К ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право"
на тему:
ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття, підстави та етапи притягнення особи як обвинуваченого 5
2. Процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого 11
2.1 Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого 11
2.2 Пред'явлення обвинувачення та роз'яснення обвинуваченому
його процесуальних прав 12
2.3 Допит обвинуваченого 17
3. Проблемні аспекти захисту прав особи у кримінальному
процесі на стадії її притягнення як обвинуваченого 23
Висновки 28
Список використаної літератури 30

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Кримінальний процес неможливо уявити без вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності, без обвинуваченого. З погляду процесуалістів, термін "притягнення особи як обвинувачуваного" має чотири значення:
1) рішення слідчого, що оформлене як постанова про притягнення особи як обвинуваченого;
2) спеціальний етап стадії досудового слідства – проміжок часу, протягом якого вирішується питання про наділення особи статусом обвинуваченого, а також оголошується йому про це і проводиться допит обвинуваченого;
3) сукупність певного роду кримінально-процесуальних дій і рішень, що приймаються й здійснюються на зазначеному вище етапі;
4) процесуальний інститут – сукупність норм, що стосуються підстав, умов і процедури наділення громадянина кримінально-процесуальним статусом обвинуваченого.
Проте, в якому б значенні ні вживався термін "притягнення особи як обвинуваченого", сутність його визначається, насамперед, призначенням і місцем у кримінальному процесі рішення про притягнення особи як обвинуваченого, що оформляється постановою.
Питання притягнення особи як обвинуваченого досліджувалися в працях відомих українських і російських науковців: Адаменка В. Д., Акінчі Н. А., Дроздова Г. В., Дубинського А. Я., Калашникової Н. Я., Коваленка Є. Г., Коляди П. В., Маляренка В. Т., Маріупольського Л. А., Михайленка О. Р., Сергєєва А.І., Тертишника В. М., Шимановського В. В. та ін.
Мета роботи: розглянути поняття і підстави виникнення статусу обвинуваченого у кримінальному процесі України.
Об'єкт дослідження – притягнення особи як обвинуваченого за кримінально-процесуальним законодавством України.
Предмет дослідження – норми КПК України, якими врегульовано процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого та практика їх застосування.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
1) з'ясувати поняття, підстави та етапи притягнення особи як обвинуваченого;
2) розглянути процесуальний порядок притягнення особи як обвинуваченого, а саме:
– визначити зміст процесуального оформлення притягнення особи як обвинуваченого;
– охарактеризувати етап пред'явлення обвинувачення та роз'яснення обвинуваченому його процесуальних прав;
– розкрити особливості допиту обвинуваченого;
3) висвітлити проблемні аспекти захисту прав особи у кримінальному процесі на стадії її притягнення як обвинуваченого.
Методи дослідження: діалектичний, порівняльно-правовий, системний, описовий, порівняльний.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ЕТАПИ ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ
ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО
Обвинувачений – це особа, щодо якої є достатньо доказів, які вказують на вчинення нею злочину, і на цій підставі слідчим винесена постанова про притягнення цієї особи до участі в справі як обвинуваченого (ст. 131, ч. 1 ст. 43 Кримінально-процесуального кодексу України, надалі – КПК України). Після віддання до суду обвинувачений називається підсудним, а після винесення вироку – засудженим або виправданим [16, с. 170].
З моменту винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого до неї можуть бути вжиті передбачені законом заходи процесуального примусу (наприклад, запобіжний захід), оголошено її розшук. Проте завжди притягнення особи як обвинуваченого, віддання до суду не означають визнання її винною, і з нею не можна поводитися як з такою, називати її злочинцем тощо [4, с. 13].
Серед осіб, що мають у кримінальній справі свій інтерес і відстоюють його, обвинувачений, як і потерпілий, є центральною фігурою. Для захисту від обвинувачення та інших своїх законних інтересів закон наділяє обвинуваченого певними процесуальними правами, передбачає гарантії їх здійснення [26, с. 54].
Обвинувачений має право:
– знати, в чому його обвинувачують, давати показання щодо пред'явленого йому обвинувачення або відмовитися давати їх і відповідати на запитання;
– мати захисника і побачення з ним до першого допиту;
– подавати докази;
– заявляти клопотання;
– ознайомлюватися після закінчення досудового слідства або дізнання з усіма матеріалами справи;
– брати участь у судовому розгляді в суді першої інстанції;
– заявляти відводи;
– подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду (ч.ч. 2 і З ст. 43 КПК України).
Притягнення особи як обвинуваченого – один із найважливіших процесуальних актів, спрямований на практичну реалізацію функції обвинувачення та забезпечення захисту прав і законних інтересів особи, щодо якої порушено кримінальну справу і ведеться розслідування, котрий полягає:
1) у винесенні постанови про притягнення як обвинуваченого;
2) пред'явленні обвинувачення;
3) роз'ясненні обвинуваченому його прав та наданні можливостей щодо їх реалізації;
4) допиті обвинуваченого [14, с. 26].
Підставою притягнення особи як обвинуваченого є наявність системи неспростовних доказів, що підтверджують винність особи у вчиненні конкретного злочину. Це означає, що на момент винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого:
– висунуті усі можливі версії у справі;
– усі версії у справі всебічно і ретельно перевірені;
– усі версії, крім однієї – про винність підозрюваного, – спростовані зібраними доказами, а версія про винність особи знайшла підтвердження системою незаперечних доказів;
– у справі зібрано таку сукупність допустимих і достовірних фактичних даних (доказів), яка дозволяє зробити однозначний висновок про вчинення злочину особою, яка притягається до відповідальності, та виключає будь-які сумніви щодо її вини (сама особа, яка притягається до відповідальності, не зобов'язана доводити свою невинність);
– відсутні обставини, що виключають кримінальну відповідальність особи, яка вчинила злочин [13, с. 445].
Згідно із принципом презумпції невинності усі сумніви по справі, якщо вичерпані можливості їх усунення, повинні тлумачитись і вирішуватись на користь обвинуваченого. Для притягнення особи як обвинуваченого потрібна система неспростовних доказів, які вказують на наявність в її діях конкретного складу злочину. Помилкове притягнення як обвинуваченого є одним із найбільш небажаних актів. Воно завдає невиправну шкоду правосудцю та людині, оскільки ніщо не викликає більшої образи і більш болючої душевної травми, ніж безпідставне звинувачення у злочині [19, с. 30].
Закон не визначає, коли саме має бути пред'явлене обвинувачення, проте містить винятки з цього правила: якщо запобіжний захід був обраний щодо підозрюваного, то обвинувачення має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу, або ж останній відміняється. В інших випадках час пред'явлення обвинувачення визначається слідчим, який не повинен проявляти як поспішність, так і зволікання.
Притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який тягне за собою подальший розвиток правовідносин між слідчим і особою, що притягається до кримінальної відповідальності [33, с. 16].
Значення акту притягнення особи як обвинуваченого можна розглядати в різних аспектах.
У кримінально-правовому аспекті це проявляється в тому, що діям обвинуваченого дається конкретна юридична кваліфікація за відповідною статтею Кримінального кодексу України (надалі – КК України).
Кримінально-процесуальний аспект значення акту притягнення особи як обвинуваченого проявляється в таких моментах:
– у кримінальному процесі з'являється центральна фігура – обвинувачений, якому мають бути надані та роз'яснені його права, забезпечена можливість їх реалізації;
– висунуте обвинувачення є основою для обвинувального висновку та судового розгляду: обвинувальний висновок та вирок суду не можуть виходити за межі висунутого обвинувачення;
– зміна обвинувачення в суді допускається обвинувачем за умови, що при цьому не порушуються правила підсудності справ чи обов'язкового проведення розслідування, обвинуваченому надається можливість ознайомитись з новим обвинуваченням і не погіршується право обвинуваченого на захист;
– розгляд у суді провадиться тільки щодо обвинувачених і лише за тим обвинуваченням, за яким вони передані суду;
– з моменту притягнення особи як обвинуваченого органи розслідування отримують право на вжиття низки засобів примусу: відсторонення обвинуваченого від посади, обрання запобіжних заходів, а також право оголосити розшук обвинуваченого;
– притягнення особи як обвинуваченого є юридичним фактом, який дає обвинуваченому право користуватися послугами захисника;
– притягнення особи як обвинуваченого ініціює початок змагальності кримінального процесу: чітко визначаються сторони та права учасників процесу, функції захисту та обвинувачення отримують можливість активного прояву;
– між обвинуваченим, захисником та іншими учасниками процесу виникають кримінально-процесуальні відносини, які характеризуються змагальністю та конструктивним розвитком у рамках процесуальної форми в напрямі розв'язання справи по суті [13, с. 447].
Як обвинувачений можуть бути притягнуті лише осудні особи, що досягли віку, з якого за відповідні злочини може наставати кримінальна відповідальність. Іноземці й особи без громадянства, котрі перебувають на території України, які вчинили злочини, відповідають на загальних підставах.
Імунітет від кримінальної відповідальності і статус недоторканності мають окремі особи, стосовно яких встановлені додаткові гарантії захисту їх прав. Це, насамперед, дипломатичні агенти. Особистість дипломатичного агента недоторканна. Він взагалі не підлягає притягненню як обвинуваченого, арешту або затриманню. Члени сім'ї дипломатичного агента, що живуть разом із ним, користуються привілеями й імунітетами дипломатичних агентів.
Співробітники адміністративно-технічного персоналу представництв і члени їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування, мають привілеї та імунітети аналогічні дипломатичним агентам. Це передбачено Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України 10.06.1993 р.
Консульські посадові особи не підлягають арешту або затриманню інакше як на підставі рішень суду й у випадку вчинення тяжких злочинів. Консульські установи вирішують питання розвитку торговельних і культурних взаємовідносин держав. Працівники консульської установи можуть викликатись і допитуватись як свідки. Вони не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням їх функцій.
Статус недоторканності можуть мати й окремі категорії державних службовців України.
Притягнення особи як обвинуваченого складається з декількох етапів:
1) винесення постанови про притягнення як обвинуваченого;
2) пред'явлення обвинувачення;
3) роз'яснення обвинуваченому його прав та вручення йому копії постанови про притягнення як обвинуваченого;
4) допит обвинуваченого.
Кожен з цих етапів взаємопов'язаний один з одним і в своєї сукупності являє єдиний акт притягнення особи як обвинуваченого, котрий повинен здійснюватись у передбаченій процесуальній формі із забезпеченням захисту передбачених законом прав учасників процесу.


2. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ПРИТЯГНЕННЯ ОСОБИ
ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО
2.1 Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого відбиває у визначеній законом формі переконання слідчого (особи, що провадить дізнання) про наявність у діях особи, яка притягується як обвинувачений, складу злочину. Це суб'єктивне переконання повинне грунтуватися на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи [13, с. 453].
Постанова про притягнення особи як обвинуваченого визначає обсяг обвинувачення та кваліфікацію злочину, межі судового розгляду в цілому.
Розгляд справи в суді провадиться в межах того обвинувачення, яке було пред'явлене обвинуваченому. Суд не має права поставити у вину підсудному жодного факту, який не був включений у постанову про притягнення як обвинуваченого. Інший підхід позбавляє підсудного можливості здійснити своє право на захист [27, c. 24].
Зміст і форма постанови про притягнення особи як обвинуваченого визначаються ст.ст. 130 та 132 КПК України, відповідно до якої цей процесуальний акт має складатися з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної.
У вступній частині постанови мають бути вказані:
– найменування процесуального документа;
– місце та час його складання;
– посада, спеціальне звання, прізвище особи, яка склала постанову;
– номер кримінальної справи;
– обставини злочину, з приводу яких проводилося розслідування.
В описово-мотивувальній частині постанови вказуються прізвище, ім'я та по батькові особи, яка притягується як обвинувачений, її вік, злочин, у вчиненні якого вона обвинувачується, із зазначенням часу, місця, способу, наслідків та інших обставин вчинення злочину, кваліфікація дій обвинуваченого (посилання на статтю КК України, яка передбачає відповідальність за вчинене діяння).
Виклад у постанові інкримінованих обвинуваченому діянь має бути максимально конкретизованим. Формулювання обвинувачення повинне містити виклад конкретних фактичних обставин події злочину, які обгрунтовують висновок про наявність злочину та його кваліфікацію. Ступінь деталізації цих обставин може бути різний. Закон не вимагає, щоб у постанові вказувалися докази, якими обгрунтоване обвинувачення. Втім, у будь-якому випадку мають бути вказані всі ознаки, суттєві для даного складу злочину [28, с. 641].
У резолютивній частині постанови міститься рішення слідчого притягти як обвинуваченого конкретну особу, вказуються її основні анкетні дані, а також пункт, частина та стаття кримінального закону, за якими кваліфіковано її дії.
Постанова про притягнення як обвинуваченого має характеризуватися об'єктивністю викладення фактичних даних, логічністю, законністю, обгрунтованістю, вмотивованістю, юридичною чіткістю формулювання обвинувачення.
2.2 Пред'явлення обвинувачення та роз'яснення обвинуваченому
його процесуальних прав
Пред'явлення обвинувачення – одна із складних і важливих дій, у процесі якої має бути покладено початок та здійснені акти по практичній реалізації функції обвинувачення, а також вжито необхідних у зв'язку з цим заходів щодо забезпечення гарантій захисту обвинуваченим своїх прав [10, с. 19].
Пред'явлення обвинувачення становить певну систему правовідносин слідчого й обвинуваченого, інших учасників процесу тощо.
Обвинувачений викликається до слідчого по телефону, телефонограмою, телеграмою або повісткою, яка вручається обвинуваченому під розписку, із зазначенням часу вручення.
Згідно зі статтею 134 КПК України у випадках тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для передання йому вручається під розписку будь-кому із дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи.
Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення,
Обвинувачений зобов'язаний з'явитися за викликом слідчого у призначений строк.
Відповідно до статті 135 КПК України в разі нез'явлення без поважних причин обвинувачений підлягає приводу.
Поважними причинами нез'явлення обвинуваченого до слідчого в призначений строк визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, які фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого.
Привід обвинуваченого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого. Привід обвинуваченого, крім виняткових випадків, здійснюється вдень.
Привід обвинуваченого без попереднього виклику може бути застосований тільки в тих випадках, коли обвинувачений ухиляється від слідства або не має постійного місця проживання.
Постанова про привід оголошується обвинуваченому перед її виконанням.
Коли місце перебування обвинуваченого не встановлено, слідчий оголошує його розшук. Розшук може бути оголошений як під час досудового слідства, так і одночасно з його зупиненням.
Про оголошення розшуку слідчий складає постанову, в якій зазначає необхідні відомості про особу розшукуваного. Постанова про розшук і обрання запобіжного заходу направляється до відповідних органів дізнання, компетентних здійснювати оперативно-розшукову діяльність.
Пред'явленню обвинувачення має передувати роз'яснення обвинуваченому його права на захист та забезпечення реалізації його процесуальних прав у цій частині.
Захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, затримання чи арешту підозрюваного, а в справі про суспільно небезпечне діяння, вчинене особою в неосудному стані або особою, яка захворіла душевною хворобою після вчинення злочину, – з моменту отримання доказів про душевну хворобу.
Слідчий, особа, яка провадить дізнання, прокурор та суд зобов'язані до першого допиту обвинуваченого роз'яснити йому право мати захисника та скласти про це протокол, а також надати обвинуваченому можливість захищатися встановленими законом засобами (ст. 21 КПК України).
Порушення права обвинуваченого на захист у процесуальному аспекті може бути підставою для скасування вироку суду і повернення справи на додаткове розслідування, а в кримінальному аспекті – підставою притягнення винних посадових осіб до кримінальної відповідальності.
Згідно зі статтею 374 КК України недопущення чи ненадання своєчасно захисника, а також інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, вчинене особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором або суддею, карається штрафом від 300 до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Роз'яснивши обвинуваченому право на захист, слідчий зобов'язаний вжити заходів до забезпечення участі захисника у справі. Захисник може бути запрошений самим обвинуваченим або іншими особами за його дорученням. У тих випадках, коли з'явлення для участі у справі захисника, обраного обвинуваченим, неможливе протягом сімдесяти двох годин, слідчий має право запропонувати обвинуваченому іншого захисника або забезпечити участь захисника у справі через адвокатське об'єднання [26, с. 118].
Надати можливість захищатися самому – це означає, по-перше, ознайомити обвинуваченого з обвинуваченням, по-друге, роз'яснити обвинуваченому всі його права, по-третє, забезпечити можливість їх реалізації.
Отже, обвинуваченому необхідно роз'яснити не лише право мати захисника, а й усі інші його права. У такому випадку доцільно це зробити одним актом – скласти відповідно до вимог ст. 21 КПК України єдиний протокол – протокол роз'яснення обвинуваченому його процесуальних прав, і копію такого протоколу вручити обвинуваченому під розписку. Даний документ може бути названим декларацією прав обвинуваченого.
На наш погляд, такий підхід є логічним, законним, доцільним, корисним, таким, що сприяє процесуальній економії.
Згідно зі статтею 140 КПК України при пред'явленні особі обвинувачення присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, коли сам обвинувачений відмовився від захисника і його відмова може бути прийнята (на дану ситуацію не поширюються вимоги закону про обов'язкову участь захисника у справі).
Пред'явлення обвинувачення полягає в тому, що слідчий, пересвідчившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого, роз'яснює сутність пред'явленого обвинувачення (ч. 1 ст. 140 КПК України), права обвинуваченого та порядок їх реалізації.
Обвинувачення має бути пред'явлене не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня з'явлення обвинуваченого або його приводу.
Якщо обвинувачений не володіє мовою, якою ведеться судочинство, то зміст постанови йому перекладається мовою, якою він володіє. Про це робиться відмітка у постанові.
Факт оголошення обвинуваченому постанови та роз'яснення сутності пред'явленого обвинувачення засвідчується підписами обвинуваченого, захисника та слідчого на самій постанові.
Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті і вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписується обвинуваченим, слідчим та захисником.
У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що повідомляє прокурора".
На наш погляд, у разі відмови обвинуваченого поставити підпис на постанові слідчому доцільно роз'яснити йому, що цей підпис фіксує лише факт оголошення постанови, а не визнання обвинуваченим своєї вини.
Після пред'явлення обвинувачення слідчий зобов'язаний знову роз'яснити обвинуваченому його права, передбачені ст.ст. 43 та 142 КПК України. Відповідно до цих норм під час провадження досудового слідства обвинувачений має право:
1) знати, в чому він обвинувачується;
2) давати показання за пред'явленим йому обвинуваченням або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;
3) подавати докази;
4) заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, експертизи, про витребування та приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, які мають значення для встановлення істини у справі;
5) заявляти відвід слідчому, прокурору, експерту, фахівцю та перекладачеві;
6) з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;
7) знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;
8) мати захисника та побачення з ним до першого допиту;
9) подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав – на забезпечення безпеки.
Обвинувачений не несе відповідальності ні за відмову від давання показань, ні за давання заздалегідь неправдивих показань. Це цілком доречне правило. Проте мабуть необхідно зробити виняток стосовно наклепу на добропорядну людину. На наш погляд, обвинувачений має звільнятись від відповідальності за неправдиві показання щодо обставин злочину, але не повинен при цьому причиняти шкоди ні в чому невинним людям, показувати на таких як на тих, що скоїли злочин. Ці дії мають бути караними.
2.3 Допит обвинуваченого
Після пред'явлення обвинувачення слідчий зобов'язаний надати обвинуваченому можливість дати свої показання по суті пред'явленого обвинувачення – повинен допитати обвинуваченого негайно після його з'явлення або приводу, але не пізніше однієї доби після пред'явлення йому обвинувачення.
Допит обвинуваченого, крім випадків, які не терплять зволікання, або вимоги самого обвинуваченого, має провадитися в денний час (з 6.00 до 22.00).
Мета допиту – отримання та перевірка доказів, з'ясування ставлення обвинуваченого до пред'явленого обвинувачення, надання обвинуваченому можливості захищатися від пред'явленого обвинувачення шляхом давання своїх пояснень та показань [28, c. 652].
У процесі допиту слідчий остаточно з'ясовує наявність або відсутність фактів, які дають підстави для сумнівів у винності обвинуваченого, перевіряє зібрані у справі докази, визначається з питанням про можливість припинення кримінальної справи із вжиттям до обвинуваченого заходів громадського впливу або у зв'язку з амністією (амністії, як правило, підлягають особи, які визнають себе винними у вчиненні злочину і не суперечать проти пред'явлення справи за даною підставою) [13, с. 459].
Разом з тим, допит обвинуваченого – це один із засобів його викриття та встановлення об'єктивної істини в цілому.
Обвинувачений допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі необхідності – в місці свого перебування. При цьому обвинуваченого допитують у відсутності свідків та інших учасників процесу. Обвинувачені по одній і тій самій справі допитуються окремо, а слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою.
При допиті обвинуваченого може бути присутнім захисник, а в тих випадках, коли участь захисника у справі має обов'язковий характер, його присутність при допиті обов'язкова.
Допит традиційно починається із виконання вимог закону про роз'яснення учасникам слідчої дії їх прав та обов'язків. Про це робиться відмітка в протоколі, котра засвідчується підписами учасників.
На початку допиту слідчий повинен запитати обвинуваченого, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні. Постановка такого запитання на початку допиту виправдовується логікою розвитку процесуальних правовідносин: допит відбувається одразу за пред'явленням обвинувачення і здійснюється у зв'язку з пред'явленим обвинуваченням [9, с. 17].
Відповідь на приведене вище запитання має суттєве юридичне значення: з визнанням своєї вини закон нерідко пов'язує можливість припинення справи за нереабілітуючими підставами; щире каяття та сприяння встановленню істини є пом'якшуючими провину обставинами (ст. 40 КК України).
Відповідь обвинуваченого на запитання про те, чи визнає він себе винним у пред'явленому йому обвинуваченні, заноситься до протоколу у відповідних формулюваннях:
а) "Винним себе визнаю повністю";
б) "Винним себе не визнаю";
в) "Винним себе визнаю частково".
Можливі й більш розширені відповіді. Наприклад: "Винним себе визнаю повністю, щиро каюсь у вчиненому та зобов'язуюсь повністю відшкодувати заподіяну моїми діями шкоду", або: "Винним себе визнаю тільки в частині обвинувачення за ч. З ст. 84 КК України", "Винним себе не визнаю і вимагаю закрити справу".
Відповідь обвинуваченого засвідчується його підписом у протоколі. Після виконання вказаних дій слідчий пропонує обвинуваченому в довільній формі викласти свої показання та пояснення. Це дає можливість обвинуваченому за допомогою своїх показань здійснювати свій захист. З іншого боку, слідчий, не розкриваючи своєї поінформованості в повному обсязі, може отримати додаткову корисну інформацію у справі, повніше вивчити особистість обвинуваченого.
Вислухавши пояснення обвинуваченого, слідчий, у разі необхідності, може ставити йому запитання. Відповідно до ч. 6 ст. 143 КПК України забороняється ставити запитання, у формулюванні яких міститься відповідь, частина відповіді або підказка до неї (навідні запитання).
Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, який складається з додержанням вимог ст.ст. 85, 85-1 і 145 КПК України.
У протоколі вказуються:
– місце і дата допиту;
– посада і прізвище особи, яка провадила допит, та осіб, які були присутні при допиті;
– час початку і закінчення допиту;
– прізвище ім'я та по батькові обвинуваченого, рік, місяць, день та місце його народження, громадянство, національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, вид занять або посада, місце проживання, судимість та інші відомості про обвинуваченого, які будуть необхідними за обставинами справи.
Показання обвинуваченого та відповіді на поставлені йому запитання викладаються від першої особи і за можливістю дослівно, але без зайвої натуралізації і нецензурних виразів. Обвинувачений має право в присутності слідчого власноручно викласти свої показання в протоколі допиту, про що робиться відмітка в протоколі допиту. При цьому слідчий може задавати обвинуваченому додаткові питання, відповіді на які, як і самі питання, заносяться до протоколу [28, с. 654].
Після закінчення допиту слідчий пред'являє протокол обвинуваченому для прочитання. Протокол може бути зачитаний захисником, який, будучи присутнім при допиті повинен з ним ознайомитись.
На прохання обвинуваченого протокол може бути прочитаний йому слідчим, про що зазначається в протоколі. Проте це не краща форма ознайомлення з протоколом допиту. На наш погляд, до неї взагалі не слід звертатись. Навіть якщо обвинувачений не може читати, або не дуже добре бачить (наприклад, за наявності далекозорості, не взяв окуляри тощо), то можна знайти інший більш доцільний вихід із становища – доручити зачитати протокол захисникові, перекладачу чи іншій присутній особі, заздалегідь знаючи можливість такої ситуації, забезпечити присутність при допиті фахівця, захисника чи перекладача, або прокурора, надати обвинуваченому окуляри чи лупу і час для ретельного ознайомлення з протоколом.
Якщо говорити про надійність закріплення показань обвинуваченого, то практика свідчить, що кращою із форм є відеозапис та інші методи технічного документування, а також власноручне викладення показань обвинуваченим у протоколі, що в певній мірі виключає сумніви відповідно доказів тому, що було сказано в дійсності. Ці форми слід активніше застосовувати при допиті [8, с. 153].
Обвинувачений має право вимагати доповнень протоколу та внесення до нього виправлень. Ці доповнення та виправлення підлягають обов'язковому внесенню до протоколу.
Кожна сторінка протоколу допиту має бути підписана обвинуваченим. Якщо обвинувачений відмовився від показань, протокол все-таки має бути складений. У ньому присутні при допиті особи засвідчують факт відмови від показань та час, коли слідчий мав намір здійснити допит, що буде підтвердженням забезпечення, права обвинуваченого на давання показань та вимог закону про забезпечення допиту не пізніше 24 годин з часу пред'явлення обвинувачення [28, с. 655].
В разі відмови від підписання протоколу слідчий з'ясовує причини, зауваження і поправки, які мають бути внесені до протоколу і лише вичерпавши ці можливості, записи в протоколі засвідчуються присутніми. За відсутності таких слідчий має запросити захисника або прокурора, допросити в їх присутності обвинуваченого і скласти новий протокол, оскільки доказового значення дані раніше показання, які не засвідчені допитуваним, не мають.
Усі особи, які брали участь у допиті (захисник, перекладач, спеціаліст або інші особи), знайомляться з протоколом та засвідчують своїми підписами відповідність записів у протоколі фактичним обставинам і результатам допиту.


3. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ЗАХИСТУ ПРАВ ОСОБИ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ НА СТАДІЇ ЇЇ ПРИТЯГНЕННЯ
ЯК ОБВИНУВАЧЕНОГО
Стаття 3 Конституції проголошує людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Держава бере на себе обов'язок забезпечення прав і свобод людини. З цим обов'язком держави кореспондується право кожного вимагати від органів державної влади захисту його прав і свобод. Реалізація цих концептуальних положень пов'язана з необхідністю відтворення у законодавстві про кримінальне судочинство норм, спрямованих на захист прав і свобод людини.
Нормами кримінального судочинства захищаються права і свободи суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, зокрема тих, щодо яких висунуто обвинувачення або які постраждали від злочину.
Насамперед, ідеться про підозрюваного, обвинуваченого і підсудного. Стаття 62 Конституції передбачає: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду". Це – презумпція невинності, принцип, на якому має грунтуватися все судочинство. Він усуває обвинувальний ухил і є важливою гарантією захисту від обвинувачення. Людина наділяється правом захищатися від обвинувачення саме тому, що за Конституцією вона вважається невинуватою, поки її не визнано винною обвинувальним вироком, який набрав законної сили [26, с. 201].
Проте презумпція невинності як принцип судочинства у чинному КПК України визначена нечітко. Щоправда, у ст. 15 КПК України вказується: "Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону". Проте ця стаття навіть у своїй назві "Здійснення правосуддя тільки судом" не відтворює принципу презумпції невинності. Зокрема, не вказано суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, на яких він поширюється, та не відтворено повністю юридичного змісту цього принципу.
Так, не вказується, що обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, або на припущенні; усі сумніви щодо доведеності вини особи повинні тлумачитися на її користь і вона не повинна доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Саме такий юридичний зміст презумпції невиновності визначено Конституцією (ст. 62), тому він має бути відтворений у КПК країни.
Частина 1 ст. 29 Конституції проголошує право людини на свободу. Це означає, що людина може бути піддана обмеженням, пов'язаним із застосуванням таких примусових заходів, як затримання, арешт або позбавлення волі, тільки за вмотивованим рішенням суду і її не можна утримувати під вартою поза встановлені строки.
КПК України передбачає, що тримання під вартою під час провадження досудового розслідування не може бути більше двох місяців, а за умови особливої складності справи воно може бути продовжено, але на строк не більше півтора року (ст. 156 КПК України).
Закінчення граничного строку тримання під вартою вимагає негайного звільнення особи. Отже, хоча граничний строк є необгрунтовано тривалим, питання про арешт у КПК України вирішено нібито відповідно до Конституції України. Утім, поряд з цим ч. 6 ст. 156 КПК України встановлює, що при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується час ознайомлення обвинуваченого, який перебуває під вартою, та його захисника з матеріалами справи.
Ця норма суперечить ч. 1 ст. 29 Конституції України, оскільки вона сприяє застосуванню тримання під вартою без передбачених кримінально-процесуальним законодавством (ч. 1 ст. 148 КПК України) підстав, поза встановлених строків і контролем суду.
У випадку ознайомлення зі складною справою, що має значний обсяг матеріалів, розслідування якої тривало упродовж максимального строку тримання під вартою, обвинувачений під час ознайомлення зі справою буде обмежений у свободі, навіть за умови, що вже зникли юридичні підстави для цього, під час судового розгляду – судом (суддею), що розглядає справу [30, с. 100].
Конституція України гарантує підозрюваному, обвинуваченому і підсудному право на захист (ч. 2 ст. 63). Цим суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності надається право на юридичну допомогу, в тому числі у випадках, передбачених законом, безоплатну.
Ці конституційні норми є засадами здійснення права на захист і повинні закріплюватись у законодавстві про кримінальне судочинство – КПК України. Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають бути наділені комплексом прав, які дозволили б їм захищати себе особисто та з допомогою захисника-адвоката. На посадових осіб, які ведуть судочинство (дізнавача, слідчого, суд), повинні покладатися обов'язки вчинити дії, спрямовані на сприяння здійсненню захисту.
Занадто обмежуються права осіб, які фактично підозрюються у вчиненні злочинів, вказаних у ст. 425 КПК України, але не мають статусу, оскільки дізнання чи досудове слідство у справах про такі злочини не провад