К ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 3.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Проблема законодавчого й наукового визначення поняття змагальності 7
2. Особливості реалізації і забезпечення принципу змагальності
у різних стадіях кримінального процесу 17
3. Актуальні питання реформування принципу змагальності 23
Висновки 29
Список використаної літератури 32

ВСТУП

Перетворення суспільно-політичного ладу України, які розпочались наприкінці 80-х р.р. минулого століття, були спрямовані на створення правової держави, в якій оптимально повинна вирішуватись проблема співвідношення інтересів особистості й держави. Побудова демократичної, соціальної та правової держави нерозривно пов'язана із формуванням нового типу правової системи. Правотворча діяльність має бути зорієнтована на основні конституційні засади, зокрема такі, як верховенство права, ефективне правове регулювання, реальне забезпечення прав людини і громадянина. Людина, її здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України).
Ці перетворення повинні відобразитися у реформуванні правової сфери, і суттю їх є самообмеження держави і розширення прав і свобод особистості, що досягається за допомогою формування такого методу правового регулювання кожної з галузей права, який забезпечував би охорону інтересів особистості й обмежував можливості держави щодо порушення цих прав, що повною мірою відноситься й до методу кримінально-процесуального регулювання [20, с. 42].
Більше того, співвідношення "держава – особистість" у кримінальному процесі є основним елементом кримінально-процесуального права, яке є однією із найполітизованіщих правових галузей та індикатором правового становища індивіда в державі в цілому [22, с. 168].
Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати, виключивши юридичну можливість підозрюваного й обвинуваченого активно впливати на хід кримінальної справи, як це було в Україні раніше, коли єдиним, кому підозрюваний чи обвинувачений могли оскаржити незаконні рішення органів попереднього розслідування, був прокурор – процесуальний керівник цих органів, заінтересований у розкритті злочинів.
Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати, залишаючи значну перевагу в процесуальних засобах впливу на рух провадження в справі за органами держави, не надаючи підозрюваному можливості в повному обсязі реалізовувати свої права та захищати свої інтереси, як це було до 1992 р.
Кримінально-процесуальні відносини можна регулювати й протилежним способом, надаючи обвинуваченому (підозрюваному) і органам кримінального переслідування рівні процесуальні можливості для впливу на хід провадження по кримінальній справі. Наприклад, за допомогою покладання функції контролю за законністю дій органів кримінального переслідування на незалежного від них суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності – суд; встановлення правила, відповідно до якого лише після перехресного допиту свідка, проведеного сторонами перед судом, показання свідків набувають юридичної сили доказів, як це передбачено в законодавстві деяких демократичних держав.
Саме змагальний процес відповідає принципам правової держави.
Концепція судової реформи від 28 квітня 1992 р. спрямувала вітчизняну науку на вивчення нових аспектів та вирішення проблем кримінального процесу України, підняла їх актуальність, надала їм нового змісту, а також висунула перед дослідниками нові завдання, орієнтовані на необхідність розширення змагальних засад у всіх стадіях процесу.
Розташування проблеми змагальності в одному ряді з іншими проблемами кримінально-процесуального права свідчить про те, що значення змагальності недооцінюється.
На нашу думку, розширення змагальних засад українського кримінального процесу – не просто один з основних напрямів його реформування, а суть його реформи.
Дійсно, закріплення у Конституції України положення про те, що судочинство в Україні здійснюється на основі змагальності й рівноправності сторін, означає принципово новий, порівняно із покладеним в основу КПК України 1960 р., підхід до регулювання суспільних відносин, що утворюються між державними органами, які здійснюють кримінальне переслідування, і особою, стосовно якої ставиться питання про притягнення її до кримінальної відповідальності.
З початку 90-х р.р. минулого століття законодавцем внесено суттєві зміни до КПК України, спрямовані на перетворення закріпленого в ньому пошукового (інквізиційного) процесу на змагальний процес. У теорії кримінально-процесуального права, зазвичай, досліджувались окремі аспекти змагальності: принцип змагальності або змагальна форма кримінального процесу серед його історичних форм, право на захист у змагальному кримінальному процесі. Проте більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки, у зв'язку з чим змагальність, властива кримінальним процесам демократичних іноземних держав характеризувалась як неприйнятна для вітчизняної системи.
Реформа українського кримінально-процесуального законодавства повинна мати під собою теоретичну основу, що представляє собою висновки, отримані в результаті вільного від ідеологічних підходів комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища.
Всім зазначеним вище й обумовлено актуальність теми цієї курсової роботи.
Мета роботи – дослідження правового змісту принципу змагальності на сучасному етапі розвитку кримінального процесу в Україні.
Завдання дослідження:
1) розкрити проблему законодавчого й наукового визначення поняття змагальності;
2) з'ясувати особливості реалізації і забезпечення принципу змагальності у різних стадіях кримінального процесу;
3) визначити актуальні питання реформування принципу змагальності.
Об'єкт дослідження – актуальні проблеми й тенденції розвитку змагальності у вітчизняному кримінальному процесі.
Предмет дослідження – сучасний стан законодавчої бази кримінального процесу України щодо гарантій реалізації принципу змагальності в різних стадіях кримінального процесу.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об'єкта і предмета. Це історико-правовий, порівняльний, діалектичний та формально-юридичний методи.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПРОБЛЕМА ЗАКОНОДАВЧОГО Й НАУКОВОГО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗМАГАЛЬНОСТІ

Особливого значення після внесення до КПК України в 2001 р. змін і доповнень набула така конституційна засада кримінального судочинства, як змагальність.
Розглядаючи змагальність сторін у кримінальному процесі як одну з основних засад судочинства, В. Т. Маляренко свого часу зауважував, зокрема, що "змагальність як одна із засад кримінального процесу має бути законодавчо визначена у проекті нового КПК. У ньому слід передбачити, що розгляд справ у всіх судах відбувається на засадах змагальності. При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той самий орган чи на одну і ту саму особу" [19, с. 3].
Цю пропозицію втілено у ст. 16-1 (під назвою "Змагальність і диспозитивність") КПК України, якою Кодекс був доповнений згідно із Законом України від 21 червня 2001 р.
Отож, у статті 16-1 вперше в кримінально-процесуальному законодавстві України нормативно закріплено й розшифровано зміст принципу змагальності.
Необхідно зазначити, що термін "змагальність" використано і в проекті нового КПК України. Так, ним позначена одна з 23 засад кримінального провадження, зафіксованих у п. 15 ст. 7 проекту [27].
Внесення до КПК України ст. 16-1 закономірно посилило інтерес до проблеми змагальності як найважливішого принципу кримінального процесу, що відображено в деяких публікаціях, присвячених саме цій проблемі [5, с. 87; 34, с. 50; 36, c. 71].
Така закономірність властива й російській науці кримінального процесу. Після прийняття наприкінці 2001 р. нового КПК РФ, у ст. 15 якого як принцип кримінального судочинства закріплена змагальність сторін, у російських виданнях з'явилися роботи, що висвітлюють різні аспекти змагальності в російському кримінальному судочинстві, у тому числі ті проблеми, що з'явилися на практиці у зв'язку з реалізацією принципу змагальності в кримінальному процесі [6, с. 180; 10, с. 27; 17, с. 102].
Необхідно зазначити, що на відміну від багатьох процесуалістів України, які в цілому позитивно оцінили розширення засад змагальності в кримінальному процесі України, внесених до КПК України в 2001 p., окремі фахівці в галузі кримінального процесу поставилися до цих новацій у кримінально-процесуальному законодавстві доволі насторожено.
Так, В. П. Шибіко вважає, що низка новел, внесених до КПК України Законом від 21 червня 2001 p., свідчить про те, що "законодавець дуже "захопився" змагальністю і вніс у зв'язку з цим настільки істотні зміни до процесуальної форми, що простежується явно виражена тенденція до створення в Україні обвинувального кримінального процесу із забезпеченням змагальності сторін" [38, с. 101].
На його думку, "неприпустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші, у даному випадку принцип змагальності – принципи здійснення правосуддя виключно судами, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, з'ясування істини у справі" [38, с. 104].
Дійсно, недопустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші. Проте не все так однозначно в тому разі, коли йдеться про змагальність у кримінальному процесі.
У зв'язку з цим необхідно зазначити, що запровадження у 2001 р. змагальності сторін в кримінальному процесі України як однієї з конституційних засад судочинства потребує подальших серйозних теоретичних досліджень, врахування досвіду інших держав світу, осмислення місця суду та його ролі в судовому процесі з тим, щоб він не перетворився на "іграшку" в руках сторін, однак і не став би силою, що подавляє їх ініціативу або підміняє їх [21, с. 10].
При цьому важливо насамперед визначитися з масштабами, ступенем, широтою, межами дії змагальності в кримінальному судочинстві України на сучасному етапі її розвитку.
Розширення засади змагальності кримінального процесу України може бути або одним із напрямів його реформування, або суттю його реформування. Вирішення цього питання безпосередньо залежить від того, яку форму кримінального процесу вважати для України більш прийнятною [37, с. 8].
Від зробленого в цьому питанні вибору безпосередньо залежатиме сама логіка і підстава вибудовування всіх інших принципів кримінального процесу, виділення серед них основних, базових, наповнення кожного з намічених принципів таким змістом, що буде кореспондувати обраній формі кримінального процесу [14, с. 137].
Правильний вибір може бути зроблений лише у випадку обов'язкового врахування закономірностей розвитку форм кримінального процесу протягом усієї історії його існування як у нашій державі, так і в державах ближнього і далекого зарубіжжя.
Історії держави і права відомі кілька основних форм (типів) кримінального процесу.
Так, В. К. Случевський зазначав, що "вся історія кримінального процесу сформувалась у три основні його форми: обвинувального, слідчого і наразі чинного слідчо-обвинувального процесу" [29, с. 16].
С.І. Вікторський виділяв такі форми кримінального процесу, як слідчий (розшуковий), обвинувальний (змагальний) і змішаний [9, с. 4].
З усієї розмаїтості форм кримінального процесу М. В. Духовський виділяв два головні його типи – слідчий (розшуковий) і змагальний (обвинувальний) [9, с. 137].
Дослідженню форм кримінального процесу присвятив главу "Історичний нарис кримінального процесу" І. Я. Фойницький [35, с. 17].
Кілька форм кримінального процесу називають і сучасні процесуалісти.
Так, О. Б. Мізуліна виділяє такі відомі історії кримінального процесу його форми: змагальна (обвинувальна), інквізиційна (слідча, розшукова; ординарна й екстраординарна), змішана (слідчо-змагальна) [18, с. 51].
Основні форми кримінального процесу, що складались і розвивались у різні історичні періоди, в літературі називають і в такій послідовності: обвинувальний, розшуковий (інквізиційний), змагальний і змішаний.
Такі самі форми кримінального процесу виділяє К. Ф. Гуценко [12, с. 4].
О. Давлетов говорить про три історичні типи кримінального процесу: розшуковий (інквізиційний), в якому змагальності немає ні на стадії досудового розслідування, ні в суді; змагальний, в якому за правилами змагальності сторін будується і досудове і судове провадження; змішаний, в якому досудове розслідування має розшуковий характер, а судовий розгляд – змагальний [13, с. 16].
На наш погляд, не позбавлений сенсу висновок О. В. Смирнова про те, що "жодна реальна кримінально-процесуальна система не знає змагальних або розшукових процедур в їх абсолютно чистому вигляді" [30, с. 14].
У радянській науці кримінально-процесуального права в умовах панування ідеологічних штампів у результаті дослідження форм кримінального судочинства обгрунтовано висновок про винятковість форми радянського кримінального процесу.
Проте це не виключало дослідження змагальності й у цьому процесі. В юридичній літературі радянської доби визначення змагальності у кримінальному процесі було неоднозначним.
Зокрема, один із найпослідовніших прихильників наявності в радянському кримінальному процесі принципу змагальності М. С. Строгович вказував, що "змагальність – це така побудова судового розгляду, в якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, і в якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, які наділені рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень супротивної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист; суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і рішення самої справи" [32, с. 149].
На думку М. С. Строговича, суть змагальності процесу полягає у розподілі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами, при цьому функцію обвинувачення виконує обвинувач (прокурор, потерпілий), функцію захисту – сам обвинувачений та його захисник, а вирішення справи належить суду.
Погляд М. С. Строговича на засаду змагальності у кримінальному судочинстві є домінуючим серед інших поглядів на цю проблему і донині.
Автори, які обгрунтовували необхідність змагальності, вважали протистояння захисту й обвинувачення рушійною силою кримінального процесу. Діяльність з розкриття злочину і реалізація правосуддя, отже, визначалися суперечністю цілей діячів, їх боротьбою, яка, втім, завжди точиться у рамках закону [25, с. 28].
М. С. Строгович вважав, що змагальність розгортається в дебатах у формі усної суперечки промов і реплік сторін. Промова і репліки прокурора містять обвинувачення, оскільки вони покликані переконати суд у винності обвинуваченого. Промова і репліки адвоката, навпаки, мають на меті:
а) заперечувати обвинувачення по суті;
б) заперечувати окремі його пункти;
в) заперечувати кваліфікацію;
г) заперечуючи обвинувачення, дати іншу трактовку дій підзахисного;
д) звернути увагу на обставини, що пом'якшують вину [32, с. 310].
В. М. Бібіло розширює рамки змагальності у кримінальному процесі. Розвиваючи ідею М. С. Строговича, В. М. Савицького та інших вчених-процесуалістів про суперечності сторін як рушійну силу процесу, вона говорить про те, що підгрунтя для цих суперечностей виникає вже на досудовому слідстві в процесі доказування. Йдеться про розподіл праці і суперечності, які він за собою тягне.
Сам процес змагальності, за В. М. Бібіло, "спосіб самовираження учасників кримінального процесу", а змагальність – це весь процес, оскільки він підготовлює дебати [7, с. 88].
У той же час необхідно зазначити, що в літературі критикувалась як сама ідея принципу змагальності, так і наявність у кримінальному процесі функцій обвинувачення і захисту, протистояння сторін і встановлення істини змагальності.
Глибина, спрямованість дослідження змагальності в кримінальному процесі в період, що розглядається, обумовлювалася, насамперед, тим, що радянський кримінальний процес більшою мірою мав розшукову (інквізиційну), ніж змагальну форму.
Одним із доводів на користь цього судження є той факт, що за радянських часів більшість кримінальних справ розглядалась без участі прокурора. У КПК союзних республік не зазначалося, в яких справах прокурор зобов'язаний брати участь. Правда, ці питання деякою мірою регулювалися наказами Генерального прокурора Союзу РСР .
Про невисоку затребуваність змагальності для радянського кримінального процесу свідчить і та, часом гостра, критика принципу змагальності, якій він піддавався у радянській науці кримінального процесу деякими її представниками .
У пострадянський період дослідження проблеми змагальності у кримінальному процесі почало здійснюватися в іншому аспекті. Спрямованість цим дослідженням, наприклад у Російській Федерації, надала Конституція РФ 1993 р., а в Україні – Конституція 1996 р.
Положення про те, що "судочинство здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін" (ст. 123 Конституції Російської Федерації, "змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості" (ст. 129 Конституції України) піднесли змагальність до рангу конституційних засад кримінального судочинства.
Наразі перед вченими і практиками України постає питання щодо найбільш повного втілення в кримінально-процесуальному законодавстві України цієї надзвичайно принципової для кримінального процесу конституційної вимоги змагальності.
Для цього, в першу чергу, необхідно чітко й недвозначно визначитися з формою кримінального процесу, яка у сучасних умовах найбільш підходить для України.
При цьому важливо враховувати як свій власний досвід розвитку форм кримінального процесу на різних етапах української державності, так і досвід інших держав, наприклад РФ, КПК якої був прийнятий у 2001 р. і який вже "з дня його опублікування викликав шквал критики, що усе більше посилюється по мірі застосування його норм" [13, с. 17].
Одним з головних недоліків КПК РФ, на думку О. Давлетова, є "неправильна реалізація його авторами конституційного принципу змагальності сторін" [13, с. 18].
Так, даючи оцінку новому КПК РФ, Л. В. Алексєєва вказує на один із найважливіших недоліків цього кодексу – він заздалегідь був односторонньо орієнтований на американське кримінальне судочинство [6, с. 183].
На її думку, "більш послідовною була б орієнтація на правові ідеї і положення тих держав, у яких існує змішана форма кримінального судочинства (Франція, Німеччина, Бельгія та ін.). На жаль, практично жодна з таких ідей не бралася до уваги" [6, с. 104].
На наявний у новому КПК РФ "очевидний ухил у бік змагальності "по-англо-американськи" вказують і В.3. Лукашевич, і О. Б. Чичканов [17, с. 109].
І. Л. Петрухін вважає, що новий КПК РФ засвоїв риси, властиві процесуальним формам сучасних цивілізованих правових систем як континентального, так і англо-американського типів. "Загалом, – зауважує І. Л. Петрухін, – можна констатувати збереження впливу континентального, насамперед французького, права і зрушення у бік англо-американського права" [25, с. 32].
Наразі, звернувшись до законодавства інших держав, можна знайти безліч національних форм кримінального судочинства. Вибір же для України найбільш прийнятної моделі кримінального процесу залежить від багатьох факторів. Утім, головним вектором в цьому виборі може бути лише той, котрий спрямований у бік змагальності, якій найбільше відповідає демократична модель кримінального процесу. Про те, що розвиток кримінального процесу в Україні відбувається саме в цьому напрямі, свідчить внесення у 2001 р. ряду доповнень і змін до КПК, насамперед доповнення його ст. 16-1 "Змагальність і диспозитивність".
Зміст ст. 16-1 КПК України і деяких інших статей Кодексу в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. дає підставу вважати, що зміни і доповнення, внесені у 2001 p., насамперед, розширили дію принципу змагальності в центральній стадії кримінального процесу – судовому розгляді.
У зв'язку з цим необхідно зауважити, що й у ст. 20 проекту КПК України відзначається, що "розгляд усіх справ у судах відбувається на засадах змагальності". Тобто й у проекті нового КПК пропонується закріпити положення, відповідно до якого змагальність повною мірою може здійснюватися лише на стадії судового розгляду кримінальних справ. Отже, зміст ст. 16-1 чинного КПК України і ст. 20 проекту нового КПК України не дозволяє говорити про універсальність дії принципу змагальності на інших (крім судового розгляду) стадіях кримінального процесу, про "глобальну змагальність", за термінологією В. Бож'єва [8, с. 3].
На цю обставину вже звернено увагу в літературі. Наприклад, щодо стадії досудового слідства більшість вчених-процесуалістів вважає, що змагальність на цій стадії не одержала належного розвитку. Так, Ю. М. Грошевий зазначає, що стадії досудового слідства властиві лише окремі елементи змагальності [11, с. 695].
На досудовому слідстві, як вважає І. Ю. Мірошников, мають місце лише елементи змагальності, зокрема "у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту постає нейтральний арбітр – судовий орган, що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту" [23, с. 54].
На думку ж В. П. Півненка і Є. О. Мірошниченка, "загальним правилом досудового слідства є те, що принципи змагальності і рівності сторін майже не діють у стадії досудового слідства" [26, с. 34].
До сказаного варто додати, що, розглядаючи принципи змагальності і рівності сторін, закріплених у КПК України, В.3. Лукашевич і О. Б. Чичканов також звернули увагу на ту обставину, що "безумовно, елементи змагальності як принципу кримінального судочинства, що повною мірою діють у судовому розгляді, присутні й на досудовому слідстві" [17, с. 104].
Більш категоричний в оцінці ступеня змагальності в стадії досудового слідства за новим КПК РФ В. Бож'єв. Він пише: "Із урахуванням реальної побудови кримінального процесу за чинним КПК РФ змагальність сторін повною мірою забезпечена в судовому розгляді і при провадженні в суді апеляційної інстанції, у меншому ступені – у вищестоящих судах (касаційної та наглядової інстанцій). У стадії досудового слідства можна (з певними застереженнями) констатувати наявність деяких "елементів змагальності". На етапі порушення справи і виконання вироку немає навіть елементів змагальності, тому що немає ні обвинувачення, ні захисту, ні суду, що вирішує кримінальну справу" [8, с. 6].
На наш погляд, вивчення нового КПК РФ й особливо практики реалізації його норм, безумовно, корисне і при реформуванні кримінально-процесуального законодавства України, виборі найбільш прийнятної моделі кримінального процесу.
Уважне прочитання тексту ст. 16-1 КПК України дозволяє стверджувати, що змагальність щільно пов'язана з такими кримінально-правовими категоріями, як "функція обвинувачення", "функція захисту", "функція рішення (розгляду) справ".
Отже, сутність змагальності відповідно до КПК України полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на одну і ту ж особу . Тобто на законодавчому рівні у ст. 16-1 КПК України знайшла своє визнання точка зору прихильників традиційного включення в поняття принципу змагальності кримінального процесу таких елементів (ознак), як поділ основних кримінально-правових функцій (обвинувачення, захист, вирішення справи); процесуальна рівноправність сторін; активна роль суду в кримінальному процесі.

2. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ І ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ У РІЗНИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи [21, с. 8].
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень [22, с. 168].
Проте ані в Конституції України, ані в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України не зазначається про змагальні засади досудового провадження.
Лише виходячи із низки норм КПК України (ст. 43, 48, 66) та ст. 6 Закону України "Про адвокатуру", можна дійти висновку, що на стадії досудового слідства наявні окремі елементи змагальності, втім, вони потребують як розширення, так і подальшого правового забезпечення.
Особливо це є актуальним зважаючи на те, що у проекті нового КПК України змагальні засади досудового провадження значно розширені. Так, у ч. 1 ст. 15 цього проекту закріплено, що "кримінальне провадження після повідомлення особи про підозру у вчиненні кримінального правопорушення здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ним суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості". Проте у жодній зі статей цього проекту не міститься норм, які б були спрямовані на забезпечення цих засад, що є суттєвим недоліком.
У напрямі забезпечення засад змагальності на досудовому слідстві, на наш погляд, повинні бути враховані такі положення:
1) зміна статусу органу досудового розслідування і забезпечення його процесуальної незалежності й самостійності;
2) розширення процесуального статусу обвинуваченого (підозрюваного), особливо – його процесуальних прав на захист;
3) вдосконалення механізму оскарження постанови про порушення кримінальної справи;
4) надання можливості обвинуваченому (підозрюваному) витребувати будь-які матеріали для залучення їх до кримінальної справи та викликати для допиту осіб як свідків на будь-яких стадіях процесу;
5) встановлення строків та порядку розгляду клопотань обвинуваченого (підозрюваного), в тому числі й при ознайомленні обвинуваченого з матеріалами кримінальної справи;
6) встановлення відповідальності за порушення норм щодо ігнорування права обвинуваченого на отримання відповідних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі;
7) прискорення прийняття нового КПК України, в якому необхідно забезпечити відповідність діяльності адвоката-захисника міжнародним стандартам захисту прав людини;
8) створення таких організаційних форм функціонування адвокатури, які б забезпечували її діяльність як однієї з найефективніших правозахисних інституцій в державі;
9) запровадження нової системи надання обвинуваченому (підозрюваному) безкоштовної або частково безкоштовної правової допомоги;
10) підвищення ефективності прокурорського нагляду за дотриманням закону органами дізнання, слідчими щодо забезпечення права обвинуваченого (підозрюваного) на кваліфікований захист [36, c. 75].
Стаття 16-1 КПК України розкриває його як рівність сторін обвинувачення і захисту в їх правах і свободу в представленні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом.
На перший погляд, все зрозуміло: обвинувачення (прокурор) і захист (адвокат) наводять докази і докладають всіх зусиль, щоб переконати суд у їх достовірності, а суддя неупереджено вислуховує сторони і приймає єдино правильне, законне рішення. Проте на практиці все часто відбувається дещо інакше.
Стаття 16-1 КПК України містить таке доповнення: "Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їхніх процесуальних обов'язків і здійснення наданих їм прав".
На практиці це означає, що сторони замість того, щоб представляти суду докази, зазвичай перекладають цей свій обов'язок на суд. Вони заявляють клопотання про виклик свідків, витребування документів тощо. Після чого суд має направляти повістки й відповідні запити. У випадку неявки свідків і невиконання запитів виносити постанову про їх примусовий привід і контролювати виконання цієї постанови, повторно направляти запити. В результаті виходить, що, заявивши клопотання, прокурор чи адвокат спокійно очікують, коли суд доб'ється їх виконання. У кращому разі прокурор може посприяти тому, що органи міліції, на які покладений обов'язок з виконання примусових приводів, нададуть рапорти своїх працівників, що доставити зазначених у постанові осіб на судове засідання неможливо через їх відсутність за зазначеною судом адресою.
Часто трапляється, що такі рапорти пишуть, не виходячи з кабінету. Проте суд змушений приймати їх і, визнаючи причину неявки свідка поважною, оголошувати показання, надані ним у ході досудового слідства, й у вироку посилатися на них як на доказ.
У такому випадку говорити про будь-яку об'єктивність і неупередженість суду, який, по суті, сам займається збиранням доказів, не має сенсу. Суд не повинен цим перейматися.
Такий стан речей можна змінити, лише виключивши із закону вказівку на обов'язок суду будь-яким чином сприяти сторонам в представленні доказів.
Обвинувачення та захист зобов'язані приходити до суду зі свідками, письмовими та іншими доказами. Їх непредставлення має бути підставою для постанови виправдувального вироку через недоведеність вини підсудного, а при недостатності виправдувальних доказів – для залишення без уваги доказів захисту.
Наразі же буває так: якщо суд не домігся виконання своєї постанови про привід свідків і витребування інших доказів, то він не має права винести виправдувальний вирок, оскільки не вичерпані всі можливості в збиранні доказів.
У той самий час, якби суд мав право за законом обгрунтовувати вирок лише на доказах, поданих сторонами, це змусило б їх відповідальніше підходити до виконання свого процесуального обов'язку з представлення доказів. Проте такий стан речей можливий лише в тому випадку, коли в кримінальному процесі завжди присутні два професіонали: прокурор (слідчий) із боку обвинувачення та адвокат на стороні захисту, які за законом мають право збирати й представляти докази. На практиці все відбувається дещо інакше.
Стаття 46 КПК України передбачає право підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на відмову від захисника й здійснення свого захисту самостійно.
Стаття 44 КПК України дозволила допускати як захисника, крім адвокатів, інших фахівців в галузі права, які за законом мають право на надання юридичної допомоги особисто або з доручення юридичної особи.
На практиці ці положення закону реалізуються у такий спосіб.
Особи, стосовно яких порушено кримінальну справу, зазвичай пишуть заяви про відмову від захисника в зв'язку з тим, що ні в них, ні в їх родичів немає матеріальної можливості оплатити послуги адвоката.
Відповідно до статті 47 КПК України за такої ситуації захисник призначається тільки, якщо особа, якій потрібний захист, заявить про це. Проте так звані безплатні адвокати, як правило, малоефективні, оскільки виконують цей обов'язок лише на прохання слідчого чи суду або ж через примус із боку керівника адвокатського об'єднання, яке отримало відповідну постанову від зазначених органів.
Хоча законом і передбачена можливість оплати праці адвоката в цьому випадку, проте вона настільки символічна, а шляхи її отримання такі тернисті, що, як правило, захисники навіть не пишуть заяв про оплату. Знаючи про це, підозрювані, обвинувачені та підсудні "добровільно" відмовляються від адвоката.
Що ж до інших фахівців в галузі права, то відсутність у законі роз'яснення терміна "особи, які за законом мають право на надання юридичної допомоги" призвело до того, що на практиці як захисники допускаються будь-які особи, які мають диплом про юридичну освіту.
Низька якість такого захисту в більшості випадків очевидна, оскільки не завжди навіть грамотний юрист, який, втім, не має уявлення про практику кримінального судочинства, може здійснювати ефективний захист.
Таким чином, виходить, що реальна рівність сторін у кримінальному судочинстві нерідко відсутня, оскільки з одного боку є слідчий чи прокурор (як правило, фахівець у кримінальному праві та процесі), а з другого – повністю юридично необізнаний підозрюваний, обвинувачений, підсудний, який до того ж, зазвичай, утримується під вартою, або в кращому разі вищезгадані "захисники".
Для зміни такого стану справ судді неодноразово пропонували ввести інститут державних адвокатів, які отримували б гарантовану заробітну плату від держави або за рахунок місцевих бюджетів і надавали кваліфіковану юридичну допомогу особам, які не мають змоги укласти угоду з недержавним адвокатом.
Оскільки для таких осіб це було б виконанням їх службових обов'язків, є надія, що вони ставилися б до них сумлінніше, ніж нинішні захисники за призначенням.
Без таких змін у законі оголошений принцип змагальності й рівності сторін у кримінальному судочинстві залишиться гарною декларацією, яка, на жаль, не отримує свого реального втілення в дійсності.


3. АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ

Наразі кримінально-процесуальне законодавство України явно не вписується у світові тенденції розвитку кримінально-процесуального права [20, с. 43].
Діяльність Європейського Суду із прав людини відображає тенденцію зміни балансу пріоритетів на користь захисту суспільних державних інтересів, обмеження прав підозрюваного, обвинуваченого, а в окремих випадках відмовляється від традиційних принципів судочинства. Сьогодні кримінальна злочинність має організовані форми й пов'язана з тероризмом та ін. Тому правоохоронним органам у цілях запобігання злочинності, надано право втручання в особисте життя. Це визнається на користь державної безпеки, у цілях запобігання злочинним інтересам.
Ідеологічні та політичні течії про лібералізацію законодавства, за що виступають ряд українських політиків, здатні заподіяти великої шкоди у боротьбі зі злочинністю. Правові реформи в цьому напрямку зайшли в безвихідь. По-перше, вони не забезпечують належну правову охорону інтересів людині. По-друге, вони не відповідають критеріям оптимальності й сучасному стану та тенденціям розвитку злочинності. По-третє, в країні відсутня стратегія кримінально-процесуальної політики [28, с. 443].
Концепція судової реформи протягом останніх років викликає неоднозначне ставлення до неї як вчених процесуалістів, так і практиків. Необхідно зазначити, що судова реформа почалася не з визначення концептуальних положень процесу, а з ділення основних процесуальних положень закону в стадіях процесу на публічно-правовий та приватноправовий.
На досудових стадіях процесу побудова моделі кримінального процесу відбувається за принципом публічності. Тобто, вся процесуальна влада посідає в руках посадових осіб та слідчих підрозділів і не поширюється на сфери приватних інтересів. У даному випадку акцент публічно-правової моделі процесу визначається, виходячи з повноважень правоохоронних органів, а також їх діяльності. Правовий статус суб'єктів процесу, залучених у кримінально-процесуальну діяльність, є проблематичним, оскільки окремі суб'єкти не приймають участі на досудових стадіях, у повному обсязі, або беруть участь із дозволу слідчого чи прокурора.
Оскарження дій прокурора до суду не припиняє провадження слідчих дій. Постанова судді відміняє провадження слідчої дії, але виконання його обмежує процесуальний статус особи.
Приватноправова модель процесу закріплює стабільність умов для приватних правовідносин, особливо добровільного, узгодженого вигляду. Дії судової влади обмежені створенням умов для реалізації правових норм. Найяскравіше договірні відносини виникають на судових стадіях процесу. Законодавець при побудові приватноправової моделі процесу ввів у КПК України ст. 16-1, яка визначає принцип диспозит