К ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ЗЛОЧИНІВ І СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ.

Курсова робота
з кримінального права

"ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ЗЛОЧИНІВ І СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ"

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття сукупності злочинів і сукупності вироків.
Підходи до призначення покарань за сукупністю злочинів
та сукупністю вироків 7
2. Особливості призначення покарання за сукупністю вироків.
Спільні ознаки та відмінності призначення покарання
за сукупністю вироків і призначення покарання
за сукупністю злочинів 13
3. Правила складання покарань і зарахування строку ув'язнення 21
Висновки 25
Список використаної літератури 28

ВСТУП

Актуальність теми наданої курсової роботи обумовлена тим, що призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і прийняття судом рішення про необхідність за-стосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути віденцем розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину.
Згідно із ч. 1 ст. 62 Конституції особа вважається невинною у вчинені злочину й не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.
Отже, тільки суд вправі зробити остаточний висновок про винність особи у вчиненні злочину і призначити їй покарання. При цьому суд в обвинувальному вироку визначає його вид і розмір.
Для того щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права: законності, рівності громадян перед законом, індивідуальної юридичної відповідальності, наявності вини в діянні засудженої особи, індивідуалізації покарання, гуманізму тощо.
Ці кримінально-правові принципи, покладені в основу справедливого вироку, тісно переплітаються з кримінально-процесуальними принципами обгрунтованості вироку (суд обгрунтовує вирок лише на тих доказах, які були розглянуті в судовому засіданні), мотивування вироку, визначеності вироку (у вироку визначається кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному по кожному з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом) та ін.
Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Можна сказати, що це - стратегічна мета призначення покарання.
Втім, наявності й дотримання лише принципів, наведених вище, не-достатньо. Кримінальний кодекс України містить в собі ще певні вимоги закону, які суд обов'язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах.
Стаття 71 Кримінального кодексу України (надалі - КК України) регулює випадки призначення покарання за сукупністю вироків, тобто у випадках, коли засуджений після винесення вироку у справі (хоча б він і не набув законної сили), але до повного відбуття основного і додаткового покарань, призначених цим вироком, вчиняє новий злочин.
Така ситуація свідчить, що застосоване покарання не досягло своєї мети, і, отже, засуджений, вчинивши новий злочин, має підвищену суспі-льну небезпеку, оскільки його не зупинив вже застосований захід державного примусу.
Це вимагає більш суворого підходу до покарання винного, ніж при призначенні покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України). Адже в останньому випадку винний, вчиняючи новий злочин, не зазнав ще кримінально-правового впливу за злочин, який він вчинив раніше.
Тому правила призначення покарання за сукупністю вироків суттєво відрізняються від призначення покарання за сукупністю злочинів.
При призначенні покарання за сукупністю вироків суд, призначаючи покарання за новий злочин, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Отже, принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим у такому разі не застосовується. Реально поглинання одного покарання іншим можливо у випадках, коли одне з цих покарань є довічним позбавленням волі. Очевидно, що довічне позбавлення волі поглинає всі будь-які менш суворі покарання.
На відміну від правил ст. 70 КК України при призначенні покарання за сукупністю вироків у всіх випадках можливе складання покарань до максимального строку, встановленого для даного виду покарання. Більш того, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК України), загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.
Мета наданої курсової роботи - розгляд порядку призначення покарання за сукупністю вироків і сукупністю злочинів.
Об'єкт дослідження - покарання за сукупністю вироків і сукупністю злочинів.
Предмет дослідження - статті КК України, якими врегульовано порядок призначення покарання за сукупністю вироків і сукупністю зло-чинів.
Методи дослідження - описовий, порівняльний.
Для досягнення мети курсової роботи вирішувалися такі завдання:
- визначити поняття сукупності злочинів і сукупності вироків;
- окреслити підходи до призначення покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків;
- розглянути особливості призначення покарання за сукупністю вироків;
- з'ясувати спільні ознаки та відмінності призначення покарання за сукупністю вироків і призначення покарання за сукупністю злочинів;
- висвітлити правила складання покарань і зарахування строку ув'язнення.
В роботі використано праці відомих українських і російських науковців у галузі кримінального права, а саме Л. В. Багрій-Шахматова,
М. Г. Бажанова, І. М. Гальперина, С. Дмитревської, М. Й. Коржанського, С. В. Полубинської, В. С. Прохорова, Е. А. Саркисова, А. А. Тер-Акопова, Д. А. Шестакова та ін.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПОНЯТТЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ І СУКУПНОСТІ ВИРОКІВ. ПІДХОДИ ДО ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАНЬ ЗА СУКУПНІСТЮ ЗЛОЧИНІВ ТА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ

Сукупність злочинів є одним із видів їх множинності. Звідси випли-ває, що сукупність характеризується тими ж ознаками, що й відповідне родове поняття - множинність злочинів, та додатковими видовими ознаками, які виражають специфіку саме цього виду множинності злочинів.
Видові ознаки сукупності злочинів достатньо повно і точно відображені у її понятті, викладеному в ч. 1 ст. 33 КК України: сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК України, за жоден із яких її не було засуджено.
Конкретизуючи ці ознаки, можна сказати, що сукупність злочинів має місце тоді, коли:
1) вчинене повністю не охоплюється будь-якою однією статтею Особливої частини КК України.
Тобто, скоєне потрібно кваліфікувати за кількома статтями Особливої частини. У той же час сукупності немає, якщо кваліфікація скоєного відбувається з посиланням на одну статтю Особливої частини та статтю (статті) Загальної частини КК України, оскільки в такому випадку має місце один злочин;
2) кожний із злочинів, які утворюють сукупність, підлягає кваліфікації за окремою статтею чи частиною статті Особливої частини КК України.
Ця ознака дозволяє відмежувати сукупність злочинів від:
- рецидиву, при якому злочин, за який особа засуджена, кваліфікувати не потрібно, оскільки він вже отримав кримінально-правову оцінку;
- повторності злочинів, яка в певних випадках кваліфікується лише за однією статтею Особливої частини КК України;
- складних одиничних злочинів, які кваліфікуються лише за однією статтею (частиною, пунктом статті Особливої частини КК України);
3) ці злочини передбачені різними статтями чи частинами статті Особливої частини КК України.
Таким чином, сукупність відрізняється від повторності, для якої ха-рактерним є вчинення кількох однорідних чи тотожних злочинів, тобто тих, які передбачені однією і тією ж чи спорідненими кримінально-правовими нормами.
Немає сукупності при вчиненні одного злочину за наявності кількох кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами або пунктами однієї статті Особливої частини КК України;
4) за жодний із злочинів, які утворюють сукупність, особу не було засуджено. Це означає, що всі такі злочини вчинені до винесення вироку хоча б за один із них. За цією ознакою сукупність злочинів відмежовується від так званої сукупності вироків. У певній мірі вказана ознака "перекликається" з першою з виділених ознак сукупності злочинів, також відмежовує сукупність злочинів від такого виду множинності, як рецидив [20, с. 339].
З поняття сукупності злочинів випливає, що при її наявності кожний із злочинів кваліфікується окремо, а відповідальність настає за двома чи більше статтями Особливої частини КК України.
У статті 33 КК України види сукупності не виділяються.
Проте в теорії кримінального права і правозастосовній практиці традиційно виділяються два види сукупності злочинів: реальна та ідеальна [9, с. 34].
Підставою поділу сукупності на види є кількість діянь, якими вчиняється два чи більше злочини. Адже два чи більше злочини можуть бути виконані як внаслідок вчинення кількох діянь, так і внаслідок одного діяння [20, с. 340].
Реальна сукупність має місце тоді, коли особа вчиняє два чи більше злочини двома чи більше діяннями.
Ідеальна сукупність передбачає, що два чи більше злочини викону-ються одним діянням.
В юридичній літературі відзначається, що реальна сукупність набагато частіше зустрічається в судовій практиці, ніж ідеальна, а саме в 90% випадків [9, с. 35].
При цьому, кожний із видів сукупності характеризується тими ж ознаками, що множинність злочинів взагалі й сукупність злочинів зокрема, а також своїми видовими ознаками. Звідси випливає, що як при реальній, так і при ідеальній сукупності вчинене кваліфікується за двома чи більше статтями Особливої частини КК України.
Проблема кваліфікації сукупності кожного із видів полягає у вияв-ленні того, чи взагалі має місце сукупність, а чи вчинено одиничний зло-чин, можуть чи не можуть певні діяння утворювати сукупність. Тобто потрібно чи не потрібно все вчинене кваліфікувати за кількома статтями Особливої частини КК України, чи ж воно поглинається (охоплюється) якоюсь однією статтею.
Реальна сукупність злочинів, як вже відзначалося, по суті, становить собою повторення злочинів. Тобто, має місце ситуація, коли одна і та ж особа спочатку скоює один злочин, а згодом, до засудження за перше посягання, вчиняє наступний злочин (наступні злочини).
На відміну від ідеальної сукупності, при реальній між окремими злочинами є певний розрив у часі. У зв'язку з цим якихось особливих проблем в кваліфікації реальної сукупності злочинів не виникає. Втім, в правозастосовній практиці й при кваліфікації реальної сукупності злочинів допускаються помилки. Найбільш поширеними з них є:
1) ігнорування того, що за один чи кілька злочинів закінчилися строки давності;
2) не притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, які видаються "неістотними" порівняно з іншими вчиненими посяганнями;
3) відсутність диференційованого підходу до визначення стадії та до визначення наявності або відсутності співучасті щодо кожного із злочинів, які утворюють сукупність [20, с. 341].
Ідеальна сукупність злочинів характеризується усіма загальними ознаками сукупності, які сформульовані у ст. 33 КК України та які були розглянуті вище.
Крім того, цей вид сукупності злочинів характеризується ще однією специфічною ознакою - два або більше злочинів вчиняються одним і тим же діянням. Причому, одне діяння вчиняється в один і той же час, в одному і тому ж місці. Таке діяння одночасно є ознакою складів різних злочинів, внаслідок чого й утворюється сукупність злочинів.
Зазвичай, про ідеальну сукупність говорять тоді, коли заподіяні суспільно небезпечні наслідки, які повністю не описані в жодній із статей Особливої частини КК України, має місце посягання на кілька різних об'єктів кримінально-правової охорони.
Класичним прикладом ідеальної сукупності є вчинення підпалу бу-динку для того, щоб спричинити смерть людини, яка там знаходиться. У такому разі одним діянням виконується два злочини - умисне знищення або пошкодження майна та умисне вбивство.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 КК України сукупність вироків є там, де засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття призначеного ним покарання, вчинює новий злочин.
Оскільки можливі різні підходи до призначення покарання за зазначену вище сукупність, існують і різні законодавчі системи його призначення, до числа яких належать:
1) система повного (абсолютного) складання покарань;
2) система обмеженого складання покарань;
3) система поглинення;
4) система обов'язкового або факультативного підвищення покарання;
5) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків [15, с. 305].
При системі повного (абсолютного) складання керуються правилом: скільки злочинів, стільки й покарань, які й підлягають повному складанню.
Цю систему було закріплено в одному з перших кодексів XІX ст. - Баварському уложенні 1813 р. Встановлена вона й у КК деяких штатів США, де закріплений принцип послідовного відбування покарань, призначених за кожний злочин. При використанні такої системи можливі вироки, у яких покарання призначається на строки, наприклад, понад 90 років, що перетворює його по суті на довічне позбавлення волі [27, с. 311].
Систему обмеженого складання застосовували з метою пом'якшення жорстокості системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею. Наприклад, Голландське уложення 1881 р. допускає складання покарань, але за умови, що їх сума не перевищує найбільш суворе з них більше ніж на одну третину [19, с. 50].
Щоб усунути суворість складання покарань, почали використовувати систему їх поглинення, за якою найбільш суворе покарання, призначене за один із злочинів чи вироків, що входять до сукупності, поглинає собою менш суворе, особливо у разі ідеальної сукупності злочинів (наприклад, КК Фінляндії) [27, с. 312].
Прагнучи усунути недоліки системи поглинення, коли особа по суті відповідає лише за той злочин, за який призначено більш суворе покарання, деякі КК (наприклад КК Швейцарії 1950 р.) почали вводити систему обов'язкового або факультативного підвищення покарання, призначеного за сукупністю [27, с. 314].
За такої системи суд, призначивши покарання за сукупністю шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, повинен за законом або може на власний розсуд підвищити це покарання до певної межі.
Найпоширенішими є змішані системи (наприклад, КК ФРН), оскільки вони більшою мірою забезпечують індивідуалізацію покарання, бо при їх використанні одночасно застосовуються і система обмеженого складання, і система поглинення або сполучення цих систем із системою обов'язкового чи факультативного підвищення покарання [27, с. 315].
Змішану систему призначення покарання за сукупністю встановлено й у КК України 2001 р., в ч. 1 ст. 70 якого зазначено, що при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.


2. ОСОБЛИВОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ. СПІЛЬНІ ОЗНАКИ ТА ВІДМІННОСТІ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ І ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ЗЛОЧИНІВ

Стаття 71 КК України передбачає особливий вид сукупності - сукупність вироків.
Такий вид сукупності передбачає випадки, коли особа після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, вчиняє новий злочин. Факт вчинення нового злочину свідчить про підвищену небезпечність винного, а також про те, що міра покарання за раніше вчинений злочин була недостатньою для попередження вчинення даною особою нового злочину [10, с. 15].
Така обставина за певних умов обумовлює необхідність більш суворого підходу до винного при призначенні покарання за новий злочин порівняно із призначенням покарання за сукупністю злочинів.
При призначенні покарання в порядку ч. 4 ст. 70 КК України суд також має справу з раніше винесеним вироком. Але на відміну від сукупності вироків, тут покарання призначається за злочин, вчинений до винесення першого вироку. За певних рівних умов така ситуація є менш суспільно небезпечною, ніж у разі вчинення нового злочину після засудження за попередній злочин [10, с. 19].
Необхідно зазначити, що призначення покарання за сукупністю вироків має певні спільні ознаки з призначенням покарання за сукупністю злочинів.
В обох випадках суд має справу з особами, які вчинили не один, а два або більше злочинів, які кваліфікуються за двома або більше кримінально-правовими нормами.
Покарання призначається за злочини, за які раніше не призначалося.
Після призначення покарання за нові злочини призначається остаточне покарання. Як остаточний може бути обраний лише такий вид основного й додаткового покарання, який був призначений судом за конкретний злочин або злочини.
Однаково вирішуються питання, пов'язані з можливістю й порядком визначення строків покарання при складанні їх різних видів (ст. 72 КК України).
Єдиним є й те, що і правила призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків, хоча й по-різному, але обмежують вибір розміру остаточного покарання. В обох випадках передбачається можливість призначення не тільки основного, але й додаткового покарання [16, с. 210].
Проте призначення покарання за сукупністю вироків має суттєві особливості [10, с. 25].
При призначенні покарання за сукупністю вироків суд, призначаючи покарання за новий злочин, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Отже, принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим тут застосований бути не може.
Реально поглинання одного покарання іншим можливо у випадках, коли одне з цих покарань є довічним позбавленням волі. Очевидно, що довічне позбавлення волі поглинає всі будь-які менш суворі покарання.
На відміну від правил ст. 70 КК України при призначенні покарання за сукупністю вироків у всіх випадках можливе складання покарань до максимального строку, встановленого для даного виду покарання (два роки - для виправних робіт, п'ять років - для обмеження волі, п'ятнадцять років - для позбавлення волі на певний строк тощо).
Більш того, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК України), загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.
Скажімо, особа, засуджена за умисне вбивство до 15 років позбав-лення волі, через один рік вчиняє втечу з виправно-трудової установи шляхом підкопу і за новим вироком засуджується до шести років позбавлення волі (ч. 2 ст. 393 КК України).
При повному складанні невідбутої частини покарання (14 років) і нового покарання (6 років) суд може призначити винному 20 років позбавлення волі.
Отже, характерними ознаками сукупності вироків є:
1) вчинення нового злочину після постановлення вироку за раніше вчинений злочин;
2) покарання за попереднім вироком на момент вчинення нового злочину особа повністю не відбула [18, с. 301].
Правила статті 71 КК України застосовуються у випадках вчинення нового злочину після проголошення вироку за попередній злочин, у тому числі й тоді, коли вирок ще не набрав законної сили (п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. в ред. від 10 грудня 2004 р.).
Зазвичай, до осіб, які вчинили новий злочин після повного відбуття раніше призначеного покарання, правила ст. 71 КК України не застосовуються.
Такими, що не відбули покарання за попереднім вироком, вважаються особи, які:
1) зовсім не відбували реально призначеного покарання;
2) перебувають у стані його фактичного відбування;
3) особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням (ст.ст. 75, 79 КК України) - протягом іспитового строку;
4) умовно-достроково звільнені (ст. 81 КК України) - протягом невідбутої частини покарання;
5) особи, яким невідбута частина покарання замінена більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України) - протягом відбуття більш м'якого пока-рання.
За сукупністю вироків покарання призначається у два етапи:
1) призначається покарання за новий злочин;
2) призначається остаточне покарання [9, С. 35].
Призначення покарання за новий злочин відбувається на загальних підставах, тобто з дотриманням вимог загальних засад призначення покарання (ст. 65 КК України).
Якщо особою вчинено не один, а два або більше нових злочинів, то суд, призначивши покарання (основне й додаткове) за кожний з них, призначає на підставі ч.ч. 1 та 2 ст. 70 КК України остаточне покарання, застосувавши принцип поглинення або повного чи часткового складання.
Призначення остаточного покарання відбувається шляхом приєднання до призначеного за новий злочин невідбутої частини покарання за першим вироком. Невідбутим може бути покарання в повному обсязі або в конкретній частині.
Якщо особа була раніше звільнена від відбування покарання з випробовуванням, то невідбутою частиною є увесь строк покарання, який був призначений судом.
При умовно-достроковому звільненні невідбутою вважається та частина покарання, від якої особа була фактично звільнена. Якщо час-тина покарання замінялася на більш м'яке покарання, то невідбутою є частина невідбутого більш м'якого покарання (п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. в ред. від
10 грудня 2004 р.).
Встановлюючи вимогу приєднати до покарання, призначеного за новий злочин, невідбутої частини покарання, чинне законодавство не передбачає умов, за яких таке приєднання має відбуватися повністю або частково.
З одного боку, складається враження про те, що закон надає право суду вирішувати, яку частину невідбутого за першим вироком покарання необхідно приєднати до призначеного за новий злочин.
Водночас є підстави і до обмежувального тлумачення даного поло-ження. Чи не ставить законодавець вирішення цього питання в залежність від реальної ситуації у справі?
Якщо відповідні межі призначення остаточного покарання дозволяють, то вимога приєднання невідбутої частини покарання в повному обсязі має бути обов'язковою. За відсутності такої можливості невідбута частина покарання за попереднім вироком приєднується частково.
На наш погляд, такий підхід видається більш правильним, адже підставою звільнення від відбування частини невідбутого за першим вироком покарання мали б бути лише встановлені законом обмеження у визначенні остаточного покарання за сукупністю вироків.
При призначенні покарання за сукупністю вироків допускається за-стосування принципів лише часткового або повного приєднання невідбутої частини покарання. Виняток становить призначення остаточного покарання у разі обрання довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань.
Згідно із частиною 2 статті 71 КК України, остаточне покарання в зазначеному випадку за сукупністю вироків визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути за своїм розміром більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Визначення остаточного покарання за сукупністю вироків обмежене відповідними межами.
Згідно з частиною 2 статті 71 КК України при складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.
При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років.
Як можна побачити з викладених положень, встановлення меж у призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків залежить від певних обставин. Обмеження максимальним строком покарання, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України, стосується будь-яких видів покарань, передбачених ст. 51 КК України.
Друге обмеження стосується випадку, коли за сукупністю вироків складаються покарання у виді позбавлення волі. Якщо ж один із злочинів, за які призначається остаточне покарання за сукупністю вироків, є особливо тяжким, допускається призначення покарання на строк більше п'ятнадцяти років позбавлення волі, але не більше двадцяти п'яти років.
У зв'язку із зазначеними положеннями закону виникають деякі пи-тання.
Якщо при складанні покарань у виді позбавлення волі за сукупністю вироків остаточне покарання не може перевищувати п'ятнадцяти років позбавлення волі, то якою межею визначається остаточне покарання, якщо із призначених тільки одне покарання є позбавленням волі.
За першим правилом, якщо остаточне покарання призначене у виді позбавлення волі, незалежно від іншого більш м'якого виду покарання, воно відповідно до ч. 2 ст. 63 КК України не повинно перевищувати п'ятнадцяти років позбавлення волі. У такому разі ця ситуація нічим не відрізняється від призначення остаточного покарання при складанні покарань у виді позбавлення волі.
Враховуючи те, що остаточне покарання за сукупністю вироків призначається лише шляхом складання, за винятком довічного позбавлення волі з іншим видом покарання, виникає питання про правомірність його призначення у розмірі п'ятнадцяти років позбавлення волі за можливості призначити у межах від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти років. Зазвичай, за умови, що один із злочинів є особливо тяжким [18, с. 140].
На наш погляд, застосування у зазначеному випадку остаточного покарання у межах п'ятнадцяти років позбавлення волі є істотним порушення ч. 2 ст. 71 КК України.
Можливість призначити остаточне покарання за сукупністю вироків понад п'ятнадцять років, але не більше двадцяти п'яти років, залежить від встановлення того, що один із злочинів належить до категорії особливо тяжких.
Зважаючи на те, що при призначенні покарання за сукупністю вироків мова йде як про злочини, за які особа засуджена за першим вироком, так і про злочини, за які вона засуджується за останнім вироком, є підстави вважати, що зазначене положення вимагає врахування ступеня тяжкості усіх злочинів, за які їй визначається остаточне покарання.
Допустимість за певних умов призначити покарання понад п'ятнад-цять років позбавлення волі, але не більше двадцяти п'яти років, передбачається чинним КК у правилах призначення покарання за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК України).
Крім того, покарання у виді позбавлення волі строком на двадцять п'ять років може бути призначене особі при застосуванні акту помилування (ч. 2 ст. 87 КК України) в результаті заміни призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі.
Втім, стаття 63 КК України, яка регламентує позбавлення волі на певний строк як вид покарання, можливість його призначення на строк понад п'ятнадцять років не передбачає.
Отже, таке положення видається невиправданим. Викладені випадки, на нашу думку, підлягають включенню їх до ст. 63 КК України.
У зв'язку з набранням чинності з 1 вересня 2001 р. новим КК України питання про дію у часі кримінально-правових норм, що регламентують призначення покарання за сукупністю вироків, має вирішуватися на підставі п. 13 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень.
При призначенні покарання особі, яка після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинила новий злочин до набрання чинності новим КК, тобто до 1 вересня 2001 р., суд керується ст. 43 КК України 1960 р.
Якщо ж новий злочин особа вчинила після набрання чинності новим КК, то покарання їй за сукупністю вироків призначається на підставі ст. 71 нового КК України.


3. ПРАВИЛА СКЛАДАННЯ ПОКАРАНЬ І ЗАРАХУВАННЯ СТРОКУ УВ'ЯЗНЕННЯ

При призначенні за окремі злочини, що утворюють сукупність злочинів або сукупність вироків, різних видів покарання виникає питання, як застосувати принцип складання цих покарань.
Так, за один злочин особа була засуджена до позбавлення волі, а за інший до виправних робіт, або за один з них - до обмеження волі, а за інший, наприклад, - до арешту та ін.
Частина 1 статті 72 КК України у такому випадку встановлює жорстке правило: при складанні в цих випадках менш суворе покарання переводиться в більш суворе. Причому закон формулює і співвідношення окремих видів покарань, визначає "шкалу" їх еквівалентів.
1. Одному дню позбавлення волі відповідають:
- один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;
- два дні обмеження волі;
- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
- вісім годин громадських робіт.
2. Одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:
- два дні обмеження волі;
- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт.
3. Одному дню обмеження волі відповідають:
- три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт.
4. Одному дню обмеження волі або арешту відповідають:
- вісім годин громадських робіт.
Так, якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі до трьох років, а за інший до виправних робіт на один рік, то суд зобов'язаний перевести менш суворе покарання (виправні роботи) у більш суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вище шкалою у співвідношенні 1:3.
У нашому випадку один рік виправних робіт дорівнює чотирьом місяцям позбавлення волі. Тому суд приєднує чотири місяці до трьох років, призначених за інший злочин, і за сукупністю визначає покарання три роки і чотири місяці позбавлення волі.
Виникає питання, що, до речі, має й велике практичне значення, про призначення покарання за сукупністю вироків, якщо особа засуджена за кожним вироком до службових обмежень для військовослужбовців або до виправних робіт, але з різними відсотками утримань із заробітку (грошового утримання).
Розміри утримань із заробітку складанню не підлягають. У цих випадках, призначивши покарання, наприклад, за останнім вироком, у виді виправних робіт з утриманням із заробітку певного відсотка в прибуток держави, суд повністю або частково приєднує до призначеного покарання за останнім вироком невідбутий строк службових обмежень, призначених за попереднім вироком, залишаючи на цей строк розмір утримань, який був визначений для цього виду покарання (ч. 2 ст. 72 КК України).
Проте можливі ситуації, коли різновидні основні покарання, призначені за окремі злочини, не співвідносяться між собою ні в якому еквіваленті.
Достатньо уявити собі випадок, коли за один із злочинів як основне покарання призначене позбавлення права обіймати певні посади строком на три роки, а за інше - позбавлення волі на строк два роки, або випадок, коли за один із злочинів призначений штраф, а за інший - позбавлення волі.
Зазвичай, застосування в цих випадках принципу поглинення менш суворого покарання більш суворим можливе, але воно призведе до того, що каральний вплив і особливо спеціальні попереджувальні можливості поглинених покарань (позбавлення права обіймати певні посади або штрафу) не будуть використані, водночас їх складання внаслідок їх повної нееквівалентності неможливе.
Отже, вони складанню не підлягають і виконуються самостійно, тобто з моменту вступу вироку в законну силу, і одне покарання (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади) і друге (наприклад, позбавлення волі) виконуються одночасно.
Саме це встановлено у частині 3 ст. 72 КК України: "Основні пока-рання у виді штрафу і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають, а виконуються самостійно".
Додаткові різновиди покарання, як про це вже говорилося, в усіх випадках виконуються самостійно.
Таким чином, КК України закріплює ще один (крім принципів поглинення і додавання) принцип призначення покарання за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків - принцип самостійного призначення і виконання покарання.
Внаслідок того, що він стосується лише двох покарань різних видів, принцип цей, який конкретизує принцип складання, є щодо нього підпорядкованим.
Нарешті, необхідно мати на увазі, що вельми часто особа до призначення покарання, у тому числі і за сукупністю злочинів і вироків, знаходилася в попередньому ув'язненні.
У цьому разі ч. 5 ст. 72 КК України наказує суду при засудженні особи до позбавлення волі зараховувати попереднє ув'язнення в строк покарання з розрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань - відповідно до шкали еквівалентів покарань, зазначених вище і передбачених ч. 1 ст. 72 КК України.
Якщо ж особа засуджується до інших покарань, у цій шкалі не зазначених (наприклад, до штрафу або до позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від відбування покарання.


ВИСНОВКИ

Таким чином, правила призначення покарання за сукупністю вироків застосовуються у разі, якщо засуджений вчинив новий злочин у період після постановлення вироку в першій справі і до повного відбуття ним призначеного судом покарання.
Отже, ці правила застосовуються судом і тоді, коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили.
Призначаючи покарання за сукупністю вироків, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Невідбутою частиною покарання слід вважати:
1) покарання, від відбування якого особу звільнено з випробуванням (ст.ст. 75, 78, 79, 104 КК України);
2) частину покарання, від якого особу звільнено умовно-достроково (ст. 81 КК України);
3) невідбуту частину більш м'якого покарання, призначеного судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК України);
4) частину покарання, від відбування якого звільнена вагітна жінка або жінка, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст. 83 КК України);
5) невідбуту засудженим частину покарання при звільненні його від покарання за хворобою (ст. 84 КК України);
6) невідбуту частину покарання, замінену в порядку амністії (ст. 86 КК України);
7) невідбутий строк позбавлення волі, призначений судом у порядку заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк (ст. 87 КК України);
8) частину будь-якого основного покарання, невідбуту засудженим;
9) додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком.
Якщо новий злочин вчинено винним у період відбування покарання у виді позбавлення волі, то невідбуту частину покарання необхідно обчислювати з моменту винесення постанови про обрання запобіжного заходу за новий злочин. При цьому до строку відбування покарання зараховується час перебування під вартою в порядку запобіжного заходу в останній справі.
При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині КК України.
Загальний строк позбавлення волі при призначенні покарання за сукупністю вироків не повинен перевищувати п'ятнадцяти років. Цей строк для повнолітніх засуджених може бути більшим п'ятнадцяти років, але не більшим двадцяти п'яти років, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким.
Довічне позбавлення волі при складанні його з будь-яким менш суворим пока