К ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 1.

К У Р С О В А Р О Б О Т А
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу 5
2. Принцип змагальності: сутність, структура і функціональне призначення в кримінальному процесі 10
3. Особливості реалізації принципу змагальності у різних
стадіях кримінального процесу 20
Висновки 26
Список використаних джерел 28

ВСТУП
Актуальність теми роботи. Загальна декларація прав людини (1948 p.), Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 p.), Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 p.), Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.) та інші міжнародно-правові акти містять у собі в концентрованому вигляді основні загальноприйняті положення щодо забезпечення і подальшого здійснення прав людини та основних свобод.
Ці положення (до яких, зокрема, належать право на життя; право на свободу та особисту недоторканність; право на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; право на повагу до приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції; право на ефективний засіб правового захисту; презумпція невинуватості; право на апеляцію тощо) прийнято називати "європейськими стандартами демократії", "європейськими стандартами прав людини", чи просто "європейськими стандартами".
Процес додержання зазначених стандартів тісно переплітається з кримінальним судочинством, його принципами. Сама проблема принципів кримінального судочинства була й залишається однією з центральних у науці кримінального процесу.
Особливого значення після внесення до КПК України в 2001 р. змін і доповнень набула така конституційна засада кримінального судочинства, як змагальність.
Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи.
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є потрібними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності й справедливості при винесенні судових рішень.
Мета роботи – дослідження проблеми змагальності у вітчизняному кримінальному процесі.
Завдання дослідження:
1) визначити поняття, значення і систему принципів кримінального процесу;
2) розкрити сутність, структуру і функціональне призначення принципу змагальності в кримінальному процесі;
3) з'ясувати особливості реалізації принципу змагальності у різних стадіях кримінального процесу.
Об'єкт дослідження – стан й тенденції розвитку змагальності у вітчизняному кримінальному процесі.
Предмет дослідження – законодавча база кримінального процесу України щодо реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі України.
Методи дослідження: історико-правовий, порівняльний, діалектичний, формально-юридичний, описовий методи.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права.
Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, оскільки інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини.
Отже, першою і найважливішою ознакою поняття принципу кримінального процесу є їх нормативно-правовий характер, закріплення цих основоположних начал у законодавстві [11, c. 92].
Принцип у загальнонауковому розумінні – це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності.
Вагомий внесок у розробку поняття принципів кримінального процесу зробив М. С. Строгович, який зазначав, що такими слід вважати найважливіші й визначальні правові положення, на яких базується кримінальний процес [29, c. 116].
А. Л. Ривлін при визначенні принципів зробив акцент на переломленні загальнотеоретичного поняття в сфері кримінального процесу, вказуючи, що начала "... регламентують найбільш загальні й найбільш важливі сторони організації та діяльності органів правосуддя" [26, c. 33].
Приблизно таку саму думку висловив і В. Я. Чеканов [34, c. 68].
Досліджуючи проблему кримінально-процесуальних принципів,
Я. О. Мотовиловкер дійшов висновку, що ними є "... закріплені основні начала діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, права й обов'язки учасників всього кримінального судочинства, які виражають його політичну спрямованість, його найбільш важливі риси" [22, c. 43].
У працях інших авторів також містяться визначення процесуальних принципів, які за своєю суттю не відрізняються від наведених вище.
Наприклад, Ч. С. Касумов визначає критерії кримінально-процесуальних принципів у такий спосіб:
а) принцип – це основоположне начало, яке визначає сутність, зміст всього процесу, характерні його ознаки;
б) принцип повинен випливати з завдань судового провадження і сприяти їх реалізації;
в) принцип повинен відображати демократизм кримінального провадження;
г) принцип повинен бути закріплений у кримінально-процесуальному законі;
д) принцип може реалізовуватися в одній або кількох процесуальних стадіях, але обов'язково – в стадії судового розгляду;
е) принцип кримінального процесу повинен бути тісно взаємопов'язаний з іншими принципами, при цьому не втрачаючи свого змісту [10, с. 43].
Розглядаючи критерії принципів, які запропонував Ч. С. Касумов, можна зазначити, що вимоги закріплення принципу в законі, визначення меж реалізації принципів належать до їх характеристики як норм права, а вказівка на те, що принципи відображають демократизм кримінального процесу при провадженні досудового і судового слідства, є ознакою, що залежить від зовнішнього прояву в ході правозастосовчої діяльності.
Необхідно визнати, що основною характерною ознакою принципів є те, що вони повинні мати нормативний характер. На наш погляд, вірно зазначив І. В. Тирічев: "... нормативність – найважливіша властивість принципів, невід'ємна від природи кримінального процесу як особливого роду процесуальної діяльності ..." [32, с. 6].
Підсумовуючи зазначене вище, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-приписів, що підтверджується їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм.
У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини в чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.
Отже, виходячи з визначення принципів кримінального процесу, до системи їх критеріїв доцільно віднести такі положення.
Принципи кримінального процесу:
– є основою формування всієї системи кримінально-процесуального права;
– закріплені в чинному законодавстві у вигляді правових принципів;
– найбільш повно виражають зміст кримінально-процесуального законодавства;
– поширюють свою дію на всі стадії кримінального процесу;
– тісно взаємопов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, з урахуванням положень міжнародних актів з прав людини;
– здійснюють охоронну та регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.
Відповідно до цього, принципи кримінального процесу необхідно визначити як основи створення та спрямованості всієї системи відповідної галузі права, що найбільш повно відображають зміст кримінально-процесуального законодавства, тісно пов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.
Це визначення принципів має не лише теоретичне, а й практичне значення. Наприклад, у ході судового провадження у кримінальній справі уповноважені особи та громадяни постійно застосовують положення принципів, не завжди розуміючи їх сутність, що може призвести до недооцінки важливості принципів, та збільшення порушень при веденні кримінальних справ.
При вивченні справ, рішення по яких було скасовано, встановлено, що основною причиною їх анулювання було саме недодержання вимог кримінально-процесуальних принципів. У будь-якому випадку порушення положень, закріплених в принципах, повинно вести до скасування будь-якого рішення, прийнятого органом дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом).
Принципи визначають основні напрями, перспективи розвитку процесуального права, є основою його удосконалення.
До числа принципів кримінального процесу України слід віднести основні начала організації (побудови) органів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, що обумовлено тією обставиною, що вони мають не тільки значення для судоустрою, а й кримінально-процесуальне значення.
Наприклад, порушення принципу виборності або призначення суддів буде не тільки порушенням основ організації суду, а й потягне за собою незаконне і необгрунтоване винесення вироку, і це порушення призведе до безумовного скасування вироку.
Принципи кримінального процесу, як зазначав М. С. Строгович, це кримінально-процесуальні норми загального та визначального характеру, вони конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу [30, с. 18].
Лише реалізація всіх принципів в їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства.
Можливість застосування кожного принципу має бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не заперечував інший (наприклад, принцип установлення істини – принцип недоторканності особи і житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; принцип змагальності – принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові).
Треба забезпечити розумний компроміс між окремими принципами, і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець.
Все це обумовлює необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності та презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться на загальне правило, на протилежний конкуруючий принцип.

2. ПРИНЦИП ЗМАГАЛЬНОСТІ: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА
І ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Змагальний процес, як відомо, характеризується таким правовим статусом його основних учасників, який забезпечує виконання функцій обвинувачення, захисту й вирішення справи не залежними один від одного суб'єктами процесу. А це означає, що в діяльності кожного з учасників не повинні бути наявними елементи не властивих йому функцій [24, с. 9].
Змагальність – це така побудова процесу, за якої:
– заінтересовані сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукання істини та відстоювання своїх позицій або оспорювання позицій іншої сторони;
– функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя і розслідування;
– обвинувачений може здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі права щодо дослідження доказів, так і за допомогою захисника;
– сторони мають рівні процесуальні можливості брати участь у судовому слідстві;
– кожна зі сторін має можливість захищати свої права, свободи та законні інтереси в процесі судових дебатів, де обмеження в обгрунтуванні своєї юридичної позиції не допускаються;
– суд повинен всебічно проаналізувати доводи кожної зі сторін;
– правосуддя здійснюється судом з додержанням принципу рівності сторін, гласності та інших засад судочинства [19, с. 168].
В основі змагальності завжди є наявність у кожної зі сторін процесуального інтересу, який відображує намагання учасника процесу домогтися такого рішення, яке б задовольнило його матеріально-правові прагнення.
Отже, змагання у процесі – це форма соціальної діяльності, коли сторони відстоюють, як правило, протилежні інтереси, спосіб взаємодії сторін обвинувачення й захисту, принцип організації їх спільної діяльності, суть якої полягає у боротьбі протилежностей. Змагальність сторін у процесі – це конфлікт, соціальне протиріччя тощо [20, с. 9].
Як вже згадувалось, статтею 129 Конституції України закріплено основні засади судочинства. Засади змагальності сторін, разом зі свободою в наданні ними суду своїх доказів й у доказуванні перед судом їх переконливості, закріплено в п. 4 ч. 3 цієї статті.
Зміст принципу змагальності передбачає наявність на всіх стадіях процесу рівноправних сторін і розподіл їх процесуальних функцій, тобто таку форму побудови кримінального процесу, в якій бере участь три сторони та за якої функції обвинувачення і захисту відокремлені від функції вирішення справи, тобто має місце розподіл функцій між суб'єктами (сторонами), що користуються рівними правами та свободою у наданні доказів, їх дослідженні та доказуванні їх переконливості перед судом, а судом створюються умови для реалізації (здійснення) наданих їм прав та виконання сторонами їх процесуальних обов'язків (ст.ст. 16-1, 261 КПК України).
Сторони в судовому процесі, а саме сторона обвинувачення (прокурор, потерпілий, цивільний позивач та їх представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник), користуються рівними правами щодо заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участі в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступів у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Отже, змагальність передбачає відокремлення обвинувачення від суду, незалежність суддів та процесуальну самостійність слідчого, процесуальну рівність сторін, незаінтересованість суду в результатах справи [22, с. 90].
Виділення обвинувачення і захисту як самостійних функцій, їх розмежування між собою і відділення від судової діяльності складають ту основу, на якій базується та діє принцип змагальності. Наявність даних функцій в одній особі несумісно із законами логіки і психології. При такій побудові процесу сторони позбавляються можливості здійснювати свої права, а суд неминуче перетворюється у заступника однієї зі сторін, переважно обвинувачення [16, с. 12].
Якщо ж сторони незалежно одна від одної виконують функції обвинувачення і захисту, то має бути незалежний від них суд, що об'єктивно вирішує справи. Лише при цій умові захист знаходить реальну можливість відстоювати свої права та інтереси, успішно протистояти обвинуваченню, а судова діяльність позбавляється суб'єктивізму й однобічності. По тому, чи розмежовані між собою функції обвинувачення, захисту і вирішення справи, класифікують форми процесу [33, с. 15].
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для ствердження законності та справедливості при винесенні судових рішень.
Таким чином, для змагальності характерними є такі ознаки:
1) наявність двох протилежних сторін – обвинувачення та захисту на всіх стадіях кримінального процесу (ст. ст. 21, 45, 262, 264, 288, 289, 290 КПК України);
2) процесуальна рівність сторін, яка є гарантом реалізації ними прав та обов'язків, сприяє змагальності, стимулює саме активність сторін у дослідженні доказів, а не суду, який зобов'язаний вживати всіх заходів до викриття або виправдання підсудного (ст. ст. 22, 253, 260, 299, 315-1 КПК України);
3) наявність незалежного від сторін арбітра в особі суду, який не має функцій сторін, виступає гарантом дотримання конституційних прав, керує процесом при розгляді справи, вирішує її по суті, будучи не зв'язаним думками сторін [24, с. 10].
Принцип змагальності грунтується на тому переконанні, що протилежність інтересів сторін є найкращою гарантією для забезпечення повноти подання фактичного матеріалу.
Змагальність, яка реалізується у визначеній законом процесуальній формі, спрямована на встановлення об'єктивної істини в більш повному обсязі та на більш реальний захист прав людини і громадянина.
Принцип змагальності в кримінальному процесі вже давно привертає увагу багатьох вчених-процесуалістів як в Україні, так і за кордоном, у тому числі й в Росії, але лише недавно він отримав конституційне закріплення в Україні.
Проте, ні в законі, ні в юридичній літературі принцип змагальності повною мірою не розкритий, а тому з цього приводу існує багато точок зору, якими на підтвердження своїх аргументів робиться наголос або на Статут кримінального судочинства 1864 р., або на досвід здійснення правосуддя в країнах англо-американського права.
Не досягнуто одностайної думки в розумінні цього принципу і в науці українського та російського процесуального права. Незважаючи на те, що принцип змагальності в судочинстві загальновідомий, проте, наразі у зв'язку з новими історичними умовами розвитку суспільства виникла нагальна потреба в його грунтовному переосмисленні з метою наповнення цього поняття новим змістом.
Величезний внесок у розвиток теорії змагальності кримінального судочинства був здійснений радянським вченим-процесуалістом М. С. Строговичем, який спочатку вважав, що забезпечення обвинуваченому права на захист і змагальність є одним принципом, втім, пізніше дійшов висновку, що змагальність має особливо важливе значення і почав виділяти її як самостійну засаду радянського кримінального процесу [31, с. 67].
М. С. Строгович одним із перших обгрунтував таку точку зору на змагальні основи, яка дотепер є домінуючою (переважаючою) серед інших. Змагальність, за визначенням вченого, полягає в тому, що суд розглядає справу за участю сторін – обвинувачення і захисту, при цьому всіма правами сторони користується обвинувачений чи підсудній. Сторони – прокурор, потерпілий, підсудний, захисник, а також цивільний позивач, цивільний відповідач і їх представники – наділені рівними процесуальними правами для відстоювання перед судом своїх вимог для заперечення, спростування вимог і тверджень другої сторони. На думку М. С. Строговича, функції сторін – обвинувачення та захисту – відділені від функцій суду, який в судовому розгляді не є стороною, а наділений керівною та вирішальною роллю [30, с. 210].
Отже, традиційно поняття принципу змагальності включає такі елементи:
1) розподіл основних кримінально-процесуальних функцій: обвинувачення (кримінального переслідування), захисту і вирішення справи (правосуддя);
2) процесуальну рівність сторін;
3) активну й керівну роль суду в процесі.
Деякі автори висловлювали думку, що за такої теоретичної конструкції змагальних положень неможливо визначити їх зміст, оскільки якщо ці елементи принципу змагальності розглядати окремо, то неважко визначити, що в переважній своїй більшості вони входять як складові частини до змісту інших самостійних принципів, таких як публічність, право обвинуваченого на захист, рівність прав учасників судового розгляду тощо.
На наш погляд, з такою точкою не можна погодитися, і справедливо, що вона не знайшла підтримки та спростовується в наукових колах, оскільки за такого підходу аналогічним буде прояв й інших принципів, які тісно взаємопов'язані та взаємообумовлені, що унеможливлює чітке розмежування кожного зі складових системи процесуальних принципів.
Деякі вчені зазначають, що зміст принципу змагальності зводиться до всіх трьох вищевказаних ознак.
Я. О. Мотовіловкер вважав, що принцип змагальності означає поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи й у підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню об'єктивної істини [22, с. 115].
Л. М. Корнєєва визначала принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи та розпоряджатися доказами разом з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази [14, с. 65].
Проте найбільш аргументованою та доведеною, на нашу думку, є точка зору про те, що змістом змагальних засад є розподіл та чітке розмежування процесуальних функцій, тобто відокремлення функцій обвинувачення, захисту від функцій вирішення справи.
Чинне кримінально-процесуальне законодавство не допускає суміщення одним і тим же суб'єктом функцій по захисту, обвинуваченню, розгляду і вирішенню справи. З метою недопущення порушення принципу законності та одним з елементів гарантії його дотримання законодавцем передбачено право відводу судді, народного засідателя (ст.ст. 54-56 КПК України), прокурора (ст. 58 КПК України), слідчого і особи, яка проводить дізнання (ст. 60 КПК України) та захисника (ст. 61 КПК України).
В. Бернхем вважає, що основним у принципі змагальної системи є те, що вона вимагає чіткого розмежування між активною функцією – розслідуванням та збиранням доказів і пасивною – розглядом доказів та прийняттям рішення у справі. На його думку, цього можна найкраще досягти, якщо той, хто приймає рішення, займає нейтральну, неупереджену позицію і відповідальний лише за прийняття рішення у справі; сторони самі розробляють і подають докази та аргументи, на яких грунтуватиметься рішення; судова процедура концентрується переважно на зіткненні протилежних доказів і аргументів, наданих сторонами; сторони мають рівні можливості представляти й обговорювати свої справи з тим, хто приймає рішення [5, с. 120).
На нашу думку, найбільш правильною в цьому спорі є позиція, яку займають ті процесуалісти, які не схильні надавати принципове значення розходженням у визначеннях, в яких на перше місце висувається або напрям діяльності учасника процесу, або призначення і роль цього учасника.
Втім, вирішальну роль для забезпечення реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі має обсяг і співвідношення прав сторін.
Зауважимо, що ні Конституція України, ні КПК України не містять спеціальної норми, яка б проголошувала й гарантувала здійснення принципу змагальності сторін із моменту порушення кримінальної справи аж до її надходження для розгляду в суді.
В цих випадках теорія кримінального процесу вбачає цей принцип у конституційному праві підозрюваного, обвинуваченого отримувати можливість користуватися допомогою професійного захисника. Разом із тим є необхідність закріплення цього принципу на цих стадіях процесу у спеціальній нормі хоча б у КПК України.
Рівність сторін на стадіях дізнання й слідства мала б полягати в рівності процесуальних юридичних засобів для обвинувачення й захисту.
Суть формальної рівності у змагальному процесі полягає в тому, щоб забезпечити сторонам такі процесуальні можливості, які б дозволили реалізувати свої матеріально-правові інтереси. Слушно зауважує А. Д. Бойков, що гасло "рівних прав і рівних можливостей хибне одвічно. Справедливий закон – це не рівний для всіх закон, а закон, який створює додаткові гарантії для слабкішого" [7, с. 20].
У кримінальному процесі існує добре відоме правило: "favor defensіonіs", тобто сприяння захисту, яке виключає переважаюче положення обвинувачення й покликане забезпечити реальну рівність сторін перед законом. На підставі цієї засади обвинуваченому для свого захисту надаються деякі додаткові права й засоби.
Отже, стан гарантій реальних можливостей підозрюваного, обвинуваченого та захисника вимагає не лише закріплення у законі принципу змагальності і рівності сторін у дізнанні та досудовому слідстві, а й реального розширення прав і можливостей захисту в частині збирання доказів чи оскарження на цих стадіях процесу в суд дій органів дізнання і слідства [8, с. 110].
Наразі рівність сторін на цих етапах процесу ніщо інше, ніж фікція. Якщо прокурор нездатний довести обвинувачення, суд не повинен приходити йому на допомогу й пропонувати додаткове розслідування – дослідування замість виправдання означає фактичну змову між судом і прокурором.
Крім того, відсутність змагальності на досудовому слідстві не відповідає Міжнародному пакту про громадянські та політичні права. Згідно із Пактом (п. З ст. 14) принцип змагальності діє на всіх стадіях кримінального процесу й обвинуваченому на основі повної рівності як мінімум гарантується можливість бути терміново й детально повідомленим про характер і підстави того, у чому його обвинувачують.
У демократичній правовій державі рівень розвитку принципу змагальності в кримінальному процесі свідчить про стан захищеності прав і свобод громадян, про рівень незалежності адвокатури, про рівність процесуальних сторін за законом тощо [13, с. 12].
Змагальність безпосередньо пов'язана із правом на захист: одне без одного не можуть існувати. Змагальність виступає гарантією права на захист, участь захисника завжди має сприйматися судом як додаткова й важлива гарантія виключення судової помилки [19, с. 170].
Над українським законодавцем ще з комуністичних часів тяжіє думка, що адвокатура перешкоджає правоохоронним органам у боротьбі із злочинністю.
М. С. Строгович з цього приводу зазначав: "Було б глибокою помилкою думати, що наполегливий, мудрий, рішучий захист може шкодити правосуддю, послаблювати боротьбу зі злочинністю. Якщо обвинувачення дійсно обгрунтоване, правильне, законне, воно витримає боротьбу із захистом. А якщо цього немає, захист допоможе спростувати необгрунтоване обвинувачення, – і це буде слугувати лише на користь правосуддю, а не на шкоду йому" [30, с. 132].
На досудовому слідстві, де відбувається найбільш повне зібрання доказової інформації, причому на наступних стадіях судочинства можливість прирощування нових знань поступово зменшується, захист не може у повному ступені реалізувати своїх прав. Закон не створив для цього реального механізму.
Найбільш дискусійним питанням у діяльності адвокатури є питання: чи виступає адвокат у процесі суб'єктом доказування і чи несе він тягар доказування.
Одні юристи вказують на те, що адвокат бере участь лише у процесі доказування, але сам він не несе тягаря доказування.
Інші вважають, що оскільки адвокат приймає на себе захист, то він одночасно стає суб'єктом певних процесуальних обов'язків.
Без доказування обставин, що свідчать на користь обвинуваченого, неможливо реалізувати саму ідею захисту. З цією метою закон і наділяє адвоката правом використовувати всі законні засоби захисту, представляти докази. Тому він самостійно збирає відомості про фактичні дані, які можуть бути доказами, досліджує й аналізує їх. Це і є не що інше, як доказування [16, с. 12].
Проте, погоджуючись із тим, що адвокат бере участь у зібранні доказів, що він наділений правом сам збирати дані, які можуть бути доказами, І. А. Лібус стверджує: адвокат в позитивному смислі нічого не доказує, він лише привертає увагу учасників процесу і суду до того, що протилежній стороні не вдалося доказати вину підзахисного, а, отже, захисник не виконує обов'язку доказування [15, с. 124].
Проте треба відрізняти обов'язок доказування від тягаря доказування. Адже відомо, що законом тягар доказування лежить повністю на обвинувальній владі. Участь адвоката у процесі доказування зовсім не означає, як дехто з вчених стверджує, що адвокат несе на собі тягар доказування.
Таки чином, змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства.
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень.

3. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ У РІЗНИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи [18, с. 8].
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень [28, с. 63].
Проте ані в Конституції України, ані в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не зазначається про змагальні засади досудового провадження.
Лише виходячи із низки норм КПК України (ст. 43, 48, 66) та ст. 6 Закону України "Про адвокатуру", можна дійти висновку, що на стадії досудового слідства наявні окремі елементи змагальності, втім, вони потребують як розширення, так і подальшого правового забезпечення.
Особливо це є актуальним зважаючи на те, що у проекті нового КПК України змагальні засади досудового провадження значно розширені. Так, у ч. 1 ст. 15 цього проекту закріплено, що "кримінальне провадження після повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ним суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості". Проте у жодній зі статей цього проекту не міститься норм, які б були спрямовані на забезпечення цих засад, що є суттєвим недоліком [27, c. 444].
У напрямі забезпечення засад змагальності на досудовому слідстві, на наш погляд, повинні бути враховані такі положення:
1) зміна статусу органу досудового розслідування і забезпечення його процесуальної незалежності й самостійності;
2) розширення процесуального статусу обвинуваченого (підозрюваного), особливо – його процесуальних прав на захист;
3) вдосконалення механізму оскарження постанови про порушення кримінальної справи;
4) надання можливості обвинуваченому (підозрюваному) витребувати будь-які матеріали для залучення їх до кримінальної справи та викликати для допиту осіб як свідків на будь-яких стадіях процесу;
5) встановлення строків та порядку розгляду клопотань обвинуваченого (підозрюваного), в тому числі й при ознайомленні обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи;
6) встановлення відповідальності за порушення норм щодо ігнорування права обвинуваченого на отримання відповідних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі;
7) прискорення прийняття нового КПК України, в якому необхідно забезпечити відповідність діяльності адвоката-захисника міжнародним стандартам захисту прав людини;
8) створення таких організаційних форм функціонування адвокатури, які б забезпечували її діяльність як однієї з найефективніших правозахисних інституцій в державі;
9) запровадження нової системи надання обвинуваченому (підозрюваному) безкоштовної або частково безкоштовної правової допомоги;
10) підвищення ефективності прокурорського нагляду за дотриманням закону органами дізнання, слідчими щодо забезпечення права обвинуваченого (підозрюваного) на кваліфікований захист [35, c. 75].
Стаття 16-1 КПК України розкриває його як рівність сторін обвинувачення і захисту в їх правах і свободу в представленні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.
На перший погляд, все зрозуміло: обвинувачення (прокурор) і захист (адвокат) наводять докази і докладають всіх зусиль, щоб переконати суд у їх достовірності, а суддя неупереджено вислуховує сторони і приймає єдино правильне, законне рішення. Проте на практиці все часто відбувається дещо інакше.
Стаття 16-1 КПК України містить таке доповнення: "Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав".
На практиці це означає, що сторони замість того, щоб представляти суду докази, зазвичай перекладають цей свій обов'язок на суд. Вони заявляють клопотання про виклик свідків, витребування документів тощо. Після чого суд має направляти повістки й відповідні запити. У випадку неявки свідків і невиконання запитів виносити постанову про їх примусовий привід і контролювати виконання цієї постанови, повторно направляти запити. В результаті виходить, що, заявивши клопотання, прокурор чи адвокат спокійно очікують, коли суд доб'ється їх виконання. У кращому разі прокурор може посприяти тому, що органи міліції, на які покладений обов'язок з виконання примусових приводів, нададуть рапорти своїх працівників, що доставити зазначених у постанові осіб на судове засідання неможливо через їх відсутність за зазначеною судом адресою.
Часто трапляється, що такі рапорти пишуть, не виходячи з кабінету. Проте суд змушений приймати їх і, визнаючи причину неявки свідка поважною, оголошувати показання, надані ним у ході досудового слідства, й у вироку посилатися на них як на доказ.
У такому випадку говорити про будь-яку об'єктивність і неупередженість суду, який, по суті, сам займається збиранням доказів, не має сенсу. Суд не повинен цим перейматися.
Такий стан речей можна змінити, лише виключивши із закону вказівку на обов'язок суду будь-яким чином сприяти сторонам в представленні доказів.
Обвинувачення та захист зобов'язані приходити до суду зі свідками, письмовими та іншими доказами. Їх непредставлення має бути підставою для постанови виправдувального вироку через недоведеність вини підсудного, а при недостатності виправдувальних доказів – для залишення без уваги доказів захисту.
Наразі же буває так: якщо суд не домігся виконання своєї постанови про привід свідків і витребування інших доказів, то він не має права винести виправдувальний вирок, оскільки не вичерпані всі можливості в збиранні доказів.
У той самий час, якби суд мав право за законом обгрунтовувати вирок лише на доказах, поданих сторонами, це змусило б їх відповідальніше підходити до виконання свого процесуального обов'язку з представлення доказів. Проте такий стан речей можливий лише в тому випадку, коли в кримінальному процесі завжди присутні два професіонали: прокурор (слідчий) із боку обвинувачення та адвокат на стороні захисту, які за законом мають право збирати й представляти докази. На практиці все відбувається дещо інакше.
Стаття 46 КПК України передбачає право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на відмову від захисника й здійснення свого захисту самостійно.
Стаття 44 КПК України дозволила допускати як захисника, крім адвокатів, інших фахівців в галузі права, які за законом мають право на надання юридичної допомоги особисто або з доручення юридичної особи.
На практиці ці положення закону реалізуються у такий спосіб.
Особи, стосовно яких порушено кримінальну справу, зазвичай пишуть заяви про відмову від захисника в зв'язку з тим, що ні в них, ні в їх родичів немає матеріальної можливості оплатити послуги адвоката.
Відповідно до статті 47 КПК України за такої ситуації захисник призначається тільки, якщо особа, якій потрібний захист, заявить про це. Проте так звані безплатні адвокати, як правило, малоефективні, оскільки виконують цей обов'язок лише на прохання слідчого чи суду або ж через примус із боку керівника адвокатського об'єднання, яке отримало відповідну постанову від зазначених органів.
Хоча законом і передбачена можливість оплати праці адвоката в цьому випадку, проте вона наст