К ПРАВО НА ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА НА ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Загальна характеристика кримінально-процесуальних гарантій забезпечення конституційних прав учасників досудового слідства
в Україні 6
2. Гарантії недоторканності сфери приватного життя людини
при провадженні досудового слідства 12
2.1 Поняття права людини на приватне життя. Сфера приватного
життя людини. Зміст гарантій недоторканності сфери
особистого життя людини при провадженні досудового слідства 12
2.2 Забезпечення недоторканності житла при провадженні
досудового слідства 21
2.3 Гарантії таємниці листування, телефонних розмов,
телеграфної та іншої кореспонденції 24
3. Проблема застосування деяких заходів процесуального примусу
у світлі додержання конституційного права людини
на приватне життя при провадженні досудового слідства 28
Висновки 38
Список використаної літератури 41


ВСТУП
Актуальність теми. У статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність визнаються найвищою цінністю, а права, свободи та їх гарантії визначають зміст діяльності держави. Ці конституційні права і свободи не можуть бути обмежені, крім прямо передбачених Основним Законом України випадків.
У сучасних умовах пошуку найбільш раціональних шляхів реформування української правоохоронної системи з метою посилення захисту прав і свобод людини як найвищої цінності суспільства, з особливою гостротою постає питання щодо реалізації прав громадян, залучених до сфери кримінального судочинства.
Дослідження теоретичних проблем реалізації прав громадян під час провадження досудового слідства набуває також особливої актуальності у світлі оновлення та змінення українського кримінально-процесуального законодавства. Тому актуальність теми курсової роботи підкреслюють такі положення:
1) права і свободи особи не можуть підлягати звуженню у процесі розвитку кримінально-процесуального закону;
2) підтвердженням демократичного розвитку кримінального процесу України є необхідність посилення гарантій забезпечення прав і свобод особи в таких найбільш вразливих обставинах, як проведення окремих слідчих дій;
3) введення у кримінальний процес елементів спрощеного судочинства вимагає врегулювання системи гарантій, що забезпечують права і свободи особи при провадженні досудового слідства;
4) новий порядок проведення слідчих дій (огляд, обшук, виїмка тощо) потребує доопрацювань щодо системи гарантій.
Актуальність дослідження зумовлена також необхідністю знаходження належного балансу між інтересами правосуддя і інтересами особи при визначенні порядку проведення слідчих дій у реформованому вітчизняному кримінальному процесі.
Втім, не можна стверджувати, що ці проблеми зовсім не привертали уваги науковців. Різні їх аспекти висвітлювали у своїх роботах провідні науковці, насамперед, О. М. Бандурка, В. Н. Батюк, В.І Галаган,
М.І. Гошовський, Д. С. Карєв, Є. Г. Коваленко, П. В. Коляда, Є. А. Коновалов, Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, Е.Є. Манівлець, М. М. Михеєнко,
В. Т. Нор, І. Л. Петрухін, М. А. Погорецький, М. С. Строгович,
В. М. Тертишник, В. П. Шибіко та ін.
Таким чином питання реалізації конституційних прав та свобод громадян під час провадження досудового слідства потребує теоретичного осмислення і систематизації.
Метою роботи є теоретичне дослідження процесуального механізму забезпечення конституційного права людини на приватне життя під час провадження досудового слідства, виявлення прогалин у правовому регулюванні у даній сфері з урахуванням вимог Конституції України, динаміки розвитку законодавства і досягнень кримінально-процесуальної науки.
Для досягнення цієї мети в роботі передбачене розв'язання та вирішення таких завдань:
– охарактеризувати кримінально-процесуальні гарантії забезпечення конституційних прав учасників досудового слідства в Україні;
– з'ясувати поняття права людини на приватне життя і сфери приватного життя людини;
– розглянути зміст гарантій недоторканності сфери особистого життя людини при провадженні досудового слідства;
– висвітлити, як забезпечується недоторканність житла при провадженні досудового слідства;
– описати гарантії таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
– розкрити проблему застосування деяких заходів процесуального примусу у світлі додержання конституційного права людини на приватне життя при провадженні досудового слідства.
Об'єктом дослідження є процесуальні правовідносини, які виникають у процесі забезпечення конституційного права людини на приватне життя при провадженні досудового слідства.
Предметом дослідження є сукупність правових норм, що гарантують у кримінальному процесі України забезпечення конституційного права людини на приватне життя при провадженні досудового слідства.
Методи дослідження: історичний, порівняльний, описовий
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ УЧАСНИКІВ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА В УКРАЇНІ
Встановлені кримінально-процесуальним законом правила провадження по кримінальним справам спрямовані на охорону прав і законних інтересів громадян, держави, громадських організацій, підприємств й установ, що беруть участь у кримінальному процесі, і у такий спосіб є процесуальними гарантіями.
На думку Д. С. Карєва, "процесуальні гарантії – це норми кримінально-процесуального права, що забезпечують здійснення завдань правосуддя, охорону прав і законних інтересів всіх осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, організацій, установ і підприємств" [14, с. 84].
Д. С. Карєв вбачає два завдання, що постають перед процесуальними гарантіями, а саме:
1) створення належних умов для здійснення завдань правосуддя;
2) охорону прав і законних інтересів всіх осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, підприємств, установ й організацій [14, c. 85].
Дещо інше обгрунтування поняття процесуальних гарантій наводить М. С. Строгович. Він вважає, що "процесуальні гарантії – це встановлені процесуальним законом заходи, які забезпечують правильне здійснення по кожній кримінальній справі завдань правосуддя" [27, с. 64].
Як правило, кримінально-процесуальні гарантії визначаються як встановлені законом заходи і способи, що сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав і законних інтересів особистості [17, с. 30].
Таке визначення, будучи недостатньо повним, у той же час правильно орієнтує на нерозривний зв'язок процесуальних гарантій належного здійснення правосуддя й гарантій інтересів особистості.
Інакше кажучи, значення кримінально-процесуальних гарантій не можна пов'язувати лише з охороною інтересів правосуддя або тільки з охороною інтересів особистості й не можна протиставляти їх один одному. У той же час потрібно мати на увазі, що гарантії правосуддя не поглинають собою гарантій прав особистості, оскільки в цьому випадку взагалі виключається можливість конфліктів і розбіжностей суспільних й особистих інтересів [11, с. 20].
Втім, у кримінальному судочинстві розбіжність цих інтересів спостерігається частіше, ніж в інших сферах відносин держави й фізичної особи.
У кримінальному судочинстві обвинувачений або підозрюваний часто вдається до різних хитрощів, щоб уникнути передбаченого законом покарання, проте і при такому поводженні він користується всіма гарантіями його процесуальних прав. Це викликає необхідність розрізняти й досліджувати як наукову проблему процесуальних гарантій правосуддя, так й проблему процесуальних гарантій прав особистості, але як основного виду процесуальних гарантій правосуддя [30, с. 14].
Система процесуальних норм і процесуальних відносин у кримінальному процесі побудована у такий спосіб, що для органів дізнання, прокуратури і суду створюються всі умови, що забезпечують правильне розслідування та розгляд кримінальних справ, з'ясування по них всіх істотних обставин, встановлення істини.
Процесуальні гарантії – гарантії правосуддя, а кримінальний процес – це система таких процесуальних гарантій. У цьому значенні будь-який інститут кримінального процесу, будь-який процесуальний принцип виступає як процесуальна гарантія повного, всебічного й об'єктивного розслідування кримінальної справи й справедливого його вирішення [23, c. 112].
Кримінально-процесуальні інститути слугують захисту як прав громадян, що беруть участь в кримінальному процесі, так і їх законних інтересів.
Право особистості й законний інтерес особистості – категорії не тотожні. Втім, права громадянина виражають його законні інтереси, слугують їх захисту. Тому цілком правомірна постановка питання про процесуальні гарантії прав і законних інтересів громадян, що беруть участь у процесі, як особливий вид процесуальних гарантій правосуддя [16, с. 44].
За своєю метою й суттю кримінально-процесуальні гарантії прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, є демократичними гарантіями. При цьому необхідно відзначити, що система процесуальних прав і гарантій особистості в кримінальному процесі має на меті забезпечити не будь-який, а лише законний інтерес учасника кримінального судочинства, тобто такий інтерес, який відповідає завданню пізнання компетентними органами держави об'єктивної істини, викриттю і справедливому покаранню винних і лише відповідно до їх дійсної вини [30, с. 213].
Важливе значення в системі процесуальних заходів охорони прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у кримінальному процесі, мають:
1) обов'язки посадових осіб – дізнавача, прокурора, суддів – по забезпеченню прав і законних інтересів зазначених осіб;
2) сукупність прав, наданих кожній особі, що бере участь у кримінальному процесі.
Зміст процесуальних гарантій не вичерпується перерахованими вище елементами, втім, важливо відзначити, що всі елементи взаємозалежні й забезпечують один одного. Наприклад, обов'язок слідчого залучити особу як підозрюваного, є однією із гарантій його права знати, у чому він підозрюється [17, c. 38].
Необхідно зазначити, що процесуальні гарантії прав учасників досудового провадження на відміну від конституційних, здебільшого індивідуальні та застосовуються до учасників досудового слідства згідно з їх статусом. Всі права та обов'язки учасників кримінального процесу викладені в гл. 3 КПК України.
Так, згідно зі статтею 43 КПК України, обвинувачений має свої індивідуальні права, а саме:
– знати, в чому його обвинувачують;
– давати показання з пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
– мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
– подавати докази;
– заявляти клопотання;
– ознайомлюватися по закінченні досудового слідства з усіма матеріалами справи;
– брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції;
– заявляти відводи;
– подавати скарги на дії і рішення особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки;
– оскаржувати арешт в судовому порядку та знайомитись з усіма матеріалами справи по закінченні досудового слідства.
Підозрюваний у вчиненні злочину має здебільшого такі самі права, що й обвинувачений, а також користується додатковими правами, а саме:
– правом вимагати перевірки правомірності затримання;
– правом мати побачення із захисником віч-на-віч до першого допиту як підозрюваного, а після першого допиту без обмеження їхньої кількості й тривалості.
Згідно зі статтею 98-2 КПК України, у разі порушення кримінальної справи прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані вручити відповідну копію постанови особі, щодо якої порушено кримінальну справу, та потерпілому негайно, що забезпечує можливість реалізації своїх прав зазначеною категорією осіб.
Стосовно захисту осіб, щодо яких порушено кримінальну справу, то захисник запрошується підозрюваним, його законними представниками, родичами або іншими особами за дорученням або на прохання підозрюваного. У разі, якщо підозрюваний не володіє мовою, на якій ведеться судочинство і їм не запрошений захисник, то його призначає особа, що провадить дізнання, слідчий, суд або суддя. Це правило також стосується випадків, коли у вчиненні злочину підозрюється особа, молодша за 18 років; яка має фізичні або психічні вади, що заважають реалізувати своє право на захист; якщо санкція статті передбачає довічне ув'язнення; а також при провадженні справ про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.
Особам зазначеної категорії також надається право захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення, забезпечується охорона особистих і майнових прав. Також вони мають право в будь-який момент провадження у справі відмовитися від захисника. Така відмова допускається лише з ініціативи самого обвинуваченого чи підозрюваного й не може бути перешкодою для продовження участі у справі прокурора або захисників інших підозрюваних.
Крім того, за Конституцією України, кожен суб'єкт кримінального судочинства України має право на недоторканість особистості, житла, поваги честі й гідності, спілкування рідною (іншою) мовою, таємницю листування й особистого життя, оскарження дій і рішень посадових осіб і державних органів, що зачіпають конституційні й інші законні права й інтереси учасників процесу, та ін., а також відмовитися давати показання або пояснення про себе, членів родини, близьких родичів, коло яких передбачене законом.
Необхідно підкреслити, що конституційні гарантії охоплюють всіх учасників кримінального процесу.
Очевидно, що в реалізації прав суб'єктів не все залежить від самих суб'єктів. Певні дії повинні бути зроблені іншими учасниками кримінально-процесуальної діяльності. Зокрема, для здійснення своїх прав потерпілий повинен бути вчасно сповіщений про наявність відповідних прав, процедуру й особливості їх реалізації у відповідній стадії кримінального судочинства, а також наслідках здійснення цих прав [11, с. 59].
Проте в законі немає вказівок, коли особа, яка провадить дізнання або слідчий повинні визнати громадянина потерпілим. Загальне тлумачення ст. 49 КПК України дає слідчому право виносити постанову про визнання особи потерпілою в будь-який момент досудового слідства [13, с. 48].
Тому необхідно, щоб учасникам була надана реальна можливість здійснювати їх права, тобто не допускалася протидію (у тій чи іншій формі) реалізації законних прав суб'єктів кримінального судочинства.
Комплекс процесуальних заходів, спрямований на надання можливості здійснювати права учасників кримінального судочинства, являє собою інститут забезпечення прав і захисту законних інтересів учасників кримінального процесу [11, с. 59].
Отже, як можна побачити, спеціальної уваги заслуговує питання про гарантії реалізації прав людини. Без розробки розгорнутої системи гарантій домогтися реального забезпечення прав людини, ліквідувати розрив між словом і справою, між юридичною нормою і життям неможливо. Саме гарантії прав та свобод людини, учасника досудового слідства тісно пов'язані із гарантіями законності та правосуддя.

2. ГАРАНТІЇ НЕДОТОРКАННОСТІ СФЕРИ ПРИВАТНОГО ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ПРИ ПРОВАДЖЕННІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
2.1 Поняття права людини на приватне життя. Сфера приватного життя людини. Зміст гарантій недоторканності сфери особистого життя людини при провадженні досудового слідства
Проблема захисту сфери приватного життя людини є однією з найбільш актуальних і складних, проте, на жаль, вона ще тільки починає розроблятись в юридичній науці [28, с.7].
Дати визначення поняття приватного життя доволі складно, втім, необхідно.
Право людини на приватне життя, за визначенням І. Л. Петрухіна, – це її право на конфіденційне спілкування з іншими людьми. До сфери приватного життя, на його думку, необхідно відносити особисті щоденники, стосунки між членами сім'ї, дітонародження, тайну всиновлення, сімейний бюджет, тайну віросповідання та самої сповіді, таємницю телефонних розмов та нотаріальної угоди, житло людини [24, с. 64].
Особисте життя, на думку цивілістів, – це поведінка особи за межами її роботи, навчання та громадської діяльності [24, с. 65].
Отже, життя людини нібито поділяється на дві сфери – особисте життя і життя суспільне.
До сфери приватного життя, гарантії недоторканності якого закріплюються в основному законі держави, Конституція України відносить будь-яку конфіденційну інформацію про особу, тобто інформацію, яку не допускається збирати і розголошувати про особу без її згоди, крім випадків, передбачених законом.
Сфера особистого життя – це комплекс різних обставин існування людини й інформації про неї, якому вона сама надає статус конфіденційності, закриваючи його для стороннього нагляду та втручання. Це така сфера, де людина сама визначає, що і в якому обсязі вона може оприлюднювати, а що ні, сфера, де людина, образно кажучи "сама собі законодавець" [31, с. 215].
На погляд В. М. Тертишника, у сфері приватного життя людини можна виділити кілька аспектів:
– конфіденційність самої сфери існування людини – недоторканність житла ("мій дім – моя фортеця") чи то іншого володіння особи, приватність робочого місця, певних відділень салону автомобіля чи іншого транспорту, приватність речей, що знаходяться при людині;
– конфіденційність медико-біологічних обставин життєдіяльності людини – інформації щодо здоров'я і фізичного розвитку людини, наприклад, даних медичних аналізів та лікарських рецептів, відомостей про результати досліджень ДНК на предмет наявності спадкових хвороб, інформації щодо анатомічних чи фізіологічних особливостей людини ("тілесна приватність");
– конфіденційність інтимного і сімейного життя людини – сфери кохання, переживання, інтимних стосунків, інформації щоденників, листів (збережених чи, навіть, не відправлених), не призначених для оприлюднення, присвячених певній особі віршів, відомостей щодо статевого та іншого інтимного життя тощо;
– інформаційно-комунікаційна конфіденційність – недоторканність як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч), так і спілкування шляхом використанні поштово-телеграфних, телефонних, комп'ютерних та інших технічних комунікацій, неприпустимість протизаконного збирання, накопичення і використання будь-якої конфіденційної інформації про особу без її згоди [31, с. 216].
У визначенні сфери приватного життя людини можливо виділити як об'єктивний критерій – ті обставини, втручання в які з боку державних органів в примусовому порядку недопустимо (органи влади і її посадові особи можуть лише те, що передбачено законом, все інше недопустимо), так і суб'єктивний критерій, який дозволяє кожній людині самій визначати межі конфіденційності інформації про себе (одна людина категорично проти друку її фотографії в засобах масової інформації, інша, навпаки, може надати згоду на друкування еротичних знімків і, більше того, заробляти цим на життя) [28, с. 7].
Там, де є об'єктивні чи суб'єктивні ознаки конфіденційності інформації про особисте життя, доступ до такої інформації може мати місце лише в двох випадках:
1) з дозволу людини;
2) в примусовому порядку, проте лише в визначених законом випадках, за наявності для того передбачених приводів і підстав і лише в передбаченій законом формі [30, с. 11].
Сфера особистого (приватного) життя людини – це сфера існування людини (житло чи інше володіння особи, робоче місце, речі, що знаходяться при людині), обставини життєдіяльності людини, дані щодо здоров'я і фізичного розвитку людини, відомості, що містяться в документах медичних аналізів, інтимні стосунки, адресовані певній особі послання чи вірші, обставини як безпосереднього особистого спілкування з іншими людьми (розмов віч-на-віч), так і спілкування шляхом використанні поштово-телеграфних, телефонних, комп'ютерних та інших технічних комунікацій, взаємовідносини в сім'ї, спілкування та стосунки з іншими людьми, зміст приватних щоденників, листів та записок, образ життя та всі інші конфіденційні обставини існування людини, які вона сама не вважає потрібним або можливим розголошувати [31, с. 216].
Недоторканність особистого (приватного) життя – система гарантій захисту прав людини, яка включає охорону таємниці телефонних розмов, особистих письмових документів і листування, таємниці інтимного й іншого сімейного життя та способу існування, заборону на збирання та поширення інформації про особисте життя людини без її згоди, протидію свавільному втручанню державних органів та сторонніх осіб у житло людини та її життя [31, с. 217].
Згідно зі статтею 32 Конституції України "ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, обумовлених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини".
Гарантії недоторканності сфери особистого життя включають:
1) недопустимість свавільного втручання в особисте життя та збирання конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, обумовлених законом;
2) надання людині права на ознайомлення відповідно до закону з одержаною про неї інформацією;
3) надання людині права на витребування, знищення і спростування конфіденційної чи недостовірної інформації про неї;
4) встановлення принципу добропорядності людини та дієвого механізму юридичного захисту честі і гідності особи;
5) відшкодування моральної шкоди, заподіяної безпідставним втручанням у сферу особистого життя і використанням конфіденційної інформації;
6) судовий захист порушених прав [28, с. 9].
Важливе значення в забезпеченні гарантій недоторканності сфери приватного життя людини має процесуальна форма судочинства. Правила провадження окремих слідчих та інших процесуальних дій передбачають створення системи необхідних гарантій захисту приватного життя людини.
Наприклад, під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів для того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя осіб, що обшукуються, та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні; при освідуванні не допускаються дії, які принижують гідність освідуваної особи (аналогічне правило щодо відтворення обстановки й обставин події); дані досудового слідства можна оголосити лише з дозволу слідчого, винні в розголошенні даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність.
Процесуальна форма створює детально врегульований, обов'язковий, стабільний та захищений державою правовий режим провадження по кримінальних справах, який покликаний забезпечувати недоторканність особистого життя людини та захист інших її прав [31, с. 217].
При цьому в правовій державі стосовно громадян реалізується доцільна засада – "дозволено все, що не заборонено законом". Втім, такий підхід доречний і обгрунтований лише стосовно громадян. Щодо учасників процесу, які мають розпорядчі повноваження, беззаперечно має діяти зовсім протилежний принцип: "дозволено лише те, на що уповноважив закон і тільки у визначеній законом процедурі (формі)".
Стаття 6 Конституції України визначає, що органи судової влади здійснюють свої повноваження виключно в межах і відповідно до закону.
Стаття 19 Конституції України затверджує: органи державної влади і їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначений законами.
Такий підхід обмежує правом владу як взагалі, так і владу правоохоронних органів і посадових осіб у кримінальному процесі зокрема, забезпечує верховенство закону в сфері судочинства.
Застосування примусових заходів для досягнення істини в кримінальному процесі взагалі, як і втручання в сферу особистого життя допускається лише у виняткових випадках, повинно бути зваженим і здійснюватися тільки у випадках крайньої, змушеної необхідності для захисту прав і свобод інших добропорядних громадян [31, с. 218].
Згідно зі статтею 32 Конституції України "не допускається збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і тільки в інтересах національної безпеки, економічного добробуту і прав людини".
Аналіз конституційних норм, положень КПК України та інших нормативних актів дає підстави для висновків про те, що процесуальне законодавство України зробило значний крок у бік гуманізації і наразі не допускає будь-якого вторгнення в сферу інтимного, сімейного й іншого особистого життя в межах його житлового помешкання чи здійснюване поза межами суспільних місць: підглядання у вікно; технічне документування дій громадян, які знаходяться в житлових приміщеннях, особистих службових кабінетах, офісах; фіксація поведінки особи на пляжі без згоди громадянина; прослуховування розмов у будинку або поза громадськими місцями. Інформація, отримана при цьому, не підлягає використанню як докази. Більше того, позначені дії по її одержанні будуть ні чим іншим, ніж вторгненням у сферу конституційних прав і свобод громадянина [16, с. 58].
Виняток із правил передбачено лише Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18.02.1992 р. № 2135-XІІ в ред. від 19.05.2011 р., яким оперативним підрозділам надано право спостереження в громадських місцях і здійснення при цьому технічного документування. Втім такий збір інформації про особу без її згоди допускається тільки в громадських місцях і лише в рамках оперативно-пошукової діяльності, здійснюваної з метою забезпечення безпеки держави і захисту громадян від злочинних зазіхань.
У зв'язку з цим, на погляд В. М. Тертишника, заслуговує осудження діяльність правоохоронних органів Росії, зусиллями яких було здійснено не лише технічне документування інтимного життя "особи, яка схожа на Генерального прокурора Росії" в готельному номері, а й поширення зібраної таким чином інформації [31, с. 219].
Готельний номер – це не суспільне місце, а тимчасове житло людини, з притаманним йому правовим статусом недоторканності. Це означає, що тут виключається будь-яке візуальне спостереження, прослуховування розмов громадянами віч-на-віч (наодинці) і здійснення технічного документування. Як виняток, припускається обшук по порушеній кримінальній справі на підставі законно прийнятого про це рішення.
Протизаконним і неприйнятним як із юридичної, так і з моральної точки зору є оприлюднення записаних на плівку розмов "нібито вищих посадових осіб України", які зафіксовані шляхом підслуховування таких розмов.
Необхідно зауважити, що такі дії мають незаконний характер, є грубим ігноруванням прав і свобод людини, повинні виключатися з юридичної практики. Вони є неприпустимим засобом збору інформації, що порушує принципи юридичного процесу, ігнорує принцип недоторканності приватного життя.
Будь-яка процесуальна або оперативно-пошукова діяльність повинна здійснюватися з метою досягнення завдань захисту людини і суспільства від протиправних зазіхань, а не заради збирання "компромату" і здійснюватися лише у виняткових, передбачених законом випадках і тільки в передбаченому законом порядку [9, с. 67].
Прослуховування телефонних розмов можливо, як відомо, тільки за судовим рішенням. При цьому по судовому рішенню можуть фіксуватись лише розмови, що ведуться технічним каналом зв'язку. Ніхто, ніколи і жодним законодавчим актом не уповноважував нікого прослуховувати приватні розмови людей наодинці, крім як у порядку технічного документувати в суспільних місцях у рамках проведених відповідно до закону.
У зазначених ситуаціях будь-який громадянин вправі (відповідно до ст. 32 Конституції України) спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, вимагати вилучення будь-якої зібраної про нього незаконним шляхом інформації, а також має право на відшкодування матеріального і морального збитку, заподіяного збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.
Обов'язок доказування достовірності поширеної інформації покладається на того, хто її поширює. Якщо останній не докаже її достовірності – має відповідати за моральну шкоду. Як докази не можуть використовуватись незаконно отримані матеріали [31, с. 219].
Збирання і зберігання конфіденційної інформації про людину та її особисте життя може вважатись юридично бездоганним і допустимим за таких умов:
1) компетентності суб'єктів – збирання і зберігання конфіденційної інформації може здійснюватись належними, уповноваженими на це законом суб'єктами (органами дізнання, слідства, прокуратури чи суду в рамках їх компетенції чи органами оперативно-розшукової юрисдикції в рамках їх повноважень).
Діяльність в нашій державі папараці, приватних детективних агентств чи самоініціативних нишпорок законом не передбачена;
2) слушності мети заходів, що вживаються, – оперативно-розшукові заходи, пов'язані з тимчасовим обмеженням прав людини, згідно з ч.ч. 14, 15 ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" вживаються із метою запобігання тяжким злочинам, їх припинення і розкриття, розшуку осіб, які ухиляються від відбування кримінального покарання або безвісти зникли, захисту життя, здоров'я, житла і майна працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, припинення розвідувально-підривної діяльності проти України.
Візуальне спостереження може проводитися з метою встановлення даних про особу та про її зв'язки у разі, коли є факти, які підтверджують, що нею готується або вчинено тяжкий злочин, для отримання відомостей, які вказують на ознаки такого злочину, а також для забезпечення безпеки працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, членів їх сімей та близьких родичів цих осіб.
Кримінально-процесуальна діяльність здійснюється для вирішення завдань кримінального судочинства. Збирання конфіденційної інформації про людину з іншою метою недопустимо. Накопичення компромату повинно виключатись з юридичної практики;
3) наявності загальних юридичних та спеціальних правових підстав збирання і зберігання конфіденційної інформації – оперативно-розшукова діяльність здійснюється лише по заведеній оперативно-розшуковій справі, процесуальна – тільки в рамках встановлених законом стадій кримінального процесу, до того ж за наявності зазначених у законі підстав для проведення окремих слідчих дій;
4) додержання передбаченої законом процедури вжиття заходів зі збирання, зберігання та використання інформації, дотримання вимог закону щодо процесуальної форми слідчих чи інших процесуальних дій [31, с. 220].
Згідно із частинами 12 та 13 ст. 9 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" одержані внаслідок оперативно-розшукової діяльності відомості, що стосуються особистого життя, честі, гідності людини, якщо вони не містять інформації про вчинення заборонених законом дій, зберіганню не підлягають і повинні бути знищені. Такі відомості не підлягають накопиченню, використанню, розголошенню, поширенню, передаванню, зберіганню.
З гарантіями недоторканності приватного життя людини тісно пов'язані питання забезпечення недоторканності житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
2.2 Забезпечення недоторканності житла при провадженні досудового слідства
Під житлом громадянина розуміються житлові помешкання (будинок, квартира, котедж, дача, палац), а також прилеглі до даних об'єктів підсобні помешкання і присадибні ділянки, що утворюють єдиний житловий комплекс. Поняття "житло громадянина" охоплює і тимчасові житлові помешкання (гуртожиток, кімната в готелі) [31, с. 221].
Згідно зі статтею 30 Конституції України кожному громадянинові гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення в житло чи інше володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із порятунком життя людей і майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення в житло особи, проведення в них огляду й обшуку.
За чинним законодавством, у невідкладних випадках обшук, як виняток, може бути здійснений по постанові органу дізнання або слідчого з наступним повідомленням прокурора в добовий термін про факт і результати обшуку (ст. 177 КПК України).
Обшук – це слідча дія, що полягає в примусовому обстеженні при понятих житлових помешкань, споруд і інших об'єктів, що знаходяться у віданні фізичних осіб, із метою одержання доказів, виявлення розшукуваних осіб і трупів або майна, що підлягає арешту, проваджувана за наявності даних про те, що такі сховані і добровільно можуть бути не видані. Сама процедура обшуку передбачена законом таким чином, щоб забезпечити одержання як достовірної інформації, так і гарантувати захист законних майнових і інших прав людини [20, с. 209].
Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, згідно зі ст. 162 КК України караються штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування, – караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.
Необхідно зауважити, що Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" (п.7 ст.8) оперативним підрозділам МВС, СБУ й іншим органам надане право "негласно виявляти і фіксувати сліди тяжкого злочину ... шляхом проникнення оперативного робітника в приміщення".
Проблематичним є питання про допустимість їх провадження взагалі: мета, що ставиться, може бути досягнута іншими більш доречними заходами, чинне законодавство має іншу форму отримання за заданих умов інформації, яка містить більше гарантій захисту від необгрунтованих вторгнень до їх помешкань та у сферу їх особистого життя, від порушень їх прав та законних інтересів, а ст, 14-1 КПК України визначає; "Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян можуть провадитися тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом".
18 січня 2001 р. Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" ч. 2 ст. 8 цього закону була змінена і викладена в такій редакції: "Негласне проникнення до житла чи до іншого володіння, зняття інформації з каналів зв'язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації проводяться за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відповідного оперативного підрозділу або його заступника.
Про отримання такого дозволу суду або про відмову в ньому зазначені особи повідомляють прокурора протягом доби.
Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію неможливо.
За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає використанню як джерело доказів у кримінальному судочинстві".
На погляд В. М. Тертишника, негласне проникнення оперативного працівника в житло людини, прослуховування телефонних розмов або зняття інформації з каналів зв'язку можуть мати лише характер негласних розвідувальних та контррозвідувальних оперативно-роз