К СПЕЦ ЗАВДАННЯ З РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОГ (ст. 43 КК).

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право України"
на тему:
ВИКОНАННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗОВАНОЇ ГРУПИ ЧИ ЗЛОЧИННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ (ст. 43 КК)

ЗМІСТ

Вступ 3
1. Поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння 7
2. Юридичний склад виконання спеціального завдання
з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої
групи чи злочинної організації 18
2.1 Умови правомірності виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої
групи чи злочинної організації 18
2.2 Об'єкт і суб'єкт юридичного складу виконання спеціального
завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності
організованої групи чи злочинної організації 21
2.3 Межі заподіяння шкоди. Перевищення меж заподіяння шкоди.
Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди 23
Висновки 31
Список використаної літератури 33

ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Необхідність посилення захисту фізичних та юридичних осіб, громадських організацій, органів державної влади та суспільства в цілому від злочинної діяльності, пов'язаної зі створенням та функціонуванням організованих злочинних угруповань – організованих груп чи злочинних організацій, обумовило розширення на законодавчому рівні у КК України від 5 квітня 2001 р. (далі – КК) різновидів обставин, що виключають злочинність діяння.
Статтею 43 КК вперше в Україні передбачена як самостійна обставина, що виключає злочинність діяння, норма про виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Організовані злочинні групи чи злочинні організації (так звана організована злочинність) в силу їх стійкості, конспіративності, ієрархічної побудови, наявності розгалуженої системи злочинних зв'язків, структур розвідувального та контррозвідувального характеру являють найбільшу небезпеку серед інших видів злочинності. Вони постійно чинять тяжкі й особливо тяжкі злочини: вбивства, бандитизм, вимагання, збут наркотичних засобів тощо [17, с. 60].
Збирати докази щодо цієї злочинної діяльності, особливо щодо керівників організованої злочинності, надзвичайно складно.
З метою попередження чи розкриття злочинної діяльності організованих груп чи злочинних організацій правоохоронні органи, що ведуть боротьбу з організованою злочинністю, застосовують такий дійовий метод цієї боротьби, як легендоване укорінення у цих структурах своїх штатних або позаштатних працівників [11, с. 112].
Правомірність таких дій зафіксована у ст. 13 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби із організованою злочинністю" від 30.06.1993 р. № 3341-XІІ р. в ред. від 11.06.2009 р.: "При здійсненні боротьби з організованою злочинністю спеціальні підрозділи мають право використовувати штатних і нештатних негласних співробітників, які вводяться під легендою прикриття в організовані злочинні угру-пування. Негласний співробітник не несе відповідальності за завдану ним шкоду або збитки, якщо його дії були необхідними для виконання доручення".
Ухилення вказаних осіб від участі у злочинній діяльності угрупування неминуче веде до викриття їх справжньої ролі, зриває виконання завдання і ставить під загрозу їх життя.
Тому КК в інтересах боротьби з організованою злочинністю і для захисту життя і здоров'я вказаних осіб, вибираючи з "двох зол менше", вважає вибачальним, а, отже, правомірним, вчинення ними певних діянь, які в інших випадках тягнуть за собою кримінальну відповідальність.
Крім КК України, схожа норма передбачена ще й у чинних КК деяких республік колишнього СРСР: Республіки Білорусь, Литовської Республіки та Республіки Казахстан.
Так, КК Білорусі (глава 6 розділу ІІ) передбачає таку обставину, що виключає злочинність діяння, як вимушене вчинення злочину (крім особливо тяжкого чи тяжкого злочину, пов'язаного з посяганням на життя чи здоров'я особи) особою, яка виконувала спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочину (ст. 38) [32, с. 289].
Стаття 32 КК Литви передбачає можливість не застосування кримінальної відповідальності до особи, яка діяла законно відповідно до моделі, що імітувала злочинне діяння. Ідеться про участь у діяльності злочинного об'єднання чи організованої групи та її злочинному діянні під час виконання законного завдання правоохоронної інстанції (поліції, органів слідства і прокуратури, суб'єктів оперативної діяльності), якщо не були перевищені межі цього завдання [32, с. 289].
Втім, кримінально-правовий аналіз виконання спеціального завдання ускладнюється тим, що у теорії кримінального права немає єдиної позиції щодо специфічної конструкції та конкретного змісту юридичного складу даного правомірного вчинку, законодавчі формулювання елементів та ознак складу викладені не чітко, що зумовлює неоднозначне їх тлумачення та може призвести на практиці до розбіжностей у визначенні правомірності та перевищення меж вимушеного заподіяння шкоди при виконанні такого завдання [23, с. 4].
Крім того, зазначені проблеми є новими, а тому недостатньо розробленими. Лише останнім часом серед науковців почалися дискусії щодо підстав правомірності виконання спеціального завдання, елементів та ознак його юридичного складу, відповідальності за перевищення меж дозволеного заподіяння шкоди.
Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації було предметом наукового аналізу в дослідженнях таких вітчизняних та зарубіжних авторів: П. П. Андрушка, Ю. В. Бауліна, В. А. Владимирова,
В. О. Глушкова, Ю. А. Денісова, Я. Ю. Кондратьєва, Д. С. Константинова, М. Й. Коржанського, Ю.І. Ляпунова, Ю. В. Мантуляка, О. В. Наумова,
Т.І. Орешкіної, Б. В. Романюка, М.І. Хавронюка та інших вчених.
Необхідно зазначити, що у теорії кримінального права сутність правомірного вчинку, передбаченого ст. 43 КК, всебічно не досліджена, деякі питання залишаються нерозкритими або дискусійними.
Наведені міркування й визначили вибір теми даної курсової роботи.
Метою роботи є розгляд юридичного складу виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Робота зорієнтована на вирішення таких завдань:
– з'ясувати поняття і види обставин, що виключають злочинність діяння;
– визначити умови правомірності виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації;
– розглянути об'єкт і суб'єкта юридичного складу виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації;
– охарактеризувати межі заподіяння шкоди, перевищення меж заподіяння шкоди й відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди.
Об'єктом дослідження є виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, передбачене ст. 43 КК, як один із різновидів обставин, що виключають злочинність діяння.
Предметом дослідження є норми кримінального законодавства України, доктринальні положення науки кримінального права, які стосуються виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.
Методологічна основа дослідження представлена історико-правовим, системно-структурним, діалектичним, порівняльно-правовим і описовим методами.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, трьох підрозділів, висновків, списку використаної літератури.


1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБСТАВИН, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ
Об'єктивно однакові дії особи залежно від місця, часу, обстановки, мотивів і мети їх вчинення, причин, що їх зумовили, інших конкретних обставин, а також законодавчого їх врегулювання можуть оцінюватися у різний спосіб:
1) як суспільно корисні та правомірні;
2) як суспільно небезпечні й протиправні;
3) як такі, що ставлення до них як законодавства, так і суспільства є нейтральним [27, с. 58].
Наприклад, позбавлення життя людини є завжди вбивством у загально вживаному значенні цього слова, але таке "вбивство" може розглядатись як правомірна й, навіть, суспільно заохочувана чи вимушена (необхідна, допустима) дія: позбавлення життя воєнного супротивника на полі бою чи особи, яка, наприклад, захопила заручників і погрожує вчинити вибух чи знищити заручників; виконання вироку, яким особа засуджена до смертної кари, тощо.
Аналогічно знищення майна, що, як правило, розцінюється як суспільно небезпечне і протиправне діяння, за певних умов може розглядатись:
1) як правомірна, суспільно корисна дія, коли таке майно знищується для того, щоб відвернути заподіяння більшої шкоди (наприклад, викидання за борт судна, що терпить лихо на морі, вантажу, який перевозиться, для того, щоб врятувати пасажирів судна і саме судно);
2) як дія, що її особа вчиняє правомірно, але суспільством вона ні як суспільно небезпечна, ні як суспільно корисна не оцінюється, а визнається лише як необхідна, можлива чи допустима (наприклад, знищення майна його власником) [12, с. 7].
Хоча суспільство й не може оцінювати як суспільно корисні дії власника майна, яке ним знищується, проте воно дозволяє, допускає, погоджується на можливість вчинення таких дій виходячи з того, що право приватної власності є непорушним, а тому власник має право, згідно зі ст. 41 Конституції України, розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, але при цьому використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У наведених і схожих випадках дії особи об'єктивно (формально) містять ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин, але такі дії не можуть тягти кримінальної відповідальності, оскільки вони з позиції кримінального права є правомірними і, зазвичай, суспільно корисними. Проте при вчиненні таких дій цивільно-правова, дисциплінарна чи адміністративна відповідальність за заподіяну фактично шкоду може наставати [21, с. 108].
Дії особи, які при об'єктивному (формальному) співпаданні з ознаками діяння, передбаченого кримінальним законом, не тягнуть кримінальної відповідальності внаслідок того, що вони визнаються правомірними і, як правило, є при цьому суспільно корисними, в теорії кримінального права називаються по-різному:
1) обставини, що виключають суспільну небезпечність діяння;
2) обставини, що виключають протиправність діяння;
3) обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння;
4) обставини, що виключають суспільну небезпечність чи протиправність діяння;
5) обставини, що виключають винність;
6) обставини, що виключають караність діяння;
7) обставини, що виключають злочинність діяння тощо.
У радянській кримінально-правовій доктрині обставини, що виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння (і ті, й інші виключають злочинність діяння), вже давно були поділені на такі, що передбачені кримінальним законом, і такі, що не передбачені ним. До другої з цих груп криміналісти відносили не лише виконання наказу і дозволений ризик, а й виконання професійних функцій, згоду потерпілого і здійснення особою належного їй права, а також заняття спортом, виконання правових обов'язків, обов'язків військової служби, інших службових обов'язків, виконання закону чи вироку, примушування для виконання правового обов'язку і примушування до підкорення, колізія обов'язків, правомірне застосування фізичної сили, спеціальних засобів та зброї, виконання законної функції влади, дозволена самодопомога, здійснення батьківської влади щодо дітей, медичне втручання тощо [13, с. 18].
Втім, Ю. В. Баулін вказав на очевидність того, що встановлення нових кримінально-правових заборон водночас поставить проблему відмежування злочинної поведінки від правомірної, яка лише за зовнішніми своїми ознаками буде мати схожість з новими видами злочинних посягань. Це лежить в основі розвитку системи обставин, що виключають злочинність діяння [12, с. 12].
За критерієм юридичної форми Ю. В. Баулін виділив три типові форми обставин, що виключають злочинність діяння:
1) пов'язані з використанням суб'єктивного права;
2) пов'язані з виконанням юридичного обов'язку;
3) пов'язані з використанням юридичних державно-владних повноважень [12, с. 58].
Проте це, на наш поіляд, не зовсім правильно. Обставини третьої групи насправді належать або до першої, або до другої з них. Адже повноваження завжди являють собою або права, або обов'язки (у тому числі спеціальні державно-владні обов'язки і державно-владні права, спеціально надані для найбільш ефективного виконання названих обов'язків).
Про правильність саме дуалістичного підходу до виділення форм зазначених обставин свідчить, зокрема, і той факт, що, виділивши третю форму, Ю. В. Баулін не зміг навести жодного прикладу використання юридичних державно-владних повноважень, які за своїм змістом відрізнялися б від використання суб'єктивного права та виконання юридичного обов'язку.
У Загальній частині кримінальних кодексів пострадянських держав обставинам, що виключають злочинність діяння, як правило, присвячені спеціальні глави.
В українській кримінально-правовій доктрині також ще задовго до прийняття нового КК України 2001 р. виділялись чотири групи обставин, що виключають кримінальну відповідальність. Це обставини, що виключають:
1) суспільну небезпечність;
2) кримінальну протиправність;
3) ознаки складу злочину;
4) суспільну небезпечність і протиправність.
При цьому до третьої групи пропонувалось віднести неосудність, недосягнення віку кримінальної відповідальності, непереборну силу, відсутність причинного зв'язку, казус, помилку тощо, а до четвертої – необхідну оборону, здійснення свого права, виконання службового обов'язку тощо. Втім, у законі цей підхід відображення не знайшов.
У КК 2001 р. перелік обставин, що виключають злочинність діяння, значно розширений – необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов'язане з ризиком (виправданий ризик), виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Зазначені обставини характеризуються низкою загальних ознак [25, с. 158].
Перша з них полягає в тому, що всі вони являють собою свідомі й вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, необхідна оборона) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу). Такі вчинки, втім, можуть бути виправдані лише в тому разі, якщо вони викликані винятковими подіями, процесами або діями, тобто певними підставами, що й обгрунтовують їх необхідність [14, с. 91].
Друга ознака – це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак здійсненого вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається із зовнішніми ознаками вбивства, а застосування зброї працівником міліції при затриманні небезпечного злочинця – з видимими ознаками перевищення влади тощо).
Про те, що вчинок підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, можна говорити, якщо:
1) дія або бездіяльність особи спрямована проти об'єкта кримінально-правової охорони;
2) вчинене діяння відповідає фактичним, зовнішнім ознакам об'єктивної сторони того чи іншого складу злочину;
3) це діяння вчинила особа, яка здатна бути суб'єктом відповідного злочину [16, с. 150].
Якщо вчинене діяння із зовнішньої сторони не збігається з тим чи іншим злочином, не можна навіть порушувати питання про наявність цих обставин.
Третя ознака обставин, що розглядаються, полягає в тому, що вони мають незлочинний характер, їм властива правомірність заподіяння шкоди. Така правомірність грунтується або на суб'єктивному праві, або на юридичному обов'язку, або на владних повноваженнях.
Тому зазначені обставини знайшли своє закріплення не лише в КК, а й в інших законодавчих актах (наприклад, Законах України "Про міліцію" від 20.12.1990 р. № 565-XІІ в ред. від 17.04.2009 р., "Про Службу безпеки України" від 25.03.1992 р. № 2229-XІІ в ред. від 22.05.2008 р., "Про оперативно-пошукову діяльність" від 18.02.1992 р. № 2135-XІІ в ред. від 14.01.2006 р., в адміністративних та інших законах).
До обставин, передбачених іншими законодавчими актами, належать виконання професійних обов'язків, виконання службового обов'язку, застосування сили, спеціальних засобів, зброї тощо.
Четверта ознака характеризує ці обставини як суспільно корисні, тобто такі, що відповідають інтересам особи, суспільства або держави.
Водночас це не виключає того, що в ряді випадків такі вчинки можуть і не бути суспільно корисними (наприклад, окремі випадки заподіяння потерпілому шкоди за його згодою, заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності тощо). У цьому разі вони визнаються соціально допустимими (прийнятними).
Нарешті, п'ята ознака характеризує кримінально-правові наслідки вчинення діянь. Ці наслідки полягають у тому, що вчинення таких діянь, якщо вони відповідають приписам закону, виключає кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.
У спеціальній літературі пропонувалося розглядати обставини, які виключають злочинність діяння, як різновид чи то обставин, що виключають кримінальну відповідальність, чи то обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності, чи то обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності і покарання [19, с. 87].
Ці пропозиції, по суті, зводяться до утворення в кримінальному праві єдиного інституту, який об'єднав би усі випадки, коли особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності взагалі, а також випадки, коли особа з тих чи інших підстав може бути звільнена від кримінальної відповідальності або звільнена від покарання.
Такі пропозиції не знайшли підтримки, оскільки вони ведуть до об'єднання одним поняттям обставин, які мають різну юридичну природу.
У кримінальному праві існує чотири самостійних інститути:
1) обставини, що виключають злочинність діяння;
2) обставини, що виключають кримінальну відповідальність;
3) обставини, що звільняють від кримінальної відповідальності;
4) обставини, що звільняють від покарання.
Ці групи обставин мають спільні ознаки, але між ними існують і суттєві принципові відмінності.
Так, спільною ознакою обставин, що виключають злочинність діяння, та обставин, що виключають кримінальну відповідальність, є неможливість притягнення особи до кримінальної відповідальності.
Проте якщо за обставин, що виключають злочинність діяння під час його вчинення є правомірним, а в більшості випадків – і суспільно корисним, тож існує тільки формальна відповідність діяння ознакам злочину, то за обставин, що виключають кримінальну відповідальність, діяння під час його вчинення було суспільно небезпечним.
При цьому особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності з інших підстав. За наявності обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності або від покарання, діяння як під час його вчинення, так і під час розгляду справи, є або злочином, або визнається діянням, що містить ознаки злочину, який не являє великої суспільної небезпеки, а особа звільняється від кримінальної відповідальності на підставах, передбачених кримінальним законом.
За наявності обставин, що виключають злочинність діяння, воно під час вчинення є правомірним і, як правило, суспільно корисним. Існує лише формальна відповідність його ознак ознакам злочину. Закон або дозволяє, або зобов'язує вчинити таке діяння. Тому обставини, що виключають злочинність діяння, – це самостійний інститут кримінального права.
Виходячи із соціальної суті обставин, що виключають злочинність діяння, повинно вирішуватись і питання про критерії віднесення тих чи інших обставин до зазначеного інституту, тобто про коло цих обставин.
Окремі вчені вважають, що таким критерієм є передбаченість їх кримінальним законом, і на цій підставі робиться висновок, що оскільки виконання наказу, згода потерпілого та інші обставини не передбачені безпосередньо в кримінальному законі, то вони мають іншу юридичну природу [15, с. 105].
Не зовсім точним є і запропонований деякими вченими критерій суспільної корисності дій за обставин, що виключають злочинність діяння [30, с. 27].
Як правило, діяння за вказаних обставин є суспільно корисним, але інколи, формально вважаючись правомірним (непротиправним), воно в цілому, з урахуванням його наслідків, фактично не є суспільно корисним.
Так, із позиції кримінального закону, завжди є правомірним заподіяння середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень особі, яка здійснює посягання на інтереси, що охороняються законом, навіть якщо при цьому матиме місце явна невідповідність заподіяної шкоди щодо небезпечності посягання чи обстановки захисту, тобто перевищення меж необхідної оборони, оскільки кримінальна відповідальність передбачена лише у разі, якщо при перевищенні меж необхідної оборони заподіяна тому, хто вчиняє посягання, шкода буде виявлятись у тяжких тілесних ушкодженнях чи смерті (ст.ст. 118, 124 КК).
Проте, на наш погляд, кримінально некаране, тобто правомірне, заподіяння шкоди тому, хто вчиняє посягання, при її явній невідповідності небезпечності посягання чи обстановці захисту вважати суспільно корисним підстав немає.
Критерії класифікації обставин, що виключають злочинність діяння, залежно від мети класифікації можуть бути різними, а тому по-різному вирішуватиметься й питання про обсяг окремих обставин, тобто про характер і коло дій, які утворюватимуть зміст цих обставин [13, с. 55].
Критеріями класифікації можуть бути, зокрема:
1) соціальна сутність дій (суспільна корисність і правомірність чи лише правомірність);
2) правові підстави для вчинення дій (дозволяння законом чи обов'язковість виконання);
3) характер дій, що вчиняються;
4) спрямованість дій (об'єкт, на який вони націлені);
5) врегульованість дій у законі;
6) правовий статус особи, зокрема її професійний і службовий стан;
7) мета вчинення дій (відвернення заподіяння шкоди, досягнення суспільне корисного результату, задоволення власних потреб у межах, дозволених законом, тощо) [13, с. 56].
Наведені критерії класифікації таких обставин будуть одночасно й критеріями їх розмежування.
Якщо, наприклад, за критерії розмежування обставин, що виключають злочинність діяння, взяти характер дій, що вчиняються, їх спрямованість і мету, то затриманням особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, як самостійною обставиною охоплюватимуться дії всіх осіб, спрямовані на затримання зазначеної особи, незалежно від того, покладений на них відповідний обов'язок чи ні.
Затримання особи, що вчинила суспільне небезпечне посягання, зокрема працівниками правоохоронних органів, може здійснюватися через значний проміжок часу після вчинення злочину. Крім того, застосування зброї при затриманні зазначеної особи може призвести до її смерті, тобто таке затримання ставить за мету не тільки доставлений такої особи відповідним органам влади, а й недопущення її втечі, зокрема втечі з-під варти.
Досягати цієї мети закон дозволяє навіть шляхом позбавлення життя особи, яка втікає з-під варти. Це зумовлено тим, що при затриманні злочинців працівникам міліції дозволяється в окремих випадках застосування зброї навіть без попередження про намір її застосування.
Однакові за характером дії залежно від обраних критеріїв класифікації та врегульованості у законі в одному випадку охоплюються однією обставиною, що виключає злочинність діяння, в другому – іншою.
Тому при розмежуванні обставин, що виключають злочинність діяння, необхідно враховувати всі критерії їх класифікації (розмежування), керуючись при цьому правилами, виробленими щодо конкуренції кримінально-правових норм (загальної чи спеціальної норми, спеціальних норм між собою, частини та цілого, повної та неповної) і розмежування суміжних норм.
Так, професійний ризик можна розглядати як спеціальну норму (обставину) щодо загальної норми (обставини), якою є виконання професійних і службових функцій, тому що право на вчинення дій, пов'язаних із професійним ризиком (що випливає із самої назви цієї обставини), виникає тільки у зв'язку з виконанням особою своїх професійних і службових функцій.
Виконання професійних і службових функцій слід розглядати як загальну норму (обставину) і стосовно таких її окремих видів, як примус до послуху, виконання обов'язків військової служби, науковий експеримент тощо.
Спеціальними щодо виконання професійних і службових функцій будуть і дії, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання особи, що вчинила суспільно небезпечне посягання, особами, на яких покладені відповідні обов'язки у зв'язку з їх професійним (службовим) становищем.
Таким чином, обставини, що виключають злочинність діяння, – це передбачені КК, а також іншими законодавчими актами зовнішньо схожі зі злочинами суспільно корисні (соціально прийнятні) й правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а у такий спосіб і кримінальну відповідальністю особи за завдану шкоду.

2. ЮРИДИЧНИЙ СКЛАД ВИКОНАННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗОВАНОЇ ГРУПИ ЧИ ЗЛОЧИННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
2.1 Умови правомірності виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
Боротьба з розповсюдженням організованої злочинної діяльності в Україні та інших країнах світу – одна із актуальніших проблем держави. Цій проблемі останнім часом присвячено ряд міжнародних документів і наукових досліджень політологів, соціологів, юристів та іншіх фахівців [17, с. 60].
Виконання спеціального завдання полягає у проникненні в злочину групу негласного працівника оперативного підрозділу. Закон дозволяє здійснювати проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу або особи яка співробітничає з ним, із збереженням в таємниці достовірних даних щодо їх особистості. Проникнення здійснюється під легендою. Проникнення в злочинну групу працівника оперативного підрозділу чи особи, яка співробітничає з ним на практиці та в науковій літературі називається оперативним проникненням [11, c. 270].
Оперативне проникнення – це складна операція із впровадження оперативного працівника чи конфідента в злочинне угруповання, яке має стійкий характер, глибоку законспірованість, сувору внутрішню дисципліну, спрямоване на вчинення заздалегідь підготовлених тяжких злочинів [26, с. 301].
Об'єктом оперативного проникнення можуть бути незаконні озброєні формування, формування, що планують вчинення насильницького захоплення влади, терористичні акції, бандитизм й інші небезпечні посягання на правопорядок в державі.
Збитки чи шкода, завдані діями штатного негласного працівника при виконанні ним завдання відшкодовуються за рахунок державного бюджету, а такий працівник не несе відповідальності за причинену шкоду чи збитки, якщо його дії були необхідні для виконання завдання.
Підставами для виконання спеціального завдання, зазвичай, є:
1) інформація про систематичні правопорушення на підприємствах, в організаціях і установах, які дають привід вважати, що на цих об'єктах діють злочинні групи;
2) інформація про вчинення посадовими особами організованих злочинних дій;
3) інформація про глибоко законспіровану підготовку тяжких злочинів, яку необхідно перевірити для попередження таких злочинів;
4) інформація про розвідувально-підривну діяльність спецслужб іноземних держав та організацій [11, с. 271].
Участь в організованій групі чи злочинній організації передбачає обов'язкову причетність до злочинів, скоєних подібними формуваннями. Така причетність, безумовно, носить вимушений характер.
Вимушеність заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам в ході виконання спеціального завдання обумовлюється кримінальною обстановкою (ситуацією) вчинку, тобто сукупністю зовнішніх обставин, що характеризуються:
1) перебуванням особи в складі організованої групи чи злочинної організації;
2) реальною необхідністю участі особи, яка виконує спеціальне завдання, у вчиненні у складі організованої групи чи злочинної організації діянь, заборонених кримінальним законом, через:
а) реальну небезпеку викриття особи;
б) неможливість іншим чином попередити вчинення інших злочинів організованою групою чи злочинною організацією чи розкрити їх злочинну діяльність [23, с. 5].
Вимушене заподіяння шкоди правоохоронним інтересам, не будучи злочином, формально повинно підпадати під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, а саме – під ознаки злочину невеликої або середньої тяжкості, незалежно від форми вини, а також деяких тяжких і особливо тяжких злочинів, здійснених з необережності, не тягне за собою кримінальної відповідальності особи, виконуючої спеціальне завдання.
Особа, яка виконує спеціальне завдання, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі злочинної організації чи організованій групі особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов'язаного із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настання інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.
Також такі особи не можуть бути засудженими до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначеним їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
2.2 Об'єкт і суб'єкт юридичного складу виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації
Об'єкт заподіяння шкоди – інтереси особи, суспільства, держави, що охороняються кримінальним законом (наприклад, недоторканість громадянина, його власність, громадська безпека, порядок управління, державна таємниця тощо).
За своїм характером дії (бездіяльність) особи, яка заподіює шкоду в складі організованої групи або злочинної організації, повинні збігатися з ознаками якогось злочину, за винятком тих, що передбачені в ч. 2 ст. 43 КК (наприклад, особа може вчинити крадіжку, вимагання, завдати потерпілому побоїв тощо).
Суб'єктами заподіяння шкоди можуть бути лише особи, які відповідно до чинного закону виконують спеціальне завдання в складі організованої групи або злочинної організації. До них належать:
1) негласні працівники оперативних підрозділів або особи, які співробітничають з ними, що проникли до злочинної групи (п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність");
2) штатні і позаштатні негласні працівники спеціальних підрозділів по боротьбі з організованою злочинністю, введені під легендою прикриття в організоване злочинне угруповання (ст. 13 ч. З Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю");
3) учасники організованих злочинних угруповань, притягнуті до співробітництва спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю (ст. 14 Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю".
Участь особи в організованій групі чи злочинній організації може вважатись виконанням спеціального завдання, про яке йдеться у ст. 43 КК і яке дає особі право на правомірне заподіяння шкоди лише за умови документального оформлення такого завдання і відображення його у документах відповідної оперативно-розшукової справи.
Документальне оформлення спеціального завдання необхідне як у випадку проникнення особи до складу організованої групи чи злочинної організації, так і у разі укладення угоди з особою, яка вже є членом такої групи чи організації.
Про необхідність негласного проникнення працівника оперативного підрозділу (розвідувального органу) або особи, яка співробітничає з оперативним підрозділом (розвідувальним органом), до складу організованої групи чи злочинної організації має бути винесена постанова, яка затверджується начальником органу, до складу якого входить підрозділ, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, а у деяких випадках – безпосередньо начальником такого підрозділу.
Виконання спеціального завдання особою, яка до укладення угоди про співробітництво з оперативним підрозділом (розвідувальним органом) вже була членом організованої групи чи злочинної організації, не звільняє цю особу від кримінальної відповідальності за злочини, вчинені нею до укладення угоди й отримання спеціального завдання.
Це саме стосується й особи, яка діяла з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за власною ініціативою, без спеціального завдання відповідних органів.
Закон забороняє залучати до виконання оперативно-розшукових завдань медичних працівників, священнослужителів, адвокатів, якщо особа, щодо якої вони мають здійснювати оперативно-розшукові заходи, є їх пацієнтом чи клієнтом.
Отже, не може визнаватись правомірним виконання медичними працівниками, священнослужителями, адвокатами спеціальних завдань у складі організованих груп чи злочинних організацій, члени яких є їх пацієнтами чи клієнтами, а вчинення цими особами злочинних діянь за таких обставин розглядатися з урахуванням положень, передбачених ст. 43 КК.
2.3 Межі заподіяння шкоди. Перевищення меж заподіяння шкоди. Відповідальність за перевищення меж заподіяння шкоди
Межі заподіяння шкоди визначаються ч. 2 ст. 43 КК. Особа може, беручи участь у злочинній організації, заподіяти будь-яку шкоду, тобто навіть вчинити злочин (наприклад, заподіяти потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження або брати участь у контрабанді, у розкраданні чужого майна тощо).
Перевищення меж заподіяння шкоди – це вчинення особою в складі організованої групи або злочинної організації одного з трьох злочинів:
1) умисного особливо тяжкого злочину, поєднаного насильством над потерпілим (наприклад, умисне убивство);
2) умисного тяжкого злочину, пов'язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому (наприклад, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження);
3) умисного особливо тяжкого і тяжкого злочину, пов'язаного з настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (мова іде про наслідки, які законодавець ставить в один ряд із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому) [23, с. 7].
Відповідно до закону особа, яка виконує спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, до структури якої з цією метою вона буда впроваджена, підлягає кримінальній відповідальності за вимушене заподіяння в її складі злочину в двох випадках:
1) коли ця особа приймала участь в умисному особливо тяжкому злочині, поєднаного з насильством над потерпілим;
2) коли вона приймала участь в умисному тяжкому злочині, пов’язаного із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків (ч. 2 ст. 43 КК).
Для застосування вказаної норми необхідно встановлення відповідних об'єктивних та суб'єктивних ознак.
До перших з них відноситься участь в організованій групі чи злочинній організації. Це означає, що стосовно вчиненого злочину особа виконувала роль виконавця, підбурювача або пособника, тобто його дії знаходились у причинному та винному зв'язках із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам [18, с. 23].
До об'єктивних ознак належать також тяжкість вчиненого – повинна бути співучасть у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину. Також, до них відносяться спосіб посягання – насильство над потерпілим, та його наслідки – заподіяння по