К ПОРЯДОК ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА.

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ПІДСТАВИ ТА ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА, КОЛИ МІСЦЕ ОБВИНУВАЧЕНОГО НЕВІДОМЕ


ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття і підстави зупинення досудового слідства 6
1.1 Поняття зупинення досудового слідства 6
1.2 Підстави зупинення досудового слідства 8
2. Особливості процесуального порядку зупинення досудового
слідства, коли місце обвинуваченого невідоме 11
2.1 Умови зупинення досудового слідства у зв'язку з тим, що місцезнаходження обвинуваченого невідоме 11
2.2 Процесуальні та організаційні основи розшуку обвинуваченого, місце перебування якого не встановлено 14
3. Проблема екстрадиції обвинуваченого 21
Висновки 25
Список використаної літератури 29
Додаток А. Постанова про зупинення досудового слідства
і про оголошення розшуку обвинуваченого 32


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Завдання інституту зупинення досудового слідства полягає у збереженні строків слідства, професійних сил та матеріальних затрат, а також реального відображення статистичних даних про стан розкриття злочинів. У справах, де є невідомим місцезнаходження особи, яка вчинила злочин, законодавцем не передбачено конкретних строків зупинення. Проте справа не може тривалий час знаходитись в органах розслідування без остаточно прийнятого рішення, тому слідчий, дізнавач повинні винести постанову про зупинення кримінальної справи.
Розшук осіб, які ухиляються від слідства, у діяльності слідчих і оперативно-розшукових органів займає значне місце.
Достатньо сказати, що починаючи з 2000 р. щорічно приховуються від кримінального переслідування понад 50 тис. обвинувачених. Причому щорічно зростає кількість осіб, які залишаються безкарними, оскільки розшукується і притягається до кримінальної відповідальності менш 20% з тих, на кого оголошений регіональний або державний розшук [29].
Більшість обвинувачених, що ухиляються від слідства, – це особи, безумовно викриті у вчиненні тяжких і особливо небезпечних злочинів. Встановити місце перебування злочинців, що ухиляються від слідства, важко насамперед через те, що зазначені особи без будь-яких перешкод змінюють місце проживання, здобувають фальшиві документи, а деякі з них переховуються в країнах ближнього і далекого зарубіжжя, відкіля їх етапувати досить складно.
Наразі розшукові дії міцно увійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства. Органи ОВС вживають всіх передбачених законом заходів щодо своєчасного реагування на заяви і повідомлення про злочини, комплексного використання в розкритті злочинів можливостей всіх підрозділів, активного застосування гласних та негласних пошукових і розвідувальних заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та оперативно-технічних засобів, учинення процесуальних дій, передбачених кримінально-процесуальним законодавством, накопичення й раціонального використання позитивного досвіду, наукових рекомендацій, підвищення професійного рівня працівників, зміцнення взаємодії з іншими правоохоронними органами і громадськістю.
Виходячи з викладеного вище, мета курсової роботи полягає в тому, щоб з'ясувати підстави та процесуальний порядок зупинення досудового слідства, коли місце обвинуваченого невідоме
Об'єкт дослідження – процесуальний порядок зупинення досудового слідства, коли місце обвинуваченого невідоме
Предмет дослідження – норми КПК України), положення нормативно-правових актів МВС України, якими врегульовано процесуальний та організаційний порядок зупинення досудового слідства, коли місце обвинуваченого невідоме, встановлення місця перебування обвинуваченого, який ухиляється від слідства, та його розшук.
Методи дослідження – структурно-функціональний, метод системного аналізу, описовий, порівняльний, статистичний.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– визначити поняття зупинення досудового слідства;
– висвітлити підстави зупинення досудового слідства;
– охарактеризувати умови зупинення досудового слідства у зв'язку з тим, що місцезнаходження обвинуваченого невідоме;
– проаналізувати процесуальні та організаційні основи розшуку обвинуваченого, місце перебування якого не встановлено;
– дослідити проблему екстрадиції обвинуваченого.
Питання, пов'язані із процесуальним порядком зупинення досудового слідства, коли місцезнаходження обвинуваченого невідомо, розглядались у працях таких українських і російських авторів, як Бастрикин А.І., Баулін О. В., Биков В. М., Боголюбська Т. В., Гранкин К. Б., Джига М. В., Дубинський
А. Я., Жогин Н. В., Коваленко Є. Г., Крилов И. Ф., Ломовський В. Д., Лук'янець С.І., Маляренко В. Т. Репкин Л. М., Стаховський С. М., Стеценко Ю. В., Фаткуллин Ф. Н. Тертишник В. М. Цильвик В. П. Шатило К. Д. Шепитько В. Ю. та ін.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додаток.


1. ПОНЯТТЯ І ПІДСТАВИ ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
1.1 Поняття зупинення досудового слідства
У кримінально-процесуальній літературі є різні погляди на поняття і підстави інституту зупинення досудового слідства.
На думку більшості авторів, зупинення досудового слідства являє собою зумовлену об'єктивними обставинами перерву в провадженні по справі [26, с. 5].
Втім, у літературі є й інший погляд. Так, В. М. Биков і В. Д. Ломовський, аналізуючи особливості правового регулювання в різних країнах, дійшли висновку, що зупинення провадження по кримінальній справі – це встановлена кримінально-процесуальним законом особлива, виняткова процесуальна форма, що застосовується до порівняно невеликої кількості кримінальних справ й лише у випадках, якщо в справі відсутній основний учасник кримінального судочинства – обвинувачений (підсудний) або не встановлено особу, що притягується як обвинувачений [9, с. 9].
На їх думку, зупинення провадження по справі полягає "у винесенні особою, що здійснює дізнання, слідчим, прокурором або судом у випадках, вказаних у законі, постанови про зупинення провадження по справі, а також у наступному вжитті заходів з розкриття злочину, розшуку обвинуваченого, відновлення кримінальної справи або її зупинення в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством" [9, с. 10].
Винесення постанови про зупинення, а пізніше – про відновлення справи, – це кінцевий етап прийняття процесуального рішення, що характеризує відповідно початок або закінчення певного періоду в діяльності слідчих органів.
Оскільки зупинення досудового слідства, як і будь-яке інше процесуальне рішення, має породжувати, змінювати чи припиняти правовідносини, цей етап повинен мати інший зміст, ніж попередня чи наступна діяльність. В іншому разі в існуванні цього правового інституту немає сенсу.
Постанова про зупинення провадження по справі виноситься не для того, щоб підвести певні підсумки досудового слідства: цю функцію виконує обвинувальний висновок. Тут фактичні дані про обставини злочину та осіб, що його вчинили, наводяться для того, щоб обгрунтувати, мотивувати прийняте рішення [9, с. 11].
Все викладене вище дозволяє стверджувати, що жодних правових наслідків, окрім перерви в провадженні досудового слідства, а, отже, й перебігу процесуальних строків, зупинення провадження по справі не породжує [10, с. 123].
Проте, Л. М. Репкін вважає зупинення кримінальної справи пасивним інститутом, а це, своєю чергою, породжує бездіяльність практичних працівників [20, с. 11].
Прибічники цієї позиції не стверджують, що при зупиненні кримінальної справи припиниться уся діяльність з розкриття злочину і розшуку обвинуваченого. Ідеться лише про перерву в провадженні розслідування, під яким, як слушно зазначають М. В. Жогін і Ф. М. Фаткуллін, розуміють "процесуальну діяльність органів слідства та дізнання" [13, с. 31].
Отже, зупинення досудового слідства – це тимчасова перерва в провадженні розслідування по справі, перерва в процесуальній діяльності, яка не виключає за необхідності проведення розшукових і оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочину і розшуку обвинуваченого.

1.2 Підстави зупинення досудового слідства
Рішення про необхідність зупинення досудового слідства приймається:
1) якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме;
2) якщо психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;
8) якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин (ч. 1 ст. 206 КПК України).
Беручи до уваги ці положення закону, не можна погодитися з П. С. Елькінд, яка запропонувала дозволити зупинення провадження через тяжке захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього неможливе [28, с. 187].
Як вважають Є. Г. Коваленко та В. Т. Маляренко відсутність потерпілого, його хвороба або навіть смерть хоч і ускладнюють, проте не виключають встановлення істини по справі. Існування інституту зупинення зумовлено не тим, що органи розслідування стикаються із ситуаціями, що виключають можливість пізнання об'єктивної істини, а з наявністю обставин, що тимчасово виключають можливість застосування до особи, що вчинила злочин, кримінально-правових норм, можливість його покарання [14, с. 409].
Наприклад, досудове слідство зупиняється у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме або він має психічне чи інше тяжке захворювання (п.п. 1, 2 ст. 206 КПК України).
На думку деяких авторів, з числа підстав зупинення досудового слідства необхідно виключити п. З ст. 206 КПК України – не встановлено особу, яка вчинила злочин [12, c. 99].
Доки злочин не розкрито, особу, що його вчинила, не встановлено і не притягнено до кримінальної відповідальності, а, отже, завдання досудового слідства не вирішено, не можна зупиняти, хоч і тимчасово, процесуальну діяльність по справі.
Оперативно-розшукові та розшукові заходи органу дізнання повинні доповнювати процесуальну діяльність слідчого, а не замінювати її. Лише таке розв'язання питання дозволить виключити ситуації, коли слідчі не відчувають себе відповідальними за розкриття злочинів, зупинивши кримінальну справу, відсторонюються від роботи зі встановлення обвинувачених [11, c. 163].
Реалізація запропонованого вимагає зміни певного порядку продовження строків розслідування, проте покладання на слідчого обов'язків проводити розслідування до розкриття злочину і направлення справи в суд або її зупинення позитивно позначиться на їх взаємодії з органами дізнання, сприятиме активізації боротьби зі злочинністю [10, с. 129].
Утім, із такими пропозиціями навряд чи можна погодитись, оскільки, якщо орган дізнання та слідчий не встановили особу, яка вчинила злочин, але провели по кримінальній справі всі можливі слідчі й процесуальні дії, то по такій справі провадження досудового слідства повинно зупинитись і в подальшому мають проводитись оперативно-розшукові дії для встановлення особи, яка вчинила злочин.
Перелік обставин, що є підставою для зупинення розслідування, вказаний у ст. 206 КПК України, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає.
Тому незаконним буде зупинення провадження досудового слідства чи дізнання через те, що:
а) обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до медичного закладу для проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи;
б) потрібен тривалий час на доставлення обвинуваченого етапом до місця провадження досудового слідства;
в) у невідомому напрямку виїхав свідок – очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше розслідування тощо [23, с. 685].
Якщо ці підстави є причиною затримки розслідування й неможливо його закінчити у встановлений законом строк, то необхідно порушувати клопотання про продовження строку досудового слідства (ст. 120 КПК України).
Отже, досудове слідство у кримінальній справі зупиняється за наявності однієї з підстав, зазначених у ст. 206 КПК України, а саме: коли не встановлено особи, яка вчинила злочин; коли психічна або інша тяжка хвороба обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі; коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме.


2. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПОРЯДКУ ЗУПИНЕННЯ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА, КОЛИ МІСЦЕ ОБВИНУВАЧЕНОГО НЕВІДОМЕ
2.1 Умови зупинення досудового слідства у зв'язку з тим,
що місцезнаходження обвинуваченого невідоме
Умови – це такі фактори, які разом з будь-якою обставиною впливають на її розвиток, допомагають досягненню певного результату. Умови зупинення зобов'язують слідчого виконувати певний комплекс процесуальних та розшукових дій до винесення постанови про зупинення кримінальної справи. Вони необхідні для забезпечення законності та обгрунтованості зупинення [20, с. 42].
Зупинення досудового слідства у зв'язку з тим, що місцезнаходження обвинуваченого невідоме провадиться за таких процесуальних умов:
– у справі зібрані достатні та неспростовні докази, які вказують на те, що злочин вчинений певною особою;
– щодо такої особи винесено постанову про притягнення як обвинуваченого;
– виконано всі слідчі дії, провадження яких можливе за відсутності обвинуваченого, вжито всіх можливих заходів до знайдення, отримання та збереження всіх доказів у справі;
– обвинувачений приховався, а вжитими заходами встановити його місцезнаходження в процесі розслідування не вдалося [23, с. 686].
Про зупинення досудового слідства слідчий виносить мотивовану постанову, копія якої направляється прокурору. Постанова складається відповідно до загальних вимог ст. 130 КПК України (Додаток А).
Зупинення досудового слідства є юридичним фактом, який зупиняє перебіг строку слідства і припиняє кримінальний процес у цілому. За зупиненою справою не можна провадити будь-які слідчі або інші процесуальні дії [9, с. 17].
Якщо у справі притягуються два або декілька обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються не всіх обвинувачених, слідчий може зупинити провадження тільки щодо осіб, місце знаходження яких невідоме. Для цього щодо таких обвинувачених кримінальна справа виділяється в окреме провадження і зупиняється, а щодо інших провадження закінчується на загальних засадах [23, с. 687].
Інший підхід неприйнятний, бо зупинення усієї справи взагалі може ущемляти інтереси тих обвинувачених, які від слідства не переховуються, обмежує їх право на швидкий доступ до правосуддя, тобто права без затримки постати перед судом, та право на гласний розгляд справи в суді й здійснення правосудця.
Тим більше нереальним є зупинення всієї кримінальної справи, коли декілька обвинувачених перебувають під вартою.
У цьому разі призупинити процес просто неможливо, бо правовідносини слідчого й інших обвинувачених не зупиняються і мають інтенсивний характер (арештований заявляє відвід експерту, подає клопотання про призначення повторної або додаткової експертизи, вимагає очної ставки, висловлює бажання дати показання тощо), а з іншого боку, по такій справі продовжує спливати строк тримання під вартою [23, с. 688].
Тому питання вирішується однозначно: відповідно до ст. 26 КПК України кримінальна справа щодо обвинувачених, які переховуються від слідства і суду, виділяється в окреме провадження, а стосовно інших закінчується в традиційному порядку
Якщо ж після виділення справи розшукувані обвинувачені будуть знайдені, справа може бути, якщо це можливо, знову об'єднана в одне провадження.
Вивчення практики зупинення кримінальних справ дозволяє дійти висновку, що існує немало об'єктивних та суб'єктивних причин зупинення досудового слідства за п. 1 ст. 206 КПК України [29].
З одного боку, обвинувачені прагнуть уникнути покарання і відшкодування шкоди, завданої злочином, тому ухиляються від попереднього розслідування.
З іншого боку, практика виявляє наявність суб'єктивних причин, пов'язаних з діяльністю органів, наділених владними повноваженнями.
Дослідження свідчать, що при зверненні слідчих за санкцією на арешт обвинувачених прокурори відмовляють в санкції, не пояснюючи причин відмови. У 56,6% (дані анкетування) кримінальних справ слідчім було відмовлено в санкції на арешт обвинувачених, що дало можливість 42,7% з числа обвинувачених, які підлягали арешту, пізніше зникнути від органів розслідування [29].
Водночас і слідчі недостатньо повно вивчають інформацію про особу, не завжди обирають належний запобіжний захід, який перешкоджав би обвинуваченому ухилятись від відповідальності.
Розшук обвинуваченого є доволі нелегким процесом, який вимагає від слідчого високого професійного рівня, значного докладання зусиль та тривалого часу. Це є однією з причин того, що в своїй повсякденній роботі слідчий, як правило, надає перевагу кримінальним справам, де наявні підозрюваний, обвинувачений, а для роботи у зупинених справах в нього не залишається часу.
Такий негативний стан зрештою погіршує забезпечення правосуддя в державі. Саме цю обставину як причину низької активності слідчих і відсутності позитивних результатів у роботі щодо зупинених справ називають в переважній більшості слідчі. У зв'язку з цим пропонується, щоб роботу у зупинених справах виконував слідчий, вільний від розслідування поточних кримінальних справ, що даватиме йому можливість зосередити увагу на роботі у цих справах.
2.2 Процесуальні та організаційні основи розшуку обвинуваченого, місце перебування якого не встановлено
Розшук обвинуваченого проводиться відповідно до положень КПК України, наказам МВС України № 160 від 20.02.2006 р. "Про організацію діяльності органів досудового слідства системи МВС України" та № 3 ДСК від 5.01.2005 р. "Про затвердження Інструкції з організації розшуку обвинувачених, підсудних, осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб та встановлення особи невпізнаних трупів".
Розшукові дії давно і твердо ввійшли в повсякденну діяльність органів дізнання та досудового слідства [14, c. 410].
Розрізняють два види розшуку:
1) регіональний розшук – розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження, виявлення розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих обліків на рівні району, міста, області;
2) державний (міждержавний) розшук – розшукові заходи, що здійснюються в місцях можливого знаходження ідентифікаційних відомостей про особу розшукуваного, а також заходи блокування з використанням централізованих інформаційно-розшукових обліків на державному (міждержавному) рівні [17, с. 183].
Слідчий має право оголосити розшук обвинуваченого, а якщо є для того підстави, то й звернутись з клопотанням до суду щодо обрання стосовно розшукуваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.
Про оголошення розшуку обвинуваченого слідчий складає мотивовану постанову, в якій вказує необхідні відомості про особистість обвинуваченого та характер вчиненого ним злочину.
У вступній частині постанови вказується: назва постанови, місце й дата складання, посада (якщо є, звання або чин) особи, котра винесла постанову, її прізвище та ініціали, в якій справі виноситься постанова.
Описова частина займає в постанові центральне місце. В ній повинні бути відображені наступні моменти:
а) конкретні обставини того, що встановлено;
б) наводяться підстави і мотиви прийнятого рішення;
в) вказуються статті кримінально-процесуального та інших законів, якими керувалася особа при винесенні постанови.
Резолютивна частина містить формулювання прийнятого рішення, яке повинно логічно випливати із вступної й описової частин.
Слідчий повинен прикласти до постанови і разом з нею направити органові дізнання довідку про особистість розшукуваного, у якій викладаються всі дані, необхідні для успішного проведення розшуку – відомості про його зовнішність, особливі прикмети, родинні, особисті та інші зв'язки, звички та ін. Додаються також фотографії розшукуваного.
Розшук доручається органу дізнання, про що слідчий дає письмові доручення. Доручення слідчого про розшук обвинуваченого обов'язкове до виконання органом дізнання. До окремого доручення додається постанова про розшук обвинуваченого, а якщо обрано запобіжний захід у вигляді ув'язнення під варту, то й постанова про обрання запобіжного заходу та постанова про етапування обвинуваченого до місця провадження досудового слідства [8, с. 116].
Слідчий здійснює контроль виконання окремого доручення про розшук обвинуваченого. Для цього він вправі знайомитися з оперативно-розшуковими та обліковими матеріалами органів дізнання (п. 10.3 наказу МВС України № 745).
При невиконанні доручень слідчий має право вимагати від керівництва органу дізнання відповідного реагування.
Слідчий також вправі через пресу, радіо й телебачення звертатись в особливо важливих випадках до населення за допомогою в розшуку обвинуваченого та з пропозиціями повідомляти будь-яку інформацію, яка стосується справи.
Для забезпечення результативності оперативних заходів слідчий може знайомити оперативного працівника з матеріалами кримінальної справи. Слідчий та оперативний працівник забезпечують об'єктивну перевірку й реалізацію оперативної інформації в ході розслідування справи, несуть відповідальність за розголошення джерел та способів її отримання (п. 59 наказу МВС України № 745).
Матеріали кримінальної справи можуть розголошуватись лише з дозволу слідчого.
Оперативний працівник самостійний у виборі засобів та методів оперативної роботи і не має права втручатися в процесуальну діяльність слідчого. У справах про злочини, вчинені встановленими особами, проведення оперативно-розшукових заходів органом дізнання можливе лише за умови узгодження цього питання із слідчим.
Як керівники органів внутрішніх справ та інші працівники органу дізнання не вправі втручатись у процесуальну діяльність слідчого, витребувати кримінальні справи для вивчення та давання вказівок, проявляти незгоду з діями слідчого та критикувати прийняті рішення, які не відмінені прокурором у передбаченому порядку.
Правом процесуального контролю наділені начальник слідчого підрозділу, а правом нагляду – тільки прокурор. Тільки названі суб'єкти процесу можуть витребувати справи для вивчення і давати по них письмові вказівки.
Керівники органів внутрішніх справ зобов'язані:
– організувати ефективне проведення оперативно-розшукових заходів;
– здійснювати контроль за своєчасним передаванням слідчому оперативної інформації, швидким та якісним виконанням оперативними працівниками доручень та вказівок слідчого [8, с. 119].
Слід зазначити, що розшук обвинуваченого може бути оголошений як під час досудового слідства, так і одночасно з його зупиненням (ст. 138 КПК України).
Після оголошення розшуку слідчий вживає самостійно, без провадження слідчих дій, заходи до встановлення місцезнаходження обвинуваченого та контролює виконання органами дізнання окремого доручення про розшук обвинуваченого. Він повинен:
– з'ясувати, чи не притягнена особа, що розшукається, як обвинувачений по іншій кримінальній справі;
– направити запити в лікувальні установи для виключення факту захворювання і госпіталізації;
– направити запити в морги для виключення факту смерті;
– направити запити в РАГС для виключення факту реєстрації шлюбу зі зміною прізвища, просто зміни прізвища, а також реєстрації факту смерті;
– запросити паспортний стіл за місцем проживання про можливе місце перебування обвинуваченого;
– направити запити у приймальники-розподільники для виключення факту утримання в них обвинуваченого;
– направити запит у паспортно-візову службу для встановлення наявності або видачі закордонного паспорта;
– направити запити в служби прикордонного і митного контролю для виключення факту перетинання кордону;
– запросити військкомат для виключення факту призову на військову службу або військові збори;
– запросити службу зайнятості для виключення факту вербування (наймання) обвинуваченого на сезонні роботи з виїздом;
– направити запит на телефонну станцію для одержання роздруківки переговорів;
– у випадку встановлення факту перебування обвинуваченого за кордоном доручити органові дізнання направити запит на ім'я начальника Національного центрального бюро Інтерполу з проханням про розшук даної особи;
– у випадку необхідності звернутися до населення через телебачення, радіо та інші засоби масової інформації [8, с. 121].
При провадженні розшуку використовуються також спеціальні заходи, здійснення яких законодавство покладає на органи міліції:
– перевірка у громадян паспортів чи інших документів, що підтверджують особу при підозрі у вчиненні злочину;
– вхід у жилі приміщення громадян, у приміщення підприємств, організацій при переслідуванні злочинців;
– доставка в органи міліції і затримання на строк до трьох годин для встановлення особи правопорушника (а, можливо, і злочинця);
– фотографування та дактилоскопірування осіб, що тримаються під вартою та затримані за підозрою у вчиненні злочину [12, c. 178].
Прокурор, перевіряючи пошукову справу, звертає увагу на те, наскільки повно й докладно складений план реалізації заходів щодо розшукові обвинуваченого; чи погоджений план зі слідчим, за дорученнями якого здійснюється оперативно-розшукова діяльність; хто з посадових осіб оперативно-розшукових органів і в якій формі здійснює контроль за діяльністю щодо розшуку обвинуваченого; у якому ступені використовуються відомості, що надаються в засобах масової інформації [22, с. 30].
Прокурор перевіряє ефективність взаємодії слідчого з оперативно-розшуковими органами. Ця взаємодія повинна носити цілеспрямований і творчий характер з виконанням кожним органом властивих йому повноважень, що підкоряються загальному завданню – успішному розшукові особи, що ухиляється від слідства або суду.
Успіх розшуку обвинувачених, як правило, залежить від того, наскільки раціонально слідчому вдається організувати ефективну взаємодію з органами дізнання, що проводять оперативно-розшукову діяльність [11, с. 177].
Відповідно до частини З ст. 139 КПК України при затриманні обвинуваченого, якого розшукували і щодо якого обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, орган розшуку негайно доповідає про це прокуророві за місцем затримання, прокурор протягом двадцяти чотирьох годин зобов'язаний перевірити, чи дійсно затриманий є тією особою, яка розшукується, та, переконавшись у наявності законних підстав для тримання під вартою, дає санкцію на відправлення затриманого етапом до місця провадження слідства.
З цього випливає, що за зупиненою кримінальною справою орган дізнання має право, на виконання постанови про розшук, затримати і в необхідних випадках допитати затриманого обвинуваченого. Слідчий, отримавши повідомлення про затримання або про знайдення розшукуваного обвинуваченого, виносить постанову про відновлення досудового слідства та провадить необхідні слідчі дії, забезпечуючи право обвинуваченого на захист [8, c. 190].
Досудове слідство може бути відновлено у разі необхідності (для провадження обшуку, впізнання за фотографією тощо) і без факту затримання обвинуваченого.
Відновлення слідства та його зупинення можуть повторюватися. Головне – забезпечення вирішення завдань досудового розслідування та при цьому по суті виконання вимог закону і видержування процесуальної форми.
Отже, якщо місце перебування обвинуваченого невідоме, а також якщо він ухиляється від слідства, слідчий до закінчення строку, встановленого для провадження досудового слідства, зобов'язаний вжити всіх необхідних заходів до встановлення місця перебування обвинуваченого.
Якщо, незважаючи на вжиття всіх необхідних заходів самим слідчим (шляхом допиту родичів, знайомих обвинуваченого, накладання арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку тощо), виконання за його дорученнями органами дізнання оперативно-розшукових заходів, місце перебування обвинуваченого залишилось невстановленим, слідчий, керуючись ст. ст. 138 і 207 КПК України, одночасно із зупиненням провадження досудового слідства або й до цього оголошує розшук обвинуваченого.


3. ПРОБЛЕМА ЕКСТРАДИЦІЇ ОБВИНУВАЧЕНОГО
Екстрадиція – передача підозрюваних, обвинувачених чи підсудних осіб державою, на території якої вони перебувають, іншій державі (на її вимогу) для притягнення їх до кримінальної відповідальності та покарання [24, c. 384].
Науковці вважають, що питання екстрадиції мають бути викладені в окремій статті КПК України. Так, В. Тертишник і О. Тертишник пропонують розглядати його в такий послідовності [23, с. 690].
При отриманні повідомлення про місцеперебування в іноземній державі особи, яка підлягає видачі правоохоронним органам України, орган, що проводить розслідування у справі, готує обгрунтований запит і невідкладно, але не пізніше десяти днів з моменту отримання повідомлення, надсилає запит до Генеральної прокуратури України.
Для здійснення екстрадиції особою, в провадженні якої знаходиться справа, готується пакет документів, який має містити:
1) окремий документ – подання прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням, а відносно підсудного – подання суду щодо "вимоги про видачу";
2) довідку про громадянство особи, видача якої вимагається, та відповідну паспортну форму з фотографією;
3) копію постанови суду про взяття обвинуваченого (підсудного) під варту;
4) текст норми кримінального закону, за якою особа обвинувачується у вчиненні злочину.
Вимогу до іншої держави про видачу обвинуваченого формулює і направляє Генеральний прокурор України за поданням прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням справи, а вимогу про видачу підсудного направляє Міністр юстиції України за поданням суду, в провадженні якого знаходиться справа.
Вимога про видачу повинна містити у собі такі відомості:
1) найменування установи юстиції держави, до якої направляється вимога про видачу, згідно з вимогами міжнародної угоди;
2) найменування та адресу запитуючого органа;
3) норми міжнародних актів, на підставі яких здійснюється вимога;
4) докладні дані про обвинуваченого або підсудного (прізвище, ім'я, по батькові, громадянство, опис зовнішності, особливі прикмети, місце проживання і роботи тощо);
5) дані про юридично значущі для вирішення питання про видачу обставини вчинення злочину;
6) юридичну кваліфікацію злочину згідно з чинним КК України;
7) відомості про порушення справи, прийняте рішення про обвинувачення та обраний запобіжний захід.
До вимоги про видачу додаються:
– текст закону, за яким кваліфіковано злочин;
– дані про розмір завданої шкоди;
– довідка, що підтверджує громадянство, фотографія чи інші матеріали, що надають можливість ідентифікувати особу;
– копія постанови про притягнення як обвинуваченого;
– копія постанови чи ухвали про взяття обвинуваченого, підсудного під варту, а в разі вимоги про видачу особи для відбування покарання – копія вироку, що набрав законної сили.
Вимога про видачу та документи, які додаються до неї, повинні бути скріплені гербовою печаткою органу, який підготував звернення.
На наш погляд, в новому КПК треба передбачити також підстави і умови відмови у видачі обвинуваченого.
Так, у видачі може бути відмовлено, коли особа, якої стосується звернення про видачу, є громадянином України чи є особою без громадянства, що постійно проживає на території України або користується в Україні правом політичного притулку.
У видачі може бути відмовлено, якщо:
1) за законом держави, яка звернулась за видачею, злочин карається позбавленням волі на строк до одного року чи більш м'яким покаранням або особа засуджена до покарання, яке не перевищує цих розмірів;
2) за законодавством України злочин підлягає переслідуванню в порядку приватного обвинувачення або не підлягає кримінальному переслідуванню;
3) якщо є достатньо підстав вважати, що відносно особи, видача якої вимагається, має місце політичне переслідування чи запит про видачу за вчинення звичайного кримінального правопорушення був зроблений з метою такого переслідування чи переслідування особи на підставі її раси, релігії, національної приналежності чи політичних переконань;
4) особа, видача якої вимагається, вчинила злочин, який за законодавством України не є особливо тяжким, і така особа на момент клопотання про видачу є вагітною жінкою й не погоджується на видачу;
5) якщо правопорушення, у зв'язку з яким вимагається видача особи, є військовим злочином і не є злочином за звичайним кримінальним правом;
6) якщо особа, видача якої вимагається, згідно із законами запитуючої держави або законодавством України не підлягає притягненню до кримінальної відповідальності та покаранню у зв'язку із закінченням строку давності;
7) діяння, у вчиненні якого обвинувачується особа, скоєно на території України, а кримінальна справа за його вчинення за законодавством України підлягає закриттю у зв'язку з амністією;
8) держава, яка звернулась за видачею, не забезпечує у цій сфері взаємності;
9) про те саме діяння тієї самої особи ведеться в Україні кримінальне провадження або воно велось і закінчено закриттям справи або постановленням вироку.
Україна може відмовити у видачі відповідної особи за правопорушення, яке за її законодавством вважається вчиненим повністю або частково на її території або в місці, яке розглядається як її територія.
Якщо правопорушення, за яке вимагається видача, карається смертною карою за законодавством запитуючої сторони, у видачі може бути відмовлено, якщо запитуюча сторона не надасть Україні достатніх гарантій того, що смертний вирок не буде звернутий до виконання.
Видана особа не може переслідуватися засуджуватися або затримуватися з мето її виконання вироку чи постанови про утри мання під вартою ні за яке діяння, вчи нене до її видачі, крім діяння, у зв'язку з вчиненням якого вона була видана.
У випадку відмови від видачі обвинуваченого держава забезпечує судовий розгляд справи відносно такої особи, прийнявши провадження у кримінальній справі в порядку кримінального переслідування.
Останнє положення має забезпечувати реалізацію принципу, який вже прийнятий Європейським Співтовариством – принципу "або видай, або суди".
При визначенні процесуальної форми вимоги про видачу слід орієнтуватись на можливість вступу України до Євросоюзу та вже чинне в його рамках рішення Європейської Ради щодо провадження загальноєвропейського ордера про арешт, який шість держав ввели в дію з січня 2003 р.


ВИСНОВКИ
Підсумовуючи викладене у курсовій роботі, можна дійти таких висновків.
1. Досудове слідство не завжди може здійснюватись безперервно. В ряді випадків виникають обставини, які перешкоджають закінченню розслідування і тягнуть за собою зупинення провадження у кримінальній справі.
2. Зупинення досудового розслідування – це вимушене припинення процесуальної діяльності по порушеній кримінальній справі внаслідок появи обставин, які не дозволяють здійснити подальше провадження і закінчити слідство,
3. Досудове слідство у кримінальній справі зупиняється за наявності однієї з підстав, зазначених у ст. 206 КПК України, а саме:
– коли не встановлено особи, яка вчинила злочин;
– коли психічна або інша тяжка хвороба обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі;
– коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме.
4. Зупинення досудового слідства у зв'язку з тим, що місцезнаходження обвинуваченого невідоме, провадиться за таких процесуальних умов:
– у справі зібрані достатні та неспростовні докази, які вказують на те, що злочин вчинений певною особою;
– щодо такої особи винесено постанову про притягнення як обвинуваченого;
– виконано всі слідчі дії, провадження яких можливе за відсутності обвинуваченого, вжито всіх можливих заходів до знайдення, отримання та збереження всіх доказів у справі;
– обвинувачений приховався, а вжитими заходами встановити його місцезнаходження в процесі розслідування не вдалося.
5. Слідчий має право оголосити розшук обвинуваченого, а якщо є для того підстави, то й зве