К РЕЧОВІ ДОКАЗИ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальний процес"
на тему:
РЕЧОВІ ДОКАЗИ

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття доказів та їх класифікація 6
1.1 Поняття доказів 6
1.2 Класифікація доказів 14
2. Сутність, значення й види речових доказів 17
2.1 Сутність і значення речових доказів 17
2.2 Види речових доказів 22
3. Особливості збирання, перевірки, оцінки і зберігання речових доказів 26
3.1 Збирання речових доказів 26
3.2 Перевірка й оцінка речових доказів 30
3.3 Зберігання речових доказів 34
Висновки 41
Список використаних джерел 43


ВСТУП
Актуальність теми курсової роботи зумовлена тим, що докази відіграють особливу роль у діяльності правозастосовчих органів. Суд, господарський суд, адміністративні та інші органи – всі вони використовують докази. Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та обставин і сфера їх застосування пов'язана з діяльністю юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами.
Юридичні докази, які використовуються в суді, називаються судовими. Це обумовлено тим, що кінцевою метою надання і використання доказів, є формування на їх підставі внутрішнього суддівського переконання, яке визначає зміст будь-якого акту правосуддя.
Проблема доказів та їх процесуального закріплення посідає значне місце у кримінально-процесуальному процесі. Вона є вельми обсяжною й вміщує розгляд складних і різноманітних аспектів своєї сутності. Тому охопити у повному ступені всю сукупність питань, які можуть бути досліджені в процесі вивчення та аналізу теми, є завданням, яке важко виконати.
У переважній більшості випадків суду доводиться пізнавати необхідні для нього факти і явища дійсності опосередковано, за допомогою доказів. Доказування в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд формує висновок про існування або неіснування фактів, які мають значення для справи, на підставі інших фактів, одержуючи із відповідних джерел відомості про факти, які належать встановленню.
Зміст діяльності з доказування визначається декількома завданнями, які постають перед судом і особами, що беруть участь у справі. Перше з них полягає в тому, щоб виявити, зібрати, а в необхідних випадках – зафіксувати докази, друге – в дослідженні доказів, третє – в їх оцінці.
Важливість дослідження даної проблеми та окремих її питань є значною тому, що й наразі з усіх помилок судів, які можна спостерігати, найбільшу кількість складають помилки саме в доказуванні. Виправлення таких помилок сполучено зі значними труднощами. Якщо помилка суду в застосуванні закону в багатьох випадках може бути виправлена вищою інстанцією, яка розглядає справу в апеляційному чи касаційному інстанціях, то помилка в доказуванні, недослідженість справи призводять до її повторного розгляду, до відриву від роботи значної кількості громадян, до непродуктивної втрати робочого часу тощо.
Речові докази утворюють самостійний вид судових доказів поряд з показаннями свідка і потерпілого, обвинуваченого і підозрюваного, висновком експерта, протоколами слідчих і судових дій, іншими документами. Речові докази своє найменування отримали в законодавстві, теорії та практиці з-поза речових, матеріальних властивостей предмета, через які предмет (річ) об'єктивно пов'язаний з обставинами, що підлягають доведенню.
Отже, вибір теми цієї роботи пояснюється тим важливим і актуальним значенням, яке надається дослідженню комплексу питань, що стосуються застосуванню доказів, зокрема речових, у кримінальному процесі.
Основною метою курсового дослідження є характеристика речових доказів та їх ролі в кримінальному судочинстві, визначення їх поняття і способів процесуального закріплення.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі завдання:
– з'ясувати поняття доказів, їх класифікацію;
– визначити сутність і значення речових доказів;
– розглянути види речових доказів;
– висвітлити особливості збирання, перевірки, оцінки і зберігання речових доказів.
Методи дослідження: аналізу і синтезу, узагальнення, структурно-функціональний, порівняльний, описовий.
Теоретичною основою роботи послужили наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених в галузі загальної теорії права, кримінального та кримінально-процесуального права, криміналістики, а також в інших галузях наукових знань, що стосуються використання доказів.
Нормативно-правова основа роботи: Конституція України, кримінально-процесуальне законодавство та законодавство інших галузей права, яке регламентує питання використання доказової інформації.
Структура роботи: вступ, три розділи, висновки, список використаних джерел.


1. ПОНЯТТЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
1.1 Поняття доказів у кримінальному процесі
Будь-яке поняття виступає як мисленнєве відображення речей в їх суттєвих ознаках, необхідно властивих даним речам. Для завдань практичного застосування й для наукового пізнання, зазначав В. Ф. Асмус, важливо, щоб з усієї множини якостей предмета наша думка вирізняла найбільш важливі, причому вирізняла у такий спосіб, щоб кожна з ознак була необхідною, а всі ознаки, разом взяті, були достатніми для того, щоб з їх допомогою відокремити даний предмет від усіх інших, пізнати даний предмет [6, с. 32].
Відповідно до статті 65 КПК України доказами в кримінальній справі є "всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи".
"Розглядаючи докази, на основі яких вирішуються кримінальні справи, – зазначав М. С. Строгович, – неважко побачити в них дві сторони, два моменти. Насамперед, докази виступають як джерела відомостей про факти. У багатьох випадках доказ виступає як встановлений з певного джерела факт, що слугує підставою для висновку про інший факт, який підлягає встановленню. Звідси випливає подвійне значення самого поняття доказу: доказ означає джерело відомостей про факт, що підлягає встановленню, і доказ означає той факт, з якого робиться висновок про інший факт" [29, с. 81].
Критично оцінюючи погляди на докази як на факти, Л. М. Карнєєва цілком справедливо зауважує: "Такий дуалізм не виправданий, оскільки тлумачення доказів як відомостей про факти (відображена свідомістю людини об'єктивна реальність) виключає їх одночасне розуміння як фактів (сама ця реальність)" [12, с. 28]; "факт, визнаний доведеним, і, можливо, у свою чергу, використаний у логічному доказуванні як такий, що доказує, доказом не є. Він становить частину відображення предмета доказування" [12, с. 67]; "співвідношення тут є схожим на співвідношення тези та аргументу"[12, с. 6].
Визначення доказів як фактичних даних, тобто відомостей про факти, а не як самих фактів, є найбільш правильним. В. Я. Дорохов писав: "Доказами в кримінальному процесі не можна називати факти, які входять до предмета доказування. В мисленні людини існують, взаємодіють, рухаються не речі, не предмети, а їх образи, поняття, відомості про них ... Фактичні дані – це одержані із законних джерел відомості про факти" [11, с. 8].
Розглянемо взаємозв'язок між фактичними даними та їх джерелами (носіями).
Фактичні дані не можуть існувати самі по собі без відповідного джерела та носія. Перетворення інформації в самостійну субстанцію – це наївний ідеалізм. Джерело дає імпульс інформації, але не завжди утворює з нею єдність.
Так, для забезпечення можливості використання в доказуванні особливостей слідів знарядь злочину з них можуть бути зняті копії, зліпки, відбитки, зроблені фотознімки тощо, за якими може бути ідентифіковане знаряддя. Проте, наприклад, у ході огляду місця події знайдено речовину, що швидко псується, яка містить сліди знаряддя вчиненого злочину. У даному разі інформація, отримана з допустимого джерела, переноситься на процесуальний носій, який забезпечує її збереженість та перенесення у просторі та часі, можливість використання в ході судового слідства у відкритому судовому розгляді. Доказ являє собою єдність фактичних даних та процесуального носія.
Під джерелом розуміється те, що дає початок будь-чому, під носісм – те, що може слугувати засобом відображення, фіксації, збереження, переносу.
Джерелом фактичних даних слід вважати такі не заборонені законом (з причини недоброякісності) джерела інформації, від яких може надходити (потенційні джерела) або надходить (реальні джерела) доказова інформація (фактичні дані).
Джерело будь-якого явища, у тому числі й докази, як зазначає
В. Я. Дорохов, не може бути одночасно і формою цього явища. Джерело має перебувати поза цим явищем [11, с. 6].
Джерелом фактичних даних можуть бути сліди злочину (залишені на місці злочину предмети, мікрооб'єкти, сліди пальців рук, волосся, залишки речовин тощо), які в ході слідчих дій вилучаються в натурі і використовуються у доказуванні.
Будучи здатними не тільки давати імпульс інформації, а й переносити її в просторі та часі, фіксувати її, вони виступають і як носії доказової інформації.
Джерелом фактичних даних можуть виступати й об'єкти, які не можуть бути самі збережені та слугувати засобом збереження інформації про злочин. Наприклад, речовини, які швидко псуються, слід на тілі людини (рана), матеріальна обстановка місця події, сліди насильства на трупі тощо. Хоча вилучити та зберегти подібні об'єкти не є можливим, інформація, що від них надходить, може бути процесуальне закріплена, перенесена на інші матеріальні носії (виготовлювані зліпки, фотознімки, складені схеми та протоколи) та використана в доказуванні. В доказуванні використовується цілий арсенал похідних доказів, які являють собою не що інше, як єдність фактичних даних та їх носіїв [32, с. 94].
Зміст доказів – фактичні дані, отримані з належних джерел, а їх матеріальною основою слугує вже не саме джерело, а штучно створений відповідний процесуальний носій.
Джерела фактичних даних, які становлять інтерес для процесу доказування, не завжди утворюють нерозривну єдність з інформацією, що виходить з них.
Єдність змісту та форми в доказі можлива як єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв. Останні виступають як невід'ємний атрибут самого доказування.
Процесуальними носіями фактичних даних є об'єкти, які можуть служити засобом фіксації, збереження та переносу доказової інформації в просторі та часі, а разом з тим – джерелом інформації у справі для суб'єктів кримінального процесу та його учасників на будь-яких стадіях процесу. Це придатні для таких цілей матеріальні об'єкти – первинні джерела інформації про злочин, які складають гносеологічну першооснову так званих первинних речових доказів (різні сліди злочину); зліпки, відбитки або інші копії слідів, які становлять матеріальну основу похідних доказів; протоколи слідчих і судових дій та інші документи; кіно-, відеозаписи та інші фактичні результати технічного документування; висновки експертів [32, с. 95].
Доказ являє собою єдність фактичних даних та їх процесуальних носіїв.
Разом з тим, у поняття доказу, на думку В. М. Тертишника, вкладається більший зміст, ніж у поняття "фактичні дані" (відомості, інформація) або "сліди злочину" [31, с. 133].
Сліди злочину, зокрема, рівно як і інформація взагалі, є лише гносеологічною першоосновою доказів. Безпосередньому використанню їх у доказуванні у кримінальній справі передує діяльність органів дізнання та досудового слідства з пристосування до такого використання, перетворення "речі в собі" в "річ для всіх", своєрідного опредмечування.
У пристосуванні слідів злочину та інших фактичних даних до використання в доказуванні можна виділити діяльність, спрямовану на одержання, закріплення та збереження (пізнавально-комунікативна частина), та процесуально-засвідчувальну форму даної діяльності, яка покликана забезпечити достовірність одержаних фактичних даних та їх перевіряємість на предмет встановлення законності одержання.
У процесі такої діяльності фактичні дані отримують статус доказів. А це можливе лише за наявності ряду умов.
По-перше, вони мають відноситись до предмета доказування, а саме, бути у змозі знімати інформаційну невизначеність за фактами, які підлягають встановленню, тобто мати відношення до справи [18, с. 90].
По-друге, фактичні дані, що відносяться до справи, мають бути зібрані та закріплені в передбаченому законом порядку, тобто мати допустимість до справи [18, с. 101].
По-третє, закон обмежує використання фактичних даних як доказів рядом умов, що ставляться як до самих фактичних даних, так і до їх джерел. Наприклад, не може бути свідком особа, яка через свої фізичні або психічні недоліки не здатна правильно сприймати обставини, що мають значення для справи (п. 2 ст. 69 КПК України); не можуть слугувати доказами фактичні дані, що містяться у показаннях свідків, якщо вони не в змозі вказати джерело своєї поінформованості (ч. З ст. 68 КПК України).
Пов'язуючи допустимість доказів з процесуальним порядком їх одержання, закон не тільки має на меті захист громадян від безпідставного вторгнення в їх законні права та інтереси, але й виходить з того, що цей порядок містить гарантії одержання достовірної доказової інформації.
Допустимість доказів означає правопридатність їх до використання у кримінальному процесі як аргументів у доказуванні.
Допустимість доказів означає що:
1) фактичні дані як докази одержані уповноваженим на те суб'єктом;
2) фактичні дані одержані з відомого, перевіряємого та не забороненого законом джерела;
3) фактичні дані одержані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав та законних інтересів громадян;
4) фактичні дані та сам процес їх одержання належним чином закріплені та засвідчені;
5) зібрані докази та інші матеріали кримінальної справи в цілому дозволяють здійснити перевірку достовірності та законності одержання фактичних даних.
В силу принципу презумпції невинності, закріпленого у ст. 49 Конституції України, всі сумніви у справі, а отже, й сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доказуванні мають тлумачитися та розв'язуватися на користь обвинуваченого, підозрюваного та підсудного.
Фактичні дані як докази мають бути достовірними. Достовірність передбачає відомість, перевірюваність та доброякісність як самого джерела, так і способу одержання фактичних даних, надійність процесуального носія та засобів фіксації.
Забороняючи використання в доказуванні інформації, джерело якої невідоме або сумнівне, а також встановлюючи суворий порядок одержання доказових даних, закон тим самим турбується про використання в доказуванні не будь-яких, а тільки достовірних відомостей, фактичних даних.
Слово "факт" означає те, що сталося, відбулося насправді, що об'єктивно існує, те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об'єктивній дійсності. В буквальному смислі "фактичні дані" – це дані, які відповідають дійсності, фактам. Це об'єктивна, адекватно відображуюча об'єктивну реальність інформація.
Доказуванням є дія по встановленню істинності будь-якого судження, положення (тези) на підставі інших суджень, істинність яких перевірена, за допомогою аргументів (посилок), істинність яких встановлена [11, с. 67].
Очевидно, що використання в доказуванні сумнівних, недостовірних даних може викликати помилкові висновки.
Логічно зробити висновок, що доказова інформація повинна мати ознаки достовірності. Лише за такої умови вона може бути покладена в основу висновків у справі, використана як засіб доказування.
Доказами у кримінальній справі є такі одержані відповідно до закону фактичні дані, які в цілому відповідають вимогам відносимості до справи, допустимості та достовірності.
Відносимість, допустимість та достовірність знайдених слідів та інших фактичних даних визначаються в процесі розслідування. В ході слідчих дій одержані фактичні дані вивчаються, оцінюється значущість їх для справи, їх зміст та форма. Вживаються заходи до їх закріплення та збереження.
У процесуальних документах, що складаються при цьому, фіксується та засвідчується вся діяльність з пошуку, виявлення, вилучення, закріплення та дослідження доказів. Інформація щодо даних обставин, будучи відображеною в матеріалах справи, являє собою цілий комплекс допоміжних доказів, які підтверджують допустимість та достовірність основних доказів. За необхідності одержана доказова інформація додатково перевіряється.
Наукові та практичні працівники по-різному уявляють межі встановлення допустимості та достовірності основних доказів, тому по-різному визначають обсяг допоміжних доказів, які підлягають збиранню.
В. М. Тертишник зазначає, що якщо розглянути всі докази у справі в їх взаємозв'язку один з одним, то можна помітити, що кожен з них є як встановлюючим, так і встановлюваним [31, с. 138].
Будь-який основний доказ, безпосередньо підтверджуючий будь-яку з обставин події злочину, тим самим підтверджує і достовірність іншого основного доказу, встановлюючого той самий факт, і навпаки, оскільки і ті, й інші перебувають у причинно-наслідковому зв'язку з одним і тим самим фактом.
Слідство у певному сенсі слугує підтвердженням причини, так же як і причина вказує на можливі наслідки, свідчачи тим самим про їх справжність. Спеціально зібрані допоміжні докази, підтверджуючі достовірність одного з основних доказів розшукуваного факту, є разом з тим непрямими доказами достовірності й інших основних доказів, які встановлюють той самий факт.
Основні докази, так само як і причина підтверджує слідство, підтверджують, у свою чергу, достовірність кожного з допоміжних доказів.
Такий багатосторонній взаємозв'язок всіх доказів у справі дозволяє однозначно визначити відносимість, допустимість та достовірність як основних, так і допоміжних доказів. Встановлення ж відносимості, допустимості та достовірності фактичних даних є необхідною умовою їх використання в доказуванні.
Виходячи з викладеного, можна зробити висновок: доказами в кримінальному процесі є будь-які одержані у встановленому законом порядку з належних джерел достовірні фактичні дані, які можуть служити засобами встановлення об'єктивної істини у кримінальній справі.
Як докази використовуються: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинуваченого, речові докази, висновки експертів, фактичні результати технічного документування, протоколи слідчих і судових дій та інші документи.
Не можуть служити доказами фактичні дані, джерело та спосіб отримання яких невідомі або заборонені законом, а також дані, одержані незаконним шляхом.
Усі сумніви щодо законності одержання та достовірності фактичних даних, якщо вичерпані можливості їх усунути, повинні тлумачитися та розв'язуватися на користь підозрюваного, обвинуваченого та підсудного.
1.2 Класифікація доказів
Розкриттю поняття доказів значною мірою сприяє їх наукова класифікація.
На підставі об'єктивних розбіжностей докази у кримінальному процесі можуть бути класифіковані:
а) за джерелом інформації:
– такі, що походять від осіб;
– такі, що походять від матеріальних об'єктів;
б) за особливостями відображення події злочину та за характером взаємодії з ним:
– первинні;
– похідні;
в) стосовно обвинувачення:
– обвинувальні;
– виправдувальні;
г) стосовно факту вчинення злочину конкретною особою:
– прямі;
– непрямі.
Первинні докази – це докази, які виникли безпосередньо в результаті розслідуваної події (залишки крові, потожировий слід пальця руки на віконному склі тощо).
Похідні докази – це докази, які утворюють результати "вторинного відображення" слідів злочину, що походять від первинних доказових джерел інформації (зліпок сліду взуття, який залишив злочинець на снігу, копія сліду знаряддя злому, виготовлена за допомогою спеціальної копіюючої пасти, дактилоплівка з відбитком пальця руки, ксерокопія документа тощо).
Обвинувальні докази підтверджують обвинувачення, і навпаки, виправдувальні – спростовують.
Прямі докази – докази, які дають пряму однозначну відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин, або ж вказують на те, що певна особа не могла його вчинити. Наприклад, показання свідка – очевидця вчиненого розбійного нападу, показання потерпілого, відеозапис, що зафіксував подію злочину та дії осіб, які його вчинили.
Непрямі докази вказують на окремі елементи складу злочину або на проміжні факти, які підтверджують предмет доказування у сукупності з іншими доказами. Вони самостійно не можуть дати відповідь на запитання, ким вчинено злочин.
Отже, класифікація доказів означає їх наукове групування за певними ознаками, які притаманні змісту або формі. Одна з основних кваліфікацій доказів дана в самому законі.
Відповідно до ст. 65, а також положень ст. 68, 72, 73, 74, 75, 78, 82, 83 КПК України можна назвати такі вісім видів доказів:
– показання свідка;
– показання потерпілого;
– показання підозрюваного;
– показання обвинуваченого;
– висновок експерта;
– речові докази;
– протоколи слідчих та судових дій;
– інші документи.
Отже, доказами в кримінальній справі є такі одержані відповідно до закону фактичні дані, які в цілому відповідають вимогам відносимості до справи, допустимості та достовірності. Відносимість, допустимість та достовірність знайдених слідів та інших фактичних даних визначаються в процесі розслідування. В ході слідчих дій одержані фактичні дані вивчаються, оцінюється значущість їх для справи, їх зміст та форма. Вживаються заходи до їх закріплення та збереження.


2. СУТНІСТЬ, ЗНАЧЕННЯ Й ВИДИ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ
2.1 Сутність і значення речових доказів
При розкритті та розслідуванні злочинів важливу роль відіграють різні предмети, які були знаряддями вчинення злочину. Згідно з чинним кримінально-процесуальним законодавством вони можуть бути визнані речовими доказами.
Відповідно до статі 78 КПК України речовими доказами по кримінальній справі є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об'єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, та всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Саме через названі характерні ознаки (властивості) вказані предмети матеріального світу несуть у собі інформацію (дані) про факти та обставини, які мають істотне значення для встановлення ознак злочину, вини або невинності осіб, які звинувачуються у скоєнні певного правопорушення [19, с. 24].
Проте для того, щоб стати речовими доказами, названі предмети матеріального світу мають бути:
1) описані із зазначенням індивідуальних ознак та місця знаходження в протоколі тієї слідчої дії, в ході якої вони знайдені (огляду, обшуку, виїмки та інше);
2) пред'явлені понятим та особам, які беруть участь у слідчих діях [35, с. 167].
При необхідності їх додаткового огляду вони упаковуються в окремі пакети (за правилами криміналістичної техніки), які опечатуються та засвідчуються підписами понятих, слідчого або особи, яка виконує цю слідчу дію.
У ході додаткового огляду, з метою встановлення специфічних (особливих) ознак названих предметів, вони можуть додатково оглядатися на робочому місці слідчого з обов'язковою участю понятих. Якщо для цього огляду необхідно використати спеціальні знання у будь-якій галузі науки чи техніки, то слідчий може запросити спеціаліста за правилами ст. 128-1 КПК України, який повинен бути не заінтересований в результатах справи.
Результати зазначеної слідчої дії оформлюються окремим протоколом огляду предмета, після чого названі предмети знову опечатуються, засвідчуються підписами слідчого, понятих, спеціаліста та інших осіб, які беруть в цьому участь, та зберігаються при кримінальній справі чи в спеціально відведеному для цих цілей місці.
У літературі є різні погляди на поняття речового доказу.
А. А. Ляш відзначає, що речовим доказам, як предметам матеріального світу, властива незамінність, зв'язок яких з обставинами, що мають відношення до справи, доказана у встановленому процесуальним законом порядку, та які визнані джерелом доказів та долучені до справи спеціальною постановою (ухвалою) [19, с. 20].
В. П. Крючков під речовими доказами розуміє предмети, які були знайдені на місці події, сліди, які є носіями інформації, та мають пряме чи опосередковане відношення до подій злочину, особи винного та підлягають криміналістичному дослідженню [14, c.8].
І. Кертес називає речовим доказом предмет, який знаходиться у розпорядженні органу розслідування чи суду, зафіксований в ході процесуальної дії. Під даними, що містяться у речовому доказі, він розуміє інформацію про елементарний акт відображення події. Речовий доказ – єдність двох вище наведених категорій [12, с. 67 ].
Ю. К. Орлов підходить до дослідження суті та ознак речових доказів з гносеологічного та юридичного аспектів.
Аналізуючи гносеологічну природу речових доказів, автор виходить з того, що будь-який злочин або інша розслідувана подія зовнішньо виражається у внесенні до оточуючого середовища будь-яких фізичних змін, або у певних випадках (наприклад, при злочинній бездіяльності) у відсутності певних змін. Наявність або відсутність таких змін дозволяє пізнати подію, яка розвивається у даному середовищі та викликає ці зміни, або зробити висновок про те, що воно фактично не мало місця. При цьому будь-яка встановлена по справі подія досліджується передусім як фізичний процес і, лише будучи визнаною у такій якості, вона отримує певну юридичну оцінку, зокрема кваліфікується як злочинне або незлочинне [25, с. 13].
Виходячи з цього, Ю. К. Орлов виділяє такі види речових доказів:
1) предмети, які піддавалися встановленою подією переміщенню у просторі (наприклад, вкрадені речі);
2) предмети, які зазнали в результаті цієї події змін (наприклад, зламаний замок);
3) предмети, які підлягають встановленою подією знищенню (наприклад, при знищенні майна);
4) предмети, створені злочинними або іншими діями, які мають доказове значення (зброя, самогонний апарат та ін.);
5) предмети, які знаходяться в тому середовищі, де відбулася (або має відбутися) встановлена подія, але які не піддалася будь-яким змінам або переміщенням (наприклад, коли досліджувана подія не складалася з певних дій або коли вона фактично не мала місця) [25, с. 14].
Отже, Ю. К. Орлов розглядає речові докази в їх гносеологічному аспекті як предмети, що є частиною середовища, в яке злочином або іншою встановленою по справі подією внесені (або мають бути внесені) зміни.
Деякі автори розглядають як речові докази не предмети матеріального світу, а матеріальні сліди події, яка досліджується, або відбитки досліджуваної події.
На наш погляд, це є не зовсім правильним. Дані, які мають доказове значення, не віддільні від джерела їх отримання. Докази та джерела доказів знаходяться у співвідношенні змісту та форми. Зміст складають дані, що мають відношення до справи, джерела – форму, яку вони мають. Дотримання певної форми є однією з гарантій дійсності отриманих свідчень.
Для всіх видів доказів існують джерела, з яких вони виникають. Стосовно особистих доказів це практично не викликає розбіжностей, і різниця в точках зору стосується тільки термінології. Щодо речових доказів, то питання це доволі складне та до кінця не з'ясоване.
Суд, який розглядає справу, не єдиний адресат доказування. Якщо навіть йому не знадобиться будь-який доказ, то це ще не означає, що доказ не повинен бути зафіксований у належній формі, оскільки може знадобитися вищій судовій інстанції.
Дані, що містяться у факті, не є не залежними від джерела. З одного боку, і характер їх різний, і інформація, яку можуть дати експерт та свідок різні, з другого боку, і якість їх не є не залежною від їх походження. Зв'язок джерела та отриманих з нього даних є взаємним. Це проявляється, наприклад, при повторній дачі показань: показання, які були дані на першому допиті, впливають на інші показання. Про тісний зв'язок джерела та отриманих з нього даних свідчить факт недопустимості доказів з невідомих джерел [31, с. 138].
Все це говорить про те, що розмежування понять джерела доказів та засобу доказування має не лише теоретичне, але й практичне значення. Саме таким важливим є й питання щодо речових доказів.
Оригінальне вирішення цього питання запропонував В. Д. Арсеньєв. На його думку, в документах та речових доказах, окрім звичайного джерела, необхідно виділяти й "первинне джерело". Наприклад, первинними джерелами даних, зафіксованих у документах, будуть особи, які складали документи. Первинне джерело даних (особа) нібито відсторонилося від них, та його місце зайняв матеріальний предмет (графічне зображення на папері, яке стало існувати вже окремо як джерело доказів). У документі "збігаються джерела доказів та засоби доказування" [5, с. 21].
Виходячи з такого розуміння джерелом речових доказів буде сам предмет, а їх первинними джерелами – місце їх виявлення та вилучення.
Предмет завжди стає речовим доказом, якщо буде виявлений та вилучений під час проведення обшуку, виїмки, огляду місця події та інших слідчих дій та правильно в процесуальному порядку оформлений, наприклад за правилами ст. 82 КПК України.
Місцями знаходження речових доказів, на думку В. Д. Арсеньєва, можуть бути ті конкретні частини предметів або місцевості, на яких залишилися або ж були знайдені сліди досліджуваних подій або на яких в результаті цих подій відбулися певні матеріальні зміни (сліди), або ж з'явилися предмети (частини одягу зі слідами крові; підвал, який слугував для зберігання крадених речей). Більш того, один речовий доказ може бути джерелом іншого (наприклад, ніж як джерело вбивства – речовий доказ і в той самий час – джерело плями крові, яка на ньому знаходиться) [5, с. 22].
Не можна погодитись з першою частиною твердження В. Д. Арсеньєва. Джерелом документів є не матеріал, графіка (чорнила), а людина (автор документа). Немає істотної різниці між тим, як особа повідомляє інформацію: усно або письмово, і тому необгрунтованим є розмежування понять джерела та первинного джерела. Це визначення відноситься і до речових доказів. Предмет не може бути джерелом самого себе. Проте можна погодитись з іншими твердженнями, що місце, де було знайдено речовий доказ, є його джерелом. Це дійсно те джерело, звідки походить доказ.
Таким чином, речовий доказ можна визначити як різні предмети та грошові кошти, які мають безпосереднє відношення до подій злочину, містять будь-які сліди злочину, а також зафіксовані за допомогою технічних засобів під час проведення процесуальної або слідчої дії та долучені до кримінальної справи постановою (ухвалою) особи, яка проводить дізнання, дізнавачем, слідчим, прокурором, суддею або судом.
2.2 Види речових доказів
Розкриттю поняття речових доказів значною мірою сприяє класифікація останніх. Одна з класифікацій міститься в самому законі. Стаття 78 КПК України називає такі види речових доказів:
1) знаряддя вчинення злочину;
2) об'єкти, які зберегли на собі сліди злочину;
3) предмети, які були об'єктами злочинних дій;
4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;
5) інші предмети, які можуть бути засобами встановлення фактичних обставин справи.
Декотрі автори доповнюють наведену класифікацію вказівкою на такі види речових доказів:
1) продукти злочинної діяльності; речі, кинуті (забуті) злочинцем на місці події; предмети, які зберігаються за відсутності на це законних підстав; нотатки або листи, складені злочинцем [28, с. 85];
2) зразки для порівняльного дослідження [10, с. 31];
3) засоби підготовки та приховання злочину [8, с. 36].
Виходячи з характеру доказових якостей, Т. Ф. Одиночкіна вирізняє дві групи речових доказів:
1) предмети, які використовуються в доказуванні за ознаками зовнішньої будови;
2) об'єкти, роль яких у доказуванні визначається внутрішнім змістом [24, с. 35].
Разом з тим, значна частина речових доказів має доказові ознаки як внутрішньої, так і зовнішньої форми.
Залежно від характеру причинного зв'язку з подією злочину
Н. С. Алексеєв вирізняє:
1) предмети, які стали речовими доказами з точки зору свого призначення, належності й цінності (знаряддя злочину, предмети, на які спрямовані злочинні дії);
2) предмети, що є носіями якостей, стану, ознак, котрі настали від злочинних дій;
3) предмети, що мають ознаки, які належать одночасно до двох вказаних вище груп предметів [4, с. 166].
Усі речові докази за їх зв'язком з подією злочину можна поділити на дві групи: речові докази – сліди злочину та речові докази, які не є слідами злочину (інші речові джерела доказової інформації) [31, с. 140].
До першої групи відносяться всі матеріальні об'єкти, які були частиною того середовища, де відбулася подія злочину або внесені в нього учасниками події, свідчать про різні обставини злочину, що розслідується, залучені в процес доказування й отримали статус речових доказів.
Речові докази – сліди злочину за названою підставою, своєю чергою, можуть бути класифіковані на:
1) знаряддя і засоби вчинення злочину;
2) об'єкти злочинного посягання;
3) предмети, утворені злочинними діями;
4) об'єкти, які з'явилися в матеріальному середовищі в результаті злочинного діяння;
5) об'єкти, стан яких піддавався в ході злочину різним змінам [31, с. 141].
За характером доказової інформації речові докази цієї групи можуть бути класифіковані на сліди-предмети, сліди-речовини, сліди-відображення. До окремої групи можна віднести сліди – письмові матеріали, які містять інформацію у знаковій формі.
За фізичними розмірами (масою, обсягом) речові докази – сліди злочину поділяються на мікро- та макрооб'єкти.
Під мікрооб'єктами розуміються слабко видимі або невидимі неозброєним оком в нормальних умовах спостереження малі кількості речовин або сліди – відображення фізичної дії, які перебувають у зв'язку з подією, що розслідується [19, с. 49].
За фізичними та доказовими якостями мікрооб'єкти класифікуються на такі групи:
1) мікрочастинки, тобто частки різних матеріальних об'єктів розміром менше 2 кв. мм, які мають стійку форму і не є окремими предметами, або їх деталями;
2) мікрокількості рідких, в'язких, сипких, газоподібних речовин з нестійкими просторовими межами;
3) мікросліди – відображення фізичної дії на мікрооб'єктах [19, с. 50].
До самостійної групи можуть бути віднесені мікропредмети, тобто мікротіла, що являють собою єдине ціле, мають стійку форму, пристосовані для здійснення певної діяльності, та предмети (певні мікротіла), що мають своє окреме призначення, розміром не більше 2 кв. мм (це різні мікродеталі радіоапаратури та інших технічних пристроїв) [19, с. 52].
Речовими доказами, що не належать до слідів злочину, є:
1) матеріальні об'єкти, які не були частиною того середовища, в якому відбулася подія, що розслідується, або не набули будь-яких змін у процесі її вчинення;
2) об'єкти, які мають доказове значення з причини відсутності на них будь-яких слідів, – так звані "негативні обставини матеріального характеру";
3) речові джерела доказової інформації, виготовлені в процесі слідчого експерименту;
4) зразки для порівняльного дослідження;
5) похідні речові докази;
6) гроші та інші цінності, нажиті злочинним шляхом [31, с. 142].
У розкритті та розслідуванні злочинів все більшого значення набувають такі речові докази, як мікрооб'єкти. Вони залишаються практично на кожному місці злочину, маючи свого роду "імунітет" проти знищувальної дії з боку заінтересованих осіб, оскільки є невидимими для неозброєного ока. Мікрооб'єкти здатні нести інформацію доказового значення, яка може прямо вказати на особу, котра вчинила злочин, що дозволяє забезпечити швидке розкриття та розслідування злочину.
Всі розглянуті вище класифікації, безперечно, мають певну наукову та практичну цінність. Вони дають можливість побудувати загальну класифікацію речових доказів.


3. ОСОБЛИВОСТІ ЗБИРАННЯ, ПЕРЕВІРКИ, ОЦІНКИ
І ЗБЕРІГАННЯ РЕЧОВИХ ДОК