К ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ.

Курсова робота
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право України"
на тему:
ПРОЦЕСУАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ ПОТЕРПІЛОГО В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Особливості кримінально-правового статусу потерпілого 7
1.1 Підстави та процесуальний порядок визнання
особи потерпілою у кримінальному процесі України 7
1.2 Процесуальні права і обов'язки потерпілого 9
1.3 Представники потерпілого у кримінальному процесі 15
2. Потерпілий у стадіях порушення справи, досудового слідства
і судового засідання 19
3. Проблеми вдосконалення кримінально-правового законодавства
щодо захисту прав потерпілого 25
Висновки 29
Список використаної літератури 30

ВСТУП

Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що становлення України як правової демократичної держави потребує оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, приведення її у відповідність до європейських норм.
Для вдосконалення правового статусу особи в законодавстві України особливе значення має Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., норми якої є нормами прямої дії, а також такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права, Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини, Декларація ООН "Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою" та ін.
Конституція України, яка є Основним Законом України, проголошує, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".
Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності під час його проведення.
Реалізація цих та інших конституційних положень у кримінальному процесі пов'язана з необхідністю не лише вдосконалення діяльності органів досудового слідства, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення належних їм прав.
Необхідно зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство України спрямоване, головним чином, на забезпечення розслідування вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб, що, в свою чергу, зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного тощо. Однак, інтереси осіб, які потерпіли від злочину, захищені законом менш рішуче і миритися з цим неможливо.
Отже, необхідно відзначити явну недосконалість правового статусу інституту потерпілого, що чинить негативний вплив на його участь у процесі, ставить у нерівне становище з обвинуваченим. Це виявляється, в першу чергу, в диспропорції обсягу прав потерпілого і обвинуваченого (в потерпілого він значно вужчий), в регламентації процесуальної процедури щодо потерпілого (інколи вона не є чітко визначеною), у проблемі відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної злочином, що призводить до меншої гарантованості реалізації потерпілим своїх прав.
Судово-правова реформа в Україні спрямована переважно на створення об'єктивного слідства, кваліфікованого та незалежного суду. Однак, щоб ця формула правосуддя була практично життєвою, необхідні розроблення і створення сильного правового інструментарію правосуддя, який гарантував би досягнення об'єктивної істини в кожній справі.
У зв'язку з цим важливе значення має правовий статус потерпілого та його вдосконалення. Потерпілий від злочину, як і решта учасників кримінального процесу, має право на те, щоб його законні інтереси були забезпечені. Законодавець враховує це право, але, на жаль, не в повному ступені й не завжди.
Отже, вибір теми цієї роботи пояснюється тим важливим і актуальним значенням, яке надається дослідженню комплексу питань, що стосуються кримінально-процесуального становища потерпілого.
Основною метою курсового дослідження є розкриття особливостей правового статусу потерпілого за Кримінально-процесуальним кодексом України.
Об'єкт дослідження - правовий статус потерпілого в українському кримінальному процесі.
Предмет дослідження - норми Кримінально-процесуального кодексу України, якими регламентується правовий статус потерпілого.
Методи дослідження - системно-структурний, історичний, описовий, порівняльно-правовий, логіко-юридичний тощо.
Для досягнення мети дослідження в роботі вирішувались такі завдання:
- розглянути підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілою у кримінальному процесі України;
- з'ясувати процесуальні права і обов'язки потерпілого;
- визначити коло представників потерпілого у кримінальному процесі;
- охарактеризувати кримінально-процесуальне становище потерпілого у стадіях порушення справи, досудового слідства і судового засідання;
- окреслити основні проблеми, пов'язані із вдосконаленням кримінально-правового законодавства щодо захисту прав потерпілого.
Теоретичною основою роботи послужили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених в галузі кримінально-процесуального права і кримінального права, криміналістики, а також в інших галузях наукових знань, що стосуються правового становища потерпілого.
Нормативно-правова основа роботи: Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, зарубіжне законодавство, яке регламентує питання кримінального процесу.
Емпіричну базу дослідження склали результати вивчення практики судів, оперативно-розшукової, слідчої, прокурорської і судової практики в Україні, викладені в спеціальній юридичній літературі.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПОТЕРПІЛОГО
1.1 Підстави та процесуальний порядок визнання особи потерпілою
у кримінальному процесі України
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Кримінально-процесуального Кодексу України (далі - КПК) потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
Про визнання громадянина потерпілим чи про відмову в цьому особа, яка провадить дізнання, слідчий і суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.
В юридичній літературі дається більш детальне визначення цього поняття. Так, М. М. Михеєнко визначає потерпілим фізичну особу, якій злочином безпосередньо заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілою постановою особи, що проводить дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду [14, с. 140].
Визнання особи потерпілою не залежить від її віку, фізичного або психічного стану тощо. Для визнання особи потерпілою закон не потребує її заяви, тобто підставами для визнання фізичної особи потерпілою є шкода, завдана їй внаслідок вчинення певних дій, які кримінальним законом визнаються злочинними, або відмови від вчинення таких дій (бездіяльності) іншою особою.
Для успішного розслідування справ важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину, та визнання їх потерпілими. Тому не підлягає сумніву постулат, що допит потерпілого доцільно проводити на початку розслідування справи, оскільки це сприяло б найбільш ефективній та цілеспрямованій організації розслідування [16, с. 91].
При цьому важливо, щоб особа, яка постраждала від злочину, допитувалася саме як потерпілий, а не як свідок. Своєчасне визнання потерпілого необхідне і для повнішого забезпечення прав і законних інтересів постраждалої особи. Тому важливе значення має питання про те, за наявності яких даних особа підлягає визнанню потерпілою.
У законі зазначено, що слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що "злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду" (ст. 49 КПК).
Таке положення, на думку М.І. Гошовського, не є правильним. Визнання доведення самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даний злочин заподіяно конкретною особою. Наприклад, у справах про злочини на автотранспорті вирішення питання про те, чи є наїзд на потерпілого результатом злочину, часто органічно пов'язане з вирішенням питання про винність водія автомашини і знаходиться в прямій залежності від нього. Аналогічне положення нерідко має місце у справах про згвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень, шахрайство та деяких інших [8, с. 60].
Отже, якби визнання потерпілим обумовлювалося доведеністю факту злочину, яким заподіяно шкоду, то воно в наведених випадках було б невіддільним від визнання обгрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи в цьому злочині. А це означає, що визнання потерпілим могло б мати місце лише наприкінці слідства або, принаймні, не раніше притягнення особи як обвинуваченої.
У той же вирішення питання про визнання особи потерпілою не слід залишати на кінець розслідування справи, оскільки це обмежує права потерпілого і може негативно позначитися на результатах слідства. Не можна не погодитися з В. Ф. Койко, який наголошує на тому, що мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасності визнання особи потерпілою [11, с. 12].
Потерпілою в матеріальному розумінні є особа, якій злочином заподіяно шкоду, що встановлена відповідно до дійсності. Це безперечно. Причому питання про заподіяння шкоди тій чи іншій особі, оскільки воно невіддільне від питання про винність певної особи в цьому злочині, може бути вирішено позитивно лише вироком суду. Висновки слідчого з цього питання, як і про винність обвинуваченого, мають імовірнісний характер, проте вони повинні грунтуватися на сукупності доказів, достатніх для того, щоб винести конкретне рішення [25, с. 83].
Потерпілим у процесуальному розумінні є особа, яка займає правове становище потерпілої у процесі за відповідним рішенням слідчого чи суду, винесеним завдяки наявності даних, що вказують на заподіяння шкоди тим злочином, що розслідується, або справа щодо якого розглядається в суді [20, с. 164].

1.2 Процесуальні права і обов'язки потерпілого

Надання особі правового статусу потерпілого є способом кримінально-процесуального захисту його прав.
Питання про те, хто є потерпілим, вирішується в кожному конкретному випадку залежно від обставин даної справи. Про визнання громадянина потерпілим або про відмову в цьому слідчий, особа, яка провадить дізнання, та суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.
Потерпілий має право:
- давати показання у справі або відмовитись від давання показань;
- подавати докази;
- заявляти клопотання і відводи;
- знайомитися з усіма матеріалами справи з моменту закінчення досудового слідства, а у справах, в яких досудове слідство не провадилося, - після віддання обвинуваченого до суду;
- брати участь у судовому розгляді:
- заявляти відводи;
- подавати скарги на дії особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду, а також подавати скарги на вирок або ухвалу суду та постанову судді, а за наявності відповідних підстав - на забезпечення безпеки.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Він також вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди.
У випадках, коли внаслідок злочину настала смерть потерпілого, брати участь у справі можуть його близькі родичі, яким закон надає права потерпілого (ч. 5 ст. 49 КПК). Такими близькими родичами є: батьки, чоловік або дружина, діти, рідні брати, дід, бабуся, онуки (п. 11 ст. 32 КПК).
Для порівняння можна зазначити, що Кримінально-процесуальний кодекс Російської Федерації (п. 9 ст. 34) відносить до числа близьких родичів також усиновителів або всиновлених. До участі у справі допускаються не всі близькі родичі потерпілого, а один з них, про що особа, яка провадить розслідування, виносить постанову, а суд - ухвалу.
Давання показань - право, а не обов'язок потерпілого. Він має можливість відмовитися від давання показань - відповідальності за відмову від давання показань не несе. Проте він несе кримінальну відповідальність за давання завідомо неправдивих показань за ст. 384 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Потерпілий може бути допитаний про обставини, які підлягають встановленню в даній справі, у тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, і його стосунки з останніми.
Не можуть бути доказами повідомлені потерпілим дані, джерело яких невідоме (ч. 2 ст. 72 КПК). Якщо показання потерпілого базуються на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути допитані також.
Показання потерпілого підлягають ретельній перевірці та оцінці в сукупності з усіма обставинами, встановленими у справі. Обвинувачення не може обгрунтовуваться суперечливими показаннями потерпілого, не підтвердженими іншими доказами, а також показаннями, які за обставинами справи могли бути наслідком помилкового сприйняття потерпілим подій і фактів, зокрема якщо він перебував у стані сп'яніння, на підозрах потерпілого, що виникли у нього через неприязні стосунки з обвинуваченим.
Показання малолітнього потерпілого, щодо якого було застосовано неправильний метод допиту, не можуть бути визнані доказом у справі.
Відповідно до ст. 19 КПК потерпілий має право давати показання на рідній мові або користуватися послугами перекладача. Оплата праці перекладача здійснюється за рахунок держави.
Потерпілий має право надати слідчому або суду наявні в його розпорядженні доказові матеріали (документи відеозапису, матеріали звукозапису або кінознімання, речові докази тощо). Особа, в провадженні якої знаходиться кримінальна справа, зобов'язана прийняти подані докази, склавши протокол, копія якого надається потерпілому. Якщо докази подані в ході судового розгляду, то цей факт відзначається в протоколі судового розгляду.
Право заявляти клопотання потерпілий може реалізувати на будь-якій стадії процесу. Заявлені потерпілим клопотання розглядаються слідчим у добовий термін. Про результати їх розгляду потерпілий повинен бути своєчасно повідомлений.
Відвід може бути заявлений потерпілим слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання, тобто практично будь-кому з учасників процесу, крім тих, хто має і відстоює в процесі свої інтереси.
Закон надає можливість слідчому, дізнавачу, прокурору, судді, присяжному засідателю, захиснику, експерту, спеціалісту, перекладачу, секретарю судового засідання брати участь у справі за умови їх об'єктивності, неупередженості й лише у випадку, коли вони не зацікавлені у розв'язанні справи. Стосовно експерта важливою вимогою є його компетентність. За наявності невідповідності зазначених осіб даним вимогам потерпілий має право заявити їм відвід. Відвід розглядається в порядку ст. 54-62 КПК.
Дії і рішення вказаних вище осіб можуть бути оскаржені потерпілим: дії і рішення слідчого та органу дізнання - прокурору і суду, а дії і рішення слідчого, крім того, - начальнику слідчого відділу; дії і рішення прокурора - вищому прокурору або в суд; дії і рішення суду - у вищу судову інстанцію. Будь-які дії і рішення можуть бути оскаржені в суді. Поряд із цим потерпілий, як і будь-який інший громадянин України, може оскаржити здійснювані дії, або прийняті рішення, що стосуються його інтересів, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на осіб, що ведуть процес, обов'язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз'яснювати його права, що виникають з цього, не припускати порушень прав потерпілого, сприяти їх реалізації. Наприклад, у випадку закриття справи потерпілому відповідно до вимоги ст. 215 КПК повинна бути надана копія постанови про закриття справи або направлено повідомлення з роз'ясненням процедури оскарження прийнятого рішення.
Вирок оскаржується в апеляційну інстанцію.
Право на ознайомлення з кримінальною справою по закінченні досудового слідства реалізується пред'явленням слідчим потерпілому всіх матеріалів справи в підшитому і пронумерованому вигляді разом з речовими доказами і матеріалами технічного документування. Про ознайомлення потерпілого із справою складається протокол, в якому відмічаються всі зроблені ним заяви і клопотання.
Право брати участь у судовому розгляді є основною гарантією захисту прав і свобод потерпілого. Тут, в умовах гласності судового процесу, він може брати участь у судовому слідстві і досліджувати всі докази в справі, заявляти клопотання, брати участь у допитах свідків і здійснювати інші дії відповідно до закону і встановленого судом порядку [21, с. 38].
Право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення потерпілий має по справах приватного обвинувачення. Більш того, коли в результаті судового розгляду прокурор дійде переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення і відмовляється від обвинувачення, суд роз'яснює потерпілому та його представнику право вимагати продовження розгляду справи. У цьому випадку потерпілий самостійно підтримує обвинувачення.
Потерпілий вправі користуватись рідною мовою, тобто давати показання і заявляти відводи і клопотання та задавати питання і здійснювати промови в судових дебатах рідною мовою, а в необхідних випадках безкоштовно користуватись допомогою перекладача.
Потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної йому майнової шкоди та компенсації матеріальної шкоди, а також вимагати забезпечення його безпеки передбаченими законом засобами.
Потерпілий має право брати участь у судових дебатах, тобто після закінчення судового слідства виступати з судовою промовою та скористатись правом репліки щодо виступів інших учасників. Це право надане потерпілому, виходячи з необхідності забезпечення принципів рівності та змагальності сторін. Воно є абсолютним і не може бути звужене [18, с. 22].
Беручи участь у судових дебатах, потерпілий може піддати докази аналізу з точки зору їх належності до справи, допустимості і достовірності, дати їм оцінку, звернути увагу на прогалини, неповноту чи недостатню всебічність дослідження доказів, на необхідність вжиття заходів щодо відшкодування заподіяної йому шкоди, шляхів вирішення цього питання.
Забезпечення прав потерпілого здійснюється покладанням на суд обов'язку повідомляти потерпілого про прийняті рішення, роз'яснювати права потерпілого, що виникають з цього, не припускати порушень його прав, сприяти їх реалізації.
Потерпілий зобов'язаний:
1) з'являтися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора та суду;
2) давати правдиві показання. За давання неправдивих показань потерпілий несе кримінальну відповідальність.
Так, згідно зі ст. 384 КК України завідомо неправдиве показання потерпілого під час провадження дізнання, досудового слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимчасовою спеціальною Комісією Верховної Ради України або в суді караються виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.
Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяжкому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту, а також вчинені з корисливих мотивів, караються виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років".
Першочерговим завданням, що постає сьогодні перед кримінально-процесуальною наукою, є розробка системи надійних гарантій встановлення об'єктивної істини, захисту прав та законних інтересів громадян. У цьому зв'язку правовий статус потерпілого потребує вдосконалення.
1.3 Представники потерпілого у кримінальному процесі

Чинному праву відоме представництво в адміністративних, цивільних, трудових, сімейних та інших справах, що розглядаються судами. Інститут представництва притаманний і кримінально-процесуальному праву [18, с. 22].
Існує два види представництва законних інтересів - за законом і за угодою.
Представництво за законом здійснюється законним представником потерпілого, коли той є неповнолітнім або особою, яка має фізичні чи психічні вади і не може самостійно захистити свої права й законні інтереси.
Представник за законом зобов'язаний захищати права і законні інтереси потерпілого в усіх установах, зокрема в органах досудового слідства і в суді.
До законних представників належать: батьки, опікуни, піклувальники даної особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває.
Для того, щоб взяти участь у кримінальному процесі, законному представникові згоди потерпілого не потрібно. Він вступає у справу, подаючи слідчому документ, який засвідчує, що він є батьком, опікуном чи іншою особою, під опікою якої знаходиться потерпілий.
Законний представник потерпілого може бути допитаний як свідок. Він закінчує свою діяльність, коли неповнолітньому потерпілому виповнюється 18 років, тобто коли він стає повнолітнім.
Представником потерпілого за угодою може бути особа, яка в змозі надати юридичну допомогу потерпілому. Найчастіше це - адвокат. Як зазначає ряд науковців, "правильним є те, що закон першим серед осіб, які мають право брати участь у кримінальній справі як представники потерпілого, називає саме адвоката. Адже адвокат - це компетентний юрист-професіонал, який здійснює кримінально-процесуальне представництво. Саме адвокат може найкращим чином надати юридичну допомогу і сприяти здійсненню правосуддя у кримінальній справі" [12, с. 205].
проте адвокати поки що занадто рідко представляють інтереси потерпілих, що, на думку М.І. Гошовського, пояснюється, з одного боку, тим, що потерпілі не знають свого законного права запросити адвоката як представника своїх прав і законних інтересів, порушених злочином, а з іншого - тим, що не всі потерпілі в змозі оплатити послуги адвоката [8, с. 73].
Питанням, що має бути детально доопрацьованим у кримінальному процесі, є питання про можливість визнання потерпілими близьких родичів осіб, які загинули внаслідок злочину. В ч. 5 ст. 49 КПК зазначено, що у справах, про злочини, через які сталася смерть потерпілого, права, передбачені цією статтею, мають його близькі родичі, якими, відповідно до п. 11 ст. 32 КПК є батьки, дружина, діти, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки.
Наведений перелік осіб, що мають права загиблого потерпілого, є вичерпним, інші особи брати участь у справі як потерпілі не можуть.
Виникає питання про те, ким виступають близькі родичі загиблого від злочину.
На думку одних авторів, вони беруть участь у кримінальному процесі як потерпілі, на думку інших, - як представники потерпілих, треті вважають їх потерпілими і представниками потерпілих, на думку четвертих - вони взагалі не повинні брати участь у кримінальному судочинстві ні як потерпілі, ні як представники потерпілих.
Так, В. М. Савицький з цього приводу пише, що "найточніша юридична характеристика правового становища близьких родичів того, хто загинув, - представники. І нічого незвичайного нема в тому, що вони представляють інтереси особи, якої вже нема в живих" [18, с. 23].
В. П. Бож'єв вважає, що "близькі родичі потерпілого, який загинув, не можуть бути визнані ні потерпілими, ні представниками потерпілих" [7, с. 32].
Втім, більшість вчених, зокрема Л. Д. Кокорев, Н. Я. Калашникова,
Ю. О. Іванов, М. О. Чельцов, Г. М. Омельяненко, М. П. Шешуков дотримуються думки, що близькі родичі особи, що загинула внаслідок злочину, повинні брати участь у процесі, як потерпілі, а не як представники загиблих, оскільки їм найчастіше заподіюється велика моральна, а іноді і матеріальна шкоди. З цим важко не погодитися.
На думку Ю. О. Іванова, близькі родичі загиблих від злочину осіб беруть участь у кримінальному судочинстві як потерпілі, і всупереч думці окремих науковців, не лише з огляду на заподіяння їм майнової шкоди, наприклад, щодо неповнолітніх дітей, та інших недієздатних членів сім'ї, які знаходяться на його утриманні. Закон не називає їх потерпілими (потерпілим названо померлого від злочину), а лише вказує на те, що вони наділяються правами потерпілого. Але резонно запитати, що ж це за учасник процесу, якого наділено всіма правами потерпілого? Певна річ, це і є потерпілий. Будь-яке інше вирішення даного питання, наголошує Ю. О. Іванов, немає ніяких ні логічних, ні правових підстав [9, с. 191].
Цієї ж думки дотримується і Верховний Суд України. Так, у п. 6 постанови Пленуму Верховного суду України від 2 липня 2004 р. "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" говориться: "У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права, передбачені частинами 3 і 4 ст. 49 КПК, мають його близькі родичі. Оскільки п. 11 ст. 32 КПК містить вичерпний перелік таких родичів (ними є батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки), суди не вправі визнавати потерпілими у цих справах інших осіб.
Якщо надання зазначених прав вимагають декілька осіб із числа близьких родичів особи, якій було заподіяно смерть, усі вони можуть бути визнані потерпілими" [6].
Щодо моменту допуску представника потерпілого до участі у справі, то це питання досі залишається невирішеним. У проекті КПК України (ч. 2 ст. 60) зазначено, що підставою для участі в справі представника є договір доручення, укладений ним із потерпілим.
У частині 3 статті 58 проекту зазначено, що законні представники потерпілого беруть участь у справі як поряд із ним, так і замість нього. Проте ці норми не вносять ясності в питання про момент допуску представника потерпілого до участі у справі.
Більш точне визначення цього питання в законі мало б важливе значення для слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів. Тому можна погодитися з думкою В. П. Шибинко, що моментом допуску представника потерпілого до участі в справі може бути початок першого допиту особи потерпілого. Після винесення постанови про визнання особи потерпілою та роз'яснення їй процесуальних прав у неї має бути з'ясоване бажання запросити до початку допиту представника для обстоювання її інтересів [24, с. 105].
Кримінально-процесуальний закон не встановлює вік, з якого потерпілий набуває дієздатності. У вищезгаданій постанові Пленуму Верховного суду України від 2 липня 2004 р. (п. 8) вказується, що після досягнення потерпілим 18-річного віку він стає дієздатним у повному обсязі.
Така позицію, на думку більшості науковців, є правильною, і її треба дотримуватися під час розслідування та судового розгляду кримінальних справ. Адже надання потерпілому дієздатності з 18 років, як свідчить практика, краще сприятиме захистові його інтересів, а також відповідатиме вимогам цивільного та цивільно-процесуального законодавства з питань дієздатності.


2. ПОТЕРПІЛИЙ У СТАДІЯХ ПОРУШЕННЯ СПРАВИ, ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА І СУДОВОГО ЗАСІДАННЯ

Кримінально-процесуальне законодавство достатньо чітко регулює питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення справи, досудового слідства, а також в судовому провадженні кримінальної справи.
Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона складається з дій щодо прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обгрунтованості.
Ефективність розслідування злочинів прямо залежить від того, як швидко, з якого моменту вчинення суспільно небезпечного діяння розпочато дізнання й досудове слідство. Провадження за заявами й повідомленнями обмежено часом. У ст. 97 КПК визначено строк, впродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, - три дні. За цей час правоохоронний орган зобов'язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться і сформулювати певне процесуальне рішення. Якщо даних, наведених у заяві недостатньо для винесення обгрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десять днів.
Завершується провадження за заявами і повідомленнями про злочини винесенням одного з трьох процесуальних рішень:
1) порушення кримінальної справи;
2) відмовою в порушенні кримінальної справи;
3) направленням повідомлення або заяви за належністю.
Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. При цьому важливе значення має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі.
Вже згадувалось, що потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою.
Як вважає ряд науковців, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі в провадженні кримінальної справи і для цього достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що:
- діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого однією із статей Особливої частини КК України;
- злочин було вчинено або підготовлено;
- саме цим злочином потерпілому заподіяно певну шкоду, вказану в законі;
- існує причинний зв'язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала [16, с. 28].
Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення згвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі.
Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову.
Перш ніж розглядати питання про реалізацію прав потерпілого в стадії досудового слідства, треба нагадати, що ст. 122 КПК, яка передбачає порядок роз'яснення прав потерпілого, вказує на те, що слідчий, визнавши особу потерпілою від злочину, роз'яснює їй її права, передбачені ст. 49 КПК.
В охороні прав особи, потерпілої від злочину, важливе місце під час розслідування посідає діяльність слідчого з додержання всіх процесуальних прав, що належать потерпілому. Це є дійовою гарантією захисту його інтересів.
Однак, хоча на сьогоднішній день обсяг слідчої роботи у справі за рахунок більш старанного ставлення до дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого очевидно зріс, то у сфері забезпечення прав потерпілого практично нічого не змінилось.
В механізмі причин слабкої уваги до реалізації інтересів потерпілого під час досудового слідства неабияку роль відіграють хиби у здійсненні прокурорського нагляду і відомчого процесуального контролю за законністю діяльності слідчого. Вони якоюсь мірою зумовлені зазначеними раніше чинниками, але мають і самостійну природу.
Як у процесуальному контролі з боку начальників слідчих підрозділів органів внутрішніх справ, так і в прокурорському нагляді за додержанням законів органами слідства й дізнання склалась і діє система оцінок результатів роботи, найважливіше місце в якій посідає стан злочинності, поширеність окремих видів злочинів, їх розкриття, показники якості та строків слідства. Додержання ж норм закону щодо потерпілих у систему оцінок поки що не входить, що й зумовлює в цілому невимогливе ставлення у слідчому провадженні до цього питання.
У стадії віддання до суду потерпілий має право заявляти різні клопотання: про витребування додаткових доказів, зміну обвинуваченому запобіжного заходу, забезпечення цивільного позову тощо.
Суд має право викликати в розпорядче засідання потерпілого, що заявив клопотання, для давання пояснень. Проте, як зауважує М.І. Гошовський, на практиці суди рідко викликають потерпілих, тому вони в стадії віддання обвинуваченого до суду участі практично не беруть [8, с. 72].
Про результати розгляду клопотання потерпілому обов'язково повідомляють. Відмова в задоволенні клопотання оскарженню не підлягає, але потерпілий має право знову заявити те саме клопотання у стадії судового розгляду.
Визнавши, що є достатньо підстав для віддання обвинуваченого до суду, суддя чи суд вирішують питання про виклик потерпілого в судове засідання. Згідно зі ст. 255 КПК, після віддання обвинуваченого до суду суддя зобов'язаний забезпечити потерпілому можливість ознайомитися з усіма матеріалами справи і виписати з неї всі необхідні дані.
Суд зобов'язаний надіслати потерпілому повістку, з якої той дізнається, де і коли відбудеться судовий розгляд кримінальної справи, у якій його визнано потерпілим.
Досліджуючи питання реалізації прав потерпілого під час судового розгляду, ряд науковців схиляється до думки про необхідність підвищення активності потерпілого в цій стадії кримінального процесу [18, с. 24].
З цією метою слід з'ясувати: чи зобов'язаний потерпілий з'являтись у судове засідання, його права під час судового засідання та можливість приводу в разі неявки; участь потерпілого в судових дебатах; оскарження потерпілим вироку.
КПК України в ч. 2 ст. 302 передбачає, що потерпілий зобов'язаний давати правдиві показання (тобто давання показань не є обов'язковим для потерпілого). Водночас кримінально-процесуальне законодавство передбачає застосування до потерпілого приводу в разі його неявки в судове засідання.
Коли потерпілий за викликом не з'являється в судове засідання, судові належить з'ясувати причини цього. В разі неможливості з'ясувати всі обставини та захистити права й законні інтереси потерпілого за його відсутності, слід повторити виклик і вжити заходів до забезпечення його участі в розгляді справи. Стаття 290 КПК, даючи вичерпний перелік наслідків неявки потерпілого в судове засідання, передбачає й можливість застосування до потерпілого, який не з'явився за викликом до суду без поважних причин, приводу відповідно до ст. 72 КПК.
З'явившись до суду потерпілий повинен відмітитись у судового засідання і має право бути присутнім у залі судового засідання впродовж усього судового розгляду. На відміну від свідків, він не видаляється з залу судового засідання.
У судовому засідання, як і під час досудового слідства, потерпілий може користуватися рідною мовою і послугами перекладача. Він має право знати склад суду і заявляти відводи (суддям, прокуророві, секретареві, експертові, спеціалістові й перекладачеві). Потерпілому слід обгрунтувати відводи і заявляти їх до початку судового слідства.
Як і під час досудового слідства, в судовому розгляді потерпілий може заявляти різноманітні клопотання, а також має право висловити свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками процесу.
Необхідно зазначити, що в грудні 1993 р. було прийнято Закон України "Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві", який спрямований на охорону забезпечення прав, здоров'я і життя потерпілих від злочинів. Однією з вимог щодо забезпечення їх безпеки є те, що потерпілий може клопотати про проведення закритого судового засідання.
Після виконання передбачених законом дій у підготовчій частині судового засідання суд переходить до судового слідства. Потерпілому законодавством надано можливість брати активну участь у цій частині. Так, п