К СУБ ЄКТИВНА СТОРОНА У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ.

КУРСОВА РОБОТА
з дисципліни "Кримінальне право України (Особлива частина)"
на тему:
СУБ'ЄКТИВНА СТОРОНА У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ 1 Загальнотеоретичні аспекти дослідження суб'єктивної сторони злочину при розгляді кримінальних справ 5
1.1 Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину 5
1.2 Вина та її форми 6
Розділ 2 Особливості суб’єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку 17
2.1 Визначення суб'єктивної сторони групового порушення громадського порядку 17
2.2 Ознаки суб'єктивної сторони хуліганства 19
2.3 Специфіка суб'єктивної сторони інших злочинів проти громадського порядку 25
Висновки 29
Список використаної літератури 32


ВСТУП
Актуальність теми роботи визначається не лише наявністю відповідних кримінально-правових заборон у чинному законодавстві, але й сучасними соціально-політичними та економічними подіями в Україні. Загострення існуючої економічної кризи відчутно впливає на стан громадського порядку. Отже, можна спрогнозувати, і про це постійно попереджують усі ЗМІ, зростання кількості злочинів проти громадського порядку та підвищення значення відповідних дій правоохоронців щодо їх правової оцінки.
На нашу думку, при такій потенційній кваліфікації важливо встановити саме ознаки суб'єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку, щоб не допустити порушення законності при тлумаченні відповідних статей КК України.
Суспільна небезпечність діянь, що розглядаються у розділі XІІ КК України, полягає в тому, що вони заподіюють або ставлять під загрозу заподіяння істотної шкоди громадському порядку.
Громадський порядок – це сукупність суспільних відносин, що забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, відпочинку, побуту і нормальної діяльності підприємств, організацій, установ у цій сфері [8, c. 10].
Тому злочини проти громадського порядку можна визначити як умисні суспільно небезпечні посягання на громадський порядок у різних сферах забезпечення життєдіяльності людей, взятих під охорону законом про кримінальну відповідальність [22, с. 17].
Злочини проти громадського порядку поділяються на групове порушення громадського порядку – ст. 293, масові заворушення – ст. 294, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку – ст. 295, хуліганство – ст. 296 КК України.
Мета роботи полягає у комплексному розгляді особливостей суб'єктивної сторони у злочинах проти громадського порядку.
Об'єкт дослідження – суб'єктивна сторона у злочинах проти громадського порядку.
Предмет дослідження – норми КК України, якими врегульовано відповідальність за порушення громадського порядку в Україні.
Методи дослідження – описовий, порівняльний.
У процесі досягнення мети роботи вирішувалісь такі завдання:
– з'ясувати поняття і значення суб'єктивної сторони злочину;
– розглянути вину та її форми;
– визначити суб'єктивну сторону групового порушення громадського порядку;
– розкрити ознаки суб'єктивної сторони хуліганства;
– висвітлити специфіку суб'єктивної сторони інших злочинів проти громадського порядку.
Структура роботи: вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СУБ'ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ ЗЛОЧИНУ ПРИ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
1.1 Поняття і значення суб'єктивної сторони злочину
Суб'єктивна сторона злочину являє собою психологічний зміст злочину, його внутрішню (стосовно об'єктивної) сторону. Вона нерозривно пов'язана з іншими елементами складу злочину, оскільки в психіці суб'єкта знаходять відображення усі об'єктивні якості злочинного діяння [10, с. 12].
В юридичній літературі суб'єктивна сторона злочину визначається як внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображує ставлення її свідомості й волі до суспільно небезпечного діяння, котре нею вчиняється, і до його наслідків [7, с. 29].
Іноді її визначають дещо інакше, а саме як внутрішню сторону злочинного діяння; ті внутрішні процеси, які відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння [33, с. 21].
Проте у будь-якому разі сутність визначення цього елемента складу злочину пов'язується із психічним ставленням суб'єкта, яке розглядається та враховується лише стосовно суспільно небезпечного діяння і його наслідків і повинно характеризуватись конкретною формою вини [34, с. 50].
До ознак, що утворюють суб'єктивну сторону злочину, належать: вина, мотив, мета злочину та емоційний стан. Необхідно зазначити, що останню ознаку суб'єктивної сторони виділяють не всі вчені.
Вина – основна й обов'язкова ознака суб'єктивної сторони будь-якого злочину. Мотив і мета – це факультативні ознаки суб'єктивної сторони злочину. Вони вимагають свого встановлення лише у тих випадках, коли про це прямо зазначено у законі (в диспозиції статті Особливої частини КК України) або коли вони однозначно випливають із змісту злочину.
У деяких випадках кримінальний закон вказує на особливий емоційний стан як ознаку суб'єктивної сторони. Так, відповідно до ст.ст. 116, 123 КК України такий емоційний стан, як сильне душевне хвилювання, входить до змісту суб'єктивної сторони.
1.2 Вина та її форми
Як вже зазначалось, основною й обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони складу злочину є вина.
Принцип, відповідно до якого кримінальна відповідальність можлива лише при наявності вини, сформульований у ст. 62 Конституції України. У ній зазначено: "Особа вважається невинуватою у вчинені злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".
Це конституційне положення конкретизується у ст.ст. 24, 25 Загальної частини КК України та в статтях Особливої частини КК України. Воно свідчить про недопустимість у вітчизняному кримінальному праві об'єктивного ставлення у вину, тобто покладення відповідальності за заподіяні суспільно небезпечні наслідки при відсутності вини особи, яка їх завдала.
Поняття вини визначається у законі. У статті 23 КК України сказано, що "виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом та її наслідків, виражене у формі умислу чи необережності".
Основними категоріями, які характеризують вину, є її зміст, сутність, форма та ступінь [33, c. 21].
Аналіз цих категорій дозволяє глибше пізнати інститут вини в кримінальному праві. Такий аналіз має велике практичне значення як для законодавчого визначення вини, так і для його застосування на практиці.
Зміст вини – це сукупність психічних елементів, у яких відображаються об'єктивні ознаки злочину, що виражають певне ставлення особи до цих ознак. Тобто вона характеризує відображення у психіці (свідомості) особи фактичних ознак, які характеризують об'єкт і об'єктивну сторону [33, с. 23].
Зміст вини – це зміст умислу або необережності при вчиненні конкретного злочину.
Сутність вини полягає в негативному ставленні особи, яка вчиняє суспільно небезпечне діяння, до суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом.
Форма вини характеризує певний зв'язок психічних ознак, які складають зміст вини, з об'єктивними ознаками злочину. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини – умисел (ст. 24 КК України) і необережність (ст. 25 КК України).
З аналізу ст.ст. 24 та 25 КК України випливає, що визначення форми вини базується на поєднанні двох психічних ознак (елементів): інтелектуальної й вольової. Ці ознаки, своєю чергою, пов'язані ознаками об'єктивної сторони складу злочину – дією (бездіяльністю) і наслідками.
Отже, кожна форма вини включає в себе ознаки (елементи), які характеризують свідомість і волю особи. Перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі – вольовими ознаками. Різне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи при вчиненні нею злочину дає можливість конструювати різні форми вини та її види [7, с. 44].
Ступінь вини – це кількісна характеристика вини. Вона визначає тяжкість вчиненого діяння й небезпечність особи винного.
Ступінь вини суб'єкта визначається:
1) суспільною небезпечністю вчиненого діяння;
2) особливостями психічного ставлення винного: формою вини, характером умислу або необережності;
3) мотивом і метою злочину;
4) обставинами, що характеризують особу винного;
5) причинами злочину та умовами, що вплинули на формування злочинного умислу або на допущення особою необережності [34, с. 102].
Встановлюючи вину, необхідно виходити із її об'єктивного існування в реальній дійсності. Відсутність вини означає відсутність суб'єктивної сторони, а, отже, – складу злочину [28, с. 35].
Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.
Прямий умисел – це таке психічне ставлення до діяння та його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).
Непрямий умисел – це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК України).
Як можна побачити, ці формулювання мають багато спільного, їх аналіз дає можливість виділити основні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків.
Свідомість і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків – його вольову ознаку. З урахуванням цих ознак можна дати загальне визначення поняття умислу. Його зміст полягає в тому, що особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала або свідомо припускала їх настання [28, с. 34].
При вчиненні конкретних злочинів можливі різноманітні поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Це співвідношення й покладено в основу розмежування в законі та на практиці умислу на прямий і непрямий.
Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Хоча ці поняття й належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони є різними за своім змістом [10, с. 89].
Свідомість суспільно небезпечного характеру діяння містить у собі не лише розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, усіх обставин, що характеризують об'єктивні ознаки складу злочину, в тому числі значущість об'єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин, а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості [21, с. 110].
Передбачення означає, що у свідомості даної особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення тут носить конкретний характер. Особа має чітке уявлення про розвиток причинного зв'язку, тобто про те, що саме від її конкретного діяння настануть або можуть настати конкретні суспільно небезпечні наслідки [33, с. 95].
Вольова ознака прямого умислу – це бажання настання передбачуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Зазвичай особа прагне в цьому разі досягти певної мети, задовольнити ту чи іншу потребу [21, с. 112].
Свідомість при непрямому умислі є аналогічною свідомості в умислі прямому. І в цьому разі свідомість особи включає до себе розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об'єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об'єкта і предмета посягання, характеру дії і бездіяльності, а також місця, часу, способу їх вчинення та ін. Вона також містить розуміння суспільної небезпечності, шкідливості свого діяння і його наслідків [21, с. 113].
Передбачення при непрямому умислі має свою розпізнавальну особливість. Як і при прямому умислі, воно носить конкретний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкретна дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небезпечний наслідок, і у такий спосіб передбачає загалом розвиток причинного зв'язку між діянням і можливим наслідком.
Проте цей наслідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку при непрямому умислі виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому й полягає розпізнавальна особливість передбачення наслідків при непрямому умислі [28, с. 38].
Проте основна сутність непрямого умислу – в його вольовій ознаці. Особливість такої ознаки полягає у відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні, воно не потрібно їй ні як основний, ні як проміжний наслідок. Тут має місце ситуація, при якій особа, не спрямовуючи свою волю на досягнення наслідку, все ж таки свідомо допускає його настання. Зазвичай таке свідоме допущення виражається у байдужому ставленні до наслідків. Інакше кажучи, особа, не будучи заінтересованою у настанні суспільно небезпечного наслідку свого діяння, все ж допускає таку можливість [28, с. 39].
В окремих випадках свідоме допущення суспільно небезпечних наслідків може проявитися в безпідставному розрахунку на їх ненастання. Воля особи нібито спрямована на недопущення наслідків свого діяння, проте її розрахунок і надії абстрактні, ні на чому конкретному не грунтуються. У подібних випадках прийнято говорити про розрахунок на "навмання" [13, с. 201].
Викладене дозволяє виділити ознаки, що відрізняють непрямий умисел від прямого.
Зазвичай, відмінність між ними вбачається лише у вольовій ознаці – при прямому умислі особа бажає настання суспільно небезпечного наслідку як основного або проміжного результату (мети), а при непрямому – воля особи не спрямована на досягнення такого наслідку, вона його не бажає, але все ж свідомо допускає його настання.
Ця перша розпізнавальна ознака є вельми істотною, але цим не можна обмежуватися.
Друга розпізнавальна ознака полягає у характері передбачення наслідків. Якщо при прямому умислі особа передбачає наслідки як можливий або як неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, то при непрямому умислі вона передбачає лише можливість (імовірність) настання таких наслідків.
Відомо, що злочини з формальним складом визнаються закінченими з моменту вчинення діяння і не потребують настання і встановлення будь-яких наслідків такого діяння (погроза вбивством – ст. 129 КК України, погроза знищення майна – ст. 195 КК України, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину – ст. 383 КК України та ін.).
Структура цих складів злочинів така, що наслідки тут перебувають за межами необхідних ознак об'єктивної сторони, а, відтак, і складу злочину. Вже тому суб'єкт не може бажати їх настання. Проте ця обставина не виключає умисної вини.
Інтелектуальна ознака умислу в цих випадках включає лише усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння, ставлення до наслідків тут не виникає й не може виникнути. А вольова ознака умислу обмежується бажанням вчинення конкретної дії чи бездіяльності. Таким чином, злочини з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом [21, с. 111].
У літературі існує точка зору, відповідно до якої в злочинах з формальним складом зміст вини включає в себе психічне ставлення не лтше до діяння, а й до його суспільно небезпечних наслідків, щодо яких можливий і непрямий умисел [28, с. 35].
Проте це твердження ігнорує наявну в законі конструктивну відмінність між матеріальним і формальним складами злочину. Більш того, висновки про можливість непрямого умислу в злочинах з формальним складом не відповідають законодавчому визначенню цих злочинів, що не включають до складу їх наслідки й не враховують, що в цих випадках вольова ознака умислу переноситься на саме діяння.
Інакше кажучи, вольова ознака умислу повинна визначатися тут психічним ставленням суб'єкта до суспільно небезпечної дії чи бездіяльності. Вона проявляється не лише в усвідомленні об'єктивно існуючої суспільної небезпечності діяння, а й у бажанні це діяння вчинити.
Отже, непрямий умисел тут виключається, оскільки свідоме допущення стосується виключно наслідків суспільно небезпечної дії чи бездіяльності, які у злочинах з формальним складом лежать за межами її об'єктивної сторони.
У межах прямого і непрямого умислів у теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.
За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово. У більшості випадків кваліфікація злочину не залежить від часу виникнення умислу, проте КК України відомі злочини, суб'єктивна сторона і характер суспільної небезпечності яких фактично визначаються умислом, що виник раптово. Це передбачено ст. 116 КК України (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) або ст. 123 КК України (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання).
При заздалегідь обдуманому умислі мотив і мета вчинити злочин і його безпосередня реалізація виокремлені між собою певним проміжком часу, протягом якого винний розробляє план вчинення злочину, обмірковує його деталі, обирає спосіб, час і місце вчинення.
Такі обставини зазвичай свідчать про підвищену антисоціальність суб'єкта. Тому, незважаючи на те що час виникнення умислу в більшості умисних злочинів не має значення, його необхідно враховувати при призначенні покарання. Тим більше, що при заздалегідь обдуманому умислі часто вчиняються такі особливо тяжкі злочини, як вбивство, розбійні напади, бандитизм, викрадення майна в особливо великих розмірах, контрабанда, вимагання та ін. [13, с. 162].
Важливою рисою умислу, що виник раптово, є його швидкоплинність, тобто раптова поява, поєднана з негайною реалізацією зовні. Злочин тут вчиняється особою відразу з виникненням умислу. Зазвичай приводом до цього є протиправні дії самого потерпілого, внаслідок чого така ситуація розглядається як обставина, що пом'якшує покарання (п. 7 ст. 66 КК України).
В окремих випадках, як уже зазначалося, наявність умислу, що виник раптово, визначає утворення складів злочинів з пом'якшуючими обставинами (ст.ст. 116 і 123 КК України).
Проте така оцінка не є наслідком лише раптовості виникнення умислу. Вирішальне значення тут мають протиправні дії або тяжка образа з боку потерпілого, що ініціюють (провокують) умисел і лежать в основі його виникнення.
Втім, оцінка умислу, що виник раптово, в усіх випадках як менш небезпечного порівняно із заздалегідь обдуманим, була б помилковою. Так, вбивство з хуліганських мотивів навіть при наявності умислу, що виник раптово, обгрунтовано визнається вбивством при обставинах, що обтяжують покарання (п. 7 ч. 2 ст. 115 КК України). А вбивство з ревнощів або вбивство із жалощів до тяжко хворого, що відчуває тяжкі муки, навіть при заздалегідь обдуманому умислі розглядається як просте умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК України).
Така оцінка є справедливою. Формування умислу в подібній ситуації поєднане зі складною боротьбою почуттів, важкими переживаннями, приниженнями і сумнівами. Тому в кожному конкретному випадку вчинення злочину необхідний всебічний аналіз усіх обставин виникнення і формування умислу [13, с. 168].
Залежно від спрямованості й ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).
Визначений умисел характеризується чіткою конкретизацією наслідків діяння в передбаченні винного. Суб'єкт тут передбачає конкретні наслідки і бажає їх або свідомо допускає. Наприклад, особа бажає викрасти гроші із каси магазину. Тут вона має чітке уявлення про характер наслідків.
Водночас конкретизацію наслідків не можна зводити в усіх випадках до чітко формальних параметрів. Діапазон їх доволі широкий. Саме тому визначений умисел в одних випадках може бути простим, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, наприклад, смерті потерпілого при пострілі впритул, або альтернативним, коли особа передбачає й однаково бажає або свідомо допускає настання одного із двох чи більшого числа, але індивідуально визначених наслідків [13, с. 170].
Так, при заподіянні проникаючого ножового поранення грудної клітини потерпілого винний однаковою мірою передбачає і бажає настання смерті потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження.
Невизначений умисел відрізняється від альтернативного визначеного умислу тим, що при передбаченні можливості настання шкідливих наслідків тут відсутня їх індивідуальна визначеність. У особи немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків. Суб'єкт у цьому разі бажає або свідомо допускає настання шкідливих наслідків тим чи іншим інтересам, але про те, якою фактично буде ця шкода, не має чіткого уявлення [13, с. 172].
Так, при нанесенні ударів кулаком винний не передбачає, які саме тілесні ушкодження будуть заподіяні потерпілому: легкі, середньої тяжкості або навіть тяжкі. Втім, у подібних випадках він передбачає спричинення будь-якого за ступенем тяжкості тілесного ушкодження потерпілому і бажає або свідомо допускає його настання. Злочин у таких випадках кваліфікується за фактично заподіяними наслідками.
Розглянуті види умислу впливають або на кваліфікацію злочину, або на ступінь його суспільної небезпечності, і тому повинні враховуватися при призначенні покарання.
Необережність поряд з умислом – це основна форма вини у кримінальному праві.
Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окремих службових злочинів.
Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріальних збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і професійних обов'язків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масштабами і тяжкістю наслідків [7, с. 174].
Змішана форма вини являє собою різне психічне ставлення особи у формі умислу і необережності до різних об'єктивних ознак одного і того ж злочину.
При змішаній формі вини щодо одних ознак складу злочину має місце умисел (прямий чи непрямий), щодо інших – необережність (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість).
Питання про змішану форму вини виникає в тих складах злочину, в яких об'єктивна сторона за своїм характером є складною. Оскільки зміст вини визначається психічним ставленням особи не лише до об'єкта, а й до об'єктивної сторони конкретного злочину, то вина повинна відображати складний характер об'єктивних ознак конкретного складу злочину [10, с. 193].
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що встановлення суб'єктивної сторони – це завершальний стан процесу констатації складу злочину.
Глибоке вивчення суб'єктивної сторони складу злочину полягає в правильному розумінні (тлумаченні) диспозиції кримінально-правової норми і в об'єктивному та всебічному аналізі умов і обставин злочинного діяння.
Повне й всебічне встановлення ознак, що характеризують суб'єктивну сторону злочину є необхідною умовою правильної кваліфікації злочину, визначає ступінь суспільної небезпеки діяння й особи, яка його вчинила, впливає на застосування покарання.

РОЗДІЛ 2 ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ
2.1 Визначення суб'єктивної сторони групового порушення громадського порядку
Суб'єктивна сторона групового порушення громадського порядку, як відомо, характеризується прямим умислом. Вказівка на умисел випливає зі змісту диспозиції [24, с. 150].
При цьому у кримінально-правовій літературі існують дискусії щодо змісту умислу при груповому порушенні громадського порядку.
Так В. Т. Дзюба зазначає, "щодо злочинних наслідків, то як організатори, так і учасники злочинних дій мають усвідомлювати груповий характер своїх дій, передбачати, що їх дії призведуть до настання грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту підприємства, установи чи організації, і бажають такі дії вчинити" [19, с. 994].
Тобто, з одного боку, науковець не заперечує, що цей склад злочину має наслідки, – з цього слідує, що він за конструкцією відноситься до матеріальних. З іншого боку, він формулює зміст умислу щодо формального складу злочину.
Таку ж позицію мають й інші науковці.
Так, зокрема В. А. Ломако вважає, що "особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає можливість грубого порушення громадського порядку або суттєвого порушення роботи транспорту підприємства, установи чи організації і бажає цього" [15, с. 802].
Втім, при цьому науковець при визначенні інтелектуального моменту умислу вказує на елемент злочинної самовпевненості (передбачає можливість) та знову не визначає чітке ставлення винного до наслідків.
Така ситуація пов'язана з тим, що в кримінально-правовій науці немає одностайності щодо конструкції групового порушення громадського порядку [19, с. 993; 26, с. 542].
На наш погляд, цей склад злочину за конструкцією матеріальний, тому й визначати умисел слід відповідно до ч. 2 ст. 24 КК України:
а) особа усвідомлює, що організовує групові дії, передбачає грубе порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, і бажає їх настання;
б) особа усвідомлює, що бере активну участь у групових діях, передбачає грубе порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, і бажає їх настання.
Мотив та мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони вказаного складу злочину.
Проте при цьому окремі науковці заперечують можливість хуліганських мотивів, пов'язуючи це з відмінністю групового порушення громадського порядку від групового хуліганства [15, с. 375; 15, с. 802].
Інші вчені, також від протилежного вказують, що "антидержавна" мета неможлива при груповому порушенні громадського порядку, що дозволяє відмежувати вказаний злочин від дій, вчинених з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади (ст. 109 КК України) та посягань на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК України) [18, с. 523].
Тобто визначення вказаних ознак суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 293 КК України дозволяє правильно кваліфікувати відповідні протиправні дії та відмежувати цей злочин від суміжних складів.
Проведений аналіз ознак суб'єктивної сторони групового порушення громадського порядку дозволяє зробити такі висновки:
1) суб'єктивна сторона групового порушення громадського порядку характеризується прямим умислом: особа усвідомлює, що організовує групові дії, передбачає грубе порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, і бажає їх настання; особа усвідомлює, що бере активну участь у групових діях, передбачає грубе порушення громадського порядку або суттєве порушення роботи транспорту, підприємства, установи чи організації, і бажає їх настання;
2) мотив та мета є факультативними ознаками суб'єктивної сторони вказаного складу злочину.
При цьому окремі мотиви та цілі не можливі при груповому порушенні громадського порядку. Тобто визначення вказаних ознак суб'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 293 КК України, дозволяє правильно кваліфікувати відповідні протиправні дії та відмежувати цей злочин від суміжних складів.
2.2 Ознаки суб'єктивної сторони хуліганства
Хуліганство – один із небезпечних і вельми поширених злочинів проти громадського порядку.
Частина 1 ст. 296 КК України визнає хуліганством лише грубе порушення громадського порядку, вчинене з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.
Будь-які інші види хуліганських дій утворюють адміністративний делікт [8, с. 39].
Основним об'єктом хуліганства є громадський порядок, що охоплює комплекс суспільних відносин, які забезпечують спокійні умови життя людей у різних сферах суспільно корисної діяльності, моральність, нормальний відпочинок і дотримання правил поведінки в суспільному житті й у побуті [22, с. 111].
Як додаткові факультативні об'єкти часто виступають особистість, здоров'я, навколишнє середовище, власність. Проте при вчиненні хуліганства, відповідальність за яке передбачено ч. 4 ст. 296 КК України, здоров'я потерпілого є додатково обов'язковим об'єктом такого посягання.
З об'єктивної сторони хуліганство являє собою суспільно небезпечну дію, що грубо порушує громадський порядок. Діями, що грубо порушують громадський порядок, закон визнає лише ті, що відрізняються особливою зухвалістю або винятковим цинізмом [17, c. 402].
Із суб'єктивної сторони хуліганство – це злочин, вчинений із прямим умислом і мотивами явної неповаги до суспільства.
Проте умисел щодо заподіяння шкоди в результаті хуліганських дій може бути і непрямим. Не можна, наприклад, заперечувати наявність цього у випадку, коли п'яний хуліган зухвало почав лякати зброєю людей, а потім у громадському місці зробив неприцільний постріл, заподіявши одному з потерпілих тілесне ушкодження [20, с. 81].
У цьому випадку винний діяв нецілеспрямовано, він не бажав заподіяти шкоду здоров'ю будь-кому з оточення, але свідомо допускав такі наслідки.
Хуліганство припускає наявність особливого мотиву, який називають хуліганським [37, с. 176].
Це може бути бешкетництво, прагнення протиставити себе суспільству, виявити п'яну зухвалість, продемонструвати свою грубу силу, зневагу до оточення тощо.
У деяких випадках злочинне посягання на особу з мотивів ревнощів, помсти тощо може трансформуватися в мотив явної неповаги до суспільства й утворити склад хуліганства. Таке, наприклад, має місце, коли через ревнощі двоє в кінотеатрі обмінюються взаємними образами, ударами, виникає бійка, внаслідок чого порушується нормальна робота кінотеатру, спокій і відпочинок глядачів [35, с. 70].
Спрямованість умислу винного і хуліганський мотив є основними критеріями відмежування хуліганства від злочинів проти життя і здоров'я особи.
Мотив явної неповаги до суспільства, проявляючись у вчиненні дій, що грубо порушують громадський порядок, може характеризуватися комплексом ницих спонукань у вигляді прагнення протиставити себе суспільству, виявити грубу силу, п'яну хвацькість, пустощі тощо [30, c. 15].
У процесі вчинення злочину, що розпочався за мотивом особистого характеру (помста, ревнощі), останній може перейти в мотив явної неповаги до суспільства. Отже, діяння може перетворитись із посягання на особу в злочин проти громадського порядку – хуліганство.
Саме мотив явної неповаги до суспільства виступає одним із головних критеріїв відмежування хуліганства від суміжних злочинів. Відсутність у вчиненому мотиву явної неповаги до суспільства свідчить і про відсутність хуліганства, хоча б дії винного в тій чи іншій мірі порушували громадський порядок і характеризувались застосуванням насильства до потерпілого, знищенням майна тощо [8, с. 78].
У постанові президії Івано-Франківського обласного суду від 31 травня 2006 р. в справі С. зазначається, що, як вбачається із матеріалів справи, конфлікт між С. і потерпілим був викликаний неправильними діями останнього, який почав з'ясовувати причини відмови в задоволенні його прохання сісти в кафе за столик до С. та його знайомих, і в ході цього конфлікту С. заподіяв В. удар, від якого той упав на бетонну підлогу, вдарився головою й одержав смертельну травму. Падіння потерпілого було наслідком дій С. і суд встановив його вину щодо наслідку у формі необережності, тоді як хуліганство згідно із законом є умисними діями. Оскільки ж С. дій, що грубо порушують громадський порядок і вражають явну неповагу до суспільства, не вчиняв, і конфлікт з потерпілим виник не з хуліганських мотивів, а у зв'язку з неправильною поведінкою останнього на фунті з'ясування взаємних стосунків, дії засудженого не містять складу злочину злісне хуліганство. Президія обласного суду в цій частині справу закрила за відсутністю в діях С. складу злочину і постановила вважати його засудженим лише за необережне вбивство [5, с. 34].
Частина 2 ст. 296 КК України передбачає відповідальність за хуліганство, вчинене групою осіб, причому попередня змова учасників не є обов'язковою для кваліфікації.
Хуліганство, вчинене групою осіб, необхідно відрізняти від масових заворушень (ст. 294 КК України) і від групового порушення громадського порядку (ст. 293 КК України).
При масових заворушеннях дії завжди вчиняються натовпом, причому ці дії супроводжуються погромами, підпалами, руйнуваннями, часто – збройним опором представникам влади.
При груповому хуліганстві цих ознак немає, а винні грубо порушують громадський порядок винятково з мотивів явної неповаги до суспільства.
Групове порушення громадського порядку (ст. 293 КК України), поєднане із вчиненням окремих дій, що грубо порушують громадський порядок, із мотивів явної неповаги до суспільства, становитиме сукупність злочинів (ст. ст. 293 і 296 КК України).
Частина 3 ст. 296 КК України передбачає відповідальність за хуліганство, визначене ч. 1 або ч. 2 цієї статті, якщо воно вчинене особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов'язане з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.
Хуліганство визнається злісним за ознакою його рецидиву, тобто це вчинення хуліганства особою, яка раніше була судима за будь-яке хуліганство, за умови, що судимість з неї не знято і не погашено.
Хуліганські дії, поєднані з активним опором, – це протидія представникові влади або представникові громадськості, які виконують обов'язки з охорони громадського порядку. Такі дії, у тому числі поєднані з насильством чи погрозою його застосування до цих осіб, не вимагають додаткової кваліфікації за злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян [30, с. 16].
Винятком є лише опір, поєднаний із таким насильством, що містить ознаки ще й іншого більш тяжкого злочину (наприклад ч. 2 ст. 121 України).
У тих випадках, коли опір має місце після припинення хуліганства як протидія затриманню, він не може бути ознакою злісного хуліганства, і такі дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів.
Як зазначається у п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про хуліганство: Постанова Пленуму Верховного Суду України" від 22.12.2006 р. № 10 своєчасний і правильний розгляд кримінальних справ про хуліганство є дієвим засобом захисту нормальних умов життя людей, поновлення порушених прав потерпілих.
При розгляді кримінальних справ зазначеної категорії суди, пред'являючи високі вимоги щодо якості дізнання і досудового слідства, не повинні перебирати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а мають спрямовувати процес таким чином, щоб усі обставини справи були розглянуті всебічно, повно й об'єктивно, а вирок грунтувався лише на доказах, ретельно досліджених у судовому засіданні.
Зокрема, необхідно встановлювати всі фактичні обставини справи, в тому числі спрямованість умислу, мотиви, мету, характер дій кожного з учасників хуліганства, з'ясовувати, чи порушив підсудний своїми діями громадський порядок, чи були вони вчинені з мотивів явно