К ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ І ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ І ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ І СУДОВИЙ ЗАХИСТ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Проблема захисту жертв злочинів у діяльності міжнародних міжурядових організацій 6
2. Поняття і зміст права потерпілого на доступ до правосуддя
і судовий захист та гарантій його реалізації 9
3. Окремі аспекти реалізації права потерпілого на доступ до правосуддя і судовий захист у кримінальному процесі України 17
3.1 Підстави для визнання та своєчасне визнання особи
потерпілою від злочину 17
3.2 Проблеми вдосконалення кримінально-правового
законодавства щодо захисту прав потерпілого 21
3.3 Впровадження програм примирення (медіації)
у кримінальне судочинство України 25
Висновки 29
Список використаної літератури 32


ВСТУП
В умовах побудови демократичної, соціальної, правової держави України актуальною для науки кримінального процесу і практики законотворення є проблема забезпечення та захисту прав потерпілого в кримінальному судочинстві, процесуальний статус якого в межах чинного законодавства є значно менш досконалим, ніж підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) тощо.
При проведенні судово-правової реформи в країні та у зв'язку з розробкою нового КПК України особливої актуальності набувають питання створення системи гарантій прав людини з метою своєчасного забезпечення її права на доступ до правосуддя та судовий захист, розширення і зміцнення правового статусу постраждалої особи, вдосконалення процесуального механізму реалізації своїх прав потерпілим [26, c. 88].
Із цього випливає, що кримінально-процесуальне законодавство має гарантувати не лише дотримання прав потерпілого на своєчасне відшкодування (компенсацію) завданої шкоди, а і його активність під час досудового, судового слідства по встановленню істини в кримінальній справі.
На ефективне поновлення прав та законних інтересів осіб, постраждалих від злочинів, орієнтують і сучасні міжнародні документи. Це зумовлює необхідність реформування національного законодавства з метою приведення його у відповідність із світовими стандартами в галузі прав людини [30, с. 40].
Проблема вдосконалення процесуального статусу потерпілої від злочину особи неодноразово була предметом дослідження наукових праць та публікацій видатних вчених і практиків. Вагомий внесок у розробку питань, пов'язаних з особливостями процесуального положення потерпілого в кримінальному судочинстві, зробили такі науковці як М.І. Гошовський М.І., Ю. М. Грошевий Ю. М., С. В. Давиденко, П. А. Зайцев, Є. Г. Коваленко, М.І. Коваль, О. П. Кучинська, В. Т. Маляренко,
О. Р. Михайленко, М. М. Михеєнко, В. Т. Нор, В. М. Осіпкін,
Б. А. Протченко, В. К. Пучинський, В. М. Сергієчко, В. М. Тертишник,
П. Л. Фріс, Л.І. Шаповалова, В. П. Шибіко, П.І. Шевчук, С. П. Щерба та ін.
Метою роботи є комплексне вивчення проблеми процесуальніих гарантій і реалізації конституційного права потерпілого на доступ до правосуддя і судовий захист.
Для досягнення мети роботи її автором ставилися такі завдання:
– з'ясувати, як проблема захисту жертв злочинів вирішується у діяльності міжнародних міжурядових організацій;
– розкрити поняття і зміст права потерпілого на доступ до правосуддя і судовий захист та гарантій його реалізації;
– розглянути підстави для визнання та своєчасне визнання особи потерпілою від злочину;
– визначити проблеми вдосконалення кримінально-правового законодавства щодо захисту прав потерпілого;
– обгрунтувати необхідність впровадження програм примирення (медіації) у кримінальне судочинство України.
Об'єктом дослідження є кримінально-процесуальні відносини, що виникають між потерпілим та компетентними державними органами або їх посадовими особами в процесі реалізації конституційного права потерпілого на доступ до правосуддя і судовий захист.
Предметом дослідження є вивчення проблем захисту прав і законних інтересів потерпілого, результати теоретичних розробок з цього питання, а також відповідні норми чинного КПК України, законодавства європейських держав та країн СНД.
Методи дослідження складаються із сукупності наукових методів, головним з яких є діалектичний метод наукового пізнання кримінально-правових процесів та явищ. Широко застосовувалися також системно-структурний, порівняльно-правовий та історико-правовий методи.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаної літератури.


1. ПРОБЛЕМА ЗАХИСТУ ЖЕРТВ ЗЛОЧИНІВ У ДІЯЛЬНОСТІ МІЖНАРОДНИХ МІЖУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Міжнародний захист прав жертв злочинів є невід'ємною частиною захисту прав і основних свобод людини – нової галузі міжнародного права, для якої характерним є розвиток, що випереджає інші галузі права, дедалі зростаюча кількість міжнародних і регіональних механізмів контролю за дотриманням прав людини, вплив на інші інститути міжнародного права і національні системи права сучасних держав [24, с. 11].
В основі цієї нової галузі міжнародного права лежать Статут ООН 1945 р., Загальна декларація прав людини 1948 р., Міжнародні пакти про права людини 1966 р. і прийнятий на їх основі комплекс конвенцій про права людини як універсального, так і регіонального характеру.
Згадана струнка й цілісна система міжнародної охорони прав людини захищає права всіх осіб без винятку, у тому числі й права жертв злочинів.
Як було підкреслено на Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.), усі права людини є універсальними, нероздільними і взаємопов'язаними. Міжнародна співдружність повинна ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою [8, с. 5].
Враховуючи усю важливість і складність проблеми захисту прав жертв злочинів, світове співтовариство не задовольняється тим загальним захистом, що гарантується жертвам злочинів Статутом ООН та Міжнародною хартією прав людини й основних свобод. На основі цих документів воно все частіше розробляє й приймає акти, що безпосередньо стосуються регулювання правового статусу жертв злочинів [22, с. 28].
Значний внесок у вирішення питань, пов'язаних із захистом прав жертв злочинів, зробили Конгреси ООН з попередження злочинності і поводження з правопорушниками, результатом діяльності яких стало прийняття Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою (резолюція Генеральної Асамблеї ООН 40/34 від 29 листопада 1985 р.). Цей документ, у якому вперше на міжнародному рівні було визначено правовий статус жертв злочинів, став потужним імпульсом розвитку системи захисту жертв злочинів на міжнародному і національному рівнях [19, с. 20].
Конгреси ООН перенесли акцент із пріоритетного захисту інтересів правопорушників на захист жертв злочинів, що дало змогу подолати традиційний підхід до проблеми захисту прав людини, при якому в центрі уваги незмінно виявлялися права й інтереси осіб, винних у скоєнні злочинів, а не права жертв. У підсумку проблема захисту жертв злочинів стала однією з пріоритетних у сфері кримінального судочинства, вийшла на міжнародний рівень і змістовно збагатилася [22, с. 28].
Наразі поряд із такою "традиційною" проблемою жертв злочинів, як відшкодування шкоди, заподіяної протиправним діянням, постають проблеми забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (потерпілих, свідків, членів їх сімей), інформаційного забезпечення й низка інших.
Більш того, зазначені проблеми стають важливішими у зв'язку з транснаціоналізацією і професіоналізацією злочинності, що виводить їх за межі внутрішньої компетенції окремих держав, робить міжнародними [26, с. 87].
З прийняттям Європейської конвенції 1983 р. "Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів", Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою 1985 р. закладено правовий фундамент для відповідного провадження судочинства щодо цієї категорії осіб. Саме з вирішенням проблем особи, потерпілої від злочину, встановлюється правова справедливість при регламентації кримінально-правових та кримінально-процесуальних відносин.
Таким чином, зазначені правові документи є тими стандартами, яких повинні дотримуватися судові й правоохоронні органи на національному рівні.
Держава, що вважає себе правовою, повинна клопотатися за всіх членів суспільства без винятку і гарантувати право кожного громадянина в судовому порядку відстоювати свою честь, гідність, життя, здоров'я і майно від різноманітного роду посягань.
Головне завдання, що постає наразі, полягає в забезпеченні імплементації положень згаданих вище міжнародно-правових документів окремими державами.


2. ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО НА ДОСТУП
ДО ПРАВОСУДДЯ І СУДОВИЙ ЗАХИСТ ТА ГАРАНТІЙ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ
Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, ратифікація Україною 17 липня 1997 р. Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, що закріпила право кожного при вирішенні спору щодо його громадянських прав і обов'язків на справедливий і відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом (ч. 1 ст. 6 Конвенції), поставили проблему доступу громадян до правосуддя як вкрай актуальну [12, с. 11].
Ця проблема має свої історичні й концептуальні витоки, а ідея доступності правосуддя та її теоретичні інтерпретації розвивалися протягом тривалого часу.
Так, доступність правосуддя була однією з тем наукового обговорення російських процесуалістів у XІX ст. В основному вона розглядалася в суто економічному плані та зводилася до визнання права бідності, яке звільняло за певних обставин від несення судових витрат [21, с. 125].
Порядок визнання права бідності регулювався безпосередньо Статутом цивільного судочинства 1864 р. (статті 880-890). Наприклад, особи, які бажали скористатися правом бідності, повинні були надати окружному суду посвідчення їх службових чи громадських начальств, або місцевого мирового чи міського Судді, чи земського начальника про недостатність їх коштів на ведення справи (ст. 881). За того з позивачів, якому надавалось свідоцтво про бідність, усі судові витрати [12, с. 12].
Дослідження певних елементів проблеми доступності правосуддя також можна знайти у теорії та практиці інших країн. Активне ж вивчення проблеми доступності правосуддя розпочалося в межах всесвітнього руху "Доступ до правосуддя", який виник у Європі у 60-х p.p. XX ст. з метою зробити захист прав людини найбільш ефективним. Вона послідовно розглядалася вченими-процесуалістами у трьох основних напрямах, які за визначенням засновників руху М. Каппеллетгі та Б. Гарта отримали назву "хвилі".
"Перша хвиля" була націлена, головним чином, на полегшення доступу до правових інститутів представників соціально незахищених, бідних верств населення. "Друга хвиля" пов'язувалася з проблемами представництва групових та колективних інтересів. "Третя хвиля" реформи та наукових досліджень була продовженням перших двох "хвиль" і її можна розглядати як реакцію на певне розчарування, викликане повільним вирішенням проблеми розширення можливостей "доступу до права" Це змусило реформаторів звернути увагу на процедури, які повинні полегшити розгляд певних категорій справ, у тому числі – на розробку альтернативних інститутів, які можуть замінити судову систему. Ця остання "хвиля" отримала назву "новий підхід доступу до правосуддя" [29, с. 5].
Таким чином, в межах руху "Доступ до правосуддя" недоступність правосуддя пов'язувалися:
а) з перешкодами матеріального характеру, які не дають можливість бідним верствам населення звернутися за захистом своїх прав (значні судові витрати, неможливість звернення за допомогою до адвоката тощо);
б) з відсутністю спеціальних процедур, які б давали можливість ефективно захищати права та інтереси не окремої особи, а певної групи, колективу тощо;
в) зі складністю й вельми повільним розглядом справ, необхідністю введення спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій справ.
Даючи визначення принципу доступності правосуддя, автори, зазвичай, пов'язували його або із забезпеченою державою можливості будь-якої заінтересованої особи звернутися в порядку, встановленому законом, до суду за захистом своїх прав і інтересів та відстоювати їх у судовому процесі, або з широкими і різноманітними процесуальними гарантіями заінтересованих осіб, що забезпечують їм реальну можливість активно брати участь у захисті прав протягом усього процесу [12, с. 13].
На нашу думку, із цим погодитися не можна. Принципи процесуального права об'єктивні, знаходять своє нормативне закріплення в законі і є специфічними правовими вимогами, а не правовими можливостями або їх гарантіями на відміну від ординарних норм права .
Крім того, принципами не можуть бути визнані положення, які повторюють за змістом інші принципи або з них випливають. Про доступність правосуддя можна говорити лише за умов, якщо додержуються всі принципи й, особливо, принципи законності, незалежності, диспозитивності, змагальності, процесуального рівноправ'я тощо [30, с. 41].
Поняття "доступність правосуддя" вперше було закріплено в резолюціях та рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя, які були розроблені на підставі ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Беручи до уваги напрацювання всесвітнього руху "Доступ до правосуддя", практику і рішення Європейського суду з прав людини, які містять тлумачення положень ст. 6 Європейської конвенції стосовно права на доступ до правосудця, у процесуальному аспекті можна виділити такі структурні елементи, які входять до поняття доступності правосуддя:
– "раціональна" юрисдикція органів, яка досягається зменшенням кількості завдань, що не відносяться до здійснення правосуддя, наявністю альтернативних процедур вирішення спорів;
– надання захисту не лише правам і інтересам окремих осіб або держави, а й групі, невизначеному колу осіб, коли захисту потребує не лише індивідуальний інтерес громадян, на користь яких порушено справу, а й об'єкт спеціального роду і певне загальне благо (цінність);
– можливість представництва та участь у процесі прокурора, органів державної влади та місцевого самоврядування у випадках, які прямо передбачені законом з метою захисту інтересів держави або осіб, котрі за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права, в межах функцій, які покладає на ці органи правова держава [21, с. 123].
Що стосується більш широкого підходу до доступності, то вона в цілому забезпечується певними організаційними, правовими та економічними умовами.
Серед прав, наданих потерпілому, першочергове значення має й право на захист, закріплене у ст.7 Загальної декларації прав і свобод людини 1948 р., згідно з якою "усі люди рівні перед законом і мають право без будь-якої різниці на рівний захист закону". Це право передбачене також у конституціях більшості сучасних держав. Зміст його становить право самостійно захищати себе всіма правовими засобами (збір доказів, заява клопотання та ін.), а також право на надання юридичної допомоги кваліфікованими спеціалістами, діяльність яких повинна бути спрямована на застосування заходів, як на національному, так і на міжнародному рівнях для полегшення жертвам злочинів доступу до правосуддя і справедливого поводження, реституції, компенсації [22, с. 124].
Держава як гарант захисту прав людини зобов'язана забезпечити відшкодування заподіяної шкоди потерпілому з боку злочинця. У тих випадках, коли особа, яка скоїла злочин, не встановлена або неплатоспроможна, держава зобов'язана компенсувати шкоду потерпілим. У даному випадку відшкодування шкоди державою не повинно розглядатися як майнова відповідальність за заподіяну шкоду, перекладена з особи, яка скоїла злочин, на державу. Тут має бути субсидіарна, допоміжна відповідальність. І стягнення повинно спрямовуватися, в першу чергу, на майно і заробітну плату засудженого. Лише у випадку відсутності таких або якщо вони недостатні для повного відшкодування шкоди, на допомогу потерпілому повинна прийти держава, яка, своєю чергою, має право на пред'явлення регресного позову до особи, яка скоїла злочин [18, с. 96].
Поряд із відшкодуванням шкоди в порядку реституції і державної компенсації у міжнародно-правових документах і в практиці держав існує інший підхід до вирішення цієї проблеми. Він полягає в пошуку альтернативи системі кримінального правосуддя. Такого роду альтернативи включають у себе ті чи інші системи позасудового розв'язання спорів – посередництво і примирення, а також специфічні програми відшкодування збитків [22, с. 125].
Застосування примірювальних процедур покликане врегулювати виниклі між особами відносини без втручання відповідних компетентних органів.
Необхідно підкреслити важливість вирішення проблеми забезпечення особистої безпеки жертв злочинів і осіб, які сприяють кримінальному правосуддю.
Необхідність законодавчого закріплення права на забезпечення безпеки викликана тим, що в останні роки почастішали випадки відмови жертв і свідків злочинів від давання показань і надання доказів, а також відмови від співробітництва з правоохоронними органами, від участі в судових засіданнях. Ця негативна тенденція викликана побоюванням свідків і потерпілих актів помсти з боку самих злочинців, їх родичів або співучасників [31, с. 17].
Не можна не згадати право жертв злочинів на інформацію, від якого залежить можливість реалізації права використовувати передбачені законом засоби захисту (звернення за допомогою до адвоката, заява клопотань, збирання доказів, звертання до окремих органів за захистом своїх прав), а також можливість вимагати встановлення справедливості шляхом відшкодування заподіяної шкоди.
Мова йде про те, що обов'язок держави полягає в тому, щоб її громадяни були поінформовані про свої права. Інформування повинно здійснюватися через засоби масової інформації (шляхом опублікування законів і нормативно-правових актів, що стосуються захисту прав жертв злочинів, за допомогою радіо і телепередач), а також за допомогою громадських організацій, що ставлять перед собою завдання поширення знань про права людини [26, с. 87].
Важливу роль відіграє й інформування жертв злочинів, що здійснюється судовими та правоохоронними органами на усіх стадіях кримінального процесу.
На нашу думку, має сенс закріпити у вітчизняному законодавстві обов'язок органів, що порушують кримінальну справу, видавати потерпілому "пам'ятний лист", у якому перераховані його права, передбачені законодавством.
Основною юридичною гарантією захисту прав і свобод людини взагалі і прав потерпілої особи зокрема на національному рівні є судовий захист.
Саме за допомогою правосуддя забезпечується безпосередня дія конституційних прав і свобод осіб, що є ознакою їх реальності й ефективності. Мета діяльності суду полягає в тому, щоб засобами правосуддя максимально забезпечити захист прав, свобод і майна громадян, які правомірно звернулися до суду за законним і обгрунтованим вирішенням правового спору, за відновленням порушених прав [6, с. 69].
Право кожної людини на правосуддя передбачає, що будь-яка особа може звернутися за допомогою до судової влади у випадку порушення її прав посадовими особами й органами виконавчої влади, а також право потерпілого на захист від злочинного посягання і на доступ до правосуддя [13, с. 13].
Загальність принципу на судовий захист і зростаюча потреба в його здійсненні ставлять перед правосуддям завдання створити умови доступності судового захисту для правового протистояння будь-яким посяганням на права і свободи людини. Досягненню цієї мети повинно бути підпорядковане вдосконалення не лише організації правосуддя, але й усіх форм судочинства [14, с. 21].
Система органів, що забезпечують нагляд за дотриманням прав людини, включає не тільки судові інститути. Поряд із судами права людини захищаються спеціальними органами, що створюються парламентами й мають широкі повноваження. Серед таких органів найбільш розповсюджений інститут омбудсмена.
Особлива роль у захисті жертв злочинів відводиться правоохоронним органам, зокрема, міліції, обов'язком яких є повага і захист людської гідності й підтримання правопорядку, захист прав людини стосовно всіх осіб, оскільки перший контакт жертви злочинів відбувається саме з представниками структур, обов'язком яких є надання першої невідкладної правової допомоги жертвам злочинів.
Отже, аналіз внутрішньодержавних заходів для захисту прав потерпілого дозволяє зробити висновок про те, що державами накопичений позитивний досвід функціонування правоохоронних органів у даному напрямку. В той же час у переважній більшості сучасних держав вони виявляються недостатніми через їх розрізненість і безсистемність.
В Україні наразі назріла необхідність створення цілісного національного механізму захисту прав осіб, потерпілих від злочинів. Цей механізм повинен стати органічною частиною системи захисту прав людини, що об'єднує нормативно-правову основу, матеріально-технічну базу й інституційні гарантії прав людини. У цей механізм повинні бути включені не лише правоохоронні органи і правозахисні організації, але й всі інші органи публічної влади, оскільки забезпечення реалізації основних прав і свобод конституційно проголошено основним завданням держави.


3. ОКРЕМІ АСПЕКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО
НА ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ І СУДОВИЙ ЗАХИСТ
У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
3.1 Підстави для визнання та своєчасне визнання особи потерпілою від злочину
Питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі набуває особливої актуальності тому, що своєчасність прийняття такого процесуального рішення є гарантією забезпечення прав та законних інтересів потерпілого в кримінальному процесі.
Відповідно до статті 49 КПК України для появи в кримінальному процесі такого учасника як потерпілий, потрібна наявність кримінально-правових і кримінально-процесуальних підстав.
В юридичній літературі під кримінально-правовою підставою розуміється наявність шкоди, заподіяної злочином, а під кримінально-процесуальною – винесення правовстановлюючого процесуального акта – постанови, або ухвали. Фактично особа стає потерпілою відразу ж після того, як злочином їй завдано моральної, фізичної або майнової шкоди [28, с. 11].
Проаналізуємо підстави, зазначені у ст. 49 КПК України, які дають право визнати особу потерпілою від злочину.
Кримінально-процесуальною підставою визнання особи потерпілою є винесення правовстановлюючого процесуального акта – постанови, або ухвали.
Як зазначають М.І. Гошовський та О. П. Кучинська, для успішного розслідування справи важливим є своєчасність виявлення осіб, потерпілих від злочину та визнання їх потерпілими [5, с. 49].
У законі немає вказівок, коли особа, яка провадить дізнання, слідчий, суд або суддя повинні визнати громадянина потерпілим. А загальне тлумачення ст. 49 КПК України дає слідчому право виносити постанову про визнання особи потерпілою в будь-який момент досудового слідства.
Невизначеність у правовому статусі особи, якій злочином завдано шкоду, зберігається протягом певного періоду, доки не буде винесено відповідне процесуальне рішення (постанова про визнання особи потерпілою).
На нашу думку, це є порушення прав потерпілого на доступ до правосуддя та судовий захист. Важливою кримінально-процесуальною гарантією забезпечення прав осіб, яким злочином завдано шкоду, є своєчасне визнання їх потерпілими по кримінальних справах, лише після цього вони стають повноправними учасниками процесу.
Як вже наголошувалося вище, слідчий виносить постанову про визнання особи потерпілою, встановивши, що даній особі "злочином заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду" (ст. 49 КПК України).
Дану норму чинного законодавства можна розуміти так, що умовою визнання особи потерпілою є наявність даних, які дали підставу слідчому визнати безперечно встановленим як сам факт злочину, так і заподіяну ним шкоду. Окремі автори стверджують, що таке розуміння закону не є правильним [5, с. 50].
Визнання доведеним самого факту злочину в багатьох випадках невіддільне від визнання того, що даним злочином заподіяно шкоду конкретній особі. Наприклад, у справах про заподіяння тілесних ушкоджень, вирішення питання про те, чи є завдання потерпілому шкоди результатом злочину, часто органічно пов'язане з вирішенням питання про винність злочинця і знаходиться в прямій залежності від нього. Якщо б визнання особи потерпілою від злочину обумовлювалося доведеністю факту вчинення самого злочину, яким заподіяно шкоду (майнову, фізичну або моральну), то воно в наведеному вище випадку було б невіддільним від визнання обгрунтованості обвинувачення тієї чи іншої особи у вчиненні цього злочину.
Відповідно, визнання особи потерпілою від злочину могло б мати місце лише не раніше притягнення особи як обвинуваченої або взагалі наприкінці досудового розслідування.
На практиці зустрічаються випадки, коли особа, що фактично являється потерпілою від злочину, не визнається такою і її допитують як свідка. Потерпілою ж вона визнається лише перед закінченням досудового слідства, внаслідок чого позбавлена можливості повною мірою реалізувати свої права та законні інтереси.
Потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення процесуального акту – постанови про визнання особи потерпілою. Таке рішення в практичній діяльності в більшості випадків виноситься не раніше пред'явлення обвинувачення або взагалі після нього, що є грубим порушенням прав та законних інтересів потерпілого. Суди не зважають на таке порушення, адже в законодавстві не передбачена відповідальність особи, уповноваженої на прийняття процесуального рішення щодо визнання особи потерпілою, за порушення прав потерпілого через несвоєчасність надання їй такого статусу.
Сергієчко В. пропонує у випадках, коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення кримінальної справи, виносити постанову про визнання особи потерпілим одночасно з постановою про порушення кримінальної справи [22, с. 28].
Автор посилається на те, що громадянин, якому заподіяна шкода, може користуватися наданими йому законом правами і виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим або прокурором винесена відповідна постанова. Проте в цьому випадку право визначати очевидність заподіяння шкоди було б надано посадовій особі в момент, коли вона ще не має цілком достатніх даних, що свідчать про це. Тоді як поява такого суб'єкта кримінального процесу, як постраждалий, на нашу думку, вирішило б цю проблему.
Отже, можна погодитися з думкою В. В. Леоненко про те, що мають бути передбачені додаткові процесуальні гарантії своєчасного визнання особи потерпілою [14, с. 19].
На думку Б. А. Протченка потерпілий може бути визнаний таким і йому повинні бути надані відповідні процесуальні права одночасно з порушенням кримінальної справи, коли встановлено факт злочину, яким заподіяно йому шкоду [20, с. 83].
Рішення про визнання особи потерпілою необхідно виносити на ранньому етапі провадження в кримінальній справі, відразу після того, як слідчий отримає достатньо фактичного матеріалу, що підтверджуватиме факт завдання шкоди особі (або створення потенційної загрози завдання шкоди). Лише в такому випадку потерпілий отримає реальну можливість брати активну участь у кримінальному судочинстві.
У разі, якщо факт заподіяння шкоди не викликає сумнівів, наприклад, при вчиненні крадіжки, розбійного нападу, ДТП, постанову про визнання особи потерпілою необхідно виносити одночасно з винесенням постанови про порушення кримінальної справи. Дане положення є гарантією забезпечення захисту прав та законних інтересів потерпілого і має бути закріплене в новому КПК України.
Необхідно зазначити, що винесення постанови про визнання особи потерпілою не повинно бути пізніше встановлення факту заподіяння протиправним діянням шкоди конкретній особі (фізичній або юридичній). У разі вчинення вбивства необхідно, на нашу думку, виносити постанову про визнання потерпілими близьких родичів відразу після встановлення факту вчинення такого злочину.
Вирішення питання про визнання особи потерпілою від злочину не слід залишати на кінець розслідування справи, це може негативно позначитися на результатах досудового слідства. Крім того це значно обмежує права потерпілого.
3.2 Проблеми вдосконалення кримінально-правового законодавства щодо захисту прав потерпілого
КПК України визначає, що потерпілий – це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ч. 1 ст. 49).
Таке нормативнo-пpaвoвe визначення поняття потерпілого не повністю відповідає статусу особи, щодо якої вчинено злочин.
По-перше, воно виключає з кола потерпілих особу, щодо якої суспільно небезпечне діяння вчинено неосудною особою, оскільки злочин – це протиправне, винне і каране діяння. Неосудна особа покаранню не підлягає. Проте діянням неосудного також може бути заподіяно шкоду особі (моральну, фізичну або майнову) і така особа заінтересована в розкритті діяння, відшкодуванні шкоди і використанні для цього процесуальних прав.
Формулювання поняття потерпілого у ст. 49 КПК України, яке пов'язує визнання потерпілого лише зі вчиненням злочину, позбавляє людину, якій шкода заподіяна діянням неосудного, статусу потерпілого.
Ця норма КПК України не узгоджується з конституційними засадами про те, що людина для держави є найвищою соціальною цінністю (ст. 3).
Отже, потребує уточнення у КПК України поняття нормативно-правового визначення потерпілого. Потерпілим має визнаватися особа, якій злочином чи іншим суспільню небезпечним діянням, заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду.
По-друге, ст. 49 КПК України пов'язує визнання потерпілим від злочину з реальним заподіянням особі моральної, фізичної або майнової шкоди. При цьому не враховується, що факт вчинення злочину може бути встановлено лише судом, оскільки тільки вироком суду особа може бути визнана винною у вчиненні злочину.
Отже, нормативно-правове визначення поняття потерпілого суперечить конституційним засадам судочинства, зокрема ст. 62 Конституції.
Крім цього, вказане визначення у КПК України поняття потерпілого створює підстави для позбавлення статусу потерпілого особи, на яку готувалося посягання або вчинено замах.
Щоправда, у Науково-практичному коментарі Кримінально-процесуального кодексу України роз'яснюється, що в разі фактичного заподіяння шкоди особа має визнаватись потерпілою. Проте коментар – не закон.
Потребує уточнення в законодавстві про кримінальне судочинство процесуальний статус близького родича потерпілого у випадку, коли внаслідок злочину чи суспільно небезпечного діяння останній загинув.
Законодавство про кримінальне судочинство неповністю захищає права потерпілого у стадіях процесу після постановлення вироку, а саме – у стадіях апеляційного і касаційного провадження.
Потерпілому не направляється копія вироку, що утруднює, а інколи навіть виключає оскарження ним вироку, який не набрав чинності.
Потерпілий навіть не повідомляється про опротестування у порядку нагляду вироку, який набрав законної сили, і в тих випадках, коли у протесті порушені питання, які не є на користь потерпілого. Це позбавляє його можливості подати зауваження щодо протесту, клопотати перед судом наглядної інстанції про допуск для участі у розгляді справи.
Не передбачено і повідомляти потерпілого про результати розгляду протесту в порядку нагляду.
За змістом ст. 49 КПК України потерпілому надається право мати представника. Проте це право у статті чітко не вказано і як свідчить практика, потерпілі рідко мають у справі представника.
Згідно зі статтями 49 та 52 КПК України потерпілий може мати представників, у тому числі і з числа адвокатів, з часу визнання його потерпілим. Зауважимо, що відповідно до ст. 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" і "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав".
Оскільки правову допомогу кваліфіковано може надати фахівець у галузі права, потерпілий, реалізуючи своє право на правову допомогу, має право звернутись до такого фахівця, укласти угоду про допомогу, а суд в таких випадках має надати можливість брати фахівцю участь у справі на боці потерпілого.
Фахівець у галузі права, як правило, бере участь у справі на боці потерпілого на підставі положень ст. 52 КПК України, як його представник, керуючись при цьому правами самого потерпілого. Тобто представник потерпілого має ті самі права, що й сам, потерпілий. Втім, з огляду на змагальність судового процесу та рівність сторін виникає питання про те, чи не може потерпілий мати не представника, а захисника своїх прав.
На наш погляд, правових перепон для цього нині не існує, а положення Конституції України відкривають шлях для забезпечення участі в справі захисника не тільки обвинуваченого, а й потерпілого.
Тому, по-перше, бажано, реалізуючи принцип змагальності та рівності сторін, надати представнику потерпілого всі ті права, які має захисник обвинувачуваного, а по-друге, передбачити безпосередньо в кримінально-процесуальному праві можливість участі в справі захисника потерпілого.
Захисником потерпілого можуть бути будь-які фахівці в галузі права, які не підлягають відстороненню від справи в передбачених законом випадках.
Потерпілому має бути надана можливість знайомитися з постановою про призначення експертизи, реалізувати своє право на відвід експерта. Йому слід надати можливість за всіма категоріями справ знайомитися по закінченні досудового слідства з матеріалами справи.
Так само, як і підсудному, йому до початку судового засідання необхідно вручати копію обвинувального висновку, а після його закінчення – копію вироку чи іншого рішення.
Реалізуючи принцип публічності, держава повинна взяти на себе обов'язок часткового відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, а після того розкривати злочин та шляхом регресного позову відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Для цього необхідно створити відповідний фонд.
Будь-якому громадянину, який постраждав від злочину, так або інакше заподіяно моральної шкоди. Вона має відшкодовуватися в порядку позовної вимоги.
У кримінальному процесі мають бути відрегульовані механізми відшкодування моральної шкоди, передбачені заходи забезпечення відповідної позовної вимоги. Позовна вимога про відшкодування моральної шкоди має задовольнятися в першочерговому порядку за рахунок вилучених цінностей та майна, на яке накладено арешт.
3.3 Впровадження програм примирення (медіації) у кримінальне судочинство України
Останнім часом спостерігається тенденція до підвищення темпів росту злочинності. Реакцією держави на таке явище, як правило, є активізація інституту покарання за вчинені злочини – розширення складів злочинів у кримінальному законодавстві, призначення більш жорсткого покарання, що призводить до значного збільшення чисельності засуджених у місцях позбавлення волі, їх переповнення, а відтак збільшення витрат держави на утримання пенітенціарної системи.
Отже, необхідно констатувати, що запроваджені способи реагування на злочин не вирішують існуючих проблем, і ті каральні підходи, які передбачені чинним законодавством, не спроможні досягти основної мети кримінального судочинства – виправлення засуджених та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а так само не в повній мірі враховують інтереси потерпілих.
У зв'язку з цим, існує необхідність у заснуванні нового підходу реагування на злочин – запровадженні процедури примирення (медіації) у кримінальних справах, який базується на принципах примирення конфліктуючих сторін, припинення самого конфлікту шляхом взаємного вибачення, каяття у