К ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ПРОБЛЕМИ ЗМАГАЛЬНОСТІ У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Змагальність як форма кримінального процесу 5
2. Вплив змагальності на забезпечення загальних умов судового розгляду кримінальних справ 13
3. Роль адвоката-захисника в реалізації принципу змагальності
в кримінальному процесі 19
Висновки 25
Список використаної літератури 27

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Конституція України головним обов'язком держави визначила "забезпечення прав і свобод людини" (ст. 3), а однією із засад закріпила змагальність, яка покликана регулювати діяльність органів досудового слідства та суду. Це викликало кардинальні зміни у формі кримінального судочинства України і принципово новий підхід до регулювання кримінально-процесуальних відносин між державними органами, що здійснюють кримінальне переслідування, і особою, яка притягається до кримінальної відповідальності, потерпілим й іншими суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності.
Концепція розвитку правосуддя в Україні на 2005-2015 р.р. сформулювала нові пріоритети: судова процедура повинна бути заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, диспозитивності, і змагальності, що покладає на сторони обов'язок доводити перед судом ті обставини, щодо яких існує спір і які мають значення для справедливого вирішення справи. Вказані напрямки Концепції повністю відповідають Конституції України, європейським стандартам кримінально-процесуальної діяльності, закріпленим в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.). Вони вимагають переглянути нормативний зміст основних інститутів кримінального процесу з метою найбільш повного захисту прав учасників кримінального процесу, розширення дії принципу змагальності як на досудових, так і в судових стадіях.
Тому розширення змагальних засад кримінального процесу виражає сутність правової реформи.
Значення і роль змагальності в кримінальному процесі досліджувалися багатьма українськими і російськими вченими. Це: Алексеева Л. В., Бібіло В. М., Вікторський С.І., Вінник Б. Б., Волчецька Т. С., Гаря Н. А., Гізатова С. А., Грошевий Ю. М., Коваленко Є. Г., Лукашевич В.3., Маляренко В. Т., Маркуш М. А., Мізулина О. Б., Мірошников І. Ю., Мірошніченко Є. О., Немировська О. В., Петрухін І. Л.,
Півненко В. П., Слінько Д. С., Строгович М. С., Тушев А. А., Ульянова Л. В., Чичканов А. Б., Шестакова С. Д., Шибіко В. П. та ін.
Мета курсової роботи полягає у розгляді найбільш актуальних проблем, пов'язаних із реалізацією принципу змагальності в кримінальному процесі України.
Для досягнення поставленої мети були визначені такі завдання:
1) розглянути змагальність як форму кримінального процесу;
2) з'ясувати вплив змагальності на забезпечення загальних умов судового розгляду кримінальних справ;
3) висвітлити роль адвоката-захисника в реалізації принципу змагальності в кримінальному процесі.
Об'єктом дослідження є теоретичні та практичні аспекти, пов'язані із принципом змагальності у вітчизняному кримінальному процесі.
Предмет дослідження – норми Конституції України, КПК України, в яких містяться положення, пов'язані із змагальністю сторін в кримінальному процесі.
Методи дослідження: історичний, порівняльний, описовий.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.

1. ЗМАГАЛЬНІСТЬ ЯК ФОРМА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Розглядаючи змагальність сторін у кримінальному процесі як одну з основних засад судочинства, В. Т. Маляренко зауважував, що "змагальність як одна із засад кримінального процесу має бути законодавчо визначена у проекті нового КПК. У ньому слід передбачити, що розгляд справ у всіх судах відбувається на засадах змагальності. При розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту та вирішення справи не можуть покладатися на один і той самий орган чи на одну і ту саму особу" [24, с. 7].
Цю пропозицію втілено у ст. 16-1 (під назвою "Змагальність і диспозитивність") КПК України, якою Кодекс був доповнений згідно із Законом України від 21 червня 2001 р.
Отже, у статті 16-1 вперше в кримінально-процесуальному законодавстві України нормативно закріплено й розшифровано зміст принципу змагальності.
Термін "змагальність" використано і в проекті нового КПК України. Так, ним позначена одна з 23 засад кримінального провадження, зафіксованих у п. 15 ст. 7 проекту.
Внесення до КПК України ст. 16-1 закономірно посилило інтерес до проблеми змагальності як найважливішого принципу кримінального процесу, що відображено в багатьох публікаціях, присвячених саме цій проблемі.
Така закономірність властива й російській науці кримінального процесу. Після прийняття наприкінці 2001 р. нового КПК РФ, у ст. 15 якого як принцип кримінального судочинства закріплена змагальність сторін, у російських виданнях з'явилися роботи, що висвітлюють різні аспекти змагальності в російському кримінальному судочинстві, у тому числі ті проблеми, що з'явилися на практиці у зв'язку з реалізацією принципу змагальності в кримінальному процесі [6, с. 180; 11, с. 27; 17, с. 102].
Необхідно зазначити, що на відміну від багатьох процесуалістів України, які в цілому позитивно оцінили розширення засад змагальності в кримінальному процесі України, внесених до КПК України в 2001 p., окремі фахівці в галузі кримінального процесу поставилися до цих новацій у кримінально-процесуальному законодавстві доволі насторожено.
Так, В. П. Шибіко вважає, що низка новел, внесених до КПК України Законом від 21 червня 2001 p., свідчить про те, що "законодавець дуже "захопився" змагальністю і вніс у зв'язку з цим настільки істотні зміни до процесуальної форми, що простежується явно виражена тенденція до створення в Україні обвинувального кримінального процесу із забезпеченням змагальності сторін" [42, с. 101].
На його думку, "неприпустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші, у даному випадку принцип змагальності – принципи здійснення правосуддя виключно судами, незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, з'ясування істини у справі" [42, с. 104].
Дійсно, недопустимо, щоб один принцип кримінального процесу перекреслював інший чи інші. Проте не все так однозначно в тому разі, коли йдеться про змагальність у кримінальному процесі.
У зв'язку з цим необхідно зазначити, що запровадження у 2001 р. змагальності сторін в кримінальному процесі України як однієї з конституційних засад судочинства потребує подальших серйозних теоретичних досліджень, врахування досвіду інших держав світу, осмислення місця суду та його ролі в судовому процесі з тим, щоб він не перетворився на "іграшку" в руках сторін, однак і не став би силою, що подавляє їх ініціативу або підміняє їх [23, с. 10].
При цьому важливо насамперед визначитися з масштабами, ступенем, широтою, межами дії змагальності в кримінальному судочинстві України на сучасному етапі її розвитку.
Розширення засади змагальності кримінального процесу України може бути або одним із напрямів його реформування, або суттю його реформування. Вирішення цього питання безпосередньо залежить від того, яку форму кримінального процесу вважати для України більш прийнятною [30, с. 445].
Від зробленого в цьому питанні вибору безпосередньо залежатиме сама логіка і підстава вибудовування всіх інших принципів кримінального процесу, виділення серед них основних, базових, наповнення кожного з намічених принципів таким змістом, що буде кореспондувати обраній формі кримінального процесу [14, с. 696].
Правильний вибір може бути зроблений лише у випадку обов'язкового врахування закономірностей розвитку форм кримінального процесу протягом усієї історії його існування як у нашій державі, так і в державах ближнього і далекого зарубіжжя.
Історії держави і права відомі кілька основних форм (типів) кримінального процесу.
Так, В. К. Случевський зазначав, що "вся історія кримінального процесу сформувалась у три основні його форми: обвинувального, слідчого і наразі чинного слідчо-обвинувального процесу" [31, с. 16].
С.І. Вікторський виділяв такі форми кримінального процесу, як слідчий (розшуковий), обвинувальний (змагальний) і змішаний [9, с. 4].
З усієї розмаїтості форм кримінального процесу М. В. Духовський виділяв два головні його типи – слідчий (розшуковий) і змагальний (обвинувальний) [17, с. 137].
Дослідженню форм кримінального процесу присвятив главу "Історичний нарис кримінального процесу" І. Я. Фойницький [39, с. 17].
Кілька форм кримінального процесу називають і сучасні процесуалісти.
Так, О. Б. Мізуліна виділяє такі відомі історії кримінального процесу його форми: змагальна (обвинувальна), інквізиційна (слідча, розшукова; ординарна й екстраординарна), змішана (слідчо-змагальна) [21, с. 51].
Основні форми кримінального процесу, що складались і розвивались у різні історичні періоди, в літературі називають і в такій послідовності: обвинувальний, розшуковий (інквізиційний), змагальний і змішаний.
Такі самі форми кримінального процесу виділяє К. Ф. Гуценко [15, с. 4].
О. Давлетов говорить про три історичні типи кримінального процесу: розшуковий (інквізиційний), в якому змагальності немає ні на стадії досудового розслідування, ні в суді; змагальний, в якому за правилами змагальності сторін будується і досудове і судове провадження; змішаний, в якому досудове розслідування має розшуковий характер, а судовий розгляд – змагальний [16, с. 16].
На наш погляд, не позбавлений сенсу висновок О. В. Смирнова про те, що "жодна реальна кримінально-процесуальна система не знає змагальних або розшукових процедур в їх абсолютно чистому вигляді" [32, с. 14].
У радянській науці кримінально-процесуального права в умовах панування ідеологічних штампів у результаті дослідження форм кримінального судочинства обгрунтовано висновок про винятковість форми радянського кримінального процесу.
Проте це не виключало дослідження змагальності й у цьому процесі. В юридичній літературі радянської доби визначення змагальності у кримінальному процесі було неоднозначним.
Зокрема, один із найпослідовніших прихильників наявності в радянському кримінальному процесі принципу змагальності М. С. Строгович вказував, що "змагальність – це така побудова судового розгляду, в якому обвинувачення відокремлено від суду, що вирішує справу, і в якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, які наділені рівними правами для відстоювання своїх тверджень і оспорювання тверджень супротивної сторони, причому підсудний є стороною, що користується правом на захист; суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження обставин справи і рішення самої справи" [34, с. 149].
На думку М. С. Строговича, суть змагальності процесу полягає у розподілі функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи між судом і сторонами, при цьому функцію обвинувачення виконує обвинувач (прокурор, потерпілий), функцію захисту – сам обвинувачений та його захисник, а вирішення справи належить суду.
Погляд М. С. Строговича на засаду змагальності у кримінальному судочинстві є домінуючим серед інших поглядів на цю проблему і донині.
Автори, які обгрунтовували необхідність змагальності, вважали протистояння захисту й обвинувачення рушійною силою кримінального процесу. Діяльність з розкриття злочину і реалізація правосуддя, отже, визначалися суперечністю цілей діячів, їх боротьбою, яка, втім, завжди точиться у рамках закону [27, с. 54].
М. С. Строгович вважав, що змагальність розгортається в дебатах у формі усної суперечки промов і реплік сторін. Промова і репліки прокурора містять обвинувачення, оскільки вони покликані переконати суд у винності обвинуваченого. Промова і репліки адвоката, навпаки, мають на меті:
а) заперечувати обвинувачення по суті;
б) заперечувати окремі його пункти;
в) заперечувати кваліфікацію;
г) заперечуючи обвинувачення, дати іншу трактовку дій підзахисного;
д) звернути увагу на обставини, що пом'якшують вину [34, с. 152].
В. М. Бібіло розширює рамки змагальності у кримінальному процесі. Розвиваючи ідею М. С. Строговича, В. М. Савицького та інших вчених-процесуалістів про суперечності сторін як рушійну силу процесу, вона говорить про те, що підгрунтя для цих суперечностей виникає вже на досудовому слідстві в процесі доказування. Йдеться про розподіл праці і суперечності, які він за собою тягне.
Сам процес змагальності, за В. М. Бібіло, "спосіб самовираження учасників кримінального процесу", а змагальність – це весь процес, оскільки він підготовлює дебати [7, с. 88].
У той же час необхідно зазначити, що в літературі критикувалась як сама ідея принципу змагальності, так і наявність у кримінальному процесі функцій обвинувачення і захисту, протистояння сторін і встановлення істини змагальності.
Глибина, спрямованість дослідження змагальності в кримінальному процесі в період, що розглядається, обумовлювалася, насамперед, тим, що радянський кримінальний процес більшою мірою мав розшукову (інквізиційну), ніж змагальну форму.
Одним із доводів на користь цього судження є той факт, що за радянських часів більшість кримінальних справ розглядалась без участі прокурора. У КПК союзних республік не зазначалося, в яких справах прокурор зобов'язаний брати участь. Правда, ці питання деякою мірою регулювалися наказами Генерального прокурора Союзу РСР .
Про невисоку затребуваність змагальності для радянського кримінального процесу свідчить і та, часом гостра, критика принципу змагальності, якій він піддавався у радянській науці кримінального процесу деякими її представниками .
У пострадянський період дослідження проблеми змагальності у кримінальному процесі почало здійснюватися в іншому аспекті. Спрямованість цим дослідженням, наприклад у Російській Федерації, надала Конституція РФ 1993 р., а в Україні – Конституція 1996 р.
Положення про те, що "судочинство здійснюється на основі змагальності і рівноправності сторін" (ст. 123 Конституції Російської Федерації, "змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості" (ст. 129 Конституції України) піднесли змагальність до рангу конституційних засад кримінального судочинства.
Наразі перед вченими і практиками України постає питання щодо найбільш повного втілення в кримінально-процесуальному законодавстві України цієї надзвичайно принципової для кримінального процесу конституційної вимоги змагальності.
Для цього, в першу чергу, необхідно чітко й недвозначно визначитися з формою кримінального процесу, яка у сучасних умовах найбільш підходить для України.
При цьому важливо враховувати як свій власний досвід розвитку форм кримінального процесу на різних етапах української державності, так і досвід інших держав, наприклад РФ, КПК якої був прийнятий у 2001 р. і який вже "з дня його опублікування викликав шквал критики, що усе більше посилюється по мірі застосування його норм" [16, с. 17].
Одним з головних недоліків КПК РФ, на думку О. Давлетова, є "неправильна реалізація його авторами конституційного принципу змагальності сторін" [16, с. 18].
Так, даючи оцінку новому КПК РФ, Л. В. Алексєєва вказує на один із найважливіших недоліків цього кодексу – він заздалегідь був односторонньо орієнтований на американське кримінальне судочинство [6, с. 183].
На її думку, "більш послідовною була б орієнтація на правові ідеї і положення тих держав, у яких існує змішана форма кримінального судочинства (Франція, Німеччина, Бельгія та ін.). На жаль, практично жодна з таких ідей не бралася до уваги" [6, с. 184].
На наявний у новому КПК РФ "очевидний ухил у бік змагальності "по-англо-американськи" вказують і В.3. Лукашевич, і О. Б. Чичканов [20, с. 109].
І. Л. Петрухін вважає, що новий КПК РФ засвоїв риси, властиві процесуальним формам сучасних цивілізованих правових систем як континентального, так і англо-американського типів. "Загалом, – зауважує І. Л. Петрухін, – можна констатувати збереження впливу континентального, насамперед французького, права і зрушення у бік англо-американського права" [28, с. 32].
Наразі, звернувшись до законодавства інших держав, можна знайти безліч національних форм кримінального судочинства. Вибір же для України найбільш прийнятної моделі кримінального процесу залежить від багатьох факторів. Утім, головним вектором в цьому виборі може бути лише той, котрий спрямований у бік змагальності, якій найбільше відповідає демократична модель кримінального процесу. Про те, що розвиток кримінального процесу в Україні відбувається саме в цьому напрямі, свідчить внесення у 2001 р. ряду доповнень і змін до КПК, насамперед доповнення його ст. 16-1 "Змагальність і диспозитивність".
Зміст ст. 16-1 КПК України і деяких інших статей Кодексу в редакції Закону України від 21 червня 2001 р. дає підставу вважати, що зміни і доповнення, внесені у 2001 p., насамперед, розширили дію принципу змагальності в центральній стадії кримінального процесу – судовому розгляді.
У зв'язку з цим необхідно зауважити, що й у ст. 20 проекту КПК України відзначається, що "розгляд усіх справ у судах відбувається на засадах змагальності". Тобто й у проекті нового КПК пропонується закріпити положення, відповідно до якого змагальність повною мірою може здійснюватися лише на стадії судового розгляду кримінальних справ. Отже, зміст ст. 16-1 чинного КПК України і ст. 20 проекту нового КПК України не дозволяє говорити про універсальність дії принципу змагальності на інших (крім судового розгляду) стадіях кримінального процесу, про "глобальну змагальність", за термінологією В. Бож'єва [8, с. 3].
На цю обставину вже звернено увагу в літературі. Наприклад, щодо стадії досудового слідства більшість вчених-процесуалістів вважає, що змагальність на цій стадії не одержала належного розвитку. Так, Ю. М. Грошевий зазначає, що стадії досудового слідства властиві лише окремі елементи змагальності [14, с. 695].
На досудовому слідстві, як вважає І. Ю. Мірошников, мають місце лише елементи змагальності, зокрема "у правовідносинах, де між стороною обвинувачення і захисту постає нейтральний арбітр – судовий орган, що приймає рішення у справі, наприклад, у випадках обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту" [26, с. 64].
На думку ж В. П. Півненка і Є. О. Мірошниченка, "загальним правилом досудового слідства є те, що принципи змагальності і рівності сторін майже не діють у стадії досудового слідства" [29, с. 34].
До сказаного варто додати, що, розглядаючи принципи змагальності і рівності сторін, закріплених у КПК України, В.3. Лукашевич і О. Б. Чичканов також звернули увагу на ту обставину, що "безумовно, елементи змагальності як принципу кримінального судочинства, що повною мірою діють у судовому розгляді, присутні й на досудовому слідстві" [20, с. 104].
Більш категоричний в оцінці ступеня змагальності в стадії досудового слідства за новим КПК РФ В. Бож'єв. Він пише: "Із урахуванням реальної побудови кримінального процесу за чинним КПК РФ змагальність сторін повною мірою забезпечена в судовому розгляді і при провадженні в суді апеляційної інстанції, у меншому ступені – у вищестоящих судах (касаційної та наглядової інстанцій). У стадії досудового слідства можна (з певними застереженнями) констатувати наявність деяких "елементів змагальності". На етапі порушення справи і виконання вироку немає навіть елементів змагальності, тому що немає ні обвинувачення, ні захисту, ні суду, що вирішує кримінальну справу" [8, с. 6].
На наш погляд, вивчення нового КПК РФ й особливо практики реалізації його норм, безумовно, корисне і при реформуванні кримінально-процесуального законодавства України, виборі найбільш прийнятної моделі кримінального процесу.
Уважне прочитання тексту ст. 16-1 КПК України дозволяє стверджувати, що змагальність щільно пов'язана з такими кримінально-правовими категоріями, як "функція обвинувачення", "функція захисту", "функція рішення (розгляду) справ".
Отже, сутність змагальності відповідно до КПК України полягає в тому, що при розгляді справи в суді функції обвинувачення, захисту і вирішення справи не можуть покладатися на одну і ту ж особу . Тобто на законодавчому рівні у ст. 16-1 КПК України знайшла своє визнання точка зору прихильників традиційного включення в поняття принципу змагальності кримінального процесу таких елементів (ознак), як поділ основних кримінально-правових функцій (обвинувачення, захист, вирішення справи); процесуальна рівноправність сторін; активна роль суду в кримінальному процесі.


2. ВПЛИВ ЗМАГАЛЬНОСТІ НА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАГАЛЬНИХ УМОВ СУДОВОГО РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
Структура провадження судових дій у цілому включає умови їх проведення, тобто правові підстави, а також правила поведінки суддів та інших учасників процесу із здійснення пошукових, пізнавальних та посвідчувальних функцій.
Наведемо декілька визначень загальних умов судового розгляду, які існують у спеціальній літературі.
За поглядом О. Чучукало, це найбільш загальні обов'язкові правила розгляду кримінальних справ у суді, у яких виражені специфічні особливості названого розгляду як важливої стадії кримінального процесу та котрі є незмінними при провадженні у будь-якій справі [40, с. 71].
І. Ю. Мірошников пише: "загальні умови судового розгляду відповідно до специфіки судового пізнання визначають особливі правила дослідження обставин справи, оптимально забезпечуючи мету та результат пізнання об'єктивну істинність висновків у справі" [26, с. 62].
Вичерпним, на наш погляд, є такий перелік загальних умов судового розгляду:
1) змагальність;
2) колегіальний та одноособовий розгляд справ;
3) незалежність суддів та підкорення їх тільки законові;
4) гласність судового розгляду;
5) безпосередність, усність та безперервність судового розгляду;
6) незмінність складу суду;
7) розгляд справи лише щодо підсудних і тільки за обвинуваченням, за яким вони віддані до суду.
Додержуючись цієї позиції, необхідно зазначити: вона логічно пов'язує принципи кримінального процесу та загальні умови судового розгляду в одне ціле та одночасно проводить між ними чітку межу. Проте на змагальність необхідно звернути найбільшу увагу, оскільки існує закономірна тенденція щодо її посилення.
Звичайне класичне уявлення про суть принципу змагальності у тому, що у судовому засіданні процесуальний спір ведуть між собою дві сторони – обвинувачення та захист, а суд має зробити офіційні висновки щодо вагомості і об'єктивності поданих доказів та законності їх отримання, віддавши потім перевагу доказам тієї чи іншої сторони у відповідному судовому рішенні [12, c. 23].
Втім, це стандартне явище не охоплює всієї повноти галузевих проявів даного принципу, особливо в сучасних умовах розвитку правової науки і практики. Вже постало кілька проблемних питань. Що розуміти під визначенням "судочинство" у кримінальному процесі – лише судову процедуру розгляду справи у суді чи також ще й досудове слідство та дізнання?
На наш погляд, можна погодитися із позицією деяких авторів, що в українському судочинстві змагальність сторін доповнюється активною участю суду, яка обумовлюється обов'язком встановити об'єктивну істину в справі. Активна участь суду полягає у остаточному визначенні предмета доказування, збиранні за своєю ініціативою необхідних доказів та у їх дослідженні.
Закон встановлює, а суд зобов'язаний забезпечити можливість реального використання сторонами процесуальних засобів захисту інтересів в умовах змагального порядку судового розгляду. Якщо сторони не будуть мати рівних прав і можливостей змагальності, то про жодну змагальність не може бути й мови.
Розглянувши змагальність судового розгляду, Л. В. Алексєєва слушно зазначає: "діяльність з розгляду кримінальних справ не може бути успішною, якщо різнорідні функції, об'єктивно необхідні для її здійснення, міститимуться в одному органі держави" [6, с. 184].
Судовий розгляд будується як змагальний процес. Його суть полягає у рівності сторін при розподілі функцій обвинувачення, захисту та правосуддя. Остання знаходиться лише у компетенції одного органу держави – суду.
Виконання функції обвинувачення закон покладає на прокурора, який підтримує державне обвинувачення, а у деяких випадках – на потерпілого. Функцію захисту виконує підсудний, захисник, якщо він бере участь у справі, законні представники та близькі родичі підсудного, а також представники громадських організацій, допущені до справи як захисники.
Змагальна побудова судового процесу є специфічним, продиктованим своєрідною умовою цієї форми державної діяльності, вираженням найбільш загального методу людського пізнання, сенс якого полягає у тому, що істина встановлюється завдяки полеміці і що історичні факти випливають з протилежних суджень.
Обвинувачення та захист – поняття корелятивні. Лише динамічна взаємодія вказаних двох протилежних за своїми напрямами функцій може забезпечити умови для правильного вирішення кримінальної справи у суді [40, с. 72].
Суд самостійний щодо протидіючих позицій. Це полягає у його активній ролі у судовому розгляді.
Активність суду у встановленні обставин, які підлягають доказуванню, пояснюється тим, що на ньому лежить обов'язок правильного та належного вирішення всіх поставлених перед стадією судового розгляду завдань. Лише стосовно цього суд не є німим споглядачем перипетій протидіючих позицій, а сам, за власним розсудом, досліджує всі обставини справи, створюючи необхідні умови як для підтримання обвинувачення, так і для його повного або часткового спростування [24, с. 10].
У науці процесуального права загальновизнано, що зібрання доказів є одним з елементів процесу доказування. Він полягає в отриманні доказів у порядку, передбаченому законом. Деякі криміналісти не включають у процес зібрання доказів їх фіксацію та збереження, зводячи його тільки до виявлення доказів.
Важливе значення має і процесуальний порядок зібрання доказів.
Посадові особи та відповідні органи з метою отримання доказів мають право:
1) провадити слідчі та судові дії, перелік та порядок проведення яких визначений у законі;
2) вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян подання предметів та документів, проведення ревізій;
3) приймати докази від учасників процесу, а також інших громадян, установ, підприємств та організацій.
Стаття 66 КПК України відносить збирання доказів до виключної прерогативи органів дізнання, слідчого, прокурора та суду. Інші учасники процесу можуть тільки їх подавати. Це означає, що учасники процесу можуть:
а) заявляти клопотання про проведення слідчих та судових дій;
б) подавати предмети і документи, що є у їх розпорядженні та які можливо мають значення у справі;
в) давати пояснення та брати участь відповідно до закону в проведенні слідчих та судових дій.
З наведеного вбачається, що у ході доказування іншим учасникам процесу відведена пасивна роль.
На наш погляд, внесення відповідних змін до ст. 66 КПК України та дозвіл іншим учасникам процесу, а, у першу чергу, – захисту, самостійно збирати докази, привело б до більшої ефективності процесу доказування.
Проведення захистом самостійного розслідування, при обмеженні у застосуванні заходів примусу, підвищило б змагальність у суді та наповнило б цю умову новим якісним змістом [5, с. 88].
Концепція судової реформи від 28 квітня 1992 р. спрямувала вітчизняну науку на вивчення нових аспектів та вирішення проблем кримінального процесу України, підняла їх актуальність, надала їм нового змісту, а також висунула перед дослідниками нові завдання, спрямовані на необхідність розширення змагальних засад у всіх стадіях процесу [23, c. 12].
Розташування проблеми змагальності в одному ряді з іншими проблемами кримінально-процесуального права свідчить про те, що значення змагальності недооцінюється.
На нашу думку, розширення змагальних засад українського кримінального судочинства – не просто один з основних напрямів його реформування, а суть його реформи.
Дійсно, закріплення в Конституції України принципу про те, що судочинство в Україні здійснюється на основі змагальності й рівноправності сторін, означає принципово новий, порівняно з покладеним в основу КПК України 1960 р., підхід до регулювання суспільних відносин, що утворюються між державними органами, які здійснюють кримінальне переслідування, і особою, відносно якої ставиться питання про притягнення її до кримінальної відповідальності [22, с. 59].
З початку 90-х р.р. минулого століття законодавцем внесено суттєві зміни до КПК України, спрямовані на перетворення закріпленого в ньому пошукового (інквізиційного) процесу на змагальний процес.
У теорії кримінально-процесуального права, зазвичай, досліджувались окремі аспекти змагальності: принцип змагальності або змагальна форма кримінального процесу серед його історичних форм, право на захист у змагальному кримінальному процесі.
Втім, більшість цих досліджень припадає на радянський період розвитку кримінально-процесуальної науки, у зв'язку з чим змагальність, властива кримінальним процесам демократичних іноземних держав, характеризувалась як неприйнятна для вітчизняної системи.
Реформа українського кримінально-процесуального законодавства повинна мати під собою теоретичну основу, що представляє собою висновки, отримані в результаті вільного від ідеологічних підходів комплексного дослідження змагальності кримінального процесу як соціально-правового явища.
Концепцією судово-правової реформи, схваленою Постановою Верховної Ради України "Про Концепцію судово-правової реформи в Україн" від 28 квітня 1992 р., передбачено заходи, спрямовані на демократичну розбудову судової системи, створення надійного правового фундаменту для діяльності судів. Частково ці заходи здійснено, але судова система ще остаточно не сформована.
Основними принципами цієї Концепції є:
1) створення такого судочинства, яке б максимально гарантувало право на судовий захист, рівність громадян перед законом, умови для здійснення змагальності;
2) реалізація презумпції невинуватості, радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства;
3) перевірка законності та обгрунтованості прийнятих судом рішень, визначення умов допустимості доказів.
Розробленим проектом Концепції розвитку системи правосуддя в Україні на 2005-2015 р.р. поглиблюються демократичні засади здійснення правосуддя у вітчизняному судочинстві, визначено завдання подальшого розвитку системи правосуддя через призму реального забезпечення верховенства права і права кожного на справедливий судовий розгляд незалежним і неупередженим судом.
Відповідно до принципу верховенства права людина, її права визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а судова процедура буде вважатися справедливою лише тоді, коли вона спрямована на забезпечення верховенства права та заснована на засадах законності, рівності учасників процесу перед законом і судом, змагальності, диспозитивності, гласності та відкритості, обов'язковості виконання судових рішень [30, с. 446].
Змагальність є одним з елементів методу правового регулювання суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Поєднання в повноваженнях однієї сторони функцій обвинувачення і вирішення кримінальних справ є проявом реакційності судової системи держави та перетворює органи правосуддя на органи розправи.
Змагальність сторін необхідна як гарантія реалізації принципу всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і захисту, які є необхідними для повноцінного змагання у всіх стадіях процесу. Вона також є гарантією для утвердження законності і справедливості при винесенні судових рішень.

3. РОЛЬ АДВОКАТА-ЗАХИСНИКА В РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЗМАГАЛЬНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Як вже зазначалось, у кримінальному процесі принцип змагальності трактують як таку побудову процесу, за якої заінтересовані сторони, сторони обвинувачення та захисту мають рівні можливості для відшукування істини та обстоювання власної позиції або оспорювання тверджень іншої сторони.
Для цього принципу характерно, що:
– функції обвинувачення і захисту відокремлені від правосуддя й розслідування;
– обвинувачений може здійснювати свій захист як самостійно, маючи всі права відносно дослідження доказів, так і за допомогою захисника;
– сторони мають рівні процесуальні можливості щодо участі в судовому слідстві;
– кожна зі сторін має можливість захищати свої права, свободи та законні інтереси в процесі судових дебатів, де обмеження в обгрунтуванні своєї юридичної позиції є неприпустимим;
– суд має всебічно проаналізувати доводи кожної зі сторін;
– правосуддя здійснюється судом із додержанням принципу рівності сторін, гласності та інших засад судочинства [36, с. 50].
М. С. Строгович надає визначення змагальності як побудови судового розгляду, за якої обвинувачення відокремлене від суду, що вирішує справу, і в якому обвинувачення і захист здійснюються сторонами, що наділені рівними правами для обстоювання своєї позиції, причому підсудний є стороною, яка користується правом на захист; суду ж належить керівництво процесом, активне дослідження справи і вирішення власне справи [34, с. 149].
Невід'ємною ознакою змагальності є існування у кримінальному процесі сторін, які виконують протилежні функції. Особи в кримінальному судочинстві – це учасники кримінального процесу, але не кожен учасник може бути стороною в змагальному процесі.
Щоб з'ясувати, кого необхідно відносити до сторони змагальності в кримінальному процесі, необхідно проаналізувати процесуальні функції, оскільки класифікація сторін здійснюється залежно від функції, яку вони виконують. Якщо ми не розокремлюватимемо процесуальні функції, не зможемо уявити конфлікт сторін, який підлягає вирішенню судом [38, с. 54].
Розглянемо це питання детальніше і з'ясуємо, яку роль у змагальному процесі відведено кожному з учасників і хто саме є стороною в процесі.
Суд не є органом кримінального переслідування, не виступає на стороні звинувачення або захисту – він є учасником кримінального судочинства безвідносно до сторін. Головна його функція – створення необхідних умов для виконання сторонами їх процесуальних обов'язків та здійснення наданих їм прав.
До сторони обвинувачення закон відносить прокурора, потерпілого, його законного представника, цивільного позивача та його представника. Але не всі з вищезазначених учасників процесу можуть виконувати функції обвинувачення, провадити слідчі дії, обирати заходи процесуального примусу, напрямки розслідування та приймати процесуальні рішення, бо не всі вони наділені владними повноваженнями. Потерпілого, цивільного позивача та їх представників віднесено до сторони обвинувачення лише через напрямок їх діяльності. Вони обстоюють свої матеріальні та моральні інтереси [38, с. 55].
Процесуальну ж функцію обвинувачення (кримінального переслідування) виконує прокурор.
До сторони захисту закон відносить обвинуваченого (підсудного), його законного представника, захисника, цивільного відповідача, його законного представника. Але не всі учасники кримінального процесу з боку захисту однаковою мірою можуть виконувати функцію захисту, тому що одні з них не наділені достатніми повноваженнями для захисту від висунутого обвинувачення, а участь інших має епізодичний характер.
Підозрюваного та обвинуваченого відносять до сторони захисту. Вони обстоюють свої права та інтереси від висунутого обвинувачення за допомогою наданих законодавством прав. Разом із тим, ці учасники процесу з певних причин (відсутність правових знань, можливе обмеження свободи, через застосування запобіжних заходів, відсутність коштів та ін.) не можуть уповні реалізовувати функцію захисту.
Попри те, що цивільного відповідача та його представника віднесено до сторони захисту, стороною в змагальному процесі, яка здійснює функцію захисту, їх визнати не можна. Вони не захищають підозрюваного та обвинуваченого від висунутого обвинувачення, а обгрунтовують свої заперечення проти майнових пре