К ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ (1)

Тема курсової роботи:
ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
В ОВС

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Основи прийняття процесуальних рішень в ОВС 6
1.1 Поняття процесуального рішення 6
1.2 Правові властивості процесуального рішення 8
1.3 Стадії прийняття процесуального рішення 11
1.4 Форми прийняття процесуального рішення 12
2. Загальна характеристика прийняття рішення про порушення
кримінальної справи в ОВС 15
2.1 Приводи до порушення кримінальної справи 15
2.2 Оцінка та перевірка заяв і повідомлень про злочини 18
2.3 Особливості порушення в ОВС кримінальних справ
стосовно деяких осіб 22
2.4 Особливості порушення в ОВС кримінальних справ за
оперативно-розшуковими даними 24
3. Документальне оформлення рішення про порушення кримінальної
справи. Складання постанови про порушення кримінальної справи 28
4. Судовий контроль на стадії порушення кримінальної справи 31
Висновки 34
Список використаної літератури 37
Додаток А. Зразок постанови про порушення кримінальної справи 40


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Важливою передумовою забезпечення законності в діяльності правоохоронних органів є чітка правова регламентація порядку провадження по кримінальним справам, принципи розуміння, додержання і застосування норм кримінально-процесуального права.
Серед цих норм важливе місце посідають ті, що регламентують процесуальну діяльність на різних стадіях кримінального процесу. Особливого значення набуває додержання всіх процесуальних норм, що забезпечують законність та обгрунтованість порушення кримінальної справи. Помилка в цій стадії небезпечна, оскільки її допущення потягне за собою інші порушення закону.
Науковим дослідженням актуальних питань порушення кримінальної справи займались багато фахівців. Це В. С. Зеленецький, Є. Г. Коваленко,
Л. М. Лобойко, В. Т. Маляренко, Є. О. Мірошніченко, М. М. Михеєнко,
В. Т. Нор, В. П. Півненко, В. Д. Фінько, В. П. Шибіко та ін.
Проте залишається чимало проблем, що вимагають подальшої розробки, особливо з урахуванням сьогодення, розвитку відповідного законодавства з позицій захисту прав і законних інтересів людини.
Частина 1 ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основних свобод містить припис, згідно з яким жодна людина не може бути позбавлена свободи інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом. Особа вважається невинною у вчиненні злочину й не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку (ч. 1 ст. 62 Конституції України).
Як можна побачити, і міжнародний акт, і Конституція України прямо вказують на наявність обов'язкового законодавчого регулювання процесу доведеності винуватості та піддання покаранню особи, яка вчинила протиправні дії. Таким законом, в якому визначено процесуальний порядок провадження у кримінальних справах, є Кримінально-процесуальний кодекс України (надалі – КПК України). В його восьми розділах встановлений порядок провадження у кримінальних справах, який є обов'язковим до виконання всіма без винятку суб'єктами, що беруть у ньому участь. Визначений процесуальний порядок провадження у кримінальних справах є важливою складовою кримінального процесу, в якій реалізуються загальні положення КПК України, визначені його завданнями.
Мета курсової роботи полягає в дослідженні найбільш актуальних питань, пов'язаних із прийняттям рішення про порушення кримінальної справи в ОВС.
Завдання дослідження:
1) сформулювати поняття процесуального рішення;
2) окреслити правові властивості процесуального рішення;
3) описати стадії прийняття процесуального рішення;
4) висвітлити форми прийняття процесуального рішення;
5) з'ясувати приводи до порушення кримінальної справи;
6) розглянути процес оцінки та перевірки заяв і повідомлень про злочини;
7) розкрити особливості порушення в ОВС кримінальних справ стосовно деяких осіб й за оперативно-розшуковими даними;
8) описати процес складання постанови про порушення кримінальної справи;
9) визначити завдання судового контролю на стадії порушення кримінальної справи.
Об'єктом дослідження є теоретичні й практичні аспекти, пов'язані з прийняттям рішення про порушення кримінальної справи в ОВС.
Предмет дослідження – норми Конституції України, КПК України, в яких містяться положення, пов'язані зі стадією порушення кримінальної справи в кримінальному процесі України.
Методи дослідження: формально-юридичний, історичний, порівняльний, системного аналізу, структурний.
Структура роботи зумовлена метою і завданнями дослідження. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатку.


1. ОСНОВИ ПРИЙНЯТТЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ РІШЕНЬ В ОВС
1.1 Поняття процесуального рішення
Діяльність людини постійно пов'язана з прийняттям рішень із різних державних, громадських і особистих питань. Вона має багатоаспектний, взаємопов'язаний характер і грунтується як на об'єктивних, так і на суб'єктивних началах, які охоплюють соціальні, правові, гносеологічні, інформаційні, логічні, психологічні й інші чинники.
Рішення – це складова частина будь-якої пізнавальної та практичної діяльності людини, що характеризується певною структурою, яка містить мету, засоби, результат і власне процес діяльності [9, c. 10].
Виконання вимог кримінально-процесуального законодавства зумовлює активне начало в поведінці відповідних осіб, яке проявляється як у зовнішніх аспектах діяльності, так і в розумово-вольових, психологічних, які мають свою специфіку. Важливого значення набувають вольові й інтелектуальні риси слідчого, особи, що провадить дізнання, прокурора, судді, інших компетентних осіб (вміння пізнати об'єктивні обставини, здатність витримувати психічні навантаження, наполегливість, принциповість, сила волі, уважність, активність, стійкість, мужність, справедливість, упевненості, без яких належне виконання професійних завдань є неможливим) [28, с. 24].
Під час прийняття рішень у кримінальному процесі об'єктом аналізу є поведінка людей. При цьому доводиться долати складні ситуації, усувати перешкоди, що виникають, а це вимагає вольового напруження, активної розумової діяльності. На прийняття рішення може впливати й суспільно-психологічна атмосфера: прохання та навіть вимоги деяких службових осіб, тиск, залякування з боку певних осіб, підвищена заінтересованість у результатах справи, чутки, повідомлення в засобах масової інформації тощо.
Важливим началом у прийнятті компетентною особою кримінально-процесуальних рішень є також внутрішнє переконання, що повинно грунтуватися на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності (ст. 67 КПК України).
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає такий порядок, під час якого, по-перше, ця оцінка проводиться органом, який веде процес, за відсутності наперед встановлених правил про значення та силу доказів і, по-друге, ця оцінка завершується категоричними висновками й рішеннями, що виключають будь-який сумнів у їх правильності [9, с. 47].
Необхідно також брати до уваги й те, що кримінально-процесуальні рішення мають імперативний характер і можуть бути пов'язані з обмеженням прав та свобод громадян, а процес їх прийняття відбувається в жорстких часових межах, яким кримінально-процесуальний закон надає особливого значення [28, с. 25].
Рішення, що приймаються суб'єктами кримінального процесу, є індивідуальними актами застосування права. Загальною ознакою процесуальних рішень як актів застосування норм матеріального й процесуального права є те, що вони містять відповіді на правові питання, що й відрізняє їх від процесуальних актів, у яких закріплюється факт провадження, зміст і результати процесуальних дій [19, c. 68].
Аналіз чинного кримінально-процесуального законодавства, й зокрема процесуальних норм, які визначають повноваження слідчого щодо прийняття процесуальних рішень, надає можливість виділити певні характерні риси процесуальних рішень слідчого, а саме:
1) це, насамперед, правовий висновок із конкретного питання, що виникло під час досудового слідства;
2) вони є індивідуальними актами правозастосування;
3) вони є юридичними фактами, що породжують виникнення, зміну чи припинення кримінально-процесуальних правовідносин і підтверджують наявність або відсутність матеріально-правових відносин;
4) приймаються слідчим у межах його кримінально-процесуальної компетенції;
5) реалізують процесуальні повноваження та функції слідчого;
6) мають владний і обов'язковий характер;
7) відображають рівень пізнання (доказування) обставин справи, досягнутий на момент прийняття рішення;
8) відображають внутрішнє переконання слідчого в правомірності, своєчасності й достовірності;
9) наділені властивостями законності, обгрунтованості, вмотивованості [28, с. 26].
Отже, процесуальне рішення слідчого – це спрямований на виконання завдань кримінального судочинства індивідуальний правозастосовний акт, винесений у межах його компетенції, що реалізує його повноваження, втілений у встановлену законом процесуальну форму, та містить правові висновки з питань, які виникають під час провадження у справі, і котрий наділений властивостями законності, обгрунтованості й умотивованості.
1.2 Правові властивості процесуального рішення
Процесуальні рішення слідчого характеризуються певними правовими властивостями. У теорії права зазначається, що будь-який індивідуальний акт правозастосування повинен бути законним, обгрунтованим, мотивованим і доцільним.
Важливою правовою властивістю процесуального рішення слідчого є законність. Вимога законності безпосередньо випливає зі змісту Конституції України (ст. 6), а також кримінально-процесуального закону (ч. 1 ст. 114, п. 2 ч. 1 ст. 227 КПК України).
У навчальній літературі законність визначається як суворе виконання (дотримання) законів (і підзаконних актів) усіма державними органами, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами. Вихідним елементом законності є обов'язковість закону, його неухильне виконання [15, c. 96].
Кожен процесуальний акт у кримінальному судочинстві може бути визнаний законним лише за умови, коли:
1) його винесення передбачено кримінально-процесуальним законом;
2) він винесений компетентним органом;
3) він постановлений за наявності до того умов і підстав, визначених законом;
4) його винесенню передує виконання всіх необхідних процесуальних дій;
5) він оформлений згідно з процесуальною формою та містить усі необхідні для нього реквізити [24, с. 37].
Законність процесуального рішення слідчого насамперед визначається тим, що його винесення повинно бути передбачено кримінально-процесуальним законом. Це означає, що слідчий у конкретній правовій ситуації має право прийняти лише те рішення, котре передбачено нормами кримінально-процесуального права [28, с. 29].
Обов'язковою властивістю процесуального рішення слідчого є обгрунтованість. У постанові слідчого повинні бути викладені всі обставини, що мають значення для справи та які є підставами для її винесення, а також докази на підтвердження висновків слідчого про встановлені обставини справи. У необхідних випадках наводяться мотиви застосування відповідних правових норм [24, с. 40].
Кримінально-процесуальний закон не розкриває поняття обгрунтованості процесуальних рішень слідчого. Проте ч. 2 ст. 130 КПК України встановлює, що в постанові, поряд з іншими обставинами, потрібно зазначати обгрунтування прийнятого рішення. У процесуальних нормах щодо різноманітних рішень слідчого ідеться про те, що рішення приймається за наявності "достатніх даних", "досить доказів", "достаток підстав" тощо (ст.ст. 94, 131, 148 КПК України).
Важливою властивістю процесуального рішення слідчого є мотивованість. Як свідчить аналіз слідчої практики, більшість помилок і недоліків при прийнятті процесуальних рішень допускається саме під час складання описово-мотивувальної частини постанови, коли відсутні переконливі мотиви та конкретні аргументи застосування певної норми права, котрі б підтверджували правильність висновків слідчого, або вони викладені у такий спосіб, що не дають змоги з'ясувати з достатньою ясністю зміст прийнятого рішення [28, с. 31].
Такі недоліки особливо неприпустимі в процесуальних рішеннях слідчого, в яких формулюється та вирішується обвинувачення, а також пов'язаних із застосуванням заходів процесуального примусу, оскільки вони суттєво обмежують права і законні інтереси громадян.
Відсутність мотивації в процесуальних рішеннях слідчого означає порушення вимог кримінально-процесуального закону, внаслідок чого кожне немотивоване рішення слідчого повинно бути визнано незаконним і необгрунтованим, таким, що підлягає скасуванню.
Мотивація досягне свої мети в забезпеченні законності, обгрунтованості та справедливості процесуального рішення слідчого лише в тому разі, якщо мотиви будуть усебічними, повними й об'єктивними.
Усебічність мотивів – це наведення в рішеннях слідчого не тільки доводів, що утворюють основу прийнятого рішення, а й доводів, на підставі яких суперечлива інформація не може потягнути за собою прийняття іншого рішення.
Повнота мотивів полягає в тому, що слідчий зобов'язаний навести свої висновки з усіх тих фактів, які сукупно є достатньою та необхідною підставою для прийняття відповідного рішення.
Об'єктивність мотивів полягає в тому, що, з одного боку, вони повинні відображати внутрішнє переконання слідчого, а з другого – відповідати фактам об'єктивної дійсності.
1.3 Стадії прийняття процесуального рішення
Процес прийняття рішень у кримінальному судочинстві поділяють на три стадії: інформаційну, аналітичну, заключну [20, с. 7].
Інформаційна стадія прийняття кримінально-процесуального рішення охоплює збирання, одержання, закріплення інформації, її перевірку, аналіз фактичних обставин справи [19, с. 15].
Кримінально-процесуальний закон визначає правила збирання, перевірки й оцінки доказів для встановлення необхідних фактів у межах предмета доказування. Компетентні органи повинні вести цілеспрямований пошук інформації, намагатися, по можливості, одержувати прямі докази, оскільки за їх допомогою прямо (тобто одноступенево) встановлюються обставини предмета доказування, встановлюється наявність або відсутність підстав для прийняття процесуальних рішень.
В аналітичній (оцінній) стадії прийняття рішень отримана інформація зіставляється з відповідними правовими приписами, зважаючи на мету, що має бути досягнута, обирається оптимальний, в межах закону, спосіб дій. На цьому етапі здійснюється вибір і тлумачення правової норми відповідно до конкретної життєвої ситуації [19, с. 16].
На завершальному (заключному) етапі прийняття рішень, фактично, відбувається безпосереднє правозастосування, в результаті чого компетентний орган приймає конкретне рішення, котре проявляється в розпорядженні щодо проведення конкретних дій: порушити кримінальну справу, призначити експертизу, визнати особу потерпілим тощо [9, с. 17].
Етапи прийняття рішення тісно взаємопов'язані, а такий поділ певним чином має умовний характер, оскільки в кожному процесуальному документі можна знайти відображення триактності прийняття рішення. Наприклад, у поданні вказуються джерела інформації, потім надається відповідний аналіз виявлених обставин і положень законодавства, а в кінці робляться висновки, вносяться пропозиції.
1.4 Форми прийняття процесуального рішення
Одним з головних моментів заключного етапу прийняття кримінально-процесуального рішення є його документальне оформлення в офіційному акті, у встановленій законом процесуальній формі.
"Процесуальна форма, – зазначає С В. Бородін, – слугує найбільш повному розкриттю сутності справи та її змісту. Засоби фіксації в кримінальному процесі та сутність кримінальної справи нерозривно пов'язані між собою. Без передбачених законом процесуальних документів немає кримінального процесу, немає кримінальної справи, а отже, немає її сутності" [20, с. 15].
У кримінальному судочинстві існує понад 20 видів процесуальних документів: постанови, протоколи, ухвали, подання, обвинувальні висновки, вироки, скарги, протести, вказівки, повістки, зобов'язання, повідомлення, доручення, заперечення, клопотання, заяви, пояснення, описи тощо [28, с. 12].
Кожен вид процесуального документа має свій зміст, значення, структуру.
Постанова – це кримінально-процесуальний документ, у якому викладається, мотивується та формулюється рішення чи розпорядження органу дізнання, особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд під час провадження в кримінальній справі (п. 14 ст. 32, ст. 130 КПК України).
Через винесення постанови порушуються кримінальні справи, притягуються особи як обвинувачені, застосовуються запобіжні заходи, призначаються експертизи, зупиняється та закривається провадження у справі тощо.
Протокол – це кримінально-процесуальний документ про проведення слідчих і судових дій, про їх зміст і наслідки (п. 20 ст. 32 КПК України).
Таке визначення протоколу є доволі вузьким, оскільки про проведення інших процесуальних дій також складається протокол (наприклад, відповідно до ст. 220 КПК України, протокол ознайомлення з матеріалами справи), а тому традиційно протоколом є процесуальний документ про проведення слідчих та інших процесуальних дій, про їх зміст і наслідки.
Стаття 84 КПК України встановлює обов'язковість ведення протоколів і визначає, що при провадженні слідчих дій під час досудового слідства й дізнання в судових засіданнях суду першої інстанції та апеляційного суду ведуться протоколи.
Загальні реквізити протоколів слідчих дій визначені у ст. 85 КПК України. Зокрема, у протоколі про кожну слідчу дію повинні бути зазначені: місце і дата його складання; посади та прізвища осіб, що проводять дію; прізвища осіб, які брали участь у проведенні слідчої дії, роз'яснення їхніх прав і обов'язків; зміст проведеної слідчої дії, час її початку і закінчення; всі істотні для справи обставини, виявлені при виконанні слідчої дії.
Протоколами оформлюються допити, фіксуються і засвідчуються певні факти, обставини, описується хід дій, які проводяться: огляд, обшук, виїмка, пред'явлення для впізнання та ін.
Обвинувальний висновок – підсумковий процесуальний документ досудового слідства, в якому викладаються висновки слідчого у справі загалом, розкривається зміст обвинувачення, наводиться аналіз зібраних у справі доказів.
В обвинувальному висновку орган досудового слідства та прокурор остаточно формулюють своє ставлення до винуватості обвинуваченого у вчиненні злочину. Визнання вини тут відбувається на рівні обвинувачення й не більше. Питання про винність або невинуватість обвинуваченого остаточно буде вирішувати суд першої інстанції під час розгляду кримінальної справи по суті.
При направленні справи до суду обвинувальний висновок в обов'язковому порядку має бути затверджений прокурором (ст. 229 КПК України).
Подання – документ, який складає особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор при виконанні вимог ст. ст. 23, 23-1 КПК України. При провадженні досудового слідства зазначені органи зобов'язані виявляти причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, та вживати заходів через відповідні органи або посадових осіб щодо їх усунення. Суд у такому разі виносить окрему ухвалу (ст. ст. 232,340 КПК України).
За своїм характером подання має профілактичну спрямованість і покладає на відповідних посадових осіб установ, підприємств або керівників громадських організацій обов'язок усунути обставини, що сприяли вчиненню злочину.
Завершуючи перший розділ курсової роботи, необхідно зазначити, що процесуальні рішення слідчого реалізують його повноваження, опосередковують покладені на нього процесуальні функції. Зрештою, всі процесуальні рішення слідчого спрямовані на виконання завдань кримінального судочинства з охорони прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть в ньому участь, завдань швидкого та повного розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування закону.


2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ ПРО ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ В ОВС
2.1 Приводи до порушення кримінальної справи
Приводи до порушення кримінальної справи – це передбачені законом (ст. 94 КПК України) джерела початкових відомостей про злочин, які породжують кримінально-процесуальні правовідносини та зобов'язують правоохоронні органи здійснити перевірку інформації, що міститься в них, по суті [8, c. 30].
Приводами до порушення кримінальної справи є:
1) заяви та повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості чи окремих громадян;
2) повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення злочину або з речовим доказом;
3) з'явлення з повинною;
4) повідомлення, опубліковані в пресі;
5) безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину.
Усі перелічені приводи до порушення кримінальної справи охоплюються терміном "заяви та повідомлення про злочини".
Правильне процесуальне оформлення приводу до порушення кримінальної справи дозволяє уникнути помилок при розв'язанні питання про порушення кримінальної справи [24, с. 38].
Дотримання процесуальної форми одержання інформації про злочин дозволяє використовувати її в майбутньому як докази у справі [11, с. 130].
Заяви або повідомлення представників влади, громадськості чи окремих громадян про злочин можуть бути усними та письмовими. Усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник та посадова особа, що прийняла заяву. При цьому заявник попереджається про відповідальність за неправдивий донос, про що зазначається в протоколі [8. с. 22].
Письмова заява має бути підписана особою, від якої вона подається.
Анонімні заяви не можуть бути приводом до порушення кримінальної справи. Вони лише є приводом для перевірки фактів, що в них містяться. Приводом до порушення кримінальної справи може бути безпосереднє виявлення ознак злочину самим органом, якому доручено перевірку.
Повідомлення про злочин можуть бути зроблені керівниками підприємств, установ та організацій, посадовими особами, а також представниками влади або громадськості, коли вони мають дані про вчинення злочину. Такі повідомлення мають бути зроблені в письмовій формі та підписані посадовою особою. До повідомлень можуть бути додані документи, що підтверджують факт вчинення злочину, відомості про осіб, що його вчинили (наприклад, акт ревізії, виписка з історії хвороби тощо). Закон не містить будь-яких вимог щодо оформлення листів громадян, оскільки обмежувати ці види інформації процесуальними рамками неможливо та й недоцільно [25, с. 98].
Явка з повинною – це особиста, добровільна, зроблена з власної ініціативи заява особи про вчинений нею злочин органу дізнання або досудового слідства, прокурору або суду.
При явці з повинною складається протокол (ст. 96 КПК України), в якому докладно викладається зроблене повідомлення. При цьому встановлюється особа того, хто з'явився, з'ясовується причина явки з повинною, виясняються дані про співучасників злочину і коло осіб, які можуть підтвердити обставини злочину.
Докладне з'ясування обставин явки з повинною необхідне тому, що явка може бути спричинена не лише каяттям у вчиненому, а й намаганням приховати більш тяжкий злочин або взяти на себе чужу вину [25, с. 390].
Явка з повинною є обставиною, що пом'якшує відповідальність, а в деяких випадках і обставиною, яка в сукупності з іншими фактами може звільняти особу від кримінальної відповідальності чи покарання.
Повідомленнями, опублікованими у пресі, є статті, листи тощо, надруковані в багатотиражних газетах та журналах.
На наш погляд, до них доречно було б віднести й інформацію, оголошену по радіо та в телепередачах, що теж є формою опублікування, до того ж, ця інформація фіксується на матеріальних носіях.
Матеріали стінної газети не є повідомленнями преси, і тому не можуть бути використані як привід до порушення справи. Якщо такі матеріали стануть відомі органу, яким має право порушити кримінальну справу, то приводом до її порушення буде виявлення ознак злочину самим органом.
Статті, листи, які редакціями не були надруковані, а переслані в органи слідства, можуть бути приводом до порушення кримінальної справи як повідомлення громадських організацій або державних установ.
Безпосереднє виявлення органом дізнання, слідчим, прокурором або судом ознак злочину як привід до порушення кримінальної справи означає, що ці органи самі, без будь-якого повідомлення виявляють злочин і порушують кримінальну справу, використовуючи надані їм повноваження.
Органи дізнання здійснюють безпосереднє виявлення ознак злочину в процесі адміністративної діяльності, а органи дізнання, наділені оперативно-розшуковою юрисдикцією, також у процесі оперативно-розшукових заходів.
Виявлення злочинів є одним із завдань міліції та служби безпеки.
Слідчий безпосередньо виявляє ознаки злочину, щодо якого не було порушено кримінальної справи, в процесі провадження слідчих дій, а суд – у процесі судового розгляду.
Про безпосереднє виявлення ознак злочину співробітники органів дізнання мають складати рапорт або інший документ, що прирівнюється до повідомлення посадових осіб та підлягає розгляду нарівні з іншими приводами до порушення справи.
Інша інформація про злочини: повідомлення громадян по телефону, повідомлення про спрацювання охоронної сигналізації, інформація негласних співробітників, повідомлення по радіо та телебаченню, інформація медичних установ про надходження до них осіб з ознаками кримінальних травм та інша інформація, яка не мас характеру офіційних повідомлень та заяв про злочини не може бути приводом до порушення кримінальної справи і не породжує кримінально-процесуальних відносин. Проте вона підлягає перевірці в адміністративному порядку. Вона може бути підставою для виїзду на місце події, проведення оперативно-розшукових заходів, призначення ревізії, проведення контрольних закупок та інших перевірочних дій. Якщо в процесі перевірочних дій будуть виявлені ознаки злочину, складається рапорт про безпосереднє виявлення ознак злочину.
Відмова в прийомі заяв і повідомлень про злочини за будь-якими мотивами неприпустима. Працівники міліції зобов'язані приймати заяви та повідомлення про злочини в будь-який час і в будь-якому місці, якщо вони перебувають при виконанні службових обов'язків. Отримані заяви негайно передаються до чергової частини для реєстрації та належної перевірки.
Отримавши заяву чи повідомлення про злочин, слідчий або співробітник органу дізнання зобов'язаний у найкоротший строк визначити, чи є необхідність вжиття негайних заходів з попередження, припинення злочину, надання допомоги потерпілим та збереження слідів, і в необхідних випадках вжити таких заходів.
2.2 Оцінка та перевірка заяв і повідомлень про злочини
Згідно зі статтею 97 КПК України за заявою або повідомленням про злочин, що надійшли до правоохоронного органу, слідчий, орган дізнання, прокурор або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одне з рішень: про порушення справи, про відмову в порушенні справи, про передачу заяви або повідомлення за підслідністю або підсудністю. Одночасно вживаються всі можливі заходи, щоб запобігти злочину. Якщо необхідно перевірити заяву або повідомлення про злочин, тоді така перевірка провадиться в строк не більше десяти днів без проведення слідчих дій (за винятком огляду місця події).
Розгляд заяв та повідомлень про злочини полягає в оцінці їх за формою та змістом. При цьому з'ясовуються такі обставини:
– чи є заява або повідомлення про злочин, що готується або вчинений, приводом до порушення кримінальної справи;
– чи є у фактах, про які повідомлено, ознаки злочину;
– чи є в діях, про які повідомлено, будь-який конкретний склад злочину;
– за якою статтею може бути кваліфікований злочин;
– чи немає підстав для відмови в порушенні справи;
– якими фактичними даними підтверджуються названі вище обставини;
– чи є необхідність у проведенні додаткових перевірочних дій, спрямованих на з'ясування тих або інших обставин;
– чи не піддягає заява або повідомлення передачі за підслідністю в іншій орган;
– до чиєї юрисдикції належить розв'язання заяви або повідомлення по суті;
– чи додержані права заявника та інших зацікавлених осіб і які додаткові заходи треба вжити до їх захисту;
– чи є сукупність одержаних відомостей достатньою для прийняття підсумкового рішення, передбаченого законом [27, c. 40].
У необхідних випадках проводиться перевірка заяв і повідомлень про злочини, яка полягає у провадженні процесуальних й інших передбачених законом та підзаконними актами дій зі збирання, дослідження, перевірки й оцінки доказів.
Основний зміст діяльності з перевірки заяв та повідомлень про злочини полягає у встановленні наявності або відсутності в події, що досліджується, ознак злочину. Тобто така діяльність має пізнавальний характер. Пізнання в кримінальному процесі може здійснюватися не інакше як у формі доказування. У стадії, що розглядається, без доказування неможливо вирішити питання про наявність або відсутність підстав до порушення справи або відмови в її порушенні [16, с. 50].
Цілком очевидно, що процес доказування буде найбільш результативним у разі максимального його наближення за часом до події злочину (отримання повідомлення про нього). Пов'язувати діяльність з доказування з провадженням лише слідчих дій за порушеною кримінальною справою – означає штучно відкладати пізнавальний процес, формалізувати його всупереч об'єктивно існуючим закономірностям [14, С. 12].
Нарешті, передбачені законом засоби перевірки заяв і повідомлень про злочини включають деякі слідчі дії, а у своїй сукупності можуть бути засобами отримання різних доказів, дозволяють здійснити їх перевірку, визначити віднесеність до справи та достовірність.
Чинний кримінально-процесуальний закон передбачає такі засоби отримання доказів у стадії порушення кримінальної справи:
– безпосереднє отримання заяв та повідомлень про злочини;
– з'явлення з повинною;
– отримання пояснень від громадян;
– витребування та отримання предметів і документів;
– провадження огляду місця події;
– проведення виїмки поштово-телеграфної кореспонденції;
– зняття інформації з технічних каналів зв'язку;
– проведення судово-медичного чи медичного освідування;
– проведення ревізій та аудиторських перевірок;
– здійснення оперативно-розшукових заходів [12, с. 5].
Чинний нині закон дозволяє в порядку винятку проведення до порушення кримінальної справи таких слідчих дій, як огляд місця події (ч. 2 ст. 190 КПК України); виїмка поштово-телеграфної кореспонденції (ч. З ст. 187 КПК України); зняття інформації з технічних каналів зв'язку (ч. З ст. 187 КПК України); судово-медичне освідування.
У стадії порушення кримінальної справи різні докази можуть бути отримані в процесі здійснення оперативно-розшукових дій, а потім передані в кримінальний процес для використання в процесуальному доказуванні [30, c. 294].
Різні докази можуть бути отримані також органами адміністративної юрисдикції в процесі адміністративного провадження, а потім в аналогічному порядку передані слідчому чи органу дізнання.
Однак, як свідчить практика, названих засобів інколи буває недостатньо для розв'язання основного завдання стадії порушення кримінальної справи – визначення наявності або відсутності ознак злочину. Для вирішення даного питання часто виникає необхідність у провадженні тих або інших експертиз. Наприклад, судово-медичної – для визначення тяжкості тілесних ушкоджень, товарознавчої – для з'ясування вартості викраденого тощо.
Отже, наразі настав час реформувати стадію порушення кримінальної справи. По-перше, для розв'язання завдань, що стоять перед даною стадією, дійсно, не вистачає процесуальних засобів. По-друге, багато з передбачених законом засобів отримання доказів у стадії порушення справи носять непослідовний, суперечливий та штучний характер [23, с. 86].
Реформувати стадію порушення кримінальної справи шляхом розширення переліку дозволених до провадження слідчих дій – такий підхід малоперспективний.
На нашу думку, найбільш логічним було б перетворення стадії порушення кримінальної справи у спеціальну форму дізнання, оскільки стадія порушення справи фактично є вже частиною дізнання, тобто розслідування, здійснюваного органами адміністративної юрисдикції. В її рамках здійснюється доказування, в тому числі й шляхом провадження слідчих дій. Саме поняття "порушити справу" не означає почати її спочатку. Порушити справу – означає активізувати розслідування. Таке можливе шляхом переходу від однієї його форми – дізнання, до іншої – досудового слідства.
2.3 Особливості порушення в ОВС кримінальних справ стосовно деяких осіб
Стаття 98-1 КПК України передбачає запобіжне обмеження щодо особи, стосовно якої порушено кримінальну справу.
У разі, коли кримінальну справу порушено щодо певної особи, прокурор чи суддя вправі прийняти рішення про заборону такій особі виїжджати за межі України до закінчення досудового розслідування чи судового розгляду, про що виносить мотивовану постанову (ухвалу).
Разом з тим, згідно зі ст. 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21 січня 1994 р. громадянинові України може бути тимчасово відмовлено в видачі паспорта (в візі на виїзд), якщо проти нього порушено кримінальну справу. Органи, що порушують справу, в тому числі слідчий і орган дізнання, мають змогу здійснити попередження чи запобігання виїзду шляхом інформування підрозділів дозвільної системи про порушення справи стосовно відповідної особи.
Стосовно деяких громадян закон встановлює імунітет від кримінальної відповідальності, статус повної або часткової (обмеженої) процесуальної недоторканності. Імунітетом від кримінальної відповідальності наділені дипломатичні агенти. Вони не підлягають арешту або затриманню. Дипломатичний агент не зобов'язаний давати показань як свідок. Помешкання, архіви і документи дипломатичних представництв недоторканні. Держави службовці держави перебування не можуть вступати в ці помешкання інакше, як за згодою глави представництва. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів. Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети, аналогічні дипломатичним агентам.
Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів.
Недоторканністю володіють у першу чергу Президент України і кандидати на цю посаду в період виборів, Голова Верховної Ради України і Прем'єр-міністр України. Законом України "Про вибори Президента України" кандидат в президенти не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності або підданий арешту та затриманню без згоди Центральної виборчої комісії.
Судді недоторканні і не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності та взяті під варту без згоди Верховної Ради України.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини користується статусом недоторканності на весь період свої повноважень. Кримінальну справу стосовно нього може порушити лише Генеральний прокурор України.
Згідно зі статтею 10 Закону України "Про адвокатуру" кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки Генеральним прокурором України, його заступниками або прокурорами областей. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручень, не підлягають вилученню та огляду. Забороняється прослуховування т