К ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ І СУДОВІ ВИТРАТИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінально-процесуальне право України"
на тему:
ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ І СУДОВІ ВИТРАТИ

ПЛАН

Вступ 3
1. Поняття процесуальних строків, їх класифікація
і порядок обчислення у кримінальному процесі 7
2. Процесуальні строки як гарантія швидкого розслідування злочинів 15
3. Строки в стадії порушення кримінальної справи 18
4. Обчислення строків затримання 23
5. Загальна характеристика судових витрат 31
Висновки 34
Список використаної літератури 37

ВСТУП
Правове значення строків в українському кримінальному процесі визначається тією роллю, яку вони відіграють у регулюванні процесуальної діяльності учасників процесу.
Кожна норма процесуального закону є певною процесуальною гарантію. В кримінально-процесуальній науці під процесуальними гарантіями розуміють норми кримінально-процесуального права, що забезпечують здійснення завдань з охорони прав і законних інтересів усіх осіб, організацій, установ і підприємств, які беруть участь у кримінальному процесі.
Встановлені правила про строки є нормами закону, у чому можна переконатися, проаналізувавши зміст, цілі й структуру тих кримінально-процесуальних норм, в яких є вказівка про дотримання певного строку.
Процесуальний строк обов'язково пов'язаний з будь-якою процесуальною дією або сукупністю дій. Це пояснюється тим, що строки в кримінальному процесі застосовуються саме як засіб регулювання процесуальних відносин, які складаються врешті-решт з окремих дій осіб, що беруть участь у кримінальному процесі.
Тому в більшості випадків вимога про дотримання строку формулюється в законі одночасно з вимогою про виконання самої дії. Наприклад, якщо запобіжний захід застосований стосовно особи, підозрюваної у вчиненні злочину, до пред'явлення обвинувачення, то в цьому випадку обвинувачення має бути пред'явлено їй не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ч. 4 ст. 148 Кримінально-процесуального кодексу України, далі - КПК).
В окремих випадках, говорячи про тривалість тих чи інших процесуальних дій, законодавець особо виділяє вимогу дотримання строку. У законі, зокрема, окремо сформульовані норми про строки проведення дізнання (ст. 108 КПК), досудового слідства (ст. 120 КПК), строки тримання обвинуваченого під вартою (ст. 156 КПК) та ін.
Зміст будь-якої правової норми визначається тією метою, для досягнення якої вона встановлена.
У разі, коли закон передбачає вимогу дотримання певного строку, метою відповідної правової норми є забезпечення своєчасного виконання тієї чи іншої дії.
Так, передбачаючи обов'язок прокурора, слідчого, органа дізнання й судді приймати заяви і повідомлення про будь-який вчинений злочин або злочин, який підготовлюється, і виносити по ним рішення, закон має на меті забезпечення розгляду відповідним органом кожного повідомлення і заяви про злочин. Встановленням же в даному випадку строку закон переслідує вже іншу мету - забезпечення своєчасності розгляду згаданої заяви або повідомлення.
Надаючи підозрюваному право давати пояснення, закон встановлює обов'язок слідчого або особи, яка здійснює дізнання, негайно допитати підозрюваного після його затримання або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Якщо провести допит негайно не представляється можливим, підозрюваний повинний бути допитаний не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення (ч. 1 ст. 143 КПК). У такому випадку строк покликаний забезпечити своєчасний допит підозрюваного, а, отже, і своєчасну перевірку обставин, які стали підставою для затримання особи. У цьому змісті строк допиту затриманого є однією з гарантій його прав і законних інтересів.
В юридичній літературі питанням, які стосуються процесуальних строків, не приділяється достатньої уваги. В посібниках з кримінального процесу деякі з них зовсім не розглядаються, або викладаються неповно, іноді суперечливо.
Не має жодної монографічної роботи за останні 20 років, яка була б безпосередньо присвячена строкам в кримінальному процесі.
Недостатня розробленість проблеми негативно впливає на дотримання процесуальних строків й не сприяє зміцненню законності при проведенні досудового слідства.
Вивчення слідчої практики свідчить про те, що недотримання або неправильне застосування процесуальних строків призводить до порушення прав та законних інтересів учасників процесу, перешкоджає успішному вирішенню завдань кримінального судочинства, знижуючи у такий спосіб ефективність боротьби зі злочинністю.
Викладені обставини обумовили вибір теми даної курсової роботи.
Об'єктом дослідження у наданій курсовій роботі є процесуальні строки і судові витрати.
Предмет дослідження - норми КПК, які встановлюють певні строки на проведення конкретних процесуальних дій й регламентують стягнення судових витрат.
Мета дослідження - розкрити юридичну природу процесуальних строків і судових витрат.
Для досягнення поставленої мети в курсовій роботі вирішувались такі завдання:
- з'ясувати поняття процесуальних строків;
- навести класифікацію процесуальних строків;
- визначити порядок обчислення строків у кримінальному процесі;
- охарактеризувати процесуальні строки як гарантію швидкого розслідування злочинів;
- розкрити значення процесуальних строків у стадії порушення кримінальної справи;
- розглянути проблему обчислення строків затримання;
- висвітлити загальний порядок стягнення судових витрат.
Методи дослідження - описовий, порівняльний.
Структура роботи: вступ, п'ять розділів, висновки, список використаної літератури.


1. ПОНЯТТЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ СТРОКІВ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ І ПОРЯДОК ОБЧИСЛЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Під процесуальним строком у широкому змісті розуміється певний проміжок часу, протягом якого особа повинна виконати ту чи іншу дію [8, С. 7].
В українському кримінальному процесі не всі процесуальні дії регламентовані за допомогою строків. Зайва регламентація процесу строками була б лише перешкодою у здійсненні органами розслідування, прокуратури і судом своїх функцій, сковувала б їх можливість найбільш ефективно розв'язувати завдання кримінального судочинства.
Ці порозуміння обумовили обережне й раціональне використання у кримінальному процесі такого правового заходу, яким є процесуальний строк.
Закон не обмежує тривалість часу проведення більшості слідчих дій (огляду місця події, допиту, експертизи, пред'явлення обвинуваченому і його захиснику матеріалів справи та ін.). У деяких випадках передбачаються альтернативні строки (наприклад, трьох- і десятидобовий - для вирішення питання про порушення кримінальної справи) і строки умовні, тобто такі, що не є категоричними і можуть бути за певних умов продовжені у встановленому законом порядку (строки проведення розслідування та строк тримання під вартою при розслідуванні справи) [12, С. 14].
В інших випадках інтереси найбільш успішного вирішення завдань кримінального судочинства, а також інтереси охорони прав і законних інтересів учасників процесу обумовили встановлення в законі жорстких і категоричних строків для виконання певних процесуальних дій [14, С. 21].
В українському кримінально-процесуальному праві є чимало норм, що за своєю спрямованістю та юридичною природою дуже близькі до норм, які встановлюють строки. Мова йде про норми закону, які містять вимогу негайного виконання тієї чи іншої дії. Це означає її виконання безпосередньо після будь-якої іншої дії, передбаченої законом.
Вимога "негайності" являє собою більш жорстку порівняно зі строком умову виконання певної процесуальної дії. Наприклад, закон визначає, що слідчий зобов'язаний негайно приступити до провадження слідства в порушеній ним чи переданій йому справі (ч. 2 ст. 113 КПК).
Цю вимогу закону зі строками об'єднує те, що вона, як і строки, обмежує часом виконання конкретну процесуальну дію. Відмінність таких вимог від строків полягає в тому, що вони не встановлюють певного періоду часу, а вимагають мінімального розриву в часі між однією та іншою процесуальною дією. Дана відмінність, однак, не перешкоджає розгляду вимог негайного виконання тих або інших дій як однорідних процесуальним строкам [6, С. 8].
За своїм призначенням процесуальні строки можуть бути поділені на два види:
1) строки, що забезпечують максимальне скорочення часу між фактом вчинення злочину та вжиттям до винного заходів кримінального покарання або іншого впливу;
2) строки, що гарантують реальне забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу [6, С. 20].
Треба зауважити, що наведена класифікація процесуальних строків є дещо умовною. Багато встановлених в законі строків, як і інші процесуальні гарантії, носять багатобічний характер і, залежно від того, в якому аспекті їх розглядати, можуть бути віднесені до того чи іншого вида гарантій. Так, строки, спрямовані на забезпечення швидкості вирішення кримінальної справи, можна розглядати і як гарантії прав і законних інтересів обвинувачених, потерпілих та інших учасників процесу. Для обвинуваченого і цивільного відповідача - це гарантії огородження від безпідставного притиснення їх цивільних прав, а для потерпілого і цивільного позивача - гарантії якнайшвидшого задоволення їх прав та законних інтересів.
З іншого боку, такі гарантії прав учасників процесу, як строки допиту підозрюваного й обвинуваченого, пред'явлення обвинувачення, тримання обвинуваченого під вартою, розгляди скарг і клопотань учасників процесу, у певному ступені спрямовані й на забезпечення швидкості вирішення завдань кримінального судочинства [21, С. 305].
В українському кримінальному процесі немає й не може бути протиставлення між різними видами процесуальних гарантій і, зокрема, між видами процесуальних строків. Всі вони є гарантіями правосуддя, а поділ їх на види заснований лише на розходженні їх найближчих, безпосередніх цілей.
До першого виду процесуальних строків відносяться, передусім, строки проведення дізнання і досудового слідства у кримінальній справі.
Так, у ч. 1 ст. 108 КПК вказано, що у справі про злочин, що не є тяжким, або особливо тяжким, дізнання провадиться у строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила.
У справі про тяжкий, або особливо тяжкий злочин дізнання провадиться у строк не більше десяти днів з моменту порушення справи.
У статті 120 КПК зазначається, що досудове слідство у кримінальних справах повинно бути закінчено протягом двох місяців. В цей строк включається час з моменту порушення справи до направлення її прокуророві з обвинувальним висновком чи постановою про передачу справи до суду для розгляду питання про застосування примусових заходів медичного характеру або до закриття чи зупинення провадження в справі.
До строків, гарантуючих швидкість вирішення завдань кримінального судочинства, варто віднести строки розв'язання питання про порушення кримінальної справи, виконання окремого доручення, вибору обвинуваченим захисника, розгляду прокурором справи, що надійшла з обвинувальним висновком, початку розгляду справи в суді, оскарження й опротестування вироків, строки розгляду кримінальної справи в касаційній інстанції.
Гарантіями прав і законних інтересів учасників процесу слугують строки затримання і допиту підозрюваного, застосування до підозрюваного запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, пред'явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого, тримання обвинуваченого під вартою, розгляду скарг, заяв про відвід і клопотань учасників процесу, вручення обвинуваченому копії обвинувального висновку і деякі інші.
Поділ встановлених кримінально-процесуальним законом строків на зазначені вище два види найбільш точно відображає юридичну сутність як усієї сукупності процесуальних строків, так і кожного з них окремо.
На наш погляд, така класифікація строків сприяє правильному розумінню і застосуванню відповідних норм кримінально-процесуального закону.
Водночас приведена класифікація процесуальних строків є необхідною передумовою їх повного і всебічного дослідження, дозволяє більш глибоко проаналізувати ефективність застосування строків в українському кримінальному процесі.
Приступаючи до розгляду порядку обчислення процесуальних строків, необхідно насамперед усвідомити розходження між поняттям "обчислення строку" і поняттям "сплив строку".
Останнє означає не що інше, як фактичний сплив певного періоду часу після вчинення тієї або іншої процесуальної дії, а обчислення строку - це визначення за правилами, встановленими законом, тривалості його протікання [16, С. 74].
За загальним правилом, яке міститься в ч. 1 ст. 89 КПК, початок обчислення строку не збігається з початком його протікання. Відповідно до зазначеної норми строки обчислюються годинами, добами (днями) і місяцями. При цьому не приймається до уваги той день і та година, від яких починається строк.
Правильне розуміння останнього правила має важливе практичне значення. Зміст його полягає в тому, що при обчисленні строків годинами не приймається в розрахунок година, якою починається строк, а при обчисленні строків днями не приймається в розрахунок день, з якого починається строк.
У зв'язку з цим виникає необхідність чіткого розмежування процесуальних cтpoків, обчислювальних годинами, від тих строків, що обчислюються добами.
У стадіях порушення кримінальної справи й досудового слідства годинами обчислюються, наприклад, строки затримання і допиту підозрюваного (ст.ст. 106 - 107 КПК).
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу і протягом двадцяти чотирьох годин зробити письмове повідомлення прокурору, а також на вимогу прокурора подати матеріали, які стали підставою для затримання.
Протокол затримання підписується особою, що його склала, і затриманим. Протягом сорока восьми годин з моменту одержання повідомлення про здійснене затримання прокурор зобов'язаний дати санкцію на взяття під варту або звільнити затриманого.
Якщо підозрюваний був затриманий або до нього було обрано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, його допит проводиться негайно, а при неможливості негайного допиту - не пізніше двадцяти чотирьох годин після затримання.
Для ілюстрації можна розглянути декілька прикладів обчислення строку годинами. Слідчий порушив кримінальну справу 10 березня в
12 годин 20 хвилин. Не пізніше двадцяти чотирьох годин він повинний направити копію постанови про порушення кримінальної справи прокурору. В даному прикладі протікання цього строку починається з 13 годин 10 березня і закінчується в 13 годин 11 березня.
Інший приклад. Підозрюваний затриманий 16 лютого в 11 годин
15 хвилин. Відповідно до ст. 107 КПК він повинний бути допитаний негайно. Однак якщо зробити допит негайно не представляється можливим, підозрюваний повинний бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин із моменту затримання. Тут протікання строку починається з 12 годин 16 лютого і закінчується в цей же час 17 лютого.
Переважна більшість встановлених у кримінально-процесуальному законі строків обчислюється днями і добами. Це, наприклад, розгляд заяв і повідомлень про злочин (ст. 97 КПК) - по заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти відповідне рішення.
У справі про злочин, що не є тяжким, дізнання провадиться в строк не більше десяти днів, починаючи з моменту встановлення особи, яка його вчинила (ст. 108 КПК).
Слідчий і орган дізнання зобов'язані не пізніше доби направити прокуророві копію постанови про порушення кримінальної справи або відмову в порушенні такої справи (ст. 113 КПК).
Обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в усякому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК).
Слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред'Явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК).
Вище зазначалося, що при обчисленні цих строків не приймаються в розрахунок той день (доба), яким починається протікання строку. Так, якщо постанову про притягнення особи як обвинуваченого винесено 14 числа якогось місяця, то пред'явлення обвинувачення повинно відбутися протягом наступних двох днів, тобто 15 або 16 числа того ж місяця. При обчисленні строків діб строк минає о дванадцятій годині ночі останньої доби.
При обчисленні строків місяцями строк минає у відповідне число останнього місяця, а якщо цей місяць не має відповідного числа, строк закінчується в останню добу цього місяця.
Наприклад, місяцями обчислюються строки досудового слідства (ч. 1 ст. 120 КПК). Тримання під вартою при розслідуванні злочинів у кримінальних справах не може тривати більше двох місяців (ст. 156 КПК).
У частині 4 статті 89 КПК, яка встановлює загальний порядок обчислення процесуальних строків, міститься вказівка, що якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважається наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця.
Структурний аналіз норм, що регламентують порядок обчислення строків, дозволяє зробити висновок про те, що дане правило не поширюється на строки, які обчислюються годинами. До такого висновку, насамперед, дозволяє дійти та обставина, що розглянуте правило приміщене в тій частині ст. 89 УПК, в якій говориться про строки, обчислювані місяцями. Саме до цих строків воно й відноситься. Поширення зазначеного правила на всі встановлені в законі строки іноді позбавляло б будь-якого змісту обчислення строків годинами.
З практичної точки зору, заслуговує уваги й питання про те, що треба розуміти під "неробочим днем". В наданий час у зв'язку з встановленням двох вихідних днів, а також із поширенням практики чергування і наступним відпочинком слідчих дане питання набуває актуального значення.
Неробочим днем стосовно до встановленого в законі порядку обчислення строків можна вважати лише загальноприйнятий неробочий день (суботній, недільний і святковий). Будь-яке інше тлумачення поняття неробочого дня здатне викликати небезпеку порушення законності в частині дотримання процесуальних строків [6, С. 47].
У кримінально-процесуальних нормах, що встановлюють строк для виконання якоїсь дії, часто вказується певний момент, який необхідно враховувати при обчисленні строку.
Наприклад, якщо провести допит підозрюваного негайно не представляється можливим, він повинний бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин із моменту затримання (ст. 107 КПК), а підозрюваному, стосовно якого обраний запобіжний захід до пред'явлення обвинувачення, обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ст. 148 КПК); обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК).
Визначення в таких випадках моменту для обчислення строку зовсім не усуває дії загального порядку обчислення строків. Навпаки, цей момент є необхідним вихідним положенням для правильного обчислення даного конкретного строку, оскільки він дає можливість точно визначити годину або добу, з яких варто обчислювати строк.
Так, при обчисленні строку допиту затриманого не приймається в розрахунок та година, під час якої здійснене затримання; при обчисленні строку пред'явлення обвинувачення не приймається в розрахунок той день, протягом якого винесена постанова про притягнення як обвинуваченого, та ін. У першому випадку обчислення строку починається з наступної години, а в другому - з наступного дню.
2. ПРОЦЕСУАЛЬНІ СТРОКИ ЯК ГАРАНТІЯ ШВИДКОГО РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
Швидкість розслідування злочинів має велике суспільне значення. Насамперед, вона сприяє встановленню істини, яка є необхідною передумовою здійснення принципу невідворотності відповідальності за кожний вчинений злочин [8, С. 25].
Отже, одним із завдань кримінального судочинства є швидке і повне розкриття злочинів.
Безпосередньо це завдання вирішується в стадіях порушення кримінальної справи і досудового слідства. Передумовою успішного розкриття злочину є своєчасне виявлення і закріплення слідів злочину, збір доказів, які звинувачують або виправдують особу. Зволікання з проведенням тих чи інших слідчих дій може призвести як до втрати самої можливості одержання доказів, так і до зменшення такої можливості.
Слідчій практиці відомо багато прикладів того, як організоване по "гарячих слідах" розслідування злочинів сприяє успішному й повному їх розкриттю і, навпаки, як згубно відбивається на розкритті злочинів несвоєчасне виконання окремих слідчих дій і повільність при провадженні розслідування [12, С. 61].
Результатом зволікання провадження огляду предметів або місця події часто буває непоправна втрата тих слідів, що могли б стати ключем до розкриття злочину або доказом винності чи невинності певної особи у його вчиненні (знищення слідів силами природи - дощ, сніг, вітер тощо; умисна або необережна зміна обстановки або знищення слідів злочину заінтересованими або випадковими особами та ін.).
Спізніле призначення судово-медичної експертизи або огляду особи часто не дають бажаних результатів (не вдається, наприклад, визначити факт заподіяння особі тілесних ушкоджень або їх характер, час і механізм походження цих ушкоджень тощо).
Несвоєчасні виявлення і допит свідків, а також потерпілих від злочину можуть призвести до цілого ряду негативних наслідків для розкриття злочину. Свідки і потерпілі можуть бути піддані впливу заінтересованих осіб дати неправдиві показання; вони можуть забути ті чи інші істотні для справи обставини або прикмети злочинця; нарешті, вони можуть виїхати з тієї місцевості, де проводиться розслідування злочину, або важко занедужати або померти.
Важливе значення для розкриття злочину й правильного вирішення кримінальної справи має своєчасний допит осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, швидке проведення в разі потреби очних ставок між ними та інших дій, спрямованих на викриття винних осіб. Це дозволяє запобігти тієї активності, яку іноді виявляють учасники злочину, їх друзі чи родичі з тим, щоб перешкодити встановленню об'єктивної істини за кримінальною справою [25, С. 125].
Швидке розслідування злочину необхідно також для захисту прав і законних інтересів потерпілого і цивільного позивача, для огородження від зайвого притиснення прав і законних інтересів обвинуваченого і цивільного відповідача.
Інтереси потерпілого вимагають найшвидкішого й реального відшкодування заподіяного йому збитку та притягнення до відповідальності особи, яка вчинила злочин. Обвинувачений має право на те, щоб питання про його винність вирішив суд. Невиправдано тривале розслідування кримінальної справи суперечить даному праву обвинуваченого. Швидкий розгляд справи судом особливо важливий для обвинуваченого в тому випадку, коли запобіжним заходом для нього обране взяття під варту. Швидкий ж розгляд справи судом може бути досягнутий лише за умови оперативного проведення його розслідування.
Швидкість досудового слідства сприяє також попередженню вчинення нових злочинів. Швидке проведення розслідування - запорука того, що винний вже не зможе продовжити свою злочинну діяльність. Тривале й неефективне розслідування, навпаки, створює у винного й інших осіб впевненість в безкараності, яка може спричинити вчинення нових злочинів [17, С. 48].
Швидке проведення розслідування дозволяє максимально наблизити момент призначення покарання до моменту вчинення злочину, що є одним з найважливіших умов правильного здійснення принципу невідворотності відповідальності.
Таким чином, швидкість досудового слідства необхідна для:
1) встановлення об'єктивної істини за кримінальною справою;
2) охорони прав і законних інтересів учасників процесу;
3) попередження нових злочинів;
4) наближення моменту призначення покарання до моменту вчинення злочину.


3. СТРОКИ В СТАДІЇ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
Швидке порушення кримінальної справи безпосередньо після вчинення злочину має великий виховний вплив як на особу, що вчинила злочин, так і на інших осіб, інформованих про злочин і про порушення кримінальної справи [8, С. 26].
Однак основне значення своєчасного порушення кримінальної справи полягає в максимальному наближенні початку розслідування до моменту вчинення злочину, що дозволяє припинити продовження злочинної діяльності, попередити вчинення нового злочину, організувати розкриття злочину по "гарячих слідах" і у такий спосіб наблизити момент винесення вироку стосовно винного.
Слідча практика переконливо свідчить й про те, що чим менше часу проходить з моменту скоєння злочину до початку активного розслідування, тим більше існує можливостей для розкриття злочину, тим ефективніше виконуються завдання судочинства [17, С. 50].
X. А. Рооп, який вивчив цілий ряд кримінальних справ, виявив такі дані, що свідчать про вплив швидкості порушення кримінальної справи на попередження і розкриття злочинів: "По справах, порушених протягом два-три дні з моменту виявлення злочину, відсоток вчинення нових злочинів у два-три рази більше порівняно зі справами, порушеними протягом одного дня ... Відсоток призупинення кримінальних справ через неустановлення особи, яка має бути притягнута до кримінальної відповідальності, - зростає в 3,5 рази в справах, порушених протягом два-три дні порівняно зі справами, порушеними протягом першого дня з моменту виявлення злочину" [18, С. 5].
Наведені цифри досить красномовно говорять про значення дотримання встановлених законом строків порушення кримінальної справи.
З метою забезпечення швидкого вирішення питання про порушення кримінальної справи законом встановлені певні строки розгляду заяв і повідомлень про злочин.
Відповідно до ст. 97 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані приймати заяви і повідомлення про вчинені або підготовлювані злочини, в тому числі і в справах, які не підлягають їх віданню.
По заяві або повідомленню про злочин прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані не пізніше триденного строку прийняти одно з таких рішень:
1) порушити кримінальну справу;
2) відмовити в порушенні кримінальної справи;
3) направити заяву або повідомлення за належністю.
Недотримання цього строку означає порушення закону. Статистичні дані говорять про те, що таке порушення закону, на жаль, не є винятком, так само як не є винятком розгляд заяв і повідомлень про злочини в строк понад трьох днів [25, С. 124].
Вивчення практики дає підставу стверджувати, що таке положення є наслідком, насамперед, недооцінки деякими практичними працівниками значення своєчасного вирішення питання про порушення кримінальної справи [6, С. 78].
Ще одна причина порушення строків у вирішенні питання про порушення кримінальної справи полягає в практичній неможливості перевірки частини заяв або повідомлень у зазначений в законі термін. Отже, слідчий опиняється в даному випадку в скрутному становище. Він або продовжує перевірку і порушує у такий спосіб вимогу закону про строкі, або приймає недостатньо обгрунтоване рішення в порушенні кримінальної справи або про відмову в ньому [17, С. 80].
У першому випадку підривається авторитет закону, створюється уявлення про відносність його вимог. В результаті порушення строку перестає бути винятком і стає звичним явищем навіть для тих випадків, коли є всі можливості провести попередню перевірку у встановлений законом термін.
Порушення ж кримінальної справи без достатніх підстав тягне обмеження прав або законних інтересів громадян, непродуктивну праця слідчого тощо.
Наведені порозуміння дають підставу вважати за доцільне надання прокурору права продовження у виняткових випадках терміну для ухвалення рішення за заявою або повідомленням про злочин.
У тих випадках, коли в перевірці заяв, що надійшли, і повідомлень про злочин немає необхідності, рішення про порушення кримінальної справи або про відмову у ньому повинно прийматися негайно.
Відповідно до закону заява або повідомлення про злочин можуть бути передані згідно з підслідністю, зокрема з органа дізнання слідчому.
З якого моменту слідчий повинний обчислювати термін ухвалення рішення по цій заяві або повідомленню: з дня одержання заяви (повідомлення) органом дізнання або з дня його одержання слідчим?
У законі немає прямої відповіді на це запитання. Формулювання ст. 97 КПК може бути витлумачене у такий спосіб, що строк прийняття слідчим рішення слід обчислювати з дня одержання ним заяви або повідомлення від органа дізнання. У деяких органах практика йде саме таким шляхом. Внаслідок цього ухвалення рішення про порушення кримінальної справи іноді затягується до 20 і більше днів.
Це є третьою причиною наявних в практиці випадків тривалого розгляду заяв і повідомлень про злочини.
Зазначений порядок обчислення встановлених ст. 97 КПК строків може бути у певному ступені виправданий, якщо мова йде про передачу матеріалів в іншій територіальний орган або в орган іншого відомства.
У межах же одного органа необхідно забезпечити таку організацію розгляду заяв і повідомлень про злочин, що дозволила б приймати рішення про порушення або про відмову в порушенні кримінальної справи в строк не більш трьох діб, а у виняткових випадках - у термін не більш десятьох діб з дня одержанням заяви або повідомлення про злочин органом дізнання.
У цьому зв'язку заслуговують розгляду деякі правові питання взаємодії органа дізнання і слідчого в стадії порушення кримінальної справи.
Відповідно до ст. 118 КПК слідчий має право провадити слідчі дії в інших слідчих районах і вправі доручити провадження цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк.
Однак діяльність слідчого починається не з моменту порушення кримінальної справи, а з моменту одержання їм заяви або повідомлення про злочин. Слідчий, у провадженні якого є кримінальні справи, далеко не завжди має можливість швидко переключитися на виконання перевірочних дій, що призводить часом до втрати оперативності в стадії порушення кримінальної справи, а в результаті - до інших негативних наслідків (втрата можливості одержання доказів, продовження винним злочинної діяльності та ін.).
Висловлене положення говорить про доцільність надання слідчому права давати доручення органу дізнання здійснювати необхідні перевірочні дії до порушення кримінальної справи.
Необхідною передумовою швидкого включення слідчого в розгляд ним заяви або повідомлення про злочин, за яким проведення досудового слідства обов'язково, є своєчасне одержання ним інформації про надходження такої заяви або повідомлення. Чинний закон не зобов'язує орган дізнання інформувати про це слідчого. У зв'язку з цим деякі процесуалісти пропонують доповнити кримінально-процесуальний закон положенням про обов'язок органа дізнання протягом 24 годин інформувати про виявлений злочин слідчого, якому воно підслідне.
Така інформація доцільна з двох точок зору: по-перше, вона сприяє більш ранньому включенню слідчого у розгляд заяви або повідомлення про злочин; по-друге, вона дозволяє слідчому більш планомірно розподіляти свій робочий час.


4. ОБЧИСЛЕННЯ СТРОКІВ ЗАТРИМАННЯ
Згідно зі ст. 106 КПК орган дізнання, а також слідчий (ст. 115 КПК) та прокурор (ст. 227 КПК) має право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі. Затримання є кримінально-процесуальною дією та здійснюється в передбаченому законом порядку.
Особа, яку підозрюють у вчиненні злочину, відповідно до ч. 1 ст. 106 КПК може бути затримана за наявності однієї з таких підстав:
1) коли цю особу застали при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення;
2) коли очевидці, в тому числі й потерпілі, прямо вкажуть на дану особу як на таку, що вчинила злочин;
3) коли на підозрюваному або на його одязі, при ньому або в його помешканні будуть знайдені явні сліди злочину.
За наявності інших даних, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, її може бути затримано лише в тому разі, якщо вона намагалася втекти, або якщо не має постійного місця проживання, або якщо не встановлена особистість підозрюваного.
Для прийняття рішення про затримання підозрюваного поряд з вказаними в законі підставами необхідна наявність відповідного мотиву. Мотивом затримання у конкретному випадку може бути необхідність перешкодити особі ухилитись від розслідування, сховавшись від органів розслідування, або справити негативний вплив на його перебіг, виключити можливість продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
Затримані за підозрою у вчиненні злочину беруться під варту й утримуються в ізоляторах тимчасового утримання на таких самих правах, як і заарештовані. Однак для затримання, на відміну від арешту, санкція прокурора не потрібна. Затримання оформляється протоколом затримання, копія якого направляється прокурору.
Строк затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, обраховується з моменту доставлення її в орган дізнання або до слідчого, а якщо затримання провадиться на підставі постанови про затримання, винесеної органом дізнання або слідчим, то з моменту фактичного затримання.
Тривалість затримання особи, підозрюваного у вчиненні злочину, не може перевищувати сімдесяти двох годин.
Слідчий або особа, яка провадить дізнання, зобов'язані роз'яснити затриманому його права і обов'язки, встановлені чинним законодавством. Про це робиться відмітка в протоколі затримання.
Підозрюваний підлягає негайному допиту, а якщо цього зробити не можна, то він має бути допитаний не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.
Про кожний випадок затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, орган дізнання зобов'язаний скласти протокол із зазначенням підстав, мотивів, дня, години, року, місяця, місця затримання, пояснень затриманого, часу складання протоколу, про роз'яснення підозрюваному в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 21 КПК, права мати захисника та побачення з ним до першого допиту.
Протокол затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим.
Протягом сімдесяти двох годин після затримання орган дізнання, слідчий або прокурор:
1) звільняють затриманого - якщо не підтвердилась підозра у вчиненні злочину, вичерпався встановлений законом строк затримання або затримання було здійснено з порушенням вимог закону;
2) звільняють затриманого й обирають йому запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою;
3) доставляють затриманого до судді з поданням про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Суддя, згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПК, вправі продовжити затримання до десяти, а за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого - до п'ятнадцяти діб, якщо для обрання затриманому запобіжного заходу є необхідність додатково вивчити дані про особу затриманого чи з'ясувати інші обставини, які мають значення для прийняття рішення з цього питання, про що виноситься постанова.
У разі, коли така необхідність виникне при вирішенні цього питання щодо особи, яка не затримувалася, суддя вправі відкласти його розгляд на строк до десяти діб і вжити заходів, спроможних забезпечити на цей період її належну поведінку або своєю постановою затримати підозрюваного, обвинуваченого на цей строк.
Затримання підозрюваного об'єднує в собі досить широкий комплекс методів пізнання. Воно містить і елементи безпосере