, С. М. Стахівський,
В. М. Тертишник, Ф. Н. Фаткуллін, С. А. Шейфер та багато інших авторів.
Мета роботи полягає в тому, щоб встановити сутність процесуального порядку збирання доказів під час провадження досудового слідства.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– визначити поняття доказів у кримінальному процесі;
– розкрити поняття і зміст збирання доказів;
– охарактеризувати окремі елементи збирання доказів;
– висвітлити умови і способи збирання доказів;
– розглянути кримінально-процесуальний порядок збирання речових доказів;
– проаналізувати процесуальний порядок застосування науково-технічних засобів при збиранні доказів і перспективи подальшого його вдосконалення.
Об'єктом дослідження є порядок збирання доказів під час провадження досудового слідства.
Предмет дослідження – норми кримінально-процесуального законодавства України, якими врегульовано порядок збирання доказів під час провадження досудового слідства.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є загальний діалектичний метод пізнання окремих явищ та процесів. Використовувалися також історико-правовий метод, метод структурно-системного аналізу та порівняльно-правовий метод.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додаток.


1. ПОНЯТТЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Відповідно до статті 65 КПК України доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, котра вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи кримінальної справи.
"Розглядаючи докази, на основі яких вирішуються кримінальні справи, – зазначав М. С. Строгович, – неважко побачити в них дві сторони, два моменти. Насамперед, докази виступають як джерела відомостей про факти. У багатьох випадках доказ – це встановлений з певного джерела факт, що слугує підставою для висновку про інший факт, який підлягає встановленню. Звідси випливає подвійне значення самого поняття доказу: доказ означає джерело відомостей про факт, що підлягає встановленню, і доказ означає той факт, з якого робиться висновок про інший факт" [28, с. 81].
Критично оцінюючи погляди на докази як на факти, Л. М. Карнєєва справедливо зауважує: "Такий дуалізм не виправданий, оскільки тлумачення доказів як відомостей про факти (відображена свідомістю людини об'єктивна реальність) виключає їх одночасне розуміння як фактів (сама ця реальність)" [8, с. 28]; "факт, визнаний доведеним, і, можливо, своєю чергою, використаний у логічному доказуванні як такий, що доводить, доказом не є. Він становить частину відображення предмета доказування" [8, с. 67]; "співвідношення тут є схожим на співвідношення тези та аргумента" [8, с. 6].
Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В. Я. Дорохов писав: "Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. У мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них. Фактичні дані – це одержані із законних джерел відомості про факти" [7, с. 8].
Розглянемо взаємозв'язок між фактичними даними та їх джерелами (носіями).
Фактичні дані не можуть існувати самі по собі, без відповідного джерела та носія. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність. Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. Проте, наприклад, якщо під час огляду місця події знайдено речовину, котра швидко псується, що містить сліди знаряддя вчиненого злочину, інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість і перенесення в просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія [30, с. 334].
Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носієм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу тощо [4, с. 25].
Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані).
Джерело будь-якого явища, у тому числі й докази, як зазначає
В. Я. Дорохов, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем [7, с. 6].
Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні. Будучи здатними не лише давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.
Зміст доказів – фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою є вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.
Процесуальними носіями фактичних даних є об'єкти, які можуть слугувати засобом фіксації, збереження та переносу доказової інформації в просторі та часі, а разом з тим – джерелом інформації у справі для суб'єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу. Це придатні для таких цілей матеріальні об'єкти – первинні джерела інформації про злочин, які складають гносеологічну першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки або інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів [31, с. 95].
Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Разом з тим, у поняття доказу, на думку В. М. Тертишника, вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні дані" (відомості, інформація) або "сліди злочину" [30, с. 280].
Сліди злочину, зокрема, як й інформація взагалі, є лише гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у доказуванні в кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до такого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх", своєрідного опредмечування [25, с. 33].
У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевіряємість на предмет встановлення законності одержання. В процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності низки умов [21, с. 101].
По-перше, вони мають відноситись до предмета доказування, тобто бути здатними знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають встановленню.
По-друге, фактичні дані, що відносяться до справи, мають бути зібрані та закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до справи.
По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів рядом умов, що ставляться як до самих фактичних даних, так і до їх джерел. Наприклад, не може бути свідком особа, яка через свої фізичні або психічні недоліки не здатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи (п. 2 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не здатні вказати джерело своєї поінформованості (ч. З ст. 68 КПК України).
Пов'язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання, закон не лише має на меті захист громадян від безпідставного вторгнення в їх законні права та інтереси, але й виходить з того, що цей порядок містить гарантії одержання достовірної доказової інформації.
Допустимість доказів означає правопридатність їх до використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні. Допустимість доказів означає що:
1) фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;
2) фактичні дані одержані з відомого, перевіряємого та не забороненого законом джерела;
3) фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав і законних інтересів громадян;
4) фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені й засвідчені;
5) зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних [13, c. 143].
В силу принципу презумпції невинності, закріпленого у ст. 49 Конституції України, всі сумніви у справі, а, отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.
Фактичні дані як докази мають бути достовірними. Достовірність передбачає відомість, перевіряємість та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.
Слово "факт" означає те, що сталося, відбулося насправді, що об'єктивно існує, те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об'єктивній дійсності. В буквальному смислі "фактичні дані" – це дані, які відповідають дійсності, фактам. Це об'єктивна, адекватно відображуюча об'єктивну реальність інформація [15, с. 25].
Допустимість і достовірність знайдених слідів та інших фактичних даних визначаються в процесі розслідування. В ході слідчих дій одержані фактичні дані вивчаються, оцінюється значущість їх для справи, їх зміст та форма. Вживаються заходи до їх закріплення та збереження. У процесуальних документах, що складаються при цьому, фіксується та засвідчується вся діяльність з пошуку, виявлення, вилучення, закріплення та дослідження доказів. Інформація щодо даних обставин, будучи відображеною в матеріалах справи, являє собою комплекс допоміжних доказів, які підтверджують допустимість та достовірність основних доказів. За необхідності одержана доказова інформація додатково перевіряється.
Виходячи з викладеного, можна зробити висновок: доказами в кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть слугувати засобами встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі [27, с. 13].
Як докази використовуються: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих і судових дій та інші документи. Не можуть слугувати доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.
Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного.


2. КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗБИРАННЯ ДОКАЗІВ
2.1 Поняття збирання доказів та його зміст
Щоб докази могли бути використані як засоби доказування, їх необхідно зібрати, тобто у певний спосіб одержати в розпорядження суб'єкта доказування саме як докази, виділити із усього значного обсягу фактичних даних за ознакою їх значення для справи.
Збирання доказів – необхідний елемент (етап) процесу доказування.
У літературі по-різному визначають сутність процесу збирання доказів. Так А.І. Вінберг розглядав збирання доказів, як "сукупність дій із виявлення, фіксації, вилучення та зберігання різних доказів" [5, с. 16].
Л. М. Карнєєва не включає у збирання доказів їх виявлення та закріплення, а розглядає як збирання, фіксацію й дослідження доказів [9, с. 111].
А. М. Ларін розглядає як самостійні стадії процесу доказування пошук, виявлення доказів і їх закріплення (фіксацію) [17, с. 43].
С. В. Курильов включає в це поняття збирання доказів, охоплюючи їх пошуком (розшуком), виявленням і одержанням (вилученням) інформації, що міститься в них [16, с. 55]. С. А. Шейфер – пошук, сприйняття і закріплення доказової інформації [34, с. 18]. М. С. Строгович – знаходження доказів, їх розгляд і процесуальне закріплення [28, с. 302]. Нарешті, П. А. Лупинська визначає збирання доказів як "здійснення особою, що провадить дізнання, слідчим, прокурором, судом передбачених законом процесуальних дій, спрямованих на виявлення, витребування, одержання і закріплення у встановленому порядку доказів" [21, с. 412].
Відокремлювати виявлення доказів від їх збирання, як справедливо відзначає А. Р. Бєлкін, не можна вже тому, що ці поняття виражають дві сторони однієї і тієї ж діяльності, що не мають сенсу одне без одного. Включати ж у збирання доказів їх "розгляд! (М. С. Строгович) або "одержання (вилучення) інформації, яка міститься в них", (С. В. Курильов) означає дублювання наступного етапу доказування – дослідження доказів. Немає необхідності виділяти у збиранні доказів спеціально їх сприйняття (С. А. Шейфер), оскільки сприйняття – передумова й умова і виявлення, і фіксації доказів [4, с. 139].
Проте незважаючи на різноманіття зазначених визначень, збирання доказів, на нашу думку, являє собою діяльність особи, яка проводить дізнання, дізнавача, слідчого, прокурора, судді (суду) та інших уповноважених на цю діяльність суб'єктів кримінального процесу із виявлення, фіксації, вилучення, одержання та збереження доказів.
2.2 Загальна характеристика окремих елементів збирання доказів
Зібрати докази неможливо без їх виявлення, оскільки зібрати можна лише те, що виявлено, стало відомим суб'єктові доказування, який реально має справу не з доказами, а з фактичними даними, котрі, за його припущенням, ще тільки можуть стати доказами, тобто вони мають відбитки подій, але поки що не мають процесуального статусу доказів [12, с. 196].
Саме тому виявлення фактичних даних вимагає їх оцінки як майбутніх доказів. Причому ця оцінка має суворо попередній характер, оскільки про доказове значення виявлених даних можна судити лише після їх дослідження [4, с. 140].
Виявлення доказів як елемент процесу доказування полягає у висуненні (побудові) й перевірці слідчих версій про те, де, у кого і які саме докази (фактичні дані, свідчення) можуть бути виявлені, виходячи з наявних ознак (властивостей) злочину. Усі зібрані в справі докази підлягають ретельній, всебічній і об'єктивній перевірці з боку суб'єкта доказування шляхом проведення тих чи інших слідчих або процесуальних дій [17, с. 121].
Отже. виявлення доказів – це їх знаходження, звернення уваги на ті чи інші фактичні дані, які можуть набути значення доказів. Це початкова та необхідна стадія їх збирання.
Під фіксацією доказів розуміють "відбиття в процесуальних актах виявлених слідчим фактичних даних", "процесуальне засвідчення та документування" зібраних доказів у встановлених процесуальних формах [6, с. 44].
Оскільки докази – суть відбиття злочину в середовищі, результат їх фіксації буде похідним відбиттям. В інформаційному аспекті мова іде про перенесення інформації з одного об'єкта на інший (з доказу – на матеріальний засіб фіксації).
Інформаційна сутність фіксації доказів полягає в тому, що:
1) відбувається перекодування доказової інформації, яка міститься у матеріальному носії, та перенесення її на засіб доказування;
2) забезпечується збереження доказової інформації для неодноразового її використання в процесі доказування;
3) забезпечується її накопичення до моменту доведеності усіх обставин, що входять до предмету доказування (ст. 64 КПК України);
4) здійснюється відбір інформації про подію: фіксується не вся інформація, а лише та, яка належить до предмету доказування;
5) закріплюється не тільки сама інформація, але й інформація про шляхи, способи та засоби її одержання, як необхідна умова її доступності по справі [11, с. 402].
Отже, фіксація доказової інформації є вираженням засвідчувальної діяльності суб'єкту доказування.
Аналіз змісту поняття фіксації доказів в кримінальному процесі дозволяє визначити це поняття у такий спосіб: фіксація доказів – це система дій із закріплення у встановлених законом формах фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи, а також умов, засобів та способів їх виявлення та закріплення [29, с. 382].
Об'єктом фіксації виступають не будь-які фактичні дані, а лише ті, "на підставі яких у встановленому законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння (злочин), та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи" (ст. 65 КПК України).
Таким чином, можна зробити висновок, що об'єктами закріплення при фіксації доказів є:
– самі фактичні дані;
– дії щодо їх виявлення й фіксації;
– умови їх виявлення й фіксації;
– засоби і способи виявлення й фіксації фактичних даних та інших об'єктів закріплення [23, с. 94].
Необхідно також зазначити, що процесуальна форма фіксації доказів потребує вказування й на суб'єкти фіксації.
Процесуальний порядок фіксації суворо регламентований законом, передбачається процесуальна форма, якою повинні бути наділені результати фіксації, його реквізити, послідовність, спосіб приєднання до справи результатів фіксації, порядок подальшого використання їх в процесі доказування тощо.
Вилучення доказів має на меті забезпечити можливість їх використання для доказування, приєднання їх до справи й слугує засобом їх збереження для слідства та суду [10, с. 228].
При залишенні об'єктів, які мають доказове значення, з тих чи інших причин (великі розміри, значна вага) на місці їх виявлення (якщо їх не можна вилучити) вживаються спеціальні заходи щодо їх збереження (фотографування, детальне описування).
Для деяких учасників кримінального процесу закон передбачає можливість подавати докази. Цим правом відповідно до КПК України наділені:
– обвинувачений (ч. 2 ст. 43 КПК України);
– підозрюваний (ч. 2 ст. 43-1 КПК України);
– захисник (п. 8 ч. 2 ст. 48 КПК України);
– потерпілий (ч. З ст. 49 КПК України);
– цивільний позивач (ч. 2 ст. 50 КПК України);
– цивільний відповідач (ч. 2 ст. 51 КПК України);
– їх представники (ч. З ст. 52 КПК України).
Ні теорія, ні практика не розробили спеціальних процесуальних правил подання доказів, не дається в законі й назва документу (протоколу), який, за логікою, повинен складатися при поданні доказів. Закон нічого не говорить й про те, яким саме шляхом учасники процесу можуть одержати докази для їх подачі, як забезпечуються умови їх одержання ними. Це, на наш погляд, – прогалина в законі, котра ускладнює чи взагалі робить неможливою реалізацію на практиці задекларованого права подавати докази.
Крім подання доказів, одержанню доказів слугує надане органу дізнання, слідчому, суду право вимагати докази – предмети та документи, що мають значення для справи (ст. 66 ч. 1 КПК України).
Формування доказів – термін, не передбачений законом, проте він зустрічається у науковій літературі.
Під формуванням доказів можна розуміти їх "створення". Утім, якщо визнати, що слідчий не створює тих фактичних даних, які містяться в протоколі, а лише надає їм передбачену законом форму, стає зрозуміло, що про жодне створення доказів в даному випадку не може бути мови. Це – саме формування доказів, тобто заключення в законну форму одержаних слідчим чи органом дізнання відомостей, інформації тощо [18, с. 194].
Зберігання доказів полягає у вжитті заходів щодо збереження самих доказів чи їх доказових властивостей. Воно має також на меті забезпечити можливість використання їх у будь-який момент доказування. Заходи із збереження доказів можуть носити процесуальний характер (наприклад, приєднання до матеріалів справи), але можуть бути й технічно-криміналістичними (консервація об'єктів, які мають доказове значення, покриття їх захисними плівками та ін.) [33, с. 60].
Загальних правил щодо зберігання доказів закон не передбачає, виняток становлять лише речові докази.
Стаття 79 КПК України, яка так і називається "Зберігання речових доказів", передбачає, що докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду.
2.3 Умови і способи збирання доказів
Збирання доказів здійснюється при наявності низки умов. Це такі умови:
1) суворе дотримання при вимог законності, що означає:
– використання лише тих способів збирання доказів, які передбачені законом;
– збирання доказів лише вповноваженими на це законом особами;
– об'єктивність і неупередженість у збиранні доказів.
Зрозуміло, що закон передбачає лише загальні правила користування тим чи іншим способом збирання доказів й не може регламентувати численні тактичні прийоми проведення слідчих дій, спрямовані на підвищення їх ефективності;
2) забезпечення повноти зібраної по справі доказової інформації. Всі процесуальні дії щодо збирання доказів повинні проводитися якісно; жоден із доказів, який є суттєвим для справи, не повинен залишитися не поміченим суб'єктом доказування;
3) своєчасність дій із збирання доказів. Це полягає у правильному виборі моменту проведення тієї чи іншої дії по збиранню доказів. Якщо ця дія за своїм характером є невідкладною, то вона повинна проводитись негайно;
4) дотримання необхідних гарантій достовірності свідчень про одержувані фактичні дані. Ця умова забезпечується:
– вибором достовірних джерел доказової інформації;
– дотриманням тих тактичних умов та прийомів проведення слідчих дій, які створюють передумови для одержання достовірних результатів;
5) застосування таких технічних засобів, які дозволяють повністю виявити, точно зафіксувати і надійно зберегти докази [17, с. 44].
Способами збирання доказів з метою наступної їх перевірки й оцінки особою, що провадить дізнання, дізнавачем, слідчим є:
– право у встановленому законом порядку викликати будь-яких осіб для допиту як свідків і потерпілих або як експертів для дачі висновків;
– вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явлення предметів і документів, що можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
– вимагати проведення ревізій, вимагати від банків інформацію, яка складає банківську таємницю стосовно юридичних і фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ч. 1 ст. 66 КПК України).
Слідчі дії як спосіб збирання доказів визначаються детально регламентованою законом процесуальною формою. У тих випадках, коли немає необхідності застосовувати таку форму, докази можуть бути отримані в спрощеному порядку – шляхом витребування предметів і документів від громадян і організацій [26, с. 19].
Питання про те, у який спосіб одержати ті чи інші докази, вирішує особа, яка провадить дізнання, дізнавач, слідчий залежно від обставин справи і характеру необхідних даних. Якщо необхідно одержати дані, які має певне коло осіб, то в стадії досудового слідства має бути проведений допит, якщо потрібно встановити обстановку на місці скоєння злочину, то треба провести огляд та ін.
До самостійного способу збирання доказів належить і вимога про провадження документальних ревізій.
Чинне кримінально-процесуальне законодавство не регулює безпосередніх відносин між слідчим і ревізором, не визначає зміст діяльності ревізора, методи і способи проведення ревізії, порядок складання акта ревізії тощо. У випадку ревізії за дорученням особи, яка проводить дізнання, слідчого процесуальною дією варто вважати лише дачу відповідного доручення, саме ж виконання документальної ревізії не є процесуальною діяльністю [27, с. 75].
Одним з видів збирання доказів є одержання (на основі письмового витребування) від банків інформації, що містять банківську таємницю щодо юридичних і фізичних осіб у порядку та в обсязі, встановленому Законом України "Про банки і банківську діяльність".
Найбільш поширеним способом збирання і перевірки доказів на стадії порушення кримінальної справи є одержання пояснень або повідомлень від громадян або посадових осіб, які мають ті чи інші дані про подію злочину. Одержання пояснень як спосіб збирання доказів позбавлено елементів кримінально-процесуальної форми, обов'язкової для допиту, наприклад свідка, оскільки особа, що дає пояснення, не попереджається про кримінальну відповідальність за дачу свідомо неправдивого пояснення і за відмову від дачі пояснення, а також до неї не може бути застосований примусовий привід. У таких випадках до осіб, котрі відмовляються давати пояснення, необхідно застосовувати методи переконання та інші заходи громадського впливу [12, с. 200].
Стаття 97 КПК України покладає на органи дізнання, слідчого, прокурора і суддю обов'язок прийняття заяв і повідомлень про будь-які вчинені або такі, що готуються, злочини, які відносяться до будь-якої підслідності, в тому числі ті, що не відносяться до їх компетенції. Вони не мають права відмовити у прийомі заяви або повідомлення про злочин за мотивами недостатності зібраних фактичних даних або звернення не за приналежністю.
Порядок прийняття, реєстрації, обліку і розгляду заяв і повідомлень про злочини докладно регламентується наказом МВС України від 14 квітня 2004 р. № 400 "Про порядок приймання, реєстрації та розгляду в органах і підрозділах внутрішніх справ України заяв і повідомлень про злочини, що вчинені або готуються".
Виходячи з аналізу способів збирання доказів можна виділити такі його обов'язкові елементи-характеристики як особливе сполучення прийомів і операцій, призначених для одержання і передачі доказової інформації:
– визначення виду даних, на одержання яких спрямований даний спосіб;
– перелік учасників;
– опис суті прийомів і операцій по збиранню доказів;
– місце і час застосування цих прийомів і операцій;
– заходи забезпечення повноти і вірогідності доказів для того, щоб уникнути спроб заінтересованих осіб перешкодити їх одержанню або спотворити їх;
– заходи забезпечення повноти збирання доказів;
– заходи запобігання необгрунтованому вторгненню в сферу особистих інтересів громадян, дотримання безпеки та гідності осіб, у яких або з допомогою яких повинні бути отримані відповідні дані;
– спеціальне деталізоване визначення прийомів і операцій по закріпленню зібраних даних.
2.4 Кримінально-процесуальний порядок збирання речових доказів
Процесуальні правила збирання та дослідження речових доказів враховують, зокрема, неповторність у певних випадках слідчої дії, з допомогою якої був знайдений об'єкт, та пов'язану з цим необхідність затвердити факт і обставини його знаходження.
Істотне значення мають такі правила процесуального регулювання збирання та перевірки речових доказів:
1) передбачається обов'язкова присутність понятих в ході слідчих дій, при яких здійснюється збирання речових доказів та фіксуються обставини їх знаходження.
На понятих закон покладає обов'язок затвердити факт, зміст та результати дій, при виконанні яких вони були присутні, тобто підтвердити, наскільки правильно в протоколі слідчої дії відображений процес його проведення та отримані результати.
Відсутність понятих при знаходженні та вилученні слідів і предметів, отже, порушення органами дізнання та розслідування вимог закону стосовно присутності понятих при виконанні різних слідчих дій, за загальним правилом призводить до недопустимості залучення до протоколу об'єктів як доказів, оскільки несе сумнів стосовно факту та обставин їх знаходження та виїмки;
2) встановлюється можливість присутності при виконанні слідчих (судових) дій по збиранню речових доказів осіб, законні інтереси яких можуть бути обмежені фактом виконання та результатами цих дій;
3) передбачається застосування науково-технічних засобів для фіксації речових доказів, а, отже, фіксації місця та обставин їх знаходження (копіювання, фотографування, відеозйомка, складання планів, схем та ін.). Для цього використовується допомога спеціалістів;
4) з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з'ясування обстановки злочину, а також інших обставин, які мають значення для справи, встановлена можливість проведення огляду до порушення кримінальної справи. У цих випадках, при наявності для того підстав, кримінальна справа порушується негайно після огляду місця події (п.п. 1, 2 ст. 190 КПК України);
5) передбачається можливість у невідкладних випадках провадити обшук і виїмку у нічний час (ст. 180 КПК України);
6) встановлено порядок зберігання речових доказів, який виключає їх підміну, втрату чи змінення істотних для справи ознак. Так, згідно із ст. 79 КПК України речові докази повинні бути уважно оглянуті, по можливості сфотографовані, докладно описані в протоколі огляду і приєднані до справи постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду;
7) процес збирання та перевірки речових доказів обов'язково відображається в процесуальних документах, наявність та зміст яких повинні свідчити про дотримання встановлених законом правил [30, с. 344].
Збирання речових доказів здійснюється протягом усього процесу доказування по справі. Було б неправильно, зокрема, ігнорувати можливості, які має суд не лише для дослідження вже наявних у справі, але й для збирання нових речових доказів. Разом з тим, через наявність тих завдань, які кримінально-процесуальний закон ставить перед дізнанням та досудовим слідством, основна робота щодо збирання речових доказів повинна виконуватися на цих стадіях провадження по справі [25, с. 151].
Речові докази, зазвичай, збирають в ході таких слідчих дій, як виїмка, обшук, різні види оглядів. Слідча та судова практика свідчать, що невикористані органами розслідування наявні можливості збирання речових доказів часто не можуть бути поповнені у подальшому [19, с. 49].
Чинне кримінально-процесуальне законодавство містить вичерпний перелік можливих дій щодо збирання доказів. Звідси збирання доказів способами, які не передбачені законом, є недопустимим, оскільки отримані у такому разі дані про необхідні для правильного вирішення кримінальної справи обставини не мають доказового значення [24, с. 45].
З урахуванням викладеного вище під способами збирання доказів з допомогою предметів, яким властиві ознаки речових доказів, необхідно розуміти систему дій, які виконуються при провадженні по кримінальній справі зазначеними в кримінально-процесуальному законі суб'єктами доказування в порядку та формах, визначених цим законом, котрий спрямовано на пізнання індивідуальних властивостей, характерних предметів, які опинилися у сфері досудового слідства та можуть мати значення для справи з метою досягнення завдань кримінального процесу [29, с. 161].
Способи збирання доказів у загальному вигляді зазначені у ст. 66 КПК України, в якій сказано, що особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян пред'явлення предметів та документів, які допоможуть встановити необхідні в справі фактичні дані.
Докази можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями.
У передбачених законом випадках особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор та суд в справах, які перебувають в їх провадженні, вправі доручити їх підрозділам, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, провести оперативно-розшукові заходи чи використати інші засоби для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі.
Отже, збирання доказів як елемент кримінально-процесуального доказування – це комплексне поняття, що включає в себе дії уповноважених на це посадових осіб із знаходження, вилучення, фіксації та залучення до кримінальної справи фактичних даних, які мають силу доказів, а в кінцевому підсумку – джерел доказів.


3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНИХ ЗАСОБІВ ПРИ ЗБИРАННІ ДОКАЗІВ І ПЕРСПЕКТИВИ ПОДАЛЬШОГО ЙОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ
Сучасний науково-технічний прогрес вніс серйозні корективи у систему управління слідчим апаратом, практику розслідування складних, багатоепізодних справ. Це стосується організації сумісних дій всіх учасників розслідування та органів, які його здійснюють, вміння орієнтуватися у комплексі доказових проблем, оперувати доказовою інформацією на сучасному рівні; особистої професійної компетентності у галузі розслідування, нових організаційно-технічних форм