К ПРИЙНЯТТЯ В ОВС ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ.

КУРСОВА РОБОТА
на тему:
ПРИЙНЯТТЯ В ОВС ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ


ЗМІСТ

Вступ 3
1. Сутність і значення відмови в порушенні кримінальної справи. Обставини, які виключають провадження по кримінальній справі 6
1.1 Сутність і значення відмови в порушенні кримінальної справи 6
1.2 Обставини, які виключають провадження по кримінальній справі 10
2. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи 16
2.1 Особливості вирішення ОВС питання про відмову в порушенні кримінальної справи 16
2.2 Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи 19
3. Проблеми вдосконалення правового регулювання відмови
в порушенні кримінальної справи 22
Висновки 25
Список використаної літератури 29
Додаток А. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи 32


ВСТУП
Актуальність теми роботи. Кримінально-процесуальне законодавство України основний акцент у визначенні призначення кримінального процесу робить на захисті прав і законних інтересів осіб і організацій, потерпілих від злочинів, захисті особи від незаконного і необгрунтованого обвинувачення, засудження, обмеження її прав і свобод. При цьому кримінальне переслідування і призначення винному справедливого покарання у такому ж ступені відповідає призначенню кримінального судочинства, що й відмова від кримінального переслідування невинних.
Для практичної реалізації призначення кримінального процесу створена певна система процесуальних гарантій, основу якої складають норми кримінального судочинства. В арсеналі засобів впливу на антигромадські елементи важлива роль належить кримінально-процесуальним рішенням, що передбачають можливість впливу на осіб, які вчинили злочини, без притягнення їх до кримінальної відповідальності й застосування кримінального покарання.
Чільне місце серед них займає відмова в порушенні кримінальної справи. Вона являє собою одну із можливих форм закінчення провадження по заяві чи повідомленні, які надійшли до правоохоронного органу, без порушення кримінальної справи.
Раніше в процесуальній літературі та серед практичних працівників була поширена думка, що відмова в порушенні кримінальної справи є соціально-правовою проблемою для правоохоронних органів. Тому зазвичай кількість винесених постанов про відмову в порушенні кримінальної справи штучно занижувалося, а пріоритет віддавався порушенню кримінальних справ. Утім, така практика була невірною і незаконною, оскільки відмова в порушенні кримінальної справи – це об'єктивне відображення правової ситуації на стадії порушення кримінальної справи за конкретним фактом.
Прийняття незаконного рішення на стадії порушення кримінальної справи може мати далекосяжні наслідки. Необгрунтоване порушення кримінальної справи пов'язане не лише з непродуктивною тратою сил і коштів багатьох людей, але й з обмеженням або порушенням конституційних прав громадян.
Необгрунтована відмова в порушенні кримінальної справи тягне не менш негативні наслідки – ігноруються права і законні інтереси потерпілих від злочину, злочинець залишається непокараним, об'єктивно не усувається можливість вчинення ним нового злочину. Законна й обгрунтована відмова в порушенні кримінальної справи знімає з громадянина невиправдану підозру, реабілітує його тощо.
У спеціальній юридичній літературі питанням, пов'язаним із відмовою в порушенні кримінальної справи, приділяли увагу такі автори, як Бородин С. В., Громов М. О., Грошевий Ю. М., Дубинський А. Я., Зеленецький В. С., Карнєєва Л. М., Кирій Л., Коваленко Є. Г., Лобойко Л. М., Маляренко В. Т., Письменний Д. П., Тертишник В. М., Щерба С. П. та ін.
Мета роботи – розглянути особливості прийняття в ОВС рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Об'єктом дослідження є процесуальний порядок прийняття ОВС рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Предмет дослідження – норми КПК України, якими врегульовано процесуальний порядок прийняття ОВС рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– з'ясувати сутність і значення відмови в порушенні кримінальної справи;
– висвітлити обставини, які виключають провадження по кримінальній справі;
– охарактеризувати особливості вирішення ОВС питання про відмову в порушенні кримінальної справи;
– розкрити, як відбувається оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи;
– розглянути проблеми вдосконалення правового регулювання відмови в порушенні кримінальної справи.
Методи дослідження – логіко-юридичний, системно-структурний, порівняльний, статистичний, описовий.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури, додаток.


1. СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ. ОБСТАВИНИ, ЯКІ ВИКЛЮЧАЮТЬ ПРОВАДЖЕННЯ ПО КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ
1.1 Сутність і значення відмови в порушенні кримінальної справи
Відмовити в порушенні кримінальної справи – означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато.
Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину певною особою, – правовою основою для визнання того, що ця особа не вчинила злочин [15, с. 247].
Відмова в порушенні кримінальної справи не передбачає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо).
Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної справи треба розглядати як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи [6, c. 57].
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, котра приймає його, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його вчинила, не карається й отримує можливість вчиняти нові злочини [15, с. 246].
Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є доволі поширеним явищем. Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи. Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення до правоохоронних органів [13, c. 142].
Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи, зазвичай, допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення [25, c. 36].
Згідно зі статтею 99 КПК України при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.
Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, проте матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку, іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення [9, c. 19].
Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, наданий у ст. 6 КПК України. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.
Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та мордування), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. У цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку [24, c. 404].
Причини незаконної відмови в порушенні кримінальної справи можуть бути такими:
– небажання посадової особи, яка проводить перевірку за заявою, збільшувати кількість порушених кримінальних справ і власне службове навантаження;
– невпевненість щодо результатів розслідування, адже бажаним результатом для кожного слідчого є максимальна кількість розглянутих судом кримінальних справ з постановленим обвинувальним вироком;
– низький рівень матеріального забезпечення працівників правоохоронних органів – невисока заробітна плата, відсутність державних гарантій щодо забезпечення житлом, відсутність дієвих гарантій особистої безпеки працівника правоохоронного органу у разі проведення оперативно-розшукових заходів, слідчих дій, пов'язаних з професійним ризиком (розкриття і розслідування злочинів, скоєних членами організованих злочинних угруповань), та ін. [19, c. 10]
Мають місце й випадки хабарництва з боку працівників правоохоронних органів, тобто посадова особа, яка проводить перевірку за заявою про злочин, отримує незаконну матеріальну винагороду за прийняття певного рішення від підозрюваних у вчиненні злочину або інших заінтересованих осіб.
Таким чином, відмова в порушенні кримінальної справи не завжди означає, що заявник помилився і злочину, як події, не було взагалі, але не завжди під час ретельної і сумлінно проведеної правоохоронним органом перевірки виявляються ознаки злочину [6, c. 61].
Крім того, не завжди за заявами про злочин правоохоронними органами проводиться ретельна перевірка на наявність складу іншого злочину, крім прямо вказаного в заяві. А в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи вказується, що в діях певної особи чи осіб взагалі відсутній будь-який склад злочину чи факт злочину [13, с. 143].
Отже, за наявності достатніх підстав і відсутності обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд і суддя зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу. Про порушення кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд – ухвалу.
У разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи, а так само за наявності обставин, що виключають провадження у справі, орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя відмовляють у порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи оформляється мотивованою постановою.
1.2 Обставини, які виключають провадження по кримінальній справі
Відповідно до вимог ст. 99 КПК України за відсутності ознак злочину та підстав до порушення справи, а, отже, за наявності обставин, що виключають провадження у справі, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що виносять мотивоване рішення.
Згідно зі статтею 6 КПК України кримінальну справу не може бути порушено за наявності обставин, які виключають провадження по справі:
1) за відсутністю події злочину;
2) за відсутністю в діянні складу злочину;
3) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння одинадцятирічного віку;
4) внаслідок акта амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;
5) за примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, крім випадків, передбачених ч.ч. 2, 4 і 5 ст. 27 КПК України;
6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і в разі відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК України);
7) щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження у справі необхідне для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами;
8) щодо особи, про яку є вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї само підстави;
9) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи по тому самому обвинуваченню;
10) якщо про відмову в порушенні справи по тому самому факту є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора.
Якщо обставини, зазначені в перших двох пунктах, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця і постановляє виправдувальний вирок.
Відмова в порушенні справи чи закриття справи на підставі амністії не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.
У випадках, коли обвинувачений підлягає амністії, якщо ця обставина виявлена в суді, – суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від покарання.
У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно небезпечне діяння, вчинено особою, яка досягла одинадцяти років, але до виповнення віку, з якого законом передбачена кримінальна відповідальність, по факту цього діяння порушується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 7-3 КПК України.
Якщо в ході дізнання, досудового чи судового слідства або перевірки, що проводилась на підставах, передбачених ч. 4 ст. 97 КПК України, поряд з обставинами, що виключають провадження у кримінальній справі, у діянні особи будуть виявлені ознаки адміністративного правопорушення, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або судця зобов'язані направити відповідні матеріали органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про таке адміністративне правопорушення (окрім фактів правопорушень, вчинених неделіктоздатними особами та померлими).
Обставини, які згідно з законом виключають порушення та провадження кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на три групи [24, c. 406].
Перша група – обставини реабілітуючого характеру.
Реабілітуючі підстави – це такі, в силу яких особа визнається невинною у вчиненні злочину, добропорядною та реабілітованою, або які вказують, що злочину не було [21, с. 47].
До них належать:
– відсутність події злочину;
– відсутність складу злочину, в тому числі наявність необхідної оборони або крайньої необхідності;
– недосягнення особою до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність [24, с. 406].
Реабілітуючі підстави звільнення особи від відповідальності вказані в п. 1, 2, 5 ч. 1 ст. 6 КПК України. Рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами уповноважені приймати слідчі чи органи дізнання самостійно.
При відмові в закритті чи закритті кримінальної справи за реабілітуючими підставами необхідно роз'яснити обвинуваченому про право на відшкодування завданої йому моральної та матеріальної шкоди безпідставним притягненням до відповідальності, реабілітацію в повному обсязі відповідно до Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду".
Друга група – підстави нереабілітуючого характеру.
Нереабілітуючі підстави – це підстави, що за наявності складу злочину тягнуть за собою звільнення особи від кримінальної відповідальності, звільняють від відповідальності та покарання особу, винну у вчиненні злочину [21, с. 47].
Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин.
Оскільки закон надає право слідчому відмовити в порушенні справи за всіма обставинами, названими в ст. 6 КПК України, то у випадках відмови в порушенні справи за нереабілітуючими підставами таке рішення слідчий приймає з санкції прокурора [15, c. 250].
Для звільнення від відповідальності за підставами, викладеними в ст. 7 – 11-1 КПК України (передача особи на поруки, дієве каяття, зміна обстановки, примирення обвинуваченого з потерпілим, закінчення строків давності, застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру), порушена і розслідувана справа має направлятись до суду. Відмова в порушенні справи за цими обставинами законом не передбачається.
Третю групу становлять формально-процесуальні підстави [24, с. 407].
Це підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на наявність рішень щодо певного факту, які набули юридичної сили, чи відсутності волевиявлення певних учасників процесу, за умови, що за законом справа порушується лише за наявності такого волевиявлення. Наприклад, відсутності скарги потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності в справах, віднесених до справ приватного обвинувачення [21, с. 47].
У таких випадках відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. 6 КПК України).
Дана група об'єднує також підстави, які констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. До них входять такі підстави:
– наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою;
– наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (п. 9 ст. 6 КПК України).
У статті 6 КПК України викладені обставини, що виключають провадження по кримінальній справі, котрі можуть слугувати як підставами для відмови в порушенні справи, так і підставами для закриття справи чи винесення виправдувального вироку. Закон надає право на прийняття рішення про відмову в порушенні справи чи про закриття справи за цими обставинами слідчому й органу дізнання.
Разом з тим, окремо в ст. 7, 7-1, 7-2, 7-3 КПК України встановлено додаткові підстави й умови закриття справи за нереабілітуючими обставинами:
– у зв'язку з дієвим каяттям;
– у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим;
– у зв'язку із застосуванням примусових заходів виховного характеру;
– у зв'язку зі зміною обстановки;
– у зв'язку з передачею особи на поруки;
– у зв'язку із закінченням строків давності.
Ці обставини не можуть бути підставами для відмови в порушенні справи, адже за їх наявності особі має бути пред'явлено обвинувачення, і є винятково безумовними підставами для закриття кримінальної справи за рішенням суду [11, c. 5].
За цих обставин слідчий після закінчення розслідування через прокурора направляє справу до суду для прийняття рішення про закриття справи і вирішення інших правових питань.
Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення оправи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не з'ясовуються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо) [22, c. 39].
Отже, порушення кримінальної справи – це акт застосування процесуального права, який здійснюється в формі винесення постанови, що відкриває загальну юридичну можливість провадження всіх без винятку слідчих дій та вжиття, за наявності для того відповідних підстав, засобів процесуального примусу.
Кінцевими рішеннями даної стадії кримінального процесу є порушення кримінальної справи або відмова в порушенні справи.
Відповідно до вимог ст. 99 КПК України за відсутності ознак злочину та підстав до порушення справи, а, отже, за наявності обставин, що виключають провадження у справі, слідчий, орган дізнання, прокурор та суд відмовляють у порушенні кримінальної справи, про що виносять мотивоване рішення.


2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
2.1 Особливості вирішення ОВС питання про відмову в порушенні кримінальної справи
При вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко є матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках із самої заяви зрозуміло, що порушувати кримінальну справу немає необхідності [15, с. 260].
Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи у зв'язку з обставинами, що виключають провадження в кримінальній справі. Для обгрунтування прийнятого рішення в таких випадках необхідні:
1) акт (протокол) адміністративних органів, складений на місці злочину,
2) письмове пояснення винного,
3) довідка про заподіяні збитки,
4) письмові заяви та пояснення громадян,
5) характеристика правопорушника тощо [11, c. 5].
Документальне фіксування вчиненого важливе не лише для обгрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження прийнятого рішення заінтересованими особами.
У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або повідомленню приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою [7, с. 119].
Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.
У вступній частині постанови вказується найменування документу, час і місце складання, ким він складений, матеріали, що були приводом для вирішення питання про порушення кримінальної справи.
Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи повинна відповідати вимозі закону – бути мотивованою. Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК України доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.
При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК наводяться обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Як правило, це повинно бути розгорнуте викладення діяння з тим, щоб можна було з достовірністю простежити відсутність у ньому складу злочину.
Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за наявності обставин, зазначених в п.п. 4-11 ст. 6 КПК України, то у всіх цих випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено.
Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за п.п. 1-2 ст. 6 КПК України в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (п.п. 4-11 ст. 6 КПК України), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.
У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.
Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови [15, c. 261].
Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована лише тими обставинами, що вказані в законі.
У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом по заперечують порушення кримінальної справи.
Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержуються довільного мотивування відмови в порушенні кримінальної справи. Наприклад, у районний відділ внутрішніх справ надійшла заява від начальника цеху № 17 заводу "Вулкан" про неодноразове викрадання речей в роздягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з таким мотивуванням: "Через побутові приміщення цеху за добу проходить 800 робітників, тому встановити, хто здійснив крадіжку, неможливо" [15, с. 262].
У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий "забрав заяву і претензій до міліції не має" або "халатно ставився до зберігання своєї власності" тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.
Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частин постанови. В ній формулюється висновок: "в порушенні кримінальної справи відмовити", який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад "за відсутністю події злочину".
Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються [8, c. 699].
Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не лише не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулювання, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.
2.2 Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи
Як вже зазначалось, за відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, що виключають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.
Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо постанову винесено прокурором – прокуророві вищого рівня. Скарга подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів із дня одержання копії постанови [13, c. 145].
Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.
Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу.
Слідчий зобов'язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.
Подання скарги не зупиняє виконання дії, що оскаржується, якщо це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.
Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуророві адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб із часу їх подання.
Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.
Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обгрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.
Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.
Визнавши скаргу обгрунтованою, прокурор:
– скасовує процесуальний акт слідчого;
– вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого;
– встановлює порушені права і законні інтереси скаржника;
– залежно від результатів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.
У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.
До справи можуть бути приєднані також матеріали перевірки скарги прокурором.
У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому ст. 236-1 КПК України.
Скарга на постанову районного, міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи у випадках, передбачених ч. 2 ст. 99-1 КПК України, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.
Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99-1 КПК України, а прокурор відмовив у її скасуванні.
При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не лише про відмову в порушенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.
У разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.
Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (ст. 110 КПК України).
Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не виконують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.
3. ПРОБЛЕМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДМОВИ В ПОРУШЕННІ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Відмова в порушенні кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і досудового слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин.
У діяльності органів внутрішніх справ відмова в порушенні кримінальних справ набула надмірного поширення. Часто слідство підміняється довгими перевірками, внаслідок яких важливі докази втрачаються, а злочинці не лише переховуються, а й продовжують злочинну діяльність [20, c. 5].
Практика свідчить, що здебільшого не порушуються справи про крадіжки, пограбування, розбійні напади, а вони якраз і вимагають термінових слідчих дій. Це призводить до того, що розкриття цих злочинів найбільш низьке [22, c. 37].
Зазвичай, допускаються необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ, порушення строків перевірки заяв і повідомлень про злочини.
У порушенні кримінальної справи нерідко відмовляють із підстав, не передбачених законом. Характерною ознакою постанов про відмову в порушенні кримінальної справи по матеріалах про нерозкриті злочини є те, що мотивування цих постанов здебільшого грунтується на припущеннях, а не на конкретних фактичних даних.
У таких постановах мають місце посилання на "малозначимість" вчиненого або ж на "недоцільність" порушення кримінальної справи, оскільки даний злочин вже не є "суспільне небезпечним" або ж особа, що його вчинила, перестала бути "суспільне небезпечною".
Невжиття передбачених законом заходів стосовно повідомлень і заяв про злочини або приховування останніх від обліку являють собою також порушення законності, які, на жаль, ще зустрічаються на практиці.
Відмова в порушенні кримінальної справи тягне за собою реалізацію певних рішень. Передусім це – повідомлення заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява. На практиці вимога ст. 99 КПК України про повідомлення заінтересованих осіб про відмову в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується . А це позбавляє їх можливості оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи [13, c. 145].
Тому пропонуємо доповнити ст. 99 КПК України вказівкою про те, що заінтересованим особам та їх представникам слід роз'ясняти порядок оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про що робиться відмітка в матеріалах перевірки або складається спеціальний протокол.
У повідомленні слід вказати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним.
З надходженням клопотання від заінтересованих осіб їм має видаватися копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи.
Така вимога закону стала б важливою умовою своєчасної реалізації заінтересованими особами свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, реальною гарантією права на оскарження дій посадових осіб.
Про час розгляду суддею скарги на постанову про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, яка подала скаргу. На нашу думку, доцільно передбачити в КПК України положення про те, що у випадку, коли скаржник і особа, яка потерпіла від злочину, є різними особами, про час розгляду скарги необхідно повідомляти і потерпілу особу. Це б забезпечило більш повну реалізацію прав особи, яка постраждала від злочину.


ВИСНОВКИ
За результатами проведеного дослідження можна зробити такі висновки:
1. Відмова в порушенні кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і досудового слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин.
2. Відмовити в порушенні кримінальної справи – означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або суду, не буде розпочато. Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, що злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину певною особою, – правовою основою для визнання того, що ця особа не вчинила злочин.
3. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, котра приймає його, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його вчинила, не карається й отримує можливість вчиняти нові злочини.
4. Обставини, які згідно з законом виключають порушення та провадження кримінальної справи, за своєю сутністю мож