К ПРИНЦИП ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
СИСТЕМА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ГАРАНТІЙ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття, зміст і система правових гарантій принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі 8
2. Забезпечення презумпції невинуватості та її гарантії
у різних стадіях кримінального процесу 16
2.1 Презумпція невинуватості у стадії порушення
кримінальної справи 16
2.2 Презумпція невинуватості у стадії досудового слідства
і пред'явлення обвинувачення 18
2.3 Презумпція невинуватості у судовому розгляді 21
3. Зв'язок презумпції невинуватості з правом особи на свободу
від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів
й з деякими іншими принципами кримінального процесу 24
Висновки 30
Список використаної літератури 31


ВСТУП
Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування та судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права.
Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, оскільки інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини. Отже, першою і найважливішою ознакою поняття принципу кримінального процесу є їх нормативно-правовий характер, закріплення цих основоположних начал у законодавстві [29, с. 42].
Принцип у загальнонауковому розумінні – це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності тощо.
Вагомий внесок у розробку поняття принципів кримінального процесу зробив М. С. Строгович, який зазначав, що такими необхідно вважати найважливіші й визначальні правові положення, на яких базується кримінальний процес [27, с. 96].
В.І. Камінська при визначенні принципів зробила акцент на відбитті цього загальнотеоретичного поняття в сфері кримінального процесу, вказуючи, що принципи "... регламентують найбільш загальні й найбільш важливі сторони організації та діяльності органів правосуддя" [6, с. 33].
Приблизно таку саму думку висловила і Л. М. Корнєєва [11, с. 171].
Досліджуючи проблему кримінально-процесуальних принципів,
Я. О. Мотовиловкер дійшов висновку, що ними є "... закріплені основні начала діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, права й обов'язки учасників всього кримінального судочинства, що виражають його політичну спрямованість, його найважливіші риси" [17, с. 43].
У працях інших авторів також містяться визначення процесуальних принципів, які, по суті, не відрізняються від наведених вище.
Презумпція невинуватості є одним з основних принципів правосуддя. Це загальновизнаний принцип, відповідно до якого обвинувачений вважається невинним, поки його вина не буде доведена у встановленому законом порядку.
В основу цього принципу покладена загальна й широко визнана норма моралі, відповідно до якої кожна людина повинна передбачатися (презюміюватися) добропорядною, поки інше не буде доведено.
Прототипом презумпції невинуватості іноді називають давньоримську формулу "praesumptіo bonі vіrі", що означає: учасник судового позову вважається діючим сумлінно, доки не доведено інше.
Презумпція невинуватості – це провідна кримінально-процесуальна категорія, за висловом М. С. Строговича, – "душа" кримінального судочинства [26, с. 5].
Як суспільно-політична ідея вона зародилася незадовго до Великої французької революції XVІІІ ст. й була інкорпорована у кримінальний процес із політики. Її висунув як політичне гасло, поряд з вимогами свободи, рівності й братерства, революційний "третій стан" на зло віджилому інквізиційному катувальному судочинству, королівській сваволі та безстроковому ув'язненню у в’язницях без суду і слідства.
У своєму первісному вигляді презумпція невинуватості формулювалася як вимога, закріплена в ст. 9 Декларації прав людини і громадянина Франції 1789 р.: "Оскільки кожна людина передбачається невинною, поки її не оголосять (по суду) винною, то у випадку необхідності її арешту будь-яка суворість, що не є необхідною для забезпечення (за судом) її особистості, повинна бути карана законом" [16, с. 34].
З тих часів презумпція невинуватості міцно впровадилася у практику суспільних відносин. Наразі принцип презумпції невинуватості закріплений як в основних міжнародних документах ООН, Ради Європи, так і у внутрішньому законодавстві розвинених країн.
У статті 11 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. презумпція невинуватості формулюється у такий спосіб: "Кожна людина, що обвинувачується у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена законним порядком шляхом гласного судового розгляду, при якому їй забезпечуються всі можливості для захисту" [16, с. 101].
У Міжнародному пакті про громадські й політичні права, прийнятому Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1966 р., записано: "Кожен обвинувачений у вчиненні кримінального злочину має право вважатися невинним доти, поки його винність не буде доведена відповідно до закону" [16, с. 210].
Україна також прийняла на себе зобов'язання забезпечувати кожній особі проголошені в міжнародних правових актах права і свободи.
Принцип презумпції невинуватості обвинуваченого закріплений у ст. 62 Конституції України, а також знайшов відображення в окремих нормах КПК України.
Презумпція невинуватості – це об'єктивне правове положення, згідно з кожній людині гарантується таке:
1) ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і згідно із законом;
2) обвинувачений (підслідчий, підсудний) не вважається винним, доки його вину не буде доведено в передбаченому законом порядку і встановлено вироком суду, що набрав законної сили;
3) обов'язок встановлення об'єктивної істини у справі покладається на орган дізнання, слідчого, прокурора, суд (суддю). Особа, що знаходиться під слідством, не повинна доводити свою невинність. Ненадання нею доказів своєї невинності ні за яких обставин не може бути витлумачено як доказ вини;
4) постанова про притягнення особи як обвинуваченого та про обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок та обвинувальний вирок повинні грунтуватися на сукупності неспростовних та достовірних доказів;
5) всі сумніви у справі, в тому числі сумніви щодо допустимості та достовірності наявних або наданих для використання фактичних даних, якщо вичерпані всі способи для їх усунення, повинні тлумачитись та розв'язуватися на користь обвинуваченого чи особи, що знаходиться під слідством;
6) недоведена вина дорівнює доведеній невинності. Суд проголошує виправдувальний вирок, а орган дізнання, слідчий та прокурор закривають кримінальну справу за відсутністю складу злочину, якщо вину обвинуваченого або особи, що знаходиться під слідством, у вчиненні злочину не доведено.
Таким чином, правові гарантії – це передбачені законом спеціальні засоби практичного забезпечення прав і свобод людини та громадянина. У випадку, що розглядається, вони є специфічним засобом забезпечення й реалізації принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі України.
Отже, актуальність вивчення презумпції невинуватості та її гарантій пов'язане із тим, що даний принцип визначає характер розслідування і судового розгляду, а також становище особистості в кримінальному процесі. Саме тому автор цієї курсової роботи зупинив свій вибір на цій темі.
Мета роботи: розглянути поняття, сутність і зміст принципу презумпції невинуватості у кримінальному процесі, особливості його застосування, систему процесуальних гарантій тощо.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– з'ясувати поняття, зміст і систему правових гарантій принципу презумпції невинуватості в кримінальному процесі;
– висвітлити забезпечення презумпції невинуватості та її гарантії на різних стадіях кримінального процесу;
– визначити зв'язок презумпції невинуватості з правом особи на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів й з деякими іншими принципами кримінального процесу;
Об'єкт дослідження – принципи презумпції невинуватості у кримінальному процесі України
Предмет дослідження – гарантії забезпечення принципу невинуватості у кримінальному процесі України.
Методи дослідження: діалектичний, порівняльно-правовий, системного аналізу, описовий.
Теоретичну основу курсової роботи склали раці В. К. Бабаєва,
Р. Баранника, В.І. Камінської, Ч. С. Касумова, Е.І. Клямка, О. М. Ларіна,
І. О. Лібуса, Дж. Р. Мажиняна, Я. О. Мотовиловкера, О. Ю. Панасюка,
І. Д. Перлова, І. Л. Петрухіна, Р. Д. Рахунова, В. М. Савицького,
М. С. Строговича, В. М. Тертишника, В.Є. Чугунова та інших авторів.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ, СИСТЕМА ПРАВОВИХ ГАРАНТІЙ ПРИНЦИПУ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Презумпція невинуватості – один з найважливіших принципів демократичного кримінального процесу, який має самостійне призначення і виконує особливу, лише йому притаманну службову роль [12, c. 5].
Презумпція (praesumptіa) – слово латинського походження. Буквально воно переводиться як "попередження". Філософи називають презумпцією припущення, засноване на імовірних засновках. В іншому значенні презумпція – це положення, з якого виходять як із істинного, поки правильність його не буде спростована.
Згідно із частиною 1 ст. 62 Конституції України принцип презумпції невинуватості означає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Систему забезпечення гарантій цього принципу складають такі правила:
1) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинність у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції України) або меншу винність, а також наявність обставин, які виключають кримінальну відповідальність особи;
2) обов'язок доказування винності обвинуваченого (маються на увазі також підозрюваний і підсудний) покладено на слідчого, прокурора, а в справах приватного обвинувачення – на потерпілого або його представника;
3) заборонено перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого, домагатися його показань шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч.ч. 2, З ст. 22 КПК України);
4) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України);
5) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);
6) недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його невинність і тягне за собою закриття кримінальної справи на досудовому слідстві і постановлення виправдального вироку – в стадії судового розгляду (п. 2 ст. 213, ч. 4 ст. 327 КПК України);
7) факт притягнення особи до участі в справі як підозрюваної, обвинуваченої, підсудної, обрання щодо неї запобіжного заходу не повинні розцінюватися як доказ її винності, як покарання винного;
8) до остаточного вирішення кримінальної справи та офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з нею не можна поводитись як з винною, а також публічно, в засобах масової інформації та будь-яких офіційних документах стверджувати, що дана особа є злочинцем [9, с. 45].
Презумпція невинуватості є об'єктивним правовим положенням. Пред'являючи особі обвинувачення, органи розслідування вважають її винною у вчиненні злочину, втім її вину необхідно довести. Закон пов'язує можливість визнання особи винною з обов'язковим проведенням судового розгляду – стадії, де зосереджені максимальні гарантії прав і законних інтересів обвинуваченого і перевірки доказів обвинувачення [18, с. 13].
Правила ст. 62 Конституції України поширюються також і на підозрюваного – особу, затриману по підозрі у вчиненні злочину, або особу, стосовно якої обраний будь-який інший запобіжний захід до її притягнення як обвинуваченого.
Обвинуваченого невинним вважає закон, який можливість визнання його винним пов'язує з таким порядком судочинства, при котрому відбувається повне й всебічне судове дослідження всіх обставин справи на основі гласності, усності, рівноправності сторін і змагальності, інших демократичних принципів кримінального процесу.
Лише тоді, коли по справі відбувся судовий розгляд і винесений судом обвинувальний вирок набув законної сили, держава приймає на себе відповідальність за правильність визнання підсудного винним і його осудження. У цьому й полягає сутність принципу презумпції невинуватості як об'єктивного правового положення, що є обов'язковим для всіх осіб, які приймають участь в кримінальному судочинстві, а також всіх інших установ, організацій, посадових осіб і громадян [18, с. 13].
Принцип презумпції невинуватості визначає правовий статус обвинуваченого не лише в кримінальному процесі, але й у всіх інших суспільних відносинах, де він виступає як один із суб'єктів. До вступу вироку в законну силу за обвинуваченим, що утримується під вартою, зберігається право на участь у виборах, право на користування жилим приміщенням, його ніхто не може звільнити з роботи через його винність у скоєнні злочину [14, с. 51].
Розслідування і судовий розгляд по кримінальній справі спрямовані на прийняття рішення про винність, відповідальність і покарання певної людини, громадянина – обвинуваченого. Сама процедура судочинства, тим більш її результат, у значному ступені торкаються прав, свобод, життєвих інтересів особистості. Таким чином, мова йде про соціальні цінності першорядного значення.
Притягнення до кримінальної відповідальності і пред'явлення обвинувачення, безумовно, завдають серйозну психологічну травму обвинуваченому. Запобіжні заходи, що застосовуються у зв'язку з цим, обмежують його свободу, право на працю тощо. Тому істотною гарантією прав особистості в кримінальному процесі є обгрунтованість притягнення до кримінальної відповідальності. Прийняти рішення з цього питання слідчий має право лише при наявності вагомих доказів після того, як досліджені й відкинуті, як такі, що не підтвердилися, побудовані на наявних доказах версії про невинність даної особи [20, с. 131].
Принцип презумпції невинуватості припускає додержання чотирьох правил, що мають важливе практичне значення й у своєї сукупності вірно й повно відбивають її глибинний юридичний і моральний зміст, а саме:
1) ніхто не може бути засуджений на припущеннях про винність у вчиненні злочину;
2) тягар доведення винності покладений не на обвинуваченого, а на обвинувача;
3) всі сумніви, що виникли з приводу винності й обсягу обвинувачення, тлумачаться на користь обвинуваченого;
4) недоведена винність, з юридичної точки зору, абсолютно рівнозначна доведеної невинності [12, с. 23].
Перше правило полягає в тому, що обвинувальний вирок не може бути заснований на припущеннях і постановах лише за умови, якщо у ході судового розгляду винність підсудного у здійсненні злочину доведена.
Іншими словами, припущення, думки, умовиводи, здогади, якими б вагомими і дотепними вони ні були і кому б вони ні належали, при вирішенні основного питання по кримінальній справі – винність особи, що вчинила злочин – взагалі не приймаються в увагу.
Значення припущень як доказу є юридично мізерним. Так, якщо після вихіду з приміщення однієї з двох осіб, що знаходилися у ньому, інша відразу виявила пропажу грошей або речей, аж ніяк не позбавлений логіки і здорового глузду звичний висновок "більше ніхто не міг це зробити" сам по собі не може слугувати підставою ні для визнання першої особи винною у крадіжці, ні навіть для пред'явлення обвинувачення, арешту або затримання її по підозрі у вчиненні цього злочину. Це – лише підстава для версії.
Ще в ІІІ ст. н.е. римський юрист Павло сформулював правило: eі іncurnbіt probatіo, quі dіcіt, non quі lіegat – доводити зобов'язаний той, хто стверджує, а не той, хто заперечує.
Отже, друге правило – про тягар доведення – означає, що ні підозрюваний, ні обвинувачений свою невинність доводити не зобов'язані й у кримінальному процесі ні при яких обставинах не можуть бути поставлені в положення "доведи, що ти не злочинець" [20, с. 131].
Частина 2 ст. 22 КПК України забороняє покладати на обвинуваченого обов'язок доводити свою невинність. Перенесення обов'язку доведення є несумісним із презумпцією невинуватості й неухильно призводить до протилежного принципу – до презумпції винуватості.
Учасники процесу можуть активно доводити свою невинність (наприклад, своє алібі, тобто той факт, що в момент вчинення злочину вони знаходилися в іншому місці). Проте, це їх право, а не обов'язок [13, с. 40].
Обвинувачений (підозрюваний) може зайняти позицію повної неучасті в своєму виправданні, і ніхто не має права дорікнути його в цьому.
Доводити обвинувачення, а точніше – об'єктивно, повно й всебічно досліджувати всі обставини справи, виявляти як обвинувальні, так і виправдувальні обставини зобов'язаний той, хто його висунув. На досудовому слідстві – це слідчий, а в суді – державний обвинувач і суд (суддя) [17, с. 113].
Примус до дачі показань обвинуваченого, підозрюваного шляхом застосування погроз, шантажу чи інших незаконних дій з боку слідчого або особи, що проводить дізнання, є злочином і карається позбавленням волі.
Порушення вимог КПК України може призвести до втрати доказів, які згодом неможливо буде заповнити. Докази, отримані з порушенням закону, визнаються такими, що не мають юридичної сили й не можуть бути покладені в основу обвинувачення, а так само використовуватися для доведення обставин, що підлягають встановленню у справі.
Відповідно до статті 67 КПК України суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили.
Коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України).
Визнання підсудним своєї винності, якщо воно не підтверджено сукупністю інших зібраних у справі і досліджених у судовому засіданні доказів, не може слугувати підставою для постанови обвинувального вироку [11, с. 172].
Значення правила про неприпустимість перекладання на обвинуваченного обов'язку доведення його невинності полягає в тому, що у такий спосіб усувається залежність висновків слідства і суду від бажання і можливостей обвинуваченого довести свою невинність. Розглянуте конституційне положення є важливим гарантом права обвинуваченого на захист від необгрунтованого обвинувачення й осудження [4, с. 76].
Таким чином, неприпустимість перекладення на обвинуваченого обов'язку доведення своєї вини наразі чітко визначена у кримінальному законодавстві України й достатньо повно з'ясована в теорії криміналного процесу. Проблема полягає лише в тому, щоб це положення послідовне проводилося в слідчій і судовій практиці.
Третє правило – про те, що всі сумніви у винності особи повинні тлумачитися на користь обвинуваченого, закріплене безпосередньо в Конституції України (ч. З ст. 62).
Це означає, що якщо ретельна, всебічна професійна оцінка зібраних у справі доказів породжує в слідчого або суду невпевненість щодо винності обвинуваченого, а всі можливості поповнення необхідної доказової інформації вичерпані, їх юридичний обов'язок і моральний обов'язок полягають в тому, щоб обвинуваченого повністю реабілітувати [17, с. 45].
Слідчий виконує цей обов'язок шляхом закриття кримінальної справи за відповідною підставою, а суд – шляхом виправдання підсудного своїм вироком, який ухвалюється ім'ям держави.
За змістом закону на користь обвинуваченого тлумачаться не лише такі, що їх неможливо усунути, сумніви в його винності в цілому, але й сумніви, що стосуються окремих епізодів пред'явленого обвинувачення, форми вини, ступеня і характеру участі конкретної особи у вчиненні злочину, обставин, що пом'якшують чи обтяжують її відповідальність
[29, с. 100].
Сумнів, що його неможливо усунути, означає такий сумнів, який не може бути вирішений після ретельної перевірки й дослідження всіх обставин справи, представлених обвинуваченням суду [22, c. 81 ].
Тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого полягає в тому, що у випадку виникнення сумнівів у доведеності обставин, які відповідно до закону складають предмет доведення по кримінальній справі, дані обставини розглядаються як не встановлені. Це може стати причиною закриття справи, зміни обсягу обвинувачення, кваліфікації вчиненого. І, навпаки, наявність обставин, що пом'якшують чи обтяжують винність особи, яка викликає сумніви, визнається встановленою [22, с. 82].
Правило про тлумачення сумнівів – це одночасно і заборона довільних обвинувачень, і вимога безсумнівної доведеності винності обвинуваченого.
Як підкреслює В. М. Савицький, "дотримання правил тлумачення сумнівів – не лише одна з найважливіших гарантій охорони законних інтересів обвинуваченого, але й стимул до правильного розкриття злочину, до викриття дійсних злочинців" [23, с. 93].
Четверте правило, відповідно до якого недоведена винність юридично рівнозначна доведеної невинності, означає, що кримінальному процесу невідома фігура особи, що залишилася під підозрою, в юридичному змісті. Це правило носить абсолютний характер і не має винятків [14, с. 184].
Особа, винність якої не доведена, так само, як і особа, чия невинність доведена безперечно, є реабілітованою.
Сумніви слідчого, прокурора, суду в її винності чи невинності, а, можливо, і суб'єктивна впевненість у її винності, залишаються поза межами правовідносин. Така особа вважається жертвою судової або слідчої (чи і судової, і слідчої) помилки з усіма наслідками, що звідси випливають: як і будь-яка інша реабілітована особа, вона має право розраховувати на повне відновлення свого доброго імені, колишніх прав у всіх сферах, що мають юридичну основу, а також військового, спеціального та іншого звання, яких була позбавлена у зв'язку з притягненням її до кримінальної відповідальності, на повернення нагород і взагалі всього вилученого по кримінальній справі, а також на відшкодування майнового і компенсацію морального збитку [8, с. 20].
Правило про юридичну тотожність доведеної винності й недоведеної винності у вчиненні злочину – об'єктивна закономірність суспільних відносин, заснована на моральної категорії справедливості.
Втім, його практичне втілення зазвичай буває драматичним. Коли із залу судового засідання виходить виправдана за недоведеністю і звільнена з-під варти особа, яка обвинувачувалась у вчиненні тяжкого злочину, наприклад – згвалтуванні малолітньої, а потерпіла і її близькі точно знають, що з-під кримінальної відповідальності вислизнув злочинець, престижу правосуддя, всієї правоохоронної діяльності та, у кінцевому рахунку, держави в цілому завдається непоправна шкода, а потерпіла і її рідні виявляються приниженими двічі: один раз злочинцем, інший раз – державою. Більш того, реабілітація підсудного в таких випадках ставить потерпілу сторону у двозначне становище особи, яка подала необгрунтовану заяву, причому із обвинуваченням у вчинення тяжкого злочину (лжедонос), а виправдання злочинця заохочує його до нових злочинів [18, с. 13].
Але засудити того, чия винність не доведена, на підставі одних лише припущень і підозр – не вихід із ситуацій, одна з яких була описана вище. Така альтернатива має наслідком трагічну помилку у вигляді покарання невинного. Цю помилку за своїми наслідками можна порівняти із суспільним злом, яке руйнує громадську правосвідомість й підриває суспільні засади правопорядка, а масові репресії безвинних (це доведено історією) взагалі призводять до самогубства самої держави, що карає [8, с. 20].
Отже, єдиний вихід полягає в тому, щоб взагалі уникнути судових рішень, заснованих на висновку про недоведеність винності, а така можливість прямо залежить лише від здатності органів розслідування по кожній справі встановити об'єктивну істину і своєю висококваліфікованою філігранною працею щодо збирання доказів забезпечити повний успіх судового розгляду.
2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРЕЗУМПЦІЇ НЕВИНУВАТОСТІ ТА ЇЇ ГАРАНТІЇ У РІЗНИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
2.1 Презумпція невинуватості у стадії порушення кримінальної справи
Порушення кримінальної справи – самостійна стадія кримінального процесу, що має всі ознаки, які характеризують стадію кримінального процесу (конкретні завдання, своєрідне вираження основних принципів кримінального процесу, специфічне коло кримінально-процесуальних дій і правовідносин та ін.).
Ця стадія незалежна від інших етапів руху справи, й обумовлена характером питань, що вирішуються нею. Зокрема, тут не лише приймаються повідомлення про вчинений злочин, але й здійснюється перевірка отриманих відомостей, а також приймається обгрунтоване рішення про порушення кримінальної справи чи відмови в ньому.
При цьому вирішується подвійне завдання. З одного боку, реагування на кожен факт вчинення злочину, з іншого, – огородження наступних етапів кримінального процесу, зокрема, стадії досудового слідства, від розгляду фактів:
1) яких в реальності не було;
2) які безумовно не є злочинними, тобто, в яких немає хоча б однієї з обов'язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину, у тому числі малозначних (адміністративних, дисциплінарних та інших проступків).
Стадія порушення кримінальної справи – це комплекс кримінально-процесуальних дій і правовідносин, що не може бути зведені лише до самого акту порушення кримінальної справи. Якщо виноситься рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, це не означає, що стадії порушення кримінальної справи не було; вона була, а її результатом була постанова про відмову в порушенні кримінальної справи.
Від того чи було своєчасним чи спізнілим порушення кримінальної справи залежать і результати подальшого розслідування.
Своєчасне порушення кримінальної справи сприяє найбільш повному виявленню і закріпленню необхідних доказів, а спізніле рішення практично зводить нанівець всю подальшу діяльність щодо розкриття злочину й викриттю винних, оскільки змінюється обстановка вчинення злочину, знищуються його сліди, наслідки вчиненого, свідки забувають подію та ін.
Вельми часто своєчасний акт порушення кримінальної справи припиняє злочинну діяльність, що почалася, чи запобігає настання суспільно небезпечних наслідків.
Необхідно зазначити, що на даній стадії кримінального процесу, внаслідок презумпції невинуватості, кримінальна справа порушується стосовно самого факту, події злочину, а не відносно певної особи, оскільки вона може бути не відома і підлягати подальшому встановленню, але навіть й тоді, коли є вказівка на певну особу, як на підозрювану у вчиненні злочину, дані про злочин необхідно перевірити, підтвердити доказами, що можливо лише в подальших стадіях процесу, але не при порушенні кримінальної справи.
Зазвичай, можливі випадки, коли вже в момент порушення кримінальної справи мається на увазі певна особа (наприклад, при затриманні злочинця на місці злочину).
У цих випадках порушення кримінальної справи і притягнення до кримінальної відповідальності максимально зближаються, але все-таки не співпадають, оскільки і тут винесення постанови про притягнення як обвинуваченого буде здійснено вже після порушення кримінальної справи, хоча і безпосередньо після цього.
Крім того, обов'язковою умовою виконання принципу презумпції невинуватості у цій стадіы кримінального процесу є участь захисника:
1) з моменту порушення кримінальної справи стосовно конкретної особи;
2) з моменту фактичного затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину;
3) з моменту оголошення особі, підозрюваній у вчиненні злочину, постанови про призначення судово-психіатричної експертизи;
4) з моменту початку здійснення інших примусових заходів чи інших процесуальних дій, які торкаються прав і свобод особи, підозрюваної у вчиненні злочину.
2.2 Презумпція невинуватості у стадії досудового слідства і пред'явлення обвинувачення
На стадії досудового слідства принцип презумпція невинуватості перетворюється в життя у такий спосіб.
Слідчий зобов'язаний вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність.
Слідчий не вправі перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз, шантажу, обіцянок винагороди чи інших незаконних заходів.
Слідство називається досудовим тому, що передує судовому розслідуванню та розгляду. Попередній характер розслідування не знижує вимог до його якості, не виключає обов'язку слідчого вжити заходів до вирішення всіх завдань кримінального процесу, за винятком основного питання – здійснення правосуддя, та зробити свій висновок щодо всіх питань кримінальної справи.
У процесі досудового слідства слідчий зобов'язаний встановити наявність або відсутність ознак складу злочину, визначити його кваліфікацію, зробити свій висновок про наявність доказів для пред'явлення обвинувачення, довести обставини, які входять до предмета доказування, та створити тим самим необхідні передумови для правильного вирішення справи судом.
Матеріали, зібрані в ході досудового розслідування, слугують основою судового розгляду. Ефективність діяльності суду значною мірою залежить від якості досудового слідства. Суд при розгляді справи не може вийти за рамки пред'явленого слідчим обвинувачення і обвинувального висновку досудового слідства. Всі матеріали слідчої справи досліджуються в судовому засіданні. Судове слідство починається з оголошення обвинувального висновку слідчого. Судова практика свідчить, що трапляються випадки, коли помилки досудового слідства стають джерелом судових помилок [29, с. 837].
Усі слідчі, незалежно від відомчої належності, виконують єдину функцію, мають єдиний статус, у своїй практичній діяльності керуються єдиним кримінально-процесуальним законодавством.
Слідчий зобов'язаний роз'яснити особам, що беруть участь у справі, їх права і забезпечити можливість здійснення цих прав та вжити заходів щодо забезпечення безпеки учасників процесу.
У разі закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю в діянні складу злочину або за недоведеністю участі особи у вчиненні злочину слідчий зобов'язаний роз'яснити особі порядок поновлення її порушених прав і вжити необхідних заходів до відшкодування шкоди, завданої особі внаслідок незаконних притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу чи застосування інших незаконних засобів примусу.
Обвинувачений – особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого.
Підставою притягнення особи як обвинуваченого є наявність системи неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину.
Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого:
– висунуті всі можливі, в тому числі і взаємовиключні версії у справі;
– усі версії у справі, включаючи алібі підслідного, всебічно перевірені;
– усі версії, крім однієї – про винність підозрюваного, – спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів;
– у справі зібрано таку сукупність допустимих та достовірних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити однозначний висновок про вчинення злочину особою, яка притягається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її вини (сама особа, яка притягається до відповідальності, не зобов'язана доводити свою невинність);
– відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин.
Згідно з принципом презумпції невинуватості всі сумніви по справі, якщо вичерпані можливості їх усунення, повинні тлумачитись і вирішуватись на користь обвинуваченого. Для притягнення особи як обвинуваченого потрібна система неспростовних доказів, які вказують на наявність в її діях конкретного складу злочину.
Помилкове притягнення як обвинуваченого є одним з найнебажаніших актів. Воно спричиняє невиправну шкоду правосуддю та людині, оскільки ніщо мабуть не викликає більшої образи і більш болючої душевної травми, ніж безпідставне звинувачення у злочині.
Сутність акту притягнення особи як обвинуваченого полягає в тому, що на підставі зібраних доказів конкретна особа потрапляє у становище головного учасника кримінального процесу, щодо якого державою в особі органів правосуддя публічно формулюється та проголошується обвинувачення у вчиненні кримінально караного діяння, проте сам обвинувачений при цьому в силу презумпції невинуватості ще не вважається винним, поки його вина не встановлена вироком суду, і наділяється для захисту своїх інтересів широкими процесуальними правами.
Отже, з одного боку, держава оголошує обвинуваченій особі про свою готовність піддати її покаранню, а з іншого – дозволяє їй знати, в чому вона обвинувачується, і вжити заходів захисту від безпідставного обвинувачення.
2.3 Презумпція невинуватості у судовому розгляді
Судовий розгляд – центральна стадія кримінального процесу, в ході якої здійснюється правосуддя – кримінальна справа після повного і всебічного розгляду за участю сторін вирішується по суті винесенням вироку чи іншого справедливого і законного рішення.
Сутність судового розгляду – здійснення правосуддя. Згідно зі ст. 124 Конституції України правосуддя в державі здійснюється виключно судом. Як вже неодноразово зазначалось, ст. 62 Конституції України визначає, що особа вважається невинною і не може бути піддана покаранню, доки її вина не доведена в передбаченому законом порядку і не встановлена обвинувальним вироком суду.
Визнання особи винною у вчиненні злочину та її покарання з застосуванням кримінального закону можливі тільки за вироком суду на основі всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин кримінальної справи в умовах, які виключають вплив на суддів, у гласному судовому розгляді.
Надання суду права визнавати громадян винними у вчиненні злочинів, а також піддавати їх кримінальному покаранню перетворює судовий розгляд на центральну стадію кримінального процесу. Саме в цій стадії остаточно вирішується завдання забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий справедливому покаранню та жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений.
Забезпечення правильного застосування закону неможливе без вирішення завдання встановлення об'єктивної істини у справі, без розв'язання всього комплексу завдань, які стоять перед кримінальним процесом, а саме: повне розкриття злочину, викриття винного, всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, захист прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб, забезпечення відшкодування шкоди, виявлення й усунення причин і умов, які сприяють вчиненню злочинів.
Як центральна стадія кримінального процесу, судовий розгляд жодною мірою не зменшує значення досудового слідства, без якого в судовому засіданні встановити істину та винести законний і справедливий вирок майже неможливо. Досудове слідство створює доказову та юридичну базу для судового розгляду і здійснення правосу