К ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ В ОВС ПРО ВІДМОВУ В КРИМІНАЛЬН СПРАВІ.

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни "Кримінально-процесуальне право України"

на тему:

ПРИЙНЯТТЯ РІШЕННЯ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ ПРО ВІДМОВУ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

ЗМІСТ

 

 Вступ .......................................................................................................... 3

 1. Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи 5

 2. Обставини, які виключають провадження по кримінальній справі .... 9

 3. Характеристика окремих обставин, які виключають провадження
по кримінальній справі ......................................................................... 15

 4. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи.

... Оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи 26

 Висновки .................................................................................................. 28

 Список використаної літератури ............................................................ 32

 Додаток А. Постанова про відмову в порушенні  кримінальної справи 36

ВСТУП

 Актуальність теми роботи. Процесуальна діяльність, пов'язана з прийняттям уповноваженими органами держави рішень про відмову в порушенні кримінальної справи, лише на перший погляд видається простою. Аналіз кримінально-процесуальної літератури дозволяє дійти висновку про те, що дослідженню цього питання і проблем, що виникають у зв'язку з прийняттям такого процесуального рішення, приділяється значно менше уваги, ніж рішенню про порушення кримінальної справи.

 За даними департаменту зв'язків із громадськістю МВС України протягом 2005-2009 р.р. до органів внутрішніх справ України надійшло 11 мільйонів заяв та повідомлень про злочини. Кількість заяв та повідомлень за п’ять років зросла більш як наполовину. З 2006 р. спостерігається тенденція до скорочення питомої ваги заяв та повідомлень, за якими порушено кримінальні справи. У цілому по Україні кількість порушених справ за п'ятиріччя зменшилася на 10,5%. Питома вага рішень про відмову в порушенні кримінальних справ, починаючи з 2006 р., навпаки, зростає. Кількість рішень про відмову в порушенні кримінальних справ зросла за п'ять років більш як на 80%. Починаючи з 2006 р. спостерігалася тенденція до зниження кількості скасованих прокурорами постанов про відмову в порушенні кримінальних справ з одночасним їх порушенням [38].

 Кожне рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, скасоване прокурором чи судом, створює загрозу порушення прав і свобод людини і громадянина, а в деяких випадках призводить до безкарності осіб, які вчинили злочин.

 В юридичній літературі питанням, пов'язаним з порушенням та відмовою в порушенні кримінальної справи, присвячували свої праці Бородин С. В., Громов М. О., Грошевий Ю. М., Донковцев Н. П., Дудар О. Ф., Зеленецький В. С., Карнєєва Л. М., Кирій Л., Коваленко Є. Г., Кузнецов Н. П., Лобойко Л. М., Маляренко В. Т., Мінюков А. П., Мінюков П.І., Михайленко А. Р., Михеєнко М. М., Нор В. Т., Письменний Д. П., Романюк Б. С., Сірий М.І., Тертишник В. М., Хімічева Г. П., Чувільов А. А., Шибіко В. П., Щерба С. П. та ін.

 Мета роботи – з'ясувати особливості прийняття рішення в органах внутрішніх справ про відмову в порушенні кримінальної справи.

 Об'єктом дослідження є відмова у порушення кримінальної справи як акт застосування процесуального права.

 Предмет дослідження – норми КПК України, якими врегульовано відміну в порушенні кримінальної справи відповідними органами.

 Для досягнення мети роботи вирішувались такі завдання:

 – розкрити сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи;

 – визначити обставини, які виключають провадження по кримінальній справі;

 – дати характеристику окремих обставин, що виключають провадження по кримінальній справі;

 – розглянути порядок винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи і оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.

 Методи дослідження – системно-структурний, порівняльно-правовий, статистичний, соціологічний, описовий.

 Структура роботи: вступ, чотири розділи, висновки, список використаної літератури.

 1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ РІШЕННЯ ПРО ВІДМОВУ
В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ

 Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що приймає його, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його вчинила, не карається й отримує можливість вчиняти нові злочини [20, с. 246].

 Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є доволі поширеним явищем.

 Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи [16, c. 142].

 Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення до правоохоронних органів.

 Відмовити в порушенні кримінальної справи – це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину певною особою, – правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин [20, с. 247].

 Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо).

 Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної справи необхідно розцінювати як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи [7, c. 57].

 При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи зазвичай допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення [24, c. 36].

 Згідно зі статтею 99 КПК України при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.

 Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення [37, c. 181].

 Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК України. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

 Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та мордування), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку [35, c. 404].

 Причини незаконної відмови в порушенні кримінальної справи можуть бути різними:

 1) небажання посадової особи, яка проводить перевірку за заявою, збільшувати кількість порушених кримінальних справ і власне службове навантаження;

 2) невпевненість щодо результатів розслідування, адже бажаним результатом для кожного слідчого є максимальна кількість розглянутих судом кримінальних справ з постановленим обвинувальним вироком;

 3) низький рівень матеріального забезпечення працівників правоохоронних органів – невисока заробітна плата, відсутність державних гарантій щодо забезпечення житлом, відсутність дієвих гарантій особистої безпеки працівника правоохоронного органу у разі проведення оперативно-розшукових заходів, слідчих дій, пов'язаних з професійним ризиком (розкриття і розслідування злочинів, скоєних членами організованих злочинних угруповань), та ін. [31, c. 10]

 На жаль, є й випадки хабарництва з боку працівників правоохоронних органів. Тобто посадова особа, яка проводить перевірку за заявою про злочин, отримує незаконне матеріальне винагороду за прийняття незаконного рішення від підозрюваних у вчиненні злочину або інших осіб, що діють в інтересах останніх.

 Отже, відмова в порушенні кримінальної справи не завжди означає, що заявник помилився і злочину, як події, не було взагалі, але не завжди під час ретельної і сумлінно проведеної правоохоронним органом перевірки виявляються ознаки злочину.

 Крім того, не завжди за заявами про злочин правоохоронними органами проводиться ретельна перевірка на наявність складу іншого злочину, крім прямо вказаного в заяві. А в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи вказується, що в діях певної особи чи осіб взагалі відсутній будь-який склад злочину чи факт злочину [31, с. 11].

 Закон надає кілька варіантів оскарження постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.

 Таким чином, за наявності достатніх підстав і відсутності обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу. Про порушення кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.

 У разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи, а так само за наявності обставин, що виключають провадження у справі, орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя відмовляють у порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи оформляється мотивованою постановою.

2. ОБСТАВИНИ, ЯКІ ВИКЛЮЧАЮТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ПО СПРАВІ

 Відповідно до вимог ст. 99 КПК України за відсутності ознак злочину та підстав до порушення справи, а отже за наявності обставин, що виключають провадження у справі, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що виносять мотивоване рішення.

 Згідно зі статтею 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено за наявності обставин, які виключають провадження по справі:

 1) за відсутністю події злочину;

 2) за відсутністю в діянні складу злочину;

 3) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;

 4) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;

 5) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених ч.ч. 2, 4 і 5 ст. 27 КПК України;

 6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і в разі відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК України);

 7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження у справі необхідне для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;

 8) щодо особи, про яку є вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї само підстави;

 9) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому самому обвинуваченню;

 10) якщо про відмову в порушенні справи по тому самому факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.

 Якщо обставини, зазначені в перших двох пунктах, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє виправдувальний вирок.

 Відмова в порушенні справи чи закриття справи на підставі амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

 У випадках, коли обвинувачений підлягає амністії, якщо ця обставина виявлена в суді, – суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого вщ покарання.

 У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння, вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 7-3 КПК України.

 Якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або перевірки, що проводилась на підставах, передбачених ч. 4 ст. 97 КПК України, поряд з обставинами, що виключають провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або судця зобов'язані направити відповідні матеріали органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення (окрім фактів правопорушень, вчинених неделіктоздатними особами та померлими).

 Обставини, які згідно з законом виключають порушення та провадження кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на три групи [35, c. 406].

 Перша група – обставини реабілітуючого характеру.

 Реабілітуючі підстави – це такі, в силу яких особа визнається невинною у вчиненні злочину, добропорядною та реабілітованою, або які вказують, що злочину не було [23, с. 298].

 До них належать:

 – відсутність події злочину, відсутність складу злочину, в тому числі наявність необхідної оборони або крайньої необхідності;

 – недосягнення особою до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність [35, с. 406].

 Реабілітуючі підстави звільнення особи від відповідальності вказані в п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6 КПК України. Рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами уповноважені приймати слідчі чи органи дізнання самостійно.

 При відмові в закритті чи закритті кримінальної справи за реабілітуючими підставами необхідно роз'яснити обвинуваченому про право на відшкодування завданої йому моральної та матеріальної шкоди безпідставним притягненням до відповідальності, реабілітацію в повному обсязі відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" [11, c. 110].

 Друга група – підстави нереабілітуючого характеру [35, с. 307].

 Нереабілітуючі підстави – це підстави, що за наявності складу злочину тягнуть за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності, звільняють від відповідальності та покарання особу, винну у вчиненні злочину [23, с. 199].

 Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин.

 Оскільки закон надає право слідчому відмовити в порушенні справи за всіма обставинами, названими в ст. 6 КПК України, то в випадках відмови в порушенні справи за нереабілітуючими підставами таке рішення слідчий приймає з санкції прокурора.

 Для звільнення від відповідальності за підставами, викладеними в ст. 7-11-1 КПК України (передача особи на поруки, дієве каяття, зміна обстановки, примирення обвинуваченого з потерпілим, закінчення строків давності, застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру), порушена і розслідувана справа має направлятись до суду. Відмова в порушенні справи за цими обставинами законом не передбачається.

 Третю групу становлять формально-процесуальні підстави [35, с. 407].

 Це підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на наявність рішень щодо певного факту, які набули юридичної сили, чи відсутності волевиявлення певних учасників процесу, за умови, що за законом справа порушується лише за наявності такого волевиявлення. Наприклад, відсутності скарги потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності в справах, віднесених до справ приватного обвинувачення [23, с. 199].

 У таких випадках відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. 6 КПК України).

 Дана група об'єднує також підстави, які констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. До них входять такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (п. 9 ст. 6 КПК України).

 Необхідно зазначити, що в ст. 6 КПК України викладені обставини, що виключають провадження по кримінальній справі, які можуть слугувати як підставами для відмови в порушенні справи, так і підставами для закриття справи чи винесення виправдувального вироку.

 Закон надає право на прийняття рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами слідчому й органу дізнання.

 Разом з тим, окремо в ст. 7, 7-1, 7-2, 7-3 КПК України встановлені додаткові підстави й умови закриття справи за нереабілітуючими обставинами: у зв'язку з дієвим каяттям, з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим, із застосуванням примусових заходів виховного характеру, у зв'язку зі зміною обстановки, з передачею особи на поруки або із закінченням строків давності.

 Ці обставини не можуть слугувати підставами для відмови в порушенні справи, адже за їх наявності особі має бути пред'явлено обвинувачення, і є винятково безумовними підставами для закриття кримінальної справи за рішенням суду [15, c. 12].

 За цих обставин слідчий після закінчення розслідування через прокурора направляє справу до суду для прийняття рішення про закриття справи і вирішення інших правових питань.

 Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення оправи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).

3. ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ОБСТАВИН,
ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

 Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК України) є підставою, що тягне за собою відмову в порушенні справи в тих випадках, коли взагалі не було події, про яку надходила заява (повідомлення), або сама подія мала місце, але не може бути визнана подією злочину.

 Злочин – це суспільно небезпечне, протиправне, винне та каране відповідно до кримінального закону діяння (дія або бездіяльність), вчинене осудною особою, яка може бути суб'єктом злочину [9, c. 10].

 Відсутність події злочину означає, що відсутні суспільна небезпечність діяння чи його протиправність, або взагалі відсутнє саме діяння.

 Прикладами відсутності події злочину можуть бути такі ситуації:

 1) смерть людини сталася внаслідок дії стихійних сил природи (під час повені, грози тощо);

 2) за результатами перевірки заяви про згвалтування виявилося, що насильницького акту взагалі не було [35, с. 410].

 Відсутність у діянні складу злочину (п. 2 ст. 6 КПК України) означає, що подія, з приводу якої надійшли заява або повідомлення, мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

 – відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

 – наявні обставини, які виключають суспільну небезпеку діяння [29, c. 181].

 Згідно зі статтею 2 КК України підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно-небезпечного діяння, яке містить склад злочину.

 Отже, відсутність складу злочину – підстава для відмови в порушенні справи, закриття справи чи винесення виправдувального вироку.

 Склад злочину – це сукупність передбачених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що характеризують суспільно небезпечне діяння як злочин.

 Під ознакою складу злочину розуміється узагальнена юридично значуща властивість, притаманна всім злочинам даного виду.

 Таким чином, юридичні ознаки, що утворюють склад того чи іншого виду злочину, можна знайти як у диспозиціях норм особливої частини, так і в ряді норм загальної частини КК України.

 Склад певного виду злочину ( убивства, контрабанди, крадіжки чи розбою) представляє його законодавчу модель, що характеризується мінімальним набором необхідних ознак, обов'язково наявних у кожному випадку вчинення злочину даного виду, і не включає випадкових чи мінливих ознак.

 Ознаки, утворюючі склад того чи іншого злочину, представляють не випадкове сполучення, а органічну єдність: відсутність хоча б однієї з необхідних ознак означає відсутність і складу злочину в цілому.

 Незважаючи на те, що ознаки являють собою єдине і неподільне ціле, при теоретичному аналізі вони групуються за елементами складу. Під елементом складу треба розуміти однорідну групу юридичних ознак, що характеризують злочин з якоїсь однієї сторони.

 Всього у складі злочину виділяються чотири елементи, кожний з який охоплює групу ознак складу, що характеризують:

 1) об'єкт злочину;

 2) об'єктивну сторону злочину;

 3) суб'єктивну сторону злочину;

 4) суб'єкта злочину.

 Об'єкт злочину – це ті охоронювані законом суспільні відносини, на які посягає суспільно небезпечне і кримінально каране діяння (наприклад: статева недоторканність жінки, конституційні права і свободи особи, честь і достоїнство людини, суспільна безпека в сфері обороту ядерних матеріалів і радіоактивних речовин).

 Крім того, в науці кримінального права прийнято розрізняти: загальний, родовий, видовий і безпосередній об'єкт.

 Другим елементом складу злочину є група юридичних ознак, що характеризують об'єктивну сторону злочину. Вона означає зовнішній прояв злочину в реальній дійсності, тобто його фізичну сторону.

 Об'єктивна сторона злочину – це головна відмітна ознака кримінально караного діяння, що додає йому індивідуальність і дозволяє відмежувати цей злочин від інших. Для характеристики об'єктивної сторони злочину в законодавстві і в кримінально-правовій науці використовується цілий комплекс юридичних ознак: діяння (дія чи бездіяльність), суспільно небезпечні наслідки, час, місце, обстановка, спосіб, знаряддя і засіб вчинення злочину.

 Діяння – це необхідна ознака будь-якого злочину, а інші ознаки законодавець використовує для опису не всіх, а лише деяких злочинів.

 Прикладом об'єктивної сторони злочину може слугувати, наприклад: активні дії, що полягають у відкритому розкраданні чужого майна; дії, спрямовані на порушення в неповнолітнього бажання брати участь у вчиненні одного чи декількох злочинів та ін.

 Третім елементом складу злочину є група ознак, характеризуючих суб'єктивну сторону злочину, під якою розуміється психічна діяльність особи, безпосередньо пов'язана із вчиненням злочину. Зміст суб'єктивної сторони злочину характеризується такими юридичними ознаками, як вина, мотив, мета.

 Вина у формі умислу і необережності – це основна ознака суб'єктивної сторони, вона необхідна для характеристики будь-якого злочину.

 Мотив і мета – факультативні ознаки, вони включаються законодавцем до складу не всіх, а тільки деяких злочинів. Наприклад: в образі суб'єктивна сторона характеризується прямим умислом, оскільки особа усвідомлює, що принижує честь і достоїнство іншої людини в непристойній формі, і бажає цього; а в убивстві, вчиненому в стані афекту суб'єктивна сторона може характеризуватися як прямим, так і непрямим умислом.

 Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.

 Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство (ст.ст. 115-117), умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121, ч. 3 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122,
ч. 2 ст.ст. 345, 346, 350, 377, 398), згвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), крадіжку (ст. 185, ч. 1 ст.ст. 262, 308), грабіж (ст.ст. 186, 262, 308), розбій (ст. 187, ч. 3 ст.ст. 262, 308), вимагання (ст.ст. 189, 262, 308) та деякі інші злочини, названі в ч. 2 ст. 22 КК України.

 Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

 Відсутність хоча б одного з елементів складу злочину є обставиною, що виключає порушення кримінальної справи чи провадження судочинства.

 Відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину допускається лише стосовно конкретної особи. Якщо на стадії порушення кримінальної справи не представилося можливості встановити таку, кримінальна справа – при безперечній наявності події злочину – повинна бути порушена [28, с. 97].

 Дане правило:

 1) ускладнює процес укриття злочинів шляхом незаконної відмови в порушенні кримінальної справи за відсутністю в діянні складу злочину, коли особа, що вчинила дане діяння (а, отже, її вік, осудність, мотиви, цілі та ін.), не встановлені;

 2) вимагає приступити до досудового слідства й вжити заходів до встановлення особи, що вчинила дане діяння, шляхом провадження слідчих дій, що на стадії порушення кримінальної справи дізнавач (слідчий та ін.) робити не вправі [20, с. 250].

 Різновидами прояву зазначеної підстави на практиці є такі ситуації.

 Відсутність обов'язкової ознаки суб'єкта злочину.

 За даною підставою іноді приймаються рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Тим часом представляється, що це негативна практика. Дана обставина повинна бути підставою припинення, а не відмови в порушенні кримінальної справи [35, с. 411].

 Спочатку засобами стадії досудового слідства необхідно встановити, що суспільно небезпечне діяння зроблене одноосібно (чи в групі однолітків) саме особою, що не досягла віку, з якого можливо притягнення до кримінальної відповідальності, і лише потім припинити кримінальна справу стосовно зазначеної особи. Така справа підлягає припиненню в зв'язку з відсутністю складу злочину [7, c. 60].

 Відсутність вини.

 Діяння визнається вчиненим невинно, якщо особа не усвідомлювала і за обставинами справи не могла усвідомлювати суспільної небезпеки своїх дій (бездіяльності) або не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і за обставинами справи не повинна була чи не могла їх передбачати.

 Крім того, вина відсутня, коли особа, хоча і передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій (бездіяльності), однак не могла запобігти цим наслідкам внаслідок невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов чи нервово-психічним перевантаженням.

 Відсутність суспільно небезпечного діяння:

 1) суспільно небезпечні наслідки наявні, але вони не з'явилися результатом дій (бездіяльності), тобто немає однієї з ознак об'єктивної сторони складу злочину – не лише суспільно небезпечного, але й будь-якого діяння взагалі. Так, немає діяння, коли збиток заподіяний ударом блискавки у відкритому полі;

 2) діяння мало місце, але воно малозначне, не представляє суспільної небезпеки. Прикладом може бути умисне знищення майна, що не представляє для кого-небудь цінності;

 3) добровільна відмова довести злочин до кінця, якщо фактично вчинене діяння не містить складу іншого злочину;

 4) мало місце суспільно корисне, а не небезпечне діяння, необхідна оборона, крайня необхідність чи заподіяння шкоди при затриманні особи, що вчинила злочин;

 5) законодавцем визнається відсутність суспільної небезпеки також у випадку заподіяння шкоди при обгрунтованому ризику. При цьому ризик може бути визнаний обгрунтованим, якщо дана мета не могла бути досягнута іншими, не пов'язаними з ризиком діями (бездіяльністю), а особа, що допустила ризик, вжила заходив для запобігання шкоди, яка наступила.

 Необхідною обороною згідно зі ст. 36 КК України визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.

 Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнення суспільно небезпечного посягання або звернення за допомогою до інших осіб чи органів влади.

 Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту.

 Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до чинного закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.

 Така особа підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з насильством над потерпілим або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.

 Особа, яка вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

 У згаданих випадках приймається рішення про відмову в порушенні справи за відсутністю складу злочину.

 В низці статей Кримінального кодексу України передбачаються спеціальні умови, лише за наявності яких може настати кримінальна відповідальність за певні дії.

 Такими умовами для різних складів злочину є попереднє вчинення аналогічних дій раніше, обов'язковий мінімальний розмір заподіяної діянням шкоди, наявність спеціального попередження адміністративних органів у зв'язку з вчиненням такої дії.

 Амністія та помилування – це акти вищого органу державної влади. Вони, не відміняючи закону, що встановлює відповідальність за цей або інший злочин, звільняють осіб, які вчинили ці злочини, від кримінальної відповідальності, а також повністю або частково від покарання, передбачають заміну призначеного судом покарання більш м'яким або зняття судимості.

 Амністія оголошується виключно законом про амністію, який приймається відповідно до положень Конституції України та чинного законодавства.

 Згідно зі ст. 6 Закону України "Про застосування амністії в Україні" закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року.

 Відповідно до ст. 8 названого закону особи, які відповідно до закону про амністію підлягають звільненню від відбування (подальшого відбування) покарання, звільняються не пізніш як протягом трьох місяців після опублікування закону про амністію.

 Згідно з пунктом 27 ч. 1 ст. 106 Конституції України Президент України як глава держави здійснює помилування осіб, засуджених судами України.

 Помилування – це акт звільнення від кримінальної відповідальності щодо визначеної особи або групи осіб.

 Новий КК України ввів до Особливої частини ряд заохочувальних норм, що стимулюють позитивну посткримінальну поведінку винної особи і є підставами для звільнення її від кримінальної відповідальності.

 Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після скоєння нею злочину передбачена:

 – ч. З ст. 263 "Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами"; ст. 369 "Давання хабара";

 – ч. 2 ст. 111 "Державна зрада";

 – ч. 2 ст. 114 "Шпигунство";

 – ч. З ст. 175 "Невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат";

 – ч. 2 ст. 212 "Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів";

 – ч. 2 ст. 255 "Створення злочинної організації";

 – ч. 5 ст. 258 "Терористичний акт";

 – ч. 6 ст. 260 "Створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань";

 – ч. 4 ст. 289 "Незаконне заволодіння транспортним засобом";

 – ч. 4 ст. 307 "Незаконні виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів";

 – ч. 4 ст. 309 "Незаконні